Угорська революція 1956 року: причини, результати та уроки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Угорська революція 1956 року: причини, результати та уроки

Ключові слова: Угорщина, культ особи, диктатура, національна революція, контрреволюція, окупація, народне повстання, соціалізм і реформація, демократичний устрій.

Ключевые слова: Венгрия, культ личности, диктатура, национальная революция, контрреволюция, оккупация, народное восстание, социализм и реформация, демократический строй.

Keywords: Hungary, personality cult, dictatorship, National Revolution, counterrevolution, occupation, invasion, popular uprising, socialism and reformation, democratic system.

Під час чотирьох угорських революцій та визвольних змагань (1848-1849 рр., 1918-1919 рр., 1956 р, 1989-1990 рр.) угорці рішуче боролися за відновлення державної незалежності, формування прогресивного устрою, забезпечення оптимальних умов для прогресу і досягнення національної єдності. Перші три революції зазнали поразки через несприятливі міжнародні умови, збройне втручання великих імперіалістичних держав (почергово: царської Росії, Франції та Британії, Радянського Союзу) та їхніх союзниць у регіоні. Лише революція 1989-1990 рр. завершилася успішно, оскільки комуністична система зазнала краху у конкуренції із Заходом. Усі нації Центрально-Східної Європи, а не тільки угорська, синхронно усвідомили необхідність трансформації й формування суспільно-політичного і соціально-економічного устрою західної моделі, що довела свої переваги та спроможність до постійного удосконалення та прогресу.

В Угорщині, як і у кожній країні Центрально-Східної Європи, що потрапила після війни до зони впливу СРСР, демонтаж попереднього режиму, подолання розрухи, будівництво соціалістичного устрою, формування нової еліти, ідеології та духовних цінностей відбувалися у перші роки завдяки союзу найбільш впливових народно-демократичних сил (правоцентристської течії М. Карої-О. Ясі; центристської - Ж. Кунфі-Ш. Гарбаі-К. Пейєр; комуністичної - Б. Кун-Є. Ландлер), які до цього перебували у пригнобленому становищі. У перші роки народно-демократичні перетворення здійснювалися при гнучкому поєднанні засадничих положень усіх демократичних сил, що гарантувало широку соціальну підтримку, досягнення реальних переваг над попереднім режимом, прискорення економічного прогресу та модернізації країни. Влада великого землеволодіння та крупного капіталу, напівфеодальні відносини були зламані у революційний спосіб. За підтримки Союзної Контрольної Комісії (СКК, підконтрольної СРСР) компартія вирвалася у лідери завдяки сприятливим політичним умовам і надзвичайно радикальному розв'язанню вузлових суспільно-політичних та соціально-економічних проблем.

Незважаючи на те, що у період сталінських тотальних репресій з понад 1500 відомих діячів Угорської радянської республіки 1919 р., які перебували в еміграції в СРСР, живими залишилося не більше 250 осіб. Вони не зробили належних висновків ні з угорської трагедії 1918-1919 рр., ні винесли уроків з радянської дійсності 20-30-х рр. Повернувшись з Москви, вони вдруге стали провідниками в Угорщині радянських гегемоністських, а не угорських національних інтересів. У повоєнній Угорщині дозволялася діяльність лише лівих та крайніх лівих партій (комуністичної, соціал-демократичної, селянської, дрібних товаровиробників), усі інші демократичні партії заборонялися. Обрання президента, прем'єра, голови парламенту, міністрів, державних секретарів та керівників обласного рівня узгоджувалося з Москвою. Більша половина членів парламенту була підконтрольною СКК та рекомендувалася керівництвом СРСР для обрання [1; 2, с. 133-134, 601]. Під контролем СКК відбулася швидка ліквідація слабкої багатопартійної системи і встановлення у 1948 р. однопартійної диктатури Компартії Угорщини на чолі з М. Ракоші (Розенфельд). Після цього будівництво соціалізму у 50-х рр. ХХ ст. набуло класичних тоталітарних ознак лівого типу, з усе більшим ігноруванням двох інших впливових політичних течій.

Вперше в історії угорського народу 20 серпня 1949 р. було прийнято Конституцію, за якою країна проголошувалася Угорською Народною Республікою з парламентською формою правління. З одного боку, демонтувалися політико-правові основи тоталітарного режиму М. Хорті, що зазнав краху у роки війни. З іншого - запроваджувалася під ширмою народно-демократичного устрою сталінська модель соціалізму у формі диктатури пролетаріату. Прийняття першої конституції Угорщини співпало з початком у країні нечуваних масових репресій і протиправних вироків та концепційних судів. На це значно вплинули міжнародні чинники: програш у війні, окупація Угорщини тоталітарним СРСР, нав'язування країні його моделі суспільного розвитку і приведення до влади його агентів.

Відповідно до комуністичної теорії держави і права уособленням нового устрою стали головні трудові класи - робітники, селяни та народна інтелігенція на чолі з правлячою Угорською партією трудящих. Діяльність нових органів влади у формуванні народно-демократичного устрою засвідчила невідповідність між теорією та практикою. Проявилися антиправові за змістом і антидемократичні за формою правління ознаки партійної диктатури, в умовах якої насильство та порушення законності набули закономірного домінування у всіх сферах життя країни і суспільства. З початку революційна діяльність з демонтажу основ хортистського режиму (панівних класів та політичної еліти, органів державної влади, воєнної та земельної аристократії) виявилася ефективною. Нова влада на чолі з М. Ракоші (Розенфельд), Е. Герьо (Зінгер), М. Фаркаш(ГерманнЛьові) та Й. Реваі (Ледерер) застосовувала рішучі методи боротьби з основами режиму М. Хорті, в подальшому поширюючи їх на трудові верстви населення, союзників, прихильників і навіть носіїв комуністичного устрою.

Запроваджена система влади і управління країною групи на чолі з М. Ракоші була тоталітарною сталінською моделлю 30-х рр. ХХ ст. У руках лідера зосередилися ключові посади: Генерального секретаря правлячої партії (УКП та УПТ) упродовж 24 лютого 1945 р. - 18 липня 1956 р., заступника Голови Ради Міністрів УНР (у 1945-1952 рр.) та голови уряду країни (14 серпня 1952 р. - 4 липня 1953 р.). Виключно М. Ракоші підпорядковувалися усі вищі органи влади: правляча партія, парламент, уряд та силові структури.

До зосередження у руках М. Ракоші ключових посад в Угорщині, формування упродовж 1948-1953 рр. культу його особи відбувалось через керівництво СРСР та його оточення. Це підтверджує повідомлення у народній газеті Угорщини «Непсава» про обрання у серпні 1952 р. Генерального секретаря УПТ М. Ракоші Головою Ради Міністрів УНР: «На цю посаду обрано таку Людину, якій наша Батьківщина найбільше завдячує, обрано такого борця, який усім своїм славним життям довів, що для всього угорського народу він є незламним, відданим сином, вольовим керівником з гострим розумом.

Обрали такого керівника, який, в якості угорського учня товариша Сталіна, мудро втілюючи досвід Більшовицької партії, вчення Леніна-Сталіна, веде угорський народ світлою дорогою до соціалізму, а його діяльність невід'ємна від конституційних перетворень. Це ім'я трудящі і не промовляють по іншому, окрім як наш дорогий, любий Батько, наш товариш Ракоші. Його особа символізує для нашого народу цілковиту зміну становища у світі, те, що після таких багатовікових поразок визвольної боротьби нарешті ми впевнено і непохитно стоїмо у перших рядах вільного й прогресивного табору» [3].

Під час боротьби за встановлення диктатури комуністичної партії, зміцнення усієї повноти влади в Угорщині забезпечувалося МВС та Управлінням державної безпеки (УДБ), структури яких були сформовані упродовж квітня 1945 р. - грудня 1946 р. на всій території Угорщини. Їх діяльність регламентувалася революційною доцільністю: самостійно і комплексно проводити розслідування, виносити вироки та виконувати їх. Репресивні і каральні функції УДБ здійснювалися шляхом фізичних тортур і катувань політичних ворогів на зразок ДПУ-ОДПУ-НКВС СРСР. УДБ, що підпорядковувалося виключно Генеральному секретарю УПТ М. Ракоші, було перетворене на безконтрольний караючий орган чисельністю 28 тис. осіб, а також біля 40 тис. таємних агентів. Усі, хто вороже ставився до політики КПУ, ставив її під сумнів чи не погоджувався з нею, вважалися ворогами народного ладу. Упродовж 1946-1953 рр. не було жодного мешканця Угорщини, якого б органи держбезпеки не перевірили на політичну лояльність та визначили рівень його придатності для нового устрою [4, р. 16, 20, 136].

В основу соціалістичного будівництва в Угорщині було покладено радянський досвід, що використовувався догматично. Представники вищих і середніх класів й верств населення попереднього режиму, працівники державних і силових органів, активісти буржуазних, патріотичних і націоналістичних партій і організацій, які не емігрували, підлягали суцільному і насильницькому відстороненню від влади та активної діяльності. Вони ставилися поза законом як вороги народної влади та піддавалися дискримінації. Найчисельніші соціальні групи (дрібні й середні власники, службовці усіх категорій, інтелігенція) потрапили до категорії неблагонадійних.

До прихильників нового режиму зараховувалися лише бідні робітничі та селянські маси, члени СДП, КПУ, селянської партії, профспілкових організацій, особи, які не працювали в органах влади усіх рівнів попереднього режиму, не служили у військових, поліцейських, жандармських формуваннях, не брали участі у збройних операціях під час війни, не були членами жодних правих та націоналістичних організацій, сім'ї, що не володіли рухомим чи нерухомим майном, словом, пролетарі, бідняки та батраки. У перші повоєнні роки представники першої категорії становили понад 50% населення країни. Після націоналізації промисловості, житлового фонду, банківської сфери та колективізації 97% земель, реманенту, поголів'я тварин та майна власники перетворилися на найманих працівників. З одержавленням малоземельних господарств (до 7 хольдів (4 га) землі), дрібних виробничих підприємств, сфери обслуговування і торгівлі, індустріалізацією у роки трирічки та п'ятирічки лави пролетарів зросли удвічі. На середину 50-х рр. ХХ ст. завершилася декласація суспільства, склалася аномальна його структура, пролетаризація торкнулася усіх верств населення країни. Соціальна опора комуністичного ладу розширилася і перевищила 80%, а частка середньої і дрібної буржуазії, навпаки, у кілька разів скоротилася і практично перестала існувати.

Відповідно до потреб нового устрою на комуністичних засадах формувалася нова політична, економічна, військова та духовна еліта, зростав панівний клас, представники силових структур та носії його ідеології. Для здібної молоді трудящих класів відкрилися двері для освіти і управління у нових органах влади. У житті країни почали домінувати три тенденції: тоталітарний стиль і методи управління у діяльності нової політичної еліти та верхів; виключно революційні, класові та інтернаціоналістські ідеологічні засади; відродження угорського суспільства, особливо нової інтелігенції, на народно-демократичних цінностях і традиціях, належному рівні національної свідомості. Декласоване суспільство зберегло свої національні і патріотичні особливості. Для більшості керівників, які вийшли із трудових мас, успіхи досягалися переважно не фаховими якостями, а політичними здібностями. За домінування цих закономірностей в Угорщині у 1947-1953 рр. сформувалися соціалістичний устрій та відповідна управлінська еліта на зразок сталінської моделі 30-х рр.

У повоєнній Угорщині відбулось помітне зростання кількості єврейства у лівих партіях, насамперед у компартії та органах нової влади усіх рівнів. Серед найвищого комуністичного керівництва питома вага єврейства була особливо відчутною. Доктор історичних наук К. Унгварі (Будапешт) у виступі на міжнародній конференції «Уроки історії» у Москві 10 лютого 2014 р. зазначав, що частка єврейства у комуністичному русі Угорщини завжди була високою, а у міжвоєнний період вона складала 70% (з ним погоджуються відомі діячі Т.Г. Міклош та І. Хуня) [5; 6; 7].

Єврейська інтелігенція підтримувала політичні партії лівого спрямування, адже вони відстоювали демократичні права, свободу й національну рівність громадян. Подолання усіх проблем капіталізму вбачалося у побудові народної демократії та соціалістичного ладу шляхом класової боротьби, ліквідації експлуататорських класів, приватної власності, крайніх правих сил, шовінізму й реакції. Вони були проти імперіалізму західних країн й цілковито ідеалізували радянську систему влади та соціалістичні здобутки. Засуджуючи гострі форми дискримінації за національними і расовими ознаками як капіталістичну спадщину, вони не розпізнали злочинної суті сталінського режиму, стали прихильниками теорії класової боротьби та її загострення і носіями дискримінації за класовими ознаками.

Відбудова повоєнної Угорщини була тяжкою, оскільки 40% національного багатства, 90% промислових підприємств, 70% залізничного транспорту, 40% шляхів сполучень, третина сільськогосподарського виробництва були зруйновані війною. Контрибуція на користь СРСР, Чехословаччини та Югославії склала 300 млн. дол. США, що відповідало 25,4% національного доходу Угорщини. У перші роки стабілізація становища була досягнута в окремих сферах економічного і матеріального розвитку. Радикальне проведення аграрної реформи виявилося найбільшим успіхом серед усіх перетворень повоєнної Угорщини. Ліквідація великого землеволодіння і формування середнього класу відіграло ключову роль у стабілізації політичного, економічного і суспільного життя. На місці великих землеволодінь (понад 560 га, що становили одну третину усіх орних земель) та бідняцьких володінь до 3 га землі (63%) у 1935 р. Станом на кінець 1949 р. переважили дрібні сільські господарства (до 14 га орної землі) 80,2% усіх власників земельних угідь, середняки (від понад 14 до 56 га) - 2,8%, бідняки (до 0,56 га землі) володіли 17% землі. У 1941 р. ця структура землеволодіння була наступною: 47,2%; 7,0% та 45,8%. Великі поміщицькі землеволодіння і феодальні пережитки були викорінені, завдяки чому третина населення країни із бідняків перетворилися на середняків [8, s. 43-44; 9, p. 31].

На думку угорського економіста Є. Чески ізоляція економіки Угорщини від Заходу, позбавлення країни права на допомогу за Планом Маршалла, повна переорієнтація її економіки на СРСР та соціалістичні країни, як і те, що «комуністична диктатура накинула на шию угорського народу нежиттєздатну економічну систему, а політичні цілі прагнула досягти застосуванням масового терору» у сукупності стали предтечею уповільнення, відставання розвитку Угорщини і революційного потрясіння у 1956 р. [10].

У соціалістичному будівництві застосовувався радянський досвід, зокрема форсована індустріалізація, насамперед прискорений розвиток важкої промисловості, здійснення насильницької колективізації та обкладання високими податками селянських господарств, ігнорування розвитком легкої та харчової промисловості. Упродовж серпня 1946-1948 рр. націоналізація промисловості, банків, транспортної сфери була проведена ефективно, у результаті чого кількість осіб зайнятих на одержавлених підприємствах склала 84%. Якщо весною 1948 р. 25% важкої промисловості і 80% іншої промисловості перебували у приватних руках, то на грудень 1949 р. промисловість, транспорт, торгівля, банки були одержавлені на 100%. Усі підприємства з понад 10 працюючими були націоналізовані. У кінці 1949 р. реальна зарплата робітників на 10-20% перевершила рівень 1938 р. [9, p. 91].

Реалізація планів індустріалізації країни у роки першого п'ятирічного плану (кінець 1950 р. - початок 1955 р.) здійснювалася без належного обґрунтування та за рахунок різкого виснаження агропромислового комплексу і легкої промисловості, які були найбільш рентабельними в економіці країни. Індустріалізація обернулася тим, що доля капіталовкладень у тяжку промисловість склала понад 90%. Більш позитивними результатами позначався розвиток інфраструктури, до якої у 1950-1955 рр. було направлено понад 1/3 усіх капіталовкладень, у 1956-1960 рр. - майже 50%, а у 60-і рр. - понад 40% [9, р. 102-104, 135].

Націоналізація промисловості, будівельної галузі, транспорту, банків, шахт та аграрна реформа стали вирішальними у політичній перемозі народно-демократичного устрою, докорінно змінилася форма власності на користь державної. З націоналізацією промисловості наприкінці 1949 р. соціалістична форма власності стала домінувати над приватною. Обсяги промислової продукції у 1955 р. збільшилися у 2,5-3 рази, а продуктивність праці зросла у 1957 р. на 50% у порівнянні з 1938 р. Пропорція суспільного сектора виробництва у порівнянні з приватним співвідносилася як пропорція 70:30. Майже 60% зайнятого населення працювало у суспільному секторі, тоді як у приватному малому виробництві - 30% [11, р. 210-211].

Прискорена індустріалізація країни обмежила фінансові можливості для проведення другого етапу аграрної реформи: кооперації сільського господарства, збільшення виробництва якісної продукції, конкурентоспроможної у Європі. Колективізацію планувалося здійснити на принципах добровільності, об'єднання малоземельного селянства із середняком та посилення боротьби проти куркуля. У листопаді 1949 р. доля кооперованої землі сільськогосподарського призначення зросла з 2,7% до 26%, решта продовжувала залишатися у приватному секторі. Через низьку механізацію, незначні капіталовкладення, неврожайні роки та політику визискування, товарна продукція агропромислового комплексу у 50-х рр. відставала на 10-20% (залежно від сектора виробництва) від рівня 19371938 рр. Грабіжницька політика щодо сільського господарства у 50-х рр. призвела до розпаду кооперативів, продажу земель. Обсяги державних податків аграрного сектора упродовж 1949-1953 рр. виросли втричі - стягувалися виключно примусовими методами. Якщо пік судових процесів над куркулями припав на 1948-49 рр., то суди проти дрібних господарників, противників колективізації, тривали постійно, навіть після 1956 р. Селяни не погоджувалися з політикою держави, що кооперативне господарство було за ними, а виробленою продукцією розпоряджалася держава. Колективізація, що проводилася насильницькими методами з метою перетворення сільськогосподарського товаровиробника у найбільше фінансове джерело для розвитку важкої промисловості, з ігноруванням принципів добровільності, фінансового і матеріального забезпечення, завершилася негативними наслідками. На 1957 р. частка орних угідь у кооперативах скоротилася з 22% до 11,6% [12, р. 64, 94].

На сільське господарство у роки першої п'ятирічки, після успішної аграрної реформи і ліквідації великих землеволодінь, через ігнорування економічних принципів та відсутності державної підтримки (13-17% капіталовкладень у роки п'ятирічки) насувалася катастрофа. Воно не змогло забезпечувати потреби населення продуктами харчування, а промисловості - сировиною, скласти важливу частку експортного потенціалу. Ціни на сільськогосподарську продукцію у 1949-1953 рр. зросли у 2 рази, а реальні доходи на 1 особу у цьому секторі економіки впали на 22-23%.

Упродовж 50-х рр. і до Революції 1956 р. не вдалося досягти довоєнного рівня життя. Карткова система на окремі харчові товари існувала до 1953 р. У 1954 р. вперше з'явилася заборгованість УНР перед капіталістичними та соціалістичними партнерами. Оприлюднені плани другої п'ятирічки у серпні 1955 р. про кооперування біля 60% дрібних сільських господарств викликали негативну реакцію в Угорщині.

Понад 2/3 населення опинилося на та за межею бідності. Перевершити довоєнні показники агропромисловий комплекс зміг після 1956 р., коли в аграрній політиці були відновлені економічні принципи, а обсяги капіталовкладень зросли до 18-20%. Лише у 1958 р. за обсягами виробництва вдалося досягнути показників 1938 р. Значне піднесення цієї галузі розпочалося з літа 1960 р., коли колективні і державні господарства володіли 72% орних земель, а кошти у агропромисловий комплекс склали майже третину усіх капіталовкладень в економіку країни [9, р. 138-140].

Соціалістична концепція розвитку економіки в умовах централізованого управління у 50-х рр. виявилася хибною, а зусилля, спрямовані на її виправлення, були недостатніми. Цей період позначився гострими дискусіями щодо стратегії економічного розвитку Угорщини. Якій галузі віддати перевагу, промисловості чи сільському господарству? Чи доцільно здійснювати індустріалізацію за рахунок сільського господарства, перетворивши його на основне джерело капіталовкладень у промисловість? Суперечки продовжилися після Революції 1956 р., у часи нової економічної політики. Перемогла поміркована концепція, коли індустріалізація і розвиток промисловості мали здійснюватися відповідно до угорських можливостей. У триєдиному вузлі були поєднані індустріалізація, розвиток агропромислового комплексу та забезпечення підвищення рівня життя населення.

До допущених помилок додалися масові політичні обмеження і переслідування, порушення законності, інтернування та виселення класово небезпечних і ворожих елементів до примусових таборів праці на перевиховання, апогеєм яких стали 1949-1953 рр. і торкнулися майже 1 млн. осіб колишніх середніх верств міста і села при 9,5 млн. населення країни. Будівництво соціалістичного ладу (одержавлення усіх видів приватної власності міста і села, усунення незалежних власників і верств населення від влади і суспільно значимих сфер) здійснювалося виключно революційними і насильницькими методами, загостренням класової боротьби, повним узалежненням власників і товаровиробників від держави, запровадженням тотального панування силових органів комуністичної диктатури, насамперед керівників МВС та УДБ. Особливістю першого десятиліття було те, що за сприяння радянської окупаційної адміністрації компартія з перших місяців заволоділа ключовими силовими структурами. Серед міністрів внутрішніх справ та керівників УДБ з 1945 р. до 1956 р. були І. Надь, Л Райк, Я. Кадар, Г. Петер, М. Фаркаш, І. Декань, Е. Герьо, Л. Пірош, Ф. Мюнніх. У жорстокій боротьбі за перемогу соціалізму сталінської моделі масові правопорушення позначалися на діяльності силових відомств та усіх їхніх керівників. За допущені протиправні дії й злочини, фальсифікацію судових справ вони, за виключенням І. Надя, були репресовані у 1949-1956 рр., покарані, виключені із партії, відсторонені від посад.

Якщо в Угорщині 1914 р. з населенням 21,59 млн. чол. у тюрмах знаходилося 12,911 осіб, то у 1953 р. під наглядом органів держбезпеки (у 2,3 рази менше населення) перебувало 1,2 млн. чол.(у 9,3 рази більше). Упродовж березня 1950 р. - червня 1953 р. держбезпека ініціювала порушення провадження у понад 1 млн. справ, по 650 тис. з яких суди виносили рішення, з них 390 тис. завершилися карним вироком чи відбуттям трудової повинності. Крім того, у 1951 р. - червні 1953 р. поліція подала на розгляд судів 850 тис. справ з вимогою винесення кримінальних вироків. За п'ять років (19481953 рр.) майже 400 тис. заможних селян потрапили до списків небезпечних елементів (куркулів).

У період 1945-1953 рр. порушення законності набуло масовості і тяжких наслідків. Сфабриковані концепційні судові процеси, смертні вироки, що тривали упродовж цих років, були основним способом подолання опору політичних опонентів і економічних конкурентів, умовою забезпечення монополії на політичну владу та її утримання. Упродовж 1949-1955 рр. в Угорщині було винесено 23,562 вироки за злочини проти держави. Шпигунство і зрада батьківщини торкалася усіх, хто мав відмінну від ракошистів позицію з будь-якого питання внутрішньої і зовнішньої політики, відстоював політичний і економічний плюралізм, багатопартійність, політичні свободи, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими міфами, демократію, майнові, національні інтереси. Під час слідства і допитів проти усіх підозрюваних застосовувалися тортури, запозичені з досвіду НКВС СРСР. Масові репресії, ув'язнення та виселення торкалися усіх соціально ворожих верств населення для нового режиму. Переважна більшість таких справ і вироків мала не правочинний характер і напередодні та після Революції 1956 р. вони скасовувалися у масовому порядку [13, р. 7].

Першою жертвою став кардинал, Глава римо-католицької церкви Угорщини Й. Міндсенті, який постійно і рішуче боровся проти усіх форм тоталітаризму - фашизму, нілашизму, комунізму (на його переконання, хортизм до цієї категорії не належав). 26 грудня 1948 р. Й. Міндсенті було заарештовано, а 8 лютого 1949 р. засуджено до довічного ув'язнення за зраду батьківщини, шпигунство, кримінальні дії з метою повалення народної влади.

Наступними стали вищі керівники Угорщини - Л. Райк, Я. Кадарта інші. За процесами над Л. Райком (30 травня - 15 жовтня 1949 р.) і Я. Кадаром (травень 1951 р. - грудень 1952 р.) стояв особисто М. Ракоші, який прагнув перекласти тяжкі злочини наплечі інших керівників, адже політична атмосфера складалася не на його користь. Демонстрація причетності до порушень законності таких популярних керівників як Л.Райк та Я.Кадар, які походили з угорських трудових мас, підвищувала б авторитет правлячої групи на чолі з М. Ракоші.

Компромату на Л. Райка як міністра внутрішніх справ було достатньо: відіграв важливу роль у створенні УДБ для ліквідації «фашистських і реакційних груп», його жорстокість мало у чому поступалася іншим лідерам, які на чолі з М. Ракоші насаджували у післявоєнній Угорщині новий лад. Ускладнювало становище Л. Райка й те, що його рідний брат - Е. Райк (1898-1960 рр.) був одним із керівників фашистської партії, яка перебувала при владі в Угорщині упродовж 15 жовтня 1944 р. - березня 1945 р. Однак, основу звинувачень проти Л. Райка склали матеріали про його шпигунство на користь ревізіоністів Й. Тіто та імперіалістичних держав, які були сфабриковані у Москві й передані М. Ракоші. Матеріали у справі Л. Райка, як і його доля, були схвалені й вирішені самим Й. Сталіним. З підписаним Л. Берією повідомленням про те, що Л. Райк був агентом британської розвідки, М. Ракоші було ознайомлено у середині травня 1949 р. Усе це не відповідало дійсності, мало замовний характер, проте це стало основою слідства та смертного вироку, виконаного 15 жовтня 1949 р., через неповних два місяці після прийняття першої Конституції Угорщини.

Комуністичного діяча Я. Кадара заарештували у травні 1951 р., а у грудні 1952 р. засудили до довічного ув'язнення, звинувативши у зв'язках з хортистською таємною поліцією, у ліквідації Компартії Угорщини у 1943 р., у сприянні багатьом ворожим елементам потрапити до керівних органів соціалістичної влади, у прямій причетності до фабрикації слідчих матеріалів над Л. Райком. Я. Кадара врятувала смерть Й. Сталіна та призначення І. Надя на посаду Прем'єр-міністра УНР. Позитивну роль у його долі відіграв і Е. Герьо, який очолював комісію ПБ УПТ з перегляду справ репресованих й 22-23 липня 1954 р. Я. Кадара амністували. Проте до початку Революції 1956 р. він не проявляв активності.

Серед вищого керівництва Угорщини 1948-1955 рр. група М. Ракоші могла прибрати будь-якого конкурента. Тільки з І. Надєм вона не змогла розправитися без дозволу Москви, адже він вважався перевіреним комуністом і надійним прихильником СРСР. Масові сталінські репресії 30-х рр. оминули І. Надя (з 17 січня 1933 р. був агентом НКВС СРСР під псевдонімом «Володя»).

Угорці завжди активно захищали устрій та політичні сили, що слугували державницьким і національно-визвольним інтересам нації. Більшість угорців підтримували збереження територіальної цілісності Угорщини у складі Австро-Угорщини у процесі її розпаду, відстоювали міжвоєнний режим М. Хорті, насамперед завдяки переглянутим на користь Угорщини кордонам із сусідніми державами. Завдяки тісному союзові з країнами Осі регентові М. Хорті вдалося упродовж жовтня 1938 р. - квітня 1941 р. анулювати несправедливий Тріанонський мирний договір 1920 р., нав'язаний Антантою, і повернути до Угорщини значні території, внаслідок чого територія країни склала 150 тис. кв. км. (збільшилася на 85%), а населення - 14 млн. чол. (збільшилося на 58%). Економіка країни відчутно поповнилася корисними копалинами і трудовими ресурсами: лише Карпатський край володів більшими запасами лісових масивів та харчової солі, ніж вся дотріанонська Угорщина. За обсягами території і чисельністю населення Угорщина перетворилася з малої на середню європейську державу.

Режим М. Хорті був тоталітарним, але у відстоюванні державницьких, загальноугорських інтересів діяв самостійно і забезпечив їх краще, ніж режим М. Ракоші упродовж 1947-1956 рр. У зв'язку з цим режим М. Хорті активно захищався угорцями, і його було повалено тільки збройними діями країн антинімецької коаліції на чолі з СРСР упродовж вересня 1944 р. - квітня 1945 р. Можливості групи М. Ракоші були гіршими, ніж у М. Хорті і випливали з рішень та позиції країн Великої трійки щодо відновлення кордонів Угорщини із сусідніми державами на довоєнних умовах, передачі Угорщини до зони виключного впливу СРСР. Політика у повоєнній Угорщині формувалася у Москві. Вона полягала в тому, щоб забезпечити компартії можливості оволодіти повнотою влади, впровадити в Угорщині радянську модель як еталон соціалістичного розвитку, забезпечити домінування інтернаціональних принципів над національними інтересами угорців, замовчувати останні. Наскільки режим М. Ракоші був провідником великодержавницьких інтересів СРСР в Угорщині та регіоні, настільки опозиційні сили на противагу йому возвеличували національні інтереси угорства. Опозиційні сили звинувачували керівництво УПТ, що воно не враховувало національні інтереси й особливості, не порушувало особливо гострих проблем перед СРСР з метою їх вирішення, хоча це було не зовсім так. Група М. Ракоші розуміла територіальні проблеми Угорщини, визнавала наявність історичного пригнічення національних інтересів угорців у регіоні, що загострювало рівень національних почуттів, невдоволення та націоналізм. У низці питань на ці проблеми зверталася увага керівництва СРСР, проте вони щоразу залишалися поза увагою Москви. В залежності від того як режим захищав чи ігнорував національні інтереси, так угорці поводилися з ним: у 1938-1945 рр. активно підтримували політику режиму М. Хорті, а у 1956 р. переважною більшістю відсахнулися від режиму М. Ракоші, вдалися до його повалення.

Невдоволення у суспільстві диктатурою М. Ракоші різко прискорилося після смерті Й. Сталіна. На спільній нараді радянського та угорського вищого керівництва 13-16 червня 1953 р. у Москві було вироблено шляхи подолання угорської політичної кризи. Вперше з боку керівництва СРСР політика М. Ракоші гостро критикувалась, від нього вимагалося припинити масові репресії, провести широку амністію політв'язнів, відмовитися від двох ключових посад у країні (генсека УПТ та прем'єр-міністра), залишити посаду глави уряду і зосередитися на демократизації політичного життя в очолюваній ним правлячій партії, зокрема, та у суспільстві, в цілому. Оцінюючи політичну ситуацію І. Надь відзначав, що Угорщина перетворилася на «поліцейську державу», а уряд був лише «тінню» реальної влади в країні, що зосередилася у руках партійної групи М. Ракоші, що спиралася на УДБ на чолі з незмінним Г. Петером (Айзенбергер).

Тогочасні керівники СРСР Л. Берія та Г. Малєнков примусили лідера УПТ Р. Матяша 2 липня 1953 р. звільнити посаду глави уряду і рекомендували обрати на цю посаду І. Надя. Це сталося 4 липня 1953 р., а М. Ракоші залишився першим секретарем ЦК УПТ.

У розробленій програмі уряду І. Надя призупинялися насильницькі методи будівництва соціалізму, корегувалися плани надшвидкої індустріалізації та перетворення Угорщини на країну «металу, сталі і машин», започаткувалося формування оптимальної структури економіки країни, відповідно до її можливостей, підвищувалася роль легкої промисловості, сільського господарства, зміцнювалися основи демократії, відбулася реформа апарату управління, органів поліції та державної безпеки. Становище у країні стабілізувалося, започаткувалася демократизація суспільно-політичного життя, колишні партії народної демократії 1945-1947 рр. об'єдналися у Національний Народний фронт. З 20 серпня 1953 р. проголошувалася амністія і припинялись масові репресії. У жовтні 1953 р. було ліквідовано примусові табори, позбавлено органи УДБ самостійності, його діяльність підпорядковувалася МВС УНР. У 1954 р. була започаткована діяльність прогресивного Гуртка імені Бешшеньеі, який буде перейменовано на Гурток імені Шандора Петефі (виступав проти ракошизму). Низка керівників за помилки була звільнена з ключових посад або взагалі з роботи у державних органах. Водночас група на чолі з М. Ракоші як керівна політична сила країни саботувала реалізацію урядової програми І. Надя, прагнула перекласти провину за порушення законності в Угорщині на органи держбезпеки. Керівництво УДБ на чолі з Г. Петером було заарештоване, у 1954 р. засуджене до довічного ув'язнення, а у 1959 р. помилуване [14].

Майже дворічне керування І. Надя урядом позначилося пом'якшеною політикою в країні: списано заборгованість сільського господарства, темпи індустріалізації знижено, підвищено фінансування розвитку сільського господарства. Почалася часткова амністія, ліквідація інтернаційних таборів, реабілітація політичних в'язнів (серед них Я. Кадар). Започаткована демократизація та більш поміркований стиль управління в Угорщині здобули масову підтримку. Радикальні дії щодо демократизації та визнання І. Надєм доцільності політичної реформи викликали занепокоєння Москви. Після відсторонення від влади Л. Берії та Г. Малєнкова й перемоги у Москві групи М. Хрущова в Угорщині знову зміцнилися позиції ракошистів. Незважаючи на переважаючу підтримку в угорському суспільстві І. Надя, 14 квітня 1955 р. зі згоди М. Хрущова його було виведено із складу ПБ та ЦК УПТ. 18 квітня він добровільно звільнився з посади глави уряду, а 28 квітня 1955 р. відмовився від академічного звання дійсного члена УАН. 3 грудня 1955 р. його було виключено з лав УПТ як ревізіоніста, антимарксиста, правого опортуніста, прихильника Е. Бернштейна та Д. Лукача, прихильника югославської моделі соціалізму. Відтоді І. Надь відкинув сталінську модель влади, добивався реалізації урядової програми - докорінного реформування моделі соціалізму очолив опозицію свідомої частини угорського суспільства. До неї увійшли відомі комуністи-підпільники довоєнної Угорщини Ф. Донат, Г. Лошонці, М. Вашархеї, а згодом і Я. Кадар. Призначення на посаду глави уряду ракошиста А. Хегедюша остаточно дискредитувало догматиків-сталіністів, зміцнило і консолідувало опозиційні сили.

Розвінчування культу особи Й. Сталіна на ХХ з'їзді КПРС, визнання плюралізму моделей будівництва соціалізму посилило вплив комуністичної опозиції в Угорщині. Натомість правляча група чотирьох (М. Ракоші, Е. Герьо, М. Фаркаш, Й. Реваї) не поступалася догматичними принципами, заперечувала масові репресії та порушення законності, допущені помилки в економічній сфері, тяжке економічне становище і продовжувала керувати старими методами. У березні 1956 р. М. Ракоші визнав, що справа Л. Райка була побудована на провокаціях, але поклав відповідальність за це на керівників таємної поліції, за що їх раніше заарештували.

Водночас потужно заявила про себе і демократична опозиція, провідну роль в якій відігравали письменники, журналісти, творча і наукова еліта. Одним з її центрів став Союз угорських письменників. У травні 1956 р. активізувався другий центр демократичної опозиції - Гурток імені Ш. Петефі (шеститисячна студентська група, засновники і незмінні лідери якої письменники й журналісти, відомі реформатори - Т. Дері, Г. Лошонці, Д. Хай, З. Зелк, Т. Тардош та ін.), який об'єднав у своїх лавах демократичну студентську і робочу молодь. У травні 1956 р. ці демократичні центри опозиції вимагали від М. Ракоші визнати свою провину за страту Л. Райка. Він на це не погодився і у відповідь вдався до заборони діяльності комуністичної опозиції на чолі з І. Надєм, обох центрів демократичної опозиції: Гуртка ім. Ш. Петефі та центру поміркованої інтелігенції (союзу письменників та журналістів Угорщини на чолі з П. Вьорьошем, їхнього органу - «Літературної газети»). Це посилило опозиційну діяльність та опір з боку різних інституцій країни. Влітку 1956 р. політика М. Ракоші цілковито збанкрутувала в Угорщині.

Серед демократичної еліти розгорнулися гострі дискусії, спрямовані на виправлення помилок соціалістичного режиму, його удосконалення. Т. Дері та Г. Лошонці у гострих промовах відкрито почали вимагати проведення нової революції, змінити нинішню владну верхівку, щоб виправити помилки. Молодь закликали діяти так, як діяли їх попередники у березні 1848 р. Ці діячі вважали, що лише молодь спроможна допомогти угорській нації завоювати майбутнє. Т. Дері наголошував, що у зубожілій країні виправляти помилки партійного керівництва є найменшою проблемою, головне полягає у тому, як реформувати саму систему.

Для подолання політичної кризи у Будапешт прибули 7 червня М. Суслов, а 13-20 липня 1956 р. - А. Мікоян з рішенням Президії ЦК КПРС: змусити першого секретаря ЦК УПТ М. Ракоші, причетного до помилок, масових порушень законності і винесення сфабрикованих смертних вироків, звільнитися з посади і негайно вилетіти до Москви.

Виступ А. Мікояна на закритому пленумі ЦК УПТ 18 липня 1956 р. був пронизаний сподіваннями, що правляча УПТ упродовж одного року виправить помилки. Значні кадрові зміни - звільнення М. Ракоші з посади першого секретаря ЦК УПТ, обрання на цю посаду Е. Герьо, виведення М. Фаркаша із складу ПБ ЦК УПТ, обрання Я. Кадара секретарем ЦК УПТ - розглядалися вагомим кроком на цьому шляху.

Водночас особливе місце приділялося постаті І. Надя. Москва підтримала звільнення його з посади прем'єр-міністра, а от виключення з партії визнала помилкою, оскільки вважала, що такого політика потрібно було залишити у лавах партії. Попередній досвід заспокоював ракошистів, бо А. Мікоян заявив, що позапартійна і фракційна позиція І. Надя ніколи не дозволить йому перемогти. Вождями КПРС, для яких догматичні позиції (єдина радянська модель була еталоном соціалізму, засуджувалися різновиди форм соціалізму, заперечувалися національні особливості, демократичні і багатопартійні системи, за які боролися демократичні сили на чолі з І. Надєм) були непорушними, відступ від них розцінювався зрадою комуністичних принципів, небезпекою єдності партії та загрозою соціалістичній державі, що вимагало їх рішучого викорінення [15]. Ці прямі погрози з боку КПРС на адресу реформаторської політики І. Надя ним самим та його однодумцями серйозно не сприймалися.

Нове керівництво УПТ на чолі з Е. Герьо розпочало перегляд економічної політики країни, уповільнення темпів індустріалізації, збільшення уваги сільському господарству. Прийняттям низки рішень в інтересах захисту соціалістичної законності, оголошенням широкої амністії, пом'якшенням стилю керівництва було значною мірою знято напруження у суспільстві. Але жовтневі події не допомогли продовжити цей позитивний курс, перешкодили швидкому усуненню помилок.

Під тиском опозиції 6 жовтня 1956 р. відбулося перепоховання Л. Райка та інших соратників, повішених у 1949 р. на підставі сфабрикованих матеріалів. Запевнення від імені УПТ про те, що концепційні суди більше ніколи не матимуть місця в Угорщині, що злочинці в Угорщині скористалися культом особи, сфабрикували справу і знищили популярного діяча, роль якого у встановленні народно-демократичного устрою ще не оцінена, не могли заспокоїти учасників понад 100-тисячної процесії, вимоги якої носили радикальний та антиурядовий характер. Протестна хвиля у Будапешті швидко поширилася на великі міста Угорщини, такі як Сегед, Шопрон, Печ, Мішкольц, Дебрецен та інші. У наступні тижні жовтня по всій країні виникали антиракошистські організації, мітинги супроводжувалися радикальними вимогами.

Значним поштовхом до активізації угорського радикального табору стали заворушення проти влади у Польщі, традиційній союзниці Угорщини. Президія ЦК КПРС уважно стежила за подіями як у Польщі, так і в Угорщині. 20 жовтня було заслухано інформацію М. Хрущова про його поїздку до Варшави 19 жовтня, коли шляхом обопільного компромісу вдалося уникнути застосування радянських військ проти реформаторських процесів у ПНР. Було прийнято пропозицію, що польську схему слід застосувати й в Угорщині: негайно відкликати з УНР радників КДБ, залишити радянські військові частини на місцях дислокації, направити до Будапешту А. Мікояна і М. Суслова, позиція яких була поміркованою щодо вирішення угорського питання. На відміну від Польщі реформаційні процеси в УНР не вписувалися у цю схему, вели до розходження позицій обох сторін і завершилися неоголошеною війною їй з боку СРСР.

16 жовтня у м. Сегедутворився незалежний Союз угорської демократичної студентської молоді (МЕФЕС), його приклад наслідували інші вузи країни. 17 жовтня партійна організація Союзу угорських письменників прийняла вимогу скликати позачерговий з'їзд УПТ. 20-22 жовтня на базі Технічного університету (Будапешт) відбулися зібрання студентських делегацій провідних вузів країни, де було вироблено і прийнято основні вимоги із 16 пунктів [16, с. 44-46].

У вимогах порушувалися гострі питання політичного, економічного й духовного життя, покращення економічного й матеріального становища трудящих шляхом реформування і демократизації, а не у радикальний спосіб. Вони не спрямовувалися на демонтаж соціалістичного устрою або на скасування правлячої функції УПТ у країні чи на її заборону. Вимагалося негайно вивести радянські війська з Угорщини (п. 1); провести таємні вибори керівників партійного керівництва УПТ усіх рівнів (від найнижчого до найвищого) (п. 2); повернути до влади І. Надя в якості глави уряду (п. 3); звільнити сталінсько-ракошистських злочинців, провести публічний судовий процес над М. Фаркашем та його соратниками, повернути до країни М. Ракоші і притягнути його до народного суду «за всі злочини недалекого минулого і за розвал країни» (п. 3-4); провести в країні загальні, рівні і таємні вибори на багатопартійній основі з метою формування нового складу Національних зборів. Забезпечити право робітників на страйки (п. 5); розвивати угорсько-радянські та угорсько-югославські відносини на рівноправній основі, без втручання у внутрішні справи сторін (п. 6).

Пункти 6-10 вимог торкалися перегляду економічної політики відповідно до національних особливостей і можливостей країни та в інтересах народу: оприлюднення змісту угоди між Угорщиною та СРСР про експорт урану до СРСР, поставки якого повинні були здійснюватися вільно, відповідно до цін світового ринку і за тверду валюту; покращення умов праці та життя робітників і селян; запровадження нової системи оподаткування, зменшення податкового тиску, формування рівних умов фінансової і матеріально-технічної підтримки індивідуальних та колективних сільських господарств.

Чільне місце (п. 11-14) відводилося демократизації органів влади в країні, створенню незалежної судової системи, перегляду усіх судових справ політичного та економічного характеру, реабілітації жертв політичних, економічних і майнових репресій та притягнення до відповідальності винуватців у політичних злочинах, звільненню усіх невинно засуджених, поверненню до Угорщини з СРСР інтернованих і полонених угорців; забезпеченню свободи слова та волевиявлення, вільних ЗМІ, забезпеченню вільного доступу до професійних і кар'єрних даних керівників усіх рівнів; демонтаж пам'ятника Сталіну і на його місці встановлення пам'ятника Революції 1848-1849 рр. Значними були вимоги щодо скасування комуністичних традицій та відновлення традиційних національних свят, історичної національної символіки (герба і прапора), повернення збройних сил до національної форми. Студентство вимагало запровадження демократичних форм навчання, покращення умов побуту, життя, припинення викладання марксизму-ленінізму, скасування військової підготовки, відміна обов'язкового вивчення російської мови у школах і вузах, запровадження рівних умов для вивчення інших іноземних мов на рівні з російською у всіх учбових закладах країни.

Усі зусилля спрямовувалися на удосконалення соціалістичної моделі, жодна з вимог не закликала до повалення соціалізму. Серед 225 основних вимог революційних сил Угорщини, які пролунали упродовж 23 жовтня - 9 листопада на Радіо Свобода: 78 (35%) з них торкалися національної незалежності, 69 (31%) проведення політичних та 63 (28%) економічних реформ [4, р. 636].

Важливість цих вимог полягала у тому, що вони були першим публічним закликом до подолання сталінської моделі влади, захисту національних інтересів, відновлення суверенітету Угорщини, покращення соціально-економічного становища угорського народу. Актуалізація порушених проблем зросла після доповнення їх платформою лівих, правоцентристських і правих політичних сил, після чого вони на 90% почали відповідати інтересам угорської нації. За цими демократичними вимогами під час повстання 1956 р. залунали позиції й крайніх шовіністичних та реваншистських сил, які, підтримуючи своїх попередників, виступили із домаганнями справедливих для Угорщини кордонів із сусідніми країнами, захисту усіх частин розчленованої угорської нації, які після Першої та Другої світових воєн були відірвані від Угорщини і віддані до Румунії (Трансільванія), Чехословаччини (Фельвідик), Югославії (Дельвідик), СРСР (Карпатайа), за реабілітацію М. Хорті. Позицію крайніх правих сил також поділяла значна частина угорського суспільства й емігрантські кола.

Для Угорської революції склалися об'єктивні передумови комплексного характеру, які визрівали у суспільно-політичній площині країни упродовж тривалого часу під впливом міжнародних і внутрішніх чинників.

Потужний рух трьох лівих і центристських політичних течій Угорщини з початку ХХ ст. був визначальним у житті Східної Європи. Подальші події в СРСР та у Європі засвідчили, що за ідеями радянського інтернаціоналізму містилися імперіалістичні й державницькі інтереси Росії, які задовольняли міжнародний комуністичний і робітничий рухи. Три угорські політичні течії, особливо комуністична, починаючи з 30-х рр. ХХ ст. за провини СРСР, втратили значимість, бо як самостійні політичні течії не мали можливості й підтримки СРСР у забезпеченні угорських державницьких і національних інтересів, перетворившись на інструмент державної політики Москви. Територіальне питання у Східній Європі, визволеній СРСР, було вирішене останньою з гегемоністських позицій, в унісон рішенням країн Антанти у 1920 р., при ігноруванні інтернаціональних принципів права націй на самовизначення. СРСР зафіксував кордони виключно з погляду власних та союзницьких інтересів, ігноруючи етнічні, історичні фактори, зокрема, при визначенні кордонів між Угорщиною та сусідніми з нею країнами. Нав'язаний Угорщині режим на чолі з компартією не відображав її національних інтересів, а відповідав міжнародній політиці СРСР в регіоні. Така ситуація не могла забезпечити жодній політичній силі належного авторитету в Угорщині.