Союз Пілсудського - Петлюри в історії боротьби за українську державність

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Союз Пілсудського - Петлюри в історії боротьби за українську державність

Владислав Верстюк

Владислав Верстюк доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії Української революції 1917-1921 рр., Інститут історії України НАН України (Київ, Україна)

Анотація. Аналізується перебіг українсько-польських відносин часів Української революції 1917-1921 рр., перехід від фази збройного протистояння до налагодження союзницької взаємодії, спрямованої на відсіч спільному ворогові - російському більшовизму. Методика дослідження спирається на загальні наукові методи аналізу, історизму, порівняння, деталізації та узагальнення. Також застосовано компаративний і структурний методи. Події 1919-1920 рр. розглядаються у широкому міжнародному контексті становлення Версальської політичної системи, геополітичного переформатування Центрально-Східної Європи. Наукова новизна. На основі української та польської історіографії, через уведення до наукового обігу низки нових архівних матеріалів фокусується увага на процесі становлення українсько-польських дипломатичних відносин, дипломатичній місії на чолі з А.Лівицьким, її прибутті до Варшави у жовтні 1919 р., дискусіях із польськими політиками з приводу визначення майбутнього міждержавного кордону. Чинниками, що справляли вагомий вплив на переговорний процес, стали поразки військ УНР, перехід Української галицької армії на бік Генерала А.Денікіна, жорсткі вимоги Варшави щодо включення до складу II Речіпосполитої Східної Галичини й Західної Волині, вимушене визнання українською стороною територіальних втрат, їх фіксація в декларації від 2 грудня 1919 р., реакція вітчизняних політиків на поступки уряду УНР, роль Ю.Пілсудського й С.Петлюри в підготовці договору, завершення переговорного процесу, підписання політичної та військової конвенцій і похід об'єднаних сил на Київ. Детально розкривається непростий, сповнений компромісів процес пошуку шляхів до порозуміння, що зрештою призвело до єдності у протистоянні спільному ворогові. У висновках констатується, що Варшавський договір залишається дискусійною подією. Оцінки його позбавлені однозначності та спрощеного неґативізму. Наголошується, що хоч тодішній союз і був нерівнозначним, проте дозволив продовжити боротьбу за українську незалежність до кінця 1921 р., а сьогодні є історичним плацдармом для формування позитивної візії українсько-польських стосунків.

Ключові слова: Варшавський договір, Пілсудський, Петлюра, дипломатична місія УНР, II Річ посполита, Паризька мирна конференція.

Pitsudski - Petliura Alliance in the History of the Fight for Ukrainian Statehood

Abstract. The article is dedicated to the anniversary of the Treaty of Warsaw. The author aims to analyze the course of drawing up Ukrainian-Polish relations during the Ukrainian Revolution of 1917-1921, transition from military confrontation to union restoration in order to repel the common enemy - Russian Bolshevism. The research methodology is based on common scientific methods of analysis, historicism, comparison, detailing and generalization. Comparative and structural methods have also been applied. Events of 1919-1920 are considered in the wide international context of the formation of the new Versailles political system, geopolitical reformation of Central and Eastern Europe. Scientific novelty. Using Ukrainian and Polish historiography, introducing a number of new archival materials into the scientific circulation, the author focuses his attention on the process of formation of Ukrainian-Polish diplomatic relations, establishing a Ukrainian diplomatic mission led by A.Livytskyi, arriving of the Ukrainian diplomatic mission in Warsaw in October 1919, setting up a negotiation process, discussions with Polish diplomats on defining the future Ukrainian-Polish border. Collapse of the UPR Army, transition of the Ukrainian Halychyna Army to the side of general A.Denikin as a factor in the weakening of Ukrainian positions. Strong demands of the Poles to include Eastern Halychyna and Western Volyn in Polish-Lithuanian Commonwealth. Forced recognition of the territorial losses by the Ukrainian side, stated in the mission declaration as of December 2, 1919. Reaction of the Ukrainian elite to the territorial concessions of UPR government. Role of J.Pilsudski and S.Petliura in the preparation of the treaty, completion of the negotiation process, signing the political and military conventions. Military campaign of the union armies to Kyiv. The article details the dramatic process of finding a path to mutual understanding, a path filled with compromises that ultimately led to unity in the fight against a common enemy. The findings state that this event was, and still is, scientifically relevant and debatable among historians. However, the estimates of the Treaty of Warsaw are devoid of ambiguity and simplistic negativism, they emphasize that the union, although not equivocal, allowed to continue the struggle for Ukrainian independence till the end of 1921, and today it is a historic springboard for the formation of a positive vision of the Ukrainian-Polish relations.

Keywords: Treaty of Warsaw, Pilsudski, Petliura, UPR Diplomatic Mission, Second Polish Republic, Paris Peace Conference.

В історії зовнішньої політики Української Народної Республіки є два великих міжнародних договори, які радикально вплинули на хід розвитку Української революції 1917-1921 рр. Один -- Брестський (Берестейський) -- був тісно пов'язаний із початковими етапами революції та проголошенням незалежності УНР, другий -- Варшавський -- продиктований відчайдушним прагненням продовжити боротьбу за національну державність на спаді революції. Обидва документа підписувалися в екстремальних умовах і не дали очікуваних результатів. Чи не тому до цього часу вони становлять предмет наукових дискусій, що не мають однозначних оцінок. Столітній ювілей Варшавського договору нагадує про цю важливу подію та дає нагоду ще раз повернутися до теми, нагадати головні спонукальні чинники, які привели обидві сторони до необхідності сісти за стіл переговорів, деталі, котрі супроводжували процес перемовин, ще раз уважно й об'єктивно проаналізувати текст документа, показати його безпосередні наслідки, а також дати цій важливій в українсько-польських відносинах події оцінку зі столітньої перспективи.

І останнє вступне зауваження. Варшавський договір варто розглядати не як одномоментну подію, прив'язану до 22 квітня 1920 р., а у ширшому контексті складного налагодження стосунків між двома державами, котрі виникли на фінальному етапі Першої світової війни. Аналізуючи двосторонні українсько-польські стосунки, важливо розуміти, в яких екстраординарних умовах вони розвивалися. Завершилося виснажливе воєнне протистояння, Європа перебувала у стані державно-політичної трансформації, формування нової Версальської системи. Особливо складною виявилася ситуація у Центрально-Східному регіоні континенту, де по закінченні Великої війни вибухнула революція, суть якої полягала в одночасному падінні імперій1 та постанні на їх місці національних держав, що вели відчайдушну боротьбу за власні кордони, як збройну, так і дипломатичну, шукаючи прихильності Найвищої ради Паризької мирної конференції, котра конструювала й освячувала новий порядок. Водночас величезним викликом для світу стало захоплення влади в Росії більшовиками, готовими занурити Європу в нову війну, але вже під гаслами «світової революції», і зайнятими активними пошуками спільників серед лівих сил інших країн. Динаміка міжнародного життя була шаленою. У цих умовах зовнішньополітичні чинники набували визначального значення, їх тиск змушував український уряд іти на непопулярні кроки у внутрішній політиці, диктував «modus vivendi» в новій Європі, що лише народжувалася. Тому в оцінці тих чи інших кроків, які вели до підписання Варшавського договору або визначили його результати й наслідки, необхідно тісно кореспондуватися з широким тогочасним міжнародним контекстом.

Одразу ж зауважу, що маю на меті спиратися прямо чи опосередковано на достатньо вагомий доробок колеґ, як українських, так і польських, котрі ввели до наукового обігу велику кількість різноманітного фактичного матеріалу, фахово його проаналізували, хоч, як було сказано вище, дійшли висновків, які не завжди збігаються Корнат М. Сім років: Геополітична революція в Центрально-Східній Європі (1914-1921 рр.) // Революція, державність, нація: Україна на шляху самоствердження (1917-1921 рр.): Мат. міжнар. наук. конф. (м. Київ, 1-2 червня 2017 р.). - К.; Чернігів, 2017. - С.71. Гетьманчук М.П. Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр. - Л., 1998; Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння: До питання генези українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. - Л., 1997; Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів: 1917-1923 рр. - Тернопіль, 2009; Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. - Л., 2002; Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. - К., 2007; Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918-1923 рр.: проблеми взаємовідносин. - К., 1998. Див. також: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - Л., 1998; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. - К., 2004; Лісевич І. У відблиску польських багнетів: Життя Києва під час перебування в ньому польських військ (травень - червень 1920 р.). - К., 2002; Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917-1921 років: на теренах постімперської Росії. - К., 2002; Нариси історії Української революції 1917-1921 рр.: У 2 кн. - Кн.2. - К., 2012; Польща та Україна в боротьбі за незалежність 1918-1920 / За ред. Т.Кшонстека, пер. із пол. - Варшава, 2010; Прушинський М. Драма Пілсудського: Війна 1920 / Пер. із пол. - К., 1997; Революція, державність, нація: Україна на шляху самоствердження (1917-1921 рр.). - К.; Чернігів, 2017; Сергійчук В. Симон Петлюра. - К., 2004; Солдатенко В. Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. - К., 2007; Bruski J.J. Petlurowcy: Centrum Panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wy- chodzstwie (1919-1924). - Кrаk6w, 2000; Nowak A. Polska i trzy Rosje: Studium polityki wschodniej Jozefa Pilsudskiego (do kwietnia 1920 r.). - Warszawa, 2001; Pisulinski J. Nie tylko Petlura: Kwestia ukrainska w polskiej polityce zagranicz- nej w latach 1918-1923. - Wroclaw, 2004; Polska i Ukraina: Sojusz 1920 roku i jego nastpstwa / Red. nauk. Z.Karpus, W.Rezmer, E.Wiszka. - Torun, 1997; Suleja W. Jozef Pilsudski. - Wroclaw; Warszawa; Krakow, 1995 та ін.. Додам, що детальний аналіз цієї літератури свого часу здійснив С.Віднянський Віднянський С. Варшавський договір 1920 року в оцінці сучасної української історіографії // Україна дипломатична: Наук. щоріч. - Вип.18. - К., 2017. - С.91-100..

Перша світова війна та революція в Росії відкрили перед українцями шлях до здобуття державності. До кінця 1917 р. стратегія українського руху визначалася гаслом національно-територіальної автономії у складі демократичної федеративної Російської Республіки. Але після падіння Тимчасового уряду й захоплення влади в Петрограді більшовиками, після розгону ними Всеросійських установчих зборів та оголошення війни Україні стало зрозумілим, що стратегія автономії втратила будь-які шанси на реалізацію. Тому у січні 1918 р. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку незалежною державою. Важливим атрибутом самостійності мало стати міжнародне визнання. Окрім того критично необхідною була зовнішня підтримка збройною силою в боротьбі як із білою, так і червоною Росією. Таку допомогу УНР надали країни Четверного союзу. Якби вони виграли в Першій світовій війні, українська державність із великою долею вірогідності могла б закоренитися. Однак цього не сталося. Перемогу здобула Антанта, а за Україною закріпилося тавро спільниці Центральних держав, що принесло їй чимало додаткових випробувань уже в найближчому майбутньому.

Скориставшись поразкою Четверного союзу у світовій війні радянська Росія денонсувала Брестський мирний договір і практично відразу розпочала неоголошену війну проти України. 28 листопада 1918 р. у Суджі на території Росії більшовики створили так званий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, котрий видав декрет про створення реввійськради групи військ Курського напрямку (саме таку назву з тактичних міркувань дістало російське військове угруповання, сформоване спеціально для наступу на Україну). На початку січня 1919 р. червоні захопили Харків. 16 січня уряд УНР змушений був оголосити про стан війни з більшовицькою Росією, чиї сили вели активний наступ на Катеринослав, Полтаву, Київ Нариси історії Української революції 1917-1921 рр.: У 2 кн. - Кн.2. - С.22.. 17 лютого Директорія УНР звернулася до держав Антанти та США з декларацією про допомогу в боротьбі з більшовиками, а згодом надіслала повноважну делегацію на Паризьку мирну конференцію.

Як показали контакти представників УНР із командуванням французького експедиційного корпусу в Одесі на початку 1919 р., а головно робота Паризької мирної конференції, переможці не хотіли бачити на повоєнній карті Європи Україну як незалежну державу. Вони перебували в полоні формули про «триєдину» (великороси, малороси, білоруси) російську націю й робили ставку на небільшовицьку Росію. 25 травня 1919 р. Антанта визнала уряд адмірала О.Колчака єдиним представником інтересів Росії. Їх цілком задовольняла ідея федералізації колишньої імперії, в якій українці отримали б певну автономію. Українське питання мало розглядатися суто в рамках загальноросійських проблем Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 року в правовому аспекті. - Мюнхен, 1971. - С.258259. Слушну думку з цього приводу висловив польський історик М.Корнат: «Західні держави не мали розуміння того, що робити із територіями, розташованими між “етнографічною Польщею” та “корінною Росією”, тобто.

Єдиною країною, котра бачила сенс в Українській державі як буфері та союзниці в боротьбі з Росією (і комуністичною, і білою), була новопроголошена Польща (II Річпосполита). Але насамперед належало вирішити проблему кордонів і лише потім домовлятися про антибільшовицький союз. Ця проблема не мала простого розв'язку, адже існувало широке українсько-польське пограниччя, на якому обидва народи пустили глибоке коріння. Польська історична пам'ять будувалася на рефлексіях про давню Річ Посполиту та роль поляків в «окультуренні» її «кресів». Праві політичні сили, передусім націонал-демократи на чолі з Р.Дмовським, вимагали відновлення держави в кордонах 1772 р. Східна політика Польської соціалістичної партії, зокрема Ю.Пілсудського, була поміркованішою, базованою на ідеях послаблення Росії шляхом утворення на її західних рубежах низки національних держав, пов'язаних із Варшавою федерацією. Утім і для Ю.Пілсудського належність до Польщі Східної Галичини, як і Віленського краю, де він народився, не підлягала сумніву. Брестський мирний договір, за яким до УНР відійшли Холмщина й Підляшшя, породив першу лінію напруги в українсько-польських стосунках. Поляки вплинули на уряд Австро-Угорщини, щоб таємний додаток до цього документа про створення на території Східної Галичини окремого коронного краю не було реалізовано. Із листопада 1918 р., від моменту проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, розпочалася збройна боротьба за східну частину Галичини. Вона вилилась у масштабну польсько-українську війну, що тривала до літа 1919 р. і в яку формально була втягнута УНР після проголошення злуки із ЗУНР. Окрім того, польська й уенерівська армії зійшлися у протистоянні на території Західної Волині. Уже наприкінці листопада 1918 р. поляки захопили Холмщину та вступили до Володимира-Волинського. Як показала історія 1919-го року, УНР довелося вести боротьбу на трьох фронтах: більшовицькому, де- нікінському, польському. Це виявилося непосильним тягарем.

Упродовж 1919 р. Директорія, а передусім С.Петлюра, намагалися встановити контакти з польською стороною та укласти принаймні перемир'я. Особливістю ситуації було й те, що ані Польща, ані УНР не оголошували одна одній війни. Ба більше, в УНР на початку 1919 р. діяло польське дипломатичне представництво на чолі з Б.Кутиловським і військова місія ґенерала Г.Остаповичаукраїнськими, білоруськими та литовськими землями, на яких проживало близько п'яти мільйонів поляків. позиції Лондона та Парижа Росія мала стати національною державною, некомуністичною, можливо демо кратичною, і яка наддасть українському народові культурну автономію. Проте, справа в тому, що такої Росії не існувало. На руїнах царської імперії більшовики створили нову та експансивну імперію, озброєну ціллю визволення пригноблених класів» (див.: Корнат М. Сім років: Геополітична революція в Центрально-Східній Європі (1914-1921 рр.). - С.73--74). Wyszczelski L. Wojna o kresy wschodnie: 1918-1921. -- Warszawa, 2011. -- S.61.. Ця обставина спрощувала нав'язання контактів.

Відновлення польської державності, поставлене на порядок денний світовою війною, залежало від багатьох чинників. Нову Польщу довелося формувати з трьох різних частин, які понад століття перебували у складі інших держав (Австро-Угорщини, Німеччини, Росії), у зв'язку з цим виникла напруга не лише у Східній Галичині та Волині, але й на польсько-німецькому, польсько-чеському, польсько-білоруському, польсько-литовському порубіжжі. Попри це становлення польської державності відбувалося в незрівнянно сприятливіших умовах, ніж української. Антанта жодним чином не ставила під сумнів відновлення Польщі як держави, однак не мала чіткого бачення її майбутніх кордонів, схилялася до етнічного принципу їх визначення:

«Розуміння “етнографічної” Польщі було двояким. Перше з них -- французьке -- допровадило до визнання того, що Польща має право на суттєвий територіальний приріст за рахунок Німеччини, і, перш за все, на власне узбережжя Балтики. Однак існувала друга візія польської держави -- без більшого територіального розширення на заході й півночі, без Верхньої Силезії та Померанії і, перш за все, без Ґданська. У двох цих концепціях східний кордон Царства Польського, визначений на Віденському конгресі, мав бути mutatis mutandis східного кордону нової Польщі» Корнат М. Сім років: Геополітична революція в Центрально-Східній Європі (1914--1921 рр.). -- С.73..

Натомість поляки хотіли більшого: відновлення Польщі у старих кордонах Речі Посполитої станом на XVIII ст. Це породжувало порубіжні конфлікти.

На українські, білоруські та литовські землі зазіхали й російські більшовики. Скориставшись виведенням німецьких військ із Литви вони розгорнули наступ, попередньо створивши Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд Литви на чолі з В.Міцкявічюсом-Капсукасом Великая Октябрьская социалистическая революция. Изд. 3-е. - Москва, 1987. - С.302., котрий опублікував маніфест про перехід влади до рад та створення Литовської Соціалістичної Радянської Республіки. Фактично відразу, 22 грудня 1918 р., більшовицька Росія визнала це утворення, а російська Червона армія взяла під контроль значну частину Литви включно з Вільном, куди у січні 1919 р. переїхав уряд В.Міцкявічуса-Капсукаса. Сценарій, за яким більшовики діяли в Україні, Естонії та Латвії, було успішно застосовано й у Білорусії Про справжню суть цього сценарію можна довідатися з телеграми В.Леніна червоному головнокомандувачеві І.Вацетісу від 29 листопада 1918 р.: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів» (див.: Ленин В.И. Полное собрание сочинений. -- Т.37. -- Москва, 1981. -- С.224). Безумовно всі ці радянські «уряди» були маріонетковими та несамостійними, вони підпорядковувалися Москві, слухняно виконуючи вказівки. Саме за такою вказівкою в лютому 1919 р. відбулося об'єднання Литви й Білорусії в Литовсько-Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку.. Таким чином, більшовики з'явилися на території, яку поляки вважали своєю. У лютому 1919 р. розпочалася радянсько-польська війна. У квітні польські війська оволоділи Віленським краєм і частиною Західної Білорусії, а також просунулися на Волинь та взяли Луцьк. У травні ситуація виглядала так: у Луцьку були польські війська, у Рівному -- більшовицькі, а між ними у вузькому коридорі завширшки 50 км у районі Дубно -- Броди опинилась Армія УНР. Вона перебувала у кризовому стані, тому українська сторона запропонувала польській почати переговори про перемир'я на волинському фронті та спільні дії супроти більшовиків. Поляки теж були зацікавлені в пошуку шляхів примирення з українцями, але на власних умовах. Головною вимогою Польща виставляла своє право на володіння територією Східної Галичини. Звичайно, що українці, для яких цей край був «національним П'ємонтом», міцно трималися думки про належність його, а також Підляшшя та Холмщини до Української держави. Цю тезу вони відстоювали на переговорах у Бресті 1918 р. перед країнами Четверного союзу. Наступного року це питання було порушене перед Паризькою мирною конференцією. Союзники, як було вже сказано вище, не мали чітких планів вирішення цієї проблеми. Антантівські місії Генералів Бартелемі Енциклопедія історії України. -- Т.1. -- К., 2003. -- С.196. Там само. -- С.358. та Боти, спрямовані до Східної Галичини, успіхом не увінчались.

Погіршення воєнно-стратегічної ситуація змушувала українців іти на прямі переговори з поляками. Причому останні, отримавши у своє розпорядження свіжі сили ґенерала Ю.Галлера та успішно використавши їх проти Української галицької армії, розширили територіальні претензії до лінії Збруча. Ставало зрозумілим, що поступок з українського боку не уникнути, та допоки УГА зберігала боєздатність не зникала й надія, що ЗУНР утримається на Східній Галичині. Провал Чортківської операції остаточно розсіяв ці сподівання та спричинив додатковий тиск із польської сторони.

25 червня 1919 р. Найвища рада Паризької мирної конференції, зважаючи на більшовицьку загрозу, дозволила Польщі тимчасово окупувати територію Східної Галичини по р. Збруч із наданням цьому краю статусу автономії. Трьома днями пізніше вона дала згоду на використання армії ґенерала Ю.Галлера на галицько-волинському фронті для боротьби з більшовиками. Ухвалене в Парижі рішення стало вагомим арґументом на користь польської сторони. Починаючи з травня 1919 р. поляки й українці кілька разів сідали за переговори різного рівня щодо умов тимчасового перемир'я, зондування можливих варіантів узгодження міждержавних взаємин. Ішлося головно про лінію кордону. Утім саме це питання завжди ставало каменем спотикання. Обидві сторони були готові до спільних дій проти більшовиків, але не знаходили порозуміння у справі Східної Галичини та Волині. Так сталося й з черговою українською дипломатичною місією на чолі з П.Пилипчуком, яка прибула до Варшави 13 серпня.

Це був час, коли об'єднані українські армії розпочали вдалий наступ проти більшовиків і до кінця серпня 1919 р. оволоділи Правобережною Україною та підійшли до Києва, що було на руку й полякам, адже створювало для них сприятливі умови на литовсько-білоруському фронті.

1 вересня 1919 р. у Варшаві після довгих перемовин та консультацій угоду про перемир'я на галицько-волинському фронті було підписано. Документ визначав демаркаційну лінію по р. Збруч і далі від Жванчика між Славутою та Шепетівкою до Сарн -- Лунинець. Бойові дії припинялися (фактично вони не велися з червня) на місяць із правом продовження цього терміну. Питання спільних дій проти більшовиків вирішене не було, але створювалася спеціальна комісія для його обговорення. Також передбачався обмін зв'язковими офіцерами між штабами армій, і вже 7 вересня до Кам'янця-Подільського прибув представник польського командування капітан В.Чарноцький Нариси історій Української революції 1917-1921 рр. - Т.2. - С.69-70.. Однак ця угода не змогла зрушити з місця проблему кордону. П.Пи- липчука після повернення до Кам'янця-Подільського ледь не заарештували, оскільки в польській пресі з'явилося його інтерв'ю, де український дипломат необережно висловився про незацікавленість уряду УНР у Східній Галичині. Причому сам П.Пилипчук виправдовувався тим, що його слова було перекручено та хибно інтерпретовано.

Улітку 1919 р. активізувалася ще одна військово-політична сила, що дедалі ускладнювало ситуацію в Україні. Збройні сили Півдня Росії під командуванням ґенерала А.Денікіна розгорнули потужний наступ у напрямку на Москву, при цьому захопивши своїм лівим фланґом спочатку Донбас, а потім і Лівобережну Україну. 30 серпня денікінці ввійшли до Києва, який за кілька годин до цього взяли під контроль українські підрозділи. Досягти домовленості з білоґвардійцями про спільну боротьбу проти більшовиків проводу УНР не вдалося. Натомість виник ще один російсько-український конфлікт -- тепер уже з білими. Після оволодіння Києвом А.Денікін повів наступ на українську армію. Для цього було виділено групу військ загальною чисельністю понад 20 тис. багнетів. 24 вересня уряд УНР оголосив стан війни з «білою Росією». Це знову актуалізувало необхідність залагодження відносин із Польщею Ю.Пілсудський розумів, яку потенційну небезпеку для Польщі може мати перемога над більшовиками А.Денікіна, адже головним його ідеологічним гаслом була «єдина й неподільна Росія». Тому у час вирішальних боїв між червоними та білими польська армія практично не вела активних дій. Пізніше А.Денікін навіть звинувачував Ю.Пілсудського в нібито підігруванні червоним: «Війська Київської області перебували у загроже- ному становищі, дивізія за дивізією радянських військ перекидалися з польського на наш фронт, а поляки не рухалися з місця» (див.: Деникин А.И. Очерки русской смуты. -- Т.5: Вооружённые силы Юга России. -- Москва, 2003. - С.576)..

В українців була ще одна важлива й неприємна причина для пошуку порозуміння з поляками. Дипломатична місія УНР у Парижі не змогла добитися бажаного позитивного результату. Одна з причин крилася у квотному партійному принципі формування місії, невмінні її очільника Г.Сидоренка організувати ефективну роботу, а також у різних завданнях, що їх ставили перед собою наддніпрянці та галичани. Як згадував І.Мазепа:

«Справді, паризька делегація, до якої були приділені наші найкращі дипломатичні сили, для якої уряд не жалів ніяких коштів, так скандально скрахувала. “Україна не є центр організованости і ладу... Україна -- нова Мексика!” -- до таких висновків привела діяльність нашої паризької делегації навіть прихильників української справи в Парижі. Це був тяжкий удар для нашої справи [...] Ось за таких умов в нашому уряді чим далі все більше почала зміцнятися думка про те, що треба розпочати нову дипломатичну акцію за кордоном, але не там, у Парижі, де ми в той час своїми слабими силами не могли досягнути ніяких позитивних наслідків, а в новому, сусідньому для нас центрі -- Варшаві» Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. - К., 2003. - С.286..

Підписання перемир'я 1 вересня 1919 р. створювало сприятливі умови для українсько-польського зближення. 26 вересня в Кам'янці-Подільському на спільному засіданні Директорії було видано директиви новій дипломатичній місії, що мала відбути до Варшави. Їй надали високого державного статусу, призначивши очільником міністра закордонних справ А.Лівицького. Відповідно до отриманих повноважень місія й цього разу повинна була дотримуватися лінії невизначеності долі Східної Галичини, державна належність якої залежала від рішення Паризької мирної конференції. Українські дипломати мали домагатися, щоб кордони між Польщею та Україною не встановлювалися до звільнення всієї України, а головно укласти військовий договір, за яким польські війська прикривали б ліве крило Армії УНР. У найтяжчій ситуації дипломатична місія могла поступитися Холмщиною й Підляшшям, і то умовно, до скликання українського парламенту, який остаточно мав вирішити цю справу Там само. - С.286-287.. Місія надсилалася до Варшави в порозумінні з Є.Петрушевичем, а до її складу входили і представники ЗУНР (С.Витвицький, А.Горбачевський, М.Новаковський) Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки: Листопад 1918 - листопад 1920 рр.: Документи і матеріали: У 2 т., 3 ч. - Т.1. - К., 2006. - С.523..

14 жовтня 1919 р. українські дипломати прибули до Варшави, але офіційне відкриття переговорів відклалося майже на три тижні. Затримка з початком роботи мала свої причини. «Начальник» Польської держави Ю.Пілсудський, прем'єр І.Па- деревський у той час перебували у Вільні на відкритті університету, і при цьому у Варшаві знаходилася денікінська місія Білоґвардійці на той час потрапили у складне становище під Києвом, де на них активно тиснули 12-та й 14-та армії більшовиків. Тому денікінці прагнули досягти перемир'я з поляками, використати їх для забезпечення свого лівого фланґу, а також з польською допомогою нейтралізувати українські війська.. Представники Антанти побоювалися, що успішні контакти петлюрівців із поляками зашкодять порозумінню останніх із денікінцями. Не було також остаточного рішення Найвищої ради Паризької мирної конференції щодо автономії Галичини Pisulinski J. Nie tylko Petlura... - S.171.. Обидві сторони плекали надії, що воно буде вирішене саме на їхню користь.

Уже перші дні перебування у Варшаві члени української делегації використали для збору інформації та нав'язання неофіційних контактів із польськими дипломатами й політиками. Л.Михайлів як тимчасовий виконувач обов'язків голови місії 9 жовтня 1919 р. побував у міністерстві закордонних справ, де мав попередні розмови з референтом з українських справ М.Шумляковським, директором департаменту східних справ Р.Кноллем та тимчасово виконуючим обов'язки міністра закордонних справ З.Окенським. У ході розмов з'ясувалося, що офіційні переговори можуть розпочатися лише після повернення до Варшави керівництва держави. Р.Кнолль, виходячи з обставин невизнання іншими країнами УНР, запропонував місії скласти перед польським урядом політичну декларацію, на підставі якої далі формуватимуться двосторонні відносини. Важливою була його теза про те, що «Польща, яка у своїй зовнішній політиці керується вказівками держав Антанти, не може йти всупереч із намірами цих держав, отже для Польщі визнання України самостійною суверенною державою є питанням, зв'язаним із настроями й намірами Антанти» Доценко О. Літопис Української революції: Матеріали і документи до історії Української революції. -- Т.2, кн.5. -- Л., 1923. -- C.21--22.. 14 жовтня Л.Михайлів мав зустріч зі В.Скшинським, який частково повторив сказане Р.Кноллем («воля Польщі зв'язана волею Антанти») та що визнання України Польщею залежатиме від ставлення союзників. У справі військової допомоги великих перспектив теж не проглядалося, адже Польща не мала значних запасів зброї. В.Скшинський обіцяв, що польський уряд не чинитиме перешкод галичанам, які побажають приєднатися до Армії УНР.

Зібрана членами дипломатичної місії інформація назагал не була оптимістичною. Визнання самостійності України й ідея союзницьких відносин із нею підтримувалися лише у середовищі Польської соціалістичної партії, тоді як ліберали сумнівалися в доцільності таких кроків, а націонал-демократи та консерватори були проти й вели агітацію за примирення з А.Денікіним коштом України Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ: Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919--1921) / Упор. В.Кавунник. -- К., 2016. -- С.555.. За таких обставин 28 жовтня 1919 р. відбулося офіційне відкриття переговорів. Перше засідання обмежилося лише взаємними привітаннями та виголошенням українцями декларації, яку від них вимагала польська сторона. Документ було ґрунтовано на підставі повноважень і принципів, виданих делеґації в Кам'янці-Подільському. Наголошувалося, що УНР спирається на етнографічний принцип у розбудові державності. Декларація ставила питання про необхідність визнання Польщею самостійності України, а також про співпрацю в боротьбі зі спільним ворогом -- більшовизмом. Отже жодним чином не йшлося про територіальні поступки.

Однак польська сторона сподівалась іншого, вона не хотіла приймати таку декларацією. Тому 30 жовтня 1919 р. зажадала, щоб українські дипломати надали ґарантії дружнього ставлення України до Польщі, і найважливішою з них було визнання Східної Галичини польською територією. Категоричність вимог Варшави спричинила відкликання декларації. Українським представникам потрібен був час для прийняття кардинального рішення. У переговорах настала пауза.

30 жовтня 1919 р. А.Лівицького прийняв Ю.Пілсудський. У справі визнання самостійності України він виявляв якнайбільшу прихильність і свою готовність її підтримувати, зазначивши, однак, що має водночас зважати на настрої польського суспільства, яке цю ідею не схвалювало. Питання кордонів, за його переконанням, треба було б залагодити у загальних рисах, щоб воно не стало фатальним у польсько-українських переговорах Pisulinski J. Nie tylko Petlura... - S.174..

На початку останнього місяця осені 1919 р. УНР зазнала ще одного потрясіння. 6 листопада командування УГА підписало перемир'я з представниками денікінців, фактично галицька армія перейшла на бік російських білоґвардійців, що ліквідувало єдиний український фронт. Ця подія поставила УНР в безвихідь. Допоки військо зберігало боєздатність, дипломати мали серйозний арґумент у переговорах, але тепер компроміс із Польщею ставав безальтернативним. 1 грудня до дипломатичної місії у Варшаві прибули кур'єри від уряду УНР. У листі прем'єр-міністра І.Мазепи йшлося, що армії необхідні рушниці, набої та гроші, які вона може отримати тільки через Польщу. Польська сторона була добре поінформованою про цю ситуацію й методично збільшувала тиск на українських дипломатів. Поляки наполягали на швидкому проведенні переговорів, зрозуміло, із позитивним для себе результатом, а саме в пункті 1 декларації мало бути чітко зазначено, що кордон між Польщею та Україною проходить по р. Збруч, інакше погрожували не продовжувати стан перемир'я. Це ставило українську делегацію перед необхідністю поступок, за якими з'являвся шанс на реорганізацію армії та продовження боротьби. На засіданні місії було вирішено змінити текст декларації відповідно до польських вимог Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ: Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919-1921). -- С.562--563..

Не маючи достатніх урядових повноважень на те, пам'ятаючи історію попередніх українських місій, А.Лівицький вирішив проконсультуватися з урядом і 27 листопада 1919 р. виїхав в Україну. По дорозі він мав зустріч із членом Директорії Ф.Швецем. Після обговорення проблеми останній висловився за подання декларації, яка влаштувала б польську сторону. У Тернополі А.Лівицький мав консультації з А.Степаненком, П.Христюком, М.Ковалевським, котрі вважали, що інтереси моменту вимагають підписання декларації Там само. -- С.561.. Нарешті повернувшись до Варшави, А.Лівицький 2 грудня скликав нараду з провідних політичних і державних діячів УНР, які на той час перебували в Польщі (Б.Гомзин, О.Ковалевський, Ю.Коллард, Л.Старицька-Черняхівська, В.Старосольський, С.Русова, С.Шемет та інші, усього до 30 осіб), щоб і з ними ще раз обговорити поточну ситуацію. Більшість учасників зібрання висловилися за необхідність продовжити діалог із поляками Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917--1921. -- Т.2. -- С.195--196..

Того ж дня голова української дипломатичної місії А.Лівицький подав польській стороні декларацію, яка визначала західний кордон УНР від Чорного моря вздовж р. Дністер, а від Дністра між Польщею та Україною вздовж р. Збруч, і далі через Північно-Західну Волинь. Остаточна лінія українсько-польського кордону мала залежати від ухвали Паризької мирної конференції. Українська сторона забезпечувала поляків на своїй території такими національно-культурними правами, які мали отримати українці на польських теренах. У порозумінні з українцями-галичанами польський уряд мав вирішити, яку форму правління застосувати на Східній Галичині. Влада УНР ґарантувала, що справедливе вирішення земельного питання буде здійснене Всеукраїнськими установчими зборами. У другій частині декларації офіційно прохалося про визнання незалежності Української Народної Республіки з наступним укладенням із нею військових і торговельних конвенцій та йшлося про негайне відкриття транзиту з третіх держав через Польщу колишніх полонених-українців, грошей і військового майна. Також наголошувалося на потребі надання військової допомоги, вирішення долі українців, інтернованих та ув'язнених у Польщі Ukraine and Poland in Documents 1918-1922. - Vol.I. - New York, 1983. - P.435-437..

Зрозуміло, що, як би не підстраховував себе консультаціями з українськими політиками А.Лівицький, така декларація не могла не мати неґативного розголосу. Першими її опротестували галицькі представники в дипломатичній місії -- вони відмовилися ставити свої підписи під текстом документа й демонстративно вийшли з її складу. Знайшлися критики декларації й серед наддніпрянців, опонентів С.Петлюри. Серед них перед вели М.Грушевський і В.Винниченко. Утім голова Директорії УНР, перед яким стояла дилема втратити все, або, пожертвувавши частину, продовжити боротьбу, прибув 7 грудня 1919 р. до Варшави й підтвердив чинність декларації від 2 грудня.

3 грудня 1919 р. відбулася зустріч С.Петлюри з Ю.Пілсудським. У результаті українська сторона отримала принципову згоду на формування на території Польщі з українських полонених «військової певної частини» Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - T.IV. - К., 2006. - С.363.. Фактично декларація від 2 грудня врятувала український провід від повної катастрофи. Дещо згодом, наприкінці березня 1920 р., А.Лівицький писав:

«Спираючись на декларацію 2-го грудня, уряд наш зміг знайти на території Польщі не тільки місце, куди відступили рештки української армії і евакуйовані державні установи, але також і базу, на якій, після попередніх, не зовсім добре переведених, заходів, -- зараз відбувається вже в полагодженому напрямкові і по певному планові організація нових військових сил України. Не можна також замовчати і легковажити того, що Польща зараз являється єдиною дорогою для зносин України із рештою світу, і що здебільшого через Польщу зноситься наш уряд з своїми місіями за кордоном» Архів Української Народної Республіки: Міністерство закордонних справ: Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919-1921). - С.575..

Безумовно, А.Лівицький відіграв важливу роль у проведенні українсько-польських переговорів, але головна відповідальність лягала на С.Петлюру. Він був переконаний, що найбільша загроза Україні виходила не від Польщі, а від більшовиків. С.Петлюра був одним із перших, хто зрозумів масштаб більшовицької небезпеки для Європи. 21 січня 1920 р. в листі до нового очільника української дипломатичної місії на Паризькій мирній конференції М.Тишкевича він застерігав, що більшовики за першої ж можливості не лише порахуються з поляками, а й «перекинуться далі на Захід». При цьому «Галичина може бути обрана ними як дорога, через яку вони будуть іти на Захід, при чім вони попробують явитися в Галичині в ролі спасителів од польського ярма». Парадоксально, але прагнучі прихильності Антанти, С.Петлюра досить скептично оцінював її східну політику як хаотичну й «дальтонічну». Він писав своєму адресатові, що спроби Антанти відгородитися від більшовицької Росії «санітарним кордоном» із Польщі, Румунії, Чехословаччини та Югославії -- примарні. Наголошував, що «лише Україна зможе большевицькі плани переплутати, але для цього їй треба мати військову свою силу» Гентош Л. Листи Симона Петлюри до графа Михайла Тишкевича // Україна модерна. - Ч.1. - Л.,

1996. - С.167-169.. Очевидно, зі свого пункту бачення голова Директорії УНР мав рацію. Паризька мирна конференція була асамблеєю переможців, на яку не допустили переможених. Її центральним завданням була підготовка договорів із країнами Четверного союзу. Усі найважливіші питання вирішували президент Франції Ж.Клемансо, прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж і президент США В.Вільсон. Однак кожен із них мав власні інтереси, котрі далеко не завжди узгоджувалися: «Американці підозрювали британців і французів у імперіалістичних задумах. Британці підозрювали французів у наполеонівських тенденціях. І британці, і французи сумнівалися в щирості американської прихильності» Дейвіс Н. Європа: Історія. - К., 2006. - С.955.. Для Франції головне завдання полягало в якомога більшому послабленні Німеччини, поверненні територій, втрачених після поразки у франко-прусській війні 1870--1871 рр. Великобританія не хотіла надмірного посилення Франції й розчленування Німеччини. Американська дипломатія прагнула покарання німців за розв'язання світової війни, але одночасно побоювалася, що розвиток соціалістичного революційного руху може знищити як автократичний мілітаризм, так і ліберальний капіталізм Wdrowski J.R. Stany Zjednoczone wobec konfliktow na wschodzie Europy 1917-1922. -- Warszawa, 2017. -- S.89..

За Версальським мирним договором, підписаним 28 червня 1919 р., Німеччина зберегла цілісність, але втратила 1/8 своїх довоєнних територій і всі колонії. Вона повинна була радикально скоротити збройні сили та виплатити величезні репарації. Ідеї й положення цього документа мали сильний вплив на всі інші рішення конференції. Так, було анульовано Брестський мирний договір, що також зачіпало інтереси УНР. Як уже йшлося вище, у планах Антанти Україні самостійного місця не відводилося.

11 вересня 1919 р. у Сен-Жермені було підписано мирний договір між Антантою й Австрією, яким зафіксовано розпад Австро-Угорської імперії. Непослідовність східної політики союзників у цьому акті була очевидною. Зокрема Антанта хоч і передала Східну Галичину під тимчасовий контроль Польщі, визнавалася сувереном Галичини й мала розробити статут її автономії. Та після підписання Сен-Жерменського миру східногалицька тема на деякий час утратила для Антанти актуальність. Статут автономії краю було схвалено Найвищою радою Паризької мирної конференції лише 21 листопада 1919 р. Це рішення викликало протести в Польщі, що зрештою призвело 22 грудня до призупинення дії статуту Найвищою радою на невизначений час. Автономію у Східній Галичині так і не було запроваджено Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918-1923 рр. - Л., 2015. - С.397-399..

Хоча лідери Антанти створили Ліґу Націй та наголошували на принципі права націй на самовизначення, однак застосовували його дуже вибірково (зокрема на українців це не поширилося). Отже в С.Петлюри були причини для скепсису. Критично оцінював сформований після Першої світової війни міжнародний порядок і Ю.Пілсудський, особливо ті моменти, що стосувалися Центрально-Східної Європи. Адже Польща залишилася затиснутою між Росією й Німеччиною, що створювало для неї потенційну небезпеку Корольов Г. Федеративні проекти в Центрально-Східній Європі: від ідеологічних утопій до реальної політики (1815-1921 рр.). - К., 2019. - С.225.. Певним запобіжником від неї могло бути збереження Української Народної Республіки.

Отримавши від української сторони бажаний результат (кордон по Збручу), польська дипломатія загальмувала наступні переговори. Пауза була потрібна для вироблення лінії зовнішньої політики Варшави стосовно радянської Росії. Ініціатива перейшла від дипломатів до військових. 6 січня 1920 р. в Рівному за участі очільника Польщі відбулася нарада командування Волинського фронту, на якій обговорювалося питання послаблення Росії, визнання новопосталих прибалтійських держав та України. Особлива увага зверталася на необхідність агітації за незалежність України та утворення польсько-українського союзу Ssiedzi wobec wojny 1920 roku: Wybor dokumentow. -- Londyn, 1990. -- S.159-160..

У лютому ґенштаб польських військ розробив і надіслав прем'єр-міністрові Л.Скульському рапорт, в якому виклав власне бачення переговорів із радянською Росією. Виходячи з розуміння військових, для зменшення загрози від цієї країни її треба було розчленувати на якомога більшу кількість незалежних держав, у тому числі виокремити з неї й Україну Wyszczelski L. Kijow 1920. - Warszawa, 1999. - S.300-303..

Повернення до перерваних у грудні 1919 р. українсько-польських перемовин припало на кінець лютого -- початок березня 1920 р. Це було тісно пов'язане з польсько-радянськими справами. 28 січня 1920 р. більшовицька Росія звернулася до уряду Польщі з пропозицією розпочати мирні переговори. 23--24 лютого відбулося засідання сеймової комісії закордонних справ, присвячене виробленню відповідних тез, причому стратегічною ціллю контактів мало стати повернення кордонів 1772 р. 8 березня на засіданні польського уряду щодо відповіді на чергову мирну ноту наркома закордонних справ РСФРР Г.Чичеріна, було ухвалено основні засади перемовин із радянською стороною. Відносно України вирішили «підтримувати т. зв. український постулат, тобто вимогу створення самостійної Української держави». При цьому Варшава визначала західний кордон України по річках Збруч і Стир, але не брала на себе зобов'язань вирішувати питання східних меж, котрі встановлювалися б згідно з окремими українсько-російськими домовленостями Документы и материалы по истории советско-польских отношений. - Т.2. - Москва, 1964. - С.569.. Виходячи саме з таких умов, Л.Скульський оголосив про намір підписати в найближчому часі договір з українським урядом Там же. - С.570..

На початку березня 1920 р. голову дипломатичної місії УНР А.Лівицького прийняв Ю.Пілсудський. За даними преси, на цій зустрічі було схвалено рішення офіційно поновити польсько-українські переговори, які й розпочалися 11 березня Pisulinski J. Nie tylko Petlura... - S.211.. Тоді ж, спираючись на ухвалу комісії закордонних справ, бюро підготовчих робіт до мирної конференції з радянською Росією при МЗС Польщі підготувало основні положення польсько-українського союзу. Варшава була готова допомогти відбудувати Українську державу на чолі з головним отаманом С.Петлюрою за р. Збруч, визнати її незалежність, підписати торгівельну конвенцію, але за умов залагодження проблеми кордону на Волині На початку березня відділ військової розвідки («двуйка») Волинського фронту підготував інформаційний політичний огляд, в якому, зокрема, зазначалося, що «польський уряд збирається підтримати національний український рух, щоб створити незалежну Українську державу, тим самим значно послабити Росію, відбираючи землі, найбагатші на збіжжя і природні ресурси». Окрім виснаження Росії йшлося і про «залучення України під польський вплив та забезпечення тим самим експансії Польщі на схід як із погляду економічного, для створення собі ринку збуту, так і з політичного» (див.: Garlicki A. Polityka wschodnia obozu belwederskiego // Przeglqd. Historyczny. - Zesz.3. - 1978. - S.460-462; коментар див.: Nowak А. Polska i trzy Rosje... - S.561-562)..

У цей період польська дипломатія намагалася заручитися підтримкою Антанти в переговорах із більшовиками Waszkiewicz Z. Anglia - Francja - Stolica Apostolska wobec wojny polsko-sowieckiej 1920 roku. - Wloclawek,

1997. - S.65-66.. 13 березня 1920 р. міністр закордонних справ С.Патек вручив попередні мирні пропозиції послам Великобританії, Франції, США та Італії, реакція на які була не на користь Польщі. Рада послів, котра 1920 р. перебрала на себе функції Найвищої ради Паризької мирної конференції, не підтримала вимоги, пред'явлені Москві, а саме визнати всі новопосталі держави на теренах колишньої Російської імперії, які мають фактичний уряд, та відмовитися від територій, що дісталися Росії внаслідок поділів Речі Посполитої для наступного вирішення долі цих земель згідно з народним волевиявленням, але під польським контролем Wandycz P. France and Her Eastern Allies, 1919-1925: French-Czechoslovak-Polish Relations from the Paris Peace Conference to Locarno. - Minneapolis, 1962. - Р.143-144.. Після поразки ґенерала А.Денікіна та набуття чинності Версальським мирним договором країни Антанти почали переглядати своє ставлення щодо Росії. Особливо наполягав на цьому прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж, який виступив у лютому 1920 р. з ініціативою припинення збройної боротьби проти радянської влади. Новий президент Франції П.Дешанель не був такою харизматичною постаттю, як Ж.Клемансо, і не залишив помітного сліду у зовнішній політиці. У жовтні 1920 р. він подав у відставку. Президент США В.Вільсон, пріоритетом для котрого було створення Ліґи Націй, у 1919 р. отримав Нобелівську премію миру, однак важко хворів і фактично в 1920 р. не займався активною політикою. Парадоксально, але сенат США не ратифікував Версальський мирний договір, а сама ця країна не стала членом Ліґи Націй.

Традиційно збереження територіальної цілісності Росії як союзниці у світовій війні теж було одним із важливих постулатів західної дипломатії. Ці обставини ще більше погіршували ситуацію для керівництва УНР, робили його заручником польської дипломатії. Нерівноправність української та польської сторін була очевидною. Ю.Пілсудський віддавав українцям роль помічника, на хребет якого передбачалося звалити тягар ситуації. Природно, що він, хоч і мав певні сентименти до України, керувався насамперед національними інтересами, які вимагали послаблення Росії. Проте його становище теж не було простим. Керівник Польщі не міг іґнорувати позицію Антанти, з одного боку, а з іншого -- мав жорстку опозицію усередині власної країни, передусім із боку від націонал-демократів, котрі вважали шкідливими будь-які контакти з українцями. Не простим було і становище С.Петлюри, але він твердо вірив у правильність шляху на зближення з Польщею. У листі до військового міністра В.Сальського 30 березня 1920 р. голова Директорії писав:

«Мені не раз доводилось говорити з Вами на тему польсько-українського порозуміння. Це той етап, через який ми повинні перейти. Але цього мало, і це ще в моїх очах не є аргумент рішаючий мотивіровку потреби цього порозуміння. Ми -- Польща і Україна -- повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент. Нові відносини вимагають і з боку польського корективів до минулої політики, і життьовий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну. Ті українські діячі, що штовхають нас в обійми російської федерації, -- є люди без перспективи державної, не вміють вони піднятись вище інтересів та болів сьогоднішнього дня і через це вони кепські політики, а робота їх шкідлива для України» Цит. за: Доценко О. Літопис Української революції: Матеріали i документи до історії Української революції. - Т.2, кн. 4 i 5. - Л., 1923. - C.260..