Денацифікація Німеччини в німецькому історіографічному та суспільному дискурсі (1945-2021 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ДЕНАЦИФІКАЦІЯ НІМЕЧЧИНИ В НІМЕЦЬКОМУ ІСТОРІОГРАФІЧНОМУ ТА СУСПІЛЬНОМУ ДИСКУРСІ (1945-2021 РР.)

БОЙКО Михайло - аспірант кафедри

нової та новітньої історії зарубіжних країн

Анотація

На основі аналізу опублікованих робіт німецьких науковців (істориків, політологів, філософів) і лідерів громадської думки автор ставить за мету визначити основні етапи, тенденції та оцінки у дослідженні та висвітленні процесу денацифікації Німеччини упродовж останніх 60-ти років. Вона мала свою специфіку в британській та французькій зонах окупації ще до створення Бізонії, а згодом Тризонії, оскільки не існувало узагальнюючої практики західних демократій щодо денацифікації Західної Німеччини. Денацифікація стала спершу темою сімейних, а отже й суспільних дискусій в 1960-х рр., що тим самим зняло для науковців суспільне табу на її дослідження. Проблема денацифікації залишається й на сьогодні однією з актуальних тем німецького історичного дискурсу, однак в українському науковому середовищі ще не представлено окремого аналізу німецької історіографії, що визначає новизну пропонованої статті. Взявши за основу методи історіографічного аналізу, проблемно- хронологічного та ретроспективного підходів, з'ясовано, що серед німецької академічної спільноти існували різні підходи до сприйняття та оцінки денацифікації, які вплинули на формування трьох хвиль у суспільному та історіографічному дискурсі.

Висновки. Встановлено, що перша хвиля сформувалася упродовж 1960-70-х років внаслідок внутрішнього запиту лідерів суспільної думки і молодого покоління, без залучення фахових науковців, коли денацифікація залишалася для суспільства ще надто чутливою темою. На другому етапі, що тривав до середини 90-хроків, денацифікація стала предметом спеціальних історичних досліджень, у яких розкривалася специфіка відповідальності за нацистські злочини, проблематика політичної стабільності та подолання минулого. З початком 2000-х років формується третя хвиля історіографічного дискурсу, яка репрезентує сучасні підходи та оцінки денацифікації: поглиблене вивчення окремих її аспектів та аналіз в контексті суміжних політичних і правових процесів, зокрема з'ясування ролі правосуддя в окупаційний період у формуванні суспільної атмосфери, колективної вини та особистої відповідальності як за недавно минулі, так і сучасні політичні процеси за умов посилення радикальних рухів у ФРН. Зміна поколінь, зростання ролі ЗМІ, об'єднання з НДР, розпад СРСР - далеко не вичерпний перелік факторів, які вплинули не тільки на перегляд підходів до оцінки реалізації денацифікації, однак і можливого застосування німецького досвіду за кордоном. Практика суспільного діалогу у форматі громадських обговорень і наукових досліджень на чутливі теми історії визначають рівень індивідуальної і колективної відповідальності за політичну ситуацію в Німеччині. Представники німецької історіографії одностайні у тому, що денацифікація була складовою міжнаціонального примирення, однак відмінні в поглядах на методи її реалізації.

Ключові слова: Американська Військова адміністрація, денацифікація, націонал- соціалізм, Німеччина.

Abstract

денацифікація німеччина політичний правовий

DENAZIFICATION OF GERMANY IN GERMAN HISTORIOGRAPHICAL AND SOCIAL DISCOURSE (1945-2021)

BOIKO Mykhailo - PhD-student of the Department of new and newest history of foreign countries, Taras Shevchenko National University of Kyiv

Based on the analysis of published works of German scholars (historians, political scientists, philosophers) and public opinion leaders, the author aims to identify the main stages, trends and assessments in the study and coverage of the process of denazification of Germany over the past 60 years. Denazification had its specificity in the British and French zones of occupation before the creation of Bisone, and later Trizonia, because there was no generalizing practice of Western democracies regarding the denazification of West Germany. Denazification first became a topic of family and, consequently, social debate in the 1960s, thus removing the public taboo on scholars' research. The problem of denazification remains one of the relevant topics of German historical discourse today, but the Ukrainian scientific community has not yet presented a separate analysis of German historiography, which determines the novelty of the proposed article. Based on the methods of historiographical analysis, problem-chronological and retrospective approaches, it was found that among the German academic community there were different approaches to the perception and evaluation of denazification, which influenced on the formation of three waves in social and historiographical discourse. It has been established that the first wave was formed during the 1960s and 1970s as a result of the internal demand of public opinion leaders and the younger generation, without the involvement of professional scholars, when denazification remained a very sensitive topic for society. In the second stage, which lasted until the mid-1990s, denazification became the subject of special historical research, which revealed the specifics of responsibility for Nazi crimes, the issue of political stability and overcoming the past. Since the early 2000s, a third wave of historiographical discourse has emerged, representing modern approaches and assessments of denazification: in-depth study of its aspects and analysis in the context of related political and legal processes, including clarifying the role of justice in the occupation period, guilt and personal responsibility for both recent and current political processes in the context of intensifying radical movements in Germany. The change of generations, the growing role of the media, unification with the GDR, the collapse of the USSR - is not an exhaustive list offactors that influenced not only the revision of approaches to assessing the implementation of denazifi cation, but also the possible application of German experience abroad. The practice of public dialogue in the format of public discussions and research on sensitive historical topics determines the level of individual and collective responsibility for the political situation in Germany. Representatives of German historiography agree that denazification was a component of interethnic reconciliation, but differ in views on the methods of its implementation.

Key words: American Military Administration, denazification, National-Socialism, Germany.

Постановка проблеми

1945 рік для Німеччини справедливо сприймається «годиною нуль», початковою точкою нового відліку в історії країни. Безробіття, голод, руйнація, відчай чинили щоденний вплив на життя пересічного німця. Таку візуалізацію наслідків нацистського минулого посилювало відчуття втраченого часу, порушених суспільних традицій і норм соціальних відносин та моралі. Відродження інституту держави і його трансформація з тоталітарного в соціальний механізм публічного управління мали сформувати новий порядок денний. Повоєнне становище і управління Німеччиною державами-переможцями сприймалося більшістю німців як безповоротна деградація традицій самостійного врядування на власній території. Таким чином, німецьке суспільство було позбавлене ілюзій на період окупації країнами-переможцями.

Система демократичних принципів, ідей рівності та свободи, західного капіталізму мала під собою ідейну і матеріальну основу, однією з найважливіших складових якої в повоєнній Німеччині стала денацифікація. В умовах глобальних геополітичних змін розуміння самими німцями власного минулого стало критично актуальним для протидії будь-яким радикальним ідеям. Лише подолання наслідків тоталітарної спадщини й усвідомлення злочинів нацистського режиму могли забезпечити якісне функціонування демократичних принципів.

Аналіз джерел та останні дослідження

Упродовж перших двох повоєнних десятиліть німецьке академічне коло не підготувало власних досліджень процесу та результатів денацифікації, оскільки тема була занадто чутливою для публічних дискусій. Лише після зміни поколінь, зокрема, починаючи з середини 1960-х років, молодь почала цікавитись минулим своїх родин і акцентувати увагу на подіях, яку більшість німців старшого покоління намагалась не ворушити. Денацифікація перестала перебувати під негласною суспільною забороною, що надало німецьким історикам можливість на здійснення перших досліджень і апробацій отриманих результатів у публічному просторі. Власне, на період 1970-1980-х рр. припадає пік наукового інтересу у вивченні програми переорієнтації німецького суспільства на демократичний лад. Після політичних криз 90-х рр. німецькі науковці знову повертаються до проблеми денацифікації, однак уже в контексті міжнаціонального примирення.

Наукову новизну пропонованої статті визначає те, що серед доробку українських історичних досліджень немає предметного історіографічного аналізу німецьких наукових публікацій на тему денацифікації, при тому, що Україна реалізовує схожу за своєю метою програму декомунізації для подолання наслідків тоталітарного режиму. Саме тому завдання автора полягає в тому, щоб проаналізувати німецький досвід, визначити основні підходи, напрями, тенденції у дослідженні денацифікації представниками німецької академічної спільноти.

Метою дослідження є аналіз поглядів, підходів та оцінок представників німецької наукового товариства та виразників суспільної думки щодо проблеми денацифікації упродовж усього повоєнного періоду аж до наших днів. Для цього застосовуються методи проблемно-хронологічного, ретроспективного підходів та історіографічного аналізу.

Виклад основного матеріалу

Ставлення німців ФРН до нацистського минулого змінювалося упродовж десятиліть і поколінь. При цьому націонал- соціалізм в часі все більше віддаляється від сучасності як хронологічно, так і соціально, зважаючи на те, що покоління змінюють одне одного, зникають соціальні стосунки, сімейні зв'язки, культурні нашарування, однак нацизм - чи не найбільш обговорювана і публічно дискутована тема німецької історії. Актуальність денацифікації залишається різною серед поколінь німців, зважаючи на вікову різницю між похилими людьми і молоддю, існує відмінність сприйняття денацифікації як поміж політичного активного населення, готового до примирення, так і більш пасивного, готового до часткового прийняття відповідальності за власну історію або відмови від такого кроку.

Денацифікація в Американській зоні окупації була завершена в 40-х рр. під патронатом США, натомість увага німців у повоєнний період була спрямована на проблеми зовсім іншого плану - її намагалися забути, не розголошувати. Однак не всі схилялися до такої точки зору, зокрема, німецький філософ Карл Ясперс, який у 1946 р. висвітлив свою позицію у роботі «Питання провини» (Jaspers, 1946). Він ініціював внутрішній запит суспільства щодо проблеми, яка для багатьох не визначала порядок денний, однак цим кроком подав сигнал, що інтелектуальна еліта Німеччини підтримує ідею подолання наслідків нацистського режиму. Фактично це створило перший публічний прецедент, коли німці взяли на себе колективну відповідальність за злочини нацизму.

Але такої думки дотримувались далеко не всі. Зокрема, письменник і сценарист Ернст фон Заломон у книзі-автобіографії «Анкета» (1951) висміює як пункти анкети, за якою здійснювалося виявлення причетності німців до нацизму та його злочинів, так і роль Американської військової адміністрації у проведенні денацифікації (Salomon, 1951). Його робота здобула широку популярність серед населення, оскільки багато хто з німців переживав подібні почуття у повоєнний час.

Німецька історіографія в перше повоєнне двадцятиріччя не представлена окремими дослідженнями щодо проблеми денацифікації. Власне історики не прагнули взагалі звертатися до теми, яка була ще занадто чутливою для суспільства. Саме тому цю роль виконували представники різних гуманітарних дисциплін, а також медіа і громадські об'єднання. Вони фактично взяли на себе сміливість порушити мовчанку та тим самим підготували суспільство до наступного діалогу щодо свого минулого.

Крім Ясперса проблему вини часто обговорювали в різних брошурах, журналах, з допомогою яких населення ознайомлювалось зі зміною політичного курсу після 1945 року. Головну роль у цьому напрямі відігравали громадські організації, засновані в 50-х рр. У 1958 р. була створена Aktion Suhnezeichen Friedensdienste (ASF) (пер. з нім. - Акція спокути заради миру) за підтримки спільноти Євангелічної церкви з місією відновити діалог поколінь, спільнот, громад на культурному, релігійному, особистому рівнях з допомогою інтенсивного діалогу і порозуміння (Geschichte von Aktion Suhnezeichen Friedensdienste). Крістіана Вінанд, дослідниця з Гейдельберзького університету, підкреслює, що успіх німців полягав у прийнятті населенням відповідальності за злочини, скоєні нацистами і спокутуванні вини (Wienand, 2012).

Важливим елементом порозуміння німців з іншими народами стали періодичні відвідування держав, зокрема Ізраїлю, населення якого найбільше постраждали від нацизму; дискусії молоді у форматі воркшопів щодо проблемного минулого; догляд за тими, кому вдалося вижити під час Голокосту. Фактично релігійні спільноти взяли на себе роль перехідного буферу на шляху від суспільного табу на обговорення злочинів минулого до наукового опрацювання проблеми денацифікації.

Формально денацифікація зникла з порядку денного як комплекс правових та ідейно-політичних заходів у 1950-ті рр. Німці відчували себе втомленими від війни та особистості Гітлера, через що втратили інтерес до політичного життя. Поширений у ті роки рух «Без мене» (нім. Ohne-mich- Bewegung) фактично відображав пацифістські настрої суспільства 50-х рр., яке орієнтувалося, насамперед, на створення комфортного середовища навколо себе, відмову від переозброєння і мілітаризованої суспільної атмосфери (Holl, 1988, s. 222-223).

Однак суспільні рефлексії щодо денацифікації посилилися з середини 1960-х років. Причина була досить банальною і зрозумілою: молоде покоління німців зацікавилося історією власних сімей, ставило собі питання, ким вони є і ким були їхні батьки та родичі. Так чи інакше, проблему денацифікації оминути було вкрай складно. Денацифікація як одна з тем, про яку знали, однак не піддавали зайвому розголосу, видавалася певним чином суспільно табуйованою. Двадцятирічна пауза, період стриманості щодо обговорення минулого залишився позаду. Механізм діалогу на локальному рівні в Німеччині було запущено. З моральної точки зору це дало поштовх до початку суспільної дискусії, ініціативу якої взяли на себе ЗМІ, зокрема телебачення. Разом із трансляцією судових процесів над нацистами по телебаченню, денацифікація поступово набирає все більшого суспільного розголосу і цю проблематику вже не вдається оминути представникам наукової спільноти. Резонанс щодо денацифікації виходить за межі локального діалогу сімей, громад на загальнонімецький рівень.

У 1961 р. в Ізраїлі завершився суд над Адольфом Айхманом, офіцером СС, який відповідав за «остаточне вирішення єврейського питання». Пізніше, в період 1963-1965 рр. у Німеччині відбувся так званий Франкфуртський процес, на якому розглядали справу 22 підсудних щодо їхньої причетності до злочинів проти людства, участі у масових убивствах і приниженні людської гідності. Обидва процеси транслювалися на телебаченні і мали безпрецедентний вплив на громадську думку, оскільки спонукали німців до усвідомлення відповідальності за власну історію.

До проблеми зміни політичного курсу після 1945 року, крім Ясперса і Заломона, звернувся німецький соціолог Ральф Дарендорф, коли порушив питання про те, що лягло в основу німецької ліберальної демократії. Чи була вона наслідком зміни політичної кон'юнктури чи результатом німецького економічного дива (Dahrendorf, 1965). Крім Дарендорфа, проблему політичної відповідальності аналізував також журналіст Манфред Єнке у 1967 р. Він акцентував увагу на тому, що Нюрнберзький процес як і денацифікаційні суди спершу були прерогативою союзників, а не ініціативою самих німців. Власне, через це упродовж наступних років політична верхівка не акцентуватиме увагу на денацифікації, пояснюючи її як завдання, яке «хотіли» виконати союзники (Jenke, 1967, s. 9). Єнке зазначав, що серед німців зростав скептицизм та навіть цинізм до судових процесів: судді не були зразком суспільної моралі, процеси обвинувачення нацистів відбувалися досить однобоко і спрощено. В Німеччині, що важливо, не згадували злочини союзників і для німців це слугувало показником того, що правосуддя розглядалося та застосовувалося лише для переможених. У комплексі це формувало атмосферу «пародійної справедливості», про що зауважує Єнке і в теорії могло призвести до ренацифікації суспільства.

Перше повоєнне двадцятиріччя мало ряд характерних ознак: відсутність активних наукових пошуків і досліджень денацифікації, суспільне замовчування нацистських злочинів, відмова від публічних обговорень і дискусій проблем тоталітарного минулого. Окремі публікації, які з'являлися, не були предметом спеціального історіографічного дискурсу, а лише відображали суспільні рефлексії на минулі події. Лідерами думки стали морально- духовні авторитети, які мали сміливість нагадати німцям те, що було неприємним, дискомфортним, не потрібним на часі, але спонукатиме шукати і давати відповідь на непрості питання.

Друга половина 1960-х рр. в Європі позначилась зростанням масових студентських заворушень. У Німеччині це пояснювалося бажанням молодого покоління протистояти програмі переозброєнь, відмовитися від підтримки США у війні у В'єтнамі. Такі гасла були близькими населенню через недавній досвід війни. Старше покоління німців, для якого тема обговорення минулого залишалася табуйованою, піддавалося ще більшому тиску, оскільки отримувало звинувачення в співучасті у скоєнні злочинів. Молоде покоління німців, що навпаки не зазнало війни, було змушене спокутувати провину і брати на себе відповідальність за злочини нацистського режиму і як наслідок молодь намагалася протиставити себе решті суспільства. Такий порядок денний зумовив суспільну кризу, повалення старих авторитетів і вихід на перший план радикального протестного лівого руху - Фракції Червоної Армії. Власне, рух використовував терористичні методи, збройні пограбування банків, розбої, підпали і викрадення людей. Радикалізація суспільних настроїв не тільки не змогла залишити осторонь нікого, але й стала ще одним внутрішнім імпульсом, що підштовхнув науковців до вивчення проблеми денацифікації у зв'язку зі зростанням лівих рухів.

Напрацювання німецьких науковців у сфері вивчення і дослідження денацифікації, що мала місце у ФРН, проходили певними хвилями. В середовищі академічних кіл існував негласний суспільний договір на відмову від публічних дискусій щодо недавніх подій. Звісно, однією з причин такого явища було те, що у приватному, особистому просторі звернення до минулого в основному не підтримувалося. Більше того, економічне відновлення і геопо- літичні проблеми ФРН все ж таки отримували більше уваги. Такі тенденції мали місце в перші 20 років повоєнної історії ФРН і впливали на трансформацію посттоталітарної німецької ідентичності до середини 60-х рр.

У цей час, з середини 60-х рр. відбувається становлення німецької історіографії вивчення і аналізу денацифікації. Зокрема, можна виділити перші апробації наукових досліджень у статті доцента факультету журналістики Гамбурзького університету Германа Майна про причини провалу національно-консервативної правої партії в Німеччині (Meyn, 1965, s. 46). Денацифікація розглядається виключно як структурний елемент у програмі правої партії і в контексті суспільного прийняття націоналістичної програми. Побічну юридичну оцінку денацифікації репрезентує також Гельмут Рідер, професор публічного права і політики університету Гісена у статті до проблеми конституційної доктрини нацистської партії (Ridder, 1969, s. 239).

Елізабет Матц опублікувала в 1969 р. дослідження на основі аналізу американських газет, які випускалися для німецького населення в 19441946 рр. та проаналізувала їх роль у контексті переорієнтації суспільства на демократичні цінності (Matz, 1969). Знову ж таки, денацифікація все ще не перебувала у безпосередньому фокусі наукового дослідження. Карл-Ернст

Бунгенштаб, професор Вільного університету Берліна, аналізує зміну шкільних підручників у Німеччині після 1945 року (Bungenstab, 1968). Його дослідження безпосередньо корелюється з денацифікацією і зміною ціннісних орієнтирів німецького суспільства на рівні його наймолодших представників. Ця стаття стала першою з його публікацій щодо зміни освітнього процесу після Другої світової війни. Результатом наукових пошуків Бунгенштаба став захист дисертації і публікація в 1972 р. його монографії «Переорієнтація до демократії! Політика перевиховання в системі освіти в Американській окупаційній зоні в 1945-1949 рр.» Власне, робота Бунгенштаба поклала початок спеціальному дослідженню окремих аспектів денацифікації в порівнянні з попередніми публікаціями інших науковців. Крім того, в публічному просторі публікуються рецензія професора політології Манфреда Кнаппа на дослідження німецьких та американських істориків на тему американської окупаційної політики (Knapp, 1972). Також виходить з друку рецензія доктора політології Геттінгенського університету Ютти-Барбари Ланге-Квасовськи (Lange-Quassowski, 1972).

На початку 70-х рр. у публічному просторі з'явилася робота Лютца Нієтхаммера, який на відміну від Бунгенштаба визначив саме денацифікацію предметом свого наукового дослідження. Робота містила ґрунтовний аналіз політики денацифікації, базуючись на архівних матеріалах Баварії (Niethammer, 1972). Інноваційність підходу дослідника полягала в тому, що він намагався показати тяглість і спадкоємність німецької історії, акцентуючи увагу на ролі покоління 40-х рр., яке займало перехідну хронологічну нішу від нацизму до демократії. І хоч упродовж перших повоєнних років значна частина німецького середнього класу була позбавлена права займати ті чи інші посади в органах влади або позиції в приватних структурах, саме покоління 40-х рр. не усвідомлюючи цього, стало амбасадором «вестернізації» Німеччини. Мотив полягав у необхідності якомога швидшого відновлення якості життя у повоєнному суспільстві і максимальному дистанціюванню від проблем нацистського минулого.

Нієтхаммер дискутує з приводу того, що денацифікацію не варто розглядати виключно в рамках кількісних показників щодо числа засуджених, чи тих, хто отримав різні види покарань, а через призму налагодження міжнаціональних і міжетнічних відносин німців як з сусідами, так і з іншими державами. Його стриманий аналіз формував позитивну оцінку результатів денацифікації, оскільки поколінню 40-х рр. вдалося не допустити реставрації старого режиму після делегування відповідальності за розвиток політичного процесу в державі самим німцям, навіть коли ті чи інші одіозні фігури отримали шанс стати частиною влади.

Завданням США в програмі денацифікації було позбавити німецьке суспільство скомпрометованої політичної еліти. Лютц Ніетхаммер крім каральної функції, яку вимагало американське суспільство у формі судових засідань і про яку говорили німецькі дослідники, акцентує увагу на її реабілітаційній ролі, яка дозволила включити в активне політичне життя номінальних нацистів, які складали переважну більшість активного населення (Niethammer, 1982). Робота Нієтхаммера стала основоположним дослідженням, яке брали до уваги німецькі історики, зважаючи на масив опрацьованої інформації. Власне дослідник на основі даних з архівів представив статистичні і кількісні показники результатів денацифікації. Упродовж наступних 10 років він поглиблює власні наукові пошуки і представляє більш спеціальне дослідження на основі матеріалів Баварії щодо окремої групи громадян - пасивних нацистів чи дослівно «попутчиків» (нім. die Mitlaufer), які однак не підтримували активно нацизм. Власне, вони частково симпатизували нацизму. Їхня причетність до партії вважалася досить значною, так що їх не можна було повністю виправдати, однак їх і не звинувачували у безпосередньому скоєнні злочинів.

Поворотним моментом для німців і науковців, зокрема, стала поява у 1979 р. на телевізійних екранах 4-серійного мінісеріалу виробництва американської компанії NBC з промовистою назвою «Голокост». Це дуже вплинуло на розуміння власної історії, хоча появі серіалу на телебаченні перешкоджали як праві, так і ліві сили (Bosch, 2019, s. 29). Показ «Голокосту» спровокував жваві дискусії і обговорення у середовищі німецького суспільства (Wilke, 2005, s. 14-15). Про злочини нацизму уже не боялися говорити в публічній площині, а німці почали запитували себе, як так могло статися.

Дослідження німецьких науковців перестають стосуватися виключно політичної історії. В науковому колі можна спостерігати тенденцію до вивчення нацистських злочинів, мотивів злочинців, методів і форм покарань та подальшої реабілітації засуджених. Оцінки дослідників виходить за рамки аналізу денацифікації в межах політичної програми США, натомість розробляють проблематику колективних та індивідуальних злочинів.

Серед академічної спільноти не всі розділяли умовні успіхи денацифікації. Інші наративи презентував історик-ревізіоніст Франц-Віллінг, який з одного боку, погоджувався, що програма переорієнтації не могла існувати без денацифікації, але з іншого боку вважав, що вона залишила поза суспільним життям значне число німців, які визначали політичний вектор Німеччини. Суспільство шукало будь-які шляхи для якомога швидшої реабілітації, тому подання неправдивої інформації, «ідейне переодягання» зводило часто нанівець плани американців реалізувати «політичне очищення» німців (Franz- Willing, 1991). Німці розуміли, що висловлювати підтримку нацизму не варто, навіть якщо і погоджувалися з окремими пунктами політичної програми, радше про нього перестали говорити і пропагувати його ідеї шляхом законодавчих заборон і кримінального переслідування (Franz-Willing, 1992).

Схожі наративи презентував К. Вольнхальс, який розвивав тезу про те, що в приватному середовищі серед багатьох німців у добу Третього Рейху існували протестні настрої. З приходом союзників ті, хто раніше замовчували свою ненависть, могли повернути її бумерангом до прихильників нацизму.

Проблема морального конфлікту з'явилася через практику отримання спеціального формального підтвердження про відсутність причетності до злочинів нацистського режиму, що дозволяло вберегтися від дії закону про денацифікацію. Німці іронічно називали такий документ «Персільшайн» (нім. Persilschein: Persil - відбілювати, Schein - документ/посвідчення), який фактично «відбілював» репутацію, оскільки часто був підробленим. Його подавали разом із заповненою анкетою (нім. Fragebogen - опитувальник), яка передбачала відповіді на 131 питання. Відповіді анкети оцінював спеціально створений під егідою США судовий орган (нім. Spruchkammern - арбітражна палата з розгляду судових справ, третейський суд). До складу органу входили суддя, прокурор, адвокат, колегія засідателів (присяжних). За результатами перевірки виносилося рішення про причетність чи непричетність того чи іншого німця до скоєння нацистських злочинів, а також про ступінь активності у нацистській партії та органах влади (Wilke, 2005, s. 19). Види покарань були надзвичайно різними: від позбавлення волі, конфіскації майна, обмеження участі (права голосу) в політичному житті і до заборони претендувати на важливі посади в економічній і політичній сферах. Такі спеціальні санкції вже виходили за межі цивільних відносин і визначали більшу серйозність і налаштованість США трансформувати німецьке суспільство.

К. Вольнхальс критикує денацифікацію, оскільки німецька нація не пішла шляхом примирення, а шляхом «прихованої помсти». Тисячі німців втратили роботу, не мали їжі або очікували в таборах для військовополонених вироку суду (Vollnhals, 1988). Ненависть, злість і неприйняття змушували суспільство перебувати під тиском, тому багато людей піддавалися спокусі говорити брехню та приховувати правду (Vollnhals, 1991, s. 293).

Денацифікація уже стає предметом вивчення й дослідження історії церкви. К. Вольнхальс, розглядає денацифікацію в контексті діяльності релігійних спільнот Протестантської церкви. Він стверджує, що для трансформації німецького суспільства колективна відповідальність була не тією виграшною паличкою, яку потрібно було американцям нести в маси. Як наслідок, це зумовило серед суспільства розмежування між «народом» і «режимом», покладаючи відповідальність на останній (Vollnhals, 1989, s. 80). Протестантська церква при цьому намагалася не травмувати пересічних німців постійними згадками про нацистське минуле, тим самим демонструючи своє окреме становище від держави та балансуючи між владою і суспільством. У той же час, церква спрямовувала власні ресурси на вирішення проблеми голоду і відбудови повоєнної держави, а до питання спокути повернулась тільки з 80-х рр. При цьому К. Вольнхальс досить схвально оцінює амністію, яка сформувала позитивний образ союзників і демократичних цінностей. Це дозволило не втратити молодь і попередити можливу ревізію нацистського минулого серед покоління, яке формувало нову Німеччину (Vollnhals, 2005, S. 17-18).

В. Крігер, професор Марбурзького університету, розглядає денацифікацію в контексті американської політики (Krieger, 1987). Автор погоджується, що створення ФРН було вкрай непростим політичним кроком і визнає, що німці спершу дуже пасивно поставилися до відновлення політичного процесу. Ретроспективно частина не хотіла бути звинуваченою в співпраці з переможцями, що часто закидали тим, хто брав активну участь у створенні Веймарської республіки. Страх за те, що їм не вдасться досягти успіху, а також визнання поділу Німеччини означало для багатьох свідоме прийняття провини за нацистські злочини і колективну відповідальність за минуле. Крім того, В. Крігер відмовляється від тези про те, що економічні фактори були основним рушієм американської політики, натомість основне місце займала денацифікація, яка повинна була подолати німецький потенціал «пасивного ризику», а ФРН - претендувати на роль безпекового буфера з комунізо- ваною СРСР Східною Європою.

Примітно, що Американська Військова адміністрація у період 19451946 рр. самостійно контролювала хід і реалізацію програми денацифікації, однак уже в 1946 р. передала німцям відповідальність за її проведення, що стало поворотним моментом у політиці США. В контексті політичного управління, про що пише К.-Д. Генке, професор Дрезденського технічного університету, це свідчило, зокрема, про готовність Білого дому в майбутньому до діалогу з німецьким політичним керівництвом, але для пересічних громадян це не передбачало різкої зміни попереднього політичного курсу. Крім того, такий крок американців не досяг прогресу в розумінні німецьким населенням колективної провини. Навпаки, основною соціальною групою, на яку спрямовувалася денацифікація, якраз був середній клас, котрий у свою чергу дуже болісно сприйняв і відреагував на обмеження і накладені санкції щодо можливості працювати в органах влади чи у бізнесі, які залишалися і після 1946 року (Henke, 1991, s. 54).

Отже, період з 70-х до 90-х років можна вважати максимально багато- векторним як з точки зору ідей і наголосів, так і з точки зору кількості публікацій. Власне, серед доробку німецьких науковців можна виокремити дослідження суспільно-політичного характеру, роботи спрямовані на вивчення кримінального переслідування нацистів, праксіологічні та культурно-історичні дослідження. Отримані результати репрезентували різнобічну оцінку денацифікації, а також таких понять як «переосмислення історії», «подолання минулого». В німецькій історіографії сформувалося кілька тенденцій: денацифікація стає предметом спеціальних історичних досліджень і наукового фокусу, її вивчення не обмежується виключно полем зору дослідників політичної історії, але й історії церкви, зокрема. Крім того, суспільство має змогу ознайомитися із результатами дослідження як колективних, так і окремих індивідуальних злочинів. Актуальності денацифікації сприяла і суспільна атмосфера, оскільки німці були морально підготовленими, щоб подивитися в очі минулому, яке намагалися забути.

90-ті рр. стали для історіографічного дискурсу поворотним моментом, який формував третю хвилю дослідження денацифікації. Завершення «холодної війни», розпад системи біполярного світу, об'єднання Німеччини - процеси, що мали безпосередній вплив на наукові дослідження. Світ став значно строкатішим і відмінним. Німці відчули, що вони уже не затиснуті в рамках протистояння різних систем і можуть нарешті вільніше дивитися, оцінювати та аналізувати власну історію. Спокутування злочинів нацизму перейшло з політичних гасел до діалогу в більш широкій суспільній площині. Як наслідок, суспільні настрої населення поступово змінилися, більше того, серед населення ще були живі свідки минулих подій.

Початок XXI ст. ознаменував перехід до вивчення позитивного досвіду денацифікації як комплексу заходів, які сприяли трансформації системи влади від диктатури до демократії (перехід від особистого невтручання до колективної участі). Серед наукового кола формується образ німецької демократії, в якому Західній Німеччині вдалося змінити політичну еліту не тільки фактично, але й протистояти радикальним рухам (Echternkamp, 2003). Успішність німецького прикладу пояснюється правосуддям перехідного періоду, який уже розглядається в більш масштабних історичних рамках, претендуючи на загальне визнання світовою спільнотою, прийняття його політичними гравцями і можливу апробацію в інших державах. Якщо раніше фокусом німецьких дослідників була історія злочинів, неправомірних дій або ідеологія нацизму, то зараз денацифікація уже розглядається як інструмент зміни режиму та примирення, переосмислення досвіду диктатури (Grohnert, 1991).

Одним із аспектів умовно успішного подолання, переосмислення минулого є побудова стабільних міжнаціональних відносин, які ґрунтуються на суспільній довірі, політичній емпатії, економічній взаємовигоді і особистих інтересах громадян. Вони є ключовими в примиренні держав і націй як в межах особистого простору, так і на вищому рівні. Такі «довірливі і кооперативні зв'язки» на думку Вейта Штраснера, доктора філософії Майнць- кого університету, можуть бути встановлені лише майбутніми поколіннями, оскільки примирення не діє як одноразовий акт або рух, натомість пояснює процес на значно довшій хронологічній дистанції, а мирне співіснування та кооперація стануть знову можливими лише з плином часу (Strafiner, 2009, s. 29). Примирення у парадигмі Штраснера можливе на 2 рівнях: індивідуальному - між злочинцями і жертвами, а також на колективному, тобто національному. Внутрішні, особисті процеси, які переживають колишні жертви нацизму настільки сильні, що не існує жодної умови, при якій можна змусити жертв і агресорів до примирення (Strafiner, 2009, s. 31). Влада може тільки цьому сприяти або ж навпаки здійснити деструктивний вплив. І у випадку з ФРН ми можемо спостерігати результати успішного примирення зараз.

У 2012 р. Андреа Еркенбрехер опублікувала дослідження на тему примирення і відновлення діалогу міст на франко-німецькому кордоні, на прикладі Орадуру (Erkenbrecher, 2012). Німецька влада офіційно не визнавала трагедії Орадуру аж до 2000 року. Фактично, політична верхівка в особі Віллі Брандта прийняла тільки відповідальність за Варшавське гетто, однак 55 років не давала відповіді за 642 жертви селища на французько-німецькому кордоні. Така практика мала негативний вплив на соціум у межах того, що колишні нацисти сприймали такий порядок денний цілком нормальним і не визнавали своєї співучасті у геноциді місцевого населення. Атмосфера ревізіонізму, що існувала і не тільки у випадку з Орадуром, ображала як тих, кому вдалося вижити, так і тих, хто втратив своїх близьких. Такі місця як Орадур і проблеми їхнього визнання дають неупереджену відповідь про те, чи готова політична верхівка відновити публічний діалог про злочини нацизму в масштабах, менших, ніж це було здійснено в інших державах.

Можна зауважити той факт, що дослідники одностайні у тому, що спершу назустріч йдуть громадські організації, однак не держава, якій важливо завершити дискусії на некомфортні теми минулого якомога раніше. Складається враження, що німецька сторона не має достатньо політичної волі підтримати примирення і закінчити судові слухання, що через 70 років стає схожим на перегони наввипередки з часом. Метафізична проблема полягає в тому, що покоління тих, хто вижив може не застати моменту справедливості і побачити на власні очі тих, кого мають засудити за скоєне. Крім того, дослідники денацифікації сходяться на думці, що від початку денацифікація була приреченою на провал. Очистити населення від фактичних згадок про нацизм було можливо, як і ліквідувати вплив вищого політичного керівництва, однак у рамках відновлення німецької державності потрібно було опиратися на фахових спеціалістів, які були менш помітними членами нацистської партії. Відновленням довіри до втраченої Веймарської демократії займалися ті, хто виступав проти неї наприкінці 20-х рр.

У наукових колах все частіше можна спостерігати конфлікт ідей, що стосуються оцінки денацифікації. По одну сторону, дослідники сприймають конфронтацію Західної Німеччини із нацизмом як історію успіху денацифікації, з іншого боку, ті, для кого 1945 рік - це не про успіх нової демократії американського зразка, а усвідомлення самими німцями цінності демократичного розвитку власної держави. Не в останню чергу конфлікт супроводжується умовним поділом на прихильників денацифікації, або точніше «послідовників», а також формальних критиків-ревізіоністів, які оскаржують необхідність покладати на німців «першу провину» за злочини політичного керівництва і «другу провину» у формі репарацій/фінансової компенсації країнам-союзникам.

Клаудія Мойзель, наукова співробітниця Мюнхенського університету імені Людвіга-Максиміліана, пояснює успішність денацифікації в контексті економічних досягнень. Німеччина зуміла об'єднати денацифікацію і примирення в єдину систему. Примирення із жертвами базувалося як на кримінальному переслідуванні, так і на компенсації жертвам нацистського режиму (Moisel, 2004). Відповідно денацифікація вже розігрувалася не як план тимчасових заходів, а як тривалий процес моральної і матеріальної колективної спокути німців за скоєні злочини.

Корнелія Рау-Кюне, професорка Ганноверського університету, наголошує на тому, що у 50-ті рр. в німецькій свідомості залишалися сильними спогади про недавні чистки, пошук ворогів демократії, однак з часом згадки про денацифікацію, яка сприймалася особистим приниженням, поступово зникли. Вона акцентує увагу на популярній у 60-х роках думці про те, що денацифікація - проєкт-жертва «холодної війни». Однак це тільки одна з причин, на яку звертає увагу Рау-Кюне. Зростання напруги між США і СРСР, практична реалізація денацифікації, а також тенденція придушувати спогади про нацистське минуле сприяли згортанню самої програми денацифікації і її дискредитації в очах пересічних німців. Рау-Кюне акцентує увагу і на тому, що декларовані США принципи демократії та їхнє втілення не мали нічого спільного в практичній площині. Зокрема, після введення в дію Закону № 8 про заборону обіймати колишнім нацистам важливі професії - лікарів, вчителів, стоматологів, банкірів - німці змогли вийти зі становища і праце- влаштовували друзів, родичів, колег або потрібних спеціалістів до себе у приватні фірми на посади клерків, канцеляристів, що формально було дозволено (Rauh-Kuhne, 2004, s. 66-67).