Життєвий подвиг "батька" срібної землі у новій праці його земляків (Рецензія на книгу: Микола Вегеш, Степан Віднянський. Августин Волошин - "батько карпатоукраїнського народу"

Людина як метафізична істота, чий особистісний мікрокосм становить мініатюрну модель макрокосмосу, з віддзеркаленням всіх складностей і протиріч великого світу має здатність до трансцендування, тобто до розширення меж своїх можливостей, свого знання, свого життєвого досвіду. Події початку третього тисячоліття від Різдва Христового засвідчують, що інформаційна революція не змінила, а лише чіткіше проявила світову тенденцію до зростання ролі сильних особистостей як рушіїв історичних подій. Це можуть бути представники політичної еліти, які вдосконалюють, або руйнують усталений суспільний порядок, чи геніальні науковці, конструктори, митці, здатні розібратися у вирі подій, заглянути у майбутнє, генеруючи ціннісні феномени, гуманітарні проекти, проривні інтелектуальні рішення. Відтак, відповідно до загальносвітових тенденцій олюднення історії, сучасні гуманітарії надають пильної уваги дослідженню життєвого творчого шляху таких пасіонаріїв, будителів націй і людства. Очевидно, до такої категорії людей, видатних конструкторів національного буття, належить і Герой України Августин Волошин. Суспільне подвижництво А. Волошина як вченого, педагога, політика стало предметом дослідження багатьох науковців, переважно його відомих земляків М. Болдижара, М. Вегеша, С. Віднянського, М. Зимомрі, О. Мишанича, А. Штефана та ін., але все ще мало знане українським загалом.

Проте нова публікація провідних карпатознавців, професорів М. Вегеша і С. Віднянського, попри заявлений науково-популярний жанр, відрізняється потужною джерельною базою, представленою, в тому числі, окремими розділами мемуарної та художньої літератури про Августина Волошина. Іншою особливістю рецензованого видання є досить місткий за обсягом і тематичним наповненням вступний розділ, де ґрунтовно і яскраво змальоване історичне полотно «Землі без імені» -- смуги українських етнічних земель на південних схилах Карпатських гір між верхів'ям Тиси та р. Попрад на заході, які тривалий час не мали офіційної назви, -- малої Батьківщини головного героя книги і її авторів.

У традиціях «тотальної» та «тренарної» історії Ф. Броделя, у цьому розділі проаналізовані всі існуючі в закарпатському суспільстві зв'язки -- економічні, соціальні, культурні тощо, на тлі яких і в гущі яких окреслюються історичні постаті виданих діячів регіону і А. Волошина, зокрема. Розглядаючи історію Закарпаття з найдавніших часів, історики наголосили, що попри етнічну строкатість регіону, іноземне поневолення і тривалу відірваність від головних центрів свого етносу, український анклав зберіг свою цілісність та самобутність, насамперед завдяки своїй релігійній відмінності від угорського католицького середовища, а також внаслідок входження до Галицько-Волинського князівства, через культурні зв'язки, переселення тощо Вегеш, Микола, Віднянський, Степан. Августин Волошин -- «батько карпато-українського народу». -- Київ: Парламентське видавництво, 2020. -- С. 16, 21-22.. Окремо простежено діяльність закарпатських будителів українства, котрі як А. Добрянський, всупереч угорської політики асиміляції українців, добивалися єдності «руських коронних областей» Східної Галичини, Буковини й Закарпаття або як О. Духнович, нагадували: «Бо свої то за горами -- не чужі, Русь єдина, мисль одна у всіх в душі» Там само -- С. 25.. Як відзначили автори, українська інтелігенція з іншого боку Карпат, виявляла солідарність з «братами-русинами» у їх боротьбі проти мадяризації, зокрема у заяві 50 провідних культурних діячів Східної Галичини і Буковини 1896 р. та у статтях М. Драгоманова який радив: «нашим людям найліпше: стати спільно, щоб дійти до сього, щоб жити по своїй волі на своїй землі» Там само -- С. 34..

Характерно, що історики перемежовують опис подій і явищ з аналізом причинно-наслідкових зв'язків, як наприклад, у випадку пояснень проукраїнських рішень народних рад на Закарпатті. Крім природного, етно-культурного потягу до виходу із складу Угорщини і возз'єднання великою Україною, виділено злиденне соціально-економічне становище краю, політичне безправ'я місцевих українців, їх посилена мадяризація, репресії, мобілізації на фронт, а з іншого боку -- повернення понад 5 тис. закарпатців з російського полону, в тому числі з території України Там само -- С. 36-37.. Водночас відзначено відсутність єдності щодо долі Закарпаття як серед місцевого населення, так і в еміграції: бути в складі Угорщини, Росії, возз'єднатися з Україною чи унезалежнитися. Досить детально розглянуто зміст і реалізацію закону угорської влади № 10 від 21 грудня 1918 р., яким введено самоврядування автономного краю «Руська Країна», проте лише в 4-х із 8 жуп Закарпаття та негативну реакцію українців на цей закон, що вилилося у проголошення 8 січня 1919 р. Українською народною радою незалежної Гуцульської Республіки та заклик до збройного опору угорському пануванню Там само. -- С. 40-42..

Автори монографії високо оцінили протокол Всенародного з'їзду угорських русинів 21 січня 1919 р. у Хусті, як найбільш представницького політичного форуму закарпатців, яким проголошено волю до возз'єднання з Україною Там само. -- С. 44-45.. Проте, як зазначили історики, доля краю була вирішена за його межами під впливом геополітичних чинників, зафіксованих у Версальській системі угод, зокрема Сен-Жерменським і Тріанонським договорами, що передавали майже все Закарпаття Чехословаччині. Здобутком авторів є компаративний аналіз оцінок ступеня добровільності і правомірності такої передачі, висловлених в зарубіжній та вітчизняній історіографії та власна аргументація судження про те, що входження до складу Чехословаччини не відбивало намірів більшості русинів-українців з'єднатися з Україною і не було насправді добровільним. Так само зваженими є оцінки істориками 20-річного перебування закарпатських земель у складі ЧСР: незважаючи на зволікання з наданням автономії Підкарпатської Русі (до 1938 р.), життя населення стало значно кращим, ніж за Угорщини Там само. -- С. 50-54..

Послідовно дотримуючись принципу об'єктивності, автори відзначили позитивні і негативні наслідки для закарпатців прийняття та реалізації «Конституційної Грамоти» в ЧСР, в якій лише Підкарпатська Русь дістала де-юре автономні права; гарантії вільного розвитку національних і релігійних меншин, до яких належали не тільки русини-українці (62% всього населення), а й угорці (17,2%), євреї (13,4%) та ін.; демократичний політичний режим Там само. -- С. 62.. Проте, де-факто, реальна влада в краї належала не губернаторам українського походження (Г. Жатковичу, згодом А. Бескиду), а чеським віце-губернаторам (з 1923 р. А. Розсипалу), а реальним найвищим органом влади залишався уряд ЧСР, який міг розпустити Губернаторську раду. Після адміністративної реформи 1927 р. «Земля Підкарпаторуська» (офіційна назва) стала однією з 4-х провінцій ЧСР і втратила автономний статус навіть формально Там само. -- С. 65-66..

Менше з тим, наголошують історики, входження Закарпаття до складу ЧСР «:... ознаменувалося глибинними зрушеннями в етнонаціональній і громадсько-політичній свідомості русинів-українців», зокрема у міжвоєнні роки в краї діяли понад 30 політичних партій і 150 громадських організацій, автономістського спрямування Там само. -- С. 67.. Крім того, як зазначили М. Вегеш і С. Віднянський, чеський уряд дослухався своїх вчених і дозволив діяльність у «Землі Підкарпаторуській» 469 українських шкіл (станом на 1938 р.), газет («Русин», «Наш рідний край», «Пчілка» та ін.), товариства «Просвіта» тощо Там само. -- С. 73..

Водночас зауважено і підкріплено фактами, що, на відміну від суспільно-політичного життя, економіка аграрного і лісогосподарського Закарпаття важко піддавалася модернізації і так і не інтегрувалася сповна в єдиний господарський комплекс ЧСР: при 5% населення на нього припадало ледве 0,67% виробничих потужностей і понад учетверо менше зайнятих у промисловості, ніж у Чехії Там само. -- С. 69.. Щорічно від 50 до 70 тис. закарпатських сільськогосподарських робітників були безробітними, поповнюючи потік еміграції. Навіть після аграрної реформи, яка збільшила частку середнього селянства, урожайність у Закарпатті станом на 1937 р. Там само. -- С. 69. була на 64% нижчою, ніж у Чехії Там само. -- С. 77-78.. Вчені проаналізували також позитивні тенденції в соціально-економічному розвитку Закарпаття: створення кооперативних кредитних товариств, електрифікацію та розбудову інфраструктури краю (включно з авіасполученням Ужгорода), успіхи деревообробної, лісохімічної металургійної, будівельної галузей, нерудного видобутку, харчової промисловості і винокуріння тощо. Одним із критеріїв досить ефективного господарювання чехословацького уряду в Закарпатті справедливо визначено той факт, що у розвиток краю було вкладено більше коштів, ніж вилучено: тільки з 1919-го по 1933 рік, на це виділено 1,6 млрд крон Там само. -- С. 84-85.. З іншого боку, констатується, що держава не змогла впоратися з масштабною кризою 1929-1933 рр., яка набрала затяжного характеру, втрати чергових 100 тис робочих місць, 80% підприємств деревообробки і голодування більше половини населення Там само. -- С. 85-86.. Як підсумували автори розділу, внутрішня криза та європейські події посилили соціально-політичну напругу (противники центральної влади набрали в краї 63% голосів на парламентських виборах 1935 р.) і стали підґрунтям для посилення автономістського руху закарпатців, який очолив А. Волошин.

Детальну інформацію біографічного характеру щодо умов становлення ідеологічних поглядів Августина Івановича Волошина та його світорозуміння автори надають у другому розділі своєї праці «Родина і формування світогляду Августина Волошина», де наводять чимало цікавих фактів з родоводу цієї видатної постаті, використовуючи спомини його близьких і рідних людей. Досить цікавими є докладний опис та етимологічні пояснення назви рідного бойківського села Келечин, де народився і виріс майбутній президент Карпатської України. Про нього він ще напише у невеличкій замітці «Моя родина» та у декількох своїх віршах, в яких одізветься з неймовірним теплом та безмежною любов'ю до рідного краю, материнської мови та батьківської хати. Для достеменної передачі почуттів юного поета, автори подають його твори без скорочень, що дозволяє читачу відчути духовну глибину хлопця та оцінити справжню значущість дитячих спогадів для становлення патріотичної, наполегливої та цілеспрямованої людини у майбутньому Там само. -- С. 94-95.. Як показано в монографії, інтелігентна родина потомствених греко-католицьких священнослужителів Волошиних доклала максимум зусиль для виховання дітей у дусі християнської моралі та прищеплення ним любові до рідної мови та всього українського народу.

Не користуючись своїм привілейованим станом, який мали діти священників, Августин Волошин залюбки допомагав старшим односельчанам обробляти землю, і взагалі не цурався ніякої фізичної роботи. Відтак, як наголосили автори, саме родина мала вирішальний вплив на формування патріотичного світогляду юного Августина, який, попри мадяризацію Закарпаття, з малих років був навчений гарній українській мові, отримав належну освіту в Ужгородській гімназії та згодом зміг залишити помітний слід в історії українського державотворення. Рік навчання на теологічному факультеті Пазманського університету в Будапешті дав Августину Волошину можливість поринути у наукову лавину бібліотечного різноманіття та опрацювати чимало архівних документів місцевих архівосховищ, що заклало у нього базові педагогічні здібності, які він згодом успішно реалізує, займаючись викладацькою діяльністю.

Досить цікавими є погляди А. Волошина на методику викладання історії в школах, який впевнено доводить про необхідність приділення більшої уваги питанням морального виховання, любові до батьківщини та розгляду культурних здобутків різних історичних епох. Разом з тим, він формулює базові завдання історичної науки, кожне з яких проникнуте любов'ю, повагою та співчуттям до «заслужених» історичних постатей і всього людства в цілому.

Після закінчення Ужгородського теологічного ліцею А. Волошин одружується з донькою професора Ужгородської гімназії Іриною Петрик, активну громадську діяльність якої досить детально описують автори рецензованої монографії, акцентуючи увагу читача на найбільших її досягненнях, таких як створення «Маріанської конгрегації греко-католицьких дівчат» та «Жіночого Союзу» Там само. -- С. 103.. Не обходять увагою і благодійну діяльність подружжя, зокрема -- передачу свого будинку під сиротинець. Цю подію історики ілюструють яскравим спогадом Емілії Дутки, небоги А. Волошина, що дозволяє не тільки зрозуміти головні мотиви, які підштовхнули пані Ірину на шляхетний вчинок, але у всіх барвах уявити яскраве свято відкриття цього закладу. Як повідомила Е. Дутка, у березні 1936 р. життя Ірини Волошиної трагічно перервалося Там само. -- С. 104-106..

М. Вегеш та С. Віднянський послідовно простежили, що новий, без дружини, життєвий період сумлінного священника і директора Ужгородської вчительської семінарії Августина Волошина продовжує сповнюватися значущими подіями. До них, зокрема, можна віднести налагодження дружніх стосунків з президентом Чехословацької республіки -- Томашем Масариком, з яким А. Волошин познайомився ще 1919 року та завжди висловлював захоплення обізнаністю видатного чехо-словака українською справою, політичними здобутками та публічним промовами, які надихали на нові звершення. На глибоке переконання А. Волошина, перший президент ЧСР: «в своїй великій мандрівці скорше і краще подбав про нас, як ми самі», -- процитували автори Там само. -- С. 113.. Доречним є твердження істориків, що ця дружба справила визначальний вплив на формування гуманістичних та національно-патріотичних поглядів А. Волошина та стимулювала його до плідної громадсько-політичної та культурно-освітньої діяльності. Більш того, у роботі демонструється прояв поваги закарпатців до першого президента ЧСР у вигляді зведення йому численних пам'ятників в Ужгороді (ще при житті), а також після його смерті.

Поряд із видатною постаттю Т. Масарика, автори рецензованої монографії виділяють інших людей, які також були причетні до формування світогляду та намірів Августина Волошина. До їх числа відносяться диригент Львівського мистецького товариства «Боян» П. Губчак, науковець Г. Стрипський та, особливо, славетний митрополит Галицький Андрей Шептицький. А. Волошин листувався з пастирем, висвітлював його релігійну і громадську діяльність, вплив на віруючих українців з обох схилів Карпат у редагованому ним тижневику «Свобода» Там само. -- С. 115-121.. Як зауважено в роботі, контакти А. Волошина з кожною із вищезазначених постатей матимуть практичні результати у найближчому майбутньому, серед яких -- створення на Закарпатті «Просвіти», налагодження книговидавничої справи та активна участь у розвитку української освіти і культури тощо.

Про головні досягнення Августина Волошина у релігійному напрямку та його громадсько-політичні здобутки йдеться у третьому розділі книги, де констатується, що 22 березня 1897 р. А. Волошин був висвячений і почав служити капеланом Цегольнянської Преображенської церкви в Ужгороді. Досліджуючи релігійну діяльність Волошина, автори зосередили увагу на труднощах, які довелося долати молодому священику, а саме -- боротьбі із запровадженням угорської мови богослужінь. М. Вегеш та С. Віднянський змістовно заперечили докір А. Волошину декотрими істориками, щодо непослідовності його громадсько-політичних поглядів. Свою незгоду з тлумаченням деякими укладачами збірки документів «Карпати» (1985 р.) автори аргументували безвихідним становищем А. Волошина на початку ХХ ст., коли уряд Угорщини на законодавчому рівні розгорнув мадяризацію неугорського населення. Тому, переконані автори видання, А. Волошин з двох зол обрав менше та допустив викладання окремих предметів угорською мовою, що було краще, ніж закриття всієї школи.

Продовжуючи боротьбу за рідну мову, Августин Волошин видає змістовну працю «Оборона кирилики», входить до складу комісії, створеної з цією ж метою та стає співавтором «Меморандуму» в якому подаються переконливі аргументи щодо неприпустимості заміни кириличної мови угорською та висловлюється прохання захистити «проти нелегального вмішування світського уряду» у церковні справи Там само. -- С. 126.. Не отримавши підтримки з боку уряду, А. Волошин не побоявся виступити з палкою промовою на захист рідної мови на нараді, організованій держсекретарем Угорщини Клебелсбергом. Детально описуючи тривале протистояння А. Волошина державній політиці мадяризації, автори монографії переконують читача у тому, що він доклав максимум зусиль для того, щоб добитися «збереження церковнослов'янської мови в богослужінні та кирилиці в друкуванні книжок». За спогадами А. Штефана, Августин Волошин щиро радів навіть такому незначному здобутку, як вміщення ним у «Практичну граматику» кількох рядків Шевченка, які не були помічені цензором, а відтак надруковані. За заслуги перед своїм народом і працю на користь церкви папа римський Пій XII відзначив А. Волошина, призначивши його своїм таємним камерарієм Там само. -- С. 125-130.. Так само актуальною, на думку авторів монографії, є гідна відповідь творцям якоїсь «русинської» мови та прибічникам «двоязичія» в Україні. Зокрема, у фундаментальній праці «О письменном язиці Подкарпатських русинов» А. Волошин заявив, що «сторонництво к московщині є у нас 1) анахронізмом, 2) шкодить культурной роботі, 3) шкодить церкві і духовной жизні, 4) шкодить економічним інтересам і 5) спиняє і політичну консолідацію.. .» Там само. -- С. 146-147..

Як дослідили автори, досить плідною була книговидавнича діяльність А. Волошина, яку він розпочав, обіймаючи посаду директора Ужгородської вчительської семінарії. Головним здобутком автора було видання підручників, які згодом стануть базовими для багатьох учнів і студентів. Для підсилення розуміння значущості шкільної справи для юного педагога, автори вміло використали спогади Е. Дутки, яка підкреслює, що найголовнішим для А. Волошина в освітній царині було забезпечення учнів необхідною літературою, багата частина з якої належала його авторству. Визначний педагог був також автором численних праць політичного спрямування, науково-популярної літератури, а також різноманітних віршів, оповідань повістей та п'єс (всього опублікував 42 книжки!), які відзначалися легкими і доступним для народу викладом. Аналіз книг А. Волошина дав підставу стверджувати, що «...він не відривав історію і культуру Закарпаття від усього українського народу» Там само. -- С. 144..

Історики проаналізували зусилля А. Волошина із врятування від закриття «Общества св. Василія Великого», створеного О. Духновичем, яке було покликане до проведення просвітницької роботи, поширення освіти серед населення та боротьбу з мадяризацією краю. За його ініціативою новоутворене товариство «УНІО» придбало друкарню, що продукувала літературу просвітницького та релігійного змісту («Буквар», газети «Наука», «Русин», «Свобода» та ін., релігійна література тощо) Там само. -- С. 131-135. Там само. -- С. 155-156.. Досліджено також тематику газети «Свобода» (з червня 1938 р. -- «Нова свобода»), на шпальтах якої вміщено низку передруків з європейських часописів про радянські голодомори 1920-1930-х років, свідчення очевидців, матеріали про сталінські репресії, концтабори і розстріли, які відрізнялись від місцевих інформаційних джерел достовірністю. Редактор А. Волошин сміливо публікував ці матеріали, відстоюючи елементарні права людини.

Ще однією із «білих плям», як помітили автори, була донедавна діяльність товариства «Просвіта» на Закарпатті. Наголошено, що А. Волошин був серед першопрохідців закарпатської «Просвіти», став одним з її засновників 9 травня 1920 р. в Ужгороді і керівників (заступник голови -- Ю. Бращайка). Педагог закликав просвітян і сам доносив людям світло народної культури, освіти, ініціював читальні, хори, театральні кружки, кооперативи, захищав народну мораль і рідний синьо-жовтий прапор. Вершиною діяльності закарпатської «Просвіти», як вважають автори, став Всепросвітянський з'їзд, що відбувся в Ужгороді 17 жовтня 1937 р., представляв близько 30 тис. активістів різних політичних напрямів з усіх усюд «Срібної землі», задекларувавши її українську ідентичність .

Відкриття шкіл, заснування «Учительської громади» та Педагогічного товариства Підкарпатської Русі, кооперативного союзу, Підкарпатського банку, відстоювання прав української мови, -- далеко не всі заслуги Августина Волошина перед рідним народом і всією Батьківщиною. Відтак, аналізуючи багату теоретичну спадщину та практичну діяльність А. Волошина, яка відіграла важливу роль у формуванні національно-патріотичної свідомості українського народу, історики дійшли висновку, що він був «яскравим символом єдності всіх українців» Там само. -- С. 145. Там само. -- С. 163-169..

У четвертому розділі деталізовано педагогічні методи й здобутки А. Волошина, а також його науково-публіцистичний доробок. Для висвітлення досягнень А. Волошина у педагогічній царині автори використовували ґрунтовні монографії українських науковців. З багатої науково- педагогічної спадщини вченого М. Вегеш та С. Віднянський виділяють популярну «Педагогіка і дидактика для учительських семінарій». Детально аналізуючи матеріал, який подається в книзі, автори підкреслюють, що за переконаннями видатного педагога, формування особистості має відбуватися в умовах гармонійного поєднання духовних, фізичних, естетичних і трудових компонентів виховання. А. Волошин називає п'ять визначальних чинників, а саме: «1) сім'я (родинний будинок), 2) школа, 3) держава, 4) церква, 5) вихователь». Віддаючи перевагу індивідуальному вихованню А. Волошин наголосив, що вчитель має володіти знаннями з психології, філософії та інших суміжних дисциплін, які допоможуть досягти найвищих висот у педагогічній майстерності .

У монографії виділяється ще одна праця А. Волошина «О соціальном вихованню», яку вітчизняні дослідники з невідомих причин оминули увагою. Розглядаючи зміст цієї брошури автори знаходять спільні риси з попередньою працею А. Волошина, а саме -- велика увага приділяється вихованню дітей у шкільних умовах. Дослідники надають увагу і таким творам А. Волошина як «Педагогічна психологія», «Логіка», «Пам'яті Александра Духновича», «Педагогіка» та ін. Відзначено, що в «Короткій історії педагогіки» вченому вдалося здійснити кваліфікований аналіз розвитку педагогічної думки від дохристиянської до 1930-х рр. Там само. -- С. 179-184.. Опрацювавши величезну кількість кращих праць видатних педагогів, таких як Г. Песталоцці, Я. Каменський, Й. Гербарт, К. Ушинський та ін., Августин Волошин здобув найцінніші знання і важливий досвід, який вміло застосував на практиці. закарпатський мадяризація волошин педагогічний

Кваліфіковано аналізуючи дидактичні міркування Волошина, автори монографії виокремлюють три структурні компоненти навчального процесу, представлені у праці «Педагогіка і дидактика», а саме -- підготовчий етап, викладення нового матеріалу з урахуванням потреб і здібностей учнів та систематичність навчання Там само. -- С. 193-200.. Заслугою авторів є спостереження, що видатному педагогу і вихователю належить пріоритет введення у педагогіку терміну «моральна правда», якої слід навчити кожну дитину Там само. -- С. 210.. Автори зазначили, що відводячи християнській релігії вирішальне місце у формуванні особистості і світогляду людини, видатний педагог підтримував різні конфесійні школи, що функціонували на той час в Закарпатті. За його переконанням моральне виховання особистості розпочинається у родині, а вже вчитель піклується і забезпечує його подальше становлення і розвиток. Обґрунтовуючи регулятивні засоби навчального процесу, А. Волошин виокремлює два з них -- заохочення та покарання. І якщо перший має позитивну дію на учня, то другий допомагає йому побороти шкідливі звички і дисциплінувати себе.

Унікальними і цікавими є спогади сучасників А. Волошина, які використовують автори монографії для глибшого розкриття його особистості та педагогічної майстерності. Так, зі споминів учнів А. Волошина отримуємо уявлення про нього як доброчесну, релігійну, виважену людину та прекрасного педагога, як «людину високої культури та широкої ерудиції». З любов'ю займаючись вихованням молоді, ретельно вивчаючи світовий педагогічний досвід, А. Волошин стає кваліфікованим методистом, який розробив «цілісну систему поглядів на проблемні питання з прикладної методики та загальної дидактики», виокремивши базові завдання для школи. Закарпатський педагог давав методичні рекомендації до розроблення навчальних програм та практичні настанови для складання планів уроку. Понад те, за його порадами, вчитель мав викладати навчальний матеріал доступно, систематично із врахуванням індивідуально-психологічних особливостей учнів.

Як наголосили вчені, базові положення та ідеї, викладені закарпатським педагогом на сторінках його творів далеко переростають регіональне значення, не втрачають актуальності до сьогодні і потребують перевидання, а ім'я А. Волошина посідає одне з чільних місць в духовному світі історії України, її культури та науки першої половини ХХ ст.

У 5 розділі своєї праці автори зазначили, що саме політична діяльність А. Волошина, як не «стандартного» політика, але причетного до ключових суспільних подій, викликає найбільше дискусій серед дослідників. Опираючись на спогади Августина Штефана та пояснення самого А. Волошина, історики доводять, що, попри ситуативне коливання 1918 р. на користь автономії в Угорщині, політик загалом дотримувався орієнтації на Україну не з 1919 р., як твердять окремі вчені, а, щонайменше, з 1915 р. Там само. -- С. 221-223.. Не змінюючи стратегічного курсу на возз'єднання з Україною, підтриманого делегатами з місць, Центральна Руська Народна Рада (ЦРНР) все ж змушена була 8 травня 1919 р. прийняти рішення про тимчасове входження до складу ЧСР на правах автономії, позаяк, за визнанням А. Волошина, це був тоді «единственно добрий» вибір. «Але це серце і душу народу не змінить», -- знову процитували автори політика .

Автори монографії навели свідчення А. Волошина про початок його політичної діяльності з 1919 р., коли він став організатором Християнсько-народної партії в Підкарпатській Русі, хоча цей найяскравіший політичний лідер міжвоєнного Закарпаття, вже у 1918 р. входив до складу ужгородської «Ради угорських русинів», а згодом був і депутатом парламенту ЧСР, і лідером інших партій і очільником Першої Руської (української) Центральної Народної Ради, і президентом Карпатської України. Але, як наголошують вчені, відправним пунктом для вироблення програми дій закарпатського політикуму був ініційований А. Волошиним у квітні 1919 р. дискусійний «Руський клуб» Там само. -- С. 224-225. Там само. -- С. 226. Там само. -- С. 236-237.. Розглянувши партійно-політичне життя на Закарпатті, автори відзначили значний вплив комуністичної та соціал-демократичної партій у лівому політичному сегменті і аграрних правих партій, зокрема, чи не найавторитетнішої в Закарпатті Аграрної партії (з 1922 р. -- Республіканської партії чехословацьких землевласників і дрібних селян).

Проте найпильнішу увагу історики надали Руській хліборобській (земледільській) партії (РХ(З)П), заснованій у 1920 р. А. Волошиним, А. Штефаном, Михайлом і Юлієм Бращайками. Крім програмних засад цієї партії, досліджено її форми діяльності -- направлення Центру меморандумів з нагальними вимогами встановлення кордонів Підкарпатської Русі, проведення виборів до Сойму, створення Руського міністерства, призначення в адміністрацію місцевих кадрів, збільшення прав губернатора тощо. Відзначено велику роль газети «Свобода» (власник А. Волошин), яка з 1925 р. стала офіційним друкованим органом партії, і відстоювала українську мову на Закарпатті. Розглянуто резолюцію звітно-виборчого конгресу РХ(З)П, що відбувся в Ужгороді 27 лютого 1923 р., до якої заклав християнський і народний принципи А. Волошин, обраний одним із 3-х заступників голови партії М. Бращайка. «Загалом, упродовж 1920-1924 рр. РХ(Х)П була єдиною автономною політичною організацією в Закарпатті, яка дотримувалася народної -- української орієнтації», -- наголосили автори .

Слушно відзначено, що індикатором впливу партій на населення Закарпаття і його залучення до політичного життя, стали вибори до чехословацького парламенту -- Палати депутатів і Сенату Національних Зборів, які проводилися на Підкарпатській Русі у 1924, 1925, 1929 і 1935 роках. Зокрема, на виборах 1925 р. ХНП в блоці з ЧНП отримала підтримку 10% виборців і провела А. Волошина в чехословацький парламент Там само. -- С. 243-244. Там само. -- С. 244.. Посилаючись на працю О. Мишанича і П. Чучка, дослідники наводять дані про низку акцій проведених депутатом А. Волошиним на захист інтересів Закарпаття: домігся введення в краї кооперативних законів; поширення на Підкарпатську Русь закону про конгруу, зупинив агітацію деяких словацьких послів за перенесення столиці краю тощо .

Як зауважили автори рецензованого видання, вибори 1929 р. вперше показали підтримку консолідованою більшістю закарпатців зусиль влади на розвиток краю. Хоча на цих виборах ХНП і А. Волошин, який був зручною мішенню для політичних опонентів (священик із власним маєтком -- дарма, що прибуток з нього йшов на утримання сиротинця -- послідовний українофіл) не пройшли в парламент, партія зберегла підтримку 9 тис. виборців Там само. -- С. 245-246.. Автори відзначили, що у 1930-х рр., внаслідок економічної кризи, зволікання з автономією і посилення політичного тиску центральної влади в краї, зросли античеські настрої. Це засвідчили, зокрема, вибори 1935 р., на яких найбільше голосів на Закарпатті набрали комуністи (24,4%), аграрна партія, Автономно-землеробський союз на чолі з активним русофілом А. Бродієм, який увійшов до спілки з реваншистською Об'єднаною угорською партією і РНАП Там само. -- С. 251-253.. Врешті-решт, підсумували М. Вегеш і С. Віднянський, Чехословацька республіка увійшла до критичного в її історії 1938 р., практично втративши підтримку серед більшості політичних лідерів і населення Закарпаття.

Окремий, шостий розділ, вчені присвятили хронологічно короткому періоду другої половини 1938-х -- початку 1939-х років, на який припали тріумф і водночас трагедія прем'єра, а згодом і президента незалежної Карпатської України. Автори відзначили, що скориставшись слабкістю влади, словаки, а за ними й закарпатські русини-українці проголосили автономію, затверджену Прагою у жовтні 1938 р. Як досліджено авторами, політичний блок української орієнтації на чолі з А. Волошиним зумів домовитися з цього питання з русофільським блоком. Наголошено, що автономія назріла, витікаючи з логіки внутрішніх і міжнародних політичних процесів 1930-х років, але: «утворення Карпато-Української держави стало наслідком насамперед цілеспрямованої багаторічної боротьби патріотичних сил краю, зокрема українських політичних сил, очолюваних Августином Волошиним» Там само. -- С. 266. Там само. -- С. 269-274.. Науковцями спостережено, що перший автономний уряд Підкарпатської Русі (прем'єр А. Бродій, держ- секретар А. Волошин) проіснував лише з 11 до 26 жовтня 1938 р. і встиг провести три засідання з гарячих питань зовнішнього і внутрішнього становища фактично федеративної держави, зокрема щодо питань кордонів з Угорщиною і Словаччиною і возз'єднання Пряшівщини. Водночас А. Волошин як голова УЦНР схвалив маніфест Ради з 20 пунктами вимог до уряду А. Бродія. Останній, як показали автори, справедливо звинувачувався в проугорських антиукраїнських діях і, зрештою, втік до Угорщини.

26 жовтня 1938 р. уряд ЧСР звільнив А. Бродія і призначив прем'єр-міністром А. Волошина, міністром Ю. Ревая та ін., що охарактеризовано істориками як утворення виразно українського уряду. Переконливою є аргументація авторів монографії, підкріплена витягами з низки джерел, на користь того, що А. Волошин був призначений на посаду прем' єра не волею випадку і збігу обставин (М. Болжидар), а закономірно -- як авторитетний «батько народу», досвідчений політик, лояльний до уряду, толерантний до інших етносів та релігій, розумна і реалістична людина тощо Там само. -- С. 279-280.. Відзначено, що А. Волошин звернувся із закликами до солідарності всіх українців-русинів і до співробітництва з представниками русофільського табору, проте останні влаштували низку демонстрацій, мітингів, звернень на протидію новому уряду, а емігранти за океаном апелювали до того, що це уряд меншості -- НХП і соціал-демократів.

Розглядаючи діяльність другого автономного уряду Підкарпатської Русі на чолі з А. Волошиним, автори навели витяг з першого інтерв'ю прем'єра газеті «Нова свобода», де окреслено головне завдання: «оборонити цілість нашого краю, забезпечити спокій і порядок, забезпечити добробут народніх мас...» Там само. -- С. 282.. Проте, як зазначено дослідниками, добрі наміри А. Волошина порушив перший Віденський арбітраж 2 листопада 1938 р., що став результатом змови Німеччини, Італії та Угорщини, яка отримала 12% території Закарпаття, разом з містами Ужгород, Мукачеве та розвинутою індустрією. Вже 3 листопада 1938 р. Августин Волошин виступив із зверненням до закарпатців у США та українців всього світу та маніфестом до співгромадян, де вперше вжив назву «Карпатська Україна», і, попри «зранення нашої Батьківщини» закликав до підтримки уряду і згуртування Там само. -- С. 284..

Невдовзі Українська народна рада надіслала телеграму в Прагу щодо перейменування Підкарпатської Русі на «Карпатську Україну», як більш відповідну її етнічному складу. Як дослідили М. Вегеш і С. Віднянський, уряд А. Волошина, який переїхав до Хуста, зіткнувся з комплексом соціально-економічних проблем (занепад промисловості, інфраструктури, продовольча криза, безробіття, спекуляція), в умовах нападів угорських і польських терористів, внутрішньої угорської агентури, підривної листівкової і радіовійни, що не зупинило і закриття кордонів. Наведено інсинуації в угорських і польських ЗМІ про антиукраїнське повстання в Хусті, епідемію чуми з трупами на вулицях, голод з людоїдством, фантастичні ціни і навіть знищення Рахова землетрусом для цілковитої дискредитації української влади Там само. -- С. 287-290..

Відзначено, що і в таких екстремальних умовах уряд А. Волошина налагодив роботу служби безпеки, управління поліції, відділу преси і пропаганди із своїм бюлетенем та газетою «Нова свобода». Була реорганізована як бойова одиниця напіввійськова Організація народної оборони -- Карпатська Січ під орудою Д. Климпуша, проведено відбір кадрів із великої кількості бажаючих прислужитися молодій державі. Ентузіазм українців, щодо допомоги Карпатській Україні був таким великим, насамперед галичан, які переходили кордон, що А. Волошину довелося опублікувати відозву «Проти нерозважної еміграції». Як завершення перемоги українства над русофільством розцінили історики запровадження на території Закарпаття державної української мови та офіційний дозвіл вживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь» також назву «Карпатська Україна» Там само. -- С. 302.. Після цього, як зазначили науковці, пріоритетним напрямом політики уряду А. Волошина стала законотворча діяльність: розпорядження про передачу всієї влади до обрання Сойму кабінету міністрів, про право окружних начальників розпускати сільські громадські заступництва на чолі зі старостами та призначати на їхнє місце урядових комісарів і дорадчі комісії, про створення вищого суду й вищої державної прокуратури тощо.

Обставини змусили владу до авторитарних заходів, як-от введення цензури на періодичні видання, закриття осередків русофільського «Общества им. Духновича» і низки русофільських видань, створення концентраційного табору «Думен» для інтернованих осіб, зрештою, розпуск партій і утворення Українського Національного Об'єднання» (УНО) на основі 4-х проурядових партій⁴⁸ Там само. -- С. 302-304, 309-310.. Дещо суперечливою, на наш погляд, є негативна оцінка авторами авторитарних дій А. Волошина, насамперед, через вплив надмірних радикалів з ОУН у його оточенні. Ця українська радикальність не завадила УНО взяти 92,4% голосів виборців на виборах у Сойм при майже абсолютній явці на дільниці. Думається, що в екстремальних внутрішніх і міжнародних умовах Карпатській Україні не допомогла б ні демократизація з консолідацією закарпатців, ні пошук компромісів зі своїми агресивними сусідами -- Угорщиною та Польщею, про які пишуть науковці⁴⁹ Там само. -- С. 305-306.. Адже, як показав Віденський арбітраж та анексія Судет, і ЧСР, і Карпатська Україна були вже об'єктами, а не суб'єктами міжнародних відносин. Водночас треба погодитися з авторами, що уряд А. Волошина, дотримувався пронімецької орієнтації, сподіваючись зберегти територіальну цілісність краю.

Аналізуючи події у зв'язку з виборами до Сойму Карпатської України, які відбулися 12 лютого 1939 р., вчені зауважили, що у своєму зверненні до виборців 8 лютого А. Волошин ще раз заявив про наміри мирного співжиття у федерації з чехами і словаками. Вибори показали сконсолідованість населення навколо курсу на утвердження національної державності, підтриманого із 265 тис. осіб або 92,5% електорату, з яких лише 20 тис. були проти УНО або зіпсували бюлетені⁵⁰ Там само. -- С. 313.. Крім розгляду політичних успіхів, історики навели факти про дії уряду з проведення земельної реформи, впорядкування лісового господарства, електрифікації, будівництва мостів і доріг, допомоги голодуючим, скасування деяких податків, поліпшення страхування й пенсійного забезпечення, освітньо-культурні заходи, але констатували, що більшість із них так і не були доведені до кінця⁵¹ Там само. -- С. 314-318..

Як слушно наголосили вчені, головна причина невдач «не стільки в надмірній політичній, націоналістичній заангажованості уряду А. Волошина, прорахунках і помилках у його діяльності, що дійсно мали місце, скільки найімовірніше в тому, що за тих внутрішньополітичних, внутрішньоекономічних і особливо міжнародних умов, що склалися у 19381939 рр. в краї і навколо нього, Карпатська Україна не мала реальної можливості повноцінно функціонувати як автономна, а тим більше самостійна, незалежна держава. Да і часу для цього історія відвела молодій українській державі занадто мало...»⁵² Там само. -- С. 318..

Як показали вчені, долею Закарпаття на той час розпоряджався Гітлер, який запропонував правителю Угорщини М. Горті приєднати замість Словаччини Карпатську Україну. Тож в ніч на 14 березня 1939 р. 40 тисячне угорське військо вторглося в Карпатську Україну. «Німці ганебно нас обманули!», -- констатував згодом А. Волошин, який цього ж дня проголосив незалежність держави Там само. -- С. 320-322.. На плановому першому засіданні Сойму Карпатської України 15 березня 1939 р., було затверджено самостійність Карпатської України. Президентом держави обрано А. Волошина. Проте вже ніщо не могло допомогти молодій державі -- до 18 березня більша частина теренів Карпатської України була окупована угорськими військами. У гірських районах 2 тис. бійців «Карпатської Січі» героїчно протистояли угорським частинам до кінця травня 1939 р. Відтак, автори слушно стверджують: «для українців Друга світова війна розпочалася ще в березні 1939 р., і Карпатська Україна першою в Європі не визнала умов нацистського перерозподілу світу, вчинила героїчний опір угорським загарбникам,..» Там само. -- С. 328-329.. Наприкінці березня президент А. Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю. Реваєм виїхали в еміграцію, а на Закарпатті встановлено жорсткий окупаційний режим, -- констатували історики.

У підсумку автори монографії констатували, що упродовж більш ніж п'яти місяців на Закарпатті існувала українська державність двох типів: з 11 жовтня 1938 р. по 14 березня 1939 р. Підкарпатська Русь -- Карпатська Україна як автономна частина Чехословацької республіки, а 1415 березня 1939 р. Карпатська Україна, -- як незалежна держава. Це стало кульмінаційною точкою українського національного відродження на Закарпатті. Історики погодилися з думкою М. Болдижара, про те, що акт проголошення незалежності був скоріше спонтанним і став можливим у зв'язку з розпадом ЧСР, утім це не піддає жодному сумніву легітимність Карпатоукраїнської держави і її президента Там само. -- С. 329-330.. Науковці виявили глибоке розуміння значення державності Карпатської України, що вплинуло на актуалізацію українського питання в Європі, сприяло боротьбі за незалежну, соборну національну державу і вписане в новітню історію України яскравими сторінками, так само, як і ім'я президента закарпатської держави Августина Волошина. Наголошено, що виникнення Карпатської України як держави також чітко продемонструвало усьому світові, що на Закарпатті живуть українці, які прагнуть своєї державності і соборності з Великою Україною.

У сьомому розділі під назвою «В еміграції», ретельно, з використанням документів з румунського та російського («Особова справа А. Волошина») архівів, простежено маршрут від'їзду А. Волошина з деякими іншими членами уряду через румунський кордон та подальше перебування політика в Югославії, Німеччині, остаточне осідання в Празі у травні 1939 р. При цьому історики відзначили, що А. Волошин не просто мандрував, а далі служив українській справі. 30 березня 1939 р. він опублікував у «Вістнику українського товариства “Просвіта”» в Загребі яскраве «Великоднє звернення до українців Югославії», де зазначив, що хоча Карпатська Україна впала в нерівній боротьбі, її герої дали приклад, як треба відстоювати національний ідеал і закликав українців творити «національний моноліт», щоб у вирішальний момент осягнути і боронити своє право Там само. -- С. 335.. Крім того, А. Волошин зустрівся в Берліні із П. Скоропадським і все ще сподіваючись на допомогу Німеччини, разом з Ю. Реваєм, С. Клочураком і А. Штефаном підготував меморандум, де наголошено: «Винятково можливим вирішенням ситуації, яка склалася, є відокремлення Карпатської України від Угорщини...» Там само. -- С. 337.. Як зауважили дослідники, вибір столиці Чехословаччини для проживання був зроблений ним далеко не випадково -- через доброзичливе ставлення Волошина до цієї країни та її демократичний лад. Напевне, відіграла свою роль і перспектива працевлаштування в Українському вільному університеті (УВУ), де А. Волошин ще 14 жовтня 1938 р. отримав ступінь доктора прав. Вчений працював професором педагогіки (та 2 роки деканом) аж до свого другого арешту органами НКВС у травні 1945 р., коли він вже займав посаду ректора.

М. Вегеш і С. Віднянський, вдало поєднуючи біографічний метод з просопографічним, досить ґрунтовно проаналізували суспільно-політичне середовище у якому жили і творили українські емігранти в ЧСР та, зокрема, в Празі. Автори відзначили, що міжвоєнна хвиля української еміграції виділялася за масовістю, кількістю інтелігенції і студентів. Історики наголосили, що головною відмінністю емігрантів із Росії у ЧСР від еміграції у інших країнах була цілеспрямована регуляція міграційних процесів задля концентрації в країні науково-культурних кадрів, які би підготували нову інтелігенцію для майбутньої демократичної і федералістичної Росії, коли там розпочнеться період «реконструкції». Тому саме в Чехословаччині у 1920-1930-ті роки емігрантам, як правило, надавалися т. зв. «паспорти Нансена», що надавали їм статус бездержавних і прирівнювали до громадян республіки або до привілейованих чужинців. Крім того, президент Т. Масарик і його оточення розраховували на те, що проведення «російської допомогової акції», проголошеної влітку 1921 р., перетворить ЧСР на провідний слов'янський центр у Європі Там само. -- С. 337-340..

Наголошено, що Прага була з початку 1920-х рр. і практично до 1945 р., одним із найбільших центрів українського культурного, наукового й громадсько-політичного життя та одним із найактивніших осередків української еміграції в Європі. Тут у міжвоєнні роки діяли українські педагогічне, воєнно-наукове, студентські товариства, Музей визвольної боротьби України, Український національний архів, Празька літературна школа та інші українські інституції й організації, а також виходило друком 98 назв українських часописів і бюлетенів Там само..

Окремо охарактеризовано вагомий внесок в утвердження української освіти, науки і культури Українського вільного університету, який функціонував у Празі з жовтня 1921 по травень 1945 рр. і зосередив у міжвоєнні роки понад 100 викладачів і вчених, у тому числі 56 професорів Там само. -- С. 345.. Автори відзначили, що тільки завдяки зусиллям професорів УВУ О. Ко- лесси, О. Мицюка, І. Барковського та А. Волошина, а також прихильному ставленню міністра освіти Я. Капраса та деяких німецьких вчених УВУ продовжував діяти, отримавши в 1939 р. 100 тис. крон кредиту і вдвічі більшу дотацію в 1940 р. Там само. -- С. 346.. Аналізуючи різні відповіді на питання, чому УВУ, на відміну від чеських закладів не був ліквідований, автори підтримали зважені аргументи Я. Рудницького: університет був поза орбітою чесько-німецького конфлікту, а належав до «нейтральних» установ з розряду «антисовєтського» фронту, а деякі професори мали особисті зв'язки з німецькою адміністрацією Там само. -- С. 346-347. Там само. -- С. 348..

Автори видання, посилаючись на підрахунки Т. Беднарджової, висвітлили також науково-педагогічну творчість А. Волошина у Празі, який встиг підготувати до друку книжки обсягом 80 др. арк., в тому числі праці «Теорія виховання», «Педагогічна телеологія», а також історичні драми, оповідання з верховинського життя, переклади релігійних творів тощо . Постійно, як і раніше, турбувався А. Волошин і про практичну підтримку шкільництва виховання дітей і юнацтва: врятував від закриття Модр- жанську українську гімназію, підтримував дітей в сиротинці, клопотав про українських студентів у Братиславі тощо. Проте, як зазначили історики, арешт А. Волошина і ліквідація університетської бібліотеки (понад 10 тис. книг) та архіву (вивезено до СРСР) поклали край сподіванням останнього ректора празького періоду УВУ на можливість збереження вишу.

У восьмому розділі монографії науковці проаналізували обставини ув'язнення А. Волошина, який, не відчуваючи за собою вини і сподіваючись на волю Божу, відмовився від виїзду за кордон, підготовленого А. Штефаном. Спершу, за свідченням Е. Дутко, широко наведеним авторами, представники радянських спецслужб разом з його ректором десь 8 чи 9 травня 1945 р. оглянули УВУ. 11 травня співробітники СМЕРШу забрали ключі від ректорської канцелярії та архів УВУ, а 15 травня ув'язнили А. Волошина в Празі і вже на вечір доставили літаком в Лефортівську тюрму Там само. -- С. 353-358.. Як показано дослідниками, Лефортово відрізнялася від інших в' язниць особливо жорстоким режимом, жалюгідним харчуванням, жахливими умовами утримання і підлими наглядачами. Якщо врахувати 71-річний вік А. Волошина, його провіденційний світогляд, хворий шлунок, через що він віддавав їжу співкамернику та катування на допитах, то можна зрозуміти, чому він визнав свою вину майже по всіх пунктах звинувачення.

Дослідники документально засвідчили, що після останнього допиту 20 червня слідчим Вайндорфом, котрий представив А. Волошину звинувачення в тому, що він «проводив ворожу діяльність проти Радянського Союзу», здоров'я вченого різко погіршилося і його перевели в Бутирську тюрму. Так само документами і свідченнями очевидців, зокрема лікаря родини Волошиних М. Долиная, підтверджено останні дні, діагноз хвороб, смертний час 11 липня 1945 р. і посмертний вигляд видатного українця: «Побите око, вирваний золотий зуб, спухнутий, ноги як колоди, чорні, був без відома, вже не дихав» Там само. -- С. 366.. На завершення розділу автори навели розлогий Заповіт А. Волошина, у якому, зокрема, пожертвувано маєток в селі Селешка Чину с.с. Василіянок в Ужгороді «для піддержування сиротинців, заложених пок. жінкою моєю і мною в Ужгороді і в Хусті, і для новіціяту Чина», а також по 50 тис. на фундацію 3-х інших інтернатів та семінарії в Ужгороді. У політичній частині документу заповідається передусім церковна єдність українського народу на засадах християнської етики під офірою наслідника св. ап. Петра й політична свобода, досягнута у федерації з сусідніми народами Там само. -- С. 367-370..

Вдало підібраний епіграф до 9-го розділу, де наведена думка ще одного закарпатського подвижника міжвоєнної доби Василя Ґренджа- Донського: «Як чехи мають свого Масарика, так і ми, підкарпатські українці, маємо свого Августина Волошина. Це наша гордість і слава наша. Волошин -- наша новітня історія» Там само. -- С. 372.. Судячи з відомої нам літератури, авторського тексту М. Вегеша і С. Віднянського та двох останніх розділів їх праці, де наведені мемуарні і документальні джерела, така оцінка історичної постаті президента Карпатської України є зваженою і правомірною. Дотримуючись послідовності та принципу об'єктивності, автори надають власну історіографічну оцінку спогадам і нарисам соратників майбутнього президента, починаючи з першої публікації Володимира Бірчака 1924 року, де він високо оцінює А. Волошина як педагога, громадського діяча універсального злету, носія християнської любові й доброти, за що його й називали не вождем, а «Батьком», та книжки 1940 р. видання, де, на думку авторів, перебільшуються суперечності в Карпатській Україні між старшими за віком лібералами на чолі з Волошиним і молодими, радикальнішими націоналістами Там само. -- С. 373-375.. Після короткого огляду спогадів священика Д. Поповича, який висвітлив не тільки церковну діяльність А. Волошина, й здобутки як педагога, науковця, політика, письменника дослідники нагадали, що піонерами у виданні спогадів про закарпатську державу і її президента є автори збірника «Карпатська Україна в боротьбі», який побачив світ у Відні в 1939 р.