Угорська революція 1956 року: причини, результати та уроки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Угорська революція 1956 року: причини, результати та уроки

Держалюк М.С.

Висвітлюються об'єктивні й суб'єктивні, внутрішні та міжнародні причини Угорської революції 1956р., її основні рушійні сили та наслідки. Звертається увага на те, що її головною метою було не повалення, а удосконалення соціалістичного устрою, подолання культу особи М. Ракоші, виправлення помилок, притягнення до відповідальності злочинців. Показано, що демократичні сили Угорщини у мирний спосіб започаткували демонтаж сталінської моделі державного устрою, формування демократичного соціалізму з національними особливостями. Зазначається, що провокації та військове втручання СРСР у внутрішні справи Угорщини були основними причинами масового збройного повстання з боку цивільного населення. Наголошується на тому, що лідери Революції рахувалися з інтересами СРСР, постійно перебували з радянським керівництвом у переговорному процесі, запобігли втягненню силових структур країни (армії, поліції, органів державної безпеки), за виключенням окремих керівників та підрозділів, до бойових дій проти окупації Угорщини. Зауважується, що жодна країна світу не виступила на захист та підтримку Угорщини. Підкреслюється, що ідеї Революції 1956р. були втілені в життя еволюційним шляхом упродовж 70-80-х pp. XXcm.

Ключові слова: Угорщина, культ особи, диктатура, національна революція, контрреволюція, окупація, народне повстання, соціалізм і реформація, демократичний устрій.

ДержалюкН.С. Венгерская революция 1956 года: причины, последствия и уроки (Часть 2).

Освещаются объективные и субъективные, внутренние и международные причины Венгерской революции 1956 г., ее основные движущие силы и последствия. Обращается внимание на то, что ее главной целью было не низвержение, а усовершенствование социалистического строя, преодоление культа личности М. Ракоши, исправление ошибок, привлечение к ответственности преступников. Показано, что демократические силы Венгрии мирным способом положили начало для демонтажа сталинской модели государственного строя, формирования демократического социализма с национальными особенностями. Отмечается, что провокации и военное вмешательство СССР во внутренние дела Венгрии были основными причинами массового вооруженного восстания со стороны гражданского населения. Акцентируется внимание на том, что лидеры Революции считались с интересами СССР, постоянно находились с советским руководством в переговорном процессе, предотвратили втягивание силовых структур страны (армии, полиции, органов государственной безопасности), за исключением отдельных руководителей и подразделений, в боевые действия против оккупации Венгрии. Отмечается, что ни одна страна мира не выступила на защиту и поддержку Венгрии. Подчеркивается, что идеи Революции 1956 г. были воплощены в жизнь эволюционным путем в течении 70-80-х гг. XX в.

Ключевые слова: Венгрия, культ личности, диктатура, национальная революция, контрреволюция, оккупация, народное восстание, социализм и реформация, демократический строй.

Derzhaliuk M. The Hungarian Revolution of1956: Causes, Effects and Lessons (Part 2).

Objective and subjective, interior and international causes of the Hungarian Revolution of 1956, its drivers and consequences are highlighted in the article. The author pays attention to the fact that the major goal of the uprising was not to overthrow, but to improve the socialist order, turn down Matyas Rakosi's personality cult, correct hard mistakes and bring perpetrators to justice. The article shows that democratic forces of Hungary gave rise to peaceful removal of Stalin's state structure and to formation of the democratic socialism with national features. The author states that provocations and military interference of the USSR into home affairs of Hungary were the principal cause of mass uprising of civil population. He also underlines that the Revolution leaders took into account interests of the USSR, they were constantly holding talks with Soviet management, and avoided involving power structures (army, police, security forces), except some certain commanders and units into combat actions against occupation of Hungary. The author points out that not a single country in the world stood up to defend and support Hungary, and stresses that the Revolution ideas were put into practice in evolution way during 70-80s of the XX century.

Keywords: Hungary, personality cult, dictatorship, National Revolution, counterrevolution, occupation, invasion, popular uprising, socialism and reformation, democratic system.

Започаткований демонтаж сталінської моделі устрою супроводжувався формуванням демократичного соціалізму, переходом від диктатури державної партії до багатопартійної системи, забезпеченням правових засад, політичного плюралізму, демократичної форми правління та парламентської демократії. Реформаторський рух стрімко зміцнювався завдяки підтримці широких демократичних сил суспільства, натомість кількість прибічників попереднього режиму зменшувалась. Догматичні й тоталітарні діячі періоду М. Ракоші масово усувалися від керівництва, ключові посади заповнювалися прихильниками демократичного, національного та суверенного розвитку. Рішучі та багатогранні перетворення в Угорщині здійснювалися суспільними течіями центристського, правого й лівого спрямування, національного та християнського світоглядів. Противники оновлення політичної системи, демократизації суспільного життя, зокрема представники уряду, Міноборони, МВС, УДБ (М. Ракоші, Е. Герьо, А. Хегедюш, І. Бата, Л. Пірош, І. Декань, І. Ковач) після усунення від влади разом із сім'ями вивозилися до Москви. Сотні діячів середнього та нижчого рівнів, насамперед більшість керівників органів держбезпеки, поспіхом виїзджали до СРСР та сусідніх країн або переходили на нелегальне становище.

З досягненням перемир'я 28 жовтня бойові дії у Будапешті припинилися, радянські війська виводилися, але лише із столиці, а не з країни загалом.

Керівництво СРСР упродовж 25-30 жовтня погодилося на виведення радянських військ з Будапешта з надією на мирне врегулювання політичної кризи, уникнення громадянської війни та недопущення повстання у країні.

Проте прагнення народно-демократичного уряду І. Надя просувати політичні перетворення, консолідовувати різні впливові течії, зокрема радикальні сили, зміцнювати помірковані позиції в умовах докорінних реформ (відновлення повного суверенітету, відмова від керівної ролі УПТ, відновлення багатопартійної системи та коаліційного уряду, демократизації законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, запровадження ринкової економіки) не сприймалися сталіністами Угорщини, крайніми правими силами та керівництвом СРСР (хоча у себе започаткувало демонтаж сталінізму). Третій шлях розвитку Угорщини не знаходив підтримки й у більшості інших комуністичних країн. Президія ЦК КПРС сприймала реформи уряду І. Надя як тимчасові, доки не було підготовлено планів збройного розв'язання угорської кризи, не склалася для цього сприятлива міжнародна обстановка, не вирішилося питання ким та у який спосіб замінити уряд І. Надя.

Чим реакційніше Москва реагувала на угорські події, тим швидше зміцнювалися позиції крайніх правих сил в Угорщині, що ставало особливо небезпечним для розвитку демократичних перетворень, формування нових інститутів влади, які перебували у зародку. їхній вплив був малопомітним допоки вони не здобули широкої соціальної бази, адже уряд І. Надя гнучко йшов на компроміси з усіма суспільно-політичними течіями й задовільняв їхні інтереси. Навзаєм вони цілковито розділяли діяльність та успіхи демократичних сил щодо виправлення помилок минулого, демонтажу сталінської моделі влади, виведення радянських військ з території Угорщини, запровадження багатопартійної системи, проведення демократичних виборів усіх рівнів, реформування соціалістичного устрою на демократичній основі. Згодом праві сили рішучіше демонстрували національні та державницькі позиції: цілковита ліквідація комуністичного устрою, визнання періоду 1945-1956 рр. антидержавним та антинаціональним, забезпечення домінування у країні консервативних і християнських партій, а не ідеології народної демократії; покарання усіх причетних до порушення законності у 1945-1956 рр., відновлення приватної власності, компенсація чи повернення націоналізованого й експропрійованого майна попереднім власникам, перегляд результатів аграрної реформи. Вони відстоювали формування державного устрою на національних та консервативно-християнських цінностях, реабілітацію досягнень попереднього режиму М. Хорті. З метою консолідації угорської нації пропонувалося відроджувати державотворчі ідеї Угорського королівства, що успішно розвивалося упродовж другого тисячоліття до 1920 р. Вагоме місце посідали ідеї боротьби щодо захисту прав та культурно-освітніх інтересів закордонних угорців, які після Першої світової війни насильницьки були відірвані від батьківщини і передані до сусідніх країн Центрально-Східної

Європи. Нав'язані Угорщині несправедливі кордони Тріанонським мирним договором від 4 червня 1920 р. та відновлені Паризьким мирним договором 10 лютого 1947 р. являлися постійним джерелом великого напруження у суспільстві. Жодні владні сили країни не могли нічого запропонувати, щоб подолати «тріанонсьий синдром».

На широкій національній платформі в УНР склалася мирна політична ситуація, події розвивалися динамічно. Тоталітарна модель влади скасовувалася, запроваджувався народно-демократичний устрій на

багатопартійній основі. Упродовж 28-31 жовтня по всій країні розпочалися демократичні перетворення, здача зброї, роззброєння повстанських загонів, формування нових армійських, правоохоронних та безпекових органів, які мали замінити радянські частини, підготовка до забезпечення виведення радянських військ з території Угорщини.

З перемогою Революції за рішенням уряду І. Надя від 28 жовтня усі партійні, державні, силові органи докорінно реформувалися. УДБ було ліквідоване, про що суспільство було широко поінформоване міністром внутрішніх справ Ф. Мюнніхом. Функції УДБ передавалися МВС, а особовий склад піддавався ретельній перевірці та фільтрації. Одночасно було прийнято рішення про формування нового органу національної безпеки - Національної гвардії як третьої сили нарівні з військовими та поліцейськими органами для захисту завоювань Революції та дотримання громадського порядку. Основу її мали складати повстанські, армійські, поліцейські та робітничі загони, активні учасники масового повстання.

31 жовтня у Будапешті відбулося засідання Всеугорських установчих зборів військових рад, комітетів військових частин, прикордонних військ та поліції УНР та обрано Революційний Воєнний Комітет на чолі з генералом Б. Кіраєм, полковником Ш. Копачі (правоохоронні органи) та генералами П. Малетером й Д. Вароді (збройні сили). Представники УДБ не обиралися на засідання. Прийняті більшістю делегатів зборів рішення та вимоги Революційного Воєнного Комітету мали радикальний характер: від уряду І. Надя вимагалося провести негайні засідання представників країн Варшавського договору і на ньому оголосити про вихід УНР із складу цього блоку; колишніх працівників із складу ліквідованого УДБ не приймати на службу до нових силових структур; формування цього відомства започаткувати на новій основі; радянські війська мали залишити територію Угорщини до 31 грудня 1956 р. Якщо у зазначений термін ця вимога не буде виконана, то розпочати їх силове витіснення з території країни та розпочати збройну боротьбу за свободу Угорщини та відстоювання завоювань Революції [1]. Подібні вимоги Всеугорського Ревкому прискорили загострення відносин з СРСР.

Водночас перебування радянських військ в Угорщині не мало правових підстав - це була окупація, що збурювала суспільство. Відповідно до Паризького мирного договору від 10 лютого 1947 р. Червона армія мала

упродовж 90 днів з моменту набуття чинності документу залишити Угорщину. Але у доповненні до цього Договору за СРСР зберігалося право утримувати на території Угорщини збройні сили для підтримки комунікаційних приміщень та зв'язків з радянською зоною окупації в Австрії. 15 травня 1955 р. СРСР, США, Велика Британія та Франція уклали Державний договір про нейтральний статус Австрії. Відповідно до його умов радянська зона окупації в Австрії ліквідовувалася та у жовтні 1955 р. війська СРСР були виведені з цієї країни.

Умови підписаного 14 травня 1955 р. Варшавського договору не передбачали перебування на території соціалістичних країн, членів цього договору, радянських військ. У його положеннях зазначалось, що тільки з дозволу уряду країни-члена Варшавського договору, війська іншої країни-учасниці цього Договору могли вступати на її територію. Тобто в кінці 1955 р. - травня 1957 р. відповідного двостороннього договору між урядами СРСР та УНР про тимчасове перебування радянських військ в Угорщині не існувало й радянські війська протиправно знаходилися на території УНР.

З метою врегулювання цього питання за наполяганням посла Ю. Андропова та колишнього міністра держбезпеки і першого секретаря ЦК УПТ Е. Герьо, колишній глава уряду УНР А. Хегедюш, відправлений у відставку 24 жовтня, знаходячись у Москві, заднім числом, аж 28 жовтня у письмовій формі, запросив радянські війська до Угорщини для повалення контрреволюції та захисту соціалістичного ладу. Як тільки це стало відомо новому керівництву УНР, А. Хегедюша одразу було виведено із складу ЦК та ПБ партії, а у середині листопада 1956 р. - виключено із складу УСРП. Це була спільна позиція уряду І. Надя та керівника правлячої партії Я. Кадара. Сформований 24 жовтня новий уряд на чолі з І. Надєм досяг у країні перемир'я та радянські війська були виведені з Будапешта у провінцію Угорщини. Вимоги І. Серова та Ю. Андропова до І. Надя підписати звернення уряду УНР до уряду СРСР про надання допомоги та введення радянських військ ним були відхилені. Радянські війська не були запрошені до Угорщини й Я. Кадаром, після того як ввечері 1 листопада його вивезли до Москви й там він «розірвав» стосунки з урядом І. Надя. 2-3 листопада Я. Кадар брав участь у засіданні Президії ЦК КПРС та у формуванні контруряду І. Надя.

Злам прорадянської влади та започатковані реформи, зокрема вимоги вивести радянські війська з Угорщини, не влаштовували Москву, адже УНР виходила із зони радянського впливу, з'являлася загроза ліквідації соціалістичного устрою та перемоги контрреволюції. Починаючи з ЗО жовтня в СРСР розпочалася прискорена підготовка до реалізації жорсткого варіанту розв'язання угорської кризи: збройного повалення опору, суцільної окупації території УНР, заміни уряду І. Надя на промосковський. В оцінці угорських подій серед більшості керівництва СРСР переважала позиція, що в Угорщині почався фашистський путч, білий терор, хортисти вдалися до збройного повалення народнодемократичного ладу та відродження у країні фашизму. Спрацьовував не стільки синдром пам'яті про активну участь Угорщини у війні проти СРСР, скільки розуміння радянською верхівкою своєї вирішальної віроломної позиції щодо її кордонів, не підтримки інтересів угорської нації, злочинної окупаційної політики та нав'язування цій країні антинародного сталінського режиму. СРСР постійно застосовував силові методи для задоволення власних гегемоністських інтересів в Угорщині. Це пояснювалося виключним прагненням не допустити падіння соціалізму, перемоги контрреволюційних сил в країні та сповзання її на антинародні хортистські позиції та актом надання братерської допомоги задля порятунку влади робітників і селян, відновлення двосторонніх відносин на рівноправних умовах.

Процес виведення радянських частин 29-30 жовтня з Будапешта у провінцію водночас супроводжувався введенням додаткових військ до УНР. З цього приводу І. Надь ЗО жовтня запросив до себе посла СРСР в УНР Ю. Андропова та висловив протест проти збільшення радянських військ на території УНР без дозволу на це уряду країни. Я. Кадар, який брав участь у зустрічі, зазначав, що присутність радянських військ провокує на контрреволюційне повстання, тому їх необхідно вивести. Ввечері ЗО жовтня Ю. Андропов повідомив, що СРСР готовий вивести війська з Угорщини, але за умови, що уряд УНР не звертатиметься до ГА ООН щодо винесення угорського питання на порядок денний сесії. Ця умова І. Надєм була прийнята й 31 жовтня 1956 р. уряд УНР направив телеграму Голові Верховної Ради СРСР К. Ворошилову з вимогою негайно почати переговори про виведення радянських військ з території країни.

1 листопада уряд на чолі з І. Надєм сформувався на багатопартійній основі та визнав демократичні органи місцевого самоуправління, обрані під час революції. Силові структури підпорядковувалися уряду, партійна монополія на владу відмінялася. Започатковувалися процеси перегляду соціально- економічної політики у країні, зокрема підвищення її ефективності, покращення матеріального становища робітничого класу, скасовувалися непомірні селянські податки. На міжнародній арені розпочалася підготовка до забезпечення рівноправних відносин з СРСР, іншими країнами соціалістичної системи, розширення торговельно-економічних стосунків із країнами Заходу. На порядок денний було поставлено питання щодо переговорів з СРСР про повне виведення радянських військ з території УНР. угорська революція радянський

Водночас до 5 радянських дивізій, дислокованих раніше в цій країні, додалося ще 12 та 2 тис. танків й уряд І. Надя висловив протест щодо такої діяльності СРСР. Оскільки реакції з боку СРСР не було, уряд прийняв рішення про негайний вихід УНР із Варшавського договору та проголосив нейтралітет УНР. Він звернувся до ГА ООН з проханням надати допомогу великих країн у виведенні радянських військ з УНР як умови забезпечення її нейтрального статусу. Про такі кроки уряд поінформував керівників дипломатичних місій, акредитованих у Будапешті. Було погоджено питання щодо діалогу уряду та Ватикану (з кардиналом Й. Міндсенті) для підтримки миру та спокою у країні [2, с. 104, 107].

У діях уряду І. Надя, починаючи з 1 листопада, домінували радикальні вимоги Об'єднаної ради робітничих комітетів великих підприємств Будапешта, тобто пролетаріату столиці: розпочати переговори з СРСР про негайне виведення радянських військ з території Угорщини, звернутися до ГА ООН з клопотанням розглянути становище в Угорщині у зв'язку із воєнним втручанням СРСР у внутрішні справи УНР, розірвати угоду про членство УНР у Варшавському договорі, проголосити нейтралітет Угорщини, звернутися до 4 великих держав світу його гарантувати, розпочати негайну підготовку до проведення в країні вільних, рівних і таємних виборів на багатопартійній основі 1945-1947 рр. Зважаючи на порозуміння з урядом та усвідомлюючи відповідальність перед нацією і Революцією, Об'єднана рада столичних робітничих комітетів вирішила негайно відновити роботу у всіх сферах життя столиці та закликала усіх робітників УНР розпочати роботу по всій країні [2, с. 96-97, 115].

У відповідь Москва обрала збройний варіант вирішення угорського питання, тим більше коли отримала на це очікувану згоду більшості керівників комуністичних країн, досягла таємної домовленості із США про їх невтручання у справи УНР. Посол США в СРСР передав інформацію про те, що США підтвердили визнання дійсними домовленості, досягнуті у Ялті 1945 р. (йшлося про тристоронню угоду про розподіл у Європі сфер впливу між радянською та західною сторонами) [3].

Президія ЦК КПРС схвалила плани окупації всієї території Угорщини, розгрому збройного опору, повалення «ненадійного» уряду І. Надя та заміни його прорадянським. Більшість членів Президії ЦК КПРС, органи КПРС, Міноборони, КДБ, МВС та МЗС СРСР упродовж листопада брали безпосередню участь у реалізації цих планів. Політичні питання вирішувала Президія ЦК КПРС, військову частину операції забезпечували Г. Жуков, І. Конєв та І. Серов. Серед основних заходів були:

підготовка під назвою «Буря у пустелі» плану блискавичної окупації території Угорщини, насамперед Будапешту, розгрому контрреволюції та захисту соціалістичних завоювань угорських робітників і селян;

формування військової делегації СРСР у складі генералів: заступника начальника генштабу М. Малініна (голова), Ф. Степченка, М. Щелбаніна для вироблення попередньої угоди про порядок виведення радянських військ з Угорщини, а також підписання та відрядження її до Будапешту;

оприлюднення Декларації СРСР про основи розвитку та подальшого зміцнення дружби і співробітництва між Радянським Союзом та іншими соціалістичними державами від ЗО жовтня 1956 р., у якій демонструвалася готовність СРСР на основі історичних рішень XX з'їзду КПРС «у подальшому зміцнювати дружбу і співробітництво між соціалістичними країнами на непорушній основі дотримання повного суверенітету кожної соціалістичної держави» та, зокрема, на порозуміння між СРСР та УНР. У Декларації оцінка подій в Угорщині подавалася тенденційно: «до справедливого і прогресивного руху та вимог трудящих швидко пристали сили чорної реакції і контрреволюції», які «прагнуть підірвати основи народно-демократичного ладу в Угорщині і відновити у ній старі поміщицько-капіталістичні порядки». Помилково заявлялося, що радянські війська перебувають в Угорщині відповідно до Варшавського договору та угоди між урядами СРСР та УНР. Насправді, таке положення у Варшавському договорі відсутнє, а угоди між УНР та СРСР не існувало. Поряд з цим подіям в УНР не навішувалися ярлики фашизму і хортизму, поширювані пропагандою серед радянського населення та серед військ, введених в Угорщину;

публікація газетою «Правда» від 31 жовтня статті, в якій наголошувалося, що уряд СРСР готовий розпочати відповідні переговори з урядом УНР та з іншими країнами Варшавського договору щодо питання про перебування радянських військ в Угорщині;

візити партійних делегацій СРСР до Китаю, Югославії, Румунії, Болгарії, НДР, Чехословаччини, Польщі задля переконання їх керівників у необхідності підтримки позиції Москви щодо захисту соціалізму в Угорщині; підтвердженні статусу розподілу сфер впливу у Європі за результатами війни між провідними країнами колишньої антинімецької коаліції та їх згоди щодо надання радянської допомоги Угорщині для стабілізації становища;

активні заходи СРСР у формуванні сприятливої міжнародної обстановки для вирішення угорської кризи. В обмін на досягнутий упродовж 29-31 жовтня 1956 р. компроміс між СРСР та США у питаннях врегулювання суецької та угорської кризи, зокрема сприяння з боку СРСР припиненню війни на Близькому Сході та відновленню вільного судноплавства через Суецький канал, західні країни на чолі з США зайняли нейтральну позицію щодо радянського збройного придушення угорського повстання;

застосування низки інших таємних акцій з метою дискредитації Угорської революції, її керівників на міжнародній арені та в Угорщині.

Упродовж 29-30 жовтня команда М. Хрущова проводила консультації з групою угорських сталіністів, які втекли до Москви, щодо формування складу нового уряду та програми його діяльності. Серед майбутніх його очільників розглядали три кандидатури: Ф. Мюнніха, А. Хегедюша та Я. Кадара.

Спочатку обрали кандидатуру Ф. Мюнніха, як ефективну противагу «контрреволюції на чолі з І. Надєм». Ставка М. Хрущова на Я. Кадара була зроблена лише 3 листопада у результаті тривалих переговорів з И. Тіто у Югославії, який послідовно упродовж 1956 р. підтримував обрання Я. Кадара главою уряду, а 2 листопада погодився на збройне вирішення угорської кризи.

Я. Кадар не наважився розділити рішення уряду І. Надя, що готувалися прийняти 1 листопада щодо: виходу Угорщини із складу Варшавського договору; нейтралітету УНР та звернення доГА ООН й провідних держав світу. Усвідомлюючи загрозу для своєї батьківщини та перебуваючи під впливом рекомендацій Ф. Мюнніха, переданих із Москви, Я. Кадар різко відійшов від подальшої співпраці з І. Надєм. Після таємної зустрічі із І. Сєровим та Ю. Андроповим у радянському посольстві Я. Кадар та Ф. Мюнніх 1 листопада відлетіли до Москви, де 2-3 листопада приймали участь у засіданні Президії ЦК КПРС з питань подолання в Угорщині політичної кризи. Вагомим аргументом на користь Я. Кадара була його поміркована позиція щодо режиму М. Ракоші після виходу із тюрми у липні 1954 р.

Я. Кадар вірив у переваги соціалістичної моделі над капіталістичною, не бачив недоліків режимів И. Сталіна та М. Ракоші як об'єктивних і неминучих закономірностей, вважав їх випадковими, породженими наслідками жорстокої класової і міжнародної боротьби, складними міжнародними відносинами, що склалися після війни, водночас І. Надь значно критичніше оцінював сталінську/ракошистську модель соціалізму. Я. Кадар був прихильником розвитку Угорщини та формування відносин з СРСР на рівновіддалених позиціях від догматизму Ракоші-Герьо та радикалізму І. Надя. У кінцевому підсумку Я. Кадар виявився компромісною фігурою у складний момент для СРСР та УНР, для подолання політичної кризи, нормалізації ситуації в Угорщині, прийнятної для інтересів Москви.

Перебуваючи у Москві Я. Кадар 2-3 листопада брав участь у засіданні Президії ЦК КПРС, провів переговори з низкою керівників соціалістичних країн. Інтенсивна робота йшла навколо шляхів розв'язання тяжкої кризи в Угорщині політичними методами. У виступі на Президії ЦК КПРС Я. Кадар взяв на себе відповідальність за розпуск УПТ та формування нової партії - УСРП, про вихід Угорщини із складу Варшавського договору. Позитивно оцінюючи політику уряду І. Надя він зазначив, що у його діяльності «є також і контрреволюційні елементи». Він не рекомендував застосовувати радянські війська для наведення порядку, адже таким чином компартія Угорщини остаточно втратить довіру народу.

Переговори у вузькому колі М. Хрущова, після повернення від И. Тіто, з Я. Кадаром 3 листопада завершилися визнанням небезпеки перемоги контрреволюції у соціалістичній країні, що було недопустимим, тому необхідно утворювати революційний уряд. М. Хрущов запропонував склад нового уряду Угорщини на чолі з Я. Кадаром, який було утворено за участю групи М. Ракоші, що перебувала у Москві. Через безвихідь Я. Кадар прийняв безальтернативні ультиматуми М. Хрущова: або він очолить контруряд І. Надю і за допомогою радянських військ знищить контрреволюцію, захистить соціалізм та наведе лад в УНР, або в Угорщині спалахне війна, а він особисто ніколи не повернеться додому [3].

Усі організаційні заходи щодо формування уряду на чолі з Я. Кадаром, надання воєнної допомоги для розгрому контрреволюції та відновлення влади робітників і селян УНР вирішувалися Москвою в односторонньому порядку. Хоча твердження Я. Кадара про те, що введення радянських військ не буде кращим варіантом вирішення угорської кризи у порівнянні з політичними методами рішуче відхилялися, проте його дії допомогли уникнути повномасштабної війни СРСР проти УНР з жахливими наслідками для останньої.

Водночас уряд І. Надя 2 листопада рекомендував Варшаву місцем для негайних угорсько-радянських переговорів щодо виведення радянських військ з території УНР та щодо виходу УНР із складу Варшавського договору. Було затверджено делегацію УНР на засідання сесії ГА ООН на чолі з І. Надєм. Переговори СРСР та УНР розпочалися 3 листопада не у Варшаві, а у Будапешті. Радянська інтервенція 4 листопада зірвала візит до ООН.

3 листопада утворився третій національний коаліційний уряд І. Надя, міністром оборони було призначено П. Малетера, який відразу ж взявся за реалізацію розроблених ще ЗО жовтня Міністерством оборони УНР нових вимог щодо повного виведення радянських військ з Угорщини. У Парламенті УНР 3 листопада до обіду розпочалися угорсько-радянські урядові переговори щодо підписання угоди про виведення радянських військ з території Угорщини. Делегації домовилися завершити їх ввечері у центральному штабі радянських військ в Угорщині у Тьокьольо (передмістя Будапешта) та підписати відповідні документи. На початку переговорів у Тьокьольо угорську делегацію було заарештовано І. Сєровим у залі переговорів (12 офіційних осіб) та ізольовано. Серед них: Ф. Ердеі - державний секретар уряду УНР (голова делегації), П. Малетер - генерал-майор, міністр оборони УНР, І. Ковач - генерал-майор, начальник генштабу, М. Сюч - генерал-майор генштабу. У цих переговорах брав безпосередню участь і Ю. Андропов.

СРСР не допускав нейтрального статусу Угорщини, адже вихід сусідньої країни із складу Варшавського договору руйнував оборонне та ідеологічне протистояння між СРСР та НАТО, міг стати прикладом для наслідування інших соціалістичних країн. Максимум, на що погодилася Москва щодо Угорщини, на деякі другорядні реформи, формування нового керівництва, соціалізм з національними особливостями. Суверенні рішення уряду І. Надя суперечили розподіленим сферам впливу між СРСР, США та Великою Британією за наслідками війни, перегляд яких був не на часі.

3 листопада кардинал И. Міндсенті у своєму першому радіо-зверненні до співвітчизників зазначив, що чи не вперше у своїй історії Угорщина заслуговує на вдячність з боку усіх інших народів. Збудований після війни на насиллі режим заслужив презирства, за що його було «зметено усім угорським народом», а його носії не мають сподіватися на повернення до влади. Він чітко відмежувався від оцінки подій як революції, назвав їх безпрецедентною у світі визвольною війною, яку очолило молоде покоління угорського народу. Вказуючи на «надзвичайно тяжке становище Угорщини з позицій зовнішніх і внутрішніх відносин», була висловлена надія на мирне врегулювання угорського питання: «У нас немає ворогів. Ми також не є ворогами ні для кого.

кожним народом і країною ми хочемо жити у дружбі». Серед сприятливих міжнародних чинників було зазначено лише підтримку угорської боротьби Святим Престолом. «Ми нейтральні і не даємо підстав для російської імперії на кровопролиття. Хіба у головах керівників російської імперії переважає думка, що значно гірше ми будемо поважати російський народ, якщо він не покорить нас? Щиро віримо, що виведення російських збройних сил з нашої країни відбудеться найшвидше» [4]. У виступі не прозвучало обурення тим, що національний уряд очолював комуніст І. Надь, хоча таких членів уряду було названо «представниками попереднього режиму, що зазнав краху».

За рішенням Президії ЦК КПРС Г. Жуковим та І. Конєвим 4 листопада з години було вдруге введено радянські війська до Будапешта з метою знищення контрреволюції, захисту соціалістичних завоювань робітників і селян, відновлення законної влади. Перебіг подій під час придушення Революції засвідчив, що партійне та військове керівництво СРСР (М. Хрущов, К. Ворошилов, М. Булганін, Г. Маленков, В. Молотов, Г. Жуков, І. Конєв, І. Серов) не допускало жодних політичних та економічних реформ в УНР і спромоглося до розв'язання угорської кризи лише за жорстоким сценарієм.

4 листопада о 5 годині з Ужгорода на радіо пролунав Відкритий лист до угорського трудового народу від імені глави Угорського уряду Я. Кадара, який зачитав «сірий кардинал» у новому уряді Ф. Мюнніх. Водночас Я. Кадар відбув на базу радянської військової частини у м. Сольнок на півдні УНР. У листі зазначалося: «Ми, які були членами уряду Імре Надя - Антал Апро, Янош Кадар, Іштван Кошша та Ференц Мюнніх - заявляємо, що 1 листопада 1956 р. розірвали з цим урядом усі відносини, вийшли із його складу і зініціювали утворення Угорського революційного робітничо-селянського уряду».

Наголошувалося на тому, що 23 жовтня масове повстання започаткувало усунення злочинного режиму М. Ракоші, зміцнення національної незалежності та суверенітету країни. Але через слабкість уряду І. Надя та наростання загрози контрреволюції у небезпеці опинилися соціалістичні завоювання, народно- демократичний устрій, робітничо-селянська влада та, власне, існування угорської батьківщини. Стверджувалося, що відстояти ці завоювання, не допустити перемоги контрреволюції та реакції в країні, вивести її з кризи було основним мотивом угорських патріотів, які сформували Угорський революційний робітничо-селянський уряд. У 14 та 15 пунктах програми вказувалося, що в інтересах народу, робітничого класу країни уряд «звернувся до командування радянської армії з проханням надати допомогу у розгромі чорних сил реакції, у відновленні порядку та спокою у нашій країні». Запевнялося, що після досягнення цього уряд «почне переговори з радянським урядом та з іншими учасниками Варшавського договору про виведення радянських військ з території Угорщини» [2, с. 119-120, 122].

У відповідь на це звернення очільник уряду УНР І. Надь на Угорському радіо о 5 годині коротко поінформував своїх співвітчизників та світову громадськість, що радянські війська пішли у наступ на столицю Угорщини з наміром повалити законний та демократичний угорський уряд.

Через кілька годин в ефірі пролунав маніфест «За свободу і правду» Державного міністра уряду І. Бібо, який разом з іншими членами уряду 3. Тілді, І. Сабо залишився на посту, оскільки І. Надь з початком вторгнення радянських військ виїхав до Посольства СРСР для переговорів. Радянська сторона ухилилася від них, а І. Надь не повернувся до урядового кабінету у парламенті, а, як більшість членів законного уряду УНР, попрямував до Посольства СФРЮ в УНР, де їм було надано політичний притулок.

У відозві І. Бібо наголошувалося, що уряд УНР не прагнув проводити антирадянську політику; відкидалися звинувачення у тому, що революція була організована фашистами; зазначалося, що угорський уряд був спроможний обмежити охлократію, але втручання іноземної армії стало головною причиною безладів у країні. І. Бібо закликав не визнавати законною владою радянську військову адміністрацію та її маріонетковий уряд, застосовувати проти них форми ненасильницького опору та громадянської непокори, але не вдаватися до збройного протистояння. «Тепер настала черга великих держав світу продемонструвати силу принципів Статуту ООН захистити суверенітет і свободу угорської нації у відповідності до Статуту ООН, силу волелюбних народів світу. Я прошу мудрого і сміливого рішення великих держав та ООН в інтересах моєї пригнобленої нації» [5, с. 49].

Я. Кадар прибув до Угорщини разом з радянськими військами на чолі з маршалом І. Конєвим як голова маріонеткового Угорського революційного робітничо-селянського уряду, який вперше зібрався 4 листопада у м. Сольнок. 7 листопада члени уряду переїхали до Будапешта та склали формальну присягу перед кількома членами президії парламенту на чолі з І. Добі. Виходячи з тогочасної моделі влади УНР уряд Я. Кадара також не легітимно (за підтримки СРСР) набув повноважень 7 листопада як і уряд І. Надя 12 листопада їх втратив.

Наступ радянських військ 4 листопада консолідував розрізнені угорські сили на крайній правій основі, внутрішньополітична ситуація у країні різко змінилася. Відтоді крайні праві сили активізувалися та почали позиціонувати себе провідною силою революційного процесу, виступили на захист батьківщини (на що демократичні сили не наважувалися), за ліквідацію в Угорщині радянської моделі соціалізму, на захист національного уряду І. Надя. Крайні праві сили поводилися безкомпромісно щодо радянської агресії та маріонеткового уряду Я. Кадара. Упродовж 4-11 листопада в Угорщині тривали бої локального значення між повстанцями та радянськими військами. У захисті країни взяло участь понад 50 тис. угорців та 15 тис. членів Національної гвардії на чолі з головою Ревкому оборони генералом Б. Кіраєм.

На середину листопада організований опір в Угорщині було зламано, територію країни окуповано 17 радянськими дивізіями (60 тис. військових та 2 тис. танків) введеними з Румунії (Трансільванія), Прикарпатського (Західна Україна і Молдова) та Прибалтійського (країни Балтії) воєнних округів. Війська Особливого корпусу (командир П. Лащенко) та 33 дивізія (командир Г. Обатуров) окупували Будапешт, а механізована (командувач генерал- полковник А. Бабаджанян) та загальновійськова армії (командувач генерал- полковник X. Мамсуров) окупували решту міст УНР. Загальне керівництво бойовими операціями в Угорщині здійснювали Г. Жуков, І. Конєв та І. Серов.

Командир 33 дивізії генерал Г. Обатуров, отримавши через тиждень після виходу з Будапешта наказ на повторне введення військ у столицю Угорщини та знищення опору, наказав усім офіцерам дивізії переодягнутися у загальновійськову форму, зняти командирські відзнаки й застосувати усі види зброї, а також артилерію, гранатомети, кулемети, бронетранспортери, танки для рішучого розгрому контрреволюції.

Рятуючи країну, націю та національне багатство від катастрофи представники робітничих, воєнних та студентських комітетів 10 листопада звернулися до радянського командування з пропозицією про припинення вогню. Своєрідна капітуляція подіяла - повномасштабна війна закінчилася. Спільними зусиллями радянських військ та нашвидкоруч сформованих представниками воєнної адміністрації СРСР та уряду Я. Кадара 25 тис. угорських робітничих дружин та органів держбезпеки у складі 1,5 тис. осіб упродовж грудня вдалося погасити збройний опір окремих вогнищ «контрреволюції», навести лад, подолати анархію та хаос, забезпечити поступовий перехід до мирного життя в Угорщині.

Участь силових структур УНР, зокрема збройних сил (чисельність 120 тис. осіб) та МВС (чисельність понад 60 тис. осіб), у захисті режиму М. Ракоші проти народного повстання, що переросло у переможну національну революцію, національного уряду І. Надя, у підтримці радянських військ, що скуповували країну, була незначною. Командування армії зайняло вичікувальну позицію, лише окремі її частини організовано перейшли на бік повстанців, але жодна - на бік Червоної армії. Угорська армія, за окремими випадками, не застосовувала зброї проти мирних демонстрантів, не перейшла на бік радянських військ; зайняла нейтральну позицію щодо СРСР, не вступила у війну, не капітулювала і не склала зброї перед окупантами; проявила прихильність до завоювань Угорської революції 1956 р. та підтримку оновленню та подоланню глибокої політичної кризи в УНР. Лише міністр оборони І. Бата, який 24 жовтня бачив серед мітингуючих тільки контрреволюціонерів, віддав наказ військам у Будапешті на відкриття вогню проти них, але одразу ж був звільнений з посади, а наказ скасували. Найбільш злочинно серед вищого керівного складу ЗС УНР щодо мирних протестувальників поводився командуючий ІІІ-м угорським ударним корпусом генерал-майор Л. Дюрко, мотивуючи такі вчинки прихильністю до Я. Кадара. Жоден член уряду І. Надя та керівник міністерства оборони (К. Янза, П. Малетер, їхні заступники) не віддавав наказів військам відкривати вогонь проти мирних демонстрантів, зокрема й проти радянських частин під час другого вторгнення в Угорщину. Дозволялося стріляти лише у відповідь, а також у разі збройних нападів на воєнні та цивільні об'єкти. У межах дозволеного упродовж 24-29 жовтня підрозділи УНА до 80 разів відкривали вогонь у відповідь у більш як 50 населених пунктах країни. Міноборони та генштаб УНР діяли не як військові, а як політики. Відповідно до наказу міністра оборони К. Янза від 29 жовтня у військових частинах почали створюватися революційні солдатські ради, революційні комітети як прообраз нової революційної армії. Військові частини УНР залишалися у казармах постійної дислокації, вступали у переговори з командуванням радянської армії, вогню не відкривали, зберігали нейтралітет. У такий спосіб було врятовано країну та мільйони угорців від катастрофічних наслідків, продемонстровано відданість своїй батьківщині та народові у критичний момент їх історії [6].

У аргументованій доповіді особливої комісії ООН щодо ситуації в Угорщині, підготовленій дипломатами на чолі з Б. Єнсеном (Данія) та опублікованій восени 1957 р., повідомлялося, що «не відомо ні одного випадку, коли б угорські частини воювали на радянському боці проти співвітчизників». Додамо, що понад 20 окремих підрозділів УНА не підкорилися наказу Міноборони про нейтралітет та вступали у бої проти радянської армії, особливо навколо столиці. За даними дослідника воєнної історії М. Хорвата 279 представників УНА воювали на боці повстанців проти радянських військ. З них 174 загинули, 63 отримали поранення. Серед засуджених після поразки Революції було 571 військових: з них 21 особа до смертної кари, 540 осіб - до різних термінів ув'язнення. Після придушення Революції з кінця 1956 р. - впродовж 1957 р. понад 8 тис. офіцерів було звільнено із збройних сил УНР. Така масова чистка угорської армії свідчить про те, що більшість військових частин після припинення вогню 28 жовтня не тільки солідаризувалася з урядом І. Надя, але й виступала проти маріонеткового уряду Я. Кадара [7, с. 24; 1, с. 144; 8].

Значнішою була допомога народним повстанцям з боку правоохоронних органів. 23 жовтня начальник поліції Будапешта Ш. Копачі віддав наказ не стріляти у демонстрантів. Водночас, як проти мирних демонстрантів почали застосовувати зброю радянсько-угорські чекістські групи, керівництво МВС та будапештської поліції видало розпорядження захищати мирні зібрання, а окремі відділи поліції передали повстанцям арсенали зброї. Участь в обороні батьківщини під час другого вторгнення радянських військ частиною поліцейських сил була досить помітною.

Органи держбезпеки (УДБ-AVH), чисельність яких перевищувала 50 тис. осіб, продемонстрували найбільш ворожу позицію до Революції 1956 р. З моменту створення УДБ підпорядковувалося керівнику правлячої партії -

М. Ракоші. Сформовані з представників народних мас, що позбулися гноблення попереднього аристократичного режиму, очолювані підготовленими у спецшколах СРСР офіцерами-кадебістами, чекісти вірно служили комуністичній диктатурі. Напередодні та у період революційних подій 1956 р. УДБ активно протидіяло повстанському руху та реформаторським процесам. Ця інституція була каральним механізмом під час встановлення комуністичної диктатури, насильницької зміни державного устрою та монопольного оволодіння владою компартією; була причетною до вчинення найбільш масових злочинів та акцій (репресій, депортацій, націоналізації, колективізації та експропріації середніх та вищих класів суспільства). Протиправними вчинками, порушенням законності та загостренням класової боротьби у країні, УДБ викликало до себе негативне ставлення угорського суспільства. Підрозділи УДБ, офіцери (за виключенням кількох відсотків від загальної кількості) захищали державні установи від повстанців, боролися на боці радянських військ та приймали участь у розстрілах мирних демонстрантів разом із загонами чекістів СРСР під час Революції та у період її повалення. Після перемоги Революції УДБ ліквідовувалося постановою уряду І. Надя 28 жовтня, а потім контрурядом Я. Кадара у кінці листопада 1956 р. З метою пом'якшити такі рішення про розпуск УДБ, уряд І. Надя закликав 2 листопада колишніх працівників УДБ з'явитися до нових органів влади для проходження перевірки спеціальними комісіями щодо придатності працювати в умовах реформованого соціалізму. Після з'ясування того, що УДБ було повністю заплямоване протиправними вчинками, його діяльність як самостійної інституції припинялася, а повноваження 22 грудня 1956 р. передавалися до Міноборони, а згодом - до МВС УНР, що також підлягали очищенню від минулого [9; 10].

У кінці жовтня - протягом листопада 1956 р. з боку войовничих сил та реакції мали місце помста, самосуди, ліквідація офіцерів держбезпеки, окремих партійних працівників, причетних упродовж 1947-1955 рр. до: ліквідації експлуататорських класів, конфіскації нерухомого та рухомого майна, інших видів приватної власності; націоналізації і колективізації; політичних репресій, порушення законності та протиправних покарань, винесення та виконання смертних вироків; депортацій та виселення представників середніх та вищих верств населення до трудових таборів.

У Будапешті, Сегеді, Сольноку, Діошдьорі, Ніредьхазі, Мішкольці та інших містах і краях озброєні повстанські групи, здебільшого із цивільного населення, у разі схоплення працівників УДБ чи причетних до вчинення масових злочинів і насильства у часи панування ракошистського режиму осіб, вчиняли самосуди [11, арк. 66-72]. Повстанські групи в Угорщині упродовж кінця жовтня - середини листопада 1956 р. стратили кілька сотень представників органів держбезпеки, комуністичних та державних посадовців періоду М. Ракоші.

З перемогою Революції керівництво УДБ УНР втекло до СРСР, вищий склад 5 обласних управлінь держбезпеки разом із сім'ями переїхали до сусідніх країн (України, Румунії, СФРЮ та ЧССР), а інші перейшли на нелегальне становище.

29 жовтня на радянську прикордонну заставу біля села Лужанка Берегівського району на машинах прибули 42 громадянина Угорщини, озброєні автоматами, кулеметами та особистою зброєю (23 чоловіків, 19 жінок і дітей) й попросили притулку - це були співробітники Сабольчського обласного управління держбезпеки (Ніредьхаза). У зв'язку з путчем вони отримали вказівку з Будапешта просуватися до радянського кордону. Керівництво прикордонних військ СРСР дало їм дозвіл на перетин кордону. їх пропустили, прийняли зброю на зберігання і розташували для проживання у колишньому піонерському таборі села Циганівці цього ж району [12, арк. 8].

Значну частину мільйонної еміграції з часів М. Хорті не полишала готовність продовжити боротьбу за визволення Угорщини. На момент загострення кризи добре підготовлені й організовані для здійснення бойових операцій націоналісти та патріоти упродовж 1956 р. поверталися на батьківщину, що посилювало збройну боротьбу проти радянських окупантів. Внесок радикальних та прибулих з еміграції крайніх правих сил у швидку ліквідацію сталінізму, героїзм їх бойових акцій під час Революції 1956 р. проти радянських військ, був значним. Войовничість стала реакцією на масові переслідування режимом М. Ракоші у 1947-1953 рр. вищих та середніх верств населення, нехтування державницькими й національними інтересами угорської нації.

Політичну складову роботи у «наведенні ладу» в Угорщині координували члени Президії ЦК КПРС Г. Маленков, М. Суслов та А. Аристов, які неофіційно із середини листопада і до початку грудня 1956 р. працювали у Будапешті. Вони надали сприяння у відродженні оновленої правлячої партії - УСРП, допомагали у формуванні нової структури органів державної безпеки. У середині грудня 1956 р. в Угорщині було узаконено інститут надзвичайних судів та табори для інтернованих і засуджених. У військовій сфері Г. Жуков, І. Конєв та І. Серов упродовж двох тижнів забезпечили розгром головних контрреволюційних, пронадівських центрів збройного опору, антикадарівських осередків влади у центрі і на місцях, встановлення радянськими частинами контролю за стратегічними пунктами на всій території Угорщини.

Внаслідок другого вторгнення радянських військ було жорстоко повалено владу реформаторських сил, придушено спротив усіх провідних політичних течій (від прогресивних і демократичних, патріотичних і націоналістичних, до реакційних і реваншистських), фізично ліквідовано учасників руху опору та масово арештовано потенційних ворогів під час місячних рейдів в УНР радянсько-угорських чекістів на чолі з І. Сєровим та Ф. Мюнніхом.

Зазначимо, що ставлення Я. Кадара до революційних подій після повернення з Москви на чолі контруряду кардинально змінилося. Він швидко еволюціонував у переоцінці подій з «контрреволюції» на «масове народне повстання» та «переможну революцію», що було з розумінням сприйнято політичним керівництвом СРСР, урядом І. Надя та більшістю повстанських сил УНР. Після 4 листопада ці події ним почали вважатися контрреволюційними. Відтоді як Я. Кадар очолив контруряд і повернувся до Угорщини, політичні течії Угорської революції від крайніх правих до лівих, незалежно від спрямування (підтримка уряду І. Надя, проти сталінізму і ракошизму, антирадянізм, проти маріонеткового уряду Я. Кадара, антикомуністичні, національно-християнські, прохортистські), ставилися поза законом, що відповідало позиції Президії ЦК КПРС та ракошистів. Воєнно-репресивними заходами, зокрема забороною масових зібрань та страйків, запровадженням воєнних трибуналів та комендантської години, радянські війська швидко зламали опір у країні. Ф. Мюнніх упродовж 12 листопада 1956 - кінця березня 1957 рр. обіймав в уряді Я. Кадара водночас чотири посади: заступника глави уряду, міністра збройних сил, внутрішніх справ та безпеки. До його компетенції входила реорганізація збройних сил, органів державної безпеки, формування робочих загонів оборони, винищення контрреволюційного підпілля у чіткій координації з радянськими спецорганами.

Начальник політвідділу внутрішньої та конвойної охорони МВС УРСР В.В. Кузнецов інформував ЦК КП України 25 лютого 1957 р. про те, що частини виконали завдання, які покладалися на них у 1956 р. «Ми маємо гарні відгуки з боку командування Радянської армії щодо діяльності 12-го загону (командуючий - полковник І. Мамонов) в Угорщині. Велика кількість військовослужбовців цієї частини отримала упродовж листопада-грудня 1956 р. 45 заохочень у порівнянні з 6 доганами. Окремі з них нагороджені Урядом орденами і медалями» [13, арк. 114, 129, 131].

Дані про втрати радянських військових та угорців під час Революції 1956 р. у науковій літературі різняться, корелюють від 700 до 3,5 тис. убитими і пораненими серед військових СРСР та від 2 тис. до 10 тис. серед угорців. Найбільші втрати наводяться у публікаціях західних авторів: втрати СРСР склали від 3,5 тис. до 7 тис. осіб; угорців - від 20 тис. до 50 тис. осіб. В інших публікаціях стверджувалося, що тільки з 4 листопада до 1 грудня 1956 р. у боях загинуло 5 тис. військових СРСР та понад 20 тис. угорців (за іншими даними загинуло 7 тис. радянських військових та 25 тис. угорців) [14, s. 183; 15, s. 37; 16]. Значно менші втрати надавалися у публікаціях СРСР, УНР та сучасної РФ: втрати радянських військових склали 669 осіб, а угорців - понад 2,7 тис. осіб. Останні дані російських науковців дещо уточнені: з угорського боку загинуло 4 тис. осіб, а кількість поранених перевищила 19 тис. осіб. Втрати військових СРСР становили від 669 до 720 вбитими та від 1,5 тис. до 2,26 тис. пораненими [17, с. 6; 10]. За даними сучасних українських дослідників радянські втрати склали 2,5 тис. осіб, а угорські - до 10 тис. осіб [18, с. 6]. Дані Інституту Революції 1956 р. (Будапешт) наступні: втрати з угорського боку склали 2,652 особи вбитими (з них у Будапешті - 2,045 осіб) та 19,226 осіб пораненими (з них у Будапешті - 16,700 осіб); радянські втрати - 760 осіб вбитими та 1,540 осіб пораненими [19].

Практично збігаються дані західних, угорських та пострадянських публікацій щодо того, що близько 200 тис. угорців з поразкою Революції залишили країну. Серед емігрантів вагому частку складали представники післявоєнної еміграції. Можна припустити, що 50-60% серед них брали активну участь у Революції, були активними учасниками бойових дій проти Радянської армії. Значна їх частина вчиняла кримінальні злочини чи була безпосередньо причетною до них.