Життєвий подвиг "батька" срібної землі у новій праці його земляків (Рецензія на книгу: Микола Вегеш, Степан Віднянський. Августин Волошин - "батько карпатоукраїнського народу"

Окремо зупинилися автори на зворушливих мемуарах М. Бажан- ського, на підставі яких підтверджено, що А. Волошин дбайливо і чуйно ставився до талановитих людей, своїх помічників в розбудові держави. Зокрема, прем'єр уберіг М. Бажанського, свого канцеляриста і редактора тримовного «Урядового Бюлетеню», та деяких інших емігрантів з Галичини, від видачі Польщі. З-поміж іншого, наведено влучний, як на нас, вислів М. Бажанського про А. Волошина: «Можна навіть його назвати людиною поза часом і простором. ... Він усвідомив собі, що він вже більше не належить собі самому. Належить людям блискучої доби і всім тим, що прийдуть і народяться.». Щоправда, М. Бажанський тут же окреслив той рідний простір, за який найбільше вболівала душа А. Волошина: «.що прийдуть і народяться в Хусті, Рахові й там далеко в горах, вівчарам, а на долах -- людям з мускулястими руками, що міцно керують дарабами на Тисі» Та само. -- С. 384..

Велике значення, на думку авторів, мають спомини відомого діяча ОУН і поета О. Ольжича, який одним із перших прибув у Карпатську Україну (1938 р.), воював за неї і у мемуарах «Вояки-будівничі» та «Український націоналізм», відзначив позитивний вплив ідеології українського націоналізму на розвиток політичного життя у Закарпатті.

Як наголошують науковці, особливо цінний матеріал міститься в щоденнику і споминах В. Ґренджі-Донського. Цей талановитий закарпатський письменник висвітлив витоки національної свідомості А. Волошина, починаючи з хати його батьків, як і де по навколишній Верховині лунала українська мова. Як випливає з монографії, не проминув увагою В. Ґренджа-Донський наукові успіхи А. Волошина, котрий здобув фах не лише теолога, а й фізика та посаду викладача ужгородської учительської семінарії. А найбільшою заслугою А. Волошина, на думку його земляка, було те, що в часи найбільшої мадяризації він писав і видавав українські книжки, підручники, редагував майже єдину на той час газету «Наука», організував разом з іншими друкарню і книгарню «Уніо». «Ці слова В. Ґренджі-Донського є відповіддю деяким нашим історикам, які намагаються зробити з А. Волошина “слугу кількох господарів”, який переходив від одних до інших заради своєї кар'єри», -- компетентно зауважують автори Там само. -- С. 389.. Вони відзначили також, що В. Ґренджа-Донський у своєму «Щоденнику» одним з перших звернув увагу на політичну діяльність А. Волошина, зокрема, на мужнє сприйняття ним рішення Віденського арбітражу.

З-поміж праць, виданих за кордоном, вчені виділили дві книги та десятки статей А. Штефана -- найбільш здібного послідовника А. Волошина у справі освіти та виховання, і його ретельного біографа. Наведено помічений А. Штефаном факт: закарпатські українці називали «Батьком» лише двох своїх великих синів -- Олександра Духновича і Августина Волошина. Не обмежуючись характеристикою багатогранної особистості А. Волошина і діяльності як провідного педагога Закарпаття, А. Штефан детально описав його політичні погляди у 1918-1919 рр., а найбільше -- керівництво Карпатською Україною Там само. -- С. 393-396..

На матеріалі публікацій С. Росохи, П. Кукурудзи, Ю.А. Шерегія історики висвітлили ще одні сторінки насиченого життя А. Волошина -- його заслуги у заснуванні і роботі «Просвіти», де він був заступником голови організації, та першого в історії Закарпаття руського театру. Прізвище А. Волошина постійно було серед жертводавців на користь театру «Нова сцена», де ставилися і його п'єси, зокрема, чи не найкраща драма на той час (1921 р.) «Маруся Верховинка», у якій він відстоював українську школу.

Багато уваги надано також спогадам В. Шандора, який в 1939 р. виконував відповідальні обов'язки представника уряду Карпатської України в Празі. В. Шандор відкинув інсинуації про те, що А. Волошин когось посилав у табір, для чого були інші органи, а його політична зваженість та мудрість взагалі вплинула на зміну ставлення чехів до українців та української державності і затвердження прем'єр-міністром. Автори монографії, як і В. Шандор, загалом підтримали позицію А. Волошина, на якого тиснули закарпатські націоналісти, щодо негайного проголошення самостійності. Враховуючи ситуацію в Європі і ризики для Карпатської України, прем'єр відстоював федерацію в ЧСР, аж до виходу з неї Словаччини. На матеріалах В. Шандора та архівних документах історики проаналізували також перемовини керівника Карпатської України з проводом ОУН (М) і підписання угоди «в справі устійнення взаємовідносин і напрямах співпраці» 21 липня 1939 р., але відмову А. Волошина підписати статут Національної Ради навесні 1944 р.⁷² Там само. -- С. 398-408..

Не оминули дослідники і спогадів тих, хто критикував А. Волошина з правого табору (І. Рогач, С. Росоха, Ю. Химинець) вважаючи, що уряд А. Волошина був надто поміркованим, ліберальним, «соціал-демокра- тичним», «застарілим», бо не хотів відразу проголошувати незалежність Карпатської України. Водночас, як випливає із наведених спогадів Є. Єф- ремова в критичний момент угорського вторгнення 14-15 березня 1939 р. прем' єр діяв рішуче і непохитно, відкинув капітуляцію і підтримав рішення боронити Карпатську Україну. Як вважали більшість дослідників і сам А. Волошин, що видно із його заяви на урядовій нараді 14 березня, сутички між карпатськими січовиками і чеським військом в ніч з 13 на 14 березня 1939 р., були спровоковані Прагою. Однак, як зазначили М. Вегеш і С. Віднянський, існує точка зору про те, що не чехи, а січовики, зокрема члени ОУН, виступили ініціаторами захоплення чеської зброї, що вилилося у бої 13-14 березня.

Прокоментовані авторами і зворушливі вчинки людяності і жертовності, які проявляло подружжя Волошиних і запам'ятали вихованки сирітських притулків. А. Халахан: «Так от, для мене, як і для інших 22-х дівчат-сиріт, що виховувалися у приватному сиротинцю Волошинів, “мама” і “татко”, так ми їх називали за їх бажанням, -- це були святі люди. Вони оточили нас такою опікою, якої ми не знали навіть від рідних батьків...»; В. Василиха: «Дуже потрібно, щоб про це люди знали. Бо багато закарпатців добрим словом згадують їх. Святі були люди. Бідним, обездоленим людям допомагали».

Як наголосили автори, представлені у 10 розділі фольклор і художні твори закарпатців виявляють високу оцінку народом Августина Волошина та сатиричну щодо закарпатських русофілів А. Бродія і С. Фенцика. Історики навели приклади із добірки народних пісень, зібраних І. Хлантою, як-от фрагмент із пісні «Ой у жовтні в тридцять восьмім (почалося нове життя)» :

«Ой ти, батьку, Волошине, ім'я твоє любе,

Віримо ми в слова мудрі -- Україна буде» Там само. -- С. 420-421..

До найвідоміших пісень, які присвячені А. Волошину і Карпатській Україні історики зарахували «Ой не змогли січовики», «Ой ви, хлопці, не журіться», «З Арданова до Хуста», «Це герої України» та чимало інших ін. .

Авторами здійснено джерелознавчий аналіз творів про Закарпаття і А. Волошина також низки українських письменників і поетів. Констатується, що яскраво і достовірно змалював бурхливі дні Карпатської України лауреат Шевченківської премії Мирослав Дочинець у романі «Вічник: Сповідь на перевалі духу» (2013). Окреме місце відведено ще одному Шевченківському лауреатові Петрові Скунцю, якому належать, на наш погляд, пронизливі геніальні рядки:

І все ж перед Богом схилю я коліна за те, що Вкраїна Карпатська була, що є на планеті Карпатська Вкраїна, -- любім її браття, вона ще мала.

Стоїть наодинці із Богом Волошин, і Бог до Вкраїни обличчям стає Там само. -- С. 430..

Підсумовуючи огляд рецензованого видання, вважаємо, що безперечно, легше знайти його переваги, ніж упущення авторів, адже обидва вони давно і послідовно розробляють історію Срібної землі і здобутки її славетного сина. З цією тематикою ще з 1990-х рр. пов'язані докторські дисертації члена-кореспондента НАН України Степана Віднянського та професора Миколи Вегеша і їх спільні публікації, в тому числі про Там само. -- С. 432-433. Там само. -- С. 446-447.

А. Волошина Вегеш М.М., Віднянський С.В. Волошин Августин. Малий словник історії України / ред. В.А. Смолій. Київ: Либідь, 1997. С. 97-98; Вегеш М.М., Віднянський С.В. Волошин Августин Іванович. Енциклопедія історії України: у 10 т. / Ін-т історії України НАН України. Т. 1: А-В. Київ: Наукова думка, 2003. 688 с.: іл. С. 625.. М. Вегеш одним з перших в республіці ще в 1993 р. опублікував монографію з історії Карпатської України, а наступного року -- і про її президента Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939): соціально-економічний і політичний розвиток. Ужгород: Патент, 1993. 136 с.; Вегеш М., Гомоннай В., Зимомря М. Августин Волошин: До 120-річчя від дня народження видатного громадського, культурного та церковного діяча України. Слупськ-Ужгород, 1994. 126 с., а С. Віднянський першим увів цю тематику до фундаментальних академічних монографій вітчизняних істориків як органічну складову процесів державотворення в Україні Віднянський С. Політичні процеси в Закарпатті. Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. / редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. Т. 5: Українці за межами УРСР (1918-1940). Керівник тому В.П. Трощинський. Київ: Генеза, 2003. С. 621-694; Віднянський С. Політичний рух на Буковині та Закарпатті. Україна: політична історія. ХХ -- початок ХІХ ст. / редрада: В.М. Литвин (голова) та ін. Редкол.: В.А. Смолій, Ю.А. Левенець (співголови) та ін. Київ: Парламентське вид-во, 2007. С. 616-662; Віднянський С. Державний устрій Підкарпатської Русі -- Карпатської України. Історія державної служби в Україні: У п'яти томах. Т. 2 / Відповідальні редактори: Т.В. Мотренко, В.А. Смолій. Київ: Ніка-Центр, 2009. С. 33-96. Якщо врахувати, що поважним вченим належать десятки інших монографій з історії Закарпаття та видатних осіб краю і вони продовжують розробляти цю тему, то зрозуміло, що рецензована книга має високий рівень аргументованості і об'єктивності, який забезпечений дуже солідною джерельною базою. Використано архівні документи різних держав, в тому числі матеріали судової справи А. Волошина, спогади свідків подій, його родичів і соратників, наукову та художню літературу, публікації в періодичних виданнях, а головне -- здійснено глибокий джерелознавчий та історіографічний аналіз величезного наративу.

Іншою прикметною рисою ефективної наукової технології авторів є поєднання описового історичного методу, необхідного для акцентуації на окремих подіях, явищах та життєвих віхах головного героя книги, з компаративним проблемним підходом до аналізу та інтерпретації тих чи інших неоднозначних ситуацій та оцінок поглядів А. Волошина, які зустрічаються в науковій літературі (ліберал чи радикал, конформіст чи послідовний, прибічник чи противник самостійності т. ін.). Приємно вражає методологічний арсенал істориків, який має синергетичний ефект всебічності і системності та створює панорамне зображення могутньої духом і волею постаті президента Карпатської України. Автори далеко вийшли за межі біографічного методу, загалом витримуючи просопографічну лінію зображення людини на тлі епохи, в контексті бурхливих і суперечливих подій, політичних, соціально-економічних процесів у Срібній землі та Центральній Європі. Водночас уміло, в кращих традиціях А. Берра, використано метод культурно-історичного синтезу для дослідження етнокультурних, соціальних явищ і подій, в гущі яких знаходився як справжній будитель Августин Волошин: міжетнічних відносин на Закарпатті, конфлікту між москвофілами та українофілами, еволюції національної свідомості від русинів до українців, боротьби за рідну школу, читальні, театр, кириличне письмо тощо. В цьому сенсі заслугою дослідників є виявлення невідомих або маловідомих фактів про стосунки і взаємовпливи різних людей, культурних, релігійних і політичних діячів, з якими перетинався або співпрацював А. Волошин -- з митрополитом А. Шептицьким, президентом ЧСР Т. Масариком, його учнями і співробітниками А. Штефаном, В. Гренджа-Донським, І. Рогачем, М. Бажанським та ін. За допомогою застосування філософсько-антропологічного і історико-психологічного методів та щедрого залучення спогадів сучасників видатного вченого і політика, авторам вдалося відійти від «канонізації» А. Волошина і показати його як християнина за світоглядом і мораллю («моральна правда»), жертовного благодійника і священнослужителя, опікуна і вихователя сиріт, як живу, різнобічно обдаровану людину, котра у надзвичайно важких умовах іноді йшла на політичні компроміси задля блага рідного краю і свого «солодкого народу». Так само продуктивним і унікальним для біографічних праць є історіографічний та герменевтичний аналіз авторами на лише праць самого А. Волошина, зокрема психолого-педагогічних, щодо яких уміло застосовані міждисциплінарні навички, а й наукових, мемуарних та художніх творів.

Зважаючи на всебічне охоплення ментального портрета та життєпису Августина Волошина, здається деякі риси цієї історичної постаті могли б мати чіткіше окреслення із більшим залученням до аналізу його автобіографічних «Споминів» та художньо-історичних творів. Понад те, читачу цікаво було б точніше дізнатися про мотивацію відмови А. Волошина виїхати в еміграцію після вступу до Праги радянських військ: християнський провіденціоналізм, політична недооцінка загрози чи житейські обставини?

Ще рельєфнішими, як на нас, могли бути виписані і погляди А. Волошина на політику керівництва ОУН(м) та представників організації в уряді в контексті радикалізації останніх та орієнтації на Німеччину. Адже, як зазначено авторами, існують різні інтерпретації позиції українського політика. Зокрема, продовжуються інсинуації щодо еволюції А. Волошина до фашизму, подібно до словацького радикала А. Глінки, як, наприклад, у публікації нині вже ізраїльського науковця Ю. Радченка «Забуте насилля: Карпатська Січ та євреї (1938-1939)» у часописі «Модерна Україна» (2016 р.).

Зустрічаються, як це буває у великих роботах, і деякі технічні огріхи, як-от різнобій у датуванні смерті батька А. Волошина Вегеш Микола, Віднянський Степан. Августин Волошин -- «батько карпатоукраїнського народу». -- Київ: Парламентське видавництво, 2020. -- С. 92-93. Там само. -- С. 313., відсотку виборноців, що взяли участь у голосуванні , але це не применшує великого наукового та просвітницького значення добротно документованої, доступної за стилем та щедро ілюстрованої монографії.

Загалом життєпис історичної особистості «батька» закарпатських українців, який представляв «Землю без імені», але став головним рушієм до найменування краю Карпатською Україною, конче необхідний для науковців, учнівської молоді, а ще більше для усвідомлення українською спільнотою територіальної і духовної соборності народу, особливо на Південному Сході, де населення ще, значною мірою, перебуває в полоні комуно-російських стереотипів про чужих «западенців». Відтак, сподіваємося, що «наукова поема» про великого подвижника української справи на Срібній землі двох представників авангардної когорти вітчизняної історичної науки знайде не лише своє місце у столичних бібліотеках а й у серцях читачів у всіх куточках Великої України.

Размещено на Allbest.ru