Між норманізмом та антинорманізмом: дискусії про походження Руси у світлі писемних джерел

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка кафедра давньої історії України та архівознавства

Між норманізмом та антинорманізмом: дискусії про походження руси у світлі писемних джерел

Ольга Щодра

Львів, Україна

Анотація

Сучасна полеміка навколо проблеми походження Руси має давню традицію. У ХУШ ст. разом із утвердженням російської імперії з дискусії про заснування та початкову історію Руської держави розпочалася російська офіційна історіографія. У її становленні та у формуванні норманізму як провідного напряму досліджень з історії Русі важливу роль відіграли німецькі вчені Ґотліб Байер, Ґотфрід Міллер та Авґуст Шльоцер, які розвинули ідеї про вирішальну участь скандинавів в її заснуванні, започатковані шведськими істориками ХУІІ ст. У поширені норманізму в європейській історіографії значну роль відіграли французький просвітитель Шарль Луї Монтеск'є та німецькі філософи Йоган Фіхте і особливо Ґеорґ Ґеґель. Одночасно з норманською теорією походження Русі розвивався антинорманський напрям в історіографії, початок якому поклала дискусія Михайла Ломоносова з Ґ. Міллером на засіданнях Імператорської Академії Наук. До початку ХХ ст. представники обох напрямів історіографії послуговувалися в основному писемними джерелами, вичерпавши їх інформаційний потенціял для дослідження даної теми. У працях М. Ломоносова, Густава Еверса, Сергія Гедеонова, Дмитра Іловайського більшість аргументів класичної норманської теорії, зокрема про шведське походження засновника руської династії Рюрика і назви “русь”, були спростовані, однак їх і сьогодні використовують російські історики з метою довести північне походження Руси (так званого Ладозького руського каганату). полеміка норманізм історіографія

Ключові слова: Русь, теорія, норманісти, історіографія, походження, Росія.

AAbstract

BETWEEN NORMANISM AND ANTI-NORMANISM: DISCUSSIONS ABOUT THE ORIGIN OF RUTHENIA IN THE LIGHT OF WRITTEN SOURCES

Olga SHCHODRA

Ivan Franko National University of Lviv Department of Ancient History of Ukraine and Archive Study Lviv, Ukraine

Modern polemics around the problem of the origin of Ruthenia has a long tradition. Russian official historiography began in the 18th century, together with the statement of the Russian Empire on the discussion of the initial history of the Russian state. In its formation and in the formation of Normanism as a leading area of research in the history of Ruthenia, the important part was played by German scientists Gottlieb Baer, Gottfried Miller and August Schlosser, who developed the idea of the decisive participation of the Scandinavians in its founding, which was the theory, initiated by Swedish historians of the ХШ century. The widespread Normanism in European historiography was also significantly developed by the French educator Charles Louis Montesquieu and the German philosophers Johan Fichte and especially Georg Hegel. Simultaneously with the Norman theory of the origin of Ruthenia, they developed Anti-Normanist trend in historiography, the beginning of which was debated by Mikhail Lomonosov with Miller at the meetings of the Imperial Academy of Sciences. Until the beginning of the twentieth century, representatives of both directions of historiography used mostly written sources. In the writings of Lomonosov, Evers, Gedeonov, Ilovaysky most of the arguments of the classical Norman theory, in particular about the Swedish origin of the founder of the Ruthenian dynasty Rurik and the name “Rutheniaо, had been refuted, but they are still used today by Russian historians in order to prove the northern origin of Ruthenia (the so-called Ladoga Ruthenian Kaganate) Assessing the role of the Normans in European history is now undergoing significant correction. Romanticization and heroization of the Viking era gradually go away in the past, as they are the product of uncritical work of medieval sources and impede the objective study and understanding of the era In general, it should be noted that by the beginning of the twentieth century, the fund of written sources for solving the Norman problem was largely exhausted, and the arguments of the Norman theory, based on written sources, were largely refuted.

Keywords: theory, Normanists, historiography, origin, Russia.

У сучасних східноевропейських історіографіях, і насамперед російській, з новою силою розгорнулися дискусії про походження Руси. Однією із причин загострення полеміки стала боротьба за її історичну спадщину, яка розпочалася після того коли втратила свою актуальність радянська концепція “колиски східнослов'янських народів”. Як зауважив російський дослідник східноевропейського середньовіччя Аполлон Кузьмін, боротьба між спадкоємцями розгортається (в історіографії) за гідну історичну спадщину. Саме такою була державна і культурна спадщина Руси, що уже на початку свого формування - у 814 р. - зрівнялася територією з Візантійською імперією та імперією Каролінгів Борис Рибаков. Кивская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. (Москва: Наука, 2013), 48., а в період свого розквіту, в часи правління Володимира Великого, перетворилася у найбільшу европейську державу. У той час, коли після падіння Риму Західна Европа поволі виходила з часів культурного занепаду, так званих Темних століть, Руська держава разом із прийняттям християнства долучилася до візантійської цивілізації та її джерел - античної культурної спадщини. Їх симбіоз із слов'янською язичницькою традицією породив культуру Старокиївської держави з її величними храмами, чудовими фресками та мозаїками, шедеврами рукописної книги, школами та книгозбірнями, філософами та літописцями. Німецький хроніст першої половини ХІ ст. Тітмар Мерзебурзький описував столицю Русі як велике місто, значний торговельний центр, у якому сотні церков і “незліченна кількість” населення Титмар Мерзебургский. Хроники (1012-1018). Древняя Русь в свете зарубежных источников. (Москва: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010). T. 4, 82.. У ХІІ-ХІІІ ст. за чисельністю людности-приблизно 50 тисяч чоловік - Київ був одним із найбільших европейських міст Гліб Івакін. Оповіді про стародавній Київ. (Київ: Радянська школа, 1982), 78.. Так само, як цивілізаційний вплив Візантії не припинився із завершенням її політичної історії, породивши феномен “Візантії після Візантії”, культурний вплив Руси століттями позначався на історичному розвитку Східної Европи і відчутний до сьогодні на ментальному та культурному рівні її народів.

Свого часу російська історіографія, що проходила етап свого становлення у ХУІІІ ст. разом із формуванням імперії Романових, не вагаючись привласнила історію Руси і долучила її до загальної схеми російської історії. Це надавало їй бажаної европейськості та історичної тяглости, тоді як Україна втрачала не лише залишки державної автономії, а й власну історію. Критикуючи “звичайну історичну схему” Росії, Михайло Грушевський вказував, що вона позбавляла росіян можливости зрозуміти справжні витоки їхньої історії. “Історія великоруська з українсько-руським (київським) початком, пришитим до неї - се тільки калікувата, неприродна комбінація.. ,” Грушевський М. Звичайна схема “русской” історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства. Український історичний журнал 5. (2014), 207.. Українська ж історія, на думку вченого, без історії Київської Руси “зістається не тільки без початку, а і в виді якихось кавалків, не пов'язаних між собою органічно, розділених прогалинами” Там само, 205..

Наприкінці ХХ ст. історія повторилася. Після нетривалого періоду роздумів і вагань Див.: Борис Земцов Откуда есть пошла. росийская цивилизация. Общественные науки и современность. (Москва, 1994), 52. російські історики знову повернулися до імперської історіографічної спадщини, до “звичайної історичної схемио Миколи Карамзіна, у якій Руська держава є невід'ємною частиною національної і державної історії Росії. “Звичайна схема” покладена в основу історичної навчальної літератури в сучасній Росії і стала частиною державної політики історичної пам'яті, а Київська Русь, за чисельністю присвячених їй наукових публікацій, входить до числа пріоритетних та найактуальніших тем російської історичної науки. Стислий екскурс в історію становлення та розвитку історіографії Руси допоможе краще зрозуміти сучасну полеміку навколо проблеми походження руської середньовічної держави, її науковий та політичний аспекти.

Дискусії про походження Руси розпочалися в російській історіографії одночасно з її становленням - у ХУІІІ ст. З них власне і починалася російська історична наука Аполлон Кузьмин. Начало Руси: Тайны рождения руського народа. (Москва: Вече, 2003), 8.. Попри істотні відмінності в поглядах на проблему, які поділили істориків на два табори - норманістів та антинорманістів - усі вони були солідарні щодо того, що Русь є невід'ємною частиною історії Росії, наріжним каменем у фундаменті державної історії Російської імперії. Від самого початку студії над проблемами утворення Руси мали політичний характер, оскільки саме долучення її історії до російської було політично вмотивоване. Привласнюючи українську історію, російська офіційна історіографія також ставила за мету леґалізувати та ідеологічно обґрунтувати інкорпорацію українських земель до складу імперії, що неухильно проводила російська влада впродовж ХУІІІ ст.

Політична вмотивованість, зокрема ідеї про особливу роль германських народів в історії Европи, спочатку ґотів (ґотицизм), а потім норманів (норманізм), впливала також на студії німецьких вчених над руською історією. Запрошені до праці в Імператорській Академії Наук, вони зробили норманізм засадничою ідеєю походження Руси, згідно з якою заслуга заснувати правлячу династію і державу належала скандинавам. Уперше такі ідеї сформульовала шведська історіографія, що на століття раніше, ніж російська, пройшла етап свого становлення. Він також співпав із формуванням імперської політичної програми Швеції та розгортанням її експансії на південно-східному узбережжі Балтики, зокрема в Новгородській землі. Саме тоді, у ХУІІ ст., з метою утримати захоплені в роки Смути Новгородські землі та легітимізувати шведську експансію виникає “скандинавський догмат”, одним із авторів якого був шведський історик Петро Петрей. У праці “Історія про велике князівство Московське” (опублікована у 1614-1615 рр.) він використав сфальшовану шведськими політиками промову новгородських послів, проголошену 28 серпня 1613 р. у Виборзі перед братом шведського короля Ґустава ІІ герцогом Карлом-Філіпом, у якій нібито стверджувалось, що “новгородці можуть по літописах довести, що у них був великий князь зі Швеції по імени Рюрик” Цит. по: Вячеслав Фомин. Варяги и варяжская Русь. К итогам дискуссии по варяжскому вопросу. (Москва: Русская Панорама. 2004), 13.. Ця фальшивка стала основою норманської теорії. Для її обґрунтування П. Петрей почав тлумачити на скандинавський манер імена руських князів, пояснюючи відмінність у звучанні тим, що руси неправильно вимовляли шведські імена. За його припущенням, літописний Рюрик міг у шведів називатися Ерік, Фрідерік, Ґотфрід, Зіґфрид, Родріґ, а його брат Синус - Сиґґе, Свен, Симон, Трувер - Туре, Троґґе Пётр Петрей де Ерлезунда, История о Великом княжестве Московском, происхождении великих русских князей, недавних смутах, произведенных там тремя Лжедмитриями и о московских законах, нравах, правлении, вере и обрядах, которую собрал и обнародовал в Лейпциге 1620 г., пер. с нем. Алексея Шемякина (Москва: Университетская типография “Катков и К”, 1867).. Після

Петрея таке етимологічне свавілля стало звиклою практикою норманістів. Цей “метод” досліджень добре змалював один із творців норманської теорії Авґуст Шльоцер: “Слово піднімають на етимологічну дибу і мучать до тих пір, поки воно ніби від болю не видасть з себе стогону або крику такого, якого хоче словотворець”10.

“Скандинавський догмат”, за влучним висловом одного з сучасних дослідників В'ячеслава Фоміна, “створив віртуальну норманську Русь, якої ніколи не існувало в історії, заслонивши собою Русь справжню”11. Згідно з ним, державотворчі процеси у Східній Европі були спричинені винятково і тільки діяльністю скандинавів. Шведські історики ХУІ-ХУІІ ст. П. Петрей, Олаф Рудбек, Йоган Маґнус, Олаф Далін, та ін. доводили, що варяги і русь - це скандинави, що руську правлячу династію та державу заснували шведи і від імени одного із шведських племен походить її назва, що первісний центр Руси був не у Середньому Подніпров'ї - у Києві, а на півночі Східної Европи - у Новгороді. Саме шведські історики відкрили всі головні писемні джерела, на яких до ХІХ ст. базувалися основі арґументи норманської теорії, “саме вони ототожнили варягів з візантійськими “варангами” і “веригами” ісландських саґ, слово “варяг” оголосили давньоскандинавським, видали імена руських князів за скандинавські і т. д.”12. Уявлення про варягів як скандинавів, без надання жодних переконливих арґументів, стало основною віссю, навколо якої вибудовувалася норманська конструкція початкового етапу історії Руси.

Політична заанґажованість творців норманської теорії та їх послідовників впливала на підбір та інтерпретацію історичних джерел. Так, “ультрапатріотичний панегірик” Йогана Маґнуса “Історія всіх ґотських і шведських королів”, виданий у Римі в 1554 р., був написаний на основі ісландських саґ, міти і леґенди яких автор сприйняв абсолютно некритично13.

Скандинавський догмат став частиною мітологізації та героїзації епохи вікінгів в европейській історіографії. Сприятливий ґрунт для нього підготували ідеї ґотицизму, що набули поширення в Европі в епоху Відродження. Згідно з ними, визначальний вплив германців на европейську історію почався ще з епохи Великого переселення народів. Шведські історики, всупереч інформації середньовічних джерел, проголосили Скандинавію батьківщиною ґотів, хоча ця назва закріпилася за півостровом лише в XV ст., а до того назви “Сканія” (Skania) і “Скандинавія” (Skatinavia) античні та середньовічні автори давали різним островам південних та північних морів14. Який із північних островів називав Скандзою перший історик ґотів Йордан можна лише гадати15.

Август-Людвиг Шлецер. Нестор. Ч.ІІ. (СПб.: Императорская типография, 1816): 114-115.

Пётр Петрей де Ерлезунда, История о Великом княжестве Московском..., 123.

Вячеслав Фомин. Начальная история Руси.(Москва: Русская панорама, 2008), 10.

Див.: История Швеции. (Москва: Наука, 1974), 8.

Див.: Лидия Грот. Призвание варягов.Норманская лжетеория и правда о князе Рюрике. (Москва: Алгоритм, 2012) ; Svennung J. Zur Geschichte des goticismus. (Stokholm: Almgvist och Wiksell, 1967).

Шарль Луи Монтескье. Избранные произведения о духе законов. (Москва: Госполитиздат, 1955), 252.

Немалу роль у героїзації та міфологізації епохи вікінґів відіграли французькі просвітителі, зокрема Шарль Луї Монтеск'є, який у праці “Про дух законів” захоплено писав про “велику перевагу, яка ставить народи, які населяють цю країну (Скандинавію) вище всіх народів у світі саме тому, що вони були джерелом свободи в Европі, ... які виступають із своєї країни для того, щоб знищити тиранів і рабів.” Олаф Далин, История шведського государства. Ч.1. Кн.1 (СПб.: Императорская типография, 1805), 71-72, 123-124, 385. Така характеристика ще більше надихнула шведських істориків, які зображували ватаги норманів не морськими піратами і грабіжниками, якими вони були насправді, а державотворцями і цивілізаторами Европи. Так, придворний королівський історик О. Далін в багатотомній “Історії Шведського королівства” писав, що Руська держава була під управою Варязького або Шведського королівства. Для більшої правдоподібности цього твердження він, як і його попередник П. Петрей, почав тлумачити імена руських князів як скандинавські: Олега - Олаф, Ігор-Інґер, Володимир-Вольдемар, Ярослав-Ґаральд. Їх різне звучання він так само пояснював тим, що руси неправильно вимовляли та перекручували скандинавські імена. За допомогою таких “методів” досліджень шведські історики переносили події руської історії у шведську ісаму Русь почали вважати її частиною. Так, у 1774 р. вийшла праця шведського історика Йогана Тунманна, у якій він також стверджував, що Русь заснували нормани (шведи) Thunmann J., Untersuchungen ьber die Geschichte der цstlichen europдischen Vцlker. Teil 1. (Leipzig: 1774), 371-372..

Захоплені імперським мітом про Велику Швецію, який самі і створили, шведські історики спробували привласнити не лише руську, а й античну історію та намагалися довести скандинавське походження гіпербореїв і античних мітів. Одним із найодіозніших апологетів “давньої слави” Швеції вважається О. Рудбек, який у своїй трихтомовій праці “Атлантида” ототожнив давню Швецію з Атлантидою Платона і писав, що гіпербореї - це шведи, що шведський бог Один став грецьким богом Аполоном і т. п. Він відводив Швеції головну роль не лише в руській, а й в давньогрецькій історії Докладніше див.: Вячеслав Фомин, Начальная история Руси (Москва: Русская панорама, 2008),19-20; Грот. Призвание варягов: норманская лжетеория и правда о князе Рюрике.. Використовуючи вже апробований попередниками метод довільного тлумачення грецьких і руських імен як скандинавських він, за висловом сучасного шведського історика Йогана Свеннунґа, довів цю сумнівну практику словоутворення до вершин недолугости Svennung, Zur Geschichte des Goticismus, 44.

Арґументи, які наводили шведські автори для обґрунтування норманської теорії, були настільки неправдоподібними та одіозними, що їх не сприйняли навіть класики норманізму - німецькі історики ХУІІІ ст. Так, Ґерхард Міллер іронізував над тим, як Рудбек “вмів відразу зробити з Ладоги “Ладогу”, після чого - “Аллдейгабор” Готфрид Миллер, О народах издревле в России обитавших (СПб.: Типография Императорской Академии наук, 1788), 104. (цю сумнівну схему продовжують використовувати сучасні норманісти). Пізніше, в середині ХІХ ст., російський історик Сергій Соловйов говорив, що словоутворення Рудбека, яке базувалося лише на зовнішній подібності звуків викликало “відразу і сміх вчених” Сергей Соловйов, Авґуст-Людвиг Шлецер. Собрание сочиений С. М. Соловйова (СПб.: Издание Товарищества Общественной Пользы, 1901),1547.. Попри те, твори шведських істориків і особливо “Історія” О. Даліна відіграли величезну роль у поширенні норманізму в західноевропейській науці, а праця П. Петрея в ХУІІ ст. сприймалася европейськими вченими як авторитетне видання з історії Східної Европи.

Політичний контекст формування норманської теорії походження Руси в російській історіографії ХУІІІ ст. наголошує А. Кузьмін. Вчений вважає, що немалу роль у її розвитку відіграла та обставина, що на той час німецькі спадкоємці Лівонського ордену, землі якого після Лівонської війни були приєднані до Московії, стали привілейованою верствою Московської держави і багато німецьких графів та баронів служило при імператорському дворі. Вони суттєво впливали на політику російських монархів, династично пов'язаних з німецькими князями та були надійною опорою імперії Аполлон Кузьмин. Начало Руси: Тайны рождения руського народа..., 4.. Тому саме запрошеним німецьким історикам Ґотлібові Байєру, Ґерхардові Міллеру і Авґусту Шльоцеру було доручено написати історію Російської імперії. Піддавши гострій критиці окремі твердження шведських попередників, як бездоказові і надумані, німецькі історики в цілому сприйняли і розвинули їх ідеї. Як вказує А. Кузьмин, “формальна “німецька вченість” замість скільки-небудь обґрунтованих теорій брала за основу наївний германоцентризм, крізь призму якого розглядала всі явища історії слов'ян і руси” Там само, 36.. Сповідуючи пангерманізм, німецькі історики у своїх студіях змальовували германців споконвічними культуртреґерами у Східній Европі, без участі яких тут не відбувався жодний поступ, зокрема й утворення держав. Вони сформулювали основні арґументи класичної норманської теорії утворення Руси - теорії норманського завоювання Докладніше про це.: Фомин, Варяги и варяжская Русь, 16-26.. Найбільший вклад у її обґрунтування зробив Ґ. Байєр - ультранорманіст, за визначенням В'ячеслава Мошина, автора одного з найґрунтовніших оглядів історії норманізму Владимир Мошин, Варяго-русский вопрос. Варяго-русский вопрос в историографии, ред. Вячеслав Фомин (Москва: Русская панорама, 2010), Историческая библиотека, доступ отримано 31 грудня 2016. Він ввів в обіг нове джерело з історії Руси - франкську Бертинську хронічку - та навів усі основні арґументи норманської теорії, якими послуговуються і сучасні норманісти, а саме: Русь постала внаслідок норманського завоювання місцевих племен, яке, на думку Ґ. Баєра, літописець дещо пом'якшив, змалювавши як добровільне прикликання норманських конунґів; шведський конунґ Рюрик був засновником руської династії; назва Руської держави походить від назви одного із шведських племен, літописні варяги, як і руси, - це скандинави. Він також скористався методом Рудбека і намагався довести скандинавське походження імен руських князів, перекручуючи їх на скандинавський манер. Авґуст Шльоцер, оцінюючи підготовленість Ґ. Байера до студій над руською історією писав, що Байєр не знав російської (і жодної іншої слов'янської - О. Щ.) мови і завжди залежав від не надто вправних перекладачів літописів, він занадто довіряв ісландським саґам - “ісландським казкам” і наробив важливих та численних помилок. “У нього немає чому навчитися в російській історії” Константин Бестужев-Рюмин, Биографии и характеристики (летописцы России) (Москва: ВЕК, 1997), 170..

Особливо гостро А. Шльоцер критикував сумнівні етимологічні вправи своїх колег, вказуючи, що “подібність в іменах, пристрасть до словоутворення - дві найплодючіші матері здогадок, систем і дурниць”. Вчений задавався питанням: “Невже після всієї цієї руїни, яку вчинив рудбекіянізм, вони (вчені ХУІІІ ст. - О.Щ.) не втомилися творити з етимологій історію, а на простому, можливо випадковому збігові слів вибудовувати цілі теорії?” Август-Людвиг Шлецер. Нестор. Ч.ІІ. (СПб.: Императорская типография, 1816): 115..

На думку В. Фоміна, однією з причин поширення норманізму в Росії та його сучасної популярности є намагання російських вчених конструювати східноевропейську історію за схемами західноевропейської історичної та філософської науки. Вячеслав Фомин. Начальная история Руси.(Москва: Русская панорама, 2008), 27. Свого часу історик Іван Забєлін писав, що в глибині національної свідомости російських освічених людей лежить “невідпорне рішення”, що “все добре російське неминуче запозичене де-небудь в чужоземців” Иван Забелин, История русской жизни с дрвнейших времен. Ч. I (Москва: Типография Грачева, 1876), 65.

* За повідомленнями европейських середньовічних авторів, вандали, як і герули, були слов'янським племенем, яке деякі дослідники ототожнюють з венедами. Перші королі вандалів, які правили у IV ст., мали слов'янські імена Радегаст, Годегуслус (а королі герулів - Мечислав, Віслав). Оскільки їх нащадки наприкінці IV ст. мали тевтонські імена (Ґотерік, Ґенсерік), що з'явилися внаслідок укладення династичних шлюбів з сусідніми германцями, то в історіографії, зокрема німецькій, усталилася думка про вандалів як одне з германських племен. Див.: Владислав Меркулов, Откуда родом варяжские гости? Генеалогическая реконструкция по немецким источникам (Москва. 2005), доступ отримано 10 листопада 2018 р..

Норманську версію утворення Руси Ґ. Байєр протиставив іншій, що домінувала в тогочасній европейській історіографії. Згідно з нею, варяги були не скандинавами, а вихідцями зі слов'янської області Вагрії, розташованої на південному узбережжі Балтики і населеної слов'янським племенем вандалів*.

У XVI ст. цієї версії дотримувався добре інформований посол імперії Габсбурґів Сиґізмунд Герберштайн, який побував з посольською місією в Данії, (у складі якої у той час перебувала слов'янська Вагрія), Польщі, тобто, добре знав південнобалтійський реґіон. Він вказував, що Вагрія колись була славним містом і областю вандалів, які були могутні і мали мову, звичаї і релігію русів (тобто, слов'ян - О. Щ.). Від Вагрії і вагрів (варягів) Балтійське море отримало назву Варязького Записки о Московии Барона Герберштейна, Пер. с нем. И. Анонимова (С.-Петербург: Типография Безобразова и комп. 1866), 10..

На думку С. Герберштайна, мабуть таки руси прикликали собі князів (Рюрика з братами - О. Щ.) від вагрів або варягів, ніж запропонували владу чужоземцям з чужою релігією, звичаями і мовою Там само.. Такої ж думки був автор популярного “Загального історичного словника”, який вийшов у 1619 р. Клод Дюре. Однак поступово, після виходу праць шведських і німецьких істориків, домінантною в европейській історіографії стала версія скандинавського походження варягів.

У середині ХУІІІ ст. одночасно з норманською теорією та у гострій полеміці з її авторами формується антинорманський напрям в історіографії, засновником якого вважається Михайло Ломоносов. Сучасні норманісти часто звинувачують його в тому, що він нібито вів полеміку не стільки з наукових як із патріотичних міркувань. Насправді його арґументи, зокрема зауваження до дисертації Г. Міллера “Походження імени і народу руського”, попри емоційний характер дискусії, мали цілком науковий характер. Так, вчений вважав неможливим, щоб “два народи, слов'яни і варяги, покинули свої колишні імена і назвалися новим, яке пішло не від них, а було взято від чухонців (від фінського “Ruotsi”. О. Щ.)”. Він вказував, що наведений німецьким істориком “приклад англійців і французів служить не в підтвердження цієї вигадки, а в заперечення, тому, що там переможені від переможців ім'я отримали. А тут ні переможці від переможених, ні переможені від переможців, але всі від чухонців!” Михаил Ломоносов, Полное собрание сочинений (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1952). Т. 6, 81-82.. Як аргумент проти норманської версії походження Руси він наводив також той факт, що в руській мові практично не було германізмів, що є немислимим, якщо б русь і варяги були панівним германським етносом Там само,35.. Задаючи Ґ. Міллерові питання, чи знайшов він у скандинавських джерелах хоч якісь згадки про Рюрика та його рід, М. Ломоносов наголошував, що “якщо б він (Рюрик - О. Щ.) був скандинавом, то норманські письменники звісно б не пропустили такого знатного випадку в історіях для чести свого народу...” Там само, 77, 216.. Відсутність згадок про Рюрика у скандинавських джерелах вчений вважав переконливим доказом, що такого шведського конунґа не існувало ні у шведській, ні в руській історії. Арґументи М. Ломоносова, спрямовані проти сумнівних доказів норманістів, підтримали і розвинули Ґустав Еверс, Степан Ґедеонов, Дмитро Іловайський, а з окремими (про відсутність слідів скандинавських мовних впливів, про сумнівність фінського походження назви “Русь”) погоджувались навіть норманісти, зокрема Шльоцер, Костянтин Бестужев-Рюмін Шлецер, Нестор. Ч. ІІ. 172; Костянтин Бестужев-Рюмин. Русская история (СПб.: Издательство Д. Е. Кожанчикова, 1872). Т. 1, 93..

Іншого представника норманізму - Ґ. Байера, російський історик критикував за показну формальну вченість і за абсолютно довільне (в дусі О. Рудбека) перекручення руських імен на скандинавський лад. М. Ломоносов вказував, що “старається Байер не стільки про дослідження правди, скільки про те, щоб показати, що він знає багато мов і читав багато книжок” Михайло Ломоносов. Полное собрание сочинений. Т. 6, 30-31.. Наукову неспроможність Байерового методу трактування імен варязьких князів як скандинавських також переконливо доводив Василь Татіщев, який вказував, що німецький дослідник, порівнюючи імена, шукає лише подібности із скандинавськими без етимологізації самих імен Василий Татищев. История Российская с самих древнейших времен. Т. 1. (Москва-Ленинград: Наука, 1962): 205, 308-309.. Арґументи В. Татіщева і сьогодні зберігають наукову значимість та актуальність. Сучасні дослідники теж відзначають сумнівне скандинавське трактування імен Олег, Ольга, Ігор лише на основі їх подібности до скандинавських Хельґу, Хельґа, Інґвар. Так,

Фомін на доказ того, що ці імена не були пов'язані зі скандинавами наводить той факт, що ім'я Ольга було поширене в середньовічній Чехії, на території якої практично не виявлено слідів перебування норманів Вячеслав Фомин. Начальная история Руси.(Москва: Русская панорама, 2008), 241.

*На думку деяких дослідників, руська княгиня Ольга згадується у сагах під іменем Аллогія.. На думку дослідниці Лідії Ґрот, у Швеції імена Хельґу, Хельґа, що означають “святий”, “свята”, мали б з'явитися тільки після прийняття християнства, тобто не раніше другої половини Х ст., тоді як у літописі імена Олег і Ольга* згадуються вже у ІХ-першій половині Х ст. Слушним є також її зауваження, що прізвисько князя Олега “Віщий” свідчить про те, що він був ведуном, тобто язичником, тим, хто здобував знання з допомогою волхвів та ворожіння, і воно є антагоністом християнського розуміння святости та поняття “святий” Лидия Грот, Мифолоические и реальные шведы на севере России: взгляд из шведской истории. Шведы и Русский Север: историко-культурные связи. Материалы международного симпозиума к 210 летию Александра Лаврентиевича Витберга. (Изд-во Киров, 1997), 153-158.. Зв'язок слова “he^” (“святий”) та похідних від нього імен з поширенням християнства підтвердили дослідження ісландських саґ. На їх основі Л. Ґрот дійшла до висновку, що імя “Helge” вперше згадується у зводі саґ ХІІІ ст. і пов'язане з поширенням християнства у Швеції в ХІІ ст., а тому не має жодного зв'язку з руським іменем Олег Там само.. Свого часу історик Іван Івакін також з'ясував, що ім'я Ігор не має жодного стосунку до скандинавського імені Інґвар. Ім'я Ігор було відоме літописцям, починаючи від Х ст., а ім'я Інґвар з'являється на сторінках літописів лише наприкінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. Ці імена на Руси розрізняли. Як зауважує І. Івакін, “якщо б вони були одинакові, навіщо було б князеві (рязанському - О. Щ. ) Ігореві Глібовичу (княжив від 1195 р.), давати своєму сину ім'я не Ігор, а Інґвар. Але син його називався не Ігор Ігоревич (що було б логічно, якщо б імена були тотожні - О. Щ. ), а Інґвар Ігоревич” Иван Ивакин. Князь Владимир Мономах и его поучение. Ч. 1. (Москва:Университетская типография. Страстной бульвар, 1901), 54.. Дослідник вказує, що в середньовіччі у скандинавів, слов'ян та інших народів існувала традиція, згідно з якою первістку під час хрещення давали ім'я дідуся або бабусі по батьківській лінії, а другим за народженням дітям - імена бабусь і дідусів по материнській лінії Там само, 55.. Тому після одруження руських князів на чужоземках в їхніх дітей з'являлися скандинавські й інші чужоземні імена: у князя Володимира Святославовича від дружини чехині були сини з чеськими іменами Станіслав і Вишеслав, у Володимира Мономаха від дружини англійки - син Мстислав-Гаральд, діти чернігівського князя Ростислава Михайловича від дружини-угорки називалися Бела, Міча і Кунґута, серед імен нащадків галицько-волинського князя Романа Мстиславовича після його одруження на грекині з'явилися імена популярні у Візантії - Данило, Лев, Іраклій, Софія. Так само діти скандинавських правителів, дружини яких були слов'янками, мали слов'янські імена Яромир, Святополк, Борислав, Воіслава та ін.

Представники правлячих династій міцно трималися за свої родові імена. Наприклад, поморські князі, які онімечилися в ХІІІ ст., ще майже чотириста років продовжували використовувати свої слов'янські імена аж до вимирання роду (до 1637 р.) Так само, попри асиміляцію з німцями, аж до вимирання княжого роду продовжували носити свої династичні слов'янські імена руяни (слов'яни, які в середньовіччі населяли острів Рюген в Балтійському морі - О. Щ.) Фомин. Варяги и варяжская Русь, 396.. З огляду на це, з позицій норманізму не можна пояснити той факт, що серед імен руських князів майже відсутні скандинавські імена. Навіть якщо сприйняти арґумент про повну і швидку асиміляцію скандинавів, то відповідно до встановленого дослідниками правила, усі руські князі по чоловічій лінії мали б мати скандинавські імена. Як вказує сучасний дослідник скандинавської антропонімії Аркадій Молчанов, “успадкування імен своїх предків, причому по чоловічій і жіночій лінії, було для хьовдінгів ніби одною із звиклих форм публічнї репрезентації невід'ємних законних прав, отриманих після народження” Аркадий Молчанов. Древнескандинавский антропонимический элемент в династической традиции рода Рюриковичей . Образование Древнерусского государства: спорные вопросы. (Москва: Наука, 1992), 45.. Упродовж ХУІІІ-ХІХ ст. полеміка норманістів і антинорманістів базувалася лише на інтерпретаціях писемних, зокрема літописних джерел. Вона ґрунтовно висвітлена у працях В'ячеслава Мошина, В'ячеслава Фоміна, Аполона Кузьміна,

Леоніда Клейна, Ігоря Шаскольського та інших авторів. У ході дискусій був нагромаджений великий матеріял, що, на думку дослідників, дозволяв зробити цілком конкретні висновки, але цьому перешкоджала заполітизованість проблеми та тенденційність більшости її дослідників, що й сьогодні перешкоджають об'єктивному висвітленню початкової історії Русі Вячеслав Фомин. Начальная история Руси.(Москва: Русская панорама, 2008), 8.. Значний вплив на західно- европейську історичну науку справили праці німецьких філософів Фіхте і Ґеґеля, які проповідували ідею виняткової ролі германців і зокрема скандинавів в европейській історії. Геґель особливо наголошував на “історичних” та “неісторичних” народах, здатних і нездатних створити державу. До перших він зараховував германців, а до других - слов'ян. У своїй “Філософії історії”, що була курсом лекцій для студентів Берлінського університету, він відзначав, що “у Східній Европі ми знаходимо величезну слов'янську націю, що розташовується на Заході вздовж Ельби до Дунаю... Однак уся ця маса вилучається з нашого огляду тому, що вона до цього часу не виступала як самостійний елемент в ряду виявлення розуму у світі”. Характеризуючи скандинавів як “рицарів у чужих країнах”, він вказував, що “частина з них скерувалась до Росії і створила там руську державу” Георг Вильгельм. Фридрих Гегель. Сочинения. (Москва:Соцэкгиз, 1935) T. 8, 97, 323-324.. Ці ідеї, що стали домінантними в европейській і, насамперед, в німецькій історичній школі до середини ХХ ст., впливали на інтерпретацію джерел та визначали характер досліджень з історії слов'янських народів.

Упродовж ХІХ-ХХ ст. ідеї німецьких філософів підтримували норманізм у західноевропейській історіографії, оскільки у східноевропейській він поступово втрачав свої позиції. Так, сумніви свого покоління істориків щодо можливости об'єктивно висвітлити походження Руси з позицій норманської теорії відзначав Василь Ключевський. Він писав: “Ми відчували, що в ній (норманській теорії. О. Щ.) багато нескладного, але не наважилися сказати щось проти неї. Ми її зберегли як учні її творців і не знали, що з нею робити, як викладачі” Василий Ключевский. Наброски по варяжскому вопросу. Неопубликованные произведения. (Москва: Наука, 1983), 113, 119-120. Ґрунтовну і аргументовану критику норманської теорії дав М. Грушевський Михайло Грушевський. Історія України-Руси (Київ: Наукова думка, 1991) Т. 1, 623-624.. Більшість його доказів, зокрема дніпроцентричну теорію походження Руси і південне походження назви держави, сприйняв і розвивав у своїх працях один із засадничих радянської концепції Київської Русі Борис Рибаков.

З розвитком ґрунтовних джерелознавчих студій наукова неспроможність головних арґументів норманістів ставала щораз очевидніша. Так, історики діййшли висновку, що літописні статті ІХ ст., пов'язні з утворенням Руси, не завжди вірогідно відображають історичні події. Частина із них була вписана в текст пізнішими редакторами Николай Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. (Москва: Наука, 1991): 53; Алексей Шахматов. Сказание о призвании варягов. (Санкт-Петербург: Типография Императорской Академии наук, 1904) 2; Кузьмин. Начальные этапы древнерусского летописания. Москва: Изд-во МНУ, 1977).85-100, 126, 193; Тетяна Вілкул. Літопис і хронограф. Студії з текстології до монгольського київського літописання. (Київ: Інститут історії НАН України, 2015): 223-227.. Автори первісного тексту літописного зведення, створеного наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст., - Нестор і Сильвестр - мали лише приблизну уяву про події ІХ ст., сформовану на основі усних переказів та леґенд. Це особливо стосується літописної статті про прикликання варягів, яка лежить в основі норманської теорії. Як відзначав свого часу дослідник літописів Олексій Шахматов, “літописне сказання про прикликання варягів не є вірогідним, воно - домисел учених книжників, які оформили народну традицію у складний літописний переказ” Алексей Шахматов, Сказание о призвании варягов. (СПб, 1904), 47.. Подібні сюжети прикликання правителів, зазвичай, є складним переплетенням історії та мітології і їх не можна сприймати буквально. У спеціяльній науковій розвідці, присвяченій літописному сказанню, О. Шахматов дійшов до висновку, що первісний текст літопису Нестора не містив леґенди Там само, 2.. Ймовірно, що її пізніше вписав у літопис новгородський редактор, намагаючись наголосити провідну роль північних земель і, зокрема, Новгорода в утворенні Руси, адже за леґендою Рюрик, Трувор, і Синеус почали правити на півночі - у Ладозі, Ізборську і в Білоозері. Ідею О. Шахматова про появу леґенди про прикликання варягів в новгородській редакції ПВЛ підтримав і розвинув Б. Рибаков. Він вважав, що ймовірним редактором, який залучив леґенду до літописного тексту, був новгородський князь Мстислав (Ґаральд) Володимирович і пояснював це його тісними родинними зв'язками зі скандинавськими правителями. Борис Рыбаков. Мир истории.( Москва: Молодая гвардия, 1984), 17. Сьогодні у джерельній цінності літописної леґенди про прикликання варягів сумніваються не лише дослідники ПВЛ, а й прихильники норманізму. Гвин Джонс, Викинги. Потомки Одина и Тора (Москва: Центрполиграф, 2010), 248. Англійський дослідник Пітер Сойер, наголошуючи на необхідності критичного осмислення джерел, вказував, що середньовічні пам'ятки, зокрема літописи, мають найбільшу цінність для розуміння епохи, коли вони створювалися, і містять багато помилок та неточностей, описуючи давно минули часи Питер Сойер. Епоха викингов. Пер. с анг. А. П. Санина. (СПб.: Евразия, 2006), 6.. Багаторічні дослідження новгородської археологічної експедиції підтвердили невірогідність літописних повідомлень про те, що Новгород заснував Рюрик у ІХ ст. Вони встановили, що міста Новгорода на Волхові не існувало до кінця Х Валентин Янин. Средневековый Новгород. Очерки археологи и истории. (Москва: Наука, 2004),71; Евгений Носов. Новгородское (Рюриково) городище. (Ленинград: Наука, 1990)., а навіть до середини ХІ ст. Леонтій Войтович. Гольмгард: де правили руські князі Святослав Ігоревич, Володимир Святославич та Ярослав Володимирович. Український історичний журнал. Київ, 2015. № 3 (522).

37-55; Леонтій Войтович. Хольмгард-Новгород: загадки истории Руси Х-первой половины ХІ века. Вестник Удмуртского университета. Серия 5: История и философия. (Ижевск, 2015). Вып. 1, 7-18. Розкопане в його околицях невелике поселення, яке в ХІХ ст. норманісти почали називати Рюриковим городищем, за висновком сучасного шведського археолога Інґмара Янссона, не має аналогій серед середньовічних поселень Скандинавії Ингмар Янссон . Скандинавские находки ІХ-Х вв. Рюрикові городища. Великий Новгород в истории средневековой Европы. (Москва: Русские словари, 1999), 36.. Інакше кажучи, навряд чи його засновником був скандинав. Істотно послабили позиції норманістів ґрунтовні дослідження скандинавських писемних пам'яток. Праці Степана Ґедеонова і Дмитра Іловайського довели наукову неспроможність версії про шведське походження Рюрика і назви “Русь”, оскільки у шведських середньовічних джерелах не було виявлено жодної згадки про леґендарного засновника Руси, як і про плем'ярусь, від якого нібито пішла назва держави Степан Гедеонов. Варяги и Русь. Исторические исследования. Ч. ІІ. (СПб.: Типография Императорской академии наук, 1876); Дмитрий Иловайский. Начало Руси. (Москва: Вече, 2015). Электронная Библиотека.. Історик Ґустав Еверс характеризував факт цілковитої відсутности згадок про Рюрика і Русь у скандинавських середньовічних джерелах як красномовне мовчанняГустав Эверс. Предварительные критические исследования для российской истории. Кн. 2. (Москва: Университетский издательский дом., 1826), 151.

*На думку Еверса, Русь виникла у Причорномор'ї, однак його версія “Причорноморської Русіо не знайшла помітного відгуку в історіографії..

Вчений наголошував, що розвиток Руси відбувався на півдні*, де жив народ “рос”. “Рюрикове самодержавство” було неважливе, - вказував він, - тому що держава тут “існувала і словом і ділом до єдинодержавства Рюрика” Там само, 83-84..

С. Ґедеонов також наголошував на тому, що мовчання саґ, творці яких не упускали можливости описати і реальні, і вигадані подвиги норманів, не може бути випадкове. Адже серед сучасників літописного Рюрика був скальд Тіодольф, пісні якого зберіг Сноррі Стурлуссон. У них згадуються східні венеди, тобто слов'яни, однак немає жодної згадки про “засновника Русі” Рюрика. Степан Гедеонов. Варяги и Русь. Исторические исследования. Ч. ІІ..., 234.

Для підтримки норманської версії походження Рюрика, у науковості якої після студій над скандинавськими пам'ятками виникли серйозні сумніви, дерптський професор Фрідріх Крузе висловив припущення про данські корені засновника Руси і ототожнив літописного Рюрика з Рориком Ютландським, який жив у середині ІХ ст. і згадується у західноєвропейських (франкських) хроніках. Оновлена версія базувалася на джерелі ІХ ст. - “Житії св. Ансгарія”, у якому повідомляється, що 852 р., після нападу на шведську Бірку, Рорик Ютландський зробив набіг на місто слов'ян Вячеслав Фомин. Варяги и варяжская Русь, 239.. У “Житії” не вказана назва міст, а на південному узбережжі Балтики у той час існувало не одне місто слов'ян (Старіград, Веліград,

Волин, Аркона та ін.), що не поступалося, а навіть перевершувало своїми багатствами шведську Бірку, на яке міг напасти Рорик Див.: Ольга Щодра. Епоха вікінгів у Східній Європі: слов'янсько-скандинавські звязки в період формування ранніх слов'янських держав Проблеми слов 'янознавства. (2017). Вип. 66, 927.. Однак, всупереч фактам, зокрема відсутности слідів слов'янського поселення у Ладозі ІХ ст., норманісти вважають, що слов'янським містом, на яке напав Рорик, була саме вона.Анатолий Кирпичников, Виктор Сарабьянов. Старая Ладога - древняя столица Руси. (Санкт-Петербург: Славия, 2010): 83-84.. На їх думку, попри різницю в 10 років між походом Рорика (852), описаним у “Житіїо, і літописною леґендою про прикликання Рюрика (862), обидві пам'ятки відображають одну і ту ж подію. Супроти ототожнення літописного Рюрика з Рориком Ютландським свідчить і той факт, що, як відомо з франкських хронік, у 863 р. (і пізніше) Рорик Ютландський воював у Фрисландії на Райні і аж ніяк не міг розбудовувати у Ладозі Руський каганат. На думку російського дослідника Володимира Яманова, саме широка відомість Рорика Ютландського на Заході робить його появу в Приладожжі дуже сумнівною, оскільки така далека експедиція відомої людини не могла залишитися поза увагою хроністів. Але у хроніках про неї немає жодного натяку Владимир Яманов, “Рорик Ютландський и летописный Рюрик”, Вопросы истории. № 4, 2002, 127-137..

Прихильники норманської теорії підхопили данську версію Крузе попри те, що вона повністю зруйнувала первісний шведський варіянт походження Руси. Свого часу відомий скандинавіст Олена Ридзєвська вказувала, що через свою надуманість і бездоказовість гіпотеза Крузе навіть не заслуговує на увагу істориків Елена Рыдзевская. “О роли варягов в Древней Руси”. Древняя Русь и Скандинавия в IX- XIV вв. (Москва: Наука, 1978), 148.. Однак сучасні норманісти продовжують її використовувати у своїх конструкціях міфічної північної Руси, тепер уже з центром у Ладозі Дмитрий Мачинский. Волховская Русь (VIII-ІХ вв.). Современность и археология. Международные чтения, посвященные 25летию Староладожской археологической экспедиции. (Санкт-Петербург: Староладожский историко-архитектурный и археологический музей- заповедник, 1997), 71-75; Мачинский... Почему и в каком смысле Ладогу следует считать первой столицей Руси. Ладога и Северная Евразия от Байкала до Ла-Манша. Связующие пути и центры. Шестые чтения памяти Анны Мачинской. (Санкт-Петербург, Староладожский историкоархитектурный и археологический музей-заповедник, 2002), 5-35; Кирпичников, Сарабьянов. Старая Ладога - древняя столица Руси, 83-84.. Версію данського походження засновника руської династії Рюрика вони дивно поєднують з версією шведського походження назви “Русьо, створюючи таку собі скандинавську химеру. Після того, як дослідники шведських джерел з'ясували, що етнонім “русь " у них жодного разу не згадується, норманісти повернулися до версії, яку свого часу розкритикував М. Ломоносов. Згідно з нею, назва “русь ” походить від фінської назви (“Ruotsi”) для частини шведського узбережжя (Roslagen), розташованого навпроти Фінляндії. Однак дослідження встановили, що назва шведського узбережжя “Roslagen” з'явилася лише у ХІІІ ст., оскільки раніше цього узбережжя просто не існувало, а його територія ще була дном моря Лидия Грот. Призвание варягов. Норманы, которах не было. (Москва: Алгоритм, 2013), 99-115.. Фінська ж назва “Ruotsi” для означення цієї шведської области фіксується ще пізніше - у ХУІ-ХУІІ ст., оскільки раніших пам'яток фінської мови немає Игорь Шаскольский. Вопрос о происхождении имени "Русь" в современной буржуазной науке. Критика новейшей буржуазной историографии. (Лениград: Наука, 1967) 156, 158, прим. 10, 114.. Сучасні скандинавські філологи також заперечують будь-який зв'язок між назвами “Русь” і “Рослаґен” Хокун Станг. Наименование Руси (герульская версия). (СПб.: Евразия, 2000), 62-66..

Як свідчать закордонні писемні джерела, а саме: візантійські “Житія” Стефана Сурозького Юрий Могарычев, Андрей Сазанов, Елена Степанова, Андрей Шапошников. Житие Стефана Сурожского в контексте истории Крыма иконоборческого времени.(Симферополь: АнтиквА, 2009), 11-76. і Георгія Амастрідського Житие Георгия Амастридского. Древняя Русь в свете зарубежных источников. Т. 2. Византийские источники. (Москва: Русский фонд содействия образованию и науке, 2010), 129130., франкська Бертинська хроніка Annales Bertinia. Prudentii Tresensis episcopi, annales a 835-861. Monumenta Germaniae Historica. T. 1: Annales et chronica aevi Carolini. (Leipzig, 1925), 434. назва “Русь” (“руси”, “роси”) була відома уже наприкінці VIII - на початку ІХ ст., тобто, значно раніше середини ІХ ст., коли вона вперше згадується у ПВЛ. Про русів, про їх морські походи в першій половині ІХ ст. по Чорному і Каспійському морях та міжнародні торговельні зв'язки, що простягалися на схід до Багдаду і на захід до Андалусії, повідомляють також арабські автори Ибн-Хордадбех. Книга путей и стран. Пер. с араб., комментарии, исследования Н. Велихановой. (Баку: ЭЛМ, 1986), 39.. У Бертинських анналах - хроніці франкських королів -згадується посольство від народу “рос” до Візантії та Імперії Каролінгів у 838-839 рр. Автор хроніки і сучасник подій Пруденцій вказує, що король русів мав титул “хакан”, який в тюркській титулатурі означав імператора Див.: Ольга Щодра. Коли і де виникла Русь: проблеми початкового етапу формування української державності. Вісник НТШ. № 58. (осінь-зима 2017), 31-37.. Усі ці факти переконливо засвідчують існування Руської держави наприкінці УІІІ - в першій половині ІХ ст. тобто за півстоліття до датування літописної леґенди про прикликання варягів. Як уже говорилося, стержнем норманської теорії є уявлення, що закріпилися в історіографії з часів Ґ. Баєра, про тотожність варягів і норманів. Вони були характерні і для більшости представників радянської історіографії (як і уява про існування північної Новгородської Руси), і значною мірою є характерні для сучасної східноевропейської історіографії.

Однак джерела не дають підстав для такої однозначної етнічної атрибуції варягів як скандинавів. Автори середньовічних творів часто по-різному передавали назви і самоназви народів, що спричиняє плутанину і утруднює студії етнічної історії середньовіччя. Однак не меншу роль у сумнівному трактуванні етнонімів відігравали і відіграють суб'єктивні уподобання дослідників. Термін “варяги” (“варанґи”) вперше згадуються у візантійському джерелі в середині ХІ ст. ( в імператорському хрисовулі 1060 р., що звільняв від постою військових загонів), як військові найманці, тоді як етнонім “русь” був відомий візантійським авторам уже з початку ІХ ст. Така розбіжність у два століття виглядає незрозумілою на випадок, якщо б обидва терміни мали однакову етнічну атрибуцію і означали норманів. З тексту хрисовула зрозуміло, що варягами візантійці називали військових найманців. Норманісти вважають, що цей термін означав скандинавського найманця Елена Мельникова, Владимир Петрухин. Скандинавы на Руси и в Византии в Х-ХІ веках: К истории названия “варяг”. Славяноведение, 2 (1994), 56-68; Мельникова. Варяжская доля. Родина. 11-12 (2002): 30-32; Владимир Петрухин. “От тех варяг прозвася...” Родина. 10 (1997). 4-16; Владимир Петрухин. Начало этнокультурной истории Руси ІХ-ХІ веков. (Смоленск- Москва: 1995): 109, 242-243.. Виникає закономірне питання: чому термін, що означав військових найманців-скандинавів, з'явився у візантійській хроніці лише в ХІ ст., адже руси (згідно з версією норманістів - теж скандинави) наймалися у візантійське військо вже в першій половині Х ст. Тобто, версія скандинавського походження терміну викликає сумніви.