Протиепідемічні заходи влади на Волині (початок XVII століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Протиепідемічні заходи влади на Волині (початок XVII століття)

Петро Сас доктор історичних наук, головний науковий співробітник, відділ історії України середніх віків і раннього нового часу

Анотація

Мета дослідження - на основі документальних матеріалів розглянути заходи карантинного характеру, до яких удавалися луцькі ґродські й земські урядники задля стримування епідемії чуми 1601 р. в Луцькому повіті, а також висвітлити особливості способу життя у цей час представників певних категорій населення. Методологія дослідження полягає у застосуванні порівняльно-історичного методу, принципів об'єктивності та системного підходу при вивченні соціально- історичних явищ і процесів. Наукова новизна. Визначено конкретні протиепідемічні заходи, їх ефективність щодо запобігання поширенню епідемії чуми, до яких удавалася ґродська й земська влада Луцького повіту. Окреслено особливості епідеміологічної свідомості та поведінки представників різних соціальних верств населення. Висновки. Установлено, що на території повіту епідемія тривала близько чотирьох місяців - від 2 вересня майже до кінця грудня 1601 р. На початку жовтня місцева влада перенесла через неї сесію (рочки) земського суду на початок 1602 р. Сесію ґродського суду відтермінували на шість тижнів, до 15 листопада, а по цьому її перенесли ще раз - на 27 грудня 1601 р. Попри протести деяких представників панівного соціального стану, які вбачали у скасуванні судових рочків ущемлення своїх приватних інтересів, насправді це рішення було доволі важливим з епідеміологічного погляду. Адже завдяки цьому «відомчому карантину», запровадженому ґродськими й земськими становими судово-адміністративними інституціями шляхти, удалося уникнути прибуття до Луцька з різних куточків повіту, охопленого моровицею, чималого континґенту шляхетських позивачів і відповідачів, а також їхніх слуг. Водночас зазначені протиепідемічні заходи насправді мали половинчастий характер, оскільки впродовж усього часу епідемії (за винятком невеликого періоду) реґулярно засідав Луцький ґродський уряд, приймаючи відвідувачів як із термінових, так і з різних рутинних справ. Територією повіту постійно курсували возні, дрібні судові урядники. Епідемічна небезпека не змусила частину шляхтичів відмовитися від збройного насильства. Одним із наслідків подібних конфліктів стали часті поїздки їх учасників із периферії до Луцька, до ґродського уряду. Тим часом населення сільської глибинки, до якого ще не дісталася чума, не надто змінювало звичний триб життя, зокрема брало активну участь в ярмарковій торгівлі.

Ключові слова: Волинь, Луцький повіт, чума, протиепідемічні заходи, ґродські та земські рочки, ґродські й земські урядники, епідеміологічна свідомість і поведінка.

Abstract

Petro Sas

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Chief Research Fellow, Department of History of Ukraine of the Middle Ages and Early Modern Times, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

Anti-Epidemic Measures of the Authorities in Volyn (Early Seventeenth Century)

Восени 1601 р. на Волинь прийшла чума. Від 2 вересня пошесть поширювалася в різних містах і містечках, приміром у Володимирі, Ковелі, Миляновичах, а також у низці сіл. 26 вересня з'явилася в Луцьку. Епідемія не лише забирала людські життя, а й неґативно вплинула на економіку, одним зі свідчень чого стало різке скорочення на Волині чопового побору (податку на спиртні напої)Заява Л.Древинського про недоїмку щодо збору чопового побору у Волинському воєводстві, 7.ХІІ.1601 // Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -- ЦДІАК України). -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.62. -- Арк.793--793 зв..

Інформація про те, як представники органів станової шляхетської влади Луцького повіту відреагували на моровицю у краї, збереглася в деяких тогочасних документах. Зокрема 1 жовтня 1601 р. до Луцького замку, в якому того дня засідали ґродські урядники -- суддя Остафій Єлович Малинський, бурґрабій і намісник луцького підстарости Адам Ольшамовський, а також писар Войтех Станішевський -- прибули їхні колеґи із земського суду: суддя Федір Чаплич Шпановський, підсудок Іван Хрінницький і писар Михайло Гулевич Воютинський. Вони зробили таку заяву:

«Ми, згідно з нашим обов'язком, з'їхавшися сюди, до Луцька, для того, щоби судити і чинити земські святомихайлівські роки, які нинішнього, 1601 р., для провадження [їх] та суду припали на день св. Михайла. Ми готові судити ці роки. Однак нас застерегли як їх милості пани сенатори, так і багато чесних людей про небезпеку морового повітрія в тутешньому Луцькому повіті - в декількох місцях і поблизу тутешнього міста Луцька. Більше того, тут, у місті Луцьку, уже вимер і зачинений один заражений повітрієм дім на ринку -- балвера Малхера».

Отже земські урядники на своєму засіданні (воно відбулося, судячи з усього, 30 вересня 1601 р., тобто наступного дня по католицькому церковному святі св. Михайла) дійшли думки скасувати судову сесію, відкриття якої збіглося з епідемією чуми, що поширювалася Луцьким повітом. Як уже зазначено, 1 жовтня ці урядники звернулися до ґродських колеґ, аби зафіксувати власну заяву в луцьких ґродських книгах. Цим вони фактично додатково легітимізувати своє значуще в публічно-правовому й соціально-політичному плані рішення про скасування земських рочків. Ґродські урядники відреагували на звернення земських. Зокрема за присутності шляхтичів, які з'їхалися на судові рочки, вони підтвердили факт зараження чумою будинку «балвера» (бальвера; від пол. «balwierz» -- цирульник, виконував також функції лікаря) Малхера та ізоляцію цієї оселі.

Упадає в око, що Луцький ґродський уряд, зі свого боку, оголосив про скасування найближчої сесії ґродського суду:

«Зважаючи на цю небезпеку від повітрія, за згідним зволенням усіх їх милостей панів обивателів Луцького повіту, які зволили з'їхатися сюди, до Луцька, а також чинячи щодо цього згідно з посполитим правом, не проводячи нині через повітріє святомихайлівських років, наказали останні відволати єнеральному возному [...] Цей [...] возний, при нас, луцьких ґродських урядниках, відволав земські луцькі роки. Так само і ми через небезпеку повітрія наказали цьому самому возному відволати (що вже зроблено) луцькі ґродські роки, які припали на четвер, 4 жовтня нинішнього 1601 року»Заява луцьких земських і ґродських урядників про скасування судових рочків через епідемію чуми,

1. Х.1601 // Там само. -- Арк.755 зв. -- 756..

Як можна було переконатися, земські урядники Ф.Чаплич Шпановський, І.Хрінницький, М.Гулевич Воютинський, спираючись у тому числі на позицію авторитетних у шляхетському середовищі осіб, котрі формували своєрідну громадську думку, визнали обґрунтованим рішення скасувати сесію земського суду, що мала часову прив'язку до католицького церковного свята св. Михайла. Крім покликань на зафіксовані в повіті факти епідемії, зокрема неподалік від Луцька, земські урядники вважали за потрібне виокремити такий епізод чумної експансії: безпосередньо в місті першими її жертвами стали люди, які мешкали в домівці балвера Малхера, а також він сам. Як видається, те, що список померлих 1601 р. в Луцьку від моровиці відкрили саме ці жителі, не було випадковістю, адже представник медицини контактував із різними пацієнтами, серед них могли трапитися й заражені. Додатковим фактором ризику для пожильців цього будинку стало його розташування на ринку в Луцьку, куди звідусіль з'їжджалися люди. Тож під час епідемії ця активна в економічному плані частина міста виявилася зоною, де вірогідність інфікування була надто високою.

Невідомо, чи заблокувала місцева влада вхід і вихід із будинку балвера Малхера по тому, як було встановлено, що тут з'явилися хворі на чуму -- до такої практики нерідко вдавалися за подібних обставин у західноєвропейських містах. Хай там як, цілком очевидно: після того, як в інфікованій оселі Малхера не залишилося жодної живої душі, доступ до неї стороннім заборонили. Цей захід безперечно був виправданим з епідеміологічного погляду. Адже в такий спосіб відбулася локалізація вогнища зарази, яке продовжувало тліти -- у спустілому після моровиці домі явно господарювала чумна паличка, тобто небезпечний для здорових людей збудник смертельної інфекції. епідемія чума луцький ґродський

Як уже зазначено, О. Єлович Малинський, А. Ольшамовський і В. Станішевський розглянули звернення земських урядників. Вони підтвердили скасування свято-михайлівської сесії Луцького земського суду, а також звеліли возному «відволати» -- публічно оголосити про це. Таке рішення вони обґрунтували як покликаннями на норми чинного законодавства, так і на одностайне волевиявлення шляхти, котра прибула на судові рочки. Отже ґродські урядники визнали обґрунтованим рішення скасувати сесію земського суду, що мала часову прив'язку до церковного дня св. Михайла. Наголошувалося, що це узгоджується «з посполитим правом». Справді, у Литовському статуті 1566 р. (розд. ІУ, арт.27) епідемія чуми тлумачилася як одна із законних підстав скасування земських судових рочків:

«Естли бы, чого Боже уховай, въ томъ повіті повітрее моровое было, а то бы значні показовало, подъ такимъ часомъ также роки не мають быти сужоны, а по томъ часі, яко повітрее моровое оминеть, маеть врядъ въ томъ повіті, гді судъ есть, роки выволати, а тые, которымъ бы была потреба, мають се справовати за тыми жъ позвы своими на другихъ рокохъ, которіе по томъ повітрею выволаные близко припадати будуть».

Окрім того, що епідемія чуми визначалася достатньою причиною для скасування судових рочків, у статуті все ж доволі нечітко описувався механізм практичного застосування цього положення. Мовляв, відповідним чином потрібно діяти лише за умови, якщо моровиця «значно проявиться», тобто набуде в межах повіту значного масштабу. У цій статті передбачалося й те, що по завершенні епідемії місцевому уряду належало публічно оголосити про скликання наступної судової сесії, на яку переносилися справи, що їх не змогли розглянути на попередній, скасованій через чуму.

Важливо наголосити, що суддя, бурґрабій і писар, котрі представляли Луцький ґродський уряд, визнали за потрібне публічно оголосити також про скасування ґродських років, які мали бути скликані 4 жовтня 1601 р., наказавши возному їх «відволати». Проте одним цим рішенням, яке урядники ухвалили 1 жовтня, вони не обмежилися. За кілька днів, а саме 4 жовтня, відбулося засідання Луцького ґродського уряду за участю місцевого підстарости Матія Стемпковського, судді О.Єловича Малинського й писаря В.Станішевського. Вони заявили, що прибули до Луцька для проведення ґродських судових рочків. Водночас констатували, що все шляхетство, яке зібралося на судову сесію, висловилося за її відтермінування через моровицю. Представники ґродського уряду додатково прояснили свою колективну позицію з цього питання:

«Луцькі ґродські рочки... [не випадає провести в раніше визначений час] через морове повітріє, яке явно проявилося на багатьох місцях біля Луцька і чим далі, тим більше поширюється. Більше того, і тут, у самому Луцьку, [воно] помітно проявилося в балвера Малхера -- з огляду на нього його дім уже замкнений. Через це [рішенням] панів земських судових, а також за дозволом усіх панів шляхти відволано й відкладено недавні земські роки, що припали на римське свято святого Михайла. Відтак [ми] відклали ці ґродські [роки] та наказали [їх] відволати ґенеральному возному Волинського воєводства Матису Славоґурському -- до найближчих луцьких ґродських років, які [згідно зі] своїм порядком припадають через шість тижнів. Цей возний, чинячи з обов'язку свого уряду, довів до загального відома: гучним голосом відволав ці роки й обнародував [це] у замку та перед Луцьким замком, про що вчинив свою реляцію й визнав особисто, ставши перед урядом»Заява луцьких ґродських урядників про скасування судових рочків через епідемію чуми, 4.Х.1601 // Там само. -- Арк.763 зв. -- 764 зв..

Тобто луцькі ґродські урядники подбали про те, щоб їхнє рішення відтермінувати судову сесію, яку належало розпочати 4 жовтня 1601 р., виглядало обґрунтованим. Задля цього вони покликалися на прецедент: аналогічне рішення земських урядників. М. Стемпковський, О. Єлович Малинський і В. Станішевський загалом повторили арґументацію своїх земських колеґ щодо потреби скасувати судові рочки -- ідеться про констатацію факту моровиці в Луцькому повіті, а також про історію з вимерлим від чуми й зачиненим через це будинком луцького балвера Малхера. Водночас ґродські урядники звернули увагу на вельми швидкий темп поширення епідемії на території повіту («чим далі, тим більше»). Те, що вони перенесли ґродські рочки на шість тижнів, тобто на понад сорок днів, не означало спеціальне встановлення у цих часових межах тогочасного епідемічного карантину. Насправді йшлося про звичну практику скликання сесій ґродського суду через кожні шість тижнів. Щодо порядку проведення земських рочків, то після скасування їх свято-михайлівської сесії 1601 р. наступна мала відбутися після 6 січня 1602 р., тобто по католицькому святі Трьох Королів. Звісно, що у цьому випадку -- так само, як і з перенесенням ґродських рочків -- ішлося про усталену політико-адміністративну і правову традицію, без її спеціальної прив'язки до суто епідеміологічних резонів.

Отже доходимо думки: через небезпеку епідемії чуми луцькі земські та ґродські урядники фактично узгоджено ухвалили скасувати сесії, відповідно, земського і ґродського судів. На практиці це означало припинення на певний час допливу до Луцька з повіту, в якому вирувала моровиця, чималої кількості людей, як-от позивачів і відповідачів -- шляхтичів, котрі прибували особисто, у супроводі своїх слуг, свідків, а також осіб, що виконували адвокатські функції. За тодішньої епідемічної ситуації в Луцькому повіті всі ці люди наражали себе на небезпеку захворіти, або ж, як носії інфекції, самі ставали джерелом її поширення. Для Луцького ґродського суду цей своєрідний «відомчий карантин» мав тривати шість тижнів (тобто його сесія повинна була відкритися 15 листопада 1601 р.), а для земського -- від початку жовтня 1601 до 6 січня 1602 рр. включно, тобто майже три місяці. Однак чума, схоже, не збиралася зважати на перспективні плани роботи луцьких урядників (докладніше про це йтиметься нижче).

Попри те, що земські урядники вдалися до певних обґрунтувань і правових дій, пов'язаних із відтермінуванням святомихайлівських земських рочків 1601 р., у цьому вони виявилися переконливими не для всіх представників панівного соціального стану. Про це довідуємося, зокрема, із протестації, яку 2 жовтня вніс до луцьких ґродських книг шляхтич Михайло Немира Лебецький від імені київського воєводи князя Костянтина Острозького. Із документа випливає, що через скасування сесії земського суду останній не спромігся залагодити свої боргові справи зі шляхтичем Щасним Харлінським і, відповідно, не зміг вступити у володіння деякими заставними маєтностями. М. Немира Лебецький оцінив збитки, що їх зазнав К.Острозький, у 3 тис. польських злотих через, мовляв, безпідставне скасування урядниками земських рочків («Ихъ млеть панъ Федор Чапличъ Шпановскищ панъ Иван Хренницкии и пан Михайло Гулевичъ Воютинскии, вридники зейские луцкие, без даньи причины слушное оныхъ роковъ тепер прыпалыхъ судити не хотели, поведаючи, икобы ниикоее небезпеченъство мп поветрии»). Представник К.Острозького заявив, шо князь у судовому порядку відшкодовуватиме свої втрати з маєтків винуватців -- земських урядників, які буцімто неправомірно скасували сесію земського судуПротестація від імені К.Острозького щодо скасування луцьких земських судових рочків, 2.Х.1601 // Там само. -- Арк.760--760 зв..

Із засудженням рішення земських урядників про відтермінування святомихайлівських рочків Луцького земського суду виступив також шляхтич Ян Бавор Пилитовський. 27 грудня 1601 р. через шляхтича Яна Хмелевського, слугу шляхтича Яна Цимінського, він передав луцьким ґродським урядникам заяву на земських судових урядників -- суддю Федора Чаплича Шпановського, підсудка Івана Хрінницького, а також писаря Михайла Гулевича Воютинського, звинувативши їх фактично у зриві вже згаданої судової сесії Луцького земського суду 1601 р., недотриманні процедури (передбаченої Литовським статутом) скликання трикоролів- ської сесії цього суду 1602 р., що завдало особисто йому чималої шкоди, адже він не зміг вчасно владнати судові суперечки з кількома шляхтичамиЗаява Я.Бавора Пилитивського про протиправні дії луцьких земських урядників, 28.ХІІ.1601 // Там само. -- Арк.814 зв. - 815 зв..

Отже не обійшлося без категорично незгодних зі скасуванням судових рочків через вибух чуми. Ці особи вболівали за свої економічні інтереси й вочевидь особливо не переймалися епідемічною безпекою місцевого населення. Оскільки не- вдоволені скасуванням сесій станового суду погрожували домагатися відшкодування своїх збитків за рахунок тих, хто ухвалював подібні рішення, то, як видається, місцеві урядники (як земські, так і ґродські) прагнули якомога ретельніше обґрунтувати своє рішення про перенесення років, що, як можемо переконатися, не завжди їм удавалося.

Епідемічні ризики в Луцькому повіті після скасування у жовтні 1601 р. судових рочків

Навряд чи можемо поставити під сумнів, що скасування через епідемію судових рочків, до чого вдалися земські та Гродські урядники, тією чи іншою мірою посприяло стримуванню моровиці в Луцькому повіті. Утім не варто й перебільшувати значення цього владного рішення. По-перше, воно з'явилося по тому, як чума впродовж майже місяця косила тут людей. Тобто відмова від судових рочків (до слова, попередня сесія Луцького Гродського суду розпочалася 23 серпня)Див., напр.: Запис до луцьких Гродських книг С.Левеєвича про продаж земельної ділянки в Луцьку Г.Уєздецькому, 28.VIII.1601 // Там само. - Спр.63. - Арк.450-452. не була Гарантованим засобом негайної зміни ситуації з пошестю на краще, а лише спробою аби її не погіршити. По-друге, ухвалене в розпал епідемії рішення позбавити Луцьк напливу специфічного контингенту приїжджих -- позивачів і відповідачів (якщо йдеться про клієнтів Гродських судів, то, як мінімум, на півтора; якщо ж про тих, кому належало прибути до земського суду -- максимум на термін близько трьох місяців) аж ніяк остаточно не вирішувало проблему контролю над заразною хворобою. Річ у тому, що протичумним адміністративним заходам, до яких удалися Гродські урядники, бракувало системності. Те, що у виставлених ними 1601 р. адміністративних перепонах для чуми були великі проріхи, підтверджує, зокрема, той факт, що Луцький Гродський уряд, попри небезпечну епідемію в повіті, продовжував свою роботу у звичному безперервному режимі та, відповідно, приймав численних відвідувачів. Тож інфекція й надалі могла потрапляти до Луцька, а звідти вихлюпуватися назовні.

Те, що режим роботи Гродського уряду не змінився на початку жовтня 1601 р. -- по тому, як шляхтичам повіту повідомили про скасування земських судових, а також Гродських рочків, підтверджують джерела. Приміром, 1 жовтня до Луцького Гродського уряду звернувся шляхтич Станіслав Одинець Соколовський. Він наполіг записати до актових книг, що особисто прибув до замку, аби надати правової сили договору зі шляхтичем Якубом Здитовецьким щодо застави своєї частини села Стадники Луцького повіту (нині в Острозькому р-ні Рівненської обл.), однак його контраГент не з'явився. Причому С.Одинець уважав за потрібне зазначити, що цього дня оголосили про відтермінування земських рочків через настання «по- вітрія» («дли поветрии, которое се всчинаєт»)Заява С.Одинця щодо неявки до Луцького Гродського уряду Я.Здитовецького, 1.Х.1601 // Там само. -- Спр.62. - Арк.756-756 зв. Визнання возного про введення Я.Семикраси у володіння землею та підданими у Старому Чорторийську,

2. Х.1601 // Там само. - Арк.759 зв. - 760..

Загалом джерела дають достатньо підстав для думки, що поширення в Луцькому повіті епідемії, а також реакція на це лихо земських і Гродських урядників не спричинили припинення в місті ділової активності, яка потребувала правового підкріплення. Тож Гродським урядникам не доводилося сидіти без діла. Зокрема 2 жовтня 1601 р. в Луцькому замку перед бурГрабієм постав возний єнерал Валентій Тучаницький. Він доповів про виконане ним ще 23 липня «доепідеміч- не» службове відрядження до міста Старого Чорторийська Луцького повіту (нині село Маневицького р-ну Волинської обл.). Там В.Тучаницький увів шляхтича Яна Семикрасу, слугу князя Ю.Чорторийського, у володіння кількома волоками землі, а також трьома підданими зі Старого Чорторийська¹¹. Неважко переконатися, що возний прозвітував про цю справу вже по тому, як Луцьким повітом почала поширюватися епідемія чуми.

Датовані жовтнем -- першою половиною листопада 1601 р. свідчення джерел, які проливають світло на те, що відбувалося в адміністративно-судовій сфері, притаманній для повітової шляхетської влади Луцького повіту, не лише підтверджують факт регулярних засідань ґродського уряду в особливий судово-правовий період, що настав після того, як офіційно було скасовано земські та ґродські рочки. Інформація цих джерел дає також можливість скласти предметне уявлення про те, якою мірою моровиця позначилася на способі життя повітового шляхетства, під чиї потреби був налаштований спосіб життя їхніх підданих.

Узагалі для шляхтичів епідемія чуми не стала достатньою причиною, аби цілком згорнути свою активність, націлену на забезпечення власних економічних інтересів, особливо, якщо для них виникала якась загроза. Зокрема в такому ключі діяв Костянтин Хребтович Богуринський, який 5 жовтня 1601 р., іґноруючи небезпеку зараження, прибув до повітового центру. Від себе особисто, а також від імені решти власників села Богурин Луцького повіту (нині с. Бугрин Гощанського р-ну Рівненської обл.) -- матері Полонії Сасинівни Калечницького (Іванової Хребтовичової Богуринської), старшого брата Івана Хребтовича Богуринського, а також Стефанової Козинської та Андрія Рогуцького -- він подав до ґродського уряду протестацію проти князів Костянтина, Януша й Олександра Острозьких, власників Рівного та Рівненської волості, із чийого відома піддані останніх почали прибирати до своїх рук богуринські землі та угіддяПротестація власників Богурина проти Костянтина, Януша та Олександра Острозьких, 5.Х.1601 // Там само. -- Арк.765--766..

Шляхтичі, які звикли домагатися свого грубою силою, також не бажали чекати, коли в Луцькому повіті вщухне чума. Причому вони, а також особи, які постраждали від їхньої аґресивності, охоче вдавалися до доступних їм у цей непевний з епідемічного погляду час правових важелів задля здобуття переваги над опонентами. Переконатися у цьому можемо на прикладі кривавого конфлікту, що на початку жовтня 1601 р. спалахнув між Іваном Ісайковським та Якубом Сулимовським -- обидва вони на певних умовах мали в держанні частини села Яловичі Луцького повіту (нині Млинівського р-ну Рівненської обл.) разом із тамтешніми селянами. Про подробиці цієї історії дізнаємося, зокрема, із протестації, з якою 6 жовтня з'явився до Луцького ґродського уряду зять Я.Сулимовського шляхтич Юрій Вербицький. Він розпочав свою «жалісну» розповідь, адресовану бурґра- бієві Адамові Ольшамовському (той представляв ґродську владу), із нарікань на нехтування І. Ісайковським як християнських, так і шляхетських цінностей, що, на думку постраждалої сторони, спричинило невмотивований, підступно спланований і реалізований напад цього шляхтича на свого сусіда:

«Той пан Ісайковський не мав підстав для будь-яких претензій до пана Сулимовського. Однак, забувши про страх Господній, любов до ближнього, не вдовольняючися посполитим правом, яким звик удовольнятися кожен добрий чоловік, удався до непристойних і невідповідних дій. Адже 5 жовтня нинішнього 1601 року він дізнався, що пан Сулимовський, як спокійна людина, увечері того ж таки дня мав їхати на поле, щоб оглянути збіжжя. Узявши це до уваги, пан Ісайковський розставив по різних місцях своїх підданих: одних у своєму млині, других заховав на городах, а декого -- біля дзвіниці. Наказав їм: “Як пан Сулимовський поїде на поле, то не зможе оминути цю греблю, там зустрінеться зі мною -- щоб усі ви, лише вдарять у дзвін, кинулися, як на битву!”.

Вишикувавши своїх хлопів по тих місцях, наказав скинути гребельний місток. Пан Сулимовський, як чоловік спокійний, бережений посполитим правом, поїхав на поле беззбройний, верхи на коні. Під'їхав до греблі й побачив скинутий місток. Зліз із коня, щоб поправити той місток. Тоді пан Ісайковський зі своїми слугами та помічниками, спеціально приготувавшись до цього, вихопився і крикнув: “Бийте, убийте пана Су- лимовського!”. По цьому вдарили у дзвін на ґвалт -- так, як наказав пан Ісайковський. Із тих потаємних місць вирвалися хлопи зі зброєю, із киями та залізяччям. Несподівано вдарили на пана Сулимовського, збили з ніг і побили. Побитого й лежачого у крові, його жорстоко рубав на землі сам пан Ісайковський. Тим часом слуги пана Сулимовського, які були у себе вдома, почули крики та гуки. Вони прибігли на порятунок свого пана, однак пан Ісайковський їх побив, потовк і жорстоко порубав. Одного з них, Станіслава Шенявського, побитого і закривавленого, він сам рубав на землі й жорстоко, тиранськи замордував. А другого -- Бартоша Ястрембського, також прибитого киями до землі, люто рубав своєю рукою без будь-якого милосердя. Залишив тих побитих і лежачих у крові, бо подумав, що всі вони мертві. Після цього його хлопи пограбували і здерли все, що кожен із тих мав. По цьому настільки ганебному й мерзотному мордуванню, грабежу та обдертю приїхала вночі з возами жалісна дружина, уроджена пані Ганна Звяртовська Сулимовська, і забрала тіла до свого додому».

Ю. Вербицький не обмежився озвученням у Луцькому ґродському уряді сутності цього інциденту, а й заявив, що постраждала в ньому сторона внесе додаткові протестації. А ще попросив надати йому возних для засвідчення наслідків злочину, а також для опитування свідків на місці події. Луцький ґродський уряд, попри складну епідемічну ситуацію в повіті («под тотъ час тєпєрєшнии подоизра- ноао повєтрии»), призначив йому возних -- Станіслава Янковського і Станіслава Сосницького, яким мали асистувати шляхтичі-свідки Валенти Лешневський і Стефан Пясецький. Возні швидко впоралися з дорученням та оперативно прозві- тували про це перед ґродським урядомПротестація проти І.Ісайковського, внесена до луцьких ґродських книг від імені Я.Сулимовського, 6.Х.1601 // Там само. -- Арк.768 зв. -- 771..

Як переконуємося, з'ясування стосунків між шляхтичами-сусідами, кожен з яких мав підданих у с. Яловичі, переросло в гострий конфлікт із пораненими, убивством і грабежами. Сторона, яка вважала себе постраждалою, докладно описала обставини нападу на Я. Сулимовського, що його здійснив І. Ісайковський за всіма правилами військового мистецтва -- із розвідкою планів противника, вибором найзручнішого місця для атаки, прихованим розміщенням своїх сил на різних напрямках, попередньою домовленістю про бойові сиґнали, а також застосуванням фактору раптовості. Для здійснення цього задуму було залучено чимало селян І. Ісайковського, а у процесі розвитку інциденту чисельність учасників останнього зросла за рахунок долучення до нього певної кількості підданих Я. Сулимовського. Навіть якщо на момент кривавого зіткнення, що відбулося в межах Яловицької маєтності, у цьому селі ще не виявили хворих на чуму, однак для місцевих мешканців вочевидь не було секретом, що епідемія цієї заразної смертельної хвороби вирує в Луцькому повіті. Це означає, що той, хто став ініціатором події на Яловицькій греблі, жив у своєму вузькому світі, обмеженому селом, не переймаючись тим, що відбувається назовні. Для нападника гостроактуальними були його поточні інтереси, а не загроза моровиці.

Утім локалізувати конфлікт межами одного села виявилося неможливим. Для постраждалої сторони виникла потреба поїхати до Луцька, аби спробувати домогтися справедливості правовими методами. По цьому від повітового центру до Яловичого рушили двоє возних із двома своїми помічниками для з'ясування обставин інциденту. Причому в Луцькому ґродському уряді звернули увагу на труднощі й небезпеки, пов'язані з відрядженням возних із повітового центру на периферію, оскільки у краї панувала епідемія. Як переконуємося, через уже згаданий конфлікт дедалі більше людей із різних місцевостей мандрували територією повіту, що став чумною зоною.

До слова, через декого з тих, хто постраждав в Яловичому, виникли небажані з епідеміологічного погляду скупчення людей в Луцьку. Про це дізнаємося зі звіту возних Станіслава Янковського і Станіслава Сосницького перед ґродським урядом, який вони зробили 12 жовтня 1601 р. Крім іншого, ці возні надали інформацію, згідно з якою вони виконали певні службові обов'язки під час похорону вбитого в Яловичах Станіслава Шенявського, слуги шляхтича Якуба Сулимовського:

«Нас послали на прохання нащадків небіжчика Шенявського на похорон, або, радше, для обволання. Були при похороні тіла небіжчика Шенявського, що відбувся 12 жовтня 1601 р. в Луцьку у ченців, були в костелі. Обволали: “Це тіло замордував пан Ісайковський!”. По цьому тричі, згідно з правом, обволали згаданого Ісайковського та його помічників у господі, у замку, на ринку та над труною»Зізнання возних про обволання вбивць під час похорону С.Шенявського, 12.Х.1601 // Там само. -- Арк.776--776 зв..

Отже відгомін трагічних подій, які 5 жовтня 1601 р. сталися в Яловичах, докотився до Луцька не лише в тому сенсі, що постраждала сторона звернулася до ґродської влади з опротестуванням дій кривдника -- у цьому місті відбувся також похорон загиблого в Яловичах шляхтича С. Шенявського. Причому з наведеного вище опису стає зрозуміло, що у жовтні в Луцьку не було якихось протиепідемічних обмежень, пов'язаних із поховальними обрядами і процесіями. Адже вочевидь численні учасники похорону, а з ними й возні С. Янковський та С. Сосницький, почергово побували в костелі, у господі, тобто винайнятому приміщення, де свого часу зупинявся С.Шенявський, а ще -- у замку, на ринку, на цвинтарі. У кожному з цих місць, серед яких були, отже, і такі важливі міські об'єкти, як костел, замок і ринок, в яких постійно юрмилося багато людей, возні виконували «обволання», тобто публічно оголошували імена вбивці -- І. Ісайковського та його спільників.

Потрібно зазначити, що правова реакція осіб, утягнутих у конфлікт в Яловичах, не була, сказати б, дорогою з одностороннім рухом, де лише представники сторони Я. Сулимовського розповідали про вади та моральні виразки свого опонента, маючи на увазі покарати його згідно з чинними правовими нормами. Річ у тому, що І. Ісайковський також удався до дій, які, крім іншого, ще більше активізували своєрідний комунікаційний канал між Яловичами й Луцьком. Уже наступного дня по тому, як на Яловицькій греблі відбулося криваве зіткнення, І. Ісайковський послав до Луцького ґродського уряду свою людину зі скаргою на сусіда, Я. Сулимовського, котрий, за його словами, учинив проти нього злочинСкарга І.Ісайковського на Я.Сулимовського, 24.ХІІ.1601 // Там само. -- Арк.807-808.. Подавач судової скарги, І. Ісайковський, підкріпив свою правову позицію щодо наслідків кривавого інциденту свідченням урядових осіб, вознихРеляція возного щодо поранення І.Ісайковського, 24.ХІІ.1601 // Там само. -- Арк.809--810..

Утім перед нами не стоїть завдання дати відповідь на запитання, чиї арґументи переконливіші: Я. Сулимовського чи І. Ісайковського, і хто з цих двох шляхтичів-сусідів був нападником, а хто -- жертвою нападу. Важливе те, що згадані вище документи проливають світло на життя представників шляхетського стану волинської глибинки під час епідемії чуми. У цій історії безспірний факт полягає в тому, що на території Луцького повіту, яку дедалі більше охоплювала епідемія чуми, у сільській місцевості не припинялося збройне з'ясування стосунків між представниками панівного соціального стану. Наслідком стало не лише втягнення в орбіту гострого протиборства частини місцевого населення, поранення та загибель деяких активних учасників колотнечі, а й супутній цій події шлейф правової активності, яка спричинила жваве курсування зацікавлених осіб і представників ґродської влади між Яловичами й Луцьком. Звісно, такі інтенсивні контакти аж ніяк не сприяли епідемічній безпеці населення. Упадає в око, що напередодні конфлікту шляхтичі, які володіли селом, а також їхні піддані займалися своїми звичними господарськими справами та, схоже, не надто переймалися загрозою моровиці. За великим рахунком, підтвердженням такої безтурботності -- принаймні з боку шляхетських власників -- може бути факт виникнення збройного протистояння між І.Ісайковським і Я. Сулимовським. Адже той, хто вчинив напад, мислив категоріями своїх дуже конкретних, приземлених, прагматичних інтересів, явно абстрагуючись від будь-яких епідемічних загроз.

Примітно, що учасниками різних силових розбірок могли бути не лише чужі між собою люди, а й родичі, аґресивна натура яких не вгамовувалася хоч і під час епідемії чуми. Зокрема з фізичним насильством родичів довелося зіткнутися дрібному шляхтичеві Йосипові Михновичу Гуляницькому. 30 жовтня 1601 р. він повернувся з військової служби з Підляшшя додому, до села Гуляльники Луцького повіту. Однак уже незабаром його брат Тиміш Михнович Гуляльницький улаштував новоприбулому вельми жорсткий прийом. Про це дізнаємося зі скарги Й. Гуляльницького на свого недоброзичливця, з якою 29 листопада 1601 р. він звернувся до Луцького ґродського уряду:

«Того самого вище названого дня, надвечір, мій брат Тиміш Михнович, маючи злий умисел, разом зі своїми синами Якимом та Іваном жорстоко й немилосердно побили мене киями та поранили. Якщо б мене не врятували добрі люди, то забили б до смерті. Адже погрожували моєму здоров'ю, мовлячи: “Таки, -- сказали, -- уб'ємо тебе й утопимо. Тож не будеш ти довго ходити по світу!”. Через це прошу, щоб мою заяву записали до луцьких ґродських книг. А що не відразу подав цю мою протестацію уряду вашої милості, на те є така причина: був поголос про повітріє, яке, із Божого напусту, ніби було цієї осені в Луцьку й через небезпеку на той час тут, у Луцьку, не було ґродського уряду»Протестація Й.Гуляльницького проти Т.Гуляльницького, 29.ХІ.1601 // Там само. -- Арк.787 зв. -- 788..

Достеменно невідомо, з якої саме причини Й. Гуляницький упродовж місяця після нападу на нього в Гуляльниках і погроз йому вбивством не реагував на це у правовому плані. Хай там як, у нього, судячи з усього, не було підстав обманювати представників луцької ґродської влади щодо того, чому не поквапився з подачею протестації. Звідси напрошується думка: цей шляхтич, вочевидь як і решта мешканців Гуляльників, був неабияк збентежений чутками про небезпечну ситуацію в Луцьку з моровицею, яка, подейкували, спричинила припинення роботи ґродського уряду. Тож Й. Гуляльницький, вибираючи між тим, залишатися йому в Гуляльниках, де з ним могли жорстоко поквитатися непривітні родичі, чи їхати до Луцька, сподіваючись лише на фортуну, обрав безпечніший, на його думку, варіант -- сидіти вдома в очікуванні припинення або послаблення епідемії. Отже шляхтичі, котрі мешкали у сільській місцевості (куди, як у Гуляльниках, схоже, на той час ще не дісталася інфекція), хоча й знали про епідемію чуми на території повіту, однак уважали за можливе та потрібне поводитися у своєму селі так, як вони звикли це робити. Тож охоче з'ясовували стосунки між людьми свого кола (вочевидь не лише з ними) за допомогою насильства. Водночас чутки про моровицю в повітовому центрі лякали таких представників шляхетського стану, як Й.Гуляльницький. Це стримувало їх від того, щоб залишити порівняно безпечну зону свого села та негайно відбути до Луцька для вирішення нагальних проблем. До того ж вони не мали впевненості, чи працює ґродський суд з огляду на чуму.

Середина листопада 1601 р.: ще одне перенесення ґродських рочків

Після першого відтермінування наприкінці вересня -- на початку жовтня 1601 р. земських і ґродських судових рочків час спливав швидко. Настало 15 листопада. Саме на цю дату луцькі ґродські урядники призначили відкриття сесії суду, адже попередню, що мала розпочатися шість тижнів тому, 4 жовтня, завадила провести епідемія чуми. Однак і у середині листопада епідемічна обстановка в Луцьку, як і в повіті загалом, залишалася кепською. Тож місцевим ґродським урядникам не залишалося нічого іншого, як знову перенести рочки на шість тижнів. Здавалося б, що в адміністративно-судовій сфері Луцького повіту нічого не змінилося порівняно зі встановленим напередодні особливим «чумним» режимом. Тим часом моровиця вочевидь сильніше, ніж раніше, вплинула на спроможність ґродської влади безперебійно функціонувати у вогнищі епідемії.

Про подібні моменти публічно-правового життя в охопленому моровицею повіті дізнаємося зі свідчення, яке наприкінці 1601 р. дав луцькому підстарості Матвієві Стемковському й судді Остафієві Єловичу Малинському возний єнерал Валентій Тучаницький. Із цього документа випливає, що 8 вересня возний побував у службових справах на території Луцького повіту, а саме -- у Ведмежому, де ввіткнув у ворота тамтешнього двору, який належав шляхтичеві Олександрові Загоровському, двадцять сім судових позовів. До нього в Луцькому ґродському суді позивався писар цієї установи Войтех Станішевський. Один із позовів стосувався захоплення О.Загоровським ґрунту в належному луцькому ґродському писареві Воленському (Волицькому?) маєтку, а решту позовів присвячено відшкодуванню тамтешнім селянам збитків, завданих нападниками. Розгляд справи мав відбутися на сесії Луцького ґродського суду, початок якої планувався на 15 листопада. Однак усьому завадила епідемія чуми («помєнєньїє рочки дла повєтра нє доч/ли»).

Скасування судових рочків не надто позначилося принаймні на повсякденній рутинній роботі возного В. Тучаницького. Адже моровиця моровицею, а йому потрібно було розвозити судові позови шляхтичам із викликом їх на найближчу за часом чергову сесію ґродського суду. Приміром, 20 листопада 1601 р., тобто лише через кілька днів по скасуванню судових рочків, він подався за добре знайомою йому адресою -- до Ведмежого, аби вручити позови О. Загоровському. Примітно, що цього дня возний, так само, як і 8 вересня, знову ввіткнув у ворота подвір'я двадцять сім уже згаданих позовів із викликом до Луцького ґродського суду на оновлену дату судового засідання (на практиці ця судова сесія розпочалася 27 грудня, тобто за шість тижнів після останнього скасування 15 листопада). Крім ґродських В. Тучаницький залишив адресовані господареві Ведмежого ще два десятки земських позовів. Виклик О. Загоровського до земського суду як відповідача також ініціював луцький ґродський писар В. Станішевський. В одному з позовів ішлося про знищення за наказом О. Загоровського межових знаків на його воленському ґрунті, а в дев'ятнадцяти -- про відшкодування збитків і про штрафи за поранення воленських підданих. Розгляд судової справи, про яку йдеться, запланували на сесію земського суду на початок 1602 р., що мала часову прив'язку до католицького свята Трьох КоролівСвідчення возного про вручення судових позовів О.Загоровському, 31.ХІІ.1601 // Там само. -- Арк.827 зв. -- 828. (із того факту, що досвідчений ґродський писар, якого у судовій сфері важко було обдурити, закидав свого опонента десятками позовів, причому в різних інстанціях, можемо припустити: О. Загоровський за вчинений ним шляхетський наїзд отримав щонайменше чималий клопіт судової тяганини).

Загалом доволі очевидно, що луцькі ґродські урядники фактично взялися протидіяти епідемії чуми у своєму повіті адміністративними напівзаходами. Поспостерігавши десь із місяць, як моровиця охоплює Волинь, у тому числі територію Луцького повіту, вони все ж наважилися скасувати на початку жовтня 1601 р. ґродські рочки. Їх відтермінували на шість тижнів, однак, як з'ясувалося, урядники схибили у своїх розрахунках, адже по тому, як оголошений ними термін відкриття рочків -- 15 листопада -- настав, епідемія не відступила. Тож мислячи звичними для ґродської влади Луцька адміністративно-організаційними часовими віхами, а також діючи методом проб і помилок, тамтешні урядники знову відсунули судову сесію на шість тижнів, тобто призначили її на 27 грудня. Натомість їхні земські колеґи постали більш точними в розрахунках щодо перенесення судової сесії на час, коли вже не буде моровиці. Утім це пояснювалося не винятковою епідемічною прозорливістю земських служителів Феміди, а тим, що часові проміжки між сесіями земського суду були помітно тривалішими порівняно із ґродськими.

Звісно, одного скасування судових сесій було замало, щоб упоратися з чумою. Однак навіть у межах цього «відомчого карантину» його ефективність в епідемічному плані вочевидь виявилася меншою, аніж могла бути. Як пам'ятаємо, під час першого відтермінування луцьких ґродських рочків на початку жовтня 1601 р. місцевий ґродський уряд у звичному для себе режимі продовжив ризиковану в перебігу пошесті діяльність, адже попри небезпеку до його канцелярії прибували відвідувачі, а урядники ухвалювали різні рішення.

Луцькі ґродські урядники через чуму знову скасували заплановані на 15 листопада 1601 р. судові засідання. Уже йшлося про те, що возний єнерал В. Тучаницький 20 листопада рушив у службове відрядження Луцьким повітом. Звісно, він ризикував підхопити інфекцію та, напевно, це усвідомлював. Якщо при виконанні службових обов'язків возний наражав себе на небезпеку, то чи остерігався він епідемії в тих чи інших ситуаціях повсякденного життя? Чи після того, як 15 листопада луцькі ґродські урядники визнали, що епідемія в повіті триває, вони й надалі реґулярно відвідували ґродську канцелярію?

Відповідь на ці запитання можемо дістати, зокрема, з протестації В. Тучаницького проти Аркша Свинюського, його сина Мошка, а також Бера -- євреїв із містечка Романів Луцького повіту. 8 грудня 1601 р. з цим документом ознайомився луцькій бурґрабій Адам Ольшамовський, після чого його вписали до ґродських книг. Отже за словами В. Тучаницького А.Свинюський зі спільниками:

«20 листопада теперешнього, 1601 р., вони спочатку заступили добровільну дорогу на мосту через річку Стир моїй двірській челяді і слугам, коли ті йшли з романівського торгу -- Андрію Поповичу, Мартину Павловичу, шляхтичу