Люблінська унія 1569 року: візія Михайла Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський національний педагогічний університет

Люблінська унія 1569 року: візія Михайла Грушевського

Діптан Ірина, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України

У статті на основі розгляду відповідних праць М. Грушевського висвітлюються його погляди на вузлові питання теми, як-то: польсько-литовський унійний процес упродовж 80-х років ХІУ - 60-х років ХУІІ століть; причини укладення Люблінської унії, сутність її та наслідки сеймових ухвал для українства. Подається інтерпретація оціночних суджень М. Грушевського в публікаціях низки сучасних українських дослідників, а також власні міркування на означені проблеми в порівнянні з висновками М. Грушевського.

Ключові слова: Михайло Грушевський, Люблінська унія 1569 року, Велике князівство Литовське, Польська Корона, Річ Посполита, Україна-Русь.

Diptan Irina

THE UNION OF LUBLIN IN 1569: VISION OF MIKHAILO HRUSHEVSKY

The article is based on a review of Hrushevsky relevant works. It is shown his views on key issues such as: PolishandLithuanian Union process during 80s of the XIV till 60s of the XVII century, the reasons for the conclusion of the Union of Lublin, its essence and the consequences of the Sejm resolutions for Ukraine. It is given the interpretation of the value judgments of Hrushevsky in the publications of a number of modern Ukrainian researchers, as well as own considerations on the indicated problems in comparison with the conclusions of Hrushevsky.

A meticulous analysis of Mikhailo Hrushevskyworkspoints to a number of conclusions.

Firstly, the scientist emphasizes the consistency and inevitability of Polish geopolitics: the accession to the Polish Crown of Volyn, Podlachia, Bratslav and Kyiv region was Polish conquering ofUkrainianlands which havestarted two centuries before. The invaded lands became «Polish» very quickly.

Secondly, comparing the history of subjugation andsubsequentlythe status of Ukraine underPoland and Lithuania, the researcher emphasizes the peaceful, colonial and economic, defensive and political nature of the annexation of Russian lands by Hedimin and his descendants.

Thirdly, the scientist sees that the Unionof Krewo in 1385 is a mean of solvinginternal problems for both the Polish Crown andthe Grand Duchy of Lithuania (the main factor of understanding is the need to confront the German knights); It is also emphasized the role of dynastic relations). According to theUnion of Krewa, historian points out that Lithuania would have become a part of Poland. In fact, incorporation was delayed and sovereignty was preserved.

Fourthly, Mikhailo Hrushevsky points to a whole set of reasons thatcaused the Union of Lublin in 1569. It is important that the researcher singles out Polish, Lithuanian and Russian factors of the Union process. Polish authority wantedto obtain the rich Ukrainian lands of Lithuania, in the face of increased demand for timber and grain. The aim was also to place in its Government. Instead, the attitude of the various sections of the Grand Duchy of Lithuaniawas ambivalent. The Lithuanianmagnates perceived this situation with reservations - only under the guarantee of independence. Moreover, by abolishing the share of Russian lands, they lost the support of the local elite. Therefore, agreement with Poland over the expansion of Muscovy, which exhausted and threatenedthe territorial integrity of the Grand Duchy of Lithuaniawas seen as salvation.

The Rus factor was passive and moderate. Areal weakness of Ukrainian lords, their opposition to the Lithuanian powertransformed into an agreement with the Polish Government. They were limited requirements of requests for concessions in the spiritual and cultural sphere.

Fifthly, the historian always emphasizes the decisiveness of corporate interests in the creation of Lublin acts and secondary ethnic circumstances. Criticizing the Ruslordsfor their compassion, the initiative at the Sejm of 1569, the scientist notes that the new Ukrainian CossacksandSzlachtaelite succeeded in the state manifestation (It is about The Treaty of Hadiach in 1658).

Sixthly, Mikhailo Hrushevsky identifies both positive and negativeconsequences of the Lublin Union for Ukraine. The negative results are as , follows:the inclusion of the main territory of Ukrainian lands in Poland, failure of the Polish-Lithuanian Commonwealth to confront the Crimean Khanate and Turkey; colonization of the newly acquired lands of the Dnieper by Szlachtawhich caused the folwark and serfdom system, the enslavement of a previously«similar» peasant. EventuallyRus magnates got used to Polish Government and Ukrainians lost their elite. This indicates that concessions in the spiritual and cultural sphere, in administrative and judicial institutions were transient. Mikhailo Hrushevsky, denying the high level of the Polish culture, acknowledges thatthis culture seduced the Ruthenia nobility. That's why they losttheir Ukrainianity.

Mikhailo Hrushevsky also notes to the positive results of the Union of Lublin for the development of Ukrainians. First of all, it is ethno-territorial unity (except Bukovina and Carpathian part) under the Polish Crown, which became the basis for a comprehensive colonization process and social, economic and cultural revival of the Dnieper. Warsaw's inability to defend its Eastern territory from Turkish and Tatar invasions forced Ukrainians to become self-defendant part. These events affirmed the Cossacks. The imperial policy of the Polish-Lithuanian Commonwealthinvolved all sections of Ukrainian society to the revolutionary movement. The Cossacksbecame a nationwide force. The struggle between Poland and Russia totally killed Polish power politically.

Key words: Mikhailo Hrushevsky, the Union of Lublin in 1569, the Grand Duchy of Lithuania, the Polish Crown, the Polish-Lithuanian Commonwealth, Ukraine-Rus.

Подамо виїмку найзнаковіших епізодів на шляху «...наглого й досить несподїваного розв'язання...» [8, с. 340] унійних суперечок у висвітленні М. Грушевського (див.: [9, с. 114]).

Польща в своїх інкорпораційних акціях апелювала понад століття до Кревської унії 1385 року, потім - до акту 1501 року, ствердженого королем Олександром (великий князь литовський з 1492 року; зі смертю свого брата Ольбрахта в 1501 році посів польський трон [8, с. 252-260]). Згідно з означеним привілеєм унія мала бути реальною: «корона Польськай вел. князївство Литовське злучаються в одно неподільне й одностайне тїло, аби був оден народ, одна нація, одно брацтво, спільна рада, одна голова, оден король і пан». Але насправді задекларована єдність обмежувалася наступним: «... король від сього часу... має бути заразом вел. князем; він вибирається спільно вищими урядниками обох держав; монета має бути спільна; урядники вел. князівства мають складати присягу королеви й унії»; «... кінець-кінцем, - висновує вчений, - унїя виходить... тільки персональна» [8, с. 261]. Відтак, питання унії залишилося відкритим: «Поляки мали в руках акт... 1501 р. і ними хотїли нормувати відносини Польщі до вел. князївства. Але в очах станів вел. князївства сї відносини мали нормувати ся актом 1499 р., акту ж 1501 року вони не признавали правосильним...» [8, с. 263].

По смерті Олександра (1506 р.) великим князем литовським і польським королем став його молодший брат Жигимонт, який тримав зв'язок Литви та Польщі, але зі збереженням самостійності князівства [8, с. 265]. Дбаючи про свого сина Жигимонта-Августа, він домігся проголошення його ще в 1529 році великим князем литовським [8, с. 348]; з 1544 року Жигимонт-Август став фактичним володарем Литви, а по смерті батька (1548 рік) - і польським королем [8, с. 351]. Учений зауважує, що таке автоматичне трононаступництво було останнім тріумфом литовських автономістів [8, с. 351].

Упродовж десяти років Жигимонт-Август «... зіставався обєктивним глядачем польських інкорпораційних змагань і сам до них нїчим не хотів прикладатися» [8, с. 359]. У відповідь на закиди польських політиків стосовно небажання верховної влади зорганізувати спільний польсько- литовський сойм, дипломатично відповідав: «Спільного сойму скликати не може, бо не може станам вел. князївства наказати; а щоб згодились вони самі, того не сподїєть ся» [8, с. 357]. Навіть зовнішня загроза (московська експансія) не одразу спонукала Вільно до об'єднання з Варшавою. Зокрема, коли в 1558 році лівонські рицарі попросили в Жигимонта-Августа,як протектора, допомоги в боротьбі з Московією, а польські сенатори засвідчили готовність узяти участь у лівонській справі спільно з Литвою, панство князівства відхилило цю пропозицію.

Лівонська війна «...мала фатальні наслїдки для в. кн. Литовського... Прийшло ся боронити Ливонїю не тільки від Москви, але витримувати конкуренцію також з Данією й Швецією» [8, с. 360]. Понад те, в 1562-1563 роках Князівство зазнало московських уторгнень, а в лютому 1563 році московити взяти Полоцьк (втрата його сприймалася навіть важче, ніж свого часу Смоленська) [8, с. 360-361]. Та важливішим був інший вислід Лівонської кампанії - литовське боярство починає виходити з-під контролю магнатства. «Тяжкі тягарі, часті походи й великі «серебщизни»..., - пояснює М. Грушевський, - озлобляють його против політики відокремлення від Польщі, веденої панами-радою. Тїснійше сполучення з Польщею... обіцювало литовському боярству дїяльнїйшу участь Поляків у війнах, що тяжіли на Литві. Заразом... обіцювала унїя литовському боярству. розширеннє шляхетських свобод, увільненнє шляхти з під переваги магнатів...» [8, с. 361].

Постулатом волі литовського шляхетства була його петиція до короля (вересень 1562 року), «аби доконав унїї з Польщею». Вчений наголошує: «...литовська шляхта простягнула... руку... до шляхецьких благодатей Польщі» [8, с. 361]; всупереч магнатам закликала до спільного сойму з коронними станами. Цей «бунт» литовської шляхти в поєднанні з утратою Полоцька відкоригував позицію Жигимонта-Августа: «... вести до унїї, не вяжучи ся... гадками... панів ради» [8, с. 365].

Важливим кроком на цьому шляху став коронний сойм у Варшаві (листопад 1563 - лютий років) [8, с. 368-375]. Магнатство Князівства погодилося взяти участь у ньому лише опосередковано: «... явитись туди мали тільки відпоручники литовських панів і шляхецьких депутатів [...]. Окрім того, повновласть відпоручників обмежено інструкцією, уложеною на. виленськім соймі й потверджено в. князем.. ,»[8, с. 365]. На гадку М. Грушевського інструкція віддзеркалювала компроміс «... між змаганнями панів-автономістів і шляхецьких унїонистів [8, с. 366]. Згідно з інструкцією «одна і та сама особа має бути королем польським і в. князем литовським, вибрана спільно...; поки живе рід Ягайла, вибираєть ся вона з його роду, пізнїйше - свобідним вибором [.]. Обидві держави. мають жити в тїснім союзї і солїдарности . Війни вони ведуть спільними силами.;одна держава не може розпочати війни без відомости й згоди другої., анї не може укладати згоди чи перемиря [.]. Поза тим вся органїзація обох держав задержуєть ся в своїй осібности. Горожани одної можуть мати маєтности в другій..., але про права на уряди не згадано» [8, с. 366-367]. Наголошувалося, щоби шляхетство Литви користувалися тими прерогативими шляхти Корони [8, с. 367].

На подальших зібраннях уповноважених Корони і Князівства чітко окреслилися два підходи до вирішення питання : «коронні сенатори запропонували... переведення унїї в значінню інкорпорації; литовські відпоручники на се предложили свою інструкцію, що й послужила потім предметом нарад...»[8, с. 369].

В королівській декларації, виголошеній на спільному засіданні, зазначалося, «...що з унїєю обидві держави мають уважати ся за одну, тому мають бути «спільні ради»...; про литовські уряди - не згадувалося; король «...вирікається своїхдїдичних прав на в. князівство» [8, с. 373-374]. Кінцево литовські делегати відкинули розроблений польськими сенаторами соймовий рецес, із «... формального боку варшавські переговори не осягнули ніяких результатів. Але... для Польщі безплодними не були. Уступки,... хоч не закріплені... лишили ся важним прецедентом на пїзнїйше». Формули Люблінського сойму подібні положенням, які «...приймали литовські відпоручникі на соймі 1564 р» [8, с. 375].

Варшавські перетрактації 1563 (листопад) - 1564 (лютий) років знеохотили литовське магнатство від унії. Доволі промовистим у розумінні настроїв панів-ради бачиться лист Миколая Радзивила до Жигимонта-Августа (червень 1564 року), в якому він «... називає унїю таким же замахом на свободу в. кн. Литовського, як і московські претензії, тільки що Москва хоче накинути Литві свою неволю силою, а Поляки - підступом» [8, с. 376].

Зважаючи на прихильність інших станів Литви до унії, магнати поступилися їм у правних справах. На Нільському соймі (червень 1564 року) проведено судову реформу на польський кшталт: знесено судові імунітети панів і юрисдикцію великокнязівських урядників над шляхтою, скасовано різні судові палати. Завдяки цим заходам, магнатам удалося втримати шляхетство під контролем.

У регіональному розрізі політичні устремління української шляхти різнилися. Шляхта Волині та Підляшшя просила депутатів Нільського сойму «...способити справу унїї... з Польщею...», бо потерпала від коронних сусідів («...утечі підданих, наїзди, пограничні спори й иньшї безправносте і на які не можливо було знайти справедливости на Поляках, як на підданих, другої держави...» [8, с. 380]. До того ж Підляшшя, послуговуючись польськими правом і мовою, нарікало на центральні інституції Литви; Волинь сподівалася на військову підмогу Поділля та Галичини (сусідні коронні провінції) в боротьбі з татарами іжалілася на податки на війну з Московією. «Отже - висновує М. Грушевський, - ...приналежність до в. князївства волинській і під ляській шляхті більше докучала, нїж тїшила» [8, с. 381].

Впродовж 1565-1568 років скликалися коронні і великокнязівські сойми, не бракувало декларацій, інструкцій, зустрічних пропозицій, їх відхилень... [8, с. 377-385]. Нарешті, перед Різдвом було призначено польсько-литовський сойм у Любліні. Проте, через запізнення делегатів, лише«...10 січня 1569 року розпочав ся на віки славний Люблинський сойм» [8, с. 386]; (див.: [9, с. 114]).

Поляки за юридичну підставу переговорів мали попередні унійні документи та ухвали Варшавського сойму 1564 року. Литовці противилися цьому: наголошували, «... що хочуть укладати унїю з Поляками не на основі давнїх актів, а на «сердечній любови» й застерегали ся проти... натиску з того [королівського] боку...» [8, с. 388]; констатували, що польський проект «зносить у нас володаря, його титул - в. князя литовського, нашу державу..., честь, всї свободи, уряди, нагороди й надбання» [8, с. 391]; нагадували, що вони завжди протестували проти інкорпорації своїх земель і лише один акт - Городельський - визнавали правочинним, бо він потверджувався станами Князівства [8, с. 391]Н. Яковенко вказує на два протилежні уявлення стосовно сутності унії: «... литовської сторони - в значенні федеративного об'єднання двох рівноправних держав, польської - у значенні безумовної інкорпорації Великого Князівства.» [21, с. 199]; (див.: [19, с. 81])..

Не досягши згоди з поляками, литовські магнати вночі під 1 березня «... потай виїхали з Любліна, сподіваючись цим способом «зірвати сейм»і покласти край переговорам» [7, с. 187]. Учений уважає, що «...така потайна втїкачка була... сьвідоцтвом моральної слабости... опозиції» [8, с. 398]. У відповідь поляки вдалися до радикальних дій: 1 березня сенатори запропонували «... рішеннє контумаційне, заочне; всї привилеї литовські, противні унїї скасувати; оголосити прилученнє Волини й Підляша до Корони та візвати їх сенаторів і послів до участи в соймі; взятися до приготовань до можливої війни з Литвою, й... постаратися притягнути на свій бік Татар; на всїх непослушних оголосити кари...» [8, с. 393]В. Горобець погоджується з тим, що «... демарш литовських і руських можновладців обернувся їхньою тяжкою поразкою. Реакція короля виявилася миттєвою і достатньо ефективною» [1, с. 51]. Про ідеологічне обгрунтування прилучення до Польщі українських земель [1, с. 51-52]..

М. Грушевський характеризує цей епізод як «...оден з найважнїйший по Кревськім актї 1385 р.». Учений окреслює парадигму переговорів: від персональних - із володарем Литви про його землі, до конституційних - зі станами; на Люблінському сеймі польські посланці звернули назад, обравши насильство [8, с. 393]. Ужитий термін «контумація» був «... правною фікцією, [...] мав по просту покрити повну безправність»[8, с. 394]. Водночас, переконавшись у затятості литовських автономістів, коронні стани вже не мислили унію в сенсі повної інкорпорації всіх земель Литви [7, с. 187]. Натомість було «...висунено справу українських земель». Тобто, не маючи змоги захопити все, вирішили «... забрати ті землї, на які Польща мала свої близші претенсії - Волинь, східне Поділе й т.п.» [8, с. 394]; (див.: [7, с. 187-188])О. Русина, аналізуючи перебіг Люблінського сейму, цитує М. Грушевського: «Поки була надія провести інкорпорацію цілого великого князівства, польські політики не підносили справи українських земель. Тільки як відносини з литовськими станами загострилися. поляки стали виїздити з претензіями на ці землі». Їх загарбання було здійснено у формі «реституції» давньої власності Польської Корони» [16, с. 199].

Аналізуючи польські претензії до Києва, Н. Яковенко вважає, що вони «. формувалися як ідеологічний виклик політиці Російської держави, спроба обґрунтувати власні права на анексію Києва. Безсумнівно, що і московські, і польські «аргументи» були тільки виправданням експансіоністської політики двох великих держав, що рано чи пізно мусили зіштовхнутися за землі України-Русі [19, с. 81]..

Королівську грамоту про прилучення Підляшшя було уложено 5 березня, а привілей про приєднання Волині - 26 травня (начерк - ще у березні). Вчений закцентовує, що в королівських документах йшлося про повернення земель Корони, якими вона володіла ще до Ягайла, тобто, «...історичне мотивованнє дано і для Підляша і для Волини тими самими словами, з повним зневаженнєм історичних фактів» [8, с. 397]. Історик спростовує докази творців означених актів, зауважує, що їх «... історична аргументація, писана з початку на швидку руку» [8, с. 398]. Натомість, польська влада добре обміркувала способи, як «... зробити прилученнє до Польської корони можливо привабним для волинської й підляської шляхти: увільнено її від страху екзекуції, забезпечено всї володіння, оборонено права її на місцеві уряди й т.п.» [8, с. 398]. Дослідник указує на деякі специфічні права, надані/збережені для мешканців Волині: «задержується надалї право Литовського статуту, тільки постанови його про військову службу, «як противні вільностям коронним», уневажняють ся - себто здіймають ся воєнні тягарі з волинської шляхти. [...] в усїх волинських урядах і судах задержуєть ся руська мова... Шляхта «грецького закону»... буде мати рівні права з католиками: православні будуть діставати всякі уряди, аж до сенаторських» [8, с. 397]. Підляшшя вже у ХУ столітті сильно спольщилося в силу прибуття значного числа польської шляхти і кермувалося польським правом (див.: [9, с. 114-116]). грушевський унійний люблінський

М. Грушевський говорить про те, що в Литві було панство, налаштоване навіть до воєнного супротиву Польщі, проте «...литовські пани не відважили ся зривати з королем... супроти неприхильного настрою шляхти, що... перла до унії» [8, с. 404]. До того ж, тягар війни з Москвою унеможливлював збройну боротьбу за автономію. Відтак, 5 квітня литовська делегація повернулася до Любліна. Вона ще спробувала перенести унійні питання на новий сойм, проте король зважився «... бути рішучим... в литовсько-польській справі. Разом з тим оповіщено в Польщі загальний похід (pospoliteruszenie): се також мало служити Литві осторогою» [8, с. 401-403]. А коли підляські та волинські сенатори та посли вчасно не прибули на сейм, король «... на жаданє послів, почав відберати уряди від Підляшан...». Як наслідок - «... 23 мая... ставили ся на сойм пани волинські і підляські» [8, с. 403].

Оскільки приєднання Волині та Підляшшя не зустріло серйозного опору Литви, «... Поляки слїдом простягнули руку й по иньші сусїдні землі. [...] Не дрібницею... були польські апетити до Київщини й Браславщини» [8, с. 405]; (див.: [7, с. 188], [9, с. 117]) На гадку Н. Яковенко, «... сам факт безболісного й на загальнополітичній арені ... малопомітного переходу Волині та Київщини до складу Корони Польської» [23, с. 296] пояснювався їх віддаленістю від литовсько- білоруського тіла Великого князівства Литовського та визнанням, згідно з Люблінською унією, культурно- адміністративної автономії українських земель..

М. Грушевський зауважує на дивний (на перший погляд) перебіг подій: «...кождій прилученій до Корони землї хотїло ся, аби через се прилученнє не розривали ся звязи, що вязали її з иньшими землями в. князівства Литовського» [8, с. 405]. Зокрема, волиняни підказували польським послам, що й Берестейшина належить до Волині, підтримували їх акції стосовно приєднання прип'ятського Полісся, Києва. Князь Роман Сангушко - волинський магнат і брацлавський воєвода - просив Жигимонта-Августа «не відлучати Браславського воєводства від... Київського» [8, с. 406]Говорячи про участь представників Київського, Волинського та Брацлавського воєводств у Люблінському унійному сеймі, Н. Яковенко характеризує їх як пасивних спостерігачів, пояснюючи це тим, що «... ні князі, ні шляхта не противилися очікуваній змові» [21, с. 200]; і все ж не можна категорично стверджувати, що ними керували винятково станові інтереси.» [19, с. 81].На переконання дослідниці, «.унійний акт не порушував засад автономного існування Волині, Київщини та Брацлавщини у складі нової держави.». Вчена наголошує, що у свідомості руської шляхти цей особливий статус був законодавчо закріпленим, а, відтак, порушення його зумовило згодом загострення польсько-руських суперечностей [21, с. 201].

В. Горобець погоджується з цим і додає: «усвідомлюючи зовнішньополітичну слабкість Великого князівства, яка на українських землях ставала особливо відчутною під час кожного нового вторгнення татарських орд, українська еліта пов'язувала плани посилення обороноздатності саме з Польською Короною.» [1, с. 56]. До того ж, мали вагу й родинні зв'язки, обіймані посади, інтереси економічні тощо. Про поведінку підляської та волинської шляхти (толерантно-вичікувальну, з певним гонором як то у К.-В. Острозького, О. Чарторийського, К. Вишневецького, Б. Корецького.) йдеться у В. Горобця [1, с. 55-59]..

Польська влада не дуже переймалася юридичним обгрунтуванням включення українських земель до складу Корони. Зокрема, як аргумент стосовно Київщини було взято уряд київського воєводи, котрий обіймав волинський князь Костянтин-Острозький; згадувалося про васальство київських князів (у короннім архіві знайшли присяжну грамоту 1388 року Володимира київського Ягайлові); вдалися до історичних хронік («... що королї польські три рази взяли й пограбували Київ») [8, с. 407]. Подібну«доказовість» використовували для доведення прав і на Брацлавщину; її було «... включено в волинський привилей, так наче б вона була частиною Волинської землї і яко така прилучена до Польщі» (2 червня Р. Сангушко склав присягу королеві) [8, с. 408]; (див.: [7, с. 188-189]).

Неоднозначною була справа інкорпорації Київщини. Більшість сенаторів висловлювалася за прилучення «як тому, що се дуже потрібно в інтересах Корони, так із огляду на се, що з актів видно його приналежність до Корони». Натомість противники, не заперечуючи прав Польщі на Київ, передбачали негативні наслідки: необхідність оборони окраїнних земель (краще залишити цей тягар за Литвою); неминучість грошових витрат, котрі «...платять Литвини Татарам... за те, аби вони не пустошили Київщини». Вчений із сарказмом мовить про можновладців, які «...дуже добре передчували всю небезпечність сього прибутку, що потім дїйсно розвалив Польську річ- посполиту»[8, с. 409]З цим твердженням М. Грушевського вповні погоджується Н. Яковенко [19, с. 82].. Все ж, аргументи поборників зверхності Корони над руськими землями переважили («...Корона мусить мати Київ ... бо він служить ворітьми до ...Волини й Поділя, та загорожує до них дорогу [...] Литва, маючи Київщину в своїх руках, буде наводити тудою на них Татар... Не можна також лишити Литві Київ і тому, що вона не зможе його оборонити від московського в. князя, бо той дуже змагає до того, аби захопити в свої руки сю давню столицю Руси») [8, с. 409]. Кінцево короля переконали в тому, що лишати Київ в руках Литви «...небезпечно, бо вона готова інтригувати против Польщі, і... треба-б її окружити провінціями коронними» [8, с. 410]. Відтак, він наказав київському воєводі К. Острозькому скласти присягу Короні; цим же днем, 3 червня, була датована грамота про приєднання Київської землі [7, с. 190]; (див.: [9, с. 117]). За оцінкою вченого, «прилучення Браславщини й Київщини до Польщі було останьою мірою податливости станів в. кн. Литовського...» [8, с. 411].

По такім «обкроєнню» Литви поляки йшли «проломом»... Литовське панство не наважилося рішуче «... протестувати... проти відокремлення... старих провінцій. Вони просили не відбирати у них більше нічого і не скасовувати їхньої держави зовсім...» [7, с. 190]. 27 червня переговори були завершені; 29 червня - подана остаточна редакція тексту; наступного дня стани коронні і литовські склали присягу новій унії.

Згідно з актом унії від 1 липня 1569 року Польща й територіально обмежена Литва утворювали єдину Річ Посполиту. «Вони виберають спільно короля, що заразом проголошується і в. князем, без всякої інавгурації... Сойми мають бути тільки спільні. Осібні уряди в в. князівстві задержують ся. Екзекуція не дотикає вел. князївства» [8, с. 413]. М. Грушевський закцентовує на тому, що саме означеними положеннями обмежувався зміст унії. Акти про прилучення Волині, Підляшшя, Київщини та Брацлавщини до Польщі були осібними, «...переведені в антракті між переговорами про унїю, незалежно від неї, тільки на тім самім Люблинськім соймі. Литовські стани не прийняли їх - прийняли тільки унію» [8, с. 413].

В оцінці вченого, сойм, «прославлений пізнїйше як акт любови, братерства, пожертвування...», насправді «... був ланцюхом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених спресією державної власти й тяжких політичних обставин. Від початку він був засїдкою на литовські стани, де в кождім разїиііішагаїіо - королївська власть мала завершити то, чого не удало ся-б вимогти від Литви добровільно. Потім, по утечі литовських делегатів, перейшов він на відкрите рабованнє в. князївства Литовського» [8, с. 414-415]; (див.: [9, с. 118])В. Горобець уважає, що «люблінські домовленості були чи не зразковим прикладом того, як можна знаходити обопільно вигідний варіант розв'язання політичного конфлікту з мінімальними збитками і втратами [1, с. 195]. Характеризуючи акт 1569 року як по-справжньому далекоглядний і перспективний міждержавний договір, учений указує на ті методи, що уможливлювали успіх. По-перше, польська еліта, завдавши болісного удару по амбіціям литовських партнерів, зробила це елегантно - «... забезпечивши належне ідеологічне підґрунтя..., продемонструвавши місцевій українській еліті переваги життя в Короні.». «По-друге, домігшись. від литовців створення спільних владних інституцій., коронні переговорники не стали наполягати на об'єднанні виконавчої влади, створенні єдиного правового поля» [1, с. 196]. «Загалом же, -- висновує В. Горобець, - унійний акт 1569 року став компромісним варіантом примирення двох протилежних таборів». Люблінські постанови містили як унітарні за своєю суттю норми, так і «.цілий ряд таких положень, які забезпечували новоствореній державі федеративну побудову» [1, с. 54]. Історик називає ті поступки, на які пішов сейм 1569 року руській знаті: «.за титулованими родами з України (як власне і Литви) було збережено їх почесні титули. Православна віра отримувала гарантії її толерації; номінування на уряди і посади не повинно було залежати від віросповідання кандидата. Окремо обумовлювалася непорушність місцевих традицій і звичаїв. Основним законодавчим кодексом і надалі залишався Литовський статут» [1, с. 61]. На цю думку М. Грушевського посилається Н. Яковенко [19, с. 81]..

М. Грушевський нагадує чинники, котрі зумовили повну безпорадність Литви: по-перше, «...безрадне становище... князївства, пригнетеного до останку тягарем московської війни...»; по-друге, внутрішня слабкість держави Гедиміновичів, підтятої «... давнїм суперництвом руських і литовських елєментів...»; по-третє, амбівалентне ставлення до ідеї злуки магнатів і рядового шляхетства; по-четверте, пропольськість короля у справах унії («...вповнї піддався впливам польських сенаторів, а не вмів оперти ся й загонистости послів...»). Історик указує на «...брутальну безоглядність і неприкрашену егоїстичність...»польських політиків, які «... не журилися анї історичними правами, анї охотою чи не охотою до прилучення у місцевої людности...». Учений підкреслює, що під «людністю»бачилося панство/шляхетство, «...бо тодї тільки шляхецькі верстви розумілися під понятями «народа», «нації» [8, с. 415].

Водночас, М. Грушевський як неупереджений, об'єктивний, прискіпливий учений зовсім не зідеалізовує супротивників унії - литовських автономістів-державників; уважає, що під їхнім патріотизмом у дійсності приховувалися «... егоїстичні, клясові інтереси, бажання задержати в руках олігархії дальшу управу в. кн. Литовського, не подїливши ся нею нї з руськими магнатами, нї з свою шляхтою, нї з Поляками». Тому й захищали так на соймі осібні уряди і недопущення на них іноземців. «Ся виключність олїгархії в. кн. Литовського, - наголошує дослідник, - була головною причиною її слабости» [8, с. 416]¹ .

Литовське панство за такого політичного укладу не могло здобути підтримку не те що шляхти, а навіть і магнатів українських провінцій Князівства. Руська аристократія, не маючи доступу до центральних владних інституцій, пам'ятаючи історію ліквідації удільності своїх земель, вичікувально-пасивно поставилася до люблінських перетрактацій. «Українським магнатам, - зазначає вчений, - ...близший був олїгархічний устрій в. кн. Литовського, нїж шляхецька-демократія польської Корони, але остаточно так богато вони не бояли ся втратити як литовські олїгархи, й тому не мали чого так дуже спротивляти ся інкорпорації» [8, с. 416]. Шляхетство Волині та Підляшшя зі своїх станових інтересів і з огляду на місцеві обставини «...навіть спеціально підперала унїю» [8, с. 416]; це був «... результат виключної, егоїстичної політики самих литовських верховодів» [8, с. 417].

М. Грушевський констатує наддепресевний стан литовських політиків після Любліна. За три роки до смерті головного актора люблінських актів Жигимонта-Августа (1 червня 1572 року) - «... нїяких серіозних виступів в дусї литовської державної ідеї» [8, с. 418]. Спроби повернути втрачені землі за короткоплинного правління Генріха Валуа не увінчалися успіхом, оскільки «...посли українських провінцій нїчим не підперли свого жадання...» [8, с. 420]. Новий король Стефан Баторій «...навчив Литву... цінити свою унїю з Польщею». На думку вченого це сталося завдяки добре зорганізованому захистові Князівства від Московської експансії та низці поступок «... заснованнє осїбного трибуналу для в. кн. Литовського, нова кодифікація Литовського статуту в дусї автономности...» [8, с. 421]. Литва змушена була вдовольнитися статусом квазі-держави, а насправді - «... провінцією Польщі з деякими тільки формальними прикметами автономії, ... з дуже слабо вираженою осібністю» [8, с. 422].

М. Грушевський, аналізуючи етнотериторіальні наслідки Люблінського сойму, констатує, що поза Короною залишилися дві українські окраїни: одна - при Великому князівстві Литовському; друга - при Московії. «В руках Москви, - уточнює вчений, - від часів в. кн. Олександра зіставала ся цїла Чернигівщина, з виїмком тільки... округів Любеча й Остра [...]. Але й решту Чернигівщини вернула собі Польща на початках XVII в...» [8, с. 422]. За Литвою залишилися «...тільки земля Берестейська й Пінська (з них утворено... воєводство Берестейське)» [7, с. 190]. Дослідник стверджує, що невдовзі «... окремішність сих земель від Польщі стала чисто формальною [...], можна сказати, що перед великою українською революцією всї українські землї належали до Польщі» [8, с. 423], «... за винятком маленької Буковини і досить великої, але малозаселеної Угорської Русі...» [7, с. 191].

Отже, Польщі фактично вдалося «...осягнути всю мету - зібрати під своєю властю українські землї» [8, с. 423]. На гадку М. Грушевського це мало позитивне значення для розвою українства. Вчений указує на «...створення більш тісних зв'язків Східної, подніпровської, України, з Західною...». Потужний рух української людності з Галичини та Волині у Подніпров'я змінює економічне, соціальне, культурне обличчя східноукраїнського регіону: «...раптово оживають східноукраїнські пустелі, ... швидко виростає могутня козацька сила і під її захисток переноситься національне життя, яке почало розвиватися в Західній Україні, але зустрілося там з нездоланними перешкодами шляхетського режиму» [7, с. 185]С. Плохій закцентовує на тому, що в колонізації Східної України після 1596 року: «.Грушевський роль польської шляхти вважав другорядною порівняно з роллю українських шляхетських родів, які прийшли в той регіон не через політичні наслідки Люблінської унії, а завдяки успіхові народної колонізації степової України» [15, с. 196]. Вчений підкреслює, що в інтерпретації М. Грушевського Люблінська унія мала два головні наслідки для України: «По-перше вона заклала тісніші зв'язки між Галичиною, яка вже від середини XIV століття перебувала під польською владою, з центральними та східними українськими землями, де доти владарювала Литва. Тепер ці території лежали в кордонах однієї державної одиниці - Грушевський це вітав. По-друге, відавши Центральну та Східну Україну в Королівство Польське, Люблінська унія відкрила шлях польським політичним соціяльним, культурним і релігійним впливам, що в системі переконань Грушевського було абсолютним злом» [15, с. 195]..

Безперечно, означені здобутки українців стали неочікуваними, небажаними, побічними наслідками нововведень річпосполитської адміністрації - перебудови суспільного устрою на польський кшталт. Річ у тім, що поступки руській людності в придбаних українських землях (українська мова в діловодстві, чинність Литовського статуту 1566 року, окремий апеляційний трибунал) були тимчасовими. І то закономірно, адже, з одного боку, «... спільне державне життя втягувало все сильніше українські землі...» [7, с. 192], а з другого - шляхетська колонізація, «... починаючи від найперших магнатів Корони й закінчуючи різними бездомними шукачами «кращої кондиції...», призводить до того, що «Центральна й Східна Україна з останньої чверті [XVI ст.] починає надзвичайно швидко полонізуватисяу своїх вищих прошарках...» [11, с. 293]. Мовлячи про полонізацію українського життя в судово-адміністративному, соціальному, економічного розрізах, М. Грушевський має на увазі наступне: по-перше, «князі і магнати... були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, хоч фактично вони... і пізніше високо піднімались над нею завдяки... багатству і впливові...» [7, с. 192]; по-друге, українська шляхта отримала ті ж станові привілеї, що й її польська посестра: «... тепер вона не знала майже ніяких обов'язків і... одержувала величезні права. Вона одна була законодавчою силою на сеймах; вона вибирала з свого середовища суддів та інших чиновників; корінні землі роздавались... тільки шляхтичам, у довічне володіння...; ніхто, крім шляхтичів, не міг одержати... світської або навіть духовної посади»; за слабкості королівської і всякої публічної влади - всевладдя шляхти («на шляхтича не було ні суду, ні управи...); по-третє, магнатсько-шляхетська сваволя, оперта на силу, озброєні надвірні команди особливим тягарем падала на простолюд («... якщо потерпілий був не шляхтич: тоді майже не мислимо було одержати відшкодування»); по-четверте, «міста, які колись були центрами політичного життя, втратили... у цьому плані всяке значення». М. Грушевський вказує на негативні результати самоврядування за німецьким правом: автономне становище міста «...віддавало майже ввесь міщанський стан... в повну залежність від шляхетського управління або від поміщиків» (міщани не брали участі в сеймах а, відтак, не впливали на законодавство). Вчений переконаний, що «все це... підірвало міста і в культурному, і в економічному плані...» [7, с. 193], позбавило їх українськості; по-п'яте, суттєві зміни в становищі селянина, котрий «... був позбавлений всяких прав не тільки політичних, а й громадянських, і просто людських...» [7, с. 194]Н. Яковенко дійшла висновку, що саме з російською мисленнєвою традицією пов'язано «антизахідництво» Грушевського. Вчений послідовно розставляє його при коментуванні західних запозичень у руській культурі, а також в оповіді про магдебурзьке право та про реформаційний рух на українських теренах» [20, с. 97]; песимістична візія занепаду міського життя, категоричне несприйняття магдебурзького (німецького, чужого) права «... здається сигнальним, бо. розвертає нас до слов'янофільських сентиментів російської історіографії» [20, с. 99]..

М. Грушевський наголошує, що саме сеймові ухвали 1569 року відкрили шлюзи для зазначеної неоколонізації, котра була зумовлена низкою чинників, як-то: «... знищення кордону між Галичиною і рештою України, розвиток поміщицького господарства, прикріплення селян у Західній Україні, відбирання у селян земель і обкладання їх надмірною панщиною...», величезне зростання попиту на хліб (звідси - цінності землі), на деревину тощо. Соціальними чинниками цієї всепоглинаючої колонізаційної хвилі виступали не лише «уходники»/»добичники», козакуючі міщани, селянство, а й магнатство, шляхетство. Тому такими неоднозначними виявилися наслідки її: з одного боку - «в останній чверті XVI ст. і далі у першій половині XVII ст. вигляд Східної України зовсім змінився: засновуються міста на недавніх татарських дорогах, широко розкидаються села серед недавніх козацьких уходів...», а з другого - «... з'являються шляхетські замки, поміщицьких службовців та двірні та фальворки з великою кількістю. Польське право і польські порядки насуваються туди, де ще недавно паслись тільки дикі коні та шуміла степова ковила» [7, с. 196]. Саме Правобережна Україна, згодом - і Лівобережна стає регіоном «королев'ят». Панівне становище посідають такі православні (з часом - сполонізовані) магнатські фамілії як Вишневецькі, Острозькі, Корецькі, Збаразькі, Ружинські; потім і польські - Жолкевські, Казановські, Потоцькі. Захист від «королев'ят» місцевий посполитий люд убачав у козаччині [7, с. 197-199].

Негативним наслідком уключення українських земель до складу Речі Посполитої вчений уважає занепад національного руського життя.«До Люблінської унії, - нагадує вчений, - українська шляхта одрізняє себе дуже од поляків, має їх... за «чужоземців», «людей заграничних», допевняється від королів, щоб полякам... не давали урядів..., щоб не могли купувати маєтностей... Після унії поляки перестали бути чужинцями...». Спочатку українська шляхта «своєнародні ж одміни... бажає заховати...» (йдеться про руську мову, дотримання другої, а не третьої редакції Литовського статуту; «перешкоду сим жаданням в початку XVII в. чинила не так католицька шляхта й уряд... але латинське духовенство...») [13, с. 138]. Та згодом правослані шляхтичі пересвідчилися, що, «...лише пристосовуючись до панівного польського стану, ополячуючись і окатоличуючись, могли досягнути фактичної рівноправності»[7, с. 213]. Тому впливова шляхта Галичини, Поділля та Холмщини на початок XVIct. майже вся спольщилася, а другій половині XVI ст. аналогічний процес розгортається і на Правобережжі («...навіть на Волині, в цьому гнізді української аристократії...»). Відтак, спольщенням «верхніх верств» православна людність «... остаточно втрачає... той єдиний клас, який міг би... служити опорою українському національному життю» [7, с. 213].

М. Грушевський, указуючи на тісний зв'язок у XIV-XV століттях культурного і духовного життя, констатує його занепад. Православна церква «...звикла стояти під особливим опікуванням і заступництвом державної влади». За відсутності національних владних інституцій «... литовський, особливо польський, уряд тримав православну церкву в чорному тілі...» [7, с. 214]. Великокнязівський/королівський патронат над церквою полягав, головно, в реалізації «права подавання», котре призвело до «... крайнього розладу і падіння православної української церкви» [7, с. 215]. Втрачаючи своє «національне знамення», українська культура не здатна була «...протистояти культурі польській».

Історик заперечує високий рівень розвитку польської культури XIV-XV століттях, уважає, що «...вона була лише слабким і відсталим відображенням німецької та італійської культури» [7, с. 215]; стояла над українською в силу свого державного статусу С. Плохій уважає, що М. Грушевський загалом скептично «... оцінював думку про позитивний вплив польської культури в Україні [15, с. 192], позаяк до початку XVII ст. «... Польща сама була лише периферією Західної Європи [...]. Грушевський явно дивився на польські культурні впливи в Україні крізь призму боротьби українського народу із соціальним гнобителем» [15, с. 192-193].. Українсько-візантійська культура була відкинута в царину церковного вжитку, послуговувалася старими догмами, не йдучи в ногу з часом. Натомість в Польщі, під впливом німецького реформаційного руху, формується «...світська література й культура, проти церковна, шляхетська за духом... Самостійного реформаційного... руху не створилося на українському тлі» [7, с. 215]. Відтак, освічене українське шляхетство, сприймаючи ідеї Реформації, відривалося від української народності.«КУТст. стало, - за визначенням М. Грушевського, - золотим століттям шляхетського життя Польщі й залишило незнищимий відбиток на польській культурі... І цей... шляхетський стиль польської культури надавав їй надзвичайну притягальну силу для української аристократії...» [11, с. 294]. Вона, сприймаючи польські мову, духовні цінності, церкву, входила «... безпосередньо в рамки польського політичного й громадського життя,... прагнула зайняти в ньому якомога вигідніше, рівноправне положення, використовувати свої станові привілеї». Вчений із сумом констатує, що «... це масове дезертирство шляхти з українських рядів представляло найсерйознішу небезпеку, найважчу загрозу для української національності». Водночас зауважує, що незначна частка української тогочасної еліти («...стійкіші й енергійні люди...») взялися «...до енергійної роботи над культурним підйомом..., національним відродженням...» [11, с. 295].

Висновки

Скрупульозний аналіз тих праць М. Грушевського, котрі співвідносні з темою нашої статті, уможливлює низку висновків.

По-перше, вчений наголошує на послідовності й невідворотності польської геополітики: прилучення до Корони Волині, Підляшшя, Брацлавщини й Київщини було вінцем історії «... підбирання Польщею українських земель, розпочатого два століття перед тим. Західна Україна - Галичина, Белзько-Холмське Побужжя й Поділля - були включені в склад Польської держави вже в XIV-XV в...» [6, с. 209].

По-друге, загарбані в означений час землі дуже швидко «спольщилися», позаяк «...тоді вже український елемент мусив тут зійти далеко на другий план перед своїм побідником - державним елементом польським» [6, с. 209]. Це відбувалося не лише через надання маєтностей полякам або тим, хто їх підтримував, з'яву в містах колоній, котрі керувалися німецьким правом і сповідували католицизм, насадження урядової латинської та неофіційної польської мов у державних інституціях, а й унаслідок зречення своєї «руськості» як українським панством, так і боярством, звабленого прерогативами шляхетської верстви. Вища українська верства вщерть сполонізувалася вже наприкінці XVct.; «позіставались майже самі дрібні роди, без засобів і значіння, і се було великою утратою для національного життя тоді, коли шляхта вважалась одинокою політично правосильною верствою, і тільки «нарід шляхетський» вважався... народом» [6, с. 211]. У польській Україні вже на середину XVI ст. міста втрачали «руське обличчя». Річ у тім, що «православні здебільшого були вповні відтиснені від міської управи, їм навіть у цехи був утруднений приступ...»і українці поступово опинялися поза технічною освітою, торгівлею, промислом. «Таким чином, - висновує вчений, - ...серед шляхти, міщанства і духовенства український елемент [...] засуджений на повільну національну смерть». Політично й економічно безправне покріпачене поспільство («панський робочий інвентар») не відігравало у «...тодішнім національнім рахунку... ніякої ролі» [6, с. 211].

По-третє, порівнюючи історію підпорядкування а, потім, і статус українства під владою Польщі та Литви, дослідник наголошує на мирному, колонізаційно-господарському, оборонно- політичному характері прилученні руських земель Гедиміном і його нащадками. Зазначає, що це зумовлювалося, з одного боку, слабкістю або й відсутністю політичних інституцій на руських землях, їх потребою в захисті від людоловства Золотої Орди/Кримського ханства, а, з другого, - поступливістю, «лагідністю» володарів Литви, котрих масштаб просування і брак державних ресурсів змушував до компромісу; зауважує, що, якщо спочатку толерантність Литви була запорукою безконфліктного існування Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, то з часом проявилася зачаєна небезпека розпаду держави. Справді, у волинсько- поліськім поясі українська аристократія, хоч і відлучена від державного управління, все ж «...держала в своїх руках всі важніші посади місцевої адміністрації» [6, с. 211], почувалася осібно- віддаленою від Вільно. Відтак, централізаторські заходи Вітовта та його послідовників були закономірними задля збереження та зміцнення Литви.

По-четверте, на думку М. Грушевського, саме руський характер Великого князівства Литовського був його «талісманом»: «...йому завдячувало воно свій незвичайний політичний зріст, і він служив йому - доки литовське правительство не згубило його, зломивши свою дотеперішню державну політику унїєю з Польщею» [8, с. 99]. Учений убачає в Кревській унії 1385 року засіб розв'язання внутрішніх проблем як для Корони, так і для Князівства (називає головним чинником порозуміння - необхідність протистояння німецьким рицарям); наголошує на ролі династичних зв'язків). Історик підкреслює, що, згідно з Кревською унією, Литва мала б перетворитися з незалежної держави в складову Польщі. Реально ж інкорпорація була відтермінована (передусім - завдяки Вітовтові) і суверенність - збережена. Наступні унії Князівства з Короною засвідчували непоступливість і стійкість литовської еліти в обороні своєї держави.

По-п'яте, М. Грушевський указує на цілий комплекс причин, які породили Люблінську унію 1569 року. Важливо, що дослідник виокремлює польські, литовські та руські чинники унійного процесу. Для Польщі визначальним було прагнення здобути, в умовах зрослого попиту на деревину та збіжжя, багаті українські землі Литви, посісти в ній уряди.

Натомість ставлення різних верств Князівства було амбівалентним. Литовські магнати сприймали її стримано, зі застереженнями - лише за гарантії незалежності, поскільки вона забезпечувала їхній «...статус... фактичних правителів... держави...» [8, с. 339]. До того ж, скасувавши удільність руських земель, вони втратили підтримку місцевої еліти. Відтак, порозуміння з Польщею за експансії Московії, збройне протистояння з якою виснажувало й загрожувало територіальній цілісності Князівства, сприймалося як порятунок.

Руський фактор виявився пасивно-поміркованим. Реальна слабкість українських панів-князів, їхня опозиція литовським можновладцям трансформувалася в угодовство з королівською адміністрацією, в обмеженість вимог-прохань поступками в духовно-культурній сфері. Суттєво, що саме бояри-зем'яни руських земель схвально ставилися до унії, жадаючи собі шляхетських прав і вольностей. Зауважує вчений і на відкориговану позицію Жигимонта Августа: від спостерігача - до поборника єднання за польським проєктом.

По-шосте, аналізуючи весь драматизм Люблінського сейму (найяскравіші епізоди - від'їзд литовських магнатів, інкорпораційні акти про включення Підляшшя та Волині до складу Корони), вчений закцентовує на готовності польського сенату до найрадикальніших дій - війни з Литвою та залученні татар як союзників.

По-сьоме, М. Грушевський підкреслює, що польські урядовці в своїй політиці стосовно Волині, Підляшшя, Брацлавщини, Київщини, не переймалися аргументами-виправдовуваннями. Зокрема, стосовно Київщини «дебатували тільки над тим, чи прилученнє... буде корисне для Польщі. [...] Всякі ідеольогічні прикраси Поляки XVI віка лишали своїм потомкам з ХІХ, їм полишали величати, апотеозувати ту «унїю» з далекого віддалення» [8, с. 415].

По-восьме, історик повсякчас наголошує на визначальності станово-корпоративних інтересів у творенні Люблінських актів і вторинності етнічних обставин. «Поняття національності, - витлумачує професор, - ...являється витвором дуже нових часів.» Для середньовіччя воно - умовне; зазвичай «... підмінювалося поняттями іншими - фактами приналежності політичної, класової, релігійної, прикметами географічними, культурними»; політична підлеглість князеві/королеві досить довго була єдиносутнісною; релігія певний час не сприймалася за національну прикмету «...і католик для православного українця передусім був тільки «христьянин», а не «зловірний» і «злочестивий» [6, с. 213]. Але з часом політичний (соціально-становий) антагонізм, суголосно з полонізацією українського панства, наповнюється/доповнюється релігійним підтекстом. «Православна віра, - роз'яснює дослідник, - ... стала батьківською, одною з найвидніших складових частей в тій сумі навичок і призвичаєнь, що становить елементарний, несвідомий приклад національного почуття, - зробилася «вірою руською» в протиставленні до католицької Польщі» [6, с. 213]Н. Яковенко наголошує на історичній обумовленості політико-правової свідомості: «на відміну від модерного стереотипу мислення, його ототожнювано не з державним суверенітетом, а з власним володарем [...] саму державу сприймали як категорію умовну, персоніфіковану в особі владця. Тож окремішність конкретної території втілювалися у представниках «своєї» династії, навіть коли ті служили правителеві іншої («великої») держави» [21, с. 202]..