Князь Федір (Федюшко) Любартович: володіння в коронній Русі та їх державно-правовий статус

Размещено на http://www.allbest.ru/

Князь Федір (Федюшко) Любартович: володіння в коронній Русі та їх державно-правовий статус

Станіслав Келємбєт

кандидат історичних наук, доцент,

докторант Інституту історії України НАНУ

(сектор досліджень історії Київської Русі)

(Київ, Україна)

Анотація

люмбартович князь королівство

Мета дослідження полягає у висвітленні умовного «другого періоду» життя Федора Любартовича, який він провів в основному на руських землях Польського королівства (орієнтовно 1406/1407-1431 рр.), а також у визначенні складу тогочасних володінь князя, їх державно-правового статусу. Методологічну основу становлять принципи історизму, науковості, об'єктивності, системності. Застосовано такі загальні та спеціальні методи, як аналіз, синтез, історично-хронологічний, порівняльно-історичний, історично-системний, внутрішня й зовнішня критика джерел, порівняльна текстологія. Наукова новизна. Зібрано, проаналізовано та систематизовано максимум інформації, що стосується досліджуваного періоду біографії Федора Любартовича; складено повний і критично перевірений список його «жидачівських грамот» (у тому числі з використанням деяких неопублікованих текстів, що містяться в Коронній метриці]; визначено державно-правовий статус володінь, належних князеві на території Польського королівства. Висновки. Стосунки Федора (Федюшка) Любартовича з його двоюрідним братом королем Владиславом Яґайлом у першій третині XV ст. (на відміну від кінця XIV ст.) були стабільно-приязними. Найвірогідніше в 14061407 рр. князь отримав пристойні володіння в руських землях Польського королівства, а саме Стрий, Жидачів і Коропець з округами-повітами (districtus). Проте це не були повноцінні удільні князівства, а лише пожиттєві держання (tenuta), що надавалися близьким родичам Яґайла. В їх межах Любартович мав право юрисдикції над місцевими феодалами, але не міг надавати земельні володіння, оскільки власником останніх залишався польський король. Таким чином, термін «Жидачівське князівство», який можна зустріти в новітній літературі, не зовсім коректний. Федір Любартович усе життя залишався вірним православ'ю. Князь офіційно був держателем і ктитором Унівського монастиря, а після смерті його ім'я внесли до кількох православних пом'яників.

Ключові слова: Федір Любартович, Владислав Яґайло, Стрий, Жидачів, Коропець, жидачівські грамоти, пожиттєве держання.

Stanislav Kelembet

Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Docent, Doctoral Student at Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Research Sector of the History of Kyivan Rus) (Kyiv, Ukraine)

Prince Fedir (Fediushko) Liubartovych: Possessions in Crown Rus and Their State and Legal Status

Abstract

The aim of the study is coverage of the conditional "second period" of Fedir Liubartovych's life, which he spent mainly on the Rus lands of Kingdom of Poland (approximately 1406/1407-1431); the establishment of the structure of the prince's possessions, as well as the determination of their state and legal status. The methodological basis of the study includes the principles of historicism, science, objectivity and consistency. Such general and special methods as analysis, synthesis, historical-chronological, comparative-historical, historical-systemic, internal and external criticism of sources, comparative textology were also used. Scientific novelty. In the study, a maximum of information relating to the studied period of the biography of Fedir Liubartovych was collected, analyzed and systematized; a complete and critically verified list of "zhydachivski letters" was compiled (including the use of some unpublished texts contained in the Crown Metric); the state-legal status of possessions belonging to Liubartovych in the territory of Kingdom of Poland was determined. Conclusions. Relations of Fedir Liubartovych with his cousin, King Wtadystaw Jagietto, in the first third of the 15th century (unlike the end of the fourteenth century) were stably benevolent. Most likely, in 1406-1407, Liubartovych received worthy possessions within Kingdom of Poland, namely the towns of Stryi, Zhydachiv and Koropets with their county districts (districtus). However, these were not fullfledged specific principalities, but only lifelong possessions (tenuta), that could be transferred to the close relatives of Wtadystaw Jagietto. Within them, Liubartovych had the right to jurisdiction over local feudal lords, however, he could not grant land ownership, because the Polish king was the owner of these lands. That is to say, the term "Duchy of Zhydachiv", which can be found in modern literature, is not entirely correct. Fedir Liubartovych remained faithful to Orthodoxy all his life. The prince was officially the holder and ktytor of the Univ Monastery. And after his death, his name was included in several Orthodox commemoratives.

Keywords: Fedir Liubartovych, Wtadystaw Jagietto, Stryi, Zhydachiv, Koropets, zhydachivski letters, life possession.

Наприкінці XIV ст. одним із найзначніших «удільних» князів Великого князівства Литовського був Федір (Федот) Любартович -- двоюрідний брат великого князя, із 1386 р. короля польського Владислава II Яґайла Ольґердовича, а також Вітовта Кейстутовича, який у 1392 р. став намісником Яґайла (спочатку саме так) у Литві. Після смерті Любарта (Дмитра) Ґедиміновича, великого князя володи- мирського й луцького, у 1383--1384 рр. Федір успадкував усі величезні володіння батька на Волині. Але втримати їх не зміг. У 1386 р. він змушений був відступити Яґайлові кращу частину своєї отчини -- Луцьку землю, через деякий час надану королем Вітовтові. У 1393 р. Федір Любартович, «Божою милістю князь володи- мирський», отримав від Яґайла в тимчасове держання (а не суверенне володіння) Сіверську землю. Тоді ж, або максимум за кілька років, у нього було відібрано решту Волині -- Володимирське князівство. Невдовзі те саме сталося, як можна припустити, і з сіверським Черніговом (1395 р.?). У результаті ображений «Федюшко» опинився за кордоном: у січні 1398 р. він разом з іншим вигнанцем, Свидриґайлом Ольґердовичем (рідним братом польського короля), перебував в Угорщині, звідки вони звернулися по допомогу до великого магістра Тевтонського ордену Див. докл.: Келембет С. Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський // Сіверянський літопис. -- 2018. -- № 6. -- С. 13--21, 26--32..

Після цього впродовж семи років про Любартовича немає згадок у джерелах. Ми схиляємося до варіанту, що він, повернувшись з Угорщини разом зі Свидриґайлом у 1398 р., отримав назад своє попереднє новгород-сіверське держання. Але з 1411 р. як резиденція Федора реґулярно згадувався Жидачів у польській Русі, котрий раніше, очевидно від 1404 та щонайпізніше до 1408 рр., перебував у держанні Свидриґайла. Восени 1406 р. останній отримав значні володіння на литовській Сіверщині -- Брянськ і Стародуб, розташовані на північ від Новгорода-Сіверського. Зіставляючи ці факти, видається логічним запропонувати таку версію: Любартович відступив Свидриґайлові Новгород-Сіверський, суміжний із новими володіннями Ольґердовича, а взамін отримав Жидачів і Стрий -- звичайно, зі згоди, якщо не ініціативи короля Яґайла. Нечисленні звістки джерел, що збереглися про Федюшка впродовж першої третини XV ст., свідчать про його приязні стосунки з польським монархом. Перша з таких відноситься до 1405 р., коли Федір Любартович, «брат любий» Яґайла, перебував при ньому в польському Сандомирі. Мабуть, тоді Федюшко був ще правителем Новгорода-Сіверського, приїхавши до Польщі як гість короля. У цьому плані показово, що згаданий разом із ним Линґвеній (Семен) Ольґердович також був приїжджим із Великого князівства -- мстиславським князем Там само. - С.21-24, 32-35..

У цій статті ми розглянемо період життя Федора Любартовича, проведений ним поза Великим князівством Литовським -- з 1406--1407 (орієнтовно) по 1431 рр. Ця тема особливо цікава, адже він належав до вкрай нечисленної групи литовсько-руських Ґедиміновичів, котрі володіли землями в межах Польського королівства Такими значними князями були ще Федір і Свидриґайло Ольґердовичі, Сиґізмунд Корибутович. Крім того, дрібні володіння в Польському королівстві, фактично на правах рядової шляхти, мали сини та онуки Федора Ольґердовича (власники кількох сіл у Холмській землі, від одного з яких онуки писалися князями Кросничина), а також троє нащадків князів Пінських (відомі в Короні як Ольшанський, із Биніська, із Липовця, з Ольховичів - за селами у Львівській землі, отриманими внаслідок шлюбу з місцевою шляхтянкою).. Завданням дослідження буде виявлення у джерелах максимально можливої інформації про князя, її критичний аналіз (за необхідності) та систематизація, включаючи визначення правового статусу володінь.

У Любартовича загалом склалися досить приязні відносини з королем Владиславом Яґайлом. 15 липня 1410 р. князь Федюшко брав участь у Ґрюнвальдській битві. Ян Длуґош свідчив, що тоді безпосередньо при особі Яґайла перебували «Phyeduszko alias Theodosius dux Lithuaniae» зі власним загоном, а також Сиґізмунд Корибут[ович], названі племінниками короля по батькові («nepotes regii patrueles») Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. -- Liber X-XI. -- Varsaviae, 1997. -- P. 104. У літературі зустрічається твердження про «участь окремої хоругви Жидачівського князівства у Великій війні з Тевтонським орденом 1409--1411 рр. та у найбільшій битві цієї війни -- Грюнвальдській. До нашого часу зберігся прапор цієї хоругви із зображенням герба князівства (знаходиться у Львівському історичному музеї)» (див.: Папа І. Жидачівське князівство (1393--1442) і Гедиміновичі: спірні питання історії // Фортеця: Збірник заповідника «Тустань». -- Кн. 2. -- Л., 2012. -- С. 179). Ця інформація достовірною бути не може: Я.Длуґош детально описав усі 51 хоругву Польського королівства, що брали участь у битві, але ніякої Жидачівської серед них немає; князь Федюшко знаходився у загоні особистої охорони Яґайла під малим королівським прапором -- білим орлом на червоному тлі (див.: Гагуа Р. Грюнвальд в источниках: «Хроника конфликта Владислава, короля Польши, с крестоносцами в год Христов 1410». -- Пинск, 2009. -- С.84--94; про конкретну хоругву на с.93, 95).. Останній дійсно був таким. Що ж стосується Федюшка, то в історіографії до недавнього часу домінував погляд Ю. Вольфа, який ототожнював його з Федором Любартовичем Wolff J. Rod Gedimina. -- Krakow, 1886. -- S. 75. -- насправді двоюрідним братом Яґайла (з сучасних дослідників таку ідентифікацію поділяє, наприклад, Я. Тенґовський Tqgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. -- Poznan; Wroclaw, 1999. -- S.241.). Лише З. Радзимінський уважав Федюшка, як і Сиґізмунда Корибутовича, дійсно племінником короля. А оскільки під 1431 р. Я. Длуґош також назвав Федюшка племінником Яґайла, дослідник дійшов висновку, що він міг бути лише старшим сином Федора Ольґердовича Radziminski Z.L. Monografia XX. Sanguszkow oraz innych potomkow Lubarta-Fedora Olgerdowicza X. Ratnenskiego. -- T.I. -- Lwow, 1906. -- S.38--41, 50--52. Про помилковість цієї версії див.: Келембет С. Федір-Федот (Федюшко) Любартович... -- С.24--25..

Відносно нещодавно стосовно особи князя Федюшка 1410 р. з'явилася ще одна версія. Перекладачка найновішого академічного видання твору Я. Длуґоша польською мовою передала латинське «nepotes regii patrueles» як «стриєчні брати короля». Це цілком відповідало б спорідненості Федора Любартовича з Яґайлом. Але в коментарі до польського перекладу зазначено: «Федюшко, правдоподібно син князя Василя пінського з лінії Кейстута (так! -- С.К), не був братом стриєчним Яґайла» Diugosz J. Roczniki czyli Kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. -- Warszawa, 2009. -- Ks. 10-11 / Przekl. z lac. J. Mrukowna, red. i kom. K.Pieradzka. -- S.122, przyp. 371.. Трохи пізніше цю ж версію розвинув А. Кузьмін, котрий, переклавши вказане Я. Длуґошем означення як «племінник по батькові», дійшов такого висновку: «Однак якщо враховувати ступінь спорідненості, відзначений Яном Длуґошем, то жоден із литовських князів на ім'я Федір, за винятком Федора (Федюшки) Васильовича пінського, не підходить на роль племінника короля» Кузьмин А.В. Титулованная знать Великого княжества Литовского в «Великой войне» 1409--1411 гг. против Тевтонского ордена // Вялікае княства Літоу'скае і яго суседзі я XIV--XV стст. Саперніцтва, супрацоуніцтва, урокі. -- Мінск, 2011. -- С.54--56.. Федюшко Васильович, онук чи правнук Наримунта Ґедиміновича, згадується лише в одному акті свого батька кінця XIV ст. Якщо він і був живим на 1410 р., то як власник не дуже значного уділу на території Великого князівства Литовського навряд чи міг входити до найближчого оточення польського монарха. У джерелах упродовж 1398-1426 рр. з рідкісною формою імені «Федюшко» фіґурує лише Любартович, по батькові якого чітко вказане в кількох документах. Я. Длуґош цілком міг включити його до означення «nepotes regii patrueles», так би мовити, «у зв'язці» з Сиґізмундом Корибутовичем -- реальним племінником Яґайла.

Подальші згадки про Федюшка Любартовича (окрім його власних грамот, про які йтиметься нижче):

1413 р., 18--22 березня -- князь Федюшко перебував при дворі короля Яґайла, який 18-го числа прибув у Нове Місто (Корчин), а 22-го переїхав звідти до Приманкова. При цьому щоденно з королівського скарбу «Duci Feduschoni» виділялися кошти на купівлю риби, олії та пива. 14--29 серпня того ж року князя Федюшка знову згадано при королівському дворі у Віслиці, а вранці 30 серпня польське монарше подружжя відбуло на Русь («ad partes Russie») Rachunki dworu krola Wladyslawa Jagielly i krolowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 / Wyd. F.Piekosinski // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. -- KXV. -- Cracoviae, 1896. -- P.421--444..

1415 р., 5 жовтня (?) -- в Озимині (село Дрогобицького повіту) при Яґайлові були присутні «найясніші князь Федько і князь Гурко» («illustrissime» duce Ffyedkone et duce Hurkone») Codex epistolaris saeculi decimi quinti. -- T. II / Collectus opera A. Lewicki // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. -- T. XII. -- Cracoviae, 1891. -- P. 78--79, nr 65 (за оригіналом). Елементи дати не збігаються: ранок після св. Франциска, тобто 5 жовтня, у 1415 р. припадав на суботу, а не на вівторок.. З. Радзимінський уважав, що йдеться про Федора Ольґердовича та його сина (яким справді був Гурко) Radziminski Z.L. Monografia XX. Sanguszkow. -- S. 41--42.. Ми з такою думкою погодитися не можемо: Федір Ольґердович ніколи не вживав зменшувальної форми імені, а помер, очевидно, не пізніше 1404 р. Келембет С. Федір Ольгердович, князь Кобринський, Ратенський та Жидачевський // Ukraina Lithuanica: студії з історії Великого князівства Литовського. -- T. IV. -- К.; Кам'янець-Подільський, 2017. -- С. 160--161; Його ж. Федір-Федот (Федюшко) Любартович. -- С. 22--23.

1418 р., 28 липня -- у Кракові у судовій справі фіґурували Василько, Якоб і Данило, «дворові найясніших володарів панів Федюшка, Гурка та Романа князів із Русі» («familiдres Serenissimorum Principum dominorum Fedzusskonis, Vrkonis, et Romani Ducum de Rusia») Starodawne prawa polskiego pomniki / Wyci^gn^l i wydal A.Z.Helcel. -- T. II. -- Krakow, 1870. -- S. 230, nr 1592.. Мабуть, тоді й самі князі (двоє останніх -- сини Федора Ольґердовича) також знаходилися в Польщі.

1423 р., 10 червня -- перебуваючи у Дрогобичі, король Яґайло видав запис Миколаєві «z Fulsztyna» «за поданням славетного князя» («ad relationem inclyti ducis») «Feduskonis Wlodimiriensis et Strioviensis» Halecki O.Z. Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum Komisji Historycznej. -- T. XII. -- Cz. I. -- Krakow, 1919. -- S. 156 (реґеста другої половини XVI ст.)..

1426 р., 24 квітня -- в акті Яґайла, виданому в Городку, першим серед свідків (у тому числі чотирьох князів) згаданий «Feduschkone Luborthowic» «брат наш любий» («fratre nostro dilecto») Александрович В. Українське малярство XIII--XV ст. -- Л., 1995. -- С. 187, 190, 193 (публікація за облятою 1589 р. та похідними від неї списками 1633 і 1635 рр.)..

Щодо володінь Федюшка Любартовича впродовж перших десятиліть XV ст., єдиний документ, в якому він фіґурував зі своїм «удільним» титулом, це грамота від 1423 р., де князя названо «Wlodimiriensis et Strioviensis». Як зазначив О.Галецький, поданий титул свідчить «не тільки, що осередком його тамтешнього уділу був Стрий, але доводить теж, що він не зрікався своїх претензій на Володимир», що відбилося навіть у королівському документі Halecki O. Z Jana Zamojskiego. -- S. 156.. Дійсно, Володимир-Волинський Любартович утратив ще в 1390-х, а в 1420-х рр. це місто з повітом належало великому князеві Вітовту. Щодо Стрия, то в 1404 р. «districtus Strij» разом із «terram Zudaczoviensem» отримав у держання Свидриґайло Ольґердович Келембет С. Федір-Федот (Федюшко) Любартович. -- С. 20, 22--23.. Під владу Любартовича обидві вказаних області, слід гадати, також перейшли одночасно, за нашою версією -- у 1406--1407 рр. Судячи з того, що в акті від 1423 р. Стрий включено до титулу князя Федюшка (на відміну від Жидачева), саме це містечко розглядалося як основний центр володінь Любартовича в коронній Русі.

При цьому необхідно зазначити, що у Стрийському повіті Федір Любартович не був суверенним «удільним» князем, зокрема не мав тут права надання земельних володінь -- воно залишалося за польським королем, про що прямо свідчать принаймні два його акта. Так, 8 липня 1427 р., перебуваючи у Дрогобичі, Яґайло особисто надав стрийському парафіяльному костелові «село Ходовичі у землі Руській і тому окрузі Стрийському розташоване» («willam Chodowicze in Terra Russiae et eodem Districtu Striensi sitam»). У документі згадувалося, що католицька Стрийська парафія підпорядковувалася єпископові Перемишля. Сам же Стрий, який був на маґ- дебурзькому праві («jure thewtonico»), тут чітко названо королівським володінням («у містечку нашому Стрий» / «in oppido nostro Stryi») Документ включено до підтвердження Сиґізмунда Авґуста від 19 червня 1570 р. Реґесту зі 109-ї книги Коронної метрики див.: Matricularum Regni Poloniae summaria / Ed.T. Wierzbowski (далі -- MRPS). -- Pars V. -- Vol. 1. -- Varsoviae, 1919. -- P. 238, nr 4204. Повний текст (p. 97--101, звідси цитати) доступний: http://agadd2.home.net.pl/metrykalia/MK/0109/PL_1_4_1-109_0102.html. Польський переказ змісту: Prochaska A Historja miasta Stryja. - Lwow, 1926. - S. 78.. Що ж до Федора Любартовича, то він міг лише попросити короля про надання -- навіть для своїх найближчих слуг- васалів. Зокрема 1 червня 1431 р. Яґайло, задовольняючи прохання «найсвітлішого князя Федюшка брата нашого дорогого» («preclari ducis Fyeduskonis fratris nostri carissimi»), записав його маршалкові Миколаєві Раховському 40 марок на «селі нашому Стенява у землі Руській та окрузі Стрийському» («villam nostram Stenyawa in terra Russie et districtu Striensi») Materyaly archiwalne wyjзte glownie z metryki litewskiej od 1348 do 1607 r. / Wyd. A.Prochaska. -- Lwow, 1890. -- S. 61, nr 74 (за оригіналом); Radziminski Z.L. Monografia XX. Sanguszkow... -- S.43 (помилково ототожнює Федюшка з Федором Ольґердовичем, який нібито тут востаннє згаданий як живий).. Як бачимо, Стрийський «districtus», хоча й відданий у держання Федюшкові, залишався коронним повітом, тобто ні про який Стрийський «уділ» чи то «князівство» не йдеться. Жодного акта самого Любартовича, виданого у Стрию, ми взагалі не знаємо.

Зате відомо цілих одинадцять судових вироків Федора Любартовича, винесених ним «в нашєм дворі въ Зудєчєві» впродовж 1411--1430 рр., що стосувалися розмежування володінь між панами Жидачівського повіту. Ця вкрай цікава документальна серія, видана від імені православного князя й написана кирилицею на місцевій мові для руських земель Польського королівства, де всі адміністративні уряди давно обіймали поляки-католики, справді унікальна. Тим більше, що п'ять із зазначених «жидачівських грамот» збереглися в пергаментних ориґіналах (до Другої світової війни перебували в родинній бібліотеці графів Дідушицьких у Львові, нині у Краківському національному, колишньому державному архіві під сиґнатурами ADzied perg III/01-05 їх реґести див.: Dokumenty pergaminowe Oddzialu I Archiwum Panstwowego w Krakowie do 1600 r. (https:// docplayer.pl/52708383-Dokumenty-pergaminowe-oddzialu-i-archiwum-panstwowego-w-krakowie-do-1600-r.html).). Два документи відомі за офіційно затвердженими копіями, де кириличний текст транслітеровано латинкою; три -- за латинськими перекладами XVI--XVIII ст., також офіційно затвердженими; один -- лише за реґестою XVIII ст.

Утім на початку XX ст. З.Козіцький уважав дві грамоти Федора Любартовича (в пізніх латиномовних облятах) фальсифікатами, виготовленими в майнових інтересах Дідушицьких Kozicki Z.D. W sprawie rodowodu X.X. Sanguszkow // Sprawa pocz^tkow rodu XX. Sanguszkow. -- Lwow, 1901. -- S. 110--111.. Цю ідею максимально розвинув З.Радзимінський, який визнав підробками всі документи Любартовича, керуючись такими арґументами:

грубість пергаменту деяких грамот та характер їх письма, що «радше у другій половині XVI, ніж на початку XV ст. зустрічається» Radziminski Z.L. Monografia XX. Sanguszkow... -- S.20. (при цьому трохи нижче в тексті найдавнішу оригінальну грамоту, котру З. Радзимінський уважав зразком для виготовлення інших, він проголосив фальсифікатом навіть «попри те, що пергамент та письмо не викликають жодної підозри» Ibid. -- S.23--24.);

деякі мовні звороти і правничі вирази, які начебто «в руських документах із тієї епохи не з'являються»;

більшість свідків у грамотах Федора Любартовича -- «то люди мало, або цілком незнані -- слід сумніватися, аби такими тільки себе оточував син потужного й в історії гучного володаря Волині Любарта Ґедиміновича!» Ibid. - S.20--21..

З. Радзимінський дійшов висновку, що «підроблення межових актів на Жидачівщині, судячи з наведеного вище, стало, так би мовити, на порядку денному». На думку дослідника, після арешту в 1409 р. Свидриґайла, котрий володів Жидачевом із 1403 р., і до його силового звільнення руськими князями в березні 1418 р., місто нікому віддане не було. Тож за цього майже дев'ятирічного «жидачівського безкоролів'я» князь Федір Любартович міг час від часу за дорученням монарха («de mandato regis») здійснювати там управління й «суди відправляти, котрих пам'ять серед зем'ян жидачівських залишаючись, надихнула їх думкою, при підробці тих межових вироків, задля легшого уникнення звинувачень і важчого доведення фальшування приписати їх радше нереґулярному, ніж постійному, правителеві». Уважаючи жидачівські грамоти Любартовича фальсифікатами, З. Радзимінський натомість визнав достовірними два аналогічних акта Федора Ольґердовича. Цей князь, на думку дослідника, мав отримати Жидачів у 1418 р., після втечі з в'язниці Свидриґайла Ibid. -- S.25--26.. Однак арґументація такої тези (корегування помилкової дати, указаної в пізньому списку грамоти Ольґердовича) із джерелознавчого погляду неприйнятна. Крім того, Федір Ольґердович явно помер не пізніше 1404 р. Келембет С. Федір Ольгердович... -- С.156--158, 160.

Інші доводи З. Радзимінського також не витримують критики. О. Купчинський, виходячи зі змісту й форми грамот, версію про фальсифікацію їх категорично відхиляє, указавши, зокрема, що більшість згаданих у них свідків відомі також і за іншими актами Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти XIV -- першої половини XV ст. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. -- T. CCXXXIII. -- Л., 1997. -- С. 351, 354.. І.Папа зазначає, що помилки в пізніших польських та латинських перекладах можна пояснити неуважністю переписувачів, недостатнім знанням мови. Дані зі «Словника староукраїнської мови» засвідчують, що в тогочасних українських документах сумнівні для окремих дослідників вирази «оуморены» (скасовувані, анульовані), «фалшевни» (підроблені, фальшовані), «обчыи» (чужі), «очистити» (довести свою правоту, виправдатися) досить поширені. Важливим ар- ґументом на користь правдивості грамот виступає той факт, що в конфлікті Івашка Дідушицького й Татомира Балицького документи першого було визнано фальшивими. Дивно, щоб Дідушицькі, підробляючи грамоти, виставляли свого предка фальсифікатором. За родинною леґендою останні мали виводитися від похресника короля Данила. І.Мицько висловив припущення, що це могло бути причиною появи грамот із датами «1263» та «1274», проставленими на місці вискоблених оригінальних пізніше як спроби підтвердження давності роду Див.: Папа І. «Жидачівські грамоти» князя Федора Любартовича: проблема автентичності // Княжа доба: історія і культура. -- Вип.6. -- Л., 2012. -- С. 296..

Додамо також, що окремі грамоти Федора Любартовича відомі за королівськими підтвердженнями 1514, 1523, 1555 рр. у складі Коронної метрики. Отже ні про яке фальшування їх у другій половині XVI ст. (за З. Радзимінським) не може бути мови. Крім того, довелося б визнати, що підробки не спромоглися розпізнати навіть спеціалісти з Коронної канцелярії. Нарешті, до ориґінальних актів були привішені князівські печатки, принаймні одна з яких збереглася до нашого часу. Підсумовуючи сказане, питання про гадану фальсифікацію грамот Федора Любартовича слід визнати закритим.

** *

Далі наводимо хронологічний огляд усіх відомих жидачівських актів Федора Любартовича. Опис кожної грамоти містить такі елементи: дата й загальний зміст документа; короткі відомості про ориґінал або списки тексту, його публікації; згадки посадових осіб та перелік свідків, місце, час видачі, за необхідності -- обґрунтування дати Жидачівським актам Федора Любартовича присвячено спеціальну статтю (див. прим.29). Утім вона містить кілька вагомих вад. По-перше, не приділено належної уваги питанням хронології, через що акти пронумеровано та наведено в майже довільній послідовності. По-друге, узагалі не враховано деякі грамоти (зокрема опубліковані раніше О. Купчинським), а латинський текст одного акта прийнято за переклад кириличного, насправді окремого від нього (див. нижче «жидачівські грамоти» № 5--6). По-третє, до грамот Федора Любартовича чомусь віднесено документи Федора Ольґердовича, причому текст одного з них наведено двічі, за двома різними публікаціями, як два різних документи під окремими номерами.

Цитати з оригінальних грамот наводитимемо за: Розов В. Українські грамоти. -- Т.Р XIV в. і перша половина XV в. -- К., 1928 (далі -- УГ). Надрядкові літери внесено до рядків, скорочення під титлами розкрито, написання з великої літери -- за сучасними правилами, кириличні літери-цифри під титлами відтворено арабськими, пунктуація наша (в оригіналах використана лише крапка, проставлена ледь не після кожного слова)..

1410-ті рр. -- князь Федір Любартович виніс вирок «у справі межовій між Івашком Дідошицьким власником Szychowa (Siechowa) та Давшацькими, Лодавшецькими і Лотатніцькими власниками Лотатнік». Документ відомий лише за «сумаріушем» родинних актів, укладеним Т. Дідушицьким та представленим, разом із пергаментними руськомовними оригіналами, до ґубернського правління 4 вересня 1775 р. Тут акт було подано як найстарший і датовано 1400 р. Kronika domowa Dzieduszyckich. -- Lwow, 1865 (далі -- KDD). -- S.31.! Оскільки Івашко Дідошицький фіґурував у грамотах 1411--1413 рр., а з 1421 р. рід Дідошицьких представляли вже інші особи, то вказаний документ, напевне, слід віднести до 1410-х рр.

1411 р., 29 червня -- Федір Любартович затвердив розмежування володінь пана Татумира Берлича Струтинського та пана Данила Задеревецького й Рожнятовського між їхніми маєтками Струтином і Рожнятовим на користь Задеревецького. Текст акта опубліковано за латинським перекладом із руського ориґіналу, підтвердженим у 1514 р. Сиґізмундом I, а в 1637 р. з оригіналу вказаного підтвердження облятова- ним у Жидачівському ґродському суді Petruszewicz A. Materyaly historyczne // Przegl^d Archeologiczny. -- Z.I. -- Lwow, 1882. -- S. 80--84, nr IV (автор публікації вважав, що рік видачі прочитаний помилково, з огляду на перелік свідків, близький до оригінальних актів Федора Любартовича 1421 та 1430 рр.); Папа І. «Жидачівські грамоти»... -- С.300--302, № 2.. Список підтвердження 1514 р. зберігся й у складі Коронної метрики Реґести з кн.28 метрики: MRPS. - Pars IV. - Vol. 1. - Varsoviae, 1910. - P. 137, nr 2350; Pars IV. - Vol. 3. - Varsoviae, 1915. - P. 373, nr 486. Повний текст онлайн: http://agadd2.home.net.pl/metrykalia/MK/0028/PL_1_4_1- 028_0271.html.. Дата видачі та свідки документа:

«Діялося в нашому дворі Жидачеві у свято св. Петра апостола, і біля цього присутні були свідки (імена див. нижче в латинському тексті -- С.К.), та інших багато добрих панів біля цього -- присутні були. І у закріплення цього привісили печатку нашу року народження Господа 1411-го» («Actum est in nostra Curia Zydaczow pro Festo S. Petri Apostoli et circa hoc praesentes fuerunt Testes, Dominus Dymiter Chodorowski Woiczynowicz;

D. Iwan Koroway; D. Senko Procewicz; D. Iwaszko Dzieduszycki; D. Iwaszko Borynski; D. Tatumir Balicki, et alii quam plures boni Domini circa haec -- praesentes fuerunt. Et in Robur harum appendimus Sigillum nostrum anno Nativitatis Domini 1411mo»).

У списку Коронної метрики Татумира названо не «Berlicz», а «Bericz» (двічі). Та головне, тут доволі суттєво відрізняється перелік свідків: Дмитро Процевич (а не Ходоровський Волчинович), Івашко Дідошицький (на другому, а не на четвертому місці), Іван Коровай, Сенько Процович, Івашко Борнський (!), Татумир Балицький. Чим пояснюються відмінності списку метрики зі списком 1637 р. -- сказати важко, оскільки обидва вони були переписані з ориґіналу підтвердження 1514 р. Більш достовірним видається текст 1637 р. Якщо це так, то в Коронній метриці маємо справу з недбалістю (неуважністю) писаря. Водночас у тексті метрики рік видачі вказано не цифрою, а прописом -- «тисяча чотириста одинадцятого» («millesimo quadringentesimo undeccimo»).

1411 р., 17 грудня -- Федір Любартович судив пана Данила Дажбоговича Задеревецького з братами Облазницькими з приводу розмежування їхніх володінь. Акт зберігся в пергаментному оригіналі (з колишньої бібліотеки графів Дідушицьких у Львові, № 1) Dokumenty pergaminowe Oddzialu I Archiwum Panstwowego w Krakowie do 1600 r. -- ADzied perg III/01 (реґеста під датою 1411.01.17 або 12.17); підтвердження короля Сиґізмунда Авґуста 1555 р.: ADzied perg I/26 (реґеста під 1555.05.18, підтверджувальний акт тут помилково датований 1411.06.01). Публікації: Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej (далі -- AGZ). -- T.III. -- Lwow, 1872. -- S.164--166 (за неточним польським перекладом у підтвердженні 1555 р.; між іншим, замість «трєхь отроковъ» тут вказано «trzech Krolow», звідси виводиться помилкова дата 6 січня); УГ. -- С.77--80, №43 (за оригіналом); Папа І. «Жидачівські грамоти». -- С.298-299, №1 (за оригіналом). і заслуговує на особливу увагу. Це єдина жидачів- ська грамота Федора Любартовича, де він ужив формулу «Божою милістю», право на використання якої мали лише суверенні правителі: «Божій милости мы князь Фєдоръ Любортовичь».

«А на розъЬздЬ были земляне, и панъ Лєнько Зарубичь, воєвода Зудєчовьский, панъ Коровай Процєвичь, панъ Костько Повистливчичь, панъ Тато- миръ Балицкий, панъ Драгомиръ Володимєрєцкий, панъ Ивашко Дідошицкий, панъ Манько Ардєвовичь, а Осташь Голобутъ. [...] А на то єсмьі дали Облазничомъ сєсь нашь листь под нашєю пєчатью. А к тому й нашихъ слугъ, зємляньскиі пєчати [.] А при томъ были судьі й свідци: панъ Ходко Чємєрь, панъ Лєнко Зарубичь, воєвода Зудєчовьский, панъ Коровай Про- цєвичь, панъ Драгомиръ Володимєрєцкий, панъ Костько Повисливчичь, панъ Татомиръ Балицкий, панъ Лучка войтъ Сольский, плєбанъ Зудєчов- ский Миколай, й Голобутъ, й Брылярь, а йныхъ много было при томъ до- брыхъ людий. А писанъ оу Зоудєчові на святыхъ Трєхъ отроковъ, под літо Божья нарожєнья 1000 літо 400 літо й пєрвого на дцять літа».

1412 р., 15 серпня -- Федір Любартович, розглянувши скаргу пана Івашка Дідошицького на пана Федора Чолганського, визнав правоту другого, «навічно» затвердивши межу між Чолганами й Дідошицями. Документ відомий за підтвердженням 1555 р., унесеним до Коронної метрики, де руський текст транслітеровано латиницею Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти. -- С.351-352 (тут запис помилково віднесено до 1564 р.). Текст підтвердження від 11 лютого 1555 р., у кн.85 Коронної метрики, доступний онлайн: http:// agadd2.home.net.pl/metrykalia/MK/0085/PL_1_4_1-085_0136.html і далі..

«Mi thedi z rosutku naseho buduczi w Zidaczewi w piathok przed Swiathoiv Troiczeiv odeslalismo ich na polie svoliwsy im rok po swiathom Petri w poniedelok, y sami jismo wijichali y s nami pan Jan z Niedoborowa, pan Jan Swinka [?] y[z] Zelienywa, pan Malochsy pisar korolewski, pan Dmithr Chodorowski, pan Danilo Zadereweczki, pan Wolczko Luceshczycz y inich mnoho wiry godnich. [.] A list pisan i dan w Zidaczewy miesiaczia awhusta piathinasty den, pod lethy narozyna hospoda nasseho Isus Christa thysiacznoho czothyrysothnego y wthoroho nadiesiath litha» Напевне, саме цей акт, перший із двох, що стосувалися «розмежування Дідушиць Івашка від Чолган Федора Чолгановського», у «сумаріуші» Т.Дідошицького 1775 р. помилково віднесено до 1415 р. (див.: KDD. -- S.33)..

1413 р., 20 вересня -- Федір Любартович, розглянувши скаргу пана Івашка Дідошицького Мілічича на пана Татомира Балицького з приводу того, що він «забрав собі вепрів» («recepit sibi porcos») у його лісі, затвердив межі між їхніми маєтками Дідошицями та Баличами. Грамота відома за латинським перекладом руського оригіналу, підтвердженим Сиґізмундом I у 1523 р. і внесеним до Коронної метрики Реґести з кн.37 метрики: MRPS. - Pars IV. - Vol.1. - P. 247, nr 4277; Pars IV. - Vol. 3. - P.374, nr 499. Тут акт датований 16 липня 1413 р., але пам'ять святого великомученика Євстафія (див. у наступному акті) православна церква відзначає 20 вересня. Повний текст онлайн: http://agadd2.home.net.pl/metrykalia/MK/0037/ PL_1_4_1-037_0920.html і далі.. Опублікована за випискою 1761 р. з книг Жидачівського ґродського суду у складі ще більш пізнього підтвердження Авґуста III Stadnicki K. Synowie Gedymina. - T. II: Lubart xi^zp Woiynski. - Lwow, 1853. - S. 257-260; KDD. - S. III-VII, nr I.. Для розмежування князь вислав «пана Ленька старосту жидачівського до того кордону» («Dominum Lienko Capitaneum Zydaczoviensem ad istas granicies»). Цей документ було видано панові Дідошицькому:

«Ми до затвердження його справи дали свою грамоту Івашкові Дідошицькому та печатку нашу до тієї грамоти привісили -- за присутності свідків (імена див. нижче в латинському тексті -- С.К.) й інших багато добрих представлені при тому були. Діялося у дворі нашому Жидачеві, дня святого Євстафія, року народження Господа тисяча чотириста тринадцятого» («Nos ad confirmationem ejus rei dedimus suas litteras Iwaskoni Dziedoshiczki et Sigillum Nostrum ad eas litteras appendimus -- Prжsentibus testibus Dominis Danilo Zadrzewiczski, Domino Sienko Proczowicz, Domino Moszofiey, Domino Drohomir, Domino Manko Orderowicz, Domino Prokop Nieniewicz et alii multi Boni prжmissis interfuerunt. Actum in Curia Nostra Zydaczow, die Sancti Eustachii, Anno Nativitatis Domini Millesimo Quadringentesimo Tredecimo»).

1413 р., 20 вересня -- грамота в тій самій справі, видана пану Татомиру Балицькому, який виграв суд. Документ зберігся в пергаментному ориґіналі (з колишньої бібліотеки Дідушицьких у Львові, №3) Dokumenty pergaminowe. - ADzied perg III/03 (реґеста під нереальною датою 1393.07.28). Публікації: Акты, относящиеся к истории Западной России (далі - АЗР). - Т З. - Санкт-Петербург, 1846. - С. 42-43, №30/П (у примітці зауважено: «Зубрицький зазначає, що в ориґіналі літочисленні букви підчищено, щоб надати акту більшої давності; але ця підробка легко викривається»); KDD. - S.VII-IX, nr II (транслітерація латиницею); Головацкий Я.Ф. Памятники дипломатического и судебно-делового языка русского в древнем Галицко-Володимирском княжестве и в смежных русских областях, в XIV и XV ст. // Науковый сборник, издаваемый литературным обществом Галицко-Русской Мати-цы. - Вып.П. - Л., 1868. - С. 136-138, № XL/2, окремо с.44-46; УГ. - С. 82-84, № 45 (під вірною датою 20 вересня 1413 р.); Папа І. «Жидачівські грамоти». - С. 303-304, № 4 (авторка помилково вважає, що латинським перекладом цього ж акта є текст, опублікований К.Стадницьким за списком 1761 р. - насправді окремий документ із тієї самої справи).. Але річна дата в ньому була вискоблена й замінена на «1263». Уже М.Дідушицький справедливо зазначав: «Є також як той (попередній акт -- С.К.) із р. 1413 виданий у день св. Євстафія, але рік на ньому вишкрябаний і замінений смішною датою р. 1263!» KDD. - S.33.. Для розмежування спірних земель Федір Любартович «выслали нашого оурядника, пана Лєнка, старостоу Зудєчєвского, на тоу то границю. [...] А при том были свідци: пан Лєнко староста, пан Задєрєвєцкий Дмитрь, пан Сєнко Процєвич, пан Малофій, пан Драгомиръ, пан Манко Ардєвови, пан Прокопъ Нянєвич, йныхь досыть при том было добрыхъ. А мы єсмо на то свой лист далі й пєчать свою привісили паноу Татомирови Балицкомоу на потвєржєниє тыхъ границь и врочищь. А то ся діяло в нашєм дворі въ Зоудєчєві, на дєнь святого мучєника Остафия, под літьі Рожєства Христова 1000 літь. 263 літа».

Пам'ять святого великомученика Євстафія (Плакиди) православна церква відзначає 20 вересня. Первісне ж число року, яке в ориґіналі було вискоблене й замінене на нереальне, установлюється на підставі попереднього акта.

1413 р., 20 вересня -- Федір Любартович, розглянувши скаргу пана Івана Дідошицького на пана Федора Чолганського з приводу того, що він «захопив вепрів» («intercepit porcos») у Чорному лісі й т.д., затвердив межі між їхніми маєтками Дідошицями та Чолганами. Документ відомий лише за латинським перекладом із руського оригіналу, зробленим й офіційно завіреним 16 жовтня 1775 р. KDD. - S.IX-XI, nr III; Папа І. «Жидачівські грамоти»... - С. 307-308, № 7. Для нагляду за розмежуванням земель князь вислав «мого урядника пана Леона (Ленька Зарубича -- С.К.) старосту жидачівського» («meum Officialem Dominum Leonem Capitaneum Zydaczoviensem»). Його затвердженням і став цей акт, виданий Дідошицькому:

«У затвердження справи дали наш документ пану Іоанну Дідошицькому, і печатку нашу привісили до цього документа. Присутні ці були свідки (імена див. нижче в латинському тексті -- С.К.), і багато інших; це діялося в нашому замку Жидачеві. Самого дня святого Євстафія Мученика, року від народження Христового 1274» («in confirmationem hujus rei dedimus Nostrum Documentum Domino Joanni Didoszycki, et Sigillum Nostrum appendimus huic Documento. Praesentes huic fuerunt Testes Dominus Leo Capitaneus Zydaczoviensis, Dominus Simeon Procewicz, Dominus Malofij,

Dominus Nicolaus Andrelowicz, Dominus Procopius Nenowicz, et plures alii; hocque Actum in Nostro Castro Zydaczoviae. Ipso Die Sancti Eustafii Martyris, Anno a Nativitate Christi 1274»).

Зрозуміло, що вказаний рік видачі нереальний. Без сумніву, у протографі документа він з'явився тим самим шляхом, що й у попередньому акті. Обидві грамоти написані практично за однаковим формуляром, містять майже ідентичний перелік свідків та, головне, видані в один день пам'яті св. Євстафія (20 вересня) -- як ми бачили, насправді 1413 р. Напевне, саме цей документ, другий із тих, що стосувалися «розмежування Дідушиць Івашка від Чолган Федора Чолгановського», у «сумаріуші» Т. Дідушицького 1775 р. помилково віднесено до 1427 р. (див.: KDD. - S. 33) - шляхом перенесення останньої цифри спотвореної дати «1274» на другу позицію (див.: Radziminski Z.L. Monografia XX. Sanguszkow... - S. 21-22).

1421 р., 26 жовтня -- Федір Любартович, розглянувши скаргу пана Ігната Облазницького на пана Юрія Дідошицького «Кгоурьгєшевича», що той позабирав вепрів у його діброві, затвердив межі між їхніми маєтками Облазницями та Дідошицями. Документ зберігся в пергаментному ориґіналі (з колишньої бібліотеки Дідушицьких у Львові, №2) Dokumenty pergaminowe... - ADzied perg III/02 (реґеста під датою 1421.10.26(?)). Публікації: АЗР. - T. I. - С. 42, № 30/I; KDD. - S. XI-XII, nr IV (транслітерація латиницею); Головацкий Я.Ф. Памятники. - С. 135-136, № XXXIX/1, окремо с. 43-44; УГ. - С. 94-96, № 52; Папа І. «Жидачівські грамоти». - С. 302-303, № 3.. Розмежування земель князь доручив провести під наглядом свого «врядника» пана Ленька, старости жидачівського. Його затвердженням і є цей документ, виданий Дідошицькому:

«Далї єсмо єму лїсть паноу Юрьєви Дідошицкомоу, пєчать свою приві- силї єсмьі к томоу листу. А прї томь были свідци: пан Лєнко староста Зудєчовский, пан Дмитръ Волчкович, пан Сєнко Процєвич, пан Иван Коровай, пан Йвашко Бориньский, пан Прокопь Нянєвич, йных добрых досыть было при томь. А то ся діяло в нашомь дворі в Зоудєчєві в дєнь святого Дмитрия, под лУты Рожєства Христова 1000 літ и 421-го літа».

Православне свято великомученика Дмитра Солунського відзначається 26 жовтня (за католицьким Краківським календарем -- 8 жовтня).

1427 р., без денної дати -- Федір Любартович, розглянувши скаргу пана Юсупа Гошовського, Микити Юрковича й Івана Михайловича на Негрила Гошовського щодо вступу до їхніх володінь на Витвиці, виніс рішення на користь останнього. Документ відомий за його облятою у Жидачівському земському суді 16 вересня 1697 р., а також списком у фасцикулі на окремому аркуші (де текст передано дещо повніше) Зміст обляти акта у Жидачівському ґродському (!) суді 1696 р. (!) навів З.Радзимінський (див.: Radziminski Z.L. Monografia XX. Sanguszkow... -- S. 24). Текст опублікував О. Купчинський, із доповненнями зі вказаної фасцикули (див.: Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти. -- С. 354--355, № 11)..

«A pry tym byly Swidcy y Sudyi Pan Lenko Starosta Zudaczowskii, Pan Sawa Boiaryn Kr[...] Mysza, Pan woit Zudaczowskii, Pan Chodko Wolkowycz, Pan Mys Didoszyckiy, Pan Maciy Krechewyckiy y innych dobrych dosyt bulo pry tomu. A k semu naszemu listu na swidoctwo, kazaly esmy prylozyty naszu peczat. Pod Lit Rozdestwa Chrystowa Tysiacza Czeteresta Dwacciet Semoho Lita».

1428 р., 5 липня -- Федір Любартович, розглянувши скаргу пана Дмитра Даниловича «з Роуды» на пана Міка Дідошицького щодо поля й діброви Сяхова, виніс рішення на користь останнього. Акт відомий у пергаментному ориґіналі (з колишньої бібліотеки Дідушицьких у Львові, №4), завіреному печаткою із зображенням вершника -- литовської «Погоні» Dokumenty pergaminowe. -- ADzied perg III/05 (реґеста з датою 1428.01.19 -- найменш вірогідною, див. прим.49). Публікації: АЗР. - Т. І. - С.43-44, № 30/III; KDD. - S. XII-XIII, nr V (латиницею); Головацкий Я.Ф. Памятники. - С. 138-139, № XLI/3, окремо с. 46; УГ. - С. 109-111, № 60; Папа І. «Жидачівські грамоти». - С. 304-305, № 5.. Причому це єдина печатка Федора Любартовича, ориґінал якої зберігся до нашого часу Полехов С.В. Несохранившаяся печать князя Александра Патрикеевича Стародубского // Средневековая нумизматика Восточной Европы. - Вып. 6. - Москва, 2017. - С. 243, прим.*** (в основному тексті, усупереч наведеним посиланням, печатку віднесено до 1430 р.).. Очевидно, саме її описав О.Однороженко: «В полі печатки іспанський щит, на якому рицар на коні, в правиці тримає меч. Напис по колу: + s dux fedor lubertow» Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки XIII-XVI ст. - Х., 2009. - С.88, 242, рис. 180. Дослідник посилається на архівні сиґнатури всіх оригінальних актів, виданих Федором Любартовичем упродовж 1393-1430 рр., а також підтвердження його документа 1423 р. від 1444 р. (ASang, Perg.62). Однак на початку XX ст., крім грамоти 1428 р., була відома лише одна з чотирьох печаток на грамоті 1411 р. (див.: УГ. - С.78, № 43). На прорисовці О.Однороженка печатка з «Погонею» віднесена до 1393 р. Однак тоді, за даними інвентаря Замойського, Федір Любартович користувався ще печаткою із зображенням лева (див. також прим.48).. Варто нагадати, що під час свого правління на Волині у 1386--1393 рр. Федір Любартович користувався іншою печаткою -- із зображенням батьківського геральдичного знаку лева Полехов С.В. Несохранившаяся печать. - С.243.. Як бачимо, після втрати Волині син Любарта у власній сфрагістиці замінив «претензійний» галицько-руський територіальний символ на литовський, що свідчив лише про його походження з династії Ґедиміновичів.

«А мы єсмо на потвєржєниє той річи дали свой лист пану Микови Дідошицкомоу, й печать свою єсмо привісили к томоу то листоу. А при том были свідци: пан Дмитръ Ходоровскый, пан Сєнко Процєвич, пан Грицко из Борьтникъ, пан Иван Коровай, пан Яцко Мошєнчичь, пан Ивашко з Борынич, а йныхъ досыть добрыхъ при томъ было. Дан лист оу нашємъ дворі оу Зоудєчєві по святомъ апостолі Пєтрі оу первый понєділокь, под літьі Рождества Христова 1000 й 428-го літа».

Певне, мається на увазі православне свято апостолів Петра й Павла 29 червня, перший понеділок після якого в 1428 р. припадав на 5 липня УГ. -- С.110. Щодо інших варіантів автор писав: «Радзимінський, датуючи грамоту 22-м лютого, очевидно приймав до уваги католицьке свято Petri ad cathedram, що припадало на це число, див. Monografia XX. Sanguszkow, с.21. Але в 1428 р. перший після нього понеділок припадав на 23 лютого. Нарешті, поклоніння веригам св. ап. Петра західна церква згадуе 1 вересня, а східна -- 16 січня, звідки отримуемо ще дві дати -- 6 вересня й 19 січня. Останне свято не належало до числа надто популярних, і датування від нього найбільш сумнівне»..

1430 р., 29 травня -- Федір Любартович, розглянувши скаргу пана Дмитра Даниловича «з Роуды» на пана Міка Дідошицького, що той позабирав вепрів у його діброві, виніс рішення на користь останнього та затвердив межі між їхніми маєтками Дідошичами й Жирявою. Акт зберігся в пергаментному ориґіналі (з колишньої бібліотеки Дідушицьких у Львові, №5) Dokumenty pergaminowe... -- ADzied perg Ш/04 (реґеста під правильною датою 1430.05.29). Публікації: АЗР. -- Т.І. -- С.44, N30/IV; KDD. -- S.XIII--XV, nr VI (транслітерація латиницею); Головацкий Я.Ф. Памятники. -- С.139-140, NqXLII/4, окремо с. 47-48; УГ. - С.115-116, №64 (під правильною датою 29 травня); Папа І. «Жидачівські грамоти». - С.305-306, № 6.. Для нагляду за розмежуванням земель князь вислав «нашєго старосту Зоудєчєвского, пана Лєнка с паны на тоую границю».

«А мы єсмо на потвержение той границі дали свой листь пану Микови Дідошицкомоу, и печать свою єсмо привісили к томоу то листоу. А при том были свідцї: пан Дмитрь Ходоровьскый, пан Клюсь из Вижнянь, пан Сєнко Процєвич, пан Грицко з Борьтникь, пан Яцко Мошєнчичь, пан Братко из Доулібь, а иных досыть добрых при томь было. А то ся діяло оу нашємь дворі оу Зоудєчєві, по Оузнесений первыи понеделок, под літьі Рожества Христова 1000 й 430 літа».

У 1430 р. свято Вознесіння припадало на 25 травня (четвер), а отже наступний понеділок -- на 29 травня.

Із грамот Федора Любартовича однозначно випливае, що юрисдикція князя поширювалася на всю територію давнього Жидачівського повіту Про локалізацію сіл, згаданих у грамотах, див.: Капраль М. Жидачівський повіт Львівської землі в XVI ст. (За матеріалами поборових реестрів) // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. - Т. І. - К.; Л., 2004. - С. 752-756, табл. 1; Папа І. «Жидачівські грамоти». - С. 311-312, табл. 1. За сучасним адміністративно-територіальним поділом, ці села знаходяться у Жидачівському і Стрийському р-нах Львівської обл., Рожнятівському й Долинському р-нах Івано-Франківської обл.. Правовий статус цього володіння (як і стрийського) був неоднозначним. Звичайно, двоюрідний брат короля не міг обіймати тут уряд пересічного старости, явно стоячи вище за такого. У грамоті 1411 р. (№3) Ленько Зарубич, «воевода» жидачівський, названий серед «слуг» Любартовича; у документах 1413 і 1421 рр. (№6--8) той самий Ленько, тепер «староста» жидачівський -- «урядником» («meum Officialem») Федора; в акті 1430 р. (№11) князь говорить про Ленька як про «нашого старосту Зудечевского». З іншого боку, повноцінним «удільним» князем, сувереном Жидачева, Федір Любартович також не був. Щоправда в одному з найстарших актів, 1411 р. (№3), він ужив суверенну формулу «Божою милістю». Але це був одиничний випадок, зафіксований лише в одному з десяти документів. Очевидно, князеві вказали на таку «зухвалість», оскільки в актах 1412--1430 рр. формула «Божою милістю» вже відсутня: в їх оригіналах інтитуляція видавця звичайна -- «Мы князь Феодорь Любортович» (№6, 8, 10--11), у латинських перекладах -- «Nos (ego) dux Fedor (Theodorus) Luborthowicz» (№5, 7, також 2).

Та, головне, нам невідомий жоден надавчий акт Федора Любартовича на земельні володіння. Більше того, права відчуження земель у Жидачівському (як і Стрийському) повіті князь узагалі не мав. Так, 26 жовтня 1416 р. король Яґайло видав грамоту Васькові Тептуковичу, котрою підтвердив і надав йому ряд володінь, у тому числі у Жидачівському повіті («in Zudaczouiensi») AGZ. -- T.V. -- Lwow, 1875. -- S. 38--40, nr XXX (за оригіналом). Згадане тут село «Strzelicze in Zudaczouiensi» 22 листопада 1417 р. отримало від Яґайла маґдебурзьке право та статус міста (див.: Materyaly archiwalne wyjзte glownie z metryki litewskiej od 1348 do 1607 r. / Wyd. A.Prochaska. -- Lwow, 1890. -- S.24--26, nr 35 (за оригіналом): «villa predicta Strelicze [...] in terra Russie et districtu Zudaczouiensi situata»).. Що ж до Любартовича, то навіть про надання для свого жидачівського «воєводи» він міг лише просити короля. Про це прямо свідчить реґеста документа 1419 р.: «Лист короля Владислава, котрим Ленькові Зарубичу, воєводі жидачівському, записав на Олешові й на Косятині у Жидачівській волості сто гривень на прохання брата, к[нязя] Федора Дубарзовича (?)» («List krola Wladyslawa, ktorym Lenkowi Zarubiczu, wojewodzie Zydaczowskiemu, zapisal na Oleszowie i na Kosiatynie w Zydaczowskiej wlosci sto grzywien na prosbз brata, X. Fedora Dubarzowicza (?)») «У копії сумаріушу архіву князів Острозьких 1594 р., переписаній у 1786 р., що зберігається в Оссолінеумі під №1924» (див.: Radziminski Z.L. Monografia XX.Sanguszkow... -- S.26, przyp.2).. Варто нагадати, що попередники Федора Любартовича -- Федір і Свидриґайло Ольґердовичі, -- хоч також не були «удільними» володарями, але право відчуження земель у Жидачівському повіті все ж таки мали Келембет С. Федір Ольгердович... -- С. 159--160; Його ж. Федір-Федот (Федюшко) Любартович... -- С. 23.. Надавчі акти Яґайла згаданим трьом князям, де повинні були прописуватися умови їх володіння Жидачевом, не збереглися. Зате відомий такий документ, виданий королем 9 вересня 1431 р. четвертому князеві-держателеві Жидачева -- Земовиту Мазовецькому. Зокрема Яґайло надавав йому «округ наш Жидачівський із містечком Долина й селом Гродище у землях Русі» («districtum nostrum Zudaczouiensem cum opido Dolyna et villa Grodziscze in terris Russie»). При цьому чітко йшлося не про спадкове, а лише пожиттєве («ad tempora sue vite») володіння. Також в акті спеціально зазначалося, що Земовит отримує надання з тими самими правами, як «князь Федюшко нещодавно інший держав і володів» («dux Fyeduschko nuper destinctus tenuit et possedit») Materyaly archiwalne. -- S. 61--63, nr 75 (за списком XV ст.; тут же необхідна поправка в даті)..