Стефан Лобачевський: священик, викладач, науковець

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стефан Лобачевський: священик, викладач, науковець

О.М. Луговий

Одеський національний університет імені І. Мечникова

О.В. Файда

Львівський національний університет імені Івана Франка

У статті висвітлюється життєвий шлях священика Стефана Лобачевського (1873 -- після 1931 рр.). З'ясовуються основні етапи здобуття освіти, церковне служіння й педагогічна діяльність в Одесі. Характеристику офіційних обов'язків доповнено аналізом сімейних, родинних і соціальних зв'язків. На матеріалах публіцистики реконструйовано окремі риси світогляду С. Лобачевського. Особлива увага приділена науковій праці, зокрема монографії про життя, твори і морально-подвижницьке вчення св. Антонія Єгипетського, який стояв біля витоків східного чернецтва. Докладно з'ясовано перебіг слідчих дій щодо священика, які значною мірою визначали канву його життя у 1920-х -- на початку 1930-х рр.

Ключові слова: Стефан Лобачевський, Київська духовна академія, Антоній Великий, релігійний індиферентизм, ранній монастицизм, Закон Божий, історія церкви, репресії проти церкви, Кафедральний Спасо-Преображенський собор м. Одеса.

Stephan Lobachevskyi: Priest, Teacher, Scientist

O. Luhovyi

Odessa 1.1. Mechnikov National University

O. Faida

Ivan Franko National University of Lviv

Stephan Lobachevsky was born on October 28,1873 (Julian date) in the Vilshanka (Olshanka) village of the Elisavetgrad district (currently the village in Kirovohrad oblast) in the family of the Kherson eparchial archpriest Volodymyr Lobachevsky.

The future historian had got his education at the Odesa seminary. During 1894-1898, he studied at the Kyiv Theological Academy and received the candidate degree. On September, 26 the bishop of Katerynoslav consecrated Lobachevsky as a priest.

Since 1901, the father Stephan held the cathedra of catechesis at the 2nd Odesa boys' gymnasium. Since 1906, he was a board member of the Odessa seminary administration, an acting member of Cherson consistory, the fourth priest at the Odessa Cathedral of the Transfiguration of the Saviour (Spaso-Preobrazhenskyi) and the catechist at the Maria Gymnasium for girls.

In 1907, the Kyiv Theological Academy council gave him a master of theology degree for a successful defense of dissertation which was his only valuable historical work. He also explored the issue of the religious indifferentism in his journalistic articles.

Since 1921, Stephan Lobachevsky was supervised by the Cheka, then by the local GPU. The known criminal cases took place in 1921, 1922, and 1927. Lobachevsky transferred from Odessa Savior-Transfiguration cathedral to the Intercession (Pokrovska) church, and later to the Dormition (Uspenska) church.

The final impact on Lobachevsky was made by the repressions against the church at the early 1930s. The Special Council of the OGPU on November 3, 1931, banned him to Kazakhstan for three years. The place and the year of his death were unknown, though he had already been dead to the time of rehabilitation in 1959.

Lobachevsky was prominent as the author offundamental research on the biography and doctrine of Saint Anthony of Egypt. His research on the Eastern monasticism founder started with the candidate dissertation at the Kyiv Theological Academy.

The dissertation received the high mark. This gave its author the right to present the same, but upgraded work for a master's degree. Lobachevsky presented his text to the Academy council on March 13,1906. His master's dissertation had the title “St. Anthony the Great (his life, writings, and moral selfless doctrine)”. His defense took place only on May 11, 1907, as witnessed by the Academy council protocols. Up to this time, it was already published in Odessa in 1906.

Lobachevsky's monograph consisted of the four parts. In the first one author presented the significance of Anthony in the history of Christian monasticism. The second part was dedicated to his detailed biography. Lobachevsky meticulously analyzed the smallest details and argued on discussions in the historiography. The key part is the third one, where the main results were presented. It was devoted to the problems of authenticity and authority of the texts considered to be St. Anthony's works. The last part contained the moral selfless doctrine of the Saint. Odessa priest's investigation was the first comprehensive study of the life and the worldview of the Egyptian hermit in the Russian empire.

Keywords: Stephan Lobachevskyi, Kyiv Theological Academy, Anthony the Great, religious indifferentism, early monasticism, the law of God, history of the Church, the repression against the Church, the Transfiguration Cathedral of Odesa.

До початку ХХ ст. включно Київська духовна академія випускала молодих людей, яким нерідко судилося займати високі церковні престоли, керувати суспільно-політичним життям, робити чималий внесок у різні галузі гуманітаристики. Разом з тим серед її вихованців було чимало таких, що не досягали особливих суспільних вершин, сумлінно займалися улюбленою справою. Непростий життєвий шлях одного священика та гімназійного вчителя, який також відзначився в історико-богословській царині, потребує дослідження. лобачевський священик науковець

Мета статті -- відновити головні віхи життя історика церкви, священика й викладача Стефана Володимировича Лобачевського. Збережені архівні документи дають можливість детально простежии його дорадянську біографію, з'ясувати сімейний статус і тогочасне соціальне оточення. Також доступна для вивчення принаймні частина репресивних заходів, ужитих щодо нього в 1920-1930-ті рр. Збереглися його наукові й публіцистичні тексти. Запропоноване дослідження є фактично першою в історіографії докладною студією життя та творчості С. Лобачевського. Окрім нашого невеликого вступного допису до життєпису (Луговий & Файда. 2015), в розпорядженні науковців є стаття київської дослідниці М. Л. Ткачук в енциклопедичному виданні «Київська духовна академія в іменах» (Ткачук, М. 2016b) і стаття у довіднику В. О. Міхальченка (Михальченко, В. А. 2012, с. 281-282).

Першу частину життя С. Лобачевського відновити неважко. Його детальну біографію вміщено принаймні у двох архівних документах -- Відомості про Одеський кафедральний собор (Ведомость об Одесском... 1908, л. 21 об. -- 24 об.) та Справі про службу законовчителя протоієрея о. Стефана Лобачевського (Дело о службе законоучителя. 1920). Остання справа містить аж дві версії формулярного списку. Загалом архівні варіації біографії С. Ло-бачевського ідентичні, редакції відрізняються лише деталями.

Стефан Володимирович Лобачевський народився 28 жовтня (за ст. ст.) 1873 р. в сім'ї протоієрея Херсонської єпархії. Батько Володимир Стефанович Лобачевський уклав детальний «літопис» парафії від 1773 р., який частинами публікувався в «Прибавлениях» до «Херсонских епархиальных ведомостей» (Лобачевский, В. 2013). 2016 р. парафіяни встановили на храмі меморіальну дошку місцевому краєзнавцеві (Поліщук, В. 2016). З документів радянського часу дізнаємось, що місцем народження було с. Вільшанка Єлисаветградського повіту (Архів СБУ Одеської області. Спр. № 27592). У протоколах допитів 1931 р. ідентифікував себе українцем (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908, л. 328).

У сім'ї було багато, як зазвичай у родинах священиків, дітей. Четверо братів Стефана потрапили до згаданого довідника (Михальченко, В. А. 2012, с. 280-282). Старші -- Леонід (1861--? рр.), Олександр (1870-1933 рр.) та молодші -- Володимир (1875 -- після 1931 р.), Євген (1878--? рр.). Біографічні відомості про Олександра також зібрано в зазначеній енциклопедії (Ткачук, М. 2016a). Авторам довідника залишився невідомим рік смерті Євгена. Втім, у метричній книзі Спасо-Преображенського собору м. Одеса за 1911р. дізнаємось, що 4 березня того року помер від туберкульозу студент Харківського університету Євген Володимирович Лобачевський, 34 років від народження (Метрическая книга Кафедрального собора. 1911, л. 133 об. -- 134).

Стефан послідовно пройшов курс навчання в Єлисаветградській духовній школі (училищі, 1883-1888 рр.), Одеській духовній семінарії (1888-1894 рр.). У 1894-1898 рр. здобував вищу освіту в Київській духовній академії, яку закінчив зі ступенем кандидата богослов'я та з правом отримати ступінь магістра без нових усних випробувань. У сумарному рейтинговому переліку майже півсотні випускників Лобачевський перебував на високому шостому місці (Извлечение из журналов... 1898, с. 410-413). До трійки лідерів не потрапив через бал «5-», яким оцінили випускну роботу під назвою «Жизнь, писания и нравственно-подвижническое учение св. Антония Великого». Відгуки на дисертацію написали проф. Костянтин Дмитрович Попов та Маркеллін Олексійович Олесницький. Фахівець з дослідження спадщини отців Церкви К. Попов подав вельми позитивний відгук, резюмуючи, що йдеться «[о] весьма хорошей кандидатской диссертации». Належна базова філологічна підготовка та критична проникливість допомогли виконати завдання. Додатковою сильною стороною надзвичайно об'ємної (понад 430 сторінок основного тексту) роботи, вказував рецензент, був уміщений у додатках переклад російською мовою висловлювань св. Антонія, вибраних з агіографічної пам'ятки Apophthegmata Patrum (Извлечение из журналов... 1898, с. 325-326). Злощасний «мінус» до оцінки дисертації додала прохолодно-стримана рецензія М. Олесницького, де вказувалось, що «сочинение. может быть названо весьма удовлетворительным» (Извлечение из журналов. 1898, с. 327). Зауваження професора стосувалися недостатньої скрупульозності С. Лобачевського в перерахуванні використаної наукової літератури, недоцільності порівняння язичницького аскетизму з християнським. Натомість перший рецензент таке зіставлення оцінював якраз позитивно. Дещо формальний підхід М. Олесницького до оцінювання роботи можна спробувати пояснити або ж поверховим ознайомленням з тематикою (професор був фахівцем з педагогіки та морального богослов'я), або ж нервовою й непевною обстановкою (пов'язаною зі здобуттям докторського ступеня) в якій останній саме перебував (Кузьміна, С. 2016, с. 330-331).

Першим місцем роботи, на яке призначили С. В. Лобачевського, була посада помічника інспектора Тульської духовної семінарії. 11 серпня 1900 р. за пропозицією попечителя Одеського навчального округу був переведений законовчителем Катеринославського реального училища з дорученням додатково шести уроків Закону Божого в місцевій жіночій гімназії. 24 вересня Симеон, єпископ Катеринославський, висвятив С. Лобачевського в диякони, а вже через два дні -- у священики. Перед тим, 18 серпня, Стефан уклав шлюб із донькою священика Анастасією Іванівною Смирновою (1880-? рр.). Анастасія народила чоловікові трьох доньок: Софію (1901-? рр.), Віру (1905-? рр.) та Нонну (1911-? рр.).

С.В. Лобачевський працював у Катеринославі навіть менше, ніж у Тулі. В березні він ще встиг долучитися до обговорення спорудження нової церкви. А в серпні 1901 р. вирушив до Одеси.

Практично все подальше життя пов'язане з Одесою, куди він виїхав так поспішно, що залишив у Катеринославі, чи навіть у Тулі, диплом про закінчення Київської академії (Дело о службе..., л. 10). Власноручний рапорт з цього приводу знадобився аж 1916 р. 2 серпня 1901 р. було задоволено прохання о. Стефана про переведення на посаду законовчителя до Одеської 2-ї чоловічої гімназії. Додатково було доручено вести заняття з Закону Божого в молодших класах Рішельєвської гімназії, але, знову таки, лише на рік. Вже наступного року з Рішельєвської гімназії його звільнили, натомість надали уроки з того самого предмету в Реальному училищі св. Павла. Тут діяла й Миколаївська церква, в якій, згідно з довідником Херсонської єпархії на 1906 р., Стефан Лобачевський був першим священиком.

До С. Лобачевського прихильно ставився архієпископ Херсонський та Одеський Юстин (Охотін). 26 червня 1903 р. його нагородили набедреником. 3 вересня 1904 р. резолюцією архієпископа С. Лобачевського призначено членом Одеської міської шкільної ради, він залишався в її складі до 1913 р. У 2-ій гімназії йому доручали керувати закладом на час двотижневої відпустки директора влітку 1905 р.

Тривожний для імперії 1905 р. у життєписі Стефана Володимировича знаменний появою тексту, який дає дослідникам змогу дещо розкрити внутрішній світ одеського священика, його релігійно-етичні погляди, візію суспільних проблем. Це допис у «Херсонских епархиальных ведомостях», згодом опублікований окремою брошурою «О религиозно-нравственном индифферентизме в современном обществе» (Лобачевский, С. 1905).

Автор з перших рядків висловлював жаль з приводу поширення в імперії «волны неверия и религиозно-нравственного индифферентизма» (Лобачевский, С. 1905, с. 3). Причиною явища насамперед вважав егоїстичність духовної природи людини. С. Лобачевський вжився в роль проповідника, з'ясовував за новозавітніми текстами суть любові як основного життєвого начала, звертався до поведінки християн перших століть як зразка для наслідування.

Місце віри в повсякденні та світоглядно-моральних засадах активно обговорювала громадськість імперії на переломі ХІХ-ХХ ст. В опозицію до панівних серед інтелігенції матеріалізму та байдужості до релігії стала, наприк-лад, група мислителів, чимало з яких еволюціонували від марксизму до ідеалізму. Інвективи одеського законовчителя частково суголосні з критикою індиферентизму в текстах тогочасних російських філософів-ідеалістів. Зокрема, докладно застановився над ставленням інтелігенції до релігії один зі співавторів колективних маніфестів напряму -- «Проблемы идеализма» (1902 р.) та «Вехи» (1909 р.), відомий філософ і богослов Сергій Булгаков (1871-1944 рр.). Він присвятив цьому окремий нарис (Булгаков, С. 1909). Текст Булгакова мав часову перевагу порівняно з брошурою одеського законовчителя -- московський філософ аналізував наслідки впливу на суспільство інтелігентської байдужості до віри за результатами революції 1905-1907 рр. Натомість у розпорядженні одесита, допис якого з'явився на початку бурхливих подій, «емпіричних» відомостей ще не було.

С. Лобачевський сфокусував увагу на індивідах, які поступово втрачають віру або вірують недостатньо. Індиферентне ставлення до релігії та моральних вчинків трактував як «вообще отказ человека от деятельной нравственной жизни, как нежелание его поработать над ослаблением своего эгоизма и духовной ленности, как на постепенное погружение в тину греха» (Лобачевский, С. 1905, с. 9). Йдеться про такого собі «среднего человека», спосіб мислення якого проілюстровано прикладами з тогочасної художньої літератури. На думку С. Лобачевського, найточніше вловив індиферентизм і моральну апатію суспільства в імперії на переломі століть А. Чехов. Законов-читель зупинився на окремих образах творів Антона Павловича, підкресливши, що негативні сторони життя письменник усе-таки не ідеалізував, на відміну від Максима Горького. Втім, критика творів пролетарського письмен-ника в С. Лобачевського не відрізнялася конкретикою. Зауваження підкріплювались не аналізом доробку, а матеріалами богословсько-апологетичного журналу «Вера и церковь» для світських осіб, малознайомих з богослов'ям (Сухова, Н. 2004, с. 701).

Автор брошури в емоційному запалі, забуваючи Екклезіастове «немає нічого нового під сонцем», вважав свій час винятковою епохою «сильного брожения умов», легковажного ставлення до першорядних питань людського бут-тя. В один ряд огульної критики поставив проповідь «материализма, атеизма, позитивизма», розкопки могил «древних идолов», відновлення язичницьких культів (одним з яких вважав буддизм) (Лобачевский, С. 1905, с. 14-15). Особливо засуджував ідеї Ф. Ніцше, А. Шопенгауера. Головний докір переліченим виявам духовного життя полягав у тому, що «все эти антицерковные и антирелигиозные течения становятся в ... враждебное отношение к Св[ятой]. Церкви» (Лобачевский, С. 1905, с. 15-16). С. Лобачевський, який на попередніх сторінках здебільшого висловлювався про внутрішній світ вірянина, ставав на захист конкретної земної інституції. Як захисник інтересів Церкви закидав пресі недостатню увагу до релігійних питань. Голос ревнителів християнства на сторінках світських видань, на його думку, «шумно заглушается другими голосами, кричащими о прогрессе, свободе» (Лобачевский, С. 1905, с. 24).

Тут доречно приділити увагу розумінню суті релігійності в праці С. Лобачевського. Непрямі ознаки свідчать, що законовчитель невіддільно ідентифікував себе як складову церковно-суспільного організму, недугу «неверия» він розглядав не стільки в розрізі конкретної особистості, а радше як загальну проблему християн (Лобачевский, С. 1905, с. 3,8). Про безрелігійність суспільства імперії та західного світу говорив і С. Булгаков, однак останній переводив її до вузькоіндивідуальної площини, стверджуючи, що в «современном человечестве... произошел какой-то выход из себя во вне, упразднение внутреннего человека» (Булгаков, С. 1909, с. 22).

Слабким місцем у схемі С. Лобачевського було уявлення про те, що винуватці наростання байдужості до релігії є лише поза Церковою. Також законовчитель, як людина системи, практично не згадував про зумовленість індиферентизму загостреними соціальними негараздами початку ХХ ст. Інакше про них висловлювався С. Булгаков (Булгаков, С. 1909, с. 22, 31, 33), стверджуючи, що не забуває «ни тех ужасов, среди которых приходилось жить последние годы, ни той политической обстановки и экономической нужды, которые и сами по себе выбивали из духовного равновесия» (Булгаков, С. 1909, с. 35).

Позбавлена релігійно-моральних основ особистість, на думку С. Лобачевського, приречена. Твердження стало поворотним пунктом, різким переходом від теоретизування до реалій повсякдення. Автор порушив питання про апріорі плачевні результати виховання дітей під впилвом індиферентних до релігії батьків, рядок за рядком сповзаючи з високого стилю до переказу прозаїчних «прикладів із життя».

Ближче до кінцівки тексту окреслився основний об'єкт критики -- інтелігенція. Недаремно попередні критичні зауваження адресувалися публіці, знайомій з творами Ніцше. За дітьми з цього середовища, очевидно, законов-читель Другої одеської гімназії спостерігав, виконуючи педагогічні обов'язки. С. Лобачевський замислювався вже надто над формалістськими питаннями. Цікавився, зокрема, чи багато сімей з цього соціального прошарку до-тримуються «хотя бы то» посту в Чотиридесятницю. Наступні рядки -- це квінтесенція вироку освіченому середовищу. На думку С. Лобачевського, в багатьох сім'ях, «особенно в так называемых интеллигентных [курсив наш. -- О. Л., О. Ф. ], уже давным давно, ... выдохлось то, чем жили русские люди в прошлые века, т. е. предания и обычаи церковные, -- и все это заменилось под влиянием подражательности западу» (Лобачевский, С. 1905, с. 22). Очевидні нотки зверхності до освіченого класу й західної цивілізації, яка підкреслено не заслужила навіть написання з великої літери. С. Лобачевський вважав, що частина інтелігенції зверхньо ставиться до віри простого народу. На його думку, «такая вера сердца, не просветленная знанием ума, в очах Божьих более ценна, чем теоретическая, хотя более соединенная с знанием, но лишенная сердечной теплоты и колеблемая всякого рода сомнениями вера образованного общества» (Лобачевский, С. 1905, с. 25).

Вже в рік публікації допису стали очевидними вади такої ідеалізації «веры сердца» найчисленніших підданих імператора. Дослідники зауважили, що під час Першої російської революції т. зв. «тверда народна віра» нерідко на ділі виявлялася лише лубочною картинкою. Події 1905-1907 рр. наочно засвідчили зростання антиклерикалізму та релігійного індиферентизму широких верств населення Російської імперії, які й стали однією з рушійних сил революції (Андреева, Л. 2008, с. 114). Про крихкий морально-релігійний стрижень народу писали в найближчі роки після великого суспільного потрясіння. 1909 р. С. Булгаков стверджував, що «не нужно преувеличивать сознательности и прочности его старой веры, разлагающейся иногда от первого прикосновения» (Булгаков, С. 1909, с. 33). Разом з тим мислитель, подібно до С. Лобачевського, нагадував, що саме ця наївна віра давала орієнтири в розрізненні добра та зла. Натомість інтелектуали, на думку С. Булгакова, несли швидкоплинні західноєвропейські ідеї в духовно беззахисні маси, рівень критичного мислення яких майже не відрізнявся від дитячого. Такими діями інтелігенція «раскрещивала» Русь. Максимальних обертів процес набрав у перше десятиліття ХХ ст., коли робітнича й селянська молодь особливо зазнавали інтелігентському впливу, як сумно каламбурив С. Булгаков, «постепенно объинтеллигенчиваются».

С. Лобачевського вражало визнання релігійного індиферентизму ознакою «высокой культуры и общечеловеческого прогресса» (Лобачевский, С. 1905, с. 3). Розвиваючи думку, він зауважив, що частина інтелігенції вважала за необхідне «вместо религиозной веры в основу своей жизни полагать выводы науки и априорные соображения своего гордого разума» (Лобачевский, С. 1905, с. 25). Ці міркування майже повністю збігаються з думками С. Булгакова. Філософ-ідеаліст особливо докладно розглядав співвідношення науки й віри у свідомості арелігійної інтелігенції. Вважав, що людство усунуло Бога, натомість намагається створити нову релігію. «Вера в прогресс, в науку, в возможность разрешить все жизненные противоречия в историческом развитии науки и человечества составляет несложный катехизис современного человека» (Булгаков, С. 1909, с. 13), -- резюмував С. Булгаков. Разом з тим філософ критикував прагнення різко протиставляти науку релігії, до чого, як може скластися враження, частково вдавався С. Лобачевський. Треба лише чітко розмежовувати відповідальність однієї та другої, не приписуючи науці універсалістських претензій, адже та не спроможна відповісти на останні питання життя та смерті (Булгаков, С. 1909, с. 14-16).

Винятково багатим на події виявився 1906 р. 1 січня о. Стефана обрали на з'їзді духовенства Херсонської єпархії до Правління семінарії. 28 лютого архієпископ Херсонський та Одеський Димитрій (Ковальницький) призначив його тимчасово виконувати обов'язки члена Херсонської духовної консисторії понад штатом (штатним членом призначений указом Синоду від 14 жовтня 1908 р.) й майже одночасно нагородив скуфією «за усердную и полезную службу». В серпні о. Стефан подав прохання перевести його з 2-ї чоловічої гімназії на посаду законовчителя до Марийської жіночої гімназії, після чого 15 вересня, за власним проханням, був звільнений від виконання обов'язків члена Правління семінарії, хоча обирався на три роки. До речі, в Маріїнській гімназії навчалися всі три доньки С. Лобачевського.

Можна припустити, що останнє рішення було прийнято у зв'язку з обов'язками, накладеними за новим призначенням. Резолюцією архієпископа Димитрія від 24 липня 1906 р. № 989 тоді ще законовчителя Одеської 2-ї гімназії С. Лобачевського призначили четвертим священиком до Одеського кафедрального собору (Распоряжения епархиального начальства. 1906. с. 398).

В березні 1906 р. С. Лобачевський подав до Ради КДА (Извлечение из журналов... 1906, с. 349) текст магістерської дисертації «Св. Антоний Великий (его жизнь, писания и нравственно-подвижническое учение)», назва якої була співзвучна з захищеною кілька років тому кандидатською дисертацією. Автор дещо доопрацював текст і того самого 1906 р. опублікував як монографію (Лобачевский, С. 1906). Статут православних духовних академій на-давав можливість подавати вдосконалений текст належного рівня на здобуття ступеня магістра богослов'я. Новий науковий ступінь зміцнював також соціально-професійний статус викладача і на той час батька двох дітей.

Дати оцінку науковому рівню роботи Рада КДА доручила вдруге проф. К. Д. Попову і проф. Василю Іллічу Екземплярському. Однак чекати колоквіуму, на якому мав відбуватися захист, С. Лобачевському довелося понад рік. Основна причина затримки -- тривале перебування рецензента К. Попова, який активно долучився до церковно-суспільного життя, в Петербурзі, у Передсоборній Присутності при Найсвятішому Синоді (Пастушенко, Л. 2016, с. 450). Також не сприяли стабільній обстановці перебої в роботі КДА, пов'язані з революційними подіями (Луговий, О. & Файда, О. 2015, с.). Врешті, дисертацію було захищено 11 травня 1907 р. перед Радою КДА, а С. Лобачевського удостоїли вченого ступеня магістра богослов'я.

На сторінках «Воскресного чтения», -- одного з періодичних видань альма-матер С. Лобачевського, -- ще в 1840-1850-ті рр. з'явилися перші свідчення зацікавлення постаттю преподобного -- переклади різноманітних тек-стів, що їх пов'язували з іменем св. Антонія. Однак їхній рівень здебільшого був невисокий. Досліджувати цю постать на професійному рівні судилося Стефану Володимировичу.

Вступну частину монографії С. Лобачевський присвятив аналізу багатої джерельної бази та наукової літератури про життя ранніх подвижників, насамперед Антонія. Він, як і більшість біографів преподобного, базовим текстом для реконструкції життєпису вважав «Житіє Антонія» (Vitae Antonii) Афанасія, єпископа Александрійського (бл. 295-373 рр.), твір, який невдовзі після появи став класичним зразком для наслідування в агіографічній літературі. Автор підкреслив, що «некоторые западные критики» (Лобачевский, С. 1906, с. IV) заперечували авторство св. Афанасія, розкритикувавши за такий підхід протестантського церковного історика Германа Вайнгартена (1834-1892 рр.).

Характеризуючи «Житіє Антонія», дослідник запропонував власне датування часу написання твору між 358 і 361 рр. Особливо високо оцінив як джерела до життєпису Антонія праці раньовізантійських церковних істориків V ст. (Лобачевский, С. 1906, c. XV). Окремо автор зупинився на коптському тексті «Apophthegmata Patrum Aegyptiorum», біллінгви, яку опублікував Еміль Амеліно. С. Лобачевський звірив французький переклад коптського тексту з перекладом архімандрита Палладія (Добронравова) російською мовою, вказав на певні недоліки в тексті останього (Лобачевский, С. 1906, с. XIX).

На момент публікації дослідження С. Лобачевського історико-богословська наука в імперії щодо багатогранної постаті єгипетського аскета розпоряджалася здебільшого низкою загальних і науково-популярних праць, на тлі яких виділялася ґрунтовніша стаття Михаїла Ізвекова (Извеков, М. 1879). Належний науковий рівень цього дослідження відзначав і С. Лобачевський, відзначивши хіба що певну поверховість суджень щодо критичної оцінки творів св. Антонія (Лобачевский, С. 1906, с. ХХІІІ).

Основний текст праці починався з невеликого за обсягом розділу про початки монашества та роль Антонія у формуванні цієї напівформальної інституції. Автор намагався з'ясувати ставлення до ідеї аскези в перші три століття історії християнства. Однак спробу «втиснути» складну наукову проблему в 24-сторінковий текст, до того ж з певним порушенням логічної структури роботи (перед дослідженням діяльності Антонія) розкритикували обидва рецензенти (Извлечение из журналов... 1906, с. 352, 356). Врешті, С. Лобачевський зробив висновок, що є всі підстави величати преподобного «отцом и основателем монашества» (Лобачевский, С. 1906, с. 23), разом з тим доречно уточнивши, що його ім'я насамперед «стало звеном, связавшим всех отдельных . отшельников в братские общины» (Лобачевский, С. 1906, с. 17).

Далі автор магістерської роботи подав докладну біографію Антонія Єгипетського, органічно доповнюючи свідчення Афанасія Александрійського та зіставляючи їх з інформацією інших джерел.

Червоною ниткою через усю магістерську роботу, починаючи з вступу, проходить ґрунтовна критика текстів, приписуваних св. Антонію, (Лобачевский, С. 1906, с. XX). С. Лобачевський вважав, що Антоній, як винятковий зразок для християнського інока, передавав інформацію для наслідування насамперед живим прикладом. Добре відома неписьменність засновника чернецтва у дослідників цієї постаті автоматично породжувала питання, як за таких обставин трактувати чималий масив матеріалів, від епістол до численних морально-аскетичних творів, відомих під іменем Антонія? С. Лобачевський давав таку відповідь: «Перу самого Антония они, несомненно, при-надлежать не могут; следовательно. вопрос состоит., какие из писаний, известных с именем Антония, в большей или меньшей мере заключают в себе изречения и мысли этого подвижника» (Лобачевский, С. 1906, с. 140). Дослідник класифікував твори за літературною формою на слова та промови, листи й послання, правила та настанови. Загалом збережені тексти розділив на три розряди. Насамперед, це оригінальні твори, які записали учні зі слів або невдовзі після смерті наставника. До таких С. Лобачевський зараховував «Слово до монахів» (з життєпису Антонія), 20 листів і 20 промов Антонія до монахів. Також до оригінальних відносив, наприклад, «ответы» на запитання братії -- твори, які не приписували Антонію, втім, на думку С. Лобачевського «могут быть названы его произведениями, так как представляют собою изложение его мыслей» (Лобачевский, С. 1906, с. 195). До другої категорії було включено матеріали, які з'явилися вже через певний час після смерті великого подвижника, в їхніх текстах Антонієві настанови перемежовуються з висловами інших подвижників, нерідко складно чітко розмежувати ці роботи, а отже вони не можуть бути безсумнівними джерелами для відтворення образу великого старця та викладу його вчення. Останній розряд -- твори, які не належать Антонію, хоча приписуються йому за традицією. С. Лобачевський у примітках скрупульозно зіставляв з приписуваними Антонію текстами зміст творів найближчих його послідовників, насамперед прп. Макарія Великого (бл. 300-391 рр.), прп. авви Ісайї Відлюдника (помер 370 р.) та Марка Аскета (IV ст.).

В останній, четвертій частині дослідження одеський історик-богослов відтворив морально-подвижницьке вчення єгипетського аскета. Спеціальне вичленування проблематики пояснювалось браком у богословській чи патрологічній літературі Російської імперії розвідок на зазначену тематику. Виняткова важливість дослідження цього матеріалу пояснювалася тим, що Антонієві переконання «легли в основу аскетических воззрений почти всех по-следующих подвижников, и впоследствии только видоизменялись и дополнялись вместе с развитием самых форм монашеской жизни» (Лобачевский, С. 1906, с. 196).

Аналіз морально-подвижницького вчення розпочинається зі з'ясування поглядів святого на стосунки Творця з людиною. Безпосередньо до аналізу предмету дослідження автор монографії приступив у другому підрозділі «Аскетика св. Антония». Поступово, крок за кроком, С. Лобачевський, слідом за міркуваннями преподобного, відтворив основні пункти призначення в складному шляху аскета, добре відомі дослідникам візантійського монастицизму, особливо, якщо йдеться про індивідуальний шлях подвижництва.

Значною мірою дослідження С. Лобачевського мало в позитивному розумінні утилітарне призначення -- заповнити лакуну в історико-богословській науці Російської імперії, на що прямо вказував один із рецензентів (Извлечение из журналов. 1906, с. 355). Магістерські роботи студентів КДА, роботи найкращих випускників інших духовних академій разом із публікаціями професорсько-викладацького складу цих закладів були покликані по-ступово розбудовувати й наповнювати самодостатню «систему богослов'я» імперії.

Наприкінці літа 1907 р. помер учитель С. Лобачевського професор Київської духовної академії Яким Олексійович Олесницький. 8 вересня в Одеському кафедральному соборі настоятель протоієрй Василій Антонович Флоровський відправив за покійним панахиду. Настоятелю допомагали С. Лобачевський та колега о. Стефана по викладанню Закону Божого в Марийській гімназії протоієрей Михайло Ілліч Вітвицький, священик того самого собору, також учень Я. Олесницького (Одесский листок. 1907, № 207, 11 сентября).

22 грудня 1907 р. архієпископ Димитрій призначив о. Стефана старшим попечителем Херсонського єпархіального попечительства щодо бідних духовного стану, а 21 березня 1908 р. запропонував Консисторії призначити його членом Будівельного комітету з оновлення та перебудови єпархіального будинку в Одесі.

В подальшому о. Стефана нагороджували камилавкою (6 травня 1909 р.), наперсним хрестом (6 травня 1912 р.), орденом св. Анни 3-го ступеня (6 травня 1914 р.) (Высочайшие награды. 1914, с. 100), нарешті, до дня народження його імператорської величності -- саном протоієрея (6 травня 1916 р.) (Высочайшие награды. 1916, с. 219).

Формулярні списки, складені 1916 р. в Маріїнській жіночій гімназії, відрізняються однією цифрою. Вони зазначають різні розміри жалування. Перший -- 650 руб. без деталей (Дело о службе..., л. 11). У другому після закресленої суми 800 також проставлено 650, але далі йде докладна закреслена додаткова інформація, цікава з погляду історії повсякдення: «.за 12 нормальных уроков 900 рублей, за 6 дополн. уроков 360 рублей; за 4 нед. урока в приготовительном классе 200 рублей, за совершение Богослужения в гимназической церкви 300 рублей, по должности классного наставника 160 рублей. Добав. жалование к окл. 90 р. Тоже за 10 н. ур. 100 рублей. Итого -- 2090 рублей» (Дело о службе., л. 11-24).

При Маріїнській гімназії діяло Товариство для допомоги нужденним ученицям. На 1916 р. С. Лобачевський був ревізором каси цього Товариства.

Документи дають змогу простежити коло соціальних зв'язків С. Лобачевського. З одного боку, це -- вся паства Спасо-Преображенського собору та учні 2-ї гімназії й учениці Маріїнської гімназії. З іншого -- досить вузьке коло колег по кліру, стосунки з якими були різнобічними. Так, 22 квітня 1911 р. о. Стефану довелося відспівувати 17-річну дочку згаданого Михаїла Вітвицького Галину (Метрическая книга Кафедрального собора. 1911, л. 135 об. -- 136).

Аналогічний випадок пов'язує С. В. Лобачевського з середовищем одеських богословів. 20 грудня 1908 р. помер студент Новоросійського університету Борис Клітін, син університетського професора богослов'я та настоятеля університетської церкви Олександра Михайловича Клітіна. С. В. Лобачевського запросили відслужити заупокійну літургію в названому храмі, а після цього він брав участь у відспівуванні разом із кафедральним протоієреєм В.

Найближче коло суспільних зв'язків С. В. Лобачевського можна ідентифікувати за іменами хрещених батьків його трьох доньок. Старшу, Софію, народжену 14 жовтня 1901 р., охрестив у Петропавлівській церкві священик Петро Архангельский (Метрическая книга Петропавловской церкви. 1901, л. 228 об. -- 229). Священикова дочка, дівчина Клавдія, стала її хрещеною матір'ю. Хрещеним батьком о. Стефан запросив тестя -- священика з с. Роксолани Одеського пов. (тепер -- Овідіопольського району) Іоанна Костянтиновича Смирнова.

Віра Лобачевська народилася 28 травня 1905 р., а охрестив її 16 червня в Стрітенській церкві на Новому ринку священик Василій Шахов (Метрическая книга Сретенской церкви. 1905, л. 115 зв. -- 116). Нонна народилася 5 серпня та охрещена 8 вересня 1911 р. вже у Спасо-Преображенському соборі. Хрестив Нонну її рідний дядько -- Леонід Володимирович Лобачевський (Метрическая книга Кафедрального собора. 1911, л. 55 зв. -- 56). Хрещеним батьком в обох випадках став ще один дядько -- Олександр Володимирович. На 1905 р. він був законовчителем у Ніжинському історико-філологічному інституті, а на 1911 р. займав аналогічну посаду в Київській імператорській Олександрівській гімназії.

Хрещеною матір'ю Віри й Нонни була Анастасія Павлівна Бондаревська. 1905 р. вона -- дружина титулярного радника, а 1911 р. -- вже колезького асесора.

Дореволюційні довідники дають змогу локалізувати місце, де мешкав С. Лобачевський -- Соборний провулок (або Соборна площа, 12) (Вся Одесса. 1907, ст. 183; Вся Одесса. 1908, ст. 649; Вся Одесса. 1910, ст. 737; Вся Одесса, 1911, ст. 183; Вся Одесса. 1914, ст. 238; Адрес-календарь Одесского градоначальства за 1917 г., с. 42). З переліку житлових приміщень по Херсонському комісаріату за січень 1918 р. дізнаємося, що С. Лобачевський жив у шестикімнатній квартирі № 4 на першому поверсі (Списки жильцов... Арк. 213-215). Слідчі документи 1921 р. підтверджують цю адресу. Двоповерховий будинок належав Кафедральному собору і в ньому, на казенних квартирах, мешкали й інші представники соборного кліру, зокрема В. А. Флоровський і М. І. Вітвицький. Тут таки, на квартирі В. А. Флоровського, діяло Благодійне товариство дам духовного звання Херсонської єпархії на чолі з Клавдією Георгівною Флоровською (у дівоцтві -- Попруженко). До товариства входила дружина Стефана Володимировича Анастасія Іванівна (Вся Одесса. 1911, ст. 403; Вся Одесса. 1914, ст. 153). У складі Товариства була, до речі, й дружина Леоніда Володимировича Лобачевського, старшого брата о. Стефана, законовчителя в Художньому училищі. Добре відома доля синів Василія Флоровського -- історика Антонія (1884-1968 рр.) (Попова, Т. Н. 2017, с. 254-256) а також історика церкви та патролога Георгія (1893-1979 рр.). Можна бути впевненим, що С. Лобачевський був знайомий з обома юнаками, як і з їхнім дядьком по матері -- Михайлом Георгійовичем Попруженком, професором кафедри слов'янської філології історико-філологічного факультету.

Початок 1917 р. ознаменувався в Одесі безладом, зміною керівництва міста, що відображало події в імперії, яка перетворювалась на республіку. 11 березня в Димитрієвському єпархіальному будинку (вул. Жуковського, 38) відбулися перші збори Одеського міського духовенства та місіонерів, які постановили надіслати вітання обер-прокуророві Найсвятішого Синоду князю В. М. Львову та висловити вірнопідданські почуття до нового уряду. По-між інших справ було обрано 10 депутатів до Міського громадського комітету, зокрема, протоієреїв В. Флоровського та С. Лобачевського (Духовенство Одессы... 1917, с. 43-45). Громадський комітет фактично здійснював владу в Одесі аж до виборів у нову Міську Думу 23 серпня 1917 р.

Одночасно в Церкві відновився соборний рух. За перший рік революційних подій відбулося два надзвичайних собори Херсоно-Одеської єпархії. Вочевидь, С. Лобачевський мав брати в них участь. 10-18 січня (ст.ст.) 1918 р. в приміщенні Жіночого єпархіального училища (вул. Успенська, 4) проходив 3-й Надзвичайний Херсоно-Одеський єпархіальний собор. Надзвичайним він був зокрема тому, що відбувався, коли на вулицях міста йшли бої між військами, вірними Центральній Раді, та прибічниками Румчероду, які проголосили Одеську радянську республіку. Учасникам собору навіть доводилося під час одного з засідань переміститися з другого поверху на перший, у їдальню, адже до вікон актової зали залітали з вулиці кулі.

С. Лобачевський разом із кафедральним протоієреєм В. Флоровським, священиком Григорієм Лисяком, дяком Ф. Машкевичем та кількома мирянами презентував на соборі делегацію Спасо-Преображенського храму (Протокол № 2. 1918, с. 70). Серед учасників собору були Антоній Флоровський, делегат від Всеросійського церковного собору, та професор історико-філологічного факультету Університету О. П. Доброклонський. Стефан Володимирович не був активним учасником дискусій. Опубліковані в Херсонських єпархіальних відомостях протоколи засідань собору не зафіксували жодного його виступу. Не проявив він активності навіть тоді, коли собор слухав доповідь М. Клисича -- учасника Всеросійського законовчительського з'їзду (липень 1917 р.). Делегат повідомив про нові тенденції у викладанні Закону Божого, необхідність знищити стару систему, яка недоладністю робила з гімназистів атеїстів, змінити програми, врахувавши психологічні особливості учнів, допустити до викладання мирян тощо (Протокол № 5. 1918, с. 121-124). Мовчання С. Лобачевського дивне, адже виступ прямо стосувався його інтересів. Натомість, серед доповідачів часто можна було почути старшого брата -- Леоніда Лобачевського, з 1917 р. -- голови Правління єпархіального свічкового заводу. Довелося звітувати за розтрати та безлад у документації, що залишилась від попереднього бухгалтера заводу (Протокол № 9. 1918, с. 149-161).

Втім, Стефан Лобачевський займав у єпархії поважне становище. Такий висновок можна зробити, адже його, разом із професором О. П. Доброклонським, Г. Лисяком та І. Аносовим собор включив до складу комісії, що мала розглянути брошуру О. П. Смирягіна «Отжившие законы» -- спробу ревізії канонічного права -- й дати їй від імені собору експертну оцінку (Протокол № 4. 1918, с. 109-111). На жаль, як і О. Доброклонський, С. Лобачевський не встиг підготувати рецензії до завершення роботи собору, в протоколах її немає. Показово, що на зборах він опинився в одній команді з визнаним авторитетом з історії церкви.

Коли в другій половині дня 17 січня собор одним із останніх рішень вибрав чотирьох членів до Херсонської духовної консисторії, то С. Лобачевського знову переобрали. Він обійшов, наприклад, іншого претендента -- теж випускника Київської духовної академії, протоієрея Костянтина Васильовича Бречкевича, ректора Одеської духовної семінарії, довгий час законовчителя в 3-й гімназії, одного з редакторів «Херсонских епархиальных ведомостей», голову на більшості засідань собору (Протокол № 12. 1918, с. 190).

Головним завданням собору були вибори Одеського та Херсонського митрополита. На соборі жваво обговорювали багатьох кандидатів. І. Аносов пропонував на одеську кафедру колишнього єпископа Ростовського Димитрія (Сперовського), віддаленого на покій «за правдолюбіє», та сподівався у виступі на підтримку В. Флоровського й С. Лобачевського, добре знайомих з проповідницьким хистом кандидата (Протокол № 3. 1918, с. 93). Однак на виборах 14 січня впевнено переміг зовсім інший претендент і, вочевидь, також знайомий С. Лобачевського, його колишній учитель, митрополит Тіфліський та Бакинський, екзарх Кавказький Платон (Рождественський), ректор Київської духовної академії в 1902-1907 рр. До Одеси ієрарх прибув з Москви аж 13 квітня, а 26 квітня в залі Єпархіального будинку був присутній на щорічному засіданні Свято-Андріївського братства, де промову про значення Воскресіння для християн читав С. Лобачевський -- голова цього місіонерського товариства (Епархиальная хроника. 1918, с. 55).

С. Лобачевський служив законовчителем тепер уже в 1-й Одеській міській жіночій гімназії (ще 1920 р., останній документ про це датований 23 березня).

1921 р. Стефан Лобачевський уперше потрапив до поля зору каральних органів радянської влади. 15 листопада о. Стефана заарештували за звинуваченням в організації підпільного осередку для допомоги Добровольчій армії -- так званого «Сестринського гуртка». Разом із о. Стефаном у справі проходили вісім парафіянок кафедрального собору. Гурток очолювала Ольга Іллівна Петровська, а заступницею голови, за даними слідства, була одеситка Євгенія Миколаївна Навроцька, вдова нотаріуса й домовласника. Сестер гуртка засудили рішенням Одеської губернської Надзвичайної комісії переважно до п'яти років ув'язнення в таборах із конфіскацією. Рішення про о. Стефана Лобачевського в справі немає, проте, судячи з усього, для першого разу покарання було символічним, якщо було взагалі.

1922 р. о. Стефан служив на попередньому місці, в соборі. Для храму настали важкі часи, 16 квітня його пограбували. Настоятель собору протоієрей С. Лобачевський підписав рапорт про подію архієпископу Феодосію Херсонському (Серафима. 1994, с. 155). Реакція офіційної влади, дещо нестандартна, не забарилася. Вже 3 травня, через два тижні після випадку, о. Стефану довелося бути присутнім при вилученні з храму церковних коштовностей, які не забрали грабіжники, зокрема золотої ризи з ікони Касперівської Божої матері (Серафима. 1994, с. 156). Але загальносоюзна акція з вилучення церковних коштовностей вартувала о. Стефану ще більше поневірянь. Ось, що він сповіщав у свідченнях, зафіксованих набагато пізніше: «Если в 1922 году я был присужден к 6 месяцам ДОПРа при изъятии ценностей, то там произошло не сокрытие, а недоразумение, и сам прокурор (...) признал меня виновным не в сокрытии ценностей, а в неосмотрительности и даже небрежности» (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Арк. 328 зв.; Малинова, Г. Л. 1997, с. 704-705). Ці свідчення були дані у справі Церковної контрреволюційної організації, яку, на думку слідчого -- Зіновія Мойсейовича Глєбова, -- створив Олександр Іванович Любимський якраз у відповідь на кампанію з вилучення цінностей.

Священик Петропавлівського собору на допиті 1931 р. свідчив, що С. Лобачевський був у групі з 23 чи 27 чол., які відокремились від обновленської церкви влітку того року, коли в ній запровадили григоріанський календар. С. Лобачевського єпископ Онуфрій поставив офіційним представником одеської Церкви при харківському єпископі (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Арк. 59). Покази містять непевні дати. Експеримент із переходом на григоріанський календар мав місце в РПЦ у жовтні 1923 р. і був невдовзі визнаний невдалим. Тож навряд чи справа у цих подіях. Єпископ Онуфрій, вочевидь, Онуфрій Гагалюк, єпископ Єлисаветградський (1923-1929 рр.) та вікарій Одеської єпархії (1926-1928 рр.), послідовний супротивник «обновленської» та «григоріанської» церков. Втім, у 1924-1926 рр., до арешту та заслання, він перебував під підпискою про невиїзд у Харкові, звідки й керував єпархіями (Тригуб, О. 2009, с 48, 72). Ця ситуація досить близька до свідчень П. Лук'янова.

Приблизно до цього періоду відноситься характеристика, яку С. Лобачевському дав помічник голови церковного правління К.М. Долинський на допиті 19 червня 1958 р. (на той час К. М. Долинський був сторожем 36-ї школи в Одесі): «Лобачевского помню как делового, грамотного человека и опытного священника с дореволюционным стажем» (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5911. С. 174).

Тим часом С. Лобачевський перейшов з Преображенського собору до Покровської церкви. Він свідчив: «Никакой деятельности против советской власти я не проявлял, а всегда беспрекословно подчинялся всем распоряжениям власти. Когда в 1927 году мне, бывшему настоятелем Покровской церкви, было предложено сдать церковь украинцам, я принял все меры, чтобы сдача прошла без эксцессов, хотя среди верующих много было и недовольных» (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Арк. 328 зв). Ідеться про передання Українській автокефальній православній церкві, яку на той час офіційно визнали радянська влада й Московський патріархат, Покровської церкви, що існувала на місці теперішньої Одеської гімназії № 1. Як і Кафедральний Спасо-Преображенський собор, Покровську церкву знищили в середині 1930-х рр.

Того самого року С. Лобачевський знову перебував під слідством, однак йому «было объявлено следователем Волоховым, что обвинение меня по 119 ст. отпало и меня освободили» (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Арк. 328 зв.). Надалі С. Лобачевський знову змінив храм і став настоятелем Успенського собору. На 1931 р. він мешкав на Молдованці, на вул. Південній, 13, кв. 1.

Останнього удару о. Стефану, як і всій його родині, завдали репресіями щодо церкви початку 1930-х рр. Спершу, 1931 р. Олександра Володи-мировича, священика Київського Володимирського собору заарештували, вислали до Казахстану, а пізніше -- на північ, де 1933 р. він загинув від рук бандитів.

Заарештований був і С. Лобачевський -- у справі т. зв. Церковної фашистської контрреволюційної організації (Малинова, Г. Л. 1997, с. 697-709). Постанову про арешт підписано 26 березня 1931 р. (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5911. Арк. 4). Збережена у справі чернетка звинувачувального висновку констатує, що С. Лобачевський -- один з керівників контрреволюційної організації, раніше був «столбом реакционной тихоновщины в Одессе». Залучив до організації низку інших учасників, надавав своє помешкання для зборів організації. Провини не визнав (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5911. Л. 45-46).

Останній факт цілком відповідає істині. Збережений у справі власноручний рукопис показань С. Лобачевського на допиті 5 серпня залишає враження самостійного, витриманого в певному стилі апологетичного твору. Власну позицію формулював так: «Я ставлю себе вопрос: “Контрреволюционер ли я?” -- и убедительно отвечаю “нет”, так как я ничего не делаю враждебного соввласти. Если же стоять на той точке зрения, что поп обманывающий народ, проповедует веру в бога, которого нет, и религию, которой не должно быть, что “всякий поп -- контрреволюционер”, то тогда, конечно, меня причислят к контрреволюционерам. Я во всем подчиняюсь советской власти, исполняю как гражданин все распоряжения власти, но в вопросах веры мои взгляды расходятся со взглядами советской власти, и это мне разрешается декретом о свободе совести. В этом я не вижу преступления и не считаю себя контрреволюционером. Еще раз подтверждаю, что я ни к какой контрреволюционной организации и контрреволюционной группе никогда не принадлежал и о существовании таковой ничего не знаю» (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Спр. 328-333). Свою лінію о. Стефан вів досить упевнено, маючи багатий досвід спілкування з органами. П. Лук'янов на допиті 21 травня свідчив: «Лобачевский не играл значительной роли в нашей контрреволюционной организации. После перенесенного им одного ареста / он теперь арестован в 6-й раз / нервного потрясения, когда он почти лишился ума, он уже меньше принимал участия в наших политических акци-ях». Здається, що П. Лук'янов намагався відвести загрозу саме від С. Лобачевського. Щодо інших звинувачуваних, зокрема себе, він надавав цілком шаблонну інформацію, яка цікавила слідчого.

Звинувачення С. Лобачевського спиралося на свідчення О. Любимського, помічника настоятеля Успенського собору В. Ф. Чемени (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Арк. 350-351) та П. П. Гірканова (Дер-117 жархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Арк. 349, 353), який зараховував С. Лобачевського до «ярых и особенно настойчивых антисоветчиков». Усі ці свідчення написано канцелярським, часом пафосним, стилем та явно не є власними словами допитуваних. Деякі розбіжності в показах також варті уваги. Так, О. Любимський на допиті 17 лютого вказав, що Лобачевського хтось назвав членом організації вже 1928 р. (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Арк. 9-10), а через два дні кардинально змінив свої свідчення та вказав, що сам наприкінці 1928 чи на початку 1929 залучив С. Лобачевського під час вуличної розмови (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Арк. 16). Особливої довіри ці свідчення не викликають, однак одне варте уваги. Всі злочинні факти, які в них містяться, зводяться до зустрічей під час храмових свят та іменин священиків, розмов на політичні теми, «залучень до організації» нових членів та очікування інтервенції й перевороту. Чогось цікавішого фантазія слідчих не створила. Особливо показове в цьому контексті «чистосердечное признание» М. Мочульського, котрий каявся в тому, що на скарги контреволюційного елементу, «особенно из кулацкой среды» відповідав «поживем -- увидим» та «время по-кажет» (Держархів Одеської обл. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5908. Арк. 74-78).