Сербські військові поселення Нова Сербія та Слов'яносербія на українських землях у XVIII ст.

Кожна зі сторін-учасниць сербського переселення на українські землі Російської імперії мала у цьому проекті свій інтерес, кожну спонукали до дій власні рушійні сили й мотиви. Проблема мотивації перебувала у центрі уваги всіх без винятку дослідників, які зверталися до теми переселення сербів до Росії у ХУШ ст. Її без перебільшення можна вважати однією з двох-трьох найбільш обговорюваних проблем, пов'язаних із цією історичною подією. Такий підхід вкладається у загальну тенденцію зміщення фокусу з власне подієвого аспекту на аспект мотиваційний, який спостерігається у різних сферах гуманітарного знання, починаючи з кінця ХІХ - початку ХХ ст. і особливо виразно та рельєфно із середини ХХ-го. Для цього повороту є як суто наукові або - ширше - умоглядні причини, так і причини об'єктивного характеру: інтерпретація події без розуміння її мотивів за визначенням виявиться менш обґрунтованою і всебічною, ніж із цим розумінням.

Н. Попов був схильний вважати, що для сербів вирішальну роль у виході з Австрії до Росії відіграла невигідна для них австрійська військова реформа, одним з наслідком якої виявилося значне посилення залежності сербської ландміліції від угорських феодалів. «Німецька система військового управління та земльовласницькі зазіхання мад'ярської аристократії були новими небезпечними ворогами, з якими довелося боротися сербським переселенцям, які не мали над собою спільного світського вождя й були підпорядковані лише єдиній церковній владі» [2].

Один з перших і, мабуть, найскрупульозніший дослідник колонізації Причорноморського степу та Чорноморського берега Д. Багалій дивився на проблему мотивів, які спонукали сербів йти на нове місце проживання, а російський уряд до того, щоб їх приймати, переважно з боку сторони, яка приймає, пояснюючи її бажання запрошувати до себе іноземців, з одного боку, потребою забезпечення швидкого результату, з іншого, - сподіваннями на побічний позитивний ефект у царині загальної та особистої культури. «Особи, які стояли на чолі місцевого управління (Потьомкін, Зубов, Рішельє), прагнули до швидкого заселення цього пустинного краю, - писав він. - Росія тоді не мала великих надлишків населення; при природному (курсив Д. Багалія. - П.Р.) русі одного російського населення на південь, колонізаційний процес значно б уповільнився. З іншого боку, можна було сподіватися, що іноземці внесуть до нового краю більш високу сучасну культуру матеріальну й розумову та благотворно вплинуть на туземне і прийшле населення. Такими були найважливіші мотиви для заохочення іноземної колонізації» [5]. Турбота Потьомкіна та Рішельє про культурний рівень мешканців нових теренів імперії та про його підвищення в автора цих рядків викликає серйозні сумніви, проте нехтувати думкою Д. Багалія навряд чи варто з багатьох причин.

Детальніше про військову реформу в Австрії, її сутність, особливості й негативні наслідки для сербської ландміліції можемо дізнатися із сербських джерел, яких не так багато, однак й не бракує [6]. У цих джерелах реформа, про яку йдеться, пов'язується з Пожаревацькою мирною угодою 1718 р., укладеною, з одного боку, Австрією й Венецією, з іншого, - Туреччиною за підсумками Австро-турецької і Венеціансько-турецької війн і за якою Османська імперія віддавала імперії Габзбурзькій Банат та північні області Сербії з Белградом. Саме на цей документ спирається, приміром, в оцінці ситуації академік С. Гаврилович. «Хоча нові військові кордони збереглися й після Пожаревацького миру 1718 р., їхньому збереженню все більшою мірою загрожували угорські жупанії, сила й вплив яких перебували у постійному, поступовому зростанні..., - пише він. - До жупаній приєднувалися й міста, особливо Сегедин та Арад... Під загрозою щодо права наслідування на чолі Монархії з боку Пруссії, Баварії та Франції молода цариця Марія Терезія оперлася на угорське дворянство й отримала від нього допомогу, але, зі свого боку, на Дієті (Угорському саборі - парламенті. - П.Р.) 1741 року обіцяла задовольнити її вимоги: ліквідувати Подунавську, Потиську й Помориську військові границі та інкорпорувати їх до Королівства Угорщини» [7]. Обіцянку було виконано й після перехідного періоду, який тривав з 1741 до 1750 р., сербських ландміліціонерів було остаточно поставлено перед вибором: або - або. Або вони стають «підданими Угорської корони», або переселяються до Північного Банату, куди на той час змістився кордон між Австрією й Туреччиною.

Так само описує й оцінує тогочасні події, пов'язані з долею сербських граничарів в Австрії, авторка виставки «Потиська й Поморишка військова границя (1702-1751)» і каталогу до неї С. Милованович. «Після Пожаревацького миру державний кордон з Туреччиною зміщено далеко на південь, до Сербії, відтак Потиська і Поморишка границі втратили стратегічне значення, яке вони мали, коли їх було засновано, - пише вона. -.У Відні поставили питання про їх дальше існування. Військова рада Двору на чолі з принцом Євгеном Савойськім зуміла вплинути на те, щоб їх не було реформовано, але граничари були змушені змиритися з втратою плати у грошовому вигляді та з рішенням, згідно з яким їх зобов'язували воювати на всіх ділянках бойових дій, а не лише проти турків, та сплачувати податок («контрибуцію»). Так було аж до сходження на імператорський престол Марії Терезії (1740-1780), яка своє право наслідування трону змушена була захищати зброєю спочатку від прусського короля Фрідріха ІІ (війна за австрійський спадок 1740-1748), а згодом від коаліції французько-баварських військ (1741-1745). У тій боротьбі їй була необхідна підтримка угорського дворянства, яке вирішило їй допомогти. Обіцяну збройну допомогу угорське дворянство обумовило ліквідацією Потиської та Поморишкої границі й інкорпоруванням (новим включенням) граничарських поселень до угорських жупаній. Це й було зроблено на Угорському саборі. 1741 р.» [8].

Значну увагу до кола питань, про які йде мова, приділив В.Ст. Маріян у книзі «Історія сербів у ХУШ столітті», побудовану переважно на вибраних архівних та інших матеріалах. Чимало з них стосується якраз різних аспектів переселення сербів з Австрії до Росії, на українські землі та усього, що цю подію зумовлювало й супроводжувало. «Поморишка и Потиска границя після Пожаревацького миру стали безпредметні, - констатує він. - Марія Терезія, якій угорське дворянство допомогло зійти на престол 1740 року, погодилася на те, щоб позбавлені військового статусу границі підпали під жупанійську владу. Позбавлене військового статусу населення мало переселитися до Банату... Серби цього не могли прийняти. Одна з головних причин народної непокори зумовлювалася великими навантаженнями, якими граничари були обтяжені й у мирі, й на війні, крім того, давалася взнаки ще й непевність їхнього цивільного й церковного становища, а ще - неприязнь інших народів стосовно них, а також безперервна пропаганда на користь унії з католицькою церквою.» [9]. Цей автор є єдиним, хто згадує у контексті розмови про мотивацію переселення сербів до Росії релігійний аспект у вигляді схиляння православного сербського населення до унії.

Для створення вичерпної картини слід згадати думку на тему сербського переселення у ХУШ ст. академіка М. Екмечича, який особливо корисний, бо звертає увагу на обставину, непомічену іншими. Ідеться про міграційні проекти, альтернативні тому, що мав початок в Австрії і був спрямований на Росію, зокрема, про такий без перебільшення екзотичний як входження Герцеговини, яка тоді належала Венеції, до складу Австрії. Крім того, він розширює рамки процесу, про який іде мова, залучаючи до розмови про сербські переміщення у просторі нові матеріали й згадуючи про те, що у ХУІІІ ст. до Росії рушили не лише військові серби з Австрії, а й цивільні із земель під владою Венеції.

«Невдоволені змінами свого статусу у Габзбурзькій монархії, серби з 1724 р. починають переселятися до Росії, - пише М. Екмечич у фундаментальній монографії «Тривалий рух між різнею та пахотою». - Друге переселення пов'язане із сербським невдоволенням ліквідацією Потисько-поморишкої границі й її включенням до угорського феодального устрою від 1745 р., заснованого на жупаніях. Окрім граничарів з габсбурзької Військової границі, були переселенці й з інших сербських земель. Ці переселення захопили й сербський народ з італійської Венеції. Вважається, що з Далмації 1770 р. виїхало від 643 до 1000 сербських родин. Більшість з них зупинилася на австрійської території, а окремі групи дісталися й до Росії» [10].

Після згадки про долю сербського народу у Венеції логічно виглядає спроба перекинути змістовий «місток» до ініціатив його представників, спрямованих на зміну ситуації на краще. «Невдача у війні з Туреччиною і підписання Белградського миру 1739 р. відкрило період втрачених надій на сербське звільнення, - пояснює М. Екмечич зміст подій і тенденцій того часу. - Одразу після цього відбулися сутички з Венецією на кордоні Чорногорії. Дедалі більше зростала надія, що замість венеціанської австрійська підтримка спроможна призвести до якогось кращого стану. Напередодні підписання Белградського миру 1739-го це виглядало реально. Восени 1737 р. двоє сербських емісарів з Герцеговини - Богич Вучкович (якого називали ще і Богич Петрович) та Алекса Миличевич через Карловац прибули до Відня. Спочатку висловили пропозицію організувати на поміч Австрії військо в тридцять тисяч бійців з усієї Герцеговини. Писали від імені православного і католицького населення. За рік після цього (30 травня 1738 р.) запропонували свої «Punkten» з 11 позицій (які оприлюднив Лангер 1880 р.), в яких вимагали, щоб Герцеговина приєдналася до Габзбурзькрї монархії в якості її автономної області. Проект було серйозно сприйнято при Габзбурзькому Дворі, він виглядав як такий, який може бути реалізований, доки австрійська армія виявляла у війні хоч якісь наступальні наміри» [10].

Додаткову інформацію про сербських переселенців з Далмації дає А. Рачуниця. «У сімдесяті роки вісімнадцятого століття (1771-1774) справа дійшла до нового виселення сербів з Далмації до Срема, Баната, Галіції, яку Австрія здобула після першого поділу Польщі 1772 р. і меншою мірою до Боснії, - зазначає він, супроводжуючи цю констатацію інформацією про те, що 1771 року Далмацію охопила посуха, і ця обставина пришвидшила вихід великої кількості мешканців. - Цей рух мав релігійно-національний та економічно-соціальний характер. Згідно з доступними архівними джерелами, тоді з Далмації виселилося шістсот сорок три (643) родини. Втім, Герасим Зелич, сучасник цих подій, стверджує, що тоді з Далмації втекло «1000 родин східного віросповідання, які хотіли насильно перевести в унію» [1 1]. Певна, незначна, частина з них продовжила свій шлях з Австрії до Росії.

Про австрійський внутрішньополітичний та зовнішньополітичний фон, а також загальний контекст європейської політики переселення сербів пише перший сербський дослідник теми, про яку йдеться, М. Костич у книзі «Нова Сербія і Слов'яносербія». Окремий розділ в ній саме так і називається: «Політичний фон переселення сербів Хорвата та Шевича до Росії» [12].

М. Костич висловлюється й щодо мотивів сербського переселення ХУШ ст. «Причини, які зумовлюють переселення, є різноманітні: історичні, психологічні або економічні, й вони у більшості випадків переплітаються, - пише він. - Для того, щоб визначити, який саме з них переважав, необхідно спеціально вивчити кожен метанастазичний випадок. Хорватове й Шевичеве переселення сербів з Поморишшя і Потисся до Росії викликала ліквідація Моришкої та Потиської країни. Але той внутрішній протест, який моришан і поти сан підштовхнув до переселення, складався із соціально-політичних, релігійних і національно- політичних мотивів» [12].

Міркуючи про фонові та контекстуальні обставини сербського виходу з Австрії й переходу на українські землі в Росії, дослідник безпосередньо пов'язує цю подію з «великою кризою, в якій перебувала зовнішня політика Австро-Угорщини (Австро-Угорщиною Габзбурзька монархія стала називатися з 1867 р. - П.Р.) від Ахенського миру (1748) до початку Семирічної війни» [12]. Причини цієї кризи він бачить в ускладненні для Австрії ситуації в Європі, зумовленої агресивною політикою щодо неї з боку Пруссії, а також тим, що Ахенський мир нікого не задовольнив. «Кордони між воюючими державами лишилися, переважно, ті самі, що й були, а найголовнішою повоєнною зміною загального політичного стану виявилося несподіване зростання Пруссії, - зауважує М. Костич. - Давнішня орієнтація австрійської зовнішньої політики проти Франції зовсім змінилася, замість Франції став Фрідріх ІІ найбільший ворог Австрії. Через це у Відні намагалися... якомога більше зміцнити ще 1746 р. утворений з Росією союз, секретний четвертий пункт якого надавала йому антипрусський характер. Саме в цей, критичний для австрійської зовнішньої політики, час, коли барон Претлак в Петрограді з усіх сил працював, щоб союз з Росією, який похитнувся, знову зміцнити, з`явився у колах сербської міліції у Поморишші та Потиссі еміграційний рух до Росії й усе частіше і наполегливіше пішли такі неприємні для Віденського двору дипломатичні звернення від Петроградського двору щодо надання дозволу сербським грани чарам переселятися до Росії. З мотивів політичної необхідності змушена була Марія Терезія, як її батько Карл VI, тим вимогам російського Двору йти назустріч» [12].

Остання теза потребує певного уточнення. Австрійський уряд і особисто імператриця докладали чимало зусиль для того, щоб спершу не допустити сербського ексодусу до Росії, а згодом створити для нього якомога більше перешкод. Зусилля щодо цього носили системний і систематичний, в окремих випадках - дуже жорсткий щодо сербів - характер. Попри це, в офіційних відносинах з російською стороною Відень, дійсно, намагався зберігати пристойність. Значною мірою це австрійцям вдавалося.

Отже, сербські ландміліціонери-граничари після критичного для них погіршення матеріального й морального стану внаслідок зміни австрійським урядом на вимогу угорського дворянства їхнього статусу й умов служби в Австрії мали більш, ніж вагомі, підстави для пошуку нових можливостей і способів організації життя для себе та своїх сімей. Дехто з них, вирішивши шукати правди і долі в Росії, визначився на користь переселення на південь Російської імперії, на українські землі на території сучасних Кіровоградської та Луганської областей. Російський уряд всіляко заохочував подібні наміри, бо був зацікавлений прийняти сербських військових на службу, створивши за їхньої участі на своїх південних рубежах військову границю за тією моделлю, яка існувала в Австрії [13].

Попередники

Як стає зрозумілим з наведеної вище цитати з книги М.Екмечича, переселення сербів до Росії, на українські землі у 1750-х рр. не було першою спробою. Численні згадки про події, які йому передували в першій половині ХУШ ст., містяться в різних сербських і, ясна річ, не лише сербських джерелах. Вказує, приміром, на них і В.Ст. Маріян, у згаданій книзі якого є структурний фрагмент під назвою: «Перша спроба переселення до Росії». «Коли й після інтервенції Військової Ради Двора тривало насильство над сербами в Угорщині, на початку ХУШ ст. у сербів виникла ідея переселення до Росії, - пише він. - На російського царя сербів спрямовували й господарі Валахії Щербан Кантакузен та його спадкоємець Бранкован. Серби з Австрії восени 1704 р. послали до Петра одну з найповажніших осіб, коменданта Титела, Пантелію (Панту) Божича. У Москві його прийняв державний канцлер Теодор Олексійович Головін, якому Божич описав розчарування сербів у віденській владі» [9].

Контакти між «австрійськими» сербами та російськими урядовими колами у різних формах тривали протягом наступних років. Їхнім безпосереднім наслідком стали, приміром, виступи чорногорців проти турків на підтримку воєнної кампанії російської армії під час Прутського походу Петра І. Згодом, наміри й зусилля сторін реалізувалися у рішенні про формування Сербського гусарського полку. Для забезпечення нового підрозділу особовим складом цар 1723 р. видав указ, покликаний заохотити сербів та інших православних слов'ян до переселення до Росії. Із цим указом на Балкани було відправлено спеціального посланця - етнічного серба, майора Івана Албанеза. За даними Воєнної Колегії Росії, зусиллями майора вдалося вивести до Росії 459 осіб. Перші сербські переселенці прибули до Києва на початку червня 1724 р. Того ж року було утворено Сербський гусарський полк, який, хоч і йменувався «сербським», на справді був багатонаціональним. Окрім сербів, у ньому були болгари, македонці, волохи, греки, угорці, арнаутки. Серби навіть не становили більшість. Новий полк було включено до Київського гарнізону, проте служби він не ніс через недоукомплектованість особового складу. Проблему вирішили, зарахувавши до полку 1726 р. двісті слобідських козаків. У поповненому складі підрозділ у вересні 1730 р. вирушив у свій перший похід, метою якого була участь у російському Низовому (Перському) корпусі у війні шаху Ірану проти Туреччини. Після численних перипетій, пов'язаних як з участю в інших військових операціях, так і з питаннями організаційно-бюрократичного характеру, Сербський гусарський полк майже зник з публічному простору, хоча формально й існував до 1776 р. [13; 14].

В історії Сербського гусарського полку так само, як в історії військових поселень Нова Сербія та Слов`яносербія, маємо справу з переселенням сербів до Росії, яке носило колективний, груповий характер. Разом з тим, як слушно зазначає Н. Попов, «індивідуальне переселення сербів і загалом південних слов'ян до Росії в минулому столітті (мається на увазі ХУІІІ ст. - П.Р.) почалося раніше виходу сербських міліціонерів з Австрії» [2]. Серед перших і найбільш значущих, видатних за заслугами й положенню, яке ним було досягнуто, переселенців слід згадати вихідця з Далмації, серба за походженням Савву Лукича Владиславича (або Владиславлевича), графа Рагузинського, як він сам себе називав (Рагуза - італійська назва Дубровника. - П.Р. ). Він прибув до столиці Росії «з товарами» наприкінці 1702 р.

Савву Владиславича прийняли в Росії тепло, перед ним відкрилися двері на найвищих рівнях російської ієрархії. Свідченням привілейованого становища сербського гостя може, приміром, слугувати той факт, що йому неодноразово доводилося виконувати особисті доручення царя Петра. Через кілька років після першого відвідання Росії він одержав «Жалувану грамоту» імператора на право «вільно по всій Росії торгувати», що в ті часи було ексклюзивною почестю, добитися якої було вкрай непросто. Не обійшла стороною Савву й царська милість у вигляді різноманітного майна. Йому було подаровано двір у Москві на Покровці, а згодом ще й кілька маєтків на території сучасної України. Владиславич проявив себе в Росії не лише як купець, а й як дипломат. Саме йому було доручено виконання обов'язків царського посланника в Дубровницькій республіці, активним і успішним виявилася його участь у переговорах між Росією та Китаєм. Вершиною його державної кар'єри стало присвоєння йому чина таємного радника.

Розпочавши розвивати нову для Росії справу - морський флот, Петро І запросив в якості радників з морської справи кілька фахівців з Дубровника, Далмації, Боки Которської, відомих багатими традиціями мореплавства. Один з них, мешканець Боки Мате Змаєвич, згодом став адміралом російського флоту. Двоє інших - дубровчани Ієроним Наталич та Іво Тудзич - тривалий час виконували обов`язки радників царя з морських питань. Існує думка, згідно з якою їх і низку інших сербів з Дубровника й Далмації рекомендував Петру І Савва Владиславич. Вона виглядає цілком імовірною.

Одним з перших «австрійських» сербів, які приїхали до Росії і пішли на російську службу, був згадуваний вище Пантелія (Панта) Божич. Він прибув до Москви 1704 р., одержавши призначення у Сербський гусарський полк. Став він і «постійним представником і інформатором («известителем») царя Петра Олексійовича із сербських питань». Сербський історик В. Чорович стверджує, що 1708 р. Божич одержав особливі повноваження, пов'язані з представленням сербських інтересів у Росії ще й з боку сербів. Ними його нібито наділив «сабор», який відбувся того ж року у Крушедолі. Яким чином Божичеві вдалося скористатися даними йому повноваженнями, невідомо. Панта Божич брав участь у шведському поході царя Петра, у битві росіян зі шведами під Полтавою 1709 р., у Прутському поході російської армії. У винагороду за добру службу він одержав від гетьмана І. Скоропадського два села під Батурином. У «Родословній книзі Чернігівського дворянства» згадано, що рід Божичей має знатне іллірійське походження й походить від консула Боеція, який, коли переселився до Іллірії змінив своє ім`я на Божич у відповідності до «властивостей іллірійської мови». У цьому ж джерелі стверджується, що рід Божичів перебував у родинних зв'язках з відомим сербським родом Бранковичів, які «раніше були в Сербії володарями» [15].

За правління Анни Іоанновни з Австрії на «терени держави російської» виїхали серби Іван Стоянов, Степан Виткович, Дмитро Перич. До всіх до них доля виявилася прихильною: розлуку з місцями попереднього проживання їм пощастило скрасити успішним просуванням по службі і значним зростанням особистого добробуту. Стоянов дослужився до генерала-майора, Виткович - до бригадира, Перич - до підполковника у Сербському гусарському полку. Усі троє в різний час за заслуги та відданість російській короні одержали великі маєтки на Україні. Стоянов мав сина Михайла, який народився уже в Росії й який так само, як батько, пішов у відставку генерал-майором.

Ще одним вихідцем з Австрії до Росії в період, який передував масовій міграції сербів у 1750-ті рр., був Петро Текелія (або на угорський манер - Текелі), дядько Савви Текелія, який лишив помітний слід в історії сербів в Австрії, а також відзначився деякими іншими славними й без перебільшення історичними справами. Саме він, приміром, 1805 р. переконав Наполеона утворити з Далмації і Хорватії Іллірійське королівство у складі Французької імперії. Саме він згодом подавав імператорові Францу І меморандум про відновлення вільної Сербії. Петра Текелію було взято на російську військову службу у чині поручика й направлено у Сербський гусарський полк. Там він, щоправда, не затримався, незабаром перейшовши з гусарів в піхотні армійські частини, де дослужився до чина генерал-аншефа.

На окрему увагу з попередників сербського переселення на українські землі у ХУШ ст. заслуговує представник славетного роду Милорадовичів, який згодом блискуче проявив себе й у Росії, - Михайло. Коли на виконання царської волі й планів російського уряду 1711 р. до Чорногорії, Герцеговини, Македонії, Албанії й інші «європейські» провінції Османської імперії було розіслано грамоти «з печаткою й повелінням Її Царської Величності» із закликом до південних слов'ян повстати проти турків, він виявився одним з адресатів. Йому пощастило більше за інших: до його рук потрапило одразу дві грамоти. Одна з них була за підписом першого міністра графа Головкина, інша - Савви Владиславича. Коментуючи цей факт, О. Бодянський висловлює припущення, що Милорадовича, як і багатьох інших сербів, рекомендував росіянам саме Владиславич. За його даними, вони «були обоє земляки за походженням, а саме з Герцеговини (а не з Боснії)» [16].

Михайло Милорадович поставився до завдання чесно і відповідально: піднявши чорногорські племена, він в якості повноважного представника російського царя очолив повстанський рух. Як це нерідко буває, високі матерії у мотивації вчинків людини змішалися з меркантильними мотивами. Сам герой зізнався згодом, що його у царських грамотах особливо привабили «великі обіцянки і помилуванням, і винагородою мені (Милорадовичу. - П.Р.) і нащадкам моїм» [13]. Коли повстання зазнало поразки, й ситуація для його учасників через намір турецької влади жорстоко покарати їх набула вкрай загрозливого характеру, Милорадович звернувся до Петра І зі спеціальним посланням - «Доношенієм», - в якому просив дозволу переселитися до Росії й поступити на царську службу [17]. Такий дозвіл йому було надано і прийнято на поселення та у службу, а за заслуги пожалувано 500 червонців, портрет імператора на Андріївській стрічці, маєтки на Україні. Дещо пізніше - 1715 р. - він одержав призначення на посаду полковника у Гадяч.