Протиепідемічні заходи влади на Волині (початок XVII століття)

Матису Головачевичу і служебній невісті (жінці -- /І.¹".) Ганні. Без будь-якої причини, лише зі свого злого умислу, вони їх побили й поранили, залишили лежати на місці. [Подорожні] їх привезли до мого дому на возі. [Нападники] пограбували в них чимало речей, зокрема в Мартина Павловича -- [взяли] копу грошей литовських із хусткою, яку куплено за 3 гроші; шапку, підшиту хутром лисиці за 1,5 золотого; сокиру за 9 грошей; сермягу за 0,5 копи грошей; ніж із поясом за 3 гроші. В Андрія Поповича -- мішок, у ньому було 0,5 копи грошей; зірвали шапку за 0,5 копи та за 2 гроші; корд (короткий меч -- П.".) за 2 злотих; шкірку за 7 грошей; ніж за 2 гроші. У Матиса Головачовича -- 70 грошей; хустку за 4 гроші; шапку, підшиту лисячим хутром за 3 злотих; шаблю за 1 копу грошей. У невісти Ганни пошарпали підвіку (жіночий головний убір -- П.".) за 6 грошей, товстку (хустка з грубого полотна -- П.".) за 0,5 копи; [заволоділи] мошною із 40 литовськими грошами. Щодо цього [я] не полишив би відразу вчинити проти них [нападників] протестацію. Однак, оскільки уряд вашої милості не працював через повітріє, не зміг цього зробити».

Описавши інцидент, що трапився 20 листопада 1601 р. з його підданими на мосту через Стир, возний В.Тучаницький перейшов до розповіді про нові кримінальні витівки своїх недоброзичливців -- євреїв із Романова. Причому цього разу їхня аґресія, у тому числі у формі фізичного насильства, виявилася спрямованою персонально проти нього самого:

«По цьому, 5 грудня, це свавільство ще більше осміліло, оскільки не дістало жодного покарання за свій попередній учинок. Довідалися, що я приїхав на романівський ярмарок для купівлі для своєї потреби кількох десятків мац (міра об'єму сипких тіл, від 80 до 100 л -- П.".) жита. Був там весь день. Купивши на тому ярмарку жита, як чоловік спокійний, не очікуючи нічого злого ані від них, ані від будь-кого іншого, [я], упевнений у надійності громадського порядку й посполитого права, поїхав на санях з одним лише хлопцем добровільною дорогою через романівський міст до свого дому, до Разник. У цей час ті вище названі євреї, підготувавшися разом із бахурами, зі своєю челяддю та з багатьма іншими своїми помічниками, імена і прізвиська яких вони ліпше знають, забувши про страх Господній [...] знайшли для свого злого вчинку зручне місце: засіли в порожньому млині, який на річці Стир при мосту. Коли я вночі -- могло бути кілька годин у ніч -- їхав через міст до того млина, [вони] спочатку вчинили окрик, а потім [...] мене жорстко й немилосердно побили та поранили».

Згодом челядники В. Тучаницького довідалися про злу пригоду, яка з ним трапилася. Цю новину до Разник приніс хлопець -- супутник постраждалого, котрому вдалося врятуватися. Піддані відшукали свого пораненого пана на місці інциденту й відвезли його на санях додому. Хоча возний залишився живий, однак побоювався, що побиття може стати для нього фатальним. У своїй протестації він нарікав також на пограбування. Зокрема нападники забрали в нього такі предмети верхнього одягу, як делію за 10 злотих, опанчу за 5 злотих, а ще шапку за 1 копу грошей литовських і турецьку шаблю за 10 злотих. Луцькій бурґрабій, ознайомившись із протестацією В. Тучаницького, не лише пішов назустріч скаржникові, наказавши записати його письмове звернення до ґродських книг, а й задовольнив його прохання щодо надання йому возного для засвідчення факту розбійного нападу, у тому числі для фіксації характеру поранень постраждалогоПротестація В.Тучаницького проти Аркша і Мошка Свинюських, а також Бера, 8.ХІІ.1601 // Там само. -- Арк.796--797 зв..

Із наведеної вище джерельної інформації простежуються не лише певні повсякденні реалії життя людей у волинській провінції після листопадового 1601 р. відтермінування ґродських судових рочків через епідемію чуми, а й те, як це відтермінування вплинуло на адміністративно-правові інституції Луцького повіту. Отже сталося так, що 20 листопада, тобто того самого дня, як возний В. Тучаницький у межах виконання своїх службових обов'язків доставляв конкретним адресатам судові позови, декілька його підданих із села Разник (Расники, Рясники), розташованого, судячи з усього, неподалік від містечка Романів, яке лежало східніше Луцька, подалися на романівський торг. Піше повернення разницьких підданих В.Тучаницького з торгу виявилося для них драматичним -- їх побили, поранили й пограбували декілька євреїв, котрі мешкали в Романові. Возний В.Тучаницький був налаштований притягнути нападників до судової відповідальності. Першим кроком на шляху до цього мало стати внесення протесту (протестації) до ґродських книг. Однак він не зміг це зробити, оскільки Луцький ґродський уряд не працював через епідемію чуми -- подібно до того, як це було під час першого перенесення судової сесії на початку жовтня 1601 р.

Тим часом 5 грудня 1601 р. возний В. Тучаницький поїхав як приватна особа на ярмарок до Романова придбати жита. Цей дрібний шляхтич мав помічника -- хлопця- челядника. Вочевидь він особисто, як звичайні селяни або міщани, купував збіжжя. Напевно не надто вирізнявся серед простого ярмаркового люду і своїм одягом. Принаймні ціна шапки цього возного була близькою до цін головних уборів його підданих: якщо у В. Тучаницького вона коштувала 1 копу литовських грошей, тобто 2,5 польського злотого, то, приміром, М. Павлович мав шапку за 1,5, а М. Головачович -- за 3 злотих.

Хай там як, а В. Тучаницький, котрий добре знав про чуму в Луцькому повіті, вочевидь не дуже зважав на цю загрозу, вирушаючи на велелюдний торг у Романові. Возний настільки захопився купівлею, що довелося повертатися додому поночі. Звісно, і людей, які ярмаркували в Романові, також не злякала смертельна епідемія. Як і групу вже згаданих романівських євреїв. Останні засіли у занедбаному млині аж ніяк не задля того, щоб там сховатися від моровиці -- вони чекали на В. Тучаницького, аби напасти на нього.

Возний, жертва розбійного нападу, уже 8 грудня 1601 р., через два дні після інциденту, подав відповідну протестацію до Луцького ґродського уряду. Крім фактів, пов'язаних із конкретикою злочину, В. Тучаницький, який, з одного боку, вочевидь поділяв настанови шляхетської системи цінностей щодо шанування правових норм, а з іншого -- під час виконання обов'язків возного часто стикався з фактами нехтування правом, убачав спонукальну причину розбійництва Аркші Свинюського та його поплічників, романівських євреїв, у тому, що вони не відповіли за свій попередній злочин. А безкарності посприяло, як випливає з протестації, тимчасове припинення діяльності ґродського уряду через чумну пошесть. Та обставина, що В. Тучаницький, котрий після нападу 20 листопада романівських євреїв на його підданих зі вже зазначеної причини не зміг подати протестацію проти них, однак після їхньої насильницької акції 5 грудня вже проти нього самого таки спромігся це зробити 8 грудня, доводить, що Луцький ґродський уряд поновив свою діяльність -- як видається, через загальне поліпшення епідемічної ситуації.

Звісно, що порівняно нетривалий за часом збій у роботі шляхетської станової інституції був невипадковим. Однак справжня його причина доволі очевидна -- епідемія чуми. Можливо, певну паузу у функціонуванні Луцького ґродського уряду (факт якої в останній декаді листопада 1601 р. підтвердив, отже, возний В.Тучаницький) спричинили якісь персональні проблеми луцьких ґродських урядників, як-от їх могла зачепити моровиця? Аби спробувати відповісти на це запитання, звернемося до документальних матеріалів. Своєрідним індикатором стабільної роботи Луцького ґродського уряду восени 1601 р. може бути головування в ньому бурґрабія Адама Ольшамовського. Адже саме він доволі довго беззмінно представляв ґродську владу в Луцькому повіті. Утім згодом він почав відходити від педантичного щоденного виконання своїх обов'язків. Приміром, якщо 9 жовтня А. Ольшамовський урядував у Луцькому замкуРеляція возного щодо справи І.Курияновського, 9.Х.1621 // Там само. -- Арк.775., то наступне засідання зміг провести через два дні, 12 жовтняЗізнання возних про обволання вбивць під час похорону С.Шенявського, 12.Х.1601 // Там само. - Арк.776.. Наприкінці листопада визначилася стала тенденція, яка полягала в тому, що ґродські урядники доволі часто змінювати один одного в ролі заступників луцького підстарости. Так, 28 листопада ґродську владу в Луцьку представляв Мартин ПрерацькийСкарга М.Ґрановсьського на М.Собеського, 28.ХІ.1601 // Там само. -- Арк.786 зв., а наступного дня віжки управління ґродським урядом знову повернув собі А.ОльшамовськийПротестація Й.Гуляльницького проти Т.Гуляльницького, 29.ХІ.1601 // Там само. -- Арк.787 зв.. Натомість 30 листопада вони опинилися в руках луцького ґродського писаря Войтеха Станішевського -- «за відсутності на цей час уродженого пана Матія Стемпковського, луцького підстарости»Реляція возного щодо справи Г.Сангушка Кошерського, 30.ХІ.1621 // Там само. -- Арк.788.. До слова, у ці дні вже згаданий возний В.Тучаницький міг подати скаргу про напад 20 листопада романівських євреїв на його підданих. Однак цього він чомусь не зробив, маючи за краще нарікати на припинення роботи Луцького ґродського уряду.

Своєрідна чехарда урядників, які заступали на владному посту луцького підстаросту (що вперше виразно проявилася наприкінці листопада 1601 р.), спостерігалася й у подальшому. Якщо 20 грудня відповідні повноваження виконував Стефан ДворецькийСвідчення возного про вручення судового позову луцькому старості від імені Я.Кашовського // Там само. -- Арк.797 зв., то 21 і 22 грудня вони перейшли, судячи з усього, до родича Адама Ольшамовського -- Мартина (Марціяна) ОльшамовськогоСвідчення возного щодо посесії Г.Ушака Куликовського частини маєтку Полганова, 21.ХІІ.1601 // Там само. -- Арк.804 зв.; Свідчення возного про вручення судових позовів різним особам, 22.ХІІ.1601 // Там само. -- Арк.805.. Тим часом доволі швидко А.Ольшамовський поновив свої керівні позиції в Луцькому ґродському урядіСкарга І.Ісайковського на Я.Сулимовського, 24.ХІІ.1601 // Там само. -- Арк.807..

Як бачимо, А. Ольшамовський, основний організатор роботи ґродської влади в Луцьку під час епідемії чуми в осінні місяці 1601 р., перебував на фактичному керівному посту в Луцькому ґродському уряді також і у грудні того року. Тобто, цілком очевидно, моровиця його не здолала. Це означає, що зауважене возним припинення роботи ґродського уряду на деякий час, особливо в кілька перших днів третьої декади листопада, спричинила не хвороба того, хто тимчасово виконував обов'язки луцького підстарости (подібні виконавці, як можна було переконатися, за потреби легко змінювали один одного). Найбільш імовірною причиною збоїв у робочому ритмі Луцького ґродського уряду стало накопичення проблем, пов'язаних із поширенням моровиці в межах повіту. Судячи з усього, саме через це ґродські урядники вирішили взяти паузу у своїй роботі. Про це стверджував і реальний свідок зупинки роботи шляхетських судово-адміністративних інституцій в Луцьку -- В. Тучаницький. Попри певну суперечливість у деталях, він, як офіційна особа, як возний, вочевидь не міг вигадати історію про вимушені канікули ґродської влади через чуму. Адже подав свою протестацію від 8 листопада 1601 р. цілком обізнаній і компетентній щодо цього особі -- луцькому бурґрабієві А. Ольшамовському.

27 грудня 1601 р. в Луцьку таки відкрилися заплановані на цю дату ґродські рочки. Нарешті в місті з'явився підстароста Матвій Стемпковський. Він і луцький ґродський суддя Остафій Єлович Малинський відкрили судову сесіюСвідчення возного про вручення судових позовів А.Фірлею, 27.ХІІ.1601 // Там само. -- Арк.814.. Ця обставина, а також те, що у грудні ґродський уряд, попри певні проблеми напередодні, продовжував функціонувати дає підстави припустити, що впродовж грудня 1601 р. епідемія чуми в Луцькому повіті стихла -- напевно так само, як і на території Волинського воєводства загалом.

Висновки

Отже під час епідемії чуми, яка в Луцькому повіті розпочалася 2 вересня 1601 р. й вочевидь охопила майже весь грудень, тобто тривала близько чотирьох місяців, повітові ґродські й земські станові судово-адміністративні інституції шляхти задля стримування пошесті вдалися до певних організаційних заходів карантинного характеру. На початку жовтня було скасовано заплановані на цей час сесії земського та ґродського судів. Їх перенесли на пізніший час згідно з усталеними термінами проведення судових рочків: земські -- на початок 1602 р. (що спричинило невдоволення деяких представників панівного соціального стану, яким скасована судова сесія була потрібна для залагодження власних правових та економічних проблем), а ґродські -- на 15 листопада. Оскільки до середини останнього осіннього місяця епідемія не завершилася, то ґродські судові рочки довелося ще раз відтермі- нувати на шість тижнів, тобто перенести їх на 27 грудня 1601 р.

Доволі очевидно, що земські та ґродські урядники в межах своїх повноважень, спираючись на чинні законодавчі норми (Литовський статут) і, принаймні формально, на «громадську думку» шляхти щодо актуального рівня епідемічної загрози, ухвалили значуще і стратегічно важливе для безпеки населення рішення про судові «канікули». Завдяки цьому було загальмовано процес інфікування населення, адже вдалося уникнути скупчення в Луцьку чималої кількості шляхтичів та їхніх слуг, котрі з'їхалися б із різних місцевостей на рочки, тісно між собою контактуючи, у тому числі у закритих приміщеннях Оскільки у краї бушувала моровиця, то такі велелюдні судові зібрання вочевидь прискорили б темпи поширення інфекції.

Попри цілком виправдане з епідеміологічного погляду владне рішення відмовитися від проведення судових рочків, ґродські урядники у своєму «відомчому карантині» діяли не системно, адже канцелярія Луцького ґродського суду продовжувала працювати на реґулярній основі (за винятком певних незначних часових збоїв). До неї прибували шляхтичі не лише в термінових, а й у рутинних справах, що могли зачекати сприятливішого часу. Активно переміщувалися територією повіту, охопленого епідемією, у службових справах дрібні судові урядники -- возні. У Луцьку не було обмежень щодо судово-правових публічних процедур, пов'язаних із ритуальними церемоніями, які передбачали відвідування храмів, ринків та інших місць масового скупчення людей. Усе це несло неабиякі епідемічні ризики. З одного боку, симптоматичним підтвердженням реальності чумної загрози в повітовому центрі стала смерть луцького «балвера», який під час моровиці контактував із багатьма клієнтами. З іншого боку, той факт, що його вимерлий через пошесть будинок ізолювали, може слугувати прикладом спеціальних практичних заходів влади карантинного характеру.

Попри небезпеку зараження, із-поміж шляхти, і не лише в її середовищі, знаходилися особи, які не відмовлялися від насильства, аби в такий спосіб забезпечити власні економічні та інші інтереси. Причому під час подібних силових акцій, які іноді набували форми доволі масштабних бойових дій, їхніми учасниками й жертвами ставали чимало осіб, а це явно не сприяло підвищенню рівня епідемічної безпеки місцевого населення. До того ж по завершенні «гарячої фази» сторони конфлікту, аби якнайкраще забезпечити свої правові позиції, прагнули дістатися ґродського уряду, що породжувало міграції з периферії до повітового центру, і навпаки. Утім у деяких випадках постраждалі відкладали подібні візити до сприятливішої епідемічної обстановки. Щодо населення сільської глибинки, яке ще не охопила моровиця, то воно, звичне до різних загроз, із-поміж яких пошесть не завжди була найстрашнішим лихом, іґнорувало чумну небезпеку принаймні в тому плані, що займалося своїми повсякденними господарськими справами, зокрема охоче вирушало на велелюдні ярмарки до найближчих містечок.

References

1. Boecki, Ch.M. (2000). Images of plague and pestilence: iconography and iconology.

2. Byfield, T. (2010). Renaissance: God in Man, A.D. 1300 to 1500: But Amid Its Splendors, Night Falls on Medieval Christianity (Christian History Project).

3. Frith, J. (2012). The History of Plague. Part 1: The Three Great Pandemics. Journal of Military and Veterans' Health, 20, 2(April]. court sessions, urban and regional judicial and administrative officials, epidemiological consciousness and behavior.

Размещено на Allbest.ru