Ленінська держава-комуна як інструмент побудови спотвореного світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Ленінська держава-комуна як інструмент побудови спотвореного світу

Станіслав Кульчицький,

доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник, відділ історії України 20-30-х рр. ХХ ст.

м. Київ

Анотація

Мета статті - надати викладачеві загальноосвітньої і вищої школи інформацію про теоретичні уявлення вождів більшовицької партії щодо побудови в Росії і завойованій ними Україні суспільства, позбавленого приватної власності на засоби виробництва, товарно-грошових відносин і вільного ринку. Здійснена в 1918-1920 рр. «експропріація експропріаторів» стала причиною жорстокої громадянської війни, а спроби полагодити функціонування економічного апарату країни на позаринкових засадах виявилися цілком провальними. У 1921 р. ленінський уряд, зберігаючи у державний власності велику промисловість і транспорт, визнав необхідність збереження приватного підприємництва, товарно-грошових відносин і вільного ринку. Попередня політика, яка загрожувала економічним колапсом, була замаскована поняттям «воєнного комунізму», тобто нібито вимушеними війною надзвичайними заходами тимчасового характеру. Наукові підходи. У статті використовується деконструкція понять революційного марксизму епохи європейських революцій середини ХІХ ст. і ленінізму, які в радянські часи ув'язувалися в єдиному понятті марксизму-ленінізму. Революційний марксизм був утопічним ученням, у центрі якого перебував постулат виникнення загальнонародної власності шляхом «експропріації експропріаторів». Основною ідеєю ленінізму було створення держави з двома владними вертикалями - партійною й радянською. Будована на засадах так званого «демократичного централізму» партійна вертикаль не залежала від виборців і забезпечувала диктаторську владу вождів. Будована на аналогічних засадах радянська вертикаль формувалася на виборах, цілком контрольованих парткомами. Така державна структура забезпечувала політичну диктатуру вождів під зовнішньою оболонкою регульованого конституцією демократичного ладу. На відміну від марксистської утопії, створення держави-комуни, як її назвав В. Ленін, було цілком реальною справою, хоч попередня історія людства не знала двоканальної державної конструкції. Наукова новизна. В. Ленін використав утопічні ідеї революційного марксизму з метою обґрунтування експропріації суспільства контрольованою ним державою. Здійснюване під виглядом загальнонародної власності володіння, користування й розпорядження радянської держави всіма засобами виробництва доповнювало політичну диктатуру більшовицьких вождів диктатурою економічною. Могутня держава-комуна втягувала суспільство у спотворений світ комуносоціалізму, який нібито мав перейти у перспективі у другу фазу комунізму з розподілом матеріальних і культурних благ за потребами. Основний висновок автора. Народжений у вогні загальнонародної Російської революції 1917 р. комуносоціалізм не мав нічого спільного з європейським соціалізмом та являв собою спотворену більшовицькою контрреволюцією мутацію так званого «неусвідомленого соціалізму», сповідуваного найбільш потужною силою в революційних подіях - солдатськими (переважно селянського походження) й робітничими радами. Завдяки злиттю доктринального екстремізму ленінської партії та стихійного екстремізму народних мас більшовикам удалося витіснити з рад представників конкуруючих політичних організацій. Партія В. Леніна й ради перетворилися в одну силу, унаслідок чого став можливим феномен радянської влади - безсумнівно робітничо-селянської, але спрямованої на побудову спотвореного суспільства, яке суперечило корінним інтересам робітників і селян.

Ключові слова: доктрина революційного марксизму, ленінізм, держава-комуна, ради солдатських і робітничих депутатів, «експропріація експропріаторів», «неусвідомлений соціалізм» народних мас, комуносоціалізм, європейський соціалізм, друга фаза комунізму.

Abstract

марксизм більшовицький ленінський комуна

Stanislav Kulchytskyi

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor,

Chief Research Fellow,

Department of History of Ukraine 20-30s of the Twentieth Century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine),

The Lenin's State-Commune as an Instrument for Construction of the Distorted World

The purpose of the article is to provide the teachers of secondary and higher education with information about the theoretical ideas of the Bolshevik Party leaders about building a society deprived of private ownership of means of production, commodity-money relations and free market in Russia and Ukraine conquered by them. The «expropriation of expropriators» carried out in 1918-1920 had caused a violent civil war, and attempts to repair the functioning of the economic country apparatus on a non-market basis were completely unsuccessful. In 1921 the Lenin government, while maintaining state-owned large industries and transport, recognized the need of the preservation of private enterprise, commodity-money relations and the free market. The previous policy that threatened economic collapse was masked by the concept of «war communism», that is allegedly war-torn emergency measures of a temporary nature. Scientific approaches. The author deconstructs the concepts of revolutionary Marxism of the European revolutions' йpoque of the mid-nineteenth-century and Leninism, which were linked in a single concept of Marxism-Leninism in the Soviet times. The revolutionary Marxism was a utopian doctrine, with the postulate of the emergence of nationwide property through «expropriation of expropriators» at its center. The main idea of Leninism was the creation of a state with two power verticals - the party and the Soviet ones. Based on the so-called «democratic centralism» principle, the party vertical was independent of the voters and provided the dictatorial authority of the leaders. Based on the same principles, the Soviet vertical was formed in elections, which were fully controlled by the party committees. Such a state structure provided the leaders' political dictatorship under the outer shell of a constitutionally regulated democratic order. Unlike the Marxist utopia, the creation of a state-commune, as V. Lenin called it, was quite a real matter, though the previous history of mankind did not know a two-channel state structure. The scientific novelty. V. Lenin used utopian ideas of the revolutionary Marxism to justify the expropriation of society by a state controlled by him. Under the mask of national ownership, the possession, use and disposal of all means of production by the Soviet state complemented the political dictatorship of the Bolshevik leaders by an economic dictatorship. The powerful state-commune has involved the society into the distorted world of communist socialism, which supposedly had to move into the second phase of communism with the distribution of material and cultural goods according to needs. The main conclusion of the author: born in the fire of the Russian Revolution of 1917, communosocialism had nothing in common with the European socialism. It was a mutilated by the Bolshevik counterrevolution mutation of the so-called «unconscious socialism», espoused by the workers' and soldiers' councils, which were the most powerful force in those revolutionary events. Due to the merger of the doctrinal extremism of the Lenin's party and the spontaneous extremism of the masses, the Bolsheviks managed to oust the representatives of rival parties from the Soviets. Lenin's party and councils became one political force, which made possible the phenomenon of the Soviet power. It was the undoubtedly power of workers' and peasants', but it was aimed at building of the distorted society that was contrary to the fundamental interests of workers and peasants.

Keywords: doctrine of revolutionary Marxism, Leninism, state-commune, councils of workers' and soldiers' deputies, «expropriation of expropriators», «unconscious socialism» of the masses, communosocialism, European socialism, the second phase of communism.

Основна частина

Прихід більшовиків до влади у ході Російської революції 1917 р. став не звичайною зміною політичного режиму, а народженням цивілізації спотвореного світу. Усім незадоволеним умовами праці й побуту конструктори нової цивілізації обіцяли рай небесний при житті з розподілом матеріальних і культурних благ за потребами. Для цього, переконували вони, потрібно зруйнувати життєвий уклад, який ґрунтувався від першопочатків людської цивілізації на приватній власності, і створити комуністичну цивілізацію, засновану на загальнонародній власності на засоби виробництва. Вони запевняли своїх послідовників, що Російська революція має у собі достатній потенціал, щоб трансформуватися у світову комуністичну революцію, яка відкриє перед людьми фізичної праці світ, позбавлений соціального, національного і расового гноблення. Створюючи державу-комуну в поневоленій ними Росії, вони зробили державним гімном країни гімн міжнародного пролетаріату «Інтернаціонал», в якому були такі слова: «Весь мир насилья ми разрушим / До основанья, а затем / Мы наш, мы новый мир построим, - / Кто был ничем, тот станет всем».

У СРСР до початку 1950-х рр. всюди можна було наштовхнутися на логотип, утворений профілями чотирьох ідеологів комунізму - К. Маркса, Ф. Енґельса, В. Леніна і Й. Сталіна. Однак винахідником держави-комуни як ефективного інструменту побудови спотвореного світу під принадними гаслами комунізму була лише одна людина - В. Ульянов (Ленін). Не варто згадувати молодих німецьких революціонерів, які у середині ХІХ ст. опублікували «Маніфест Комуністичної партії». Адже свою вибухову силу ця невелика за обсягом брошура набула тільки на початку ХХ ст. у «вагітній» соціальною революцією Росії. Слід відкинути також народжений на Заході та з готовністю запозичений нами термін «сталінізм», тому що в ньому нема нічого оригінального. Не можна обійтися тільки без терміна «ленінізм».

У середині ХХ ст. комуністичні режими контролювали мало не третину людства. Це стало результатом силового й економічного впливу Радянського Союзу, який після Другої світової війни перетворився на наддержаву та не шкодував зусиль для накладення власної матриці розвитку на інші країни. Але на початку того століття роздмухувана «вождями світового пролетаріату» В. Леніним і Л. Троцьким світова комуністична революція так і не вийшла за скорочені кордони колишньої Російської імперії (без Фінляндії, Польщі, Естонії, Латвії, Литви). Натомість у СРСР комуністична революція тривала впродовж двох десятиліть і пройшла повний цикл, після чого країна ще півстоліття залишалася у спотвореному світі комуносоціалізму. Росія й досі не може оговтатися від наслідків поставленого В. Леніним експерименту з державою-комуною. Основна маса її населення перебуває, як і раніше, в економічній, політичній і духовній залежності від державних структур.

Доктрина революційного марксизму

24-річний Ф. Енґельс, який раніше від К. Маркса виступив із публічним викладенням комуністичних поглядів, заявив у лютому 1845 р.: «Комуністичний принцип є принципом майбутнього, за це говорить хід розвитку всіх цивілізованих націй, за це говорить швидко прогресуючий розклад усіх дотеперішніх соціальних установ, за це говорить людський здоровий розум і насамперед - людське серце» Енгельс Ф. Ельберфельдські промови // МарксК., Енгельс Ф. Твори. - Т.2. - К., 1958. - С.521.. У лютому 1848 р. вони з К. Марксом опублікували «Маніфест Комуністичної партії», в якому запропонували свій варіант «світлого майбутнього» для всього людства: експропріацію експропріаторів. Через лічені тижні після його появи у країнах Західної й Центральної Європи спалахнули революції. У революційній ситуації світового розголосу набув рядок, з якого починався цей документ: «Привид блукає по Європі - привид комунізму».

Чим обернулося прогнозоване молодими німецькими комуністами «світле майбутнє» для всього людства? На підставі постулатів «Маніфесту Комуністичної партії» В. Ленін побудував свою теоретичну модель зловісної держави-комуни, після чого створив її в реальному вимірі й використав як інструмент комуністичного будівництва в післяреволюційній Росії. Однак комуністичний штурм 1918-1920 рр. зазнав катастрофічної поразки та був припинений самим його натхненником. Зосередивши у своїх руках політичну владу й не відриваючись ані на йоту від ленінських уявлень про комунізм, Й. Сталін продовжив у 1929-1932 рр. комуністичний штурм, який мав своїм наслідком напівперемогу (в тому, що стосується індустріалізації країни) та напівпоразку (в тому, що стосується колективізації сільського господарства). Щоб утриматися у Кремлі й закріпити досягнутий результат, він розв'язав у 1933-1938 рр. страхітливий терор, не зупинившись навіть перед геноцидом. У результаті силової реалізації постулатів революційного марксизму радянське суспільство потрапило у спотворений світ, в якому ніхто не міг пальцем ворухнути без санкції всемогутньої держави-комуни, що її цілком і повністю контролював один вождь.

Тим часом основоположники марксизму жодним чином не були причетні до уявлень про пролетарську державу як інструмент побудови комунізму. Можна сказати навіть більше: «світле майбутнє» людства було для них результатом природно-історичного процесу. В їхніх текстах не існувало такого поняття, як «будівництво комунізму». У своїй головній праці «Капітал» К. Маркс переконано заявляв: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами. Я розглядаю розвиток економічної суспільної формації як природно-історичний процес» МарксК. Передмова до першого видання «Капіталу» // Там само. - Т.23. - К., 1959. - С.12.. Тому треба зняти звинувачення у причетності К. Маркса й Ф. Енґельса до жертв, які будівники комунізму завдали людству. Творці знаменитої «Чорної книги комунізму» винесли неймовірну кількість цих жертв навіть в її заголовок Працю перекладено багатьма мовами. Див., напр., рос. вид.: Куртуа С., Верт Н., Панне Ж.-Л., Пачковский А., Бартошек К., Марголен Ж.-Л. Чёрная книга коммунизма: Преступления, террор, репрессии: 95 миллионов жертв / Пер. с фр. - Москва, 1999. - 768 с..

Рекомендації «Маніфесту Комуністичної партії» були розпливчастими, але прибічники німецьких комуністів не сприймали це як ваду. Головна ідея твору вкладалася у два рядки: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Їх же. Твори. - Т.4. - К., 1959. - С.422.. Ішлося про те, що робітничий клас у ході пролетарської революції має знищити приватну власність на засоби виробництва й буржуазію як клас.

Політичний устрій суспільства після «експропріації експропріаторів» визначався К. Марксом як «диктатура пролетаріату» (цей термін уперше він використав у листі Й. Вейдемеєру від 5 березня 1852 р.). Ще не застосовуючи його, К. Маркс та Ф. Енґельс у «Маніфесті…» підкреслювали, що після успішної революції пролетаріат використає своє панування для того, щоб вилучити в буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто пролетаріату, організованого як панівний клас, і якнайшвидше збільшити суму продуктивних сил.

Основоположники марксизму були переконані, що націоналізація, тобто передача приватної власності у володіння, користування й розпорядження нації, або, використовуючи інший термін для позначення «експропріації експропріаторів», - усуспільнення, себто передача приватної власності в руки суспільства, призводять до виникнення загальнонародної власності. Помилка полягала в тому, що ані нація, ані класове суспільство не мали «рук». Це - аморфні спільноти, нездатні діяти в унісон у конкретних обставинах. Пролетаріат, як і будь-який інший клас, теж був аморфною спільнотою. «Експропріацію експропріаторів» могла здійснювати спільнота, яка мала «руки», тобто ієрархізовану структурну побудову - держава або партія. Диктатуру, за якої ставала можливою така акція, мусила здійснювати держава, створювана пролетаріатом, а не сам пролетаріат. Це означало, що під час комуністичних перетворень буржуазна власність не знищувалася, як приватна, а переходила в розпорядження пролетарської держави, не втрачаючи ознак приватності. Отже не спрацьовувала головна ідея «Маніфесту Комуністичної партії», що вкладалася у два рядки: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності».

Матеріалізована у книгах і статтях наукова спадщина К. Маркса й Ф. Енґельса посіла вагоме місце в інтелектуальній скарбниці людства. Після появи «Маніфесту.» К. Маркс прожив ще 35, а Ф. Енґельс - 47 років. Проте обидва не знайшли часу, щоб роз'яснити механізм, специфіку, характер переростання приватної власності, на якій ґрунтувалася вся історія цивілізації, у власність колективну, суспільну, загальнонародну. Насправді йшлося про зовсім інше: комуністичні перетворення призводили до експропріації суспільства державою. Хай навіть пролетарською, але все-таки державою.

Проблему трансформації державної власності, що залишалася приватною в руках осіб, які контролювали державу, у власність загальнонародну Ф. Енґельс усе-таки зачепив через три десятиліття після «Маніфесту.» в «Анти-Дюрінґу». Однак він обмежився бездоказовою словесною еквілібристикою: «Пролетаріат бере державну владу й перетворює засоби виробництва насамперед у державну власність. Але тим самим він знищує самого себе як пролетаріат, тим самим він знищує всі класові відмінності і класові протилежності, а разом з тим і державу як державу». Якщо цього не досить, то можна продовжити цитування: «Перший акт, в якому держава виступає дійсно як представник усього суспільства, - взяття у володіння засобів виробництва від імені суспільства, є в той самий час останнім самостійним актом її як держави. Втручання державної влади в суспільні відносини стає тоді в одній галузі за другою зайвим, і само по собі засинає. Держава не скасовується, вона відмирає» Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Там само. - Т.20. - К., 1965. - С.275-276. Курсив автора..

Правлячі кола країн Західної й Центральної Європи враховували зазвичай небезпеку, яку ніс «привид комунізму», і робили спроби усунути її соціальними та політичними реформами. У середовищі робітничого класу, який ставав численнішим і згуртованішим із кожним новим десятиліттям, політика «верхів» знаходила підтримку. Протилежні за економічними інтересами класи та їхні політичні сили знаходили спільну мову на шляхах установлення конституційної монархії, загального виборчого права.

Опинившись у парламентах, представники робітничого класу починали цінувати демократію, яка давала можливість законодавчим шляхом поліпшувати умови праці робітників і надавати підтримку слабозахищеним верствам суспільства. У провідних європейських країнах почали виникати контури соціальної держави, яка спиралася на співробітництво класів. Після розпаду «Союзу комуністів» Перший конгрес товариства німецьких політичних емігрантів «Союз справедливих» з осередками у Великобританії, Франції, Швейцарії та ін. країнах (Лондон, червень 1847 р.) на пропозицію Ф.Енґельса змінив його назву на «Союз комуністів». Другий конгрес (Лондон, грудень 1847 р.) доручив К.Марксу й Ф.Енґельсу опрацювати програму організації. Нею став опублікований у лютому 1848 р. «Маніфест Комуністичної партії». Товариство припинило існування в листопаді 1852 р. жодна впливова політична сила не оголосила себе комуністичною, аби не підкреслювати негайну готовність до революційних дій. Соціалісти, у середовищі яких швидко поширювався марксизм, назвали себе соціал-демократами, аби продемонструвати відданість демократії й соціальним реформам. У теорії марксисти залишалися прибічниками ліквідації приватної власності та створення безкласового суспільства, але на практиці задовольнялися реформами.

У творчій спадщині К. Маркса ми знаходимо після «Маніфесту Комуністичної партії» лише один твір, в якому розвивалися уявлення про комунізм - «Критику Готської програми» (написаний у 1875 р., опублікований у 1891 р.). У ньому комунізм поділявся на дві фази. Другу фазу автор назвав власне «комунізмом», а першу - популярним серед соціал-демократів та інших соціалістів терміном «соціалізм». Соціалізм мав відрізнятися від повного комунізму розподілом матеріальних благ: за працею - під час соціалізму, за потребами - при комунізмі. Натомість за виробництвом матеріальних благ Марксів соціалізм не відрізнявся від комунізму, адже заперечував існування приватної власності, товарно-грошових відносин і вільного ринку. Це треба підкреслити з особливою силою, тому що під час обох комуністичних штурмів - ленінського в Росії й окупованій нею Україні (у відкритій формі) та сталінського у СРСР (в обережно-прихованій формі) робилися спроби здійснити нездійсненне: ліквідувати ринок і гроші, що оберталося катастрофічними економічними кризами.

Слід додати, що запозичення терміна «соціалізм» для позначення першої фази комунізму призвело до появи двох різних типів соціалізму: європейського (з орієнтацією на класовий мир, приватну власність, вільний ринок і товарно-грошові відносини), який мав давню традицію, і російського (з орієнтацією на класову війну, ліквідацію приватної власності, централізований розподіл матеріальних благ). Термінологічну плутанину ще більше підсилює той факт, що у ході будівництва російського комуно-соціалізму довелося відмовитися від утопічного боку марксистської доктрини, тобто обмежитися ліквідацією приватної власності на засоби виробництва у суспільстві й залишити її в державі під симулякром «загальнонародної власності», а також зберегти товарно-грошові відносини та в обмежених розмірах - вільний ринок.

Подібність соціалізму й комунізму за виробництвом матеріальних благ, яка в Росії тривалий час уважалася безперечною, нерідко змушувала при першому комуністичному штурмі називати соціалізм «комунізмом». Тільки після провалу ленінського штурму термін «комунізм» почали стабільно використовувати для позначення «світлого майбутнього» з розподілом благ за потребами.

Родоначальники марксизму поступово втрачали реальний вплив на своїх послідовників, хоч мали, особливо в Німеччині, незаперечний авторитет в їх середовищі. Справедливо вважаючи, що живі класики відстають від життя, лідери соціал-демо - кратичних партій переконувалися, що краще рухатися в напрямі узгодження інтересів капіталістів і робітників, ніж тримати курс на знищення капіталу - рівнозначного з робочою силою агента виробничого процесу. Економічну діяльність, пов'язану з використанням і примноженням капіталу, вони вважали не менш важливим полем прикладення інтелекту, ніж діяльність у сфері науки й культури. Соціал-демократи почали розглядати приватне підприємництво як найважливішу сферу занять, яка матеріально забезпечувала всі інші сфери та давала можливість здійснювати заходи, спрямовані на оздоровлення економіки і зниження соціальної напруженості у суспільстві. У парламентах вони пропагували реформістські заходи: посилення державного контролю за підприємництвом, перерозподіл бюджетних коштів на користь людей із низькими доходами, навіть націоналізацію засобів виробництва (зазвичай із викупом).

Найбільш послідовним представником ревізіоністської течії в європейському марксизмі був один із керівників німецької соціал-демократії Е. Бернштайн. Залишаючись соціалістом у Марксовому розумінні терміна, він прагнув переосмислити саму суть соціалізму, яка полягала в ліквідації приватної власності, товарно-грошових відносин і ринку (після запровадження двофазного концепту комунізму). «Якщо під здійсненням соціалізму розуміють виникнення суспільства, керованого в усіх пунктах строго комуністично, - писав він, - то я не вважаю за потрібне приховувати, що воно лежить, на мій погляд, у досить віддаленому майбутньому» Бернштейн Э. Очерки из истории и теории социализма. - Санкт-Петербург, 1902. - С.219-220.. У літературі найчастіше цитується заява Е. Бернштайна з іншої праці: «Я відкрито заявляю, що знаходжу дуже мало сенсу й інтересу в тому, що зазвичай називають «кінцевою метою соціалізму». Ця мета, чим би вона не була, для мене - ніщо, рух - це все» Бернштейн Э. Борьба социал-демократии и социальная революция // Сборник документов по истории рабочего и социалистического движения стран Европы и США. - Москва, 1985. - С.37. Курсив автора..

Німецькі соціал-демократи не відмовлялися від догм революційного марксизму доби «Маніфесту Комуністичної партії», поки був живий Ф. Енґельс. Навіть Е. Бернштайн, будучи одним із найближчих співробітників живого класика, дотримувався обережності у визначенні своєї позиції. Ухвалена 1891 р. Ерфуртська програма соціал-демократичної партії Німеччини викликала незадоволення Ф. Енґельса, але К. Каутський та інші партійні лідери, котрі працювали над нею, усе-таки оголосили кінцевою метою соціал-демократичного руху усуспільнення засобів виробництва й заміну ринкових відносин централізованим розподілом продукції. Не пояснюючи механізму появи загальнонародної власності, Ерфуртська програма наполягала, як і «Маніфест…», на ліквідації приватної власності. Відмінність полягала в тому, що програма СДПН прагнула досягти кінцевої мети реформами, а не революціями.

Залишаючись переконаними прихильниками комуністичної доктрини, основоположники марксизму не раз давали зрозуміти своїм послідовникам, що розвиток демократії в буржуазному суспільстві здатний внести поправки в тактику і стратегію робітничого руху. У К. Маркса ця думка найбільш виразно прозвучала, коли він виступав на робітничому мітингу в Амстердамі: «Ми знаємо, що треба зважати на установлення, звичаї і традиції різних країн; і ми не заперечуємо, що є такі країни, як Америка, Англія, і коли б краще знав ваші установлення, то можливо додав би до них і Голландію, в яких робітники можуть добитися своєї мети мирними засобами» Маркс К. Про Гаагський конгрес. Промова на мітингу // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т.18. - К., 1964 - С.151..

Однак ані К. Маркс, ані Ф. Енґельс ніколи не відмовлялися від ідеї соціальної революції. У написаній у листопаді 1886 р. передмові до нового видання Марксового «Капіталу» Ф. Енґельс зазначав: «Англія є єдина країна, де неминуча соціальна революція може бути здійснена цілком мирними і легальними засобами» Енгельс Ф. Передмова до англійського видання праці К.Маркса «Капітал» // Там само. - Т.23. - С.36.. Ішлося вже не про переможне пролетарське повстання з негайною «експропріацією експропріаторів», а про використання важелів демократії для реалізації комуністичної доктрини.

Ще чіткіше Ф. Енґельс висловився щодо перспектив реалізації комуністичної доктрини у зауваженнях до Ерфуртської програми СДПН 1891 р.: «Можна собі уявити, що старе суспільство могло мирно врости в нове в таких країнах, де народне представництво зосереджує в своїх руках всю владу, де конституційним шляхом можна зробити все, що завгодно, коли тільки маєш за собою більшість народу: в демократичних республіках, як Франція і Америка, в таких монархіях, як Англія» Енгельс Ф. До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 р. // Там само. - Т.22. - К., 1965. - С.224.. На думку Ф. Енґельса німецькі соціал-демократи повинні були прописати у своїй програмі докорінну відмінність Німеччини від цих країн. Це означало, що лідери СДПН мали назвати кінцевою метою своєї політичної діяльності курс на пролетарську революцію. Вони, однак, не прислухалися до такої рекомендації.

Теоретична модель держави-комуни

Термін «ленінізм» народився в ідеологічних суперечках між прибічниками В. Леніна та Л. Мартова (Ю. Цедербаума). Коли російські марксисти об'єдналися в нелегальну партію, вони назвали себе «соціал-демократами», маючи перед очима західноєвропейський досвід. Однак уже в 1903 р. на з'їзді, який проголосив утворення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), між ними відбувся розкол: одні пішли за В. Леніним, інші - за Л. Мартовим. Прибічники першого закликали робітників до комуністичної революції, натомість другого - віддавали перевагу соціальним реформам за зразком здійснюваних в Європі. Обидві фракції залишалися за назвою соціал-демократичними.

Першим термін «ленінізм» у негативному значенні вжив Л. Мартов у брошурі, виданій у Женеві 1904 р. Автор бажав підкреслити, що В. Ленін не був справжнім марксистом. У радянську добу термін набув суто позитивного значення у працях Г.Зінов'єва й особливо Й. Сталіна.

Смислове наповнення ленінізму цілком укладалося в перелік тактичних завдань, пов'язаних із реалізацією комуністичної доктрини в умовах революційної Росії. Незважаючи на те, що доктрина була придатною, як стверджувалося в «Маніфесті Комуністичної партії», тільки для індустріально високорозвинених країн, де пролетаріат становив абсолютну більшість населення, її взяли за взірець саме в переважно відсталих, селянських за складом населення країнах. Набір методів і засобів, здатних у комплексі комунізувати основну частину населення, яка ще не була пролетаризована об'єктивним розвитком капіталізму, якраз і становить суть ленінізму.

В. Ленін завжди підкреслював, що він є справжнім марксистом, адже дотримується букви й духу «Маніфесту Комуністичної партії». Своїх опонентів серед російських, українських і західноєвропейських соціал-демократів він таврував як «ревізіоністів» та «угодовців». Коли К. Каутський послався на те, що К. Маркс і Ф. Енґельс припускали можливість мирного переходу до соціалізму в Англії й Америці, В. Ленін назвав його «софістом» і «шахраєм», який фальшує марксизм за допомогою цитат. Формально він мав рацію в тому сенсі, що класики марксизму допускали мирний перехід до соціалізму лише як виняток.

У травні 1918 р. В. Ленін переглянув той теоретичний багаж, з яким починав комуністичне будівництво, після чого зробив знаменне визнання:

«Все, що ми знали, що нам точно вказували найкращі знавці капіталістичного суспільства, найбільші уми, які передбачали розвиток його, це те, що перетворення повинно історично неминуче статися по такій-то основній лінії, що приватна власність на засоби виробництва засуджена історією, що вона зазнає краху, що експлуататори неминуче будуть експропрійовані. Це було встановлено з науковою точністю… Це ми знали, коли брали владу для того, щоб приступити до соціалістичної реорганізації, але ні форм перетворення, ні темпу швидкості розвитку конкретної реорганізації ми знати не могли» Ленін В.І. Промова на І Всеросійському з'їзді рад народного господарства 26 травня 1918 р. // Його ж. Повне зібрання творів. - Т.36. - К., 1973. - С.357-358..

Отже, на його думку, марксизм не мав чітко окресленої стратегії комуністичного будівництва. Це твердження не є аж таким сенсаційним відкриттям. Основоположники марксизму справді не вважали, що комунізм можна будувати.

У написаній у серпні - вересні 1917 р. праці «Держава й революція» В. Ленін стверджував: «До того часу, поки настане «вища» фаза комунізму, соціалісти вимагають найсуворішого контролю з боку суспільства і з боку держави над мірою праці і мірою споживання, та тільки контроль цей повинен початися з експропріації капіталістів, з контролю робітників за капіталістами і проводитись не державою чиновників, а державою озброєних робітників» Ленін В.І. Держава і революція // Там само. - Т.33. - К., 1973. - С.92-93.. Ще раніше, як тільки приїхав з еміграції в революційний Петроград, він у «Квітневих тезах» висунув перед своєю партією вимогу створити державу-комуну Ленін В.І. Про завдання пролетаріату в даній революції // В.І.Ленін про Україну. - Ч.ІІ. - К., 1969. - С.7.. Коли ж більшовики повалили Тимчасовий уряд і розігнали Установчі збори, В. Ленін поставив як чергове завдання розробити нову програму партії. У березні 1918 р. VII з'їзд перейменував її з соціал-демократичної на комуністичну та заявив у зв'язку з цим про необхідність відповідних змін у програмних засадах партійної діяльності. У дискусії на з'їзді, а пізніше й на засіданні Всеросійського центрального виконавчого комітету вождь чітко позначив основне для більшовиків завдання: «Створювати державу комуни» Ленін В.І. Доповідь про чергові завдання Радянської влади на засіданні ВЦВК 29 квітня 1918 р. // Його ж. Повне зібрання творів. - Т.36. - С.248..

Держава комуни, держава-комуна, держава озброєних робітників - так характеризував В. Ленін ту палицю у своїх руках, яка повинна була допомогти перебудувати країну на засадах «Маніфесту Комуністичної партії». Засновники революційного марксизму заплуталися між спільнотами з ієрархічною структурою (держава, партія та ін.) і безструктурними (нація, суспільство, клас). Через це європейський революційний марксизм середини ХІХ ст. був такою ж утопічною доктриною, як усі попередні комуністичні вчення. Тим часом В. Ленін, беручи на озброєння революційний марксизм у конкретних умовах Росії початку ХХ ст., аж ніяк не збирався перетворюватися на комуніста-утопіста. Видатні радянські вчені-дисиденти М. Геллер і О. Некрич даремно назвали свою фундаментальну працю з історії СРСР «Утопією при владі» Геллер М., Некрич А. Утопия у власти: История Советского Союза с 1917 г. до наших дней. - Москва, 2000.. В. Ленін винайшов геніальну формулу влади, здатну поєднати структуровану спільноту, котрою була його партія, із неструктурованими - класом і суспільством. Як зв'язку між ними було використано ради - самоврядні організації страйкуючого пролетаріату, що вперше з'явилися в Росії під час революції 1905-1907 рр. Завдання полягало в тому, аби зв'язати ради з партією більшовиків і перетворити їх за допомогою партії з розпорошених по всій країні самодіяльних організацій на представницький та управлінський орган державної влади.

Щоб виявити місце рад у тій системі влади, яку В. Ленін нав'язував Росії, треба звернути особливу увагу на його статтю, написану в листопаді 1905 р., але вперше опубліковану тільки в листопаді 1940 р. У ній знаходимо дві цікаві тези. По-перше, В. Ленін не бачив доцільності в тому, щоб рада (йшлося про Петербурзьку раду робітничих депутатів) «примикала цілком до однієї якої-небудь партії» Ленін В.І. Наші завдання і Рада робітничих депутатів. 15-17 (2-4) листопада 1905 р. // Його ж. Повне зібрання творів. - Т.12. - К., 1970. - С.56.. По-друге, він уважав «недоцільним вимагати від ради робітничих депутатів прийняття соціал-демократичної програми і вступу до Російської соціал-демократичної робітничої партії» Там само. - С.57.. І найголовніше: В. Ленін радив розглядати раду робітничих депутатів як зародок тимчасового революційного уряду всієї Росії або вважав, що вона (рада) повинна (що те саме, тільки в іншій формі) створити тимчасовий революційний уряд Там само..

Важко собі уявити, що В. Ленін мав намір відсторонити свою партію від ради, готової стати тимчасовим революційним урядом. Щоб зрозуміти підтекст статті, треба аналізувати разом із нею дії вождя в наступні роки. Проекція дій В. Леніна в 1917-1920 рр. на 1905-й рік дає підстави твердити, що вже під час першої російської революції вождь більшовиків розглядав ради як уряд, нерозривно поєднаний із диктатурою його власної партії.

По-перше, вимагалося відділити ради від партії, і цю вимогу було обґрунтовано у статті. По-друге, вимагалося забезпечити цілковитий та безроздільний контроль за революційним радянським урядом із боку більшовицької партії. Це означало, що більшовики повинні були витіснити з рад конкуруючі партії й наповнити їх членами власної партії та співчуваючими їй безпартійними депутатами. Унаслідок цього партія більшовиків починала існувати як дві організаційно відокремлені структури. По-перше, як політична партія «нового типу» (визначення В. Леніна), котра здійснювала під прикриттям диктатури пролетаріату свою власну диктатуру (а насправді, зважаючи на покладений в її основу принцип «демократичного централізму», - диктатуру вождів). По-друге, як ради, що мали вагомі представницькі та управлінські функції, але були позбавлені істотного політичного значення в умовах компартійної диктатури. Створювалася ще небачена в історії держава з двома вертикалями влади - компартійною й радянською. Перша з диктаторськими функціями не була представлена в конституції та регулювалася партійним статутом. Натомість радянська вертикаль влади мала представлення в конституції й формувалася на виборах, тобто була пов'язана з електоратом, склад якого партійні комітети більшовиків могли регулювати, так само, як склад кандидатів у депутати. Отже створювалася міцна влада, яку не випадково назвали «радянською», адже партія ховалася від конституції. Цю владу недаремно називали «робітничо-селянською», але вона аніскільки не залежала від народу.

В. Ленін не ризикував, коли прибув у революційний Петроград навесні 1917 р. й відразу проголосив гасло: «Вся влада - радам!». Ради тоді перебували під контролем конкурентів більшовиків - меншовиків та есерів. Але вони були народними організаціями у країні з максимально високим соціальним протистоянням. Народившись у ситуації гострої класової боротьби, вони не шукали варіантів класового миру. А більшовики були єдиною з соціалістичних партій Росії, яка стояла на екстремістській платформі «Маніфесту Комуністичної партії». Ситуативні й док - тринальні екстремісти повинні були знайти один одного.

В опублікованому в Берліні у 1931 і 1933 рр. двотомнику Л. Троцький зауважував: «Залишається запитати, і це досить-таки важливе запитання, хоч поставити його легше, ніж на нього відповісти: як пішов би розвиток революції, якби Ленін не доїхав до Росії у квітні 1917 р.?» Троцкий Л.Д. К истории русской революции. - Москва, 1990. - С.332..

Знаючи, з яким теоретичним багажем В. Ленін їхав у Росію, можна відповідально заявити: без нього більшовики залишилися б на узбіччі політичної боротьби. Російська революція розвивалася б приблизно так, як півтора роками пізніше розвивалася Листопадова революція в Німеччині. «Привид комунізму» не набув би страхітливої тілесності держави-комуни, Росія не вийшла б за межі існуючої цивілізації й не вступила б у спотворений світ комуносоціалізму.

Матеріалізація держави-комуни

Творці «Маніфесту Комуністичної партії» не знали, коли можна сподіватися на переможну пролетарську революцію, але були оптимістами. Поразка революцій 18481849 рр., а головне - виявлена в них нездатність робітників до самостійних, без буржуазії, дій у боротьбі з монархічними режимами сильно їх розчарувала. Аналізуючи хід судового процесу над членами «Союзу комуністів», який відбувся наприкінці 1852 р. в Кельні, К. Маркс звернувся до робітників із такими словами: «Вам, можливо, доведеться пережити ще 15, 20, 50 років громадянських воєн і міжнародних сутичок не тільки для того, щоб змінити існуючі умови, але й для того, щоб змінити самих себе і зробити себе здатними до політичного панування» Маркс К. Викриття про кельнський процес комуністів // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т.8. - К., 1961. - С.413..

Тим часом з'ясувалося, що буржуазія, представлена в «Маніфесті…» як клас, який відмирає, у постреволюційній Європі виявилася носієм політичного прогресу. Народжувався парламентаризм, котрий приглушив соціальну напругу. У цій ситуації комуністи перетворилися на соціал-демократів.

Натомість у Росії прискорений соціально-економічний розвиток базувався не на «революції знизу», а на «революції згори», здійснюваній самодержавним режимом. Швидко зростаюча буржуазія не прагнула діалогу з робітничим класом, а горнулася до урядових кіл. Після скасування кріпосного права протистояння між поміщиками та селянами не пом'якшилося, а загострилося. У той час, як екстремістські вимоги «Маніфесту Комуністичної партії» зустрічали в Європі дедалі меншу кількість прихильників, у Росії революційний марксизм ставав щоразу більш запитаним. Якщо європейські комуністи робилися соціал-демократами, то радикальна частина російських соціал-демократів, які сформувалися під впливом європейських реалій, перетворювалася на комуністів.

На перший погляд здається, що ленінська держава-комуна виникла під впливом ідей революційного марксизму. Так, в усякому разі, стверджував сам В. Ленін. Насправді, однак, вождь винайшов цілком реалістичну (на відміну від відірваних від життя рекомендацій основоположників революційного марксизму) державну конструкцію, яка була витвором його власного розуму, хоча спиралася на російську традицію та ідеї російських народників.

Робітничий клас В. Ленін улесливо називав «гегемоном революції», але ставився до нього без усякого пієтету. Услід за К. Марксом він іменував робітників «класом у собі», який у власному середовищі міг виробити тільки тред-юніоністську свідомість. Перетворити робітників у «клас для себе», тобто переключити їх увагу з вимог про підвищення заробітної плати або поліпшення умов праці на здобуття політичної влади з наступною «експропріацією експропріаторів» могла, як він запевняв, лише організація революціонерів, керована різночинною інтелігенцією.

Організацією революціонерів, яка мусила виконувати роль пролетарського авангарду, В. Ленін уважав тільки створену й керовану ним самим політичну партію. Ролі пролетарського авангарду він не визнавав навіть за однопартійцями-меншовиками, котрі зреклися, як і західноєвропейські соціал-демократи, революційного марксизму. Хто мав керувати партією більшовиків, а через неї - державою озброєних робітників? Відповідь була однозначною: вожді.

Щоб таке стало можливим, партія більшовиків мала будуватися на принципі «демократичного централізму» з безумовним підпорядкуванням нижчих за ієрархією комітетів вищим - аж до центрального. Зливаючись із державою озброєних робітників в єдине ціле, така партія забезпечувала вождям політичну диктатуру над суспільством.

Проте тільки політична диктатура В. Леніна не влаштовувала. Йому була потрібна й економічна диктатура, можлива лише за умови експропріації державою приватної власності членів суспільства. Ось тут і ставала актуальною головна ідея революційного марксизму про «експропріацію експропріаторів», яка зовнішньо збігалася з поширеними серед народних низів Росії настроями «неусвідомленого соціалізму» (за термінологією царського сановника П. Дурново). Тому держава озброєних робітників формувалася спочатку в уявленні В. Леніна, а потім на практиці як держава-комуна з двома вертикалями влади - партійною та радянською.

До сказаного треба додати два зауваження. По-перше, у Російській революції вирішальною діючою силою виявилися ради солдатських і робітничих депутатів - як на етапі повалення самодержавства, так і на етапі повалення Тимчасового уряду. Сталося це тому, що революція відбувалася в умовах світової війни. Завжди згуртовані у великих колективах робітники та вперше згуртовані в армійських колективах і добре озброєні селяни домагалися за корисливою підказкою більшовиків передачі державної влади утвореним ними радам. Влада справді опинилася в руках рад - спочатку в коаліції з буржуазією, а після Жовтневого перевороту - цілком і повністю. Робітники та солдати, які перетворилися після повалення самодержавства з підданих на громадян - колективних носіїв суверенної влади, навіть не помітили, як і коли вони втратили суверенність. А не помітили тому, що їхні ради з їхнього ж дозволу наповнилися людьми, котрі проголошували їхні гасла, але перебували в надзвичайно дисциплінованій та абсолютно централізованій партії більшовиків. У цілковитій погодженості з гімном міжнародного пролетаріату - «Хто був нічим, той стане всім», ця партія створювала радянську вертикаль робітничо-селянської влади. Проте паралельно й без особливого розголосу будувалася з найбільш вірних і відданих партійців ще одна вертикаль - диктаторська. Піддані царя-самодержця, котрі стали громадянами, уже у жовтні 1917 р. віддали свій колективний суверенітет більшовицьким вождям на багато десятиліть - аж до конституційної реформи 1988 р. Тож історики Російської революції не можуть достеменно розібратися, що саме відбулося у жовтні 1917 р. - робітничо-селянська революція чи контрреволюційний більшовицький переворот?

По-друге, варто навести кілька зауважень про суть двох основних гасел Російської революції: «Землю - селянам!» і «Фабрики - робітникам!». У записці, написаній у лютому 1914 р. та знайденій у паперах Миколи ІІ після арешту, колишній міністр внутрішніх справ П. Дурново, який приборкував революцію в 1905 р., попереджав, що майбутня війна з сильною Німеччиною виявиться небезпечною, адже народні маси Росії «сповідують принципи неусвідомленого соціалізму». За воєнних невдач

«соціальна революція в найбільш надмірних її проявах у нас неминуча… Переможена армія виявиться надто деморалізованою, аби послужити підпорою законності й порядку. Законодавчі установи та опозиційно-інтелігентські партії не зможуть стримати народні хвилі, ними ж розбурхані, і вся Росія буде втягнута в безпросвітну анархію, наслідки якої навіть не можна собі уявити» Цит. за: Дан Ф. Происхождение большевизма. - Нью-Йорк, 1946. - С.444..

«Неусвідомлений соціалізм» народних низів якісно відрізнявся від комуносоціа - лізму більшовицьких вождів, які стояли на платформі революційного марксизму (і це при тому, що переважна частина швидко зростаючої під час революції більшовицької партії сповідувала якраз «неусвідомлений соціалізм»). Вожді бажали експропріювати на користь створюваної ними держави-комуни всі засоби виробництва, що перебували у приватній власності громадян. Натомість незаможні селяни прагнули здійснити переділ усіх орних земель на зрівняльних засадах разом із передачею в їхню власність поміщицького реманенту, а робітники - експропріювати підприємства, на яких працювали, і віддати їх у власність трудових колективів.

Прориваючись до влади шляхом наповнення рад членами своєї партії, В. Ленін мусив якомога більше наблизитися до «неусвідомленого соціалізму» народних низів. Гасло «Фабрики - робітникам!» можна було зрозуміти по-різному: і як приватизацію підприємств робітничими колективами, і як передачу їх «робітничо-селянській» державі. Механізм експропріації приватної власності капіталістів до Жовтневого перевороту замовчувався. Тільки після утвердження при владі В. Ленін заявив: «Величезним перекрученням основних засад радянської влади і цілковитим відмовленням від соціалізму є всяке, пряме чи посереднє, узаконення власності робітників окремої фабрики або окремої професії на їх відокремлене виробництво» Ленін В.І. Про демократизм і соціалістичний характер Радянської влади // Його ж. Повне зібрання творів. - Т.36. -.

Інша ситуація склалася з гаслом «Землю - селянам!». Програма РСДРП 1903 р. передбачала створити на селі велике виробництво у формі державних господарств на базі поміщицьких маєтків і колективних господарств на основі селянських засобів виробництва. Коли у червні 1917 р. партія есерів включила зрівняльний поділ земель у свою програму, вона наразилася на жорстку критику з боку більшовицьких вождів. Але через кілька тижнів більшовики привласнили це гасло - нібито есерівське, а насправді селянське. У Росії було здійснено «чорний переділ», який віддалив більшовиків від їхніх програмних вимог і створив на тривалий період важко розв'язувані проблеми у взаємовідносинах міста й села. Проте безоплатна передача орних земель селянам, котрі становили переважну більшість населення країни, допомогла вождям завоювати владу і згодом поширити її на майже всю колишню імперію, що розпалася. До реалізації програмних вимог своєї партії у сфері сільського господарства вони приступили тільки в 1930 р.

Відразу після прибуття в революційну Росію з гаслом «Уся влада - радам!», В. Ленін на більшовицькій конференції відверто визначив природу майбутньої радянської влади: «Така влада є диктатурою, тобто спирається не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо на насильство» Ленін В.І. Доповідь про поточний момент 7 травня (24 квітня) 1917 р. на Сьомій Всеросійській конференції РСДРП(б) // Там само. - Т.31. - К., 1973. - С.341.. Тоді мало хто міг зрозуміти вождя, який готувався створювати небачену у світі державу з двома вертикалями влади - диктаторською та управлінською. Але після Жовтневого перевороту В. Ленін не згаяв жодного дня, щоб перетворити свою партію, яка стала урядовою, на державну. Для цього вимагалося лише одне: злити партію з радами, витіснивши з останніх інші партії, крім тимчасових союзників - лівих есерів.

Жовтневий переворот 1917 р. зі сприятливими для себе результатами більшовики забезпечили, узявши у свої руки підготовку ІІ Всеросійського з'їзду рад. Як установив Р. Пайпс, аналізуючи доступні всім бажаючим публікації газети «Известия ВЦИК», більшовицький оргкомітет запросив на з'їзд переважно більшовизовані ради, грубо порушуючи при цьому затверджені есеро-меншовицьким ВЦВК норми представництва Пайпс Р. Русская революция. - Ч.2. - Москва, 1994. - С.151.. Одразу після перевороту постало завдання «звільнити» всі без винятку ради від представників конкуруючих партій. Виступаючи у грудні 1917 р. на засіданні обраного ІІ Всеросійським з'їздом рад «більшовицького парламенту» - ВЦВК, В. Ленін уже як голова радянського уряду заявив: «Держава - це установа для примусу. Раніше це було насильство над усім народом купки багатіїв. А ми хочемо перетворити державу в установу для примушування чинити волю народу. Ми хочемо організувати насильство в ім'я інтересів трудящих» Ленін В.І. Доповідь про право відкликання на засіданні ВЦВК 4 грудня (21 листопада) 1917 р. // Його ж. Повне зібрання творів. - Т.35. - К., 1973. - С.106..