Роль Хотинської кампанії 1621 року у трансформації козацької старшини в українську політичну протоеліту (1621 - 1638 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЛЬ ХОТИНСЬКОЇ КАМПАНІЇ 1621 РОКУ У ТРАНСФОРМАЦІЇ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ В УКРАЇНСЬКУ ПОЛІТИЧНУ ПРОТОЕЛІТУ (1621-1638 рр.)

СТЕПАНКОВ Валерій, академік УАІН, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

СТЕПАНКОВ Віталій - кандидат історичних наук,

старший викладач кафедри історії України Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Анотація

Метою статті є з'ясування, на основі вивчення виявлених джерел і літератури, ролі Хотинської кампанії Війська Запорозького у трансформації його старшини в українську політичну протоеліту упродовж 1621-1638 рр. Методологічні засади дослідження становлять ідеї В. Липинського, Г. Моски, В. Парета, Дж. Сарторі й ін. елітологів; теоретичні положення неопозитивізму, школи «Анналів» і «нової політичної історії»; принципи історизму, об'єктивності й системності, а також такі методи: наративний, проблемно-хронологічний, історико-генетичний, реконструктивний, періодизації, структурний, діахронний та термінологічного аналізу. Наукова новизна полягає у спробі вперше в історіографії вияснити значимість участі Війська Запорозького у Хотинській кампанії як одного з найважливіших чинників еволюції козацької старшини в українську політичну протоеліту й структурувати цей процес, виокремивши у ньому періоди з властивими їм прикметними рисами.

Висновки. Хотинська кампанія зіграла роль потужного імпульсу не тільки для утвердження існуючих зародків процесу перетворення старшини у політичну протоеліту, але і, що не менш важливо, надала йому незворотності й небаченої раніше динаміки розвитку. Виділяємо у ньому три періоди. Так, у першому з них (1621 - листопад 1625 рр.) старшина починає усвідомлювати себе легітимним виразником і захисником інтересів всього Війська Запорозького, включаючи нереєстрове козацтво. Домагалася від Варшави істотного збільшення реєстру, права козакам проживати не лише у королівських володіннях, але шляхетських і церковних; формувала власні органи адміністративної й судової влади, «створюючи собі окремішню Річ Посполиту», яку прагнули поширити на все Київське воєводство. Воднораз старшина рішуче наполягала на узаконенні сеймом і королем відродженої ієрархії Православної Церкви, припинення релігійних утисків «руському народу» й на початку 1622 р. окреслила ідею його рівноправності з польським і литовським. Територіально-адміністративна реформа устрою Війська Запорозького, проведена у кінці 1625 - на початку 1626рр. гетьманом М. Дорошенком, започаткувала другий період (листопад 1625 - червень 1630 рр.), характерним для якого стало утвердження у козацькому регіоні полково-сотенного устрою - підвалини майбутнього адміністративно-територіального ладу Української держави середини XVII - 80-х рр. XVIII ст. Відбувається легітимізація влади старшини в особі очільників полків, сотень і куренів як адміністративно-територіальних структур. Вона продовжує рішуче добиватися узаконення функціонування Православної Церкви й ліквідації унії. Водночас проходить формування радикального, поміркованого й угодовського угрупувань старшини, що негативно позначалося на набутті нею якостей політичної протоеліти. Уперше її радикальне угрупування, очолюване Федоровичем Тарасом, розпочавши у березні 1630 р. повстання, звернулося зі закликами до посполитих «України» й «Руси» підніматися на боротьбу за віру «проти ляхів», поєднуючи таким чином її релігійну спрямованість із національно-визвольною. Третій період (друга половина 1630 - грудень 1638рр.) характеризувався значним прискоренням процесу перетворення радикального й поміркованого угрупувань у політичну протоеліту, а угодовського - у провідника польської політики в Україні. Тому якісні зміни відбувалися у розвитку їх політичної свідомості та діяльності. Так, 1632 р., ще остаточно не сформована, вона вперше через посольство Війська Запорозького на сеймі порушила клопотання про урівняння козацтва у правах зі шляхтою, себто визнання його «політичним народом» України й врешті-решт домоглася легітимізації Православної Церкви. З цього року повела рішучу боротьбу (спочатку політичну, а в 1637-1638 рр. - збройну) за збереження прав і свобод українського (руського) народу. Вперше перебрала на себе функцію захисника соціальних інтересів посполитих й пунктирно, у розпливчатій формі, під час повстання 1637-1638 рр. окреслила задум звільнення Русі з-під польської влади («ляхів»). У свою чергу, угодовське угрупування старшини взяло участь у придушенні повстання.

Ключові слова: Хотинська кампанія, Військо Запорозьке, старшина, політична протоеліта, гетьман, король, Православна Церква, руський народ, повстання, договір.

Abstract

STEPANKOV Valeriy - Academician of Ukrainian Academy of Historical Sciences, Doctor of Historical Sciences, Professor, Head of the Department of World History, Kamianets-Podilskyi National Ivan Ohiienko University.

STEPANKOV Vitaliy - Candidate of Historical Sciences, Senior Lecturer of the Department of History of Ukraine, Kamianets-Podilskyi National Ivan Ohiienko University.

THE ROLE OF THE KHOTYN CAMPAIGN OF 1621 IN THE TRANSFORMATION OF A COSSACK OFFICER INTO THE UKRAINIAN POLITICAL PROTOELITE (1621-1638).

The purpose of the study is to clarify, based on the study of identified sources and literature, the role of the Khotyn campaign of the Zaporozhian Army in the transformation of Cossack officers into the Ukrainian political protoelite during 1621-1638. The methodological foundations of the study are the ideas of V. Lypynsky, G. Mosca, У Pareto, G. Sartori, and other elitologists; theoretical positions of neo-positivism, the school of «Annals» and «New Political History»; the principles of historicism, objectivity, and system, as well as the following methods: narrative, problem-chronological, historical-genetic, reconstructive, periodization, structural, diachronic and terminological analysis. The scientific novelty is to try for the first time in historiography to clarify the significance of the Zaporozhian Army's participation in the Khotyn campaign as one of the most important factors in the evolution of Cossack officers into the Ukrainian political proto-elite and to structure this process. Conclusions. The Khotyn campaign served as a powerful impetus not only for the establishment of the existing embryos of the process of transforming the Cossack sergeants into a political protoelite, but also, not least, gave them the irreversibility and unprecedented dynamics of development. We distinguish three periods in it. Thus, in thefirst period (1621 - November 1625), the officers began to realize themselves as legitimate spokesmen and defenders of the interests of the entire Zaporozhian Army, including unregistered Cossacks. And thus, it demanded a significant increase in the register from Warsaw, the right of the Cossacks to live not only in royal possessions but in noble and ecclesiastical ones as well; formed its own bodies of administrative and judicial power, «creating a separate Commonwealth», which sought to extend to the entire Kyiv province. At the same time, the elder strongly insisted on the legalization of the revived hierarchy of the Orthodox Church by the Sejm and the king, the cessation of religious oppression of the «Rus' people» and in early 1622 outlined the idea of its equality with Polish and Lithuanian. The territorial and administrative reform of the Zaporozhian Army, carried out in late 1625 - early 1626 by Hetman M. Doroshenko, began the second period (November 1625 - June 1630), which was characterized by the establishment in the Cossack region of the regimental-hundred system - the foundations of the future administrative-territorial system of the Ukrainian state in the mid-XVII - 80s of the XVIII century. Th ere is a legitimization of the power of the sergeant in the person of the leaders of regiments, hundreds, and huts as administrative-territorial structures. It continues to work resolutely to legitimize the functioning of the Orthodox Church and to liquidate the union. At the same time, radical, moderate, and bargaining groups of sergeants were being formed, which had a negative effect on its acquisition of the qualities of a political protoelite. For thefirst time, its radical group, led by Taras Fedorovych, began an uprising in March 1630 and called on the commonwealths of Ukraine and «Rus'» to rise to the struggle for the faith «against the Lyakhs,» thus combining its religious orientation with national liberation. The third period (the second half of 1630 - December 1638) was characterized by a signifi cant acceleration of the process of transformation of radical and moderate groups into a political proto-elite, and the agreement - the leader of Polish politics in Ukraine. Th erefore, qualitative changes took place in the development of their political consciousness and activities. Thus, in 1632, not yet fully formed, for the first time through the embassy of the Zaporozhian Army in the Sejm it violated the petition for equalization of the Cossacks in rights with the nobility, the so-called recognition of its «political people» of Ukraine and eventually legitimized the Orthodox Church. From this year it waged a decisive struggle (first the political, and in 1637-1638 - the armed) for the preservation of the rights and freedoms of the Ukrainian (the Rus') people. For the first time, it took over the function of defender of the social interests of the Commonwealth and in dotted lines, in a vague form, during the uprising of 1637-1638 outlined the idea of liberating Rus' from Polish rule («lyakhiv»). In turn, the agreement group of officers took part in the suppression of the uprising.

Key words: Khotyn campaign, Zaporozhian army, sergeant, political protoelite, hetman, king, Orthodox Church, Rus' people, uprising, treaty.

Постановка проблеми

Внаслідок панування в українській і зарубіжній історіографії статусно-функціонального підходу у розумінні поняття «політична еліта», проблема процесу її формування традиційно залишається поза увагою дослідників. В силу чого обійшли мовчанкою й з'ясування ролі участі Війська Запорозького у Хотинській кампанії 1621 р. у трансформації козацької старшини в українську політичну протоеліту. Відсутність таких праць, як на наш погляд, примітивізує її значимість, з одного боку, обмежуючись мілітарним аспектом, а з другого - не дозволяє збагнути масштабів політичних наслідків, зокрема в еволюції елітарного прошарку Війська Запорозького.

Аналіз джерел та останні дослідження. Зміст статті ґрунтується на аналізі рукописних матеріалів і археографічних публікацій. Так, для вияснення політичних поглядів козацької старшини та взаємовідносин угрупувань упродовж 1636-1638 рр. вельми важливими є їхні епістолярії та листування польських урядовців, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (Інститут рукопису), Відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (Відділ рукописів). З опублікованих документальних джерел найбільшу інформаційну цінність для з'ясування ролі Хотинської кампанії в еволюції старшини у політичну протоеліту (в політичній свідомості і діяльності) мають: «Воссоединение Украины с Россией» (т. 1) (Воссоединение, 1953), «Документи українського козацтва XVI - першої половини XVII ст.: універсали, угоди, присяги» (Документи, 2016), «Жерела до історії України-Руси» (т. VIII) (Жерела, 1908), «Повстання Війська Запорозького 1630 року» (Повстання, 2017) та «Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego hetmana wielkiego koronnego 1632-1646» (Korespondencja, 2005). З-поміж наративних джерел відзначимо значущість «Історії Хотинського походу Якова Собеського 1621» (Вип. 2) (Історія, 2006) та «Щоденника Симеона Окольського 1637-1638» (Щоденник, 2006), зміст яких поглиблює розуміння ментальності старшини, її політичних поглядів та характеру взаємовідносин існуючих у ній угрупувань.

Проблема перетворення старшини у політичну протоеліту до початку другого десятиріччя ХХІ ст. в історіографії не вивчалася взагалі. Започаткував її дослідження один із авторів цієї статті В.В. Степанков, котрий відзначив важливість у цьому процесі участі Війська Запорозького у Хотинській воєнній кампанії 1621 р. (Степанков, 2014, 2019, 2021). Сказане аж ніяк не означає ігнорування істориками розробки питань, пов'язаних безпосередньо чи дотично з висвітленням внутрішніх процесів становлення й функціонування козацької старшини у 20-30-х рр. як станової еліти Війська Запорозького та ролі у них Хотинської епопеї. Але при цьому обходили мовчанкою такий важливий її аспект як трансформація в українську політичну протоеліту. І все ж без цих напрацювань була б неможливою поява даної статті. З останніх досліджень насамперед відзначимо доробок А. Беджицької (Беджицька, 2006; Biedrzycka, 1999, 2000), А. Боров'яка (Borowiak, 2000, 2002, 2010), В. Брехуненка (Брехуненко, 2008, 2010, 2011, 2012, 2014, 2016), М. Га- венди (Gawda, 2007), М. Дроздовського (Drozdowski, 2007, 2008), Т. Ковальця (Ковалець, 2017), В. Маєвського (Majewski, 2000), Ю. Мицика (Мицик, 1997, 1998, 2004, 2007), С. Плохія (Плохій, 2005), Р. Романського (Romanski, 1999), П. Саса (Сас, 2010, 2011, 2012), Б. Флорі (Флоря, 2002), М. Франца (Franz, 2006, 2021), Т. Хинчевської-Геннель (Chynczewska-Hennel, 2008), В. Щербака (Щербак, 1997, 2000, 2004, 2009, 2012, 2019) тощо.

Мета дослідження полягає у спробі реконструкції (у загальних рисах) панорами впливу Хотинської кампанії Війська Запорозького на трансформацію старшини в українську політичну протоеліту упродовж 1621-1638 років.

Виклад основного матеріалу

Вважаємо за доцільне перш ніж приступити до з'ясування означеної проблеми, окреслити власне розуміння авторами статті понять «політична еліта» й «політична протоеліта». Майже стовідсотково дослідники, котрі торкаються їхнього змісту, дотримуються усталеного в українській та зарубіжній елітології статусно-функціонального підходу. Відповідно до нього, політичною елітою вважається владна верхівка, котра реалізовує у суспільстві управлінські функції без огляду на наявність у неї для цього відповідних здібностей і достоїнств. Але ж за такого трактування «...слово «еліта» виступає по-суті справи просто синонімом «правлячого прошарку» чи «панівного класу» (і до цього слід віднести висловлені вище претензії). Внаслідок чого питання: чи є ось ця володарююча меншість елітою чи ні? втрачає смисл. А запитати між іншим хочеться. Це інтуїтивне прагнення обумовлене самою етимологією слова «еліта». Таке неспівпадіння етимології звичайного застосування терміну варте уваги. Видається вельми незручним вживати слово, значення якого безпосередньо пов'язане з оцінкою і всякий раз при цьому застерігатися, що вживається воно не в оцінювальному смислі (виділено нами - авт.)» (Афанасьев, 2000, с. 256).

І це направду так! Відсутність якісних показників у діяльності владних структур, як на наш погляд, слугує неспростовним доказом того, що йдеться не про політичну еліту, а владну меншину. На підставі вивчення концептуальних напрацювань теоретиків елітології (В. Липинського, Г. Моски, В. Парета, Дж. Сарторі та ін.) визнаємо, що політичною елітою слід вважати лише ту правлячу / владну верхівку, котра ефективно (якісно) виконує свої управлінські функції, творить і реалізовує політичні цінності (Степанков, 2014, с. 196-197; 2019, арк. 69-79). Це по-перше, а по-друге, статусно-функціональний підхід суттєво ускладнює можливості вивчення ґенези еліти себто її зародження у формі протоеліти, бо наявність влади вважається єдиною і визначальною ознакою потрактування її носіїв елітарною групою. Внаслідок чого, за винятком декотрих учених, становлення протоеліти та її перетікання у політичну еліту як наукова проблема майже не вивчається у вітчизняній та зарубіжній історіографії.

На наш погляд, саме участь Війська Запорозького у Хотинській кампанії стала своєрідним рубіконом у започаткуванні процесу еволюції його старшини у протоеліту, себто набуття нею якостей української політичної еліти (Степанков, 2021, с. 51). По-перше, в історичній літературі з'ясовано, що визначальним чинником її згоди взяти участь у боротьбі з Османською імперією була надія на легітимацію сеймом і королем, висвяченої єрусалимським патріархом Феофаном у кінці 1620 - початку 1621 рр. вищої православної церковної ієрархії Київської митрополії, та припинення утисків православному населенню Русі, а не домагання розширення власних прав і свобод. хотинська кампанія козацький протоеліта

По-друге, - це особливість укладеного на червневій раді 1621 р. «найманського контракту» Війська Запорозького з польським королем і Річчю Посполитою, яка полягала у «затягненні» на військову службу не окремих козацьких підрозділів, а всього «козацького війська як укомплектованого, повністю сформованого військового контингенту» (Сас, 2011, с. 451). Показово також, що власне вона, а не уряд, визначала чисельність війська та його особовий склад й не обговорювала такого важливого питання як платня за службу. Адже, за підрахунками П. Саса, козаки отримали за участь у кампанії («за увесь термін служби» всього-на-всього по символічних 1,5 зл., а з донативою (відшкодуванням за збитки) - 2,5 зл. у той час, коли польські жовніри такого ж легкоозброєного (по-козацьки) типу - по 20 зл. на квартал. На його переконання, це трапилося внаслідок «власної неуваги до «нерву війни» - грошей...» (Сас, 2011, с. 452-463)). Як на наш погляд, причина полягала в іншому: у даному випадку старшина і козацтво не розглядали себе «найманцями» у тогочасному розумінні цього поняття як служби для заробітку. Адже йшлося про прохання короля стати на захист «вітчизни» від «ворога Хреста Святого». Як встановив В. Брехуненко, вони щиро вбачали у Речі Посполитій вітчизну, вважаючи обов'язком захищати її, виставляючи «горла свої проти кожного неприятеля за цілісність вітчизни» (виділено нами - авт.) (Брехуненко, 2016 а, с. 15-17). Тим паче, що сам патріарх Феофан у грамоті до Війська Запорозького від 17 січня 1621 р. закликав його виступити на її захист «. от головного християнского неприятеля, которого ярма неволи турецкое есть великое.» (Брехуненко, 2016, с. 201).

По-третє, як правило, дослідники трактують Військо Запорозьке лише як військовий контингент - козацьке військо, що взяло участь у кампанії. При

цьому не звертають увагу на той важливий факт, що Військо Запорозьке - це не просто звичайні вояки ранньо-модерної епохи, а соціальна корпорація (прошарок, стан, страта) «людей рицарських», котрі вважали свій статус рівним шляхетському. А відтак цілком слушно козацька старшина гадала, що, проливши кров не за гроші, а нарівні зі шляхтою, захищаючи вітчизну від ворога, вона має тепер законне право домагатися від короля, сейму й уряду не тільки збереження існуючих прав і свобод Війська Запорозького та їх істотного розширення, але й узаконення існування православної ієрархії і припинення національно-релігійних утисків руському народу. Так, у листі до короля на початку 1627 р. гетьман Михайло Дорошенко, посилаючись на заслуги Війська Запорозького у боротьбі з «тим ворогом Хреста С., котрий було справді пащеки свої роззявивши на християнську кров ... вторгнувся у держави в. к. м-ті ...», у коректній формі дозволив собі дорікнути Сигізмунду ІІІ за ігнорування ним їхніх прохань (Брехуненко, 16, с. 300).

По-четверте, і старшина, і рядове козацтво, успішно відбивши атаки чи не кращої у світі турецької піхоти, не лише вдосконалили військовий вишкіл, але, що не менш важливо, зміцнили віру у власний воєнний потенціал, спроможність у разі необхідності обстоювати свої права, вольності і свободу силою зброї. І висловлена на Кагарлицькій раді 15-17 червня 1621 р. гетьманом Яковом Бородавкою-Неродою славнозвісна фраза: «Перед Військом Запорозьким тремтять земля польська, турецька й увесь світ» (Lukaszewicz, 1842, s. 166), безперечно спрямовувалася на утвердження у свідомості присутніх бойового духу напередодні воєнних дій (Сас, 2010, с. 369). І він зіграв свою велику роль і в проведенні упродовж травня-вересня блискучих морських операцій, і в затятих боях у вересні-жовтні біля Хотина.

По-п'яте, в історіографії майже обійдена мовчанкою вражаюча діяльність Я. Бородавки і старшин у справі мобілізації величезного (50-тисячного) війська, його зосередження у таборі над р. Мокрий Кагарлик (ймовірно протягом травня-першої половини червня) й утвердження козацьких порядків на обширній території, починаючи від «козацької України», й далі, охоплюючи південь Волині й частково Подільське воєводство (друга половина червня - початок серпня). Ксьондз Оборницький, виконуючи функцію королівського посла до Війська Запорозького, побувавши на згадуваній раді, свої враження занотував у звіті 28 червня з Фастова Сигізмунду ІІІ. У ньому змалював рішучі настрої козацтва, поголовне покозачення селян і міщан та повну втрату влади місцевими урядниками. «Дуже слід боятися, щоб тільки козаки не вчинили великих заворушень і не спричинили хлопської війни. Дуже тут запанували, - підкреслював він, - і тепер тільки все більше зростає їхня зухвалість і свавілля, так як побачили себе у такій [великій] кількості і силі. Бородавка у своїй промові на тій раді з цього приводу зрештою сказав таке: «Перед Військом Запорозьким тремтять земля польська, турецька й увесь світ». Нехай збереже Бог місцевих нечисленних і нещасних католиків. Не має місця, де можна було б врятуватися, кляшторів [майже] не має і в цілому залишені; міста й села спустошені козаками. Людей не має, все, що живе пішло у козацтво. Більшої шкоди не завдали б цар турецький і хан (виділено нами - авт.)» « (Lukaszewicz, 1842, s. 166). Не важко помітити, що наш переклад в деяких деталях різниться від зробленого М. Грушевським (Грушевський, 1995, с. 460).

По-шосте, вважаємо, що саме у період з травня й до кінця грудня 1621 р., коли де-факто влада щонайменше на теренах центральної і південної частин Київського воєводства та південно-східної Брацлавщини знаходилася в руках козацької адміністрації, у головах радикально налаштованих старшин народжується ідея їх перетворення в автономну складову Корони Польської під управлінням Війська Запорозького. Це міркування обумовлюється інформацією інструкції його посольству до короля, ухваленої, на думку П. Саса, козацькою радою 11-12 жовтня (Сас, 2011, с. 439-441). Оскільки її зміст добре відомий (Грушевський, 1995, с. 483; Жерела, 1908, с. 251-252; Сас, 2011, с. 440-441), звернемо увагу на головніші з домагань. Так, посилаючись на «... криваві і всьому християнству славні і поганству всьому очевидні заслуги» та «вірність нашу», клопоталися про збільшення щорічної платні з 40 тис. злотих до 100 тис., дозволу усім козакам, котрі взяли участь у війні (не згадуючи про складання реєстру), проживати «. у маєтках й.к.м., князівських, шляхетських і духовних, де хто має своє помешкання, або де собі вподобав, без жодного утиску з боку урядників при вольностях своїх вільно залишався (виділено нами - авт.)» (Жерела, 1908, с. 251), а також «вільно» ловити рибу і полювати на звірів. Враховуючи збитки, яких зазнали вони під час кампанії, прохали розташувати їхні полки по містах на зимовий постій (лежі) «для відпочинку». І чи не найважливіше - посольство мало клопотатися «Аби жоден жовнір у містах, де помешкання свої маємо, особливо у Київському воєводстві, леж і розташувань (у вигляді залог?) не мав» (Жерела, 1908, с. 252). Іншими словами, старшина, хоча у розмитій формі (пунктирно), все ж окреслила ідею створення у зоні Великого Кордону окремішнього регіону під колективним управлінням Війська Запорозького.

По-сьоме, ініціювавши у кінці 1620 р. відновлення ієрархії Православної Церкви, старшина відразу ж рішуче виступила за її визнання королем і сеймом, припинення релігійних утисків руському народу, «повернення уніатами усіх церковних володінь та їх у духовній владі скинути з руських ший» (інструкція послам до короля від 11 березня 1621 р.) (Брехуненко, 2016, с. 202203). Відразу ж після завершення Хотинської битви в уже згаданій інструкції посольству знову ж таки повторили клопотання перед Сигізмундом ІІІ, щоб той, доклав зусиль, «. зважуючи на криваві заслуги і вірність нашу, старожитну віру нашу грецьку пошвидше заспокоїти» (Жерела, 1908, с. 251).

Відомо, що владні елітарні групи Австрії, Угорщини й Хорватії спромоглися збагнути значимість утворення у прикордонних регіонах з Османською імперією військових округів, чоловіче населення яких, згідно законодавства, мало нести військову службу. За що «отримували землю, були вільними від влади феодалів і мали особисту свободу», створюючи військово-політичні спільноти (граничарів, секеїв і гайдуків), котрі володіли різними формами «колективного дворянства», яке дозволяло «користуватися дворянськими привілеями у межах визначеної території...» (Гусарова, 1997, с. 190; Леп'явко, 1997, с. 182-189; 2006, с. 102-115). На відміну від них, польська, не дбаючи про захист українських територій від нападів татар, затято і твердолобо намагалася за жодних обставин не допустити появи в Україні окремого «козацького регіону» з управлінням Війська Запорозького, наділеного у ньому шляхетськими привілеями. Відтак король рішуче відхилив усі його домагання.

У січні 1622 р. проводиться Київська комісія, що продемонструвала раніше не бачену стійкість старшини в обстоюванні вимог Війська Запорозького. Його кондиції (умови) від 13 січня до польських комісарів засвідчили факт істотного розвитку корпоративної самосвідомості й самоповаги; відмови від традиційного надмірно догідливого запобігання перед королівським маєстатом. Чи не вперше насмілилися виступити з неприхованою критикою ставлення короля і Речі Посполитої до козацтва й руського народу. Так, відверто заявили, що після вчинених послуг Війська Запорозького у Хотинській битві «. сподівалися від й. к. м. не комісії, а милвої ласки заслуженого уконтентування (ублаготворення - авт.)...». Нарікали на те, що не отримали належного грошового винагородження, у той час як «панам лісовським чи повітовим, чи якимось козакам, будучим на тій війні, заплачено, хоча інші мало що робили чи нічого не робили, брали по двадцять і чотири злотих тож бо і війську нашому 40 000 осіб за кілька чвертів (кварталів несення служби - авт.) належало б дати.» (Брехуненко, 2016, с. 218, 221). Відхилили пропозицію погодитися на складання трьохтисячного реєстру, повідомивши, що питання чисельності Війська Запорозького і реєстру обговорюватимуться весною на козацькій раді. Спростували заяви коронного гетьмана Я. Ходкевича «і станів коронних», зроблених старшині під час боїв під Хотином, про відсутність релігійних утисків «народу нашому руському», навівши ряд конкретних прикладів про їх існування (Брехуненко, 2016, с. 219). Рішуче наполягаючи на узаконенні висвячених єрусалимським патріархом київського митрополита та єпископів, вперше звернули увагу короля на порушення, укладенням Берестейської унії, «права народу руському, наданому під час входження держав руських до Корони (себто Люблінського сейму 1569 р. - авт.). (виділено нами - авт.)» (Брехуненко, 2016, с. 220).

Ці паростки нових уявлень старшини знайшли подальший розвиток і виразніше формулювання у листі від 8 січня 1623 р. гетьмана Богдана Конші на сейм й інструкції відправленого на нього посольства. Ймовірніше всього, виражаючи інтереси її радикально та помірковано налаштованих кіл і козацтва, апелюючи до прийняття християнства зі Сходу «великим монархом руським Володимиром (виділено нами - авт.)», гетьман наголошував на тому, що польські королі власне своєю «побожністю й людськістю», а також «доброчинностями», спромоглися прилучити до Корони таку велику кількість людей («оршак») на основі «рівних прав з народом польським (виділено нами - авт.)» і збереження вольностей «старожитної Східної Церкви», які порушуються уніатами. Саме вона, стверджував Б. Конша, «... породжує замішання між паном і підданим, між братами і рідними, між шляхтою і поспільством.». Тому слід відмінити її і «.нас, і народ наш руський у державах Коронних заспокоїти». Окрім того, що продовжував домагатися легалізації висвячених ієрархів, порушив перед королем клопотання про скасування виданих ним, на основі неправдивої інформації, універсалів з різними обвинуваченнями їх у зраді (лист гетьмана до польного гетьмана литовського К. Радзивіла від 7 лютого) (Брехуненко, 2016, с. 241-243, 246-247; Сас, 2010, с. 285-287; Drozdowski, 2007, s. 116-123).

Звертає увагу на себе рішуча позиція старшини в обстоюванні не лише соціальних корпоративних інтересів Війська Запорозького, але й однозначно політичних. Прохала короля розширити їх вольності, зокрема «дозволити спокійно проживати у володіннях й. к. м-ті, князівських, шляхетських і духовних, і світських у воєводстві Київському, де хто обістя свої має і кривавою працею своєю і послугами укоренився, без утиску з боку урядовців і суди між собою відправляли старшими на то поставленими (виділено нами - авт.)», а також аби це воєводство було звільнене від леж і розташування жовнірів. Одночасно клопоталася про надання Сигізмундом ІІІ привілеїв на функціонування Братства при церкві св. Богородиці у Києві та утвореної при ньому школи «для наук і вивчення різних мов» (Брехуненко, 2016, с. 243-247). Отже безсумнівно йшлося про перетворення Київського воєводства в автономну козацьку провінцію (державне утворення) зі своїм соціально-економічним і правовим устроєм, що відображало «... прагнення козаків почуватися господарями в Україні» (Сас, 2010, с. 288).

І вони мали для цього всі підстави. Адже, дякуючи зусиллям старшин й потужному інстинктивному потягу поспільства до покозачення, упродовж першої половини 20-х рр. XVII ст. посилювався процес заселення південних старостів Київського воєводства (Білоцерківського, Богуславського, Канівського, Корсунського, Переяславського, Черкаського й Чигиринського (інколи воно входило до складу Корсунського)), абсолютну більшість мешканців якого складали (за даними люстрації 1622 р.) козаки, котрі утверджували тут свій спосіб господарювання, власні управління та юрисдикцію (Воссоединение, 1953, с. 36-41; Мицик, 2007, с. 16-17). Сучасник подій, анонімний автор публіцистичного трактату, написаного десь у 1622-1623 рр., підкреслюючи масовий характер покозачення селян і міщан, зазначав: «вони відразу ж починали йменуватися «молодцями» і вважати себе «. вільними від панських робіт, а також повинностей як королівських, так і шляхетських.». І, якщо не призупинити цього процесу, то «незабаром вся Україна обернеться в козацтво (виділено нами - авт.), про що незлічена кількість є доказів».

Наголошував на привласненні козацькими урядниками «великої юрисдикції», заможності козацтва, декотрі з-поміж якого «.з власного обістя» мають більші прибутки «ніж найбагатша шляхта на Україні і з більшими вольностями, бо від них ніколи жодних поборів, а ні приватних, а ні публічних не отримувано...». Зафіксував і факт активної підприємницької діяльності козаків і покозачених посполитих: «.ледь не всі, облишивши військовий вишкіл і службу, бавляться шинками, торгівлею, пасіками, ставами, полями, різноманітною худобою і всі займаються господарством; деякі будинки у містах мають і на якому їм до вподоби місці будують броварні і солодовні й тим самим спустошують ліси й діброви, чого їм ніхто заборонити не спроможний, бо хлоп, панський власний підданий, коли покозачиться, на рівні з паном стає і наказує пригощати і шанувати, котрі часто плачуть зі словами пророка Єремії; «раби панують над нобілітетом» (виділено нами - авт.)» (Мицик, 2004, с. 457-460). Відбувалося, що вкрай важливо, утвердження їх приватної власності на землю (займанщини), яка, щоправда, визнавалася королем тільки за реєстровиками. Як він зазначав у «Декларації» Війську Запорозькому від 27 жовтня 1625 р., козаки завжди користувалися його ласкою, оскільки «... не належачи до шляхетського стану, були урівняні з цим найпершим у Речі Посполитій станом у вільностях життя й користуванні своїми маєтностями (виділено нами - авт.)» (Відділ рукописів, ф. 5, спр. 475/ІІ, арк. 103).

Сейм, король і нобілітет уже у 1625 р. не приховували реальної загрози для Речі Посполитої з боку козацької України, яка перебувала під управлінням Війська Запорозького. У листі до короля князь Ю. Збаразький (липень) підкреслював, що козацька «зухвалість» породжена двома чинниками: здобутою славою після Хотинської війни та «незвичайною їхньою силою і згромадженістю». І «ця сила козацька полягає не тільки у цьому лотрівському скупченні. Але понад цього має ще два співмножники: великий послух своїх не- цнот й очевидна та прихована доброзичливість ледь не всієї Київської землі та Білої Русі (виділено нами - авт.)». Й до того всього, на його думку, слід зважати на «військовий вишкіл з рицарських справ». Відверто заявляв Сигізмунду ІІІ, що він «не зможе жодним чином знести тих козаків, допоки добряче не убезпечить себе від війни як татарської, так і турецької і на потім матимеш міцний мир з ними». І радив у ситуації, що склалася: «не слід дразнити цієї гадини, а краще її приголублювати» (Жерела, 1908, с. 287-288).

Образніше змалював відрубність і самостійність козацького володарювання в регіоні анонім у листі від 25 серпня до брацлавського воєводи А. Заславського. Наголошуючи на зростанні «страшної небезпеки для Речі Посполитої» з боку козаків, які, підкреслював він: «. в тій Україні абсолютно панують і не має таких сміливих зухвальств, яких би спробували [здійснити] (виділено нами - авт.)» (Відділ рукописів, ВР, ф. 5, спр. 1848/І, арк. 39-40). Сам король в інструкції на шляхетські сеймики (грудень 1625 р.) змушений був, не приховуючи великого занепокоєння, визнати, що «домове свавілля гору бере, яке так заповзялося, що і нам самим є важкою, і з потужними сусідами нас сварить. Уже справді, забувши віру і підданство, собі удільну Річ Посполиту створюють, на життя, на маєтність людей невинних наступають. Вся Україна ними опанована, шляхтич у власному домі не вільний, у містах і містечках його королівської м-ті увесь уряд, вся влада у козаків, узурпують собі юрисдикцію, встановлюють закони так, що інші подібні ексцеси не пригадуються (виділено нами - авт.) ...Не один шляхетський дім від своїх власних підданих під козацьким титулом зневажений, зганьблений, закривавлений (виділено нами - авт.)» (Жерела, 1908, с. 285).

Ще один важливий аспект - це діяльність Війська Запорозького як суб'єкта міжнародних відносин. Старшини підтримували контакти з Московією, а в кінці 1624 р. вперше уклали союзний договір з Кримським ханством, який передбачав взаємодопомогу у боротьбі з ворогами (Брехуненко, 2016, с. 252). З одного боку, укладений союз «.став своєрідним вододілом у позаконфронтаційних відносинах Війська Запорозького з мусульманськими сусідами, відкривши еру подальших подібних спілок» (Брехуненко, 2016а, с. 31), з другого - ознаменував «новий курс козацької політики - державної політики на свою руку» (Грушевський, 1995, с. 538). І він дуже непокоїв владну меншину Польщі. В уже згадуваній інструкції на сеймики, король не приховував обурення тим фактом, що козаки «Мир і війну встановлюють на власний розсуд, вони розривають перемир'я, укладені Річчю Посполитою» (Жерела, 1908, с. 285).

Отже, упродовж 1622-1625 рр. у козацькій Україні, внаслідок бурхливої діяльності старшини, почав «формуватися державний організм» (Serczyk, 1998, s. 21). Зрозуміло, що його складові перебували у зародковому стані. Тим не паче вони засвідчували початок українського державотворення.

Восени 1625 р. Варшава вирішила покласти край козацькому домінуванню «в Україні», зліквідувавши усталений у ній устрій Війська Запорозького. Про це промовляла передана 27 жовтня новообраному гетьману Михайлу Дорошенку і старшинам «Декларація волі й. к. м. Війську Запорозькому» (Відділ рукописів, ф. 5, спр. 475/ІІ, арк. 103-108). Проте вони відмовилися капітулювати і вперше у XVII ст. наважилися зі зброєю в руках зустріти польське військо. Жорстокі бої в урочищі Ведмежі Лози не виявили переможця й обидві сторони погодилися на укладення 5 листопада Куруківської угоди. Вона носила компромісний характер: польний гетьман С. Конєцпольскій погодився на збільшення реєстру з 3-х тис. козаків до 6-ти і платні - до 60 тис. злотих (окремо визначилася сума для гетьмана і старшини за винятком отаманів), право Війська Запорозького обирати гетьмана, якого мав затверджувати коронний гетьман; новий гетьман - на складення реєстру упродовж 6 тижнів, проживання реєстровиків тільки у королівських маєтностях, відмову від козацького судочинства, всі, хто залишався поза ним, змушені були або повертатися до лав посполитих, або за згодою власника маєтку залишитися й виконувати на його користь повинності й сплачувати податки тощо (Брехуненко, 2016, с. 283-287; Грушевський, 1995, с. 543-559; Відділ рукописів, ф. 5, спр. 475/ІІ, арк. 96-129).

Факт встановлення платні для старшин не був випадковим, а слугував своєрідним «хабарем» для здобуття їхньої лояльності до політики Варшави.

Для С. Конєцпольского не були таємницею пропольські настрої серед заможного козацтва, готового за привілеї вірно служити Речі Посполитій. Російський вивідувач Г. Гладкій, побувавши у Києві на початку вересня 1625 р., коли проводилася козацька рада, спостеріг: «запорозькі кращі люди хочуть перебувати під королівською волею» і, якби сам король «їм, козакам, кращим людям, надав привілеї і велів би їм, козакам, служити з маєтностей (s pomiestiiej)» (Floria, 1998, s. 37). Отже, «вже у середині 20-х років XVII ст., - як слушно відзначав російський історик Б. Флоря, - проявилися досить виразно прагнення козацької старшини до здобуття собі упривілейованого суспільного статусу і на таких умовах порозуміння з урядом» (Floria, 1998, s. 37).

Після укладення угоди найскладнішим завданням постало складення реєстру до 18 грудня з позначенням у ньому місця проживання. Жоден з козаків не мав права мешкати у шляхетських чи духовних маєтках. Бажаючим зберегти свій статус надавалося 12 тижнів для продажу дому і маєтності та переїзду до одного зі старостів (Брехуненко, 2016, с. 285-286). І саме у цьому процесі зосередження у них козаків М. Дорошенко провів реформу Війська Запорозького. Вона передбачала заміну чисто мілітарного принципу творення сотень і полків (з усіх бажаючих осіб) на адміністративно-територіальний. У кожному з 6-ти старостів утворювався свій полк (чисельністю в 1 тис. осіб). Маємо свідчення священника Пилипа, що «козацький де гетьман Дорошенко з польськими комісарами їздить по козацьким містам, відбирає козаків. І нині де гетьман Дорошенко прибув до Ніжина для відбирання козацького, а з Ніжина йому де бути у Прилуках і в Лубнах козаків де відбирати. А по містам де, государь, козаки його, Дорошенка слухають, тому що кращі люди козаки пристали до нього, Дорошенка» (Воссоединение, 1953, с. 62). У кожному з них утворювалася військово-територіальна структура управління, що згодом (у роки національної революції (1648-1676)) стала фундаментом адміністративно-територіального устрою Української держави. Складання чорнового варіанту реєстру було завершене у третій декаді січня 1626 р. На зустрічі з польськими комісарами в Києві гетьман і старшини домоглися «продовження терміну для виходу реєстрових козаків з панських маєтностей до весни» (Грушевський, 1995а, с. 22).

Оскільки Куруківський договір істотно обмежував функціонування козацьких інституцій, очільники козацької корпорації роблять спробу домогтися легітимації козацьких прав, свобод і привілеїв на зразок шляхетських. Так, в інструкції посольству на сейм від 10 лютого 1626 р. зазвучало прохання до Сигізмунда ІІІ «ласкою своєю» затвердити їх «вольності» і «упривілеювати правами» (Брехуненко, 2016, с. 291). У листах, написаних М. Дорошенком до київського воєводи Т. Замойського і литовського поль- ного гетьмана К. Радзивіла, уточняв його зміст: враховуючи «минулі заслуги» козацтва, відправлене посольство мало клопотатися, щоб «вольності, які людям рицарським належать,» «надати і упривілеювати (виділено нами - авт.)» («права і вольності наші, які людям рицарським належать (виділено нами - авт.)») (Брехуненко, 2016, с. 293-294). Продовжували наполягати і на узаконенні акту висвячення ієрархів Православної Церкви (Брехуненко, 2016, с. 291). На жаль, на сеймах 1627-1629 р. до розв'язання цієї проблеми старшини не поверталися (Грушевський, 1995а, с. 32-40; Drozdowski, 2008, s. 134-135). Чому? Невідомо, можливо свою роль зіграли спроби православних й уніатських ієрархів знайти порозуміння, перехід 1627 р. відомого українського письменника-полеміста, церковного й освітнього діяча Мелетія Смотрицького у лоно Уніатської Церкви та загострення внутрішніх суперечностей у козацькій спільноті та її старшини.

Як показали події кінця 20-х рр., Куруківська угода зумовила кілька негативних наслідків для консолідації старшини та її трансформації у протоеліту. По-перше, зміцнила позиції лояльного до політики Варшави угодовського угрупування, що виражало інтереси заможного козацтва. По-друге, до козацького реєстру потрапили переважно представники останнього («кращі люди козаки»), бо записували до нього, як правило, спадкоємних козаків і тих, хто мав домівки й маєтності, включаючи земельну власність, а бідніші та покозачені посполиті - а це десятки тисяч осіб, - включаючи й учасників Хотинської кампанії, зосталися поза його межами. Повертатися ж у підданство до шляхти аж ніяк не хотіли, тому масово йшли на Запоріжжя, вчиняли морські виправи, охоче втручалися у міжусобиці в Криму 1628-1629 рр., вербувалися до польських підрозділів на війну зі Швецією в надії на здобич.

По-третє, трансформація реєстрового козацтва у привілейований прошарок перетворювала його в опору польського режиму. Як зауважував С. Рудницький, воно ставало «огнищем урядової партії між козаками» (Рудницький, 1899, с. 2), що вело до загострення боротьби у середині козацької корпорації. По-четверте, пришвидшується викристалізування серед старшини трьох угрупувань: радикального, яке на чільне місце ставило обстоювання інтересів як всього Війська Запорозького, так і національно-релігійних прав і свобод руського (українського) народу; поміркованого, що послідовно захищало інтереси козацького стану й релігійні - руського народу, одначе не сприймало радикальних методів боротьби та угодовського, котре дбало насамперед про збереження своїх привілеїв, прав і свобод, проявляючи готовність пожертвувати становими (Війська Запорозького) й національно- релігійними цінностями. Важливо мати на увазі таке: саме радикальне й почасти помірковане, як засвідчили події 1630-1638 рр., володіли потенціалом до трансформування у політичну протоеліту, угодовське - вірою й правдою прислужувало польській владі, не нехтуючи зі зброєю у руках захищати її панування в Україні. Принагідно висловимо наступну пересторогу: до радикального угрупування не включаємо очільників загонів люмпенізованих мас з їхніми анархічними та охлократичним устремліннями, як і не зараховуємо усіх старшин польської орієнтації до угодовців.

Повернення у кінці 1629 р. козацьких підрозділів зі Швеції, поява кварцяних корогв польського війська, розташованих на постій у козацькому регіоні, насильства з боку жовнірів, утиски шляхти і урядників суттєво посилили невдоволення основної маси козацтва (за винятком реєстровців) втручанням Варшави у вибори гетьмана. Зробивши ставку на реєстровиків, вона проігнорувала основну традицію Війська Запорозького - його обов'язкового обрання військовою радою. У кінці липня - на початку серпня спонукала їх надіслати королю 8 кандидатів, з-поміж котрих той мав призначити «старшого». «Пощастило» Грицьку Чорному, який одержав булаву (Ковалець, 2017, с. 43, 47). Щоправда після цього зібрана рада начебто формально обрала його гетьманом (якщо вірити словам С. Конєцпольского) (Ковалець, 2017, с. 185). Це трапилося у час, коли з кінця квітня уже гетьманував Левко Бут (Грушевський, 1995а, с. 64). Даний крок влади вніс потужну політичну деструкцію у процес формування протоеліти бо, по-перше, започаткував перетворення реєстрового козацтва у монопольного виразника і захисника інтересів усього Війська Запорозького; по-друге, породив загрозу розколу як Війська Запорозького в цілому, так і його старшини, по-третє, відкрив шлях до трансформації реєстрової старшини у провідника польської політики, а відтак «ящик Пандори» міжусобної боротьби, яка уже явно проявилася під час повстання 1630 р.

Не важко здогадатися, що запорожці, випищики й покозачені посполиті відмовилися визнавати владу Г. Чорного й виконувати його розпорядження. Погодившись з польською ініціативою під час видачі козакам платні, під приводом внесення змін до реєстру вилучити з нього близько 300 реєстровців, котрі знаходилися у Запоріжжі, він зробив фатальну помилку. За обставин поширення чуток про організацію ним карального походу на Запоріжжя, радикально налаштовані запорожці новим гетьманом обирають Федоровича Тараса й приймають ухвалу про похід на «волость» і покарання Г. Чорного. У ніч з 14 на 15 березня 1630 р. його разом з однодумцями схопили у Черкасах й за вироком козацької ради стратили (Грушевський, 1995а, с. 100-101; Ковалець, 2017, с. 22, 82, 109, 185-187).

Так розпочалося повстання, перебіг якого добре відомий. Тому зробимо спробу лише вияснити його значимість для становлення протоеліти. По- перше, насамперед зазначимо, що в масі своїй реєстрова старшина не тільки не взяла у ньому участі, але приєдналася до каральних акцій польського війська (В. Соколко, К. Вовк, Л. Пашковський, М. Пирський, О. Качковський, К. Капуста, З. Перехриста, С. Яблоновський та ін.) (Ковалець, 2017, с. 116-117, 122-123). А відтак названі особи разом з іншими аж ніяк не мають підстав бути зараховуваними до грона старшин, які еволюціонували у політичну протоеліту. Ядро останніх складали Т. Федорович, А. Конашевський, Л. Бут, Л. Бубновський, К. Прокопович, І. Сорока, Д. Гарбуз, Чепуга (можливо Семен), І. Кулага-Петрижицький, Заблоцький, Андрій Бут та ін. (Ковалець, 2017, с. 116, 120-121).

По-друге, на початковому етапі повстання його очільники не відкидали можливості порозуміння з владними структурами за умови виведення польських підрозділів з козацького регіону «за Білу Церкву», покарання ко- заків, котрі залишилися у складі польського війська («зрадників») та скасування умов Куруківської угоди. Проте С. Конєцпольскій ув'язнив їх послів і перейшов у наступ.

По-третє, проводирі повстання зуміли розширити горизонти мети боротьби за сферу традиційних козацьких домагань. Вони свідомо апелювали не лише до посполитих козацького краю, але й інших регіонів України, зі закликами повстати і приєднуватися до них. За свідченням полоненого козацького старшини Ю. Латиша, «Тарас, козацький гетьман, понаписував по всій Україні і по всій іншій Русі, щоб, хто називається, що він грецької віри, до Війська Запорозького сходилися, а не давали ляхам проходу (виділено нами - авт.)». За його ж даними начебто ««писав до нас Борецький з Києва на Запорожжя, щоб ми усім військом рушили на ляхів, кажучи, що ляхи нам на віру наступають (виділено нами - авт.)»« (Ковалець, 2017, с.109). С. Конєцпольскій свідчив, що до повстанців надходили листи «від декотрих осіб і духовних, і світських грецької релігії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали». І відразу ж «сваволя повидавала універсали, що справа про віру йде, аби хто був коли-небудь козаком і ним хоче бути, аби збиралися, обіцяли їм всякі вольності давні... (виділено нами - авт.)» (Ковалець, 2017, с. 187).

Саме ж повстання завершилося знову ж таки компромісом. Згідно Переяславської угоди, Військо Запорозьке погодилося визнати чинність Куруківського договору, а польська сторона - на збільшення, за дозволом короля, на 2 тис. осіб козацького реєстру (Ковалець, 2017, с. 119-126, 131-132, 136).

Початок нового етапу трансформації старшини в протоеліту розпочався в атмосфері утвердження у свідомості радикального і поміркованого угрупувань старшини переконання в успішності свого виступу 1630 р., на що слушно звернув увагу М. Грушевський (Грушевський, 1995а, с. 119). У складних взаєминах з Варшавою й Січчю новий гетьман Т. Орендаренко не спромігся утвердитися при владі і у червні наступного року втрачає її. Гетьманом обирається учасник повстання 1630 р. Іван Кулага-Петрижицький, котрий відносився до поміркованого угрупування. У свій час М. Грушевський характеризував його як «талановитого і зручного політика і адміністратора» (Грушевський, 1995а, с. 130). Скажемо більше: він належав до найосвіченіших і найталановитіших гетьманів-політиків першої половини XVII ст., але неоціненного й забутого нащадками, як і Я. Бородавка, до речі з такою ж трагічною долею. Саме він спромігся сформулювати ряд важливих положень тогочасної української суспільно-політичної думки, висловлених у його епістоляріях, зокрема у листі до депутатів житомирського сеймику від 30 травня 1632 р., якого Ю. Мицик назвав її «важливою пам'яткою» (Мицик, 1996, с. 18).

Відзначимо головніші:

* вперше, як козацький гетьман, висунув ідею необхідності об'єднання зусиль Війська Запорозького, князів і шляхти православного й протестантського віросповідань аби на конвокаційному сеймі (мав розпочатися 24 червня) домогтися скасування унії, узаконення існування Православної Церкви й припинення національно-релігійних утисків «руської нації» («підтвердити право й вольності російської нації і наші рицарські») (Брехуненко, 2016, с. 353-363, Мицик, 1996, с. 20-22);