Сербські військові поселення Нова Сербія та Слов'яносербія на українських землях у XVIII ст.

На російську службу Михайло Милорадович поступив не один. Разом з ним прибуло й пішло служити ще декілька сербських офіцерів та 148 рядових, також - «із сербів» [18]. Усім новоприбулим було відведено землю для поселення у слобідських полках: полковникам - по містечку або по великому селу, решті офіцерів - по кілька дворів. Серед інших офіцерів, які вирішили не лишатися в Чорногорії після повстання, був і капітан Іван Албанез, посланець Петра І на Балкани, з рук якого, як згадувалося вище, Милорадович прийняв царську грамоту. Албанез одержав як винагороду за роботу, проведену в Чорногорії, 500 рублів. Сума на той час чимала, проте для нього вона виявилася замалою, бо, за його власним твердженням, він під час перебування серед чорногорців витратив на 100 рублів більше.

Доля Михайла Милорадовича в Росії цікава й показова ще й як приклад непостійності вдачі, незахищеності особи від тяжких випробувань. Успішний етап його життя у новій країні було затьмарено судовими тяжбами, в яких йому довелося брати участь у Гадячі, але продовжився 1718 р., коли йому випала честь у складі великої делегації козацької старшини супроводжувати гетьмана до Москви для привітання царя з нагоди повернення з-за кордону. Втім, після цього почалися біди й нещастя. Разом з лубенським полковником Апостолом і кількома тисячами козаків його відправили під Коломак для охорони кордону від турків і татар. Після повернення звідти Милорадовича та Апостола запідозрили у прихильному ставленні до гетьмана Полуботка, яким потрапив в опалу. Їх було заарештовано й відправлено до в'язниці. Там Милорадовичу довелося провести кілька років, аж до смерті Петра І [13].

Кар'єрні, майнові, статусні успіхи земляків, сусідів, родичів у далекій Росії ставали відомі серед населення і на сербських етнічних територіях на Балканах, і в Австрії. Їхній приклад збуджував фантазію, породжував надії, виявляючись ще одним фактором, який спонукав «австрійських» та й інших сербів прихильно дивитися на сповнену проблем і перешкод мандрівку до Росії та на вступ на російську службу. На приклади іншого плану, пов'язані з невдачами і розчаруваннями, які спіткали багатьох сербських переселенців на далеких від батьківщини теренах, і про які теж, певна річ, було відомо, більшість потенційних підданих російських царів воліла не зважати.

«Нульовий» цикл

У травні 1751 р. російський посланник при австрійському Дворі граф Михайло Бестужев-Рюмін відправив у Санкт-Петербург лист з інформацією про «вихідців з сербського народу, які перебувають у службі Її Величності Імператриці римської, Королеви угорсько-богемської», готових вступити «в службу і вічне підданство» Її Величності Імператриці Єлизавети Петрівни. Йшлося про те, що до нього звернулися особи, які беруться підготувати та здійснити переселення досить значної кількості сербів з ланд міліції з Австрії до Росії. Людиною, яка звернулася до російського дипломата, був Іван Хорват. Він не лише звернувся, а й запропонував вивести з Австрії до Росії власним коштом 1000 осіб, які б стали основою для формування нового гусарського полку. Інформація знайшла прихильний відгук при російському Дворі. Переселення «австрійських» сербів очікували, докладаючи неабияких зусиль, щоб воно почалося якомога швидше й було якомога більш масовим.

Ще у березні 1750 р. Бестужеву-Рюміну було надіслано «рескрипт» такого змісту: «з військ наших відправлені бути мають через Київ до Польщі в області Її Величності Імператриці римської, Королеви угорсько-богемської для вербування із сербо-слов'янського народу в наші угорський та сербський гусарські полки і супроводження оних звідти в наші кордони гусарські ж капітани Гаврила Вайд і Дмитро Перич да поручик Петр Текелія» [19].

Австрійський уряд, дізнавшись про плани щодо переселення, здійснив низку заходів, спрямованих на недопущення їх реалізації. Для того, щоб певною мірою нейтралізувати їх, виявилися потрібні неабиякі дипломатичні зусилля: тривалі «тематичні» переговори між Петербургом і Віднем, а за деякими відомостями - навіть особисте листування двох імператриць. Після них австрійська сторона не відмовилися від тактики створення всіляких перепон для переселенців, проте робила це не публічно й менш категорично, даючи змогу так чи інакше долати створювані бар'єри. Серби мусили місяці очікувати на документи про відставку з австрійської армії, їм затримували жалування, до декого з них навідувалася жандармерія. Підготовча ж робота з організації переходу сербів до Росії тривала. Позиція офіційного Відня не могла не дивувати, адже за часів Анни Іоанівни австрійський уряд давав згоду на вербування своїх підданих на російську службу [20].

Поступове виникнення нових труднощів для реалізації плану переселення масштаби задуманого збільшувалися, зростали вимоги майбутніх російських підданих до нової батьківщини. У серпні 1751 р. Бестужев-Рюмін повідомляє про прохання Івана Хорвата, який узяв на себе роль очільника переселенців, дозволити йому сформувати з сербів, які вийдуть до Росії, вже не один гусарський полк, як це спершу передбачалося, а два: один гусарський і ще один - «пандурський» (піхотний). У зв'язку із цими новими обставинами Хорват просив для себе чин генерал-майора, а для інших офіцерів своєї команди - наступний чин порівняно з тим, який кожен з них мав в Австрії. Крім того, він добивався виділення землі для розселення своїх людей не лише в Україні, а й в деяких інших місцях Російської імперії, а також права завжди залишатися у полку, який він сформує (тобто, й після виходу у відставку), та закріплення полковничого звання і статусу за його нащадками.

Півроку з травня до вересня 1751 р. пішло на те, щоб передбачити та обговорити із зацікавленими сторонами максимум з усього того, що могло й мало спростити й полегшити майбутню непросту й ризиковану мандрівку з Австрії до Росії та забезпечити гідні умови перебування і служби нових російських підданих у новій батьківщині. Готуючись до переїзду, серби не забули навіть про таку, здавалося б, дрібницю, як перекладач, звернувшись до російського посла у Відні з проханням «исходатайствовать» для них при Дворі милість бути зустрінутими в Києві підполковником російської армії С. Пучковим, який володів сербською мовою, а також латиною. Пучков прибув до Києва для зустрічі першої групи переселенців 21 вересня.

Готувалися до переїзду серби, готувалися до прийому Росія. Перед сербами постало два головних і, як показала практика, непростих, завдання: оформити відставку в австрійській армії та розпродати майно, яке не можна було взяти на нове місце проживання. Росія вела підготовку на різних рівнях: дипломатичному (контакти з Віднем), воєнний, бюрократичний, місцевий. Останній був не менш важливий, ніж будь-який інший. 3 вересня за особистим підписом цариці, що свідчило про вагу документу, на ім'я гетьмана малоросійського, в управлінні якого перебували землі, визначені для розміщення переселенців, було надіслано «Грамоту» з детальним описом стану справ з прийняттям нових підданих, визначено першочергові дії місцевої влади, пов'язані із зустріччю й облаштуванням прибульців. Цим питанням у столиці приділяли значну увагу. Після початку проекту з переселення ключовим питанням для сторони, яка приймала, стало не дипломатичне чи політичне, а суто практичне забезпечення цього плану.

Нарешті, після тривалого в часі й ґрунтовного за змістом листування російського посланника у Відні з імператорським Двором всі питання, які потребували обговорення й вирішення на «нульовому» циклі проекту, було так чи інакше з'ясовано. Прийшов час перейти до безпосередніх контактів уряду з людиною, яка очолила першу групу сербських переселенців. Івану Хорвату було дозволено звернутися до Її Імператорської Величності з «прошенієм», в якому мали бути викладені всі міркування, дотичні до заснування сербських військових поселень. Цей документ новоспечений генерал-майор російської армії писав уже в Росії. Він прибув до Києва 10 жовтня 1751 р. на чолі команди «Сербської нації Штаб і Обер-Офіцерів та інших чинів з дружинами і дітьми й зі служителями, їх загалом 218 чоловік. Серед них було 77 військовослужбовців (51 рядовий, решта - офіцери), 82 члена їхніх родин та 59 «служителів» [21]. До кінця року їх кількість зросла до 800. Згідно з планом проекту, переселенці мали перезимувати у Києві, на Подолі, а по весні вирушити вже безпосередньо до місць поселення на Кіровоградщину.

Список використаних джерел та літератури

1. Шоню П. Цивилизация классической Европы / Пер. с франц. и послесл. В. Бабинцева. Екатеринбург: У-Фактория, 2005. 608 с.

2. Попов Н. Военные поселения сербов в Австрии и России. Вестник Европы. 1870. Т. ІІІ. Кн. 6-я (июнь). С. 569-614.

3. Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 / Пер. з англ. К., ДУХ І ЛІТЕРА, 2012. 464 с.

4. Дворнік Ф. Слов'яни в європейській історії та цивілізації / Пер. з англ. К.: Дух і Літера, 2000. 528 с.

5. Багалий Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. Исторический этюд. К., 1889. С. 77.

6. Рудаков П. Сеоба Срба у Русщу у 18 веку / Превод М. Марковий. Београд, Службени лист CTJ, 1995. 183 с.

7. ГавриловиЙ С. Нове во_іне границе у Срему, Потиду и Помориш|у као примарне области миграцще у Руско царство у 18 веку // Сеоба Срба у Руско царство половином 18 века: зборник радова са Ме^ународног научног скупа у Новом Саду, 7 -9 ма_іа 2003. / Главни уредник С. ЛалиЙ. Нови Сад, Српско-укра_іинско друштво, 2005. С. 19-26.

8. МиловановиЙ С. Потиска и Поморишка граница (1702-1751): каталог изложбе. Нови Сад, Музе_і Во_іводине, 2003. 24 с.

9. Марсіан В.Ст. Исторща Срба у ХУІІІ веку према одабраним исторщским изворима. Београд, Досще, 2005. 482 с.

10. ЕкмечиЙ М. Дуго кретаае измену клааа и орааа: исторща Срба у новом веку ( 1492-1992). 4-о изд. Београд: Evro-Giunti, 2011. 602 с.

11. Рачуница А. Разлози сеобе Срба из Далмацще у Руско царство током 18 вщека // Сеоба Срба у Руско царство половином 18 века: зборник радова са Ме^ународног научног скупа у Новом Саду, 7-9 ма_іа 2003. / Главни уредник С. ЛалиЙ. Нови Сад, Српско-укра_іинско друштво, 2005. С. 52-65.

12. КостиЙ М. Нова Србща и Славеносрбща. Нови Сад: Српско-укра_іинско друштво, 2001. 192 с.

13. Рудяков П.Н. «В службу и вечное подданство...». Сербские поселения Новая Сербия и Славяносербия на украинских землях (1751-1764). К., АртЭк, 2001. 176 с.

14. Мільчев В. Заснування, організаційне оформлення та перші кроки Сербського гусарського полку (1724-1734 рр.) // Сеоба Срба у Руско царство половином 18 века: зборник радова са Ме^ународног научног скупа у Новом Саду, 7 -9 ма_іа 2003. / Главни уредник С. ЛалиЙ. Нови Сад, Српско-укра_іинско друштво, 2005. С. 164-182.

15. Милорадович Г.А. Родословная книга Черниговского дворянства. СПб, 1901. Т. 1, ч. 1.

16. Бодянский О. Предисловие. Дело Гадяцкого полковника Михайла Милорадовича с Генеральным судьею Чернышем. 1716 г. Чтения Московского Императорского общества истории и древностей российских. 1870. № 3. С. 14-32.

17. Доношение Царскому пресветлому Величеству [Михайла Милорадовича]. Материалы для истории Южной Руси, изданные Гриорием Милорадовичем. Чернигов, 1858. 349 с.

18. Белов Е. Результаты войн России и Турции. ХУІІІ век. Статья вторая. Древняя и новая Россия. 1877. № 7. С. 173-192.

19. Архив внешней политики России (Москва). Фонд 32. Опись 1. Дело 6. Листы 6-10.

20. Лещиловская И.И. Сербский народ и Россия в ХУІІІ в. СПб., Алетейя, 2006. 297 с.

21. Архив внешней политики России. Фонд 32. Опись 1. Дело 6. Лист 71.

Размещено на Allbest.ru