Дніпропетровські "всесвітники" пізньорадянського часу у спогадах Сергія Плохія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровські «всесвітники» пізньорадянського часу у спогадах Сергія Плохія

Венгер А.Г.

Анотація

дніпропетровський всесвітник плохій

Розвиток вітчизняної історичної науки привертає пильну увагу сучасних дослідників, адже дослідження «коріння» дозволяє зрозуміти сучасний стан речей в історичній науці. Вивчення окремих корпорацій істориків за напрямками їх досліджень дає можливість проаналізувати внутрішній розвиток вітчизняної та світової історичної науки. Дані дослідження можливо здійснювати завдяки залученню та синтезу широкого кола джерел. Вивчення корпорації українських радянських істориків відкриває перед дослідником додаткові перспектив и у розширенні джерельної бази, а саме сприяє створенню нових джерел - спогадів. У даній публікації наведено спогади українсько-американського історика Сергія Плохія про цех дніпропетровських «всесвітників». У дніпропетровський період життя історик входив до його складу та деякий час його очолював. Спогади введені до наукового обігу, викладені автором із декількох перспектив - як студента і співробітника, а пронизує ці дві перспективи третя - автобіографічна.

З студентської перспективи Сергій Плохій пояснює чому почав спеціалізуватися за кафедрою всесвітньої історії, характеризує свої стосунки з науковим керівником Юрієм Мициком, відзначає яку роль у його науковій біографії відіграв завідувач кафедри всесвітньої історії 1940-1950-хрр. Яків Рубін. Дає характеристику викладачам кафедри, зокрема професору Василю Сиротенко. Перспектива працівника показує стосунки у середині викладацького колективу кафедри, особливо між різними поколіннями. Дає характеристику своїм науковим зацікавленням та досвіду викладацької і адміністративної роботи. Веде мову про зародження нового дослідницького напрямку кафедри всесвітньої історії - історія німецької діаспори та початок підготовки дисертаційних досліджень з цього напрямку. Відзначає причини з яких довилося залишити Дніпропетровський університет та розпочати академічну кар'єру на Заході.

Ключові слова: Дніпропетровськ, історики, всесвітня історія, викладачі, наука.

Аннотация

Венгер А.Г. Днепропетровские «всемирщики» позднесоветского времени в воспоминаниях Сергея Плохия.

Развитие отечественной исторической науки привлекает пристальное внимание современных исследователей, ведь анализ «корней» позволяет понять современное положение вещей в исторической науке. Изучение отдельных корпораций историков по направлениям их исследований дает возможность проследить внутреннее состояние вещей в отечественной и мировой исторической науке. Данные исследования можно осуществлять благодаря привлечению и синтезу широкого круга источников. Изучение корпорации украинских советских историков открывает перед исследователем дополнительные перспективы в расширении источниковой базы. А именно возможность создавать новые источники - воспоминания. Приведены воспоминания о цехе днепропетровских «всемирщиков» украино-американского историка Сергея Плохия. В днепропетровский период жизни историк входил в его состав и некоторое время возглавлял. Воспоминания, вводимые в научный оборот, изложены с нескольких перспектив - как студента и сотрудника, а пронизывает эти две перспективы третья - автобиографическая.

Со студенческой перспективы Сергей Плохий объясняет, почему начал специализироваться по кафедре всемирной истории. Дал характеристику своим отношениям с научным руководителем Юрием Мыциком, так же отметил какую роль в его научной биографии сыграл заведующий кафедрой всемирной истории 1940-1950-х гг. Яков Рубин. Автор дает характеристику преподавателям кафедры, в частности профессору Василию Сиротенко. Перспектива работника показывает отношения внутри кафедры, особенно между разными поколениями. Историк дает характеристику своим научным интересом и опыту преподавательской и административной работы. Говорит о зарождении нового исследовательского направления кафедры всемирной истории - история немецкой диаспоры и начало подготовки диссертационных исследований по этому направлению. Отмечает причины, по которым пришлось оставить Днепропетровский университет и начать академическую карьеру на Западе.

Ключевые слова: Днепропетровск, историки, всемирная история, преподаватели, наука.

Annotation

Venher A. The Dnipropetrovsk “Vsesvitnyks” of the Later Soviet Time in the Memoirs of Serhii Plohii.

The development of national historical science attracts the attention of modern researchers as the study of “roots” allows to understand the current state of affairs in historical science. The study of individual corporations of historians in the areas of their research gives the opportunity to trace the internal state of things in national and world historical science. These studies can be carried due to the involvement and synthesis of a wide range of sources. The study of the corporation of Ukrainian Soviet historians opens additional perspectives to the researcher in expanding the source base. Namely, to promote the creation of new sources - memories. This publication presents the memoirs of the workshop of Dnipropetrovsk vsesvitnyks of the Ukrainian-American historian Serhii Plohii. In the Dnipropetrovsk period of life, the historian was part of it and headed it for some time. Memoirs that are introduced to the scientific circulation are written by the author from several perspectives: the student and the employee, and the third, the autobiographical, which goes through these two perspectives.

Serhii Plokhii explains, from the perspective of the student, why he had chosen the department of world history to specialize in, characterizes the relations with his research supervisor Yuriy Mytsyk, and defines how his scientific carrier was influenced by Yakiv Rubin, the head of the department of world history in 1940-1950s. S. Plokhii characterizes the lecturers of the department, particularly the professor Vasyl' Syrotenko. From the perspective of the colleague, Plokhii describes the relations within the scientific community of the department, especially between different generations of lecturers. He characterizes his scientific interests and experience of being lecturer and administrator. Plokhii describes how the new research trend of the department of world history - history of the German Diaspora - emerged, and speaks about the start of PhD research in this field. Plokhii also defined the reasons why he had to abandon the Dnipropetrovsk University and started the academic career abroad.

Keywords: Dnipropetrovsk, historians, world history, teachers, science.

Вивчення професійних спільнот істориків неодноразово опинялося у полі зору історіографів. У даній публікації наводяться спогади відомого історика Сергія Плохія про діпропетровських істориків-«всесвітників» 1970-х - початку 1990-х рр., об'єднаних у межах кафедри загальної історії Дніпропетровського державного університету.

Під час вивчення спільноти дніпропетровських істориків-«всесвітників» я у 2014 р. розпочав переписку з професором Гарвардського університету Сергієм Плохієм, який у 1975-1980-х рр. був студентом історичного факультету Дніпропетровського Ордена Трудового Червоного Прапору державного університету імені 300 річчя возз'єднання України з Росією (далі ДДУ), на кафедрі всесвітньої історії розпочав наукові дослідження історії Польщі та латиномовних хронік, згодом навчався в аспірантурі на кафедрі історіографії та джерелознавства ДДУ. А з 1983 р. по 1992 р. його викладацька і наукова діяльність була пов'язана з кафедрою всесвітньої історії, на якій він пройшов усі щаблі академічного зростання: викладач, доцент, завідувач кафедри, професор. Запропоновані спогади написані з декількох перспектив: студентської (так би мовити сторонній погляд на цех «всесвітників») та з перспективи співробітника кафедри. Пронизує вище перелічені перспективи третя - автобіографічна.

Для кращого розуміння тексту спогадів коротко зупинимося на дніпропетровському періоді біографії їх автора.

Штрихи до університетської біографії Сергія Плохія (Дніпропетровський період)

Основні віхи біографії Сергія Плохія неодноразово було висвітлено у низці довідникових та ювілейних видань [1; 2]. Важливим джерелом до вивчення інтелектуальної біографії історика стало розгорнуте інтерв'ю з С. Одинець [3].

У запропонованій біографії я фокусую увагу на дніпропетровському періоді життя ученого. Для реалізації задуму було застосовано документальні джерела: особові справи історика (аспірантська [4] та викладацька [5; 6]), які зберігаються в архіві Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, спогади про вченого його однокурсників, колег, студентів, зрештою надруковані спогади теж залучено для виконання поставленого завдання.

Студентство й аспірантські роки

У своїй автобіографії, вміщеній в особовій справі в архіві ДНУ ім. Олеся Гончара, Сергій Миколайович зазначав: «Я Плохий Сергей Николаевич родился 23 мая 1957 г. в городе Горький в семье инженера. В том же году семья переехала в г. Запорожье. После окончания СШ № 11 г. Запорожья я начал трудовую деятельность в качестве рабочего кирпичночерепичного завода в 1974 году» [6, арк. 4]. Привертають увагу рядки, що стосуються трудової діяльності майбутнього історика відразу ж після школи. Сам історик в одному із своїх листів до автора цих рядків прокоментував це так: «... я вступав на істфак Запорізького педа, після спеціалізованої англійської школи. Мені поставили трійку, бо я не вмів вживати артиклі. Тобто зрізали. Хоча формально було правильно» [7]. Невдача, що спіткала юнака, була для нього доленосною, адже через рік він подав документи на історичний факультет ДДУ і з того часу на довгі роки його життя нерозривно було пов'язане з Дніпропетровськом.

У 1975 р. вступні іспити на історичний факультет ДДУ було успішно складено й вчорашній абітурієнт став студентом курсу ІІ - 75. Як зазначає однокурсниця Сергія Миколайовича Лідія Передерій: «Курс з самого початку був особливий. Навіть викладачі нам про це говорили. По-перше, нас набирали за вступним експериментом: набираєш 9 балів за два екзамени - і ти студент. По-друге, набрали 75 чоловік, тоді як раніше - по 50. По-третє, майже пів-курсу були хлопцями (до нас переважали дівчата), до того ж дорослі, віком за 20 років, після армії з кар'єрними амбіціями (партійні та комсомольські функціонери, правоохоронці «кагебісти» тощо)» [8].

До гуртожитку Сергія Плохія не поселили, оскільки передусім поселяли студентів, батьки яких мали низькі зарплати. Тому він був змушений винаймати житло. Відома приказка говорить, що справжнім студентом був лише той, хто жив у гуртожитку. І це зрозуміло, адже саме там відбувалися найцікавіші події для молодих людей: неформальне спілкування, самостійне подолання перших труднощів, визрівання самостійності. Л. Передерій зазначає: «Не дивлячись на те що він не жив у гуртожитку, йому завжди хотілося бути у гущі подій. Тому користуючись своєю, трохи сором'язливою посмішкою він проникав на танцювальні та новорічні вечори у гуртожиток» [8].

Із першого курсу почав спеціалізуватися по кафедрі загальної історії під керівництвом тоді доцента Ю.А. Мицика. Як зазначає історик, «Спеціалізуватися мене по кафедрі всесвітньої історії запросив саме Юрій Андрійович. Це був вересень 1975 року, перша поїздка до колгоспу на помідори. Я добре підготувався для праці на колгоспних ланах, взявши з собою мій новенький VEF - джерело музики та натхнення. Згодом стало зрозуміло, що з VEF-ом в одній руці, другою багато помідорів не збереш, і приймач, який розривався піснями прийшлося передати викладачеві, яким виявився Юрій Андрійович. Після прогулянок по полю з VEF-ом, він якось підійшов до мене і спитав, що привело мене на істфак. Я сказав, що закінчив спеціалізовану школу з англійською мовою викладання і хотів би займатися історією міжнародних відносин. На що я почув не дуже заохочуючу відповідь: Ви поступили не до того університету, треба було їхати до Москви. Я дійсно збирався поступати до Московського університету, але потім передумав і вважав, що не може бути усе так безнадійно у Дніпропетровську, адже я приїхав із Запоріжжя, де був тільки педінститут, а тут цілий університет, і такі цікаві викладачі. Тут Юрій Андрійович трошки подумав і змилостивився. Він тільки-но закінчив писати на замовлення молодіжного туристичного бюро «Спутник» якусь брошуру для молоді, яка мала їхати до Югославії, і прямо тут на помідорному полі запропонував мені тему: «Політика Британії по

відношенню до Югославії на початку Другої Світової війни». Я погодився. З колгоспу я повертався у піднесеному настрої: тепер у мене була і чудова тема і дуже симпатичний керівник» [9]. Утім перебування у колгоспі принесло студенту не тільки позитивні емоції. В один із днів сталася неабияка прикрість. Професор С.Й. Бобилєва, яка того року разом із студентами була на колгоспних полях, пригадує, що одного дня до неї підійшов розгублений першокурсник і поскаржився, що у нього вкрали годинник [10]. Цим першокурсником був С. Плохій, який зазначав, що для нього це була велика трагедія, адже годинник подарували батьки [7].

Повернувшись із колгоспу, студент пішов до бібліотеки і розпочав збирати матеріали на курсову роботу. Але для запропонованої теми джерел та необхідної літератури в бібліотеках Дніпропетровська було недостатньо. З одного боку, це було добре, адже її написання не потребувало складних інтелектуальних маніпуляцій і передбачало звичайну компіляцію. Така ситуація могла б задовольнити посереднього студента. З іншого ж боку, молодий історик, відчувши незадоволення від результатів своєї першої наукової роботи, вирішив змінити тему. Імовірніше це було обумовлено симпатією до Юрія Андрійовича та бажанням ближчого інтелектуального спілкування з ним, що, судячи з усього, було взаємним. І він за порадою наукового керівника переключився на історію Польщі. Мицик пояснив йому як читати польські тексти і з цього моменту розпочалася більш серйозна наукова робота. Освоєння латини відкрило перед юнаком нові горизонти в опрацюванні джерел. Він почав досліджувати латиномовну хроніку Пасторія, у якій йшлося про визвольну війну Б. Хмельницького. Наполегливість, із якою студент взявся розробляти дану тему, не могли не помітити науковий керівник та інші викладачі. Ю.А. Мицик став «хрещеним батьком» Сергія Миколайовича у науці. У своєму інтерв'ю С. Одинець Плохій зазначав: «Наведу тільки один приклад посвяти Юрія Мицика своїм студентам: моя перша студентська публікація була тільки до міри мого авторства. Бо написана за мене була власне професором Мициком. Матеріал був мій, але перший варіант був дуже недолугий, то ж він сів і просто переписав її на друкарській машинці повністю, подавши її тільки під моїм ім'ям. Сподіваюся, за це зізнання мене не позбавлять всіх моїх звань (сміється). Погодьтеся, це багато говорить про людину, атмосферу, в якій я формувався як історик. Підтримка його була стовідсотковою і в науці, і в житті. Оскільки він перед подіями Солідарності стажувався у Польщі, то до його літератури, привезеної звідти, я цілком мав доступ. Цей дослідник і поставив мене на шлях історика» [3].

Згодом стало зрозуміло, що з таким інтелектуальним доробком відкрито шлях до аспірантури. Але Юрій Андрійович на той час не міг керувати аспірантами, а ті викладачі кафедри всесвітньої історії, хто мали право керувати, займалися дослідженням ранньосередньовічної Європи та Німеччини ХХ ст., тому, щоб не змінювати тему, в дослідженні якої так багато було зроблено, Ю.А. Мицик звернувся до свого колишнього наукового керівника доцента кафедри історіографії та джерелознавства М.П. Ковальського із проханням, щоб той взяв студента на п'ятому курсі під «своє крило» писати дипломну роботу, із «прицілом» у аспірантуру [9]. Ведучи мову про роль Ю.А. Мицика у своєму житті, Сергій Миколайович зазначає таке: «Юрій Андрійович Мицик, людина абсолютно унікальна. Його віддача студентам, безкорисна самопосвята була гідною подиву. Він навіть одягався дуже нетипово, демократично, не по-професорськи. На мене справив дуже велике враження, біля нього хотілося бути. У нього я писав курсові, але вже на диплом він передав мене своєму вчителю Миколі Павловичу Ковальському. Ми залишалися з ним досить близькими, але формально він не керував моєю кандидатською роботою» [3].

Будучи студентом п'ятого курсу Сергій Плохій за свою наукову роботу став лауреатом премії ім. Г.І. Петровського [4, арк. 6]. У 1980 р. захистив дипломну роботу на тему: «Освещение освободительной войны украинского народа 16481654 гг. в работах И. Пастория».

Після закінчення університету він влаштувався викладачем історії та суспільствознавства до ПТУ № 6 м. Дніпропетровська [4, арк. 22]. Пропрацювавши декілька місяців у цьому закладі, звільнився, оскільки вступив до аспірантури під керівництво М.П. Ковальського. Про свою співпрацю з Ковальським Сергій Миколайович говорить так: «Це все була школа Ковальського, яка формувалася в Дніпропетровську. Вона відрізнялася від решти академічного світу передусім типом стосунків, які там складалися. Люди, які туди потрапляли, були дуже невипадковими, це не були так звані «позвоночники», яких брали по дзвінку від начальства згори. Людей набирав Микола Павлович сам, запрошував тільки тих, які цікавилися у першу чергу наукою і хотіли нею займатися. В цьому розумінні це була абсолютно дивовижна академічна атмосфера, порівняно з іншими університетами в Україні. Ні про які хабарі чи щось таке я ніколи не чув. Я не хочу сказати, що це не стосувалося решти історичного факультету, проте в цій групі все було дуже прозоро і ясно» [3].

листопада 1982 р. в Університеті дружби народів ім. Патріса Лумумби достроково захистив кандидатську дисертацію на тему: «Латиноязычные сочинения середины XVII века как источник по истории освободительной войны украинского народа 1948-1954 гг» [4, арк. 5].

Миколу Павловича Ковальського з більшістю своїх учнів поєднували не лише ділові, але і дружні стосунки. У своїй розмові з автором цих рядків донька науковця І.М. Ковальська-Павелко зазначала, що батько жив роботою, а аспіранти були частиною життя. С.М. Плохій не був винятком, він нерідко бував у квартирі свого учителя, приятелював із ним. Зі слів І.М. Ковальської-Павелко, її батько вважав С.М. Плохія одним з своїх кращих і перспективних учнів. Під час захисту докторської дисертації М.П. Ковальським у Москві у 1984 р. Сергій Миколайович був разом зі своїм керівником та допомагав йому в організаційних моментах. Згодом, коли останній опинився за кордоном, учитель із цікавістю стежив за його академічними успіхами.

Дніпропетровський період життя характеризувався не лише осягненням фаху, але і створенням родини та народженням дітей. Товариш С.М. Плохія по аспірантським та викладацьким рокам проф. О.Б. Шляхов зазначає, що двері будинку родини Плохіїв завжди були відкриті для гостей, у них нерідко збиралися за гостинним столом. Саме за тим столом молоді історики не лише пригощалися, але і критично оцінювали радянську дійсність, вели дискусії на суспільно-політичні теми. Ще одним приводом для зібрання у цьому будинку було те, що згодом у господарів з'явився відеомагнітофон - справжня дивина для того часу! У кабінеті завідувача кафедри української історії та етнополітики проф. О.Б. Шляхова й нині висить картина, яку йому в день захисту кандидатської дисертації подарував С. Плохій [11].

Викладацька й адміністративна кар'єра

Після дострокового захисту дисертації постало питання подальшого працевлаштування, адже тримати в аспірантурі здобувача, що вже захистив дисертацію, було неможливим, тому Сергій Миколайович ризикував «опинитися на вулиці». Ковальський планував залишити молодого дослідника у себе на кафедрі, але там не було місць. Утім ситуацію вирішив щасливий випадок. Доцент кафедри всесвітньої історії Т.Г. Медовара посеред навчального року переїхала до Запоріжжя. М.П. Ковальський звернувся до завідувача кафедри всесвітньої історії А.С. Зав'ялова з проханням, щоб той взяв молодого історика на вакантне місце й останній не відмовив.

Із того часу розпочалася трудова діяльність на кафедрі загальної історії. Специфікою викладацької роботи на кафедрі було те, що доводилося викладати історію різних країн чи континентів, що часто не збігалося з науковими інтересами викладачів. Тому це було подвійним чи потрійним навантаженням, адже нерідко доводилося «з нуля» освоювати нові дисципліни. Перший викладацький досвід для С. Плохія не був простим. Найскладнішим для молодого викладача виявилося психологічне налаштування на роботу з аудиторією та безперервне говоріння на заняттях, яке виснажувало. Сам історик, говорячи про свої перші кроки у викладанні, зазначає: «Чимало студентів були старші за мене. Це також додавало стресу. Особливо важко було викладати дві ленти підряд. Мій перший подібний досвід був на самому початку викладання, у заочників. Після першої ленти я прийшов абсолютно виснажений на кафедру і сидів мовчки, начебто накопичуючи запас слів на наступні дві годин. Між тим, мої колеги, які мали подібне навантаження, жваво спілкувалися один з одним. Я не міг зрозуміти де вони беруть слова та енергію і був вражений, як нерозумно розкидаються одним і другим. Тоді подумалося: п'ять років мовчання на лекціях і конспектування в університеті та більше двох років писання в аспірантурі, виявляється були підготовкою до кар'єри безперервного говоріння» [9]. У різні часи історик викладав такі курси: «Історія середніх віків (другий період)», «Історія країн Азії та Африки у середні віки», «Історія Англії», спецсемінар «Культурні зв'язки народів Східної Європи в новий час», спецкурс «Політика Ватикану у Східній Європі в XVI-XVII ст.». Трохи «обтершись» на кафедрі Сергій Миколайович поєднав академічні інтереси з окремими курсами. Дослідження політики Ватикану стосовно українських земель XVI-XVII ст. стало основою спецкурсу та збігалося з окремими проблемами другого періоду історії європейського середньовіччя XVI-XVII ст. які він викладав.

м. Дніпропетровськ середини 1980-х рр. зліва на право тоді доценти кафедри всесвітньої історії, а зараз професори Ю.А. Мицик, В.М. Калашников, С.М. Плохій. (Фото з домашнього архіву С.М. Плохія)

Крім власного наукового пошуку вчений відразу ж розпочав наукову підготовку студентів і результат не забарився. У 1985 р. студентську роботу М. Кулінського «Русско-германские культурные связи XVI-XVII вв.» відзначено медаллю Мінвузу СРСР [6]. Окремі її елементи було покладено в основу наукової статті «Космография немецкого историка XVII в. Г. Горна как источник по истории Германии и славянских народов» [12].

У 1988 р. С.М. Плохію присвоєно вчене звання доцента за спеціальністю 07.00.03 - «Всесвітня історія». В архіві університету збережено протокол обговорення його відкритої лекції на тему: «Население стран Западной Европы в XVI-XVII вв». Розумію певну ритуальну формальність подібного роду документів, але все ж у них міститься певний «дух» факультету тих часів. Завідувач кафедри всесвітньої історії проф. А.С. Зав'ялов дав високу оцінку лекції: «Особенностью прочитаной лекции является ее проблемный характер. Лектором подобран интересный материал, который излагается доходчиво, что, однако, не шло в разрез с научными целами лекции. Следовало бы увязать излагаемый материал со школьной програмой. Замечания, однако, носят органический характер. Лекция достигла поставленой цели, может быть одобрена кафедрой. Считаю возможным одобрить роботу С.Н. Плохия в качестве доцента кафедры всеобщей истории и рекомендовать его к представлению ученого звания доцента» [5, арк. 16]. Професор В.Т. Сиротенко зауважував: «... лектор свободно владеет достаточно сложным материалом, акцентирует внимание слушателей на наиболее сложных для восприятия вопросах. Следует отметить, что в лекции были использованы, в том числе, результаты самостоятельных исследований С.Н. Плохия. Вместе с тем необходимо было четче указать на численность населения в разных странах Западной Европы. Поддерживаю предложения о рекомендации Плохия С.Н. для представления к ученому званию доцента» [5, арк. 17]. Стосовно цієї ж лекції на засіданні вченої ради історичного факультету тоді доцент, а зараз професор Г.К. Швидько зазначила таке: «Лекция прочитана на должном уровне. Достаточно интенсивно использовалась карта, новые для студентов имена и географические названия записывались на доске. Положительным следует считать так же то, что план лекции и список литературы были отпечатаны и розданы студентами. Несколько ускоренным был темп изложения. В дополнительном разъяснении нуждался также понятийный аппарат. В целом считаю, что лекция прочитана на высоком уровне» [5. акр. 18-19].

Професор Наталія Венер, колишня студентка та аспірантка Сергія Плохія, так згадує лекції свого наставника: «Первое знакомство с С.Н. Плохием случилось во втором семестре второго курса. В связи с вынужденным отсутствием проф. В.Т. Сиротенко его молодой коллега приступил к преподаванию истории средних веков. Помнится, что содержание лекций Сергея Николаевича было связано со вторым периодом средневековья. Великие географические открытия, Реформация, Тюдоры, Людовики. - беспроигрышный вариант. Средневековые сюжеты, события, «населённые» множеством ярких исторических личностей, априори вызывали интерес. После занятий В.Т. Сиротенко (известного ученого-медиевиста и знатока периода) лекции С.Н. Плохия были не менее впечатляющими и профессиональными. Сергей Николаевич был хорошим лектором, а с высоты своего настоящего опыта я бы назвала его добросовестным. Его стиль преподавания, возможно, был менее эксцентричным, чем свободная манера подачи материала, которой следовал Василий Трофимович, однако отличалась логикой, последовательностью, основательностью, более размеренным темпом, позволявшим студентам вести систематические конспекты. Он был и в меру остроумным, и в меру серьезным, академичным. Более понятными для студентов были требования молодого преподавателя относительно объема зачетного материала. Это несколько разнилось с требованиями В.Т. Сиротенко, который ожидал от студентов знания «всего, что находится под солнцем». Последнее, следует признать, нередко оказывалось основным препятствием для успешной сдачи экзамена у Василия Трофимовича, которого, несомненно, любили и уважали. С Сергеем Николаевичем мы почувствовали себя более уверенно» [13]. В архіві університету зберігся документ який засвідчує оцінку, яку отримав викладач С.М. Плохій від студентів другої половини 1980-х рр., його лекції набрали 8,7 балів із 9 можливих [5, арк. 2-3].

У другій половині 1980-х рр. у СРСР відбувалося переосмислення викладання історії, з цього приводу писалися чисельні статті та монографії, проводилися конференції. У 1990 р. у ДДУ пройшла всесоюзна науково- методична конференція «Перестройка исторического образования в ВУЗах страны: опыт, проблемы, поиск», на якій Сергій Миколайович поділився роздумами про деякі аспекти викладання реформаційного руху. Він наголошував, що під час перебудови історичної освіти варто переглянути існуючі стереотипи, уставлені догми та схеми. Також Плохій зауважував, що історичні дисципліни стали жертвою соціологізованого підходу. Не виключенням стала і Реформація, яку у вузівському курсі «Історії середніх віків» прийнято вважати першою загальноєвропейською революцією. Далі вчений зазначав: «Оценка роли различных лагерей реформации, принятая в нашей литературе и освященная автором «Крестьянской войны в Германии», а на самом деле в значительно большей степени детерминированная нормативностью «Краткого курса», по прежнему составляет основу подхода к проблеме реформации в рамках вузовского курса истории средних веков. Это же можно сказать о чуть ли не «первородном грехе» Мартина Лютера как политического деятеля, об идеализации Томаса Мюнцера и его сторонников» [14, с. 58].

Пізньорадянський період відкрив для університету та його співробітників нові можливості. Дніпропетровський університет був союзного підпорядкування, що давало значно більше можливостей, починаючи від матеріальних і закінчуючи закордонними академічними стажуваннями. Багато хто з викладачів факультету скористався цією можливістю. Особливо це стосувалося дослідників всесвітньої історії та джерелознавців. Не став винятком і С. Плохій. У 1986-1987 рр. він 9 місяців був на стажуванні у Колумбійському університеті. У 1989 р. у складі делегації від університету відвідав США, того ж року був у науковому відрядженні в Італії, де працював над докторською дисертацією. У 1990 р. взяв участь у роботі міжнародного історичного конгресу у м. Мадрид, де виступав на засіданні комісії з порівняльної історії церкви. У 1990 р. у складі делегації ДДУ відвідав Дальянський педагогічний університет, де ознайомився з роботою кафедр історичного факультету [5, арк. 4].

Закордонні відрядження ученого позитивно впливали не лише на його академічну кар'єру, а й визначили академічне «обличчя» кафедри загальної історії на наступні 30 років. Мова йде про те, що під час відрядження до США історик довідався, що свого часу на Півдні України існувала ціла мережа німецьких поселень. Тема була фактично нерозробленою в тогочасній історіографії. А зважаючи на той факт, що значна частина членів кафедри вивчала історію НДР, учений вирішив, що нова тема може стати логічним продовженням вивченням німецької історії, до того ж соціалістичний табір «тріщав по швах» і вивчення історії НДР втрачало свою актуальність. Сам дослідник у розмові з автором цих рядків зазначав, що вагався озвучити свою пропозицію на засіданні кафедри, не знав як вона буде сприйнята колегами [15]. Але все пройшло добре й ідея сподобалася частині кафедральних германістів, окрім того відразу розпочалася робота із підготовки студентів та аспірантів у цьому напрямку. Досить часто трапляється так, що після того, як генератор ідей покидає те чи інше інтелектуальне середовище, розроблюваний ним напрямок поступово згасає. У випадку з ідеєю Сергія Миколайовича - вивчати німецькі колонії Півдня Російської імперії та України - сталося по іншому. Тема дослідження колонізаційних процесів, життя громад колоністів розвивалася і після від'їзду з України С. Плохія і протягом 30 років і визначала міжнародне обличчя не лише історичного факультету, але і вітчизняної історичної науки. До вивчення теми німецької та менонітської колонізацій історик залучив не лише старше покоління кафедри: С. Бобилєвау, Н. Бочарову, Л. Тутік та інших, але й почав залучати студентів та аспірантів. І у цьому випадку він зробив правильний вибір, адже інтегровані ним у дослідження студенти та аспіранти згодом стали визнаними у світі фахівцями: М. Ісмаїлов, Н. Осташева (Венгер), О. Безносова. У своїх спогадах його учні високо оцінюють ту атмосферу, яку утворив довкола себе їх керівник, атмосферу пошуку, взаємодопомоги й толерантності, коли слово наставника не було істиною в останній інстанції, а молоді дослідники могли відстоювати свою думку. Оксана Безносова згадує: «Свою [курсову] роботу пішла писати до нього, оскількі він займався конфесійною історією, але саме в тому дискурсі, до якого я також мала схильність: порівняльна історія конфесій у контексті всесвітньої історії. Його головною науковою настановою було: не сприймайте наукові твердження як аксіоми та беззаперечні догми, перевіряти факти, на яких вони побудовані, джерелами, робить власні висновки» [16].

Ведучи мову про школу, яку молодим науковцям довелося пройти у С. Плохія, зараз доктор історичних наук. М. Ісмаїлов, колишній аспірант вченого, зауважує: «Школа С.Н. Плохия дала хороший толчок в науку и в профессиональном росте, но в скором Сергей Николаевич уехал в командировку, начав тот звездный путь через тернии к звездам. Н. Осташева [Венгер] и я понимали ответственность первых «птенцов» Сергея Николаевича, чувствовали особое внимание, которое усилилось в продолжительность командировки нашего научного руководителя и старались его не подводить. Я много ездил по архивам Киева, Ленинграда, Москвы, Одессы, Херсона, Николаева, Каменец-Подольска, Днепропетровска и т.д. Собирал материал и четко понимал, что предстоит тяжелая работа. ... Особо хочу отметить поддержку Сергея Николаевича в лихие 90-ые годы. Он прекрасно понимал ситуацию и поддерживал нас своими письмами, которые храню до сих пор, в них он давал ощущение того, что мы можем добиться успеха и прививал уверенность, подчеркивая наши успехи. Они здорово мне помогали и поддерживали» [17].

У 1989 р. на кафедрі почали вирувати передвиборчі пристрасті. Попередній завідувач проф. Зав'ялов переходив на посаду професора, а отже, керівна посада залишалася вакантною. Бажання її посісти виявили доктор історичних наук, професор В.М. Калашников та кандидат історичних наук, доцент С.М. Плохій. Симпатиків і в одного і в іншого виявилося порівну і лише з перевагою в один голос Сергій Миколайович здобув перемогу. Отже, будучи наймолодшим працівником кафедри, він став її завідувачем. Пояснити такий результат можна тим, що після досить авторитарного керівництва кафедрою А.С. Зав'яловим колектив прагнув змін і міг розглядати молодого колегу як потенційно м'якшого керівника, ще без власного управлінського стилю. Того ж року історик став на ще одну сходинку університетської управлінської кар'єри, був назначений деканом по роботі з іноземними студентами. В академічному середовищі керував держбюжетною темою на кафедрі всесвітньої історії «Роль народних мас в історії країн Європи та Америки в Новий та Новітній час», був науковим керівником лабораторії «Історичні зв'язки України з країнами Центральної та Південно-Східної Європи».

У кінці 1970-х - 1980-х рр. кафедра всесвітньої історії переживала справжній інтелектуальний бум. Більша половина її викладачів сіла за написання докторських дисертацій, задум майже вдалося втілити у життя: А.С. Зав'ялов, Л.В. Скрипникова, В.М. Калашникова, Ю.А. Мицик, В.В. Підгаєцький, К.А. Марков. Сергій Плохій, попри молодий вік, «не пас задніх» і теж активно взявся за написання докторської дисертації. Предметом свого дослідження обрав політику Ватикану на українських землях у XVI-XVII ст. За темою наукового дослідження опублікував 20 наукових робіт, зокрема одну монографію, навчальні посібники та статті [18, с. 34]. 12 травня 1990 р. у спецраці Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка успішно захистив докторську дисертацію.

Завдяки своїм роботам дослідник отримав широке визнання науковців не лише в Україні, але і за її межами: з 1990 р. він брав участь у роботі комісії істориків СРСР-Польща, Міжнародній асоціації україністів, Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. У 1990 р. йому присвоєно звання професора кафедри всесвітньої історії. На громадських засадах став директором історичного музею ДДУ та головою товариства охорони пам'яток університету [5, арк. 24].

Аналізуючи біографію історика, мимоволі напрошується паралель між ним і ще одним дніпропетровським істориком 1940-1970-х рр. Яковом Рубіним [19]. Між собою історики ніколи не були знайомі, у рік вступу Сергія Плохія до університету Яків Рубін помер. Але складається враження, що між ними існувала «невидима перекличка». Адже тему наукових досліджень молодого історика визначила зустріч Юрія Мицика та Якова Рубіна, під час якої останній показав молодому колезі латиномовну книгу Пасторія. Згодом, коли Сергій Плохій поцікавився у свого керівника, чому з багатьох латиномовних книг про Хмельниччину той запропонував досліджувати Пасторія, Ю. Мицик розповів, що вперше цю книгу йому показав колишній завідувач кафедри всесвітньої історії Я. Рубін. Також можна прослідкувати спільність у розробці сюжетів, пов'язаних із папством ранньонового часу. Так само як і Я. Рубін, С. Плохій стане завідувачем кафедри всесвітньої історії та очолить музей університету, створений 1940-1950-х рр. Рубіним.

Адміністративні посади, які обіймав Сергій Миколайович, крім можливостей створювали і великі проблеми, адже під їх тиском складно займатися наукою та належати самому собі. «У мене була піврічна академічна відпустка (ФПК). Френк Сисин отримав посаду в Канаді, ми списалися, і в мене було два варіанти. Перший - я хотів їхати у Санкт-Петербург, щоб продовжувати працювати з матеріалами архіву уніатських митрополитів. Другий - запрошували на викладання на один семестр до Канади. Я пішов до ректора, а він мені каже: ти ж декан, куди ти поїдеш. Я був абсолютно шокований цією відповіддю: мені здавалося, що я змушений був тягнути цей деканський віз, але сенс існування був у тому, що я науковець. Жертвувати наукою заради посади я був не готовий. Я не пригадую як вдалося в кінці це полагодити, ректор таки мене відпустив, але мене це вразило» [3].

Під час відрядження С.М. Плохія до Канади ректор університету проф.

В.Ф. Прісняков вимагав від нього негайно повернутися на роботу в ДДУ, мотивуючи це тим, що С.М. Плохій самовільно поїхав на роботу до Канади. У листі до ректора Сергій Миколайович писав, що винним себе у висунутих звинуваченнях не вважає, а винен лише в тому, що, оформлюючи поїздку, особисто не повідомив про це ректора і не тримав його у курсі справи. Стосовно вимоги ректора негайно повернутися у листі йшлося: «Мои билеты в Канаду и назад были заказаны Канадским институтом украинских студий. Дата обратного выезда 16 июня. Отменять этот билет невозможно, т.к. он заказан на очень льготных условиях и не подлежит обмену. Институт отказывается еще раз оплатить обратную дорогу. Сам я таких денег (1,5 тыс. дол. только на один билет) сейчас найти не могу.

К сожалению, сейчас не могу выполнить Ваш приказ и немедленно возвратиться в ДГУ. Я понимаю, что это значит в сложившейся ситуации, вижу только один выход. К этому письму я прилагаю свое заявление об увольнении.

Прошу не считать это каким-либо демаршем и т. д. Я искренне признателен университету. И Вам лично за оказанное мне доверие и поддержку. Я старался, где это было возможным быть полезным для университета. Если моя помощь будет принята, был бы рад быть полезным и в дальнейшем. Я возвращаюсь в Днепропетровск во второй половине июня и, если Вы меня сможете принять, был бы рад встретиться и поговорить лично» [6, арк. 68-68зв]. 22 березня 1992 р. ректор видав черговий наказ по університету, у якому доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри всесвітньої історії С.М. Плохія звільнили з займаної посади за власним бажанням [6, арк. 74]. Згадуючи про звільнення з університету, Сергій Миколайович зазначає: «Для мене особисто це стало не тільки шоком, але й поштовхом для початку академічної кар'єри у Північній Америці, яка дозволила реалізувати багато наукових задумів та проектів. Найважчим було залишати аспірантів. Тут я знову хотів би подякувати моїм колегам по кафедрі, які не залишили їх сам на сам із проблемами наукового становлення. Те, що нині активно працюють у науці і відомі далеко поза межами Дніпропетровського університету Магомед Ісмаїлов, Наталія Венгер-Осташева та Оксана Кудінова, це заслуга у першу чергу як їх самих, так і викладачів кафедри, які допомогли їм у нелегкі 90-і роки» [9].

Отже, дніпропетровський період життя Сергія Плохія характеризувався освоєнням професії історика, створенням родини. З 1975 по 1992 рр. він пройшов більшість можливих академічних та адміністративних сходів, які можна було пройти в університеті. Саме у Дніпропетровську було сформовано наукові інтереси історика, які разом із знанням іноземних мов дозволили стати затребуваними у дослідних центрах за межами України. Як свого часу прикрість провалених вступних іспитів до Запорізького педагогічного інституту відкрила йому шлях до школи дніпропетровських істориків, так і гіркота звільнення з ДДУ «відкрила двері» до північноамериканського інтелектуального співтовариства. Нині досягнення Сергія Плохія у світовій історіографії незаперечні, ним багато зроблено не лише для суто академічного середовища, але і для популяризації історії України та Східної Європи у всьому світі.

До сторіччя Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара біля першого корпусу університету було відкрито інсталяцію «Лекторій» один із стільців якої присвячено професору Гарварду Сергію Плохію.

Фрагмент інсталяції «Лекторій» біля корпусу № 1 ДНУ ім. Олеся Гончара. Один із стільців «професор Гарварду» присвячено Сергію Плохію. (Фото А. Венгера)

Всесвітники: спогади про кафедру та кафедралів (1975-1991)

У середині сімдесятих, а я поступив на історичний факультет як раз посередині десятиліття, кафедра всесвітньої (тоді загальної) історії переживала неабиякий бум. Це було пов'язано у першу чергу з кількістю молодих, енергійних та досить амбітних викладачів, які прийшли на кафедру у цей час. Факультет ріс - додавалися студентські місця на усіх формах навчання, а значить збільшувалася кількість ставок і з'являлася можливість набирати молоді кадри. Можна було, звичайно, набирати будь-які, але тодішній завідуючий, він же на той час проректор університету Анатолій Сергійович Зав'ялов Зав'ялов Анатолій Сергійович (1927-2002), працював на кафедрі 1968 з по 2002 р. - старший викладач, доцент, професор. З 1973 р. по1989 р. - завідуючий кафедрою загальної історії, до2002 р. - професор кафедри. У 1968 р. захистив кандидатську дисертацію з теми «Строительство социализма и многопартийная система в ГДР (к вопросу о политике союза СЕПГ с демократическими партиями и демократическими слоями населения в 1961-1966 гг.)». набирав молодь. Майже без виключень це були продукти та носії міської культури та люди ширших зацікавлень, адже знали іноземні мови та вивчали не радянську історію, а невідомий, а через це покритий налітом романтики та нон-конформізму Захід.

До тодішньої кафедральної молоді належали Світлана Бобильова1, Юрій Мицик Бобилєва Світлана Йосипівна 1947 р.н., працювала на кафедрі з 1973 р. по 2018 р. - старший викладач, доцент, професор кафедри всесвітньої історії. У 1980 р. захистила кандидатську дисертацію з теми «Рабочий класс и социальная политика юнкерско-буржуазного блока Германии в 1900-1914 гг.» З 1998 р. по 2007 р. - завідуюча кафедрою всесвітньої історії. Директор Інституту українсько-німецьких досліджень 1997-2017 рр. З 1995 р. - відповідальний редактор збірника наукових праць кафедри всесвітньої історії «Вопросы германской истории». Заступник голови редколегії енциклопедії «Немцы России», член Міждународної асоціації дослідників історії та культури німців Росії, член АН Російських німців. Читала лекції і проводила семінарські заняття з дисциплін: «Історія нового часу країн Європи та Америки», «Історія Німеччини», «Соціальна історія країн Європи та Америки ХІХ ст.». Мицик Юрій Андрійович 1949 р.н., працював на кафедрі всесвітньої історії працював з 1974 р. по 1989 р. - викладачем, старшим викладачем, доцентом. У 1975 р. захистив кандидатську дисертацію за темою «Кройника» Феодосия Сафоновича как исторический источник и памятник украинской историографии XVH вв.». У 1989 р. захистив докторську дисертацію за темою «Источники по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг». Читав лекції і проводив семінарські заняття з дисциплін: «Історія південних та західних слов'ян», «Новітня історія країн Азії та Африки». та Наталя Бочарова Бочарова Наталя Василівна 1950 р.н., працювала на кафедрі з 1975 р. по 1999 р. - викладач, доцент. У 1980 р. захистила кандидатську дисертацію з теми «Уильям Коббет - представитель английского мелкобуржуазного радикализма ХІХ в.». Читала лекційні курси і проводила семінарські заняття з дисциплін: «Історія нового часу країн Європи та Америки», «Всесвітня історія», «Новітні тенденції розвитку зарубіжної історіографії», «Історія Англії», «Історія Франції», «Сучасний зарубіжний парламентаризм».. Згодом до них долучилися Віктор Калашников Калашников Віктор Михайлович 1946 р.н., працював на кафедрі з 1975 р. по 1989 р. - викладачем, доцентом, професором. У 1977 р. захистив кандидатську дисертацію «Борьба индейских племен Северной Америки против американских колонизаторов (1775-1814 года)». У 1987 р. захистив докторську дисертацію «Освободительная борьба индейских племен Северной Америки против европейской колониальной экспансии (ХУІІ-ХУШ столетия)». Читав лекції і проводив семінарські заняття з дисциплін: «Історія країн Азії і Африки у середні віки та нового часу», «Історія Стародавнього світу»., Карло Марков Марков Карло Анатолійович 1943 р.н., працював на кафедрі з 1978 р. по 1992 р. - викладачем, доцентом, професором. У 1979 р. захистив кандидатську дисертацію «ХДС/ХСС и неофашистские силы в ФРГ в борьбе против «новой восточной политики» правительства СДПГ/СВДП 1969-1976 гг.», У 1993 р. захистив докторську дисертацію на тему «Организация немцев переселенцев в ФРГ: место в партийно политичиской структуре». Читав лекції і проводив семінарські заняття з дисциплін: «Сучасна історія країн Європи та Америки», «Історія країн Азії та Африки», «Історія країн Східної Європи»., Людмила Тутик Тутік Людмила Семенівна 1943 р.н. працювала на кафедрі з 1977 р. по 2007 р. - викладачем, доцентом. У 1979 р. захистила кандидатську дисертацію «Протестантская церковь и рабочий класс ФРГ (1949-1969гг.)». Читала лекції і проводила семінарські заняття з дисциплін: «Історія країн Азії і Африки у середні віки, новий та новітній час», «Релігієзнавство», «Історія середніх віків», «Історичні портрети», «Історія Китаю», «Історія Японії».. Середнє покоління представляли Лідія Скрипнікова1, Микола Мартинов Скрипникова Лідія Василівна 1933 р.н. працювала на кафедрі з 1968 р. по 1980 р. - викладачем, доцентом. У 1972 р. захистила кандидатську дисертацію «Британский колониальный режим в Вест-Индии в первой трети ХІХ в. и освободительное движение рабов». У 1987 р. захистила докторську дисертацію «Британская Вест-Индия (Проблемы исторического развития карибских колоний Великобритании)». Читала лекції і проводила семінарські заняття з дисципліни «Історія середніх віків». Мартинов Микола Дмитрович 1938 р.н., Працював на кафедрі з 1969 р. по 1998 р. старшим викладачем, доцентом. З 1992 р. по 1998 р. - зав. кафедрою всесвітньої історії. У 1970 р. захистив кандидаську дисертацію з теми «Ф. Лассаль и лассальянство в западно-германской историографии». Читав лекції і проводив семінарські заняття з дисциплін: «Історія середніх віків», «Історія нового часу країн Європи та Америки». та Лідія Кондратюк Кондратюк Лідія Федорівна 1938 р.н., працювала на кафедрі з 1971 р. по 1999 р. - старший викладач, доцент кафедри. У 1976 р. захистила кандидатську дисертацію «Боротьба соціалістичних держав у Комітеті 18-ти за роззброєння. 1962-1968 рр.». Читала лекції і проводила семінарські заняття з дисциплін: «Новітня історія країн Європи і Америки», «Сучасна історія країн Заходу», «Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР».. Старші - Анатолій Зав'ялов та Микола Ковальський Ковальський Микола Павлович (1929-2006), працював на кафедрі з 1975 р. по 1977 р. - доцент. З 1976 р. по 1977 р. - зав. кафедрою загальної історії. У 1958 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук «Зв'язки західноукраїнських земель з Російською державою (друга половина ХУІ-ХУЛ ст.)». Читав лекції і проводив семінарські заняття з «Історії західних та південних слов'ян»., яких незважаючи на відмінність походження, характерів, темпераменту та наукових зацікавлень єднала певна солідарність, базована, між іншим, на кількох роках проведених разом на викладацькій роботі в Острозі - ще неповні радянізованому українському заході кінця 40-х - початку 50-х рр. У середині 70-х рр. Микола Ковальський був деканом заочного факультету - у безпосередньому підпорядкуванні проректора з заочного та вечірнього навчання Зав'ялова. Кафедра загальної історії була куратором нашого курсу, і ми студенти ближче познайомилися з нашими опікунами: Мартиновим, Бочаровою та Калашниковим. Не можу сказати про інших, але мені, який прийшов в університет з надією займатися історією міжнародних відносин, приваблювала і сама кафедра і її викладачі. Це усе було новим, цікавим, відкритим до ширшого світу та ідей. Здавалося, що між офіційною догмою та нами знаходилися ці молоді та відкриті до світу люди, які прикривали нас собою від того, що згодом стало відомо як брежнєвський застій, та відкривали вікно у інші світи.

Найбільш колоритним викладачем кафедри був її єдиний на той час професор Василь Трофимович Сиротенко Сиротенко Василь Трохимович (1915-2006), працював на кафедрі з 1976 р. по 1997 р. професором. У 1954 р. захистив кандидатську дисертацію «Взаимоотношения с Византией племён и народностей Северного Причерноморья и Подунавья в IV-VI вв.», у 1969 р. захистив докторську дисертацію «Международные отношения в Европе в IV-VI вв.». Читав курс лекцій з «Історії середніх віків»; спецкурс «Генезис феодалізму в Європі», «Утворення ранньофеодальних держав у Європі», «Джерелознавство європейської історії»., найстарший за віком та наймолодший за стажем працівник кафедри - він переїхав до Дніпропетровська з Пермі, де також, як і у Дніпропетровську, викладав середні віки. Студенти захоплювалися його вільним стилем викладання, жартами та були заскочені спробами цілувати студенткам руку. Згодом, деякі студенти (і викладачі) помітили, що жарти повторювалися, але тепер, після багатьох років викладання, я розумію, що деякі повтори просто неминучі. Сиротенко додавав до нон - конформістського духу кафедри, хоча і у свій досить незвичний, фестивально- бутафорський спосіб. Він був молодшим за багатьох молодих і давав нам усім зрозуміти, що можна бути іншим. Університет, навіть університет радянський, таки мав місце для ексцентриків.

Дуже швидко моїм улюбленим викладачем став Юрій Андрійович Мицик, який у нас викладав Історію Давнього Сходу (здатність викладачів кафедри читати майже усе, включно з Історією Азії та Африки, якою ніхто ніколи у Дніпропетровську не займався вражали та продовжують вражати мене дотепер). Молодий, він тільки но захистив дисертацію, завжди відкритий до контактів з студентами, Юрій Андрійович читав лекції з гумором, і дозволяв студентам ставити не завжди політкоректні питання - привілей, яким я користувався не раз. Для мене Юрій Андрійович став провідником у ширший світ життя, наукового, і не тільки. Він багато читав і залюбки ділився книжками, статтями, а ще більше ідеями. Від нього я довідався не тільки про польські хроніки та українські літописи, але також про телевізійну трансляцію фестивалів польської пісні у Сопоті - одне з небагатьох доступних радянським глядачам вікон у світ західної культури, та почув про гурт АВВА. Так як і інші молоді кафедрали він був культурно зорієнтований на Захід, але на відміну від них, поєднував це з глибоким зацікавленням українською історією та українським патріотизмом.