Люблінська унія 1569 року: візія Михайла Грушевського

Дорікаючи руським князям за поступливість, безініціативність на соймі 1569 року, вчений зауважує, що лише через багато десятиліть нова українська козацько-шляхетська еліта спромоглася на державну маніфестацію. Мовлячи про Гадяцьку унію 1658 року, М. Грушевський уважає, що «в значній мірі при тім взято взірець з В[еликого] кн[язівства] Литовського, що на підставі Люблінської унії 1569 р. становило автономну провінцію Польщі. До давнішого польсько- литовського дуалізму мав бути доданий ще третій автономний член, призабутий в 1569 р. Але в інших пунктах політична українська мисль йшла далі свого готового взірця, сеї готової схеми і творила нові форми й гарантії національного життя» [5, с. 390]Суголосно розмірковує Н. Яковенко: «можна ствердити, що якраз «мінімалістична програма» української еліти не дозволила використати слушної нагоди для розширення автономічних прав України. Зокрема, це частково пояснює, чому навіть не ставилася ідея тріалістичної концепції унії між Литвою і Україною-Руссю як третім членом федеративної Речі Посполитої. Провина за це не лежить винятково на польській стороні, бо ініціатива витворення третього члена держави (саме на цю засаду століттями пізніше спиралася Гадяцька угода) мусила виходити від української аристократії, котра, проте, задовольнилася гарантіями релігійно-культурного порядка. Та в цілому... з тодішнього пункту бачення вибір сюзерена для українських земель. був реалістичним і цілком зваженим» [19, с. 82].

О. Русина вважає, що «вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними. а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти». Дослідниця цитує історика Я. Пеленського, котрий зазначав, що за тодішніх реалій шляхта руська практично не мала можливостей для маневрування [16, с. 204].

На переконання В. Горобця у Любліні 1569 року «.українська знать трималась. «мінімалістичної програми», відстоюючи недоторканість місцевих звичаїв і порядків, свободу віросповідання. Вимоги політичного характеру - як то визнання України-Русі повноправним суб'єктом нової федерації - українські князі і земські посли навіть не ставши» [1, с. 60]. Історик погоджується з американським ученим Я. Пеленським, що тогочасна українська еліта не мала простору для маневрування.

І. Ярмошик уважає, що «представники українських земель були активним суб'єктом переговорного процесу. Аналіз змісту статей згаданих документів засвідчують належне гарантування політичних, економічних, духовнокультурних прав руського населення. Однак жоден з представників тогочасної руської/української еліти. не висловив претензій на створення автономії українських земель у складі речі Посполитої» [24, с. 273]..

По-дев'яте, розмірковуючи над потенційно позитивними наслідками постання Речі Посполитої, вчений зазначає: «творилася величезна політична система, котра мала б спільними силами повести боротьбу від північного заходу і полудневого сходу в обороні життя слов'янсько- литовського і слов'янської культури...». Проте цього не сталося, бо польські політики «... не встояли перед спокусою стати панами там, де розум і розвага наказували вдоволитися скромнішою роллю перших між рівних» [10, с. 142]. Натомість ствердилася європейська імперська держава, котра, як і всяка імперія була приречена«Але добре спланована модель «братерства в унії», - висновує Н. Яковенко, - виявилася життєздатною лише в теорії, а реальна практика дуже скоро показала всю глибину і політичних, і релігійних суперечностей. У міру того, як новий польський режим проникав у глиб української території, росла взаємна національна антипатія, доводячи до повної непримиренності релігійні конфлікти, неспівпадіння шкали цінностей, розбіжність традицій, а то й просто побутові сутички» [19, с. 82]..

По-десяте, М. Грушевський виокремлює як руйнівні, так і позитивні наслідки Люблінського сейму для подальшої долі українства.

З-поміж негативних результатів включення основного масиву українських земель до Польщі, вчений називає наступні: неспроможність Речі Посполитої належно протистояти Кримському Ханату і Туреччині («нічогісінько не зроблено для охорони східно-полудневих земель від татарської грози, сотворено неможливі відносини супроти Орди...» [10, с. 143]; колонізація новопридбаних земель Подніпров'я шляхетством несла з собою фільварково-панщинну систему господарювання, покріпачення раніше «похожого» селянина; руські магнати з часом полонізувалися й українство втрачало свою еліту; поступки в духовно-культурній сфері, в адміністративно-судових інституціях мали минущий характер. Учений, заперечуючи високий рівень власне польської культури, все ж визнає, що просякнута реформаційним духом, вона зваблювала руське шляхетство. Останнє, сприймаючи її, позбувалося своєї українськості.

М. Грушевський перелічує сприятливі наслідки Люблінського сейму для розвою українства. Передусім йдеться про його етнотериторіальну єдність (за виїмкою Буковини та Карпатської Русі) під Короною, котра стала підґрунтям для всеохоплюючого колонізаційного процесу, а, потому, й соціально-економічного та культурного відродження Подніпров'я. Нездатність Варшави захистити свої східні креси від турецько-татарських уторгнень «...змусила саму людність українську озброїтися против невблаганного ворога, і так з'явився той революційний елемент, що потім підірвав безповоротно політичну силу... Польщі, повставши проти шляхетського режиму.Своєю безоглядністю супроти українського елементу, православної віри і руської культури польський режим змусив прилучитися до українського революційного руху також представників української буржуазії, духовенство, міщан і недобитків шляхетських і зробив з козаччини силу загальнонаціональну, речника національної боротьби, а ся боротьба Польщі і Русі кінець кінцем вбила Польщу політично» [10, с. 143]Аналізуючи здобутки і втрати Люблінської унії, Н. Яковенко мудро підсумовує, «.що ні перші, ні другі не назвеш абсолютними, як, утім, і в кожному іншому великому суспільному зрушенні, де завжди поєднуються водночас елементи творення і розпаду» [19, с. 82]. До плюсів унії вчена відносить «.возз'єднання українських земель, яке стало поштовхом виділення з «руської» маси усвідомленої української спільноти», «... позитивним явищем був вихід України на орбіту західноєвропейської культури; «... остаточний поворот України обличчям до Заходу , зокрема - у сфері освіти.»; «релігійний опір, який невдовзі спалахнув під прапором охорони батьківської віри, вперше об'єднав представників усіх станів і започаткував народження українського народу. . Водночас, «... унія принесла загострення соціальних суперечностей в Центральній Україні, куди вихлюпнулася колонізаційна хвиля досі «закордонної» галицької шляхти і найактивнішого селянського елементу, який утікав від панщинного визиску на малозаселені землі»; «. прискорювалася денаціоналізація аристократичної верхівки, розпорошуючи єдність політичної еліти.»; «за унією проступав сліпий руйнівний наступ католицької церкви, підтриманий урядом»; «.першим помітним негативним наслідком інкорпорації України для Польської держави стала. поява у її тилах не відомих доти польському суспільству олігархів з діда-прадіда.» [19, с. 83].

Н. Яковенко зауважує на віддалений наслідок Люблінської унії: з втратою українством власної еліти («. трохи не з містичною фатальністю вмирають одні княжі роди [.]. Інші. - денаціоналізуються, зрікаючись свого народу і його віри.»), православна шляхта не стає політичним лідером; натомість стверджується «... козацтво, котрому випало взяти у свої руки майбутнє України» [19, с. 84]. «Підсумовуючи плюси й мінуси Люблінської унії, - завершуєісторикиня, - можна ствердити, що вона принесла в Україну розбрат, кров і спустошення, але водночас - вивела її зі стану двохсотлітньої сплячки, розбудила для опору й боротьби за виживання усі зачаєні доти прояви суспільної активності: релігійної, національної, економічної, збройної» [19, с. 85].

В. Горобець висновує: «.влітку 1569 року. на мапі Центрально-Східної Європи постала величезна і надзвичайно потужна держава [.] як одна з найпередовіших тогочасних європейських держав... « [1, с. 197]. «Для України Люблінська унія вперше принесла соборність її земель [.]. Утім [.] міграційні процеси з обезземеленого заходу. породять у Подніпров'ї череду майнових конфліктів, а ті. стануть ще одним приводом для майбутніх запеклих козацьких війн, які. покладуть початок кінця самої Речі Посполитої» [1, с. 197]..

Джерела та література

1. Білоус, Н.О. (2010). Люблінська унія 1569 р.: історіографічні погляди та інтерпретації (до 440-річчя Люблінської унії). Український історичний журнал, 1, 65-83.

2. Горобець, В. (2009). Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни. К., Кріон, 224 с.

3. Гошко, Т. (2012). Роздуми довкола одного сюжету (представлення в шкільних підручниках Люблінської унії). Україна модерна, 19, 121-147.

4. Гошко, Т. (2015). Чужа доба своєї історії: інтерпретації литовсько-польської доби в українському історіописанні. Історія і суспільствознавство в школах України: теорія і методика навчання, 6, 25-37.

5. Грушевський, М. (2005). Виговський і Мазепа. ГрушевськийМ. С. Твори: у 50 т., Львів, Світ, Т. 2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907-1914)», 386-396.

6. Грушевський, М. (2009). Занепад українського життя в XV і XVI в. Грушевський М. С. Твори: у 50 т., Львів, Світ, Т. 9: Серія «Історичні студії та розвідки» (1917-1923), 209-214.

7. Грушевський, М. (2008). Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями, Донецьк, ТОВ ВКФ «БАО», 736 с.

8. Грушевський, М. (1993). Історія України-Руси: В 11-т., 12 кн., Київ, Наукова думка, Т. 4: XIV-XVI віки - відносини політичні, 538 с.

9. Грушевский, М.С. (1991). Очерк истории украинского народа, К., Лыбидь, 400 с.

10. Грушевський, М. (2005).Похорони унії. Грушевський М. С. Твори: У 50 т., Львів, Світ, Т. 2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907-1914)», 141-150.

11. Грушевський, М. (2009). Україна. Історія. Грушевський М.С. Твори: У 50 т., Львів, Світ, Т. 9: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-1923)», 274-335.

12. Грушевський, М. (2007). Українська справа в її історичному розвитку. Грушевський М. Твори: у 50 т., Львів, Світ, Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)», 312-338.

13. Грушевський, М. (2008). Українська шляхта в XVI-XVII в. Грушевський М. Твори: у 50 т., Львів, Світ, Т. 14: Серія «Рецензії та огляди (1888-1897)», 336-337.

14. Зашкільняк, Л. (2011). Образ Польщі та поляків у сучасній Україні. Проблеми слов 'янознавства, 60, 68-80.

15. Плохій, С. (2011). Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського. К., Критика, 600 с.

16. Русина, О.В. (1998). Україна під татарами і Литвою. К., Видавничий Дім «Альтернативи», 320 с.

17. Тельвак, В. (2014). Дилема «Росія-Захід»в історіографічній спадщині Михайла Грушевського. Історіографічні дослідження в Україні, 24, 184-195.

18. Шевченко, Н.В. (2008). «Ягеллонська спадщина» у світлі сучасних історичних студій. Історичний архів. Наукові студії, Миколаїв, ЧДУ ім. Петра Могили, 1, 28-39.

19. Яковенко, Н. (1993). Здобутки і втрати Люблінської унії. Київська старовина, 3, 77-85.

20. Яковенко, Н. (2008). Кого та як іншує Михайло Грушевський в «Історії України-Руси». Образ Іншого в сусідніх історіях: міфи, стереотипи, наукові інтерпретації, матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 15-16 грудня 2005 року, НАН України, Інститут історії України, 89-103.

21. Яковенко, Н. (2006). Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України, 3-тє вид., перероблене та розширене, К., Критика, 584 с.

22. Яковенко, Н. (2002). Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст., К., Критика, 416 с.

23. Яковенко, Н. (2008). Українська шляхта з кінця XIV - до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна, вид. друге, переглянуте і виправлене, К., Критика, 472 с.

24. Ярмошик, І.І. (2016). Люблінська унія 1569 р. та Гадяцька угода 1658 р. як втрачений шанс українського державотворення. Психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та ВНЗ, 2, 268-275.

25. Ярмошик, І. (2015). Релігійне питання в документах по творенню Речі Посполитої (XIV-XVI). Історія та сучасність православ'я на Волині, матеріали VI науково-практичної конференції, Луцьк, 12 листопада 2015 року, 175-180.

References

1. Bilous, N.O. (2010). Lyublinska uniya 1569 r.: Istoriografichni poglyadi tainterpretatsiyi (do 440-richchya Lyublinskoyi uniyi). Ukrayinskiy istorichniy zhurnal, 1, 65-83. [In Ukrainian].

2. Gorobets, V. (2009). Ukrayina: Lyublinska uniya ta narodzhennya novoyi vitchizni, Kyiv, Krion. [In Ukrainian].

3. Goshko, T. (2012). Rozdumi dovkola odnogo syuzhetu (predstavlennya v shkilnih pidruchnikah Lyublinskoyi uniyi). Ukrayina moderna, 19, 121-147. [In Ukrainian].

4. Goshko, T. (2015). Chuzha doba svoeyi istoriyi: Interpretatsiyi litovsko-polskoyi dobi v ukrayinskomu istoriopisanni. Istoriya i suspilstvoznavstvo v shkolah Ukrayini: teoriya i metodika navchannya, 6, 25-37. [In Ukrainian].

5. Grushevskiy, M. (2005). Vigovskiy i Mazepa. Grushevskiy, M.S. Tvori (u 50 t.), Lviv, Svit, T. 2, 386-396. [In Ukrainian].

6. Grushevskiy, M. (2009). Zanepad ukrayinskogo zhittya v XV i XVI v. Grushevskiy, M.S. Tvori (u 50 t., Lviv, Svit, T. 9, 209-214. [In Ukrainian].

7. Grushevskiy, M. (2008). Ilyustrovana istoriya Ukrayini z dodatkami ta dopovnennyami, Donetsk, TOV VKF «BAO». [In Ukrainian].

8. Grushevskiy, M. (1993). Istoriya Ukrayini-Rusi (V 11-t., 12 kn.), Kyiv, Naukova dumka, T. 4. [In Ukrainian].

9. Grushevskiy, M.S. (1991). Ocherk istorii ukrainskogo naroda, Kyiv, Lybid. [In Russian].

10. Grushevskiy, M. (2005). Pohoroni uniyi. Grushevskiy, M.S. Tvori (U 50 t.), Lviv, Svit, T.2, 141-150. [In Ukrainian].

11. Grushevskiy, M. (2009). Ukrayina. Istoriya. Grushevskiy, M.S. Tvori (U 50 t.), Lviv, Svit, T.9), 274-335. [In Ukrainian].

12. Grushevskiy, M. (2007). Ukrayinska sprava v yiyi istorichnomu rozvitku.Grushevskiy, M. Tvori (u 50 t.), Lviv, Svit, T. 8, 312-338. [In Ukrainian].

13. Grushevskiy, M. (2008). Ukrayinska shlyahta v XVI-XVII v. Grushevskiy, M. Tvori (u 50 t.), Lviv, Svit, T.14), 336-337. [In Ukrainian].

14. Zashkilnyak, L. (2011). Obraz Polschi ta polyakiv u suchasniy Ukrayini. Problemi slov 'yanoznavstva, 60, 68-80. [In Ukrainian].

15. Plohiy, S. (2011). Velikiy peredil. Nezvichayna istoriya Mihayla Grushevskogo, Kyiv, Kritika.[InUkrainian].

16. Rusina, O.V. (1998). Ukrayina pid tatarami i Litvoyu, Kyiv, Vidavnichiy Dim «Alternativi». [In Ukrainian].

17. Telvak, V. (2014). Dilema «Rosiya-Zahid» v istoriografichniy spadschini Mihayla Grushevskogo. Istoriografichni doslidzhennya v Ukrayini, 24, 184-195. [In Ukrainian].

18. Shevchenko, N.V. (2008). «Yagellonska spadschina» u svitli suchasnih istorichnih studiy. Istorichniy arhiv. Naukovi studiyi, Mikolayiv, ChDU im. Petra Mogili, 1, 28-39. [In Ukrainian].

19. Yakovenko, N. (1993). Zdobutki i vtrati Lyublinskoyi uniyi. Kiyivska starovina, 3, 77-85. [In Ukrainian].

20. Yakovenko, N. (2008). Kogo ta yak inshue Mihaylo Grushevskiy v «Istoriyi Ukrayini-Rusi». Obraz inshogo v susidnih istoriyah: mifi, stereotipi, naukovi interpretatsiyi. Materiali mizhnarodnoyi naukovoyi konferentsiyi, Kiyiv, NAN Ukrayini, Institut istoriyi Ukrayini, 89-103. [In Ukrainian].

21. Yakovenko, N. (2006). Naris istoriyi serednovichnoyi ta rannomodernoyi Ukrayini, Kyiv, Kritika. [In Ukrainian].

22. Yakovenko, N. (2002). Paralelniy svit. Doslidzhennya z istoriyi uyavlen ta idey v Ukrayini XVI-XVII st., Kyiv, Kritika.[In Ukrainian].

23. Yakovenko, N. (2008). Ukrayinska shlyahta z kintsya XIV - do seredini XVII stolittya. Volin i tsentralna Ukrayina, Kyiv, Kritika. [In Ukrainian].

24. Yarmoshik, I.I. (2016). Lyublinska uniya 1569 r. ta Gadyatska ugoda 1658 r. yak vtracheniy shans ukrayinskogo derzhavotvorennya. Psihologo-pedagogichni osnovi gumanizatsiyi navchalno- vihovnogo protsesu v shkoli ta VNZ, 2, 268-275. [In Ukrainian].

25. Yarmoshik, I. (2015). Religiyne pitannya v dokumentah po tvorennyu Rechi Pospolitoyi (XIV-XVI). Istoriya ta suchasnist pravoslav 'ya na Volini, Materiali VI naukovo-praktichnoyi konferentsiyi, Lutsk, 175-180. [In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru