"Чорні лебеді" Української революції: (не)ймовірні випадки західноукраїнської державності

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Чорні лебеді" Української революції: (не)ймовірні випадки західноукраїнської державності

Іван Монолатій

доктор політичних наук, професор,

професор кафедри політології, Прикарпатський національний університет

ім. В.Стефаника (Івано-Франківськ, Україна),

Анотація

Мета статті полягає в дослідженні маловивчених і дискусійних проблем Української революції, зокрема особливостей становлення й розвитку західноукраїнської державності в 1918-1919 рр., а також окремих питань політичної історії Західноукраїнської Народної Республіки 1918-1923 рр., ґрунтуючись на теорії «чорного лебедя» Н.Н.Талеба. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, етнічної політології, системності, науковості, міждисциплінар- ності. Використано такі загальноісторичні методи: історіографічний, історико-генетичний і термінологічний аналіз, компаративний, типологічний. Автор дотримується методології інституціона- лізації політичних акторів в умовах політизації етнічностей. Наукова новизна. Обґрунтовано три дослідницьких гіпотези, пов'язані з подіями на Галичині 1918-1919 рр.: Листопадовий зрив - як «чорний лебідь» західноукраїнської державності; проголошення Українською Національною Радою об'єднання ЗУНР з Українською Народною Республікою - як приклад «чорного лебедя», оскільки практична [не)реалізація задуму мала серйозніші наслідки, ніж здавалося сучасникам; проголошення диктатури Є.Петрушевича 9 червня 1919 р. [ще один «чорний лебідь»), що призвело до повернення до правової моделі ЗУНР і слідування в напрямку самостійної «Галицької Держави». Висновки. Листопадовий зрив 31 жовтня - 1 листопада 1918 р. засвідчує не лише Талебовий перехід від середньостану (Габсбурзької монархії - тиранії колективного) до крайньос- тану [ЗУНР - тиранії випадкового), а його «чорного лебедя» - події екстремального характеру, котра мала епохальні наслідки для реґіону. Листопадовий зрив став «чорним лебедем» не для тогочасних галицьких українців [хоча й почасти), а для «чужих» - насамперед поляків та євреїв на Галичині. З іншого боку, ця подія [як «чорний лебідь») спровокувала нову [після Першої світової) війну - спочатку за Львів, а вже потім і за Галичину. Тому ця обставина лише загострює проблему «чорного лебедя» як [неімовірного випадку західноукраїнської державності 1918-1919 рр. ЗУНР як крайньостан уже після Листопадового зриву потерпала від «чорного лебедя»; досвід минулого не допоміг реґіональним політичним акторам передбачити майбутнє [Галичини, ЗУНР); тиранія випадкового [емоційно забарвлене рішення УНРади від 3 січня 1919 р.) трапилася знову й переможець [УНРада) отримав усе, чого домагався [приєднання до УНР); історія почала знову «стрибати» - уже після 22 січня 1919 р. Однак, зважаючи на Талебові міркування, другий «чорний лебідь» - це, скоріш за все, «недо-чорний», «сірий лебідь». Його з'яву передбачали найперше зовнішні, а вже потім внутрішні політичні актори, починаючи з грудня 1918 р.: вони були готові до його появи [що й відбулося 3 січня 1919 р.), а відповідним інструментарієм став «передвступний договір», підписаний у Фастові. Акт установлення диктатури від 9 червня 1919 р., хоча й не безпосередньо [однак за наявності інших складових), певною мірою призвів до зміни статусу Галичини на геополітичній шахівниці тогочасної Європи, що його увиразнив цілий «каскад» подій: 1) рішення Найвищої ради Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. про дозвіл Польщі зайняти Галичину; 2) Варшавський договір 1920 р. [Пілсудського - Петлюри), згідно з яким до Польщі мала відійти і Східна Галичина; 3) Ризький договір 1921 р., що, фактично, анулював Варшавський, а УСРР відмовилася від претензій на Східну Галичину, передавши її ІІ Речіпосполитій; 4) рішення Ради послів держав Антанти від 15 березня 1923 р. про визнання суверенітету Польщі, у тому числі й над Східною Галичиною.

Ключові слова: Українська революція, теорія «чорного лебедя», Західноукраїнська Народна Республіка, Галичина, Україна, Польща.

Ivan Monolatii

Doctor of Political Sciences (Dr. Hab. in Political Sciences), Professor, Professor at Department of Politology, V.Stefanyk Precarpathian National University (Ivano-Frankivsk, Ukraine)

“Black Swans” of the Ukrainian Revolution:

(Im)Probable Cases of the Western Ukrainian Statehood

Abstract. The purpose of the study are understudied and disputable aspects of the Ukrainian Revolution, mainly on how Western Ukrainian statehood was established and developed in 19181919, as well as some specific issues of the political history of Western Ukrainian People's Republic (WUPR) in 1918-1923, building up on the theory of Black Swans developed by Nassim Nicholas Taleb, a Lebanese-American mathematician. The research methodology is based on the principles of historicism, ethnical politology, systemicity, science, interdisciplinarity. The following general historiographical methods are used: historiographical analysis, historical-genetic, terminological analysis, comparative, typological. The author adheres to the methodology of institutionalization of political actors in the context of politicization of ethnicities. The scientific novelty. The first hypothesis studies the November Action as the Black Swan of Western Ukrainian statehood. The second deals with the events of 3 January 1919 when the Ukrainian National Rada (Council) approved the union of WUPR and Ukrainian People's Republic (UPR) that in the author's opinion is an example of the Black Swan because its (non)implementation had far more grave consequences than its contemporaries thought it would. The third theory analyses another Black Swan, which is the nomination of Ye.Petrushevych as a dictator on 9 June 1919 that led to the return to WUPR legal framework and the pursuit of the independent "Halychyna State". Conclusions. The first hypothesis demonstrates that the November Action of 31 October - 1 November 1918 testifies not only to Taleb's transition from Mediocristan that is the Habsburg Empire, a tyranny of the collective, to Extremistan represented by WUPR, a tyranny of the accidental, but also to the Black Swan event that had epochal consequences for the studied region. The author is certain, the November Action became the Black Swan not only for Halychyna Ukrainians (to some extent, though) but also for "strangers", first of all for Poles and Jews residing in Halychyna. On the other hand, the November Action, as the Black Swan, sparked a new warfare (after World War I) first for Lviv and then for Halychyna. Therefore, this situation just aggravates the Black Swan problem as an (im)probable event of Western Ukrainian statehood in 1918-1919. The second hypothesis indicates that WUPR being Extremistan after the November Action (1 November 1918) suffered from the Black Swan. Experience of the past did not help regional political actors to foresee the future including the one for Halychyna and for WUPR. The tyranny of the accidental that was the emotionally tinged decision of the Ukrainian National Rada on 3 January 1919, happened again, and the winner, the Ukrainian National Rada, took all it aspired to, i.e. joining the Ukrainian National Rada. The history started "jumping" again - this time after 22 January 1919. However, keeping Taleb's contemplations in mind, the second Black Swan is more likely to be nearly-Black or Grey given the fact that its occurrence was foreseen first by external and then by internal political actors after December 1918. They were ready to that happening which eventually took place on 3 January 1919, and the Preliminary Agreement being signed in Fastiv worked as a suitable tool. The third hypothesis proves, the introduction of Dictatorship on 9 June 1919, indirectly though, in a certain way led to the change of Halychyna's status on the geo-political chessboard of Europe. This new status got embodied through a "cascade" of events: 1) the decision of the Supreme Council at the Paris Peace Conference on 25 June 1919 to allow Poland to take over Halychyna; 2) the Treaty of Warsaw (Pitsudski - Petliura Agreement) of 1920 under which Eastern Halychyna, among other lands, was ceded to Poland; 3) the Treaty of Riga of 1921 which de facto abrogated the Treaty of Warsaw, whereas UkSSR renounced its claims to Eastern Halychyna by handing it over to II Rzeczpospolita; 4) by its decision of 15 March 1923, the Conference of Ambassadors of the great powers of the Entente recognized the sovereignty of Poland with Eastern Halychyna being part of its territory. In the conclusions author emphasizes that under Taleb's theory, the Black Swans of the Ukrainian revolution scaled down to Western Ukraine could be assigned to the respective quadrants: the first Black Swan (the November Action) to the Fourth Quadrant of the positive Black Swan, the third Swan (Dictatorship of the Western Province of UPR) also to the Fourth Quadrant but of the negative Back Swan. Though, the second Black Swan or the first and the only Grey Swan (Ukrainian National Rada's decision on the union) is most likely to be in the Third Quadrant which implies simple payoffs, i.e. the probability of this Swan had no impact on the final result (22 January 1919). Hence, they are only the November Action and the Dictatorship that fit in the Fourth Quadrant of the Black Swan domain. теорія чорного лебедя талеба

Keywords: Ukrainian Revolution, Black Swan theory, Western Ukrainian People's Republic, Halychyna, Ukraine, Poland.

Українська історична наука, якщо вона справді хоче вийти за рамки національної методології трактування політичних явищ в їх історичній ретроспективі, не може не послуговуватися «екстраваґантними» на перший погляд теоріями, запропонованими західними інтелектуалами. Зокрема, коли йдеться про новітні інтерпретації подій і наслідків Української революції 1914--1923 рр. її реґіональні особливості певною мірою «вписуються» у сучасну методологію теорії випадковості, якщо візьмемо за досліджуваний хронотоп Західноукраїнську Народу Республіку, а відтак -- і Західну Область УНР. Використання досвіду цієї української держави як певного дослідницького майданчика дозволить з'ясувати, чи доцільно послуговуватися здобутками західної науки для пояснення особливостей українського державотворення не лише на Галичині, а й на Наддніпрянщині в 1917--1921 рр.

Актуалізуючи заявлену тему, найперше маємо звернутися до теорії «чорного лебедя», яку запропонував американський математик ліванського походження Н.Н.Талеб. Для нього те, що він називає «чорним лебедем» -- це подія, яка відповідає трьом ознакам: вона виняткова, абсолютно несподівана, і ніщо в минулому її не обіцяло; вона справляє колосальний влив; людська природа змушує вигадувати їй пояснення «заднім числом». До того ж ненастання дуже очікуваного -- теж «чорний лебідь»: «За логікою “чорного лебедя”, те, чого ви не знаєте, набагато важливіше за те, що ви вже знаєте. [...] багато “чорних лебедів” сталися й набули такого значення саме тому, що їх ніхто не чекав» Талеб Н.Н. Чорний лебідь: Про (не)ймовірне у реальному житті / Пер. з англ. М.Климчук. 2-ге вид. -- К., 2017. - С.9--10, 10 (прим.*), 11..

Переконаний, не слід себе обманювати поясненнями, що їх поспішить надати історіографія історії Української революції, її поясненнями про «визначальну для українського революційного руху у Східній Галичині у 1918 р. перемогу революції 1917 р. й утворення УНР», «зрозуміле бажання» «одного народу» до безумовного возз'єднання Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- Івано-Франківськ, 2006. -- С.44.. Ба більше: повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. народило історіографічну й політичну леґенду творення держави західних українців у ХХ ст., яке можна вважати прецедентом в Українській революції 1914--1923 рр. Адже тут українці леґальним чином проголосили Українську державу в межах Австро-Угорщини, очікували мирної передачі влади на Східній Галичині, а збройне повстання 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р. в геополітичних реаліях загострення польсько-українських взаємин стало доконаним фактом як військовий переворот.

Листопадовий зрив: «екстремальна подія, виняткова, абсолютно несподівана»

Перші враження очевидців подій осені 1918 р. на Галичині -- прикра несподіванка для них самих, такий собі «кінець світу» Kotynska K. Lwow: O odczytaniu miasta na nowo. -- Krakow, 2015. -- S.49--59.. Так, принаймні, говорять спогади про «ще не-минуле» (вислів Н.Н.Талеба) тих, котрі зважилися засвідчити на папері свій пам'яттєвий суб'єктивізм. Утім, застерігає автор «Чорного лебедя», говорячи про оманливість наративу, «ви пам'ятаєте не подію, а останній спогад про подію і, навіть не усвідомлюючи, змінюєте історію з кожним новим спогадом (курсив Н.Талеба -- І.М. )» ТалебН.Н. Чорний лебідь... - С.83..

«Хрестоматійними» вже стали спогади творців Листопадового зриву щодо реакції місцевого населення. Наприклад, у Коломиї враження були такі: «Ніч з 31 жовтня на 1 листопада пройшла щасливо і спокійно. Мешканці міста здивовано стрічали ранок 1 листопада (тут і далі, якщо не зазначено іншого, курсив мій --М.). Читали відозву. Серед українців -- безгранична радість, серед жидів -- вичікування [...] Місцевості, де влада вже була в українських руках, відзивалися в українській мові, інші запитували: “цо сє у вас дзєє?” (“Що у вас діється?” -- І.М.)» Бемко В. Листопадові події в Коломиї // «Над Прутом у лузі.»: Коломия в спогадах / За ред. З.Книша. -- Торонто, 1962. -- С.121--122.. А от про Львів маємо такий спогад: «Була це пятниця, до того свято по латинському обряду, день Всіх Святих, і населення міста тим численніше висипалось на вулиці, гляділо здивовано на цей несподіваний переворот і власним очам не вірило. Навіть загал українців був заскочений цею величезною зміною, що викликувала переворот в їхніх думках і заповідала нові, далекосяглі в наслідках події» Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. -- Л., 1931; Нью-Йорк, 1960. -- С.69..

Поза сумнівом, Листопадовий зрив став тим історичним переломом, на який його очевидці очікували десятиліттями. А тому, керуючись логікою Н.Н.Талеба, слід визнати його прикладом позитивного «чорного лебедя»: по-перше, повільних дрібних кроків у певному напрямі й, по-друге, він є таким «чорним лебедем», що визрівав десятиліттями Талеб Н.Н. Чорний лебідь. -- С.60--61.. Думаю, що «доказову базу» цього «визрівання» професійні історики добре знають. Але це ще не все: пояснення, звідки «вилітає» «чорний лебідь», криється в «масштабовності» Там само. -- С.46--48.. У випадку Листопадового зриву її озвучив 1948 р. В.Дорошенко:

«Дата 1-го листопада 1918 р. зостанеться навіки достопам'ятною датою в українській історії, в історії державно-політичного розвитку цілого українського народу. Хоч це була подія реґіональна, суто галицька, проте сталася вона чином великого всеукраїнського значіння. Оце всена- ціональне, а не вузько місцеве, провінціональне значіння має 1-й листопад [...] можна сміло сказати, що без 1-го листопаду 1918 р. не було б і 22 січня 1919 р. У цьому й лежить невмируще всеукраїнське значіння 1-го листопада»Талеб Н.Н. Чорний лебідь. -- С.49--50, 51--52..

Цікавим є Талебове розмежування між масштабовним і немасштабовним -- на прикладі двох різновидів випадковості: середньостану та крайньостану. їх невизначеність є функціонуванням двох головних законів (середньостан: «одиноке відхилення будь-якого масштабу не вливає на середнє значення чи суму великої вибірки»; крайньостан: «будь-який випадок може непропорційним чином вплинути на загальну картину чи сукупний результат»). Висновуючи про ці дві «випадковості», учений зауважує, що у середньостані панує тиранія колективного, а у крайньостані владу має виняткове/випадкове й непередбачуване¹⁰.

Згідно з цією Талебовою типологією, неординарні події сучасної історії цілком «вписуються» у крайньостан. Зокрема, це можна сказати і про Листопадовий зрив на

Галичині в 1918 р., розуміння причин та наслідків якого надалі потребує уважного вивчення. Адже, як показують мої висновки, трактування подій 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р. не стало для їх безпосередніх учасників та спостерігачів чимось на зразок термінологічної дискусії, радше само собою зрозумілим, доконаним фактом. Для військовиків і цивільних головними поняттями тут залишалися «переворот», «роззброєння», «перебрання влади», котрі, по суті, стали базовими маркерами якісної зміни політичної ситуації, котра переінакшила долю галицьких українців наприкінці Великої війни, створивши передумови утворення суверенної держави. Якщо у випадку Львова йшлося найперше про «роззброєння», то для міст і містечок поза ним -- про «перебрання» влади насамперед військовими. Тож сутність подій пізньої осені 1918 р. найадекватніше передає поняття «переворот», що лише в поодиноких випадках для його сучасників уже за якийсь час означав революційні перетворення Див.: Монолатій І.С. До питання про характер (не)революційного руху на Східній Галичині в 1918 р. // Український історичний журнал. -- 2019. -- №3. -- С.133--154..

Однак, як зауважує Н.Н.Талеб, «у крайньостані не всі лебеді чорні. Деякі рідкісні й важливі явища таки можна передбачити, особливо, якщо до них готовий і маєш відповідний інструментарій [...] Це -- недо-чорні лебеді. [...] Такі явища рідкісні, але цілком очікувані, це сірі лебеді. Я називаю їх мандельбротівською випадковістю (курсив Н.Н.Талеба -- І.М.)» ТалебН.Н. Чорний лебідь... - С.53.. І тут у напрямі Листопадового зриву насувається інше питання -- чи не є він прикладом «сірого лебедя»?

На перший погляд, так. Однак, зваживши на фактологічну основу цих подій, мусимо визнати, що це не були повною мірою явища, що їх можна було б описати законами (механізмами) масштабування майбутньої події. Дилемою тут залишатиметься розміщення галичан напередодні Листопадового зриву (читай: майбутніх громадян ЗУНР) у системі координат габсбурзького світу -- між лоялізмом та іредентизмом. Та й загалом політичний провід не був переконливим -- улітку 1918 р. з парламентської трибуни у Відні Є.Петрушевич заявляв: «Ми ніколи не прагнули викликати серед народу революцію, навпаки, наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави. Зірка габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі» Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- С.46..

У світлі Талебових міркувань про «сірого лебедя» у відношенні Листопадового зриву не переконує й функціонування 1918 р. Конституанти: галицькі українці в досліджуваний період леґальним чином (18--19 жовтня 1918 р.) проголосили Українську державу в межах Австро-Угорщини, а тому очікували мирної передачі влади на Східній Галичині. Ба більше: після постанови Конституанти стало зрозуміло, що «більшість [її] представників, людей австрійської орієнтації, заявилися за співпрацю з віденським урядом та за творенням української держави в рамках австрійської федерації» Мельник М. Перший листопад // Визвольний шлях. -- 1986. -- Кн.11(464). -- С.1287.. Про це закликав українців й ерцгерцоґ Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний), відмовляючи Конституанту від відокремлення від Відня, запропонувавши 18 жовтня, щоб «будь-яке нове українське державне утворення просило про входження коронною землею до складу монархії» Снайдер Т. Червоний князь: Таємниці життя габсбурзького ерцгерцоґа / Пер. з англ. П.Грицака. -- К., 2011. -- С.109..

Щоправда, слід пам'ятати, що галичани-радикали й соціал-демократи вже тоді вимагали від Конституанти проголошення злуки з Наддніпрянщиною Левицький К. Великий зрив (До історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). -- Л., 1931; Нью-Йорк, 1968. -- С.116--117., зауважуючи, що, попри вимоги «з'єдинення всіх українських земель, між іншими українських земель Австро-Угорщини в одну державу», їхньою метою є «з'єдинена, вільна самостійна Українська Республика» Мельник М. Перший листопад. -- С.1287.. Чи ж саме про це згадував В.Андрієвський: «Мені розказували, що галицькі парляментаристи навіть по розпаді Австрії, коли инші народи обявили свою незалежність, все ще не хотіли відділятися від Австрії і тільки ніби студентська молодь, що явилася на засідання Національної Ради, своїм рішучим поведенням спонукала старих до такого кроку і з їх сторони» Андрієвський В. З минулого. -- Т.ІІ: Від гетьмана до Директорії. -- Ч.2: Директорія. -- Берлін, 1923. -- С.189.?

Відтак стан неповності та очікування в лавах українського політикуму на Галичині брав гору. Тож лише завдяки Талебовій «крайній нерівності» й «тиранії випадкового» українські військові здійснили Листопадовий зрив. Як згадував М.Дольницький, «лише завдяки йому (Українському ґенеральному військовому комісаріату -- І.М.) можна було зреалізувати рішення Української Консти- туанти від 19 жовтня 1918 р. і перебрати владу в українські руки [...]

Тільки цей рішучий революційний крок військового комісаріяту, а не “політична гра” нашого тодішнього політичного проводу, дав реальну основу під цю незабутню подію у визвольних змаганнях українського народу» Дольницький М. Військова підготова Листопадового зриву та її здійснення // Українська галицька армія у 40-річчя її участи у Визвольних змаганнях (Матеріяли до історії) / Видав хорунжий УСС Д.Микитюк. -- Вінніпеґ, 1958. - С.49..

Саме тому про «науково контрольовану» подію («сірого лебедя») у випадку Листопадового зриву можна забути. Адже це не був той «чорний лебідь», появу якого можна було в той чи той спосіб урахувати, визначити його властивості й дати точний розрахунок неможливо ТалебН.Н. Чорний лебідь... - С.287..

На сцену (послуговуючись Талебовою мовою) «стрибаючої історії» мав вийти «типовий представник» (гігант/карлик), саме той, кого вчений називає «переможець отримує все» Там само. -- С.52, табл.1.. Ним став сотник Леґіону УСС Д.Вітовський, про якості якого маємо таку амбівалентну оцінку:

«Серед української суспільности Дмитро Вітовський був незвичайно популярний. Всі його любили і поважали, тому не диво, що особу Вітовсь- кого вязали з визвольним самостійницьким рухом. Тільки він одинокий мав стати керманичем революції. Популярний, глибокий, прегарний бесідник, чистий характер, добрий вояк. Але Вітовський був крім цього ще й поет-мрійник і в нього як революціонера -- це була велика хиба. Бо поет-мрійник і керманич революції -- це два протилежні поняття. Йому як революціонерові не доставало одної прикмети, але найважнішої, а саме: рішучости» Паліїв Д. Листопадова революція (З моїх споминів) // Українська галицька армія у 40-річчя її участи у Визвольних змаганнях в 1918--1919 рр. (Матеріяли до історії). -- Т.ІІІ / Видав хорунжий УСС Д.Микитюк. -- Вінніпеґ, 1966. -- С.32..

Щоправда, знову таки, в інших споминах маємо й таку характеристику: «Рішучість Вітовського рішила справу», адже леґендарними стали приписувані йому слова: «Мусимо зайняти Львів цієї ночі, щоб завтра не зайняли його поляки» Дольницький М. Дмитро Вітовський: Громадський діяч, стрілецький ідеолог, вождь Листопадового зриву, секретар військових справ ЗОУНР. -- Нью-Йорк, 1967. -- С.66--67.. Слід тут додати й короткий висновок О.Семмо про те, що «Листопадовий зрив зроблений не з наказу Національної Ради, ні д-ра Петрушевича. Він стався з ініціяти- ви купки “патріотів” що були коло сотника Вітовського» Семмо О. Соборність (22.I - 31.VIII.1919 р.). - Філадельфія, 1989. - С.25..

Несподіванки Листопадовому зриву додав і рапорт Д.Вітовського голові УНРади К.Левицькому близько 7-ї год. 1 листопада 1918 р., що «українське військо заняло в порядку місто, обсадивши всі важні точки без проливу крови і взагалі без жертв» Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. -- С.68.. Однак зауважмо, що дуже скоро «гігант» перетворився на «карлика», адже вже 2 листопада «Вітовський рішився поступити як людина чесна зі собою. Він зголосився до голови української влади у Львові д-ра Костя Левицького і попросив звільнити його з команди, яка йому не під силу» Там само. - С.104.. Відбулося це в неділю, 3 листопада, коли Д.Вітовський заявив К.Левицькому, що «уступає зі становища військового команданта, бо н е п о ч у в а є т ь с я н а с и л а х (розбивка К.Левицького -- І.М.)» Левицький К. Великий зрив. - С.145..

На мою думку, навіть ці короткі характеристики Д.Вітовського як промотора несподіванки (Листопадовий зрив) можна розглядати і як Талебовий приклад «ареал-специфічності людських реакцій». Адже реакції, спосіб мислення й інтуїція залежать, як зауважує вчений, по-перше, від контексту, в якому постає проблема, та, по-друге, від взаємодії з соціально-емоційною системою, реальним життям ТалебН.Н. Чорний лебідь. - С.67-68.. Тож переворот 1 листопада 1918 р., керівництво яким забезпечив Д.Вітовський -- це один ареал, а реальне життя/діяльність поза переворотом -- інший. Можливо, що причиною перетворення з такого собі «регіонального» «гіганта» Української революції на її «карлика» стало й те, що згодом описували біографи цього діяча: «Шляхетність і простолінійність вдачі зробила його ворогом інтриґ і нещирости. [...] Відчуття чести й особистої гідности було в нього лицарське. Він був джентльменом у найкращому розумінні того слова» Дольницький М. Дмитро Вітовський... - С.121..

Як бачимо, Листопадовий зрив засвідчив не лише Талебовий перехід від середньостану (Габсбурзької монархії -- тиранії колективного) до крайньостану (ЗУНР -- тиранії випадкового), а його «чорного лебедя» -- події екстремального характеру, яка мала епохальні наслідки для досліджуваного мною хронотопу. Нагадаю: для зовнішнього світу події 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р. були абсолютною несподіванкою, адже про Листопадовий зрив як військовий переворот стало відомо у Відні 2 листопада, а в Берліні -- 5 листопада 1918 р. Монолатій І.С. До питання про характер (не)революційного руху на Східній Галичині в 1918 р. - С.160-161. Але зауважмо: Листопадовий зрив став «чорним лебедем» не для тогочасних галицьких українців (хоча й почасти), а для «чужих» -- насамперед поляків та євреїв на Галичині. Інша справа, що Листопадовий зрив -- «чорний лебідь» -- спровокував польсько- українську війну.

Злука ЗУНР та УНР: «ненастання дуже очікуваного»

Якщо беззастережно довірятимемо спогадам одних сучасників досліджуваних подій і візьмемо до уваги спомини інших, складатиметься враження амбівалентності «вікопомного» бажання галичан до єднання з омріяною сторіччями бездержавності «великою Україною». Візьмімо, наприклад, розмисли членів Національної Ради ЗУНР після поразки національно-визвольної боротьби й падіння західноукраїнської держави, в еміґраційних умовах у Відні. Так, 16 червня 1922 р. С.Вітик зауважував: «Наша політика йшла злою дорогою, бо ми, зламавши лінію соборности, поборюємо одні других. Виступає всюди дві України. [...] Уряд був все проти злуки з Великою Україною, бо цього цісар Карло не хотів, і злучився тільки під напором волі народу» Діяльність УНР 1920--1930 років минулого сторіччя в архівних документах розвідки. -- (Ч.І). -- К., 2019. -- С.198--199, №54 (Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України. -- Ф.1. -- Спр.11012. -- Т.12. - Арк.114-115)..

Цей, на перший погляд незначний, сюжет озвучує дилеми УНРади напередодні Листопадового зриву -- пошук союзника у Відні. Але, як показала історія, «озброєність» українців лише цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918 р. про майбутню федералізацію Габсбурзької монархії нічого не дала Левицький К. Великий зрив... -- С.108-110.. Як зауважував О.Семмо у своїй полеміці з М.Мельником 1989 р., «переговори з цісарем Карлом, до якого поїхала делегація Української Національної Ради на чолі з “Президентом” Петрушевичем -- не привели до бажаного результата і вона повернула назад до Львова» Семмо О. Соборність (22.I -- 31.VIII.1919 р.). -- С.25.. Зауважмо: ще 28 вересня 1917 р. стало відомо, що імператор Карл І висловився про політичний статус-кво перед війною на Галичині (якщо така розпочнеться внаслідок невирішення «австро-польської» проблеми) Ereignisse in der Ukraine 1914--1922 deren Bedeutung unter historische Hintergrьnde von Th.Hornykiewicz. -- Bd IV. -- Philadelphia, Pa., 1969. -- S.40, №1000., а вже наступного року ходили поголоски про «антипольський план» Відня щодо створення «австрійсько-української провінції» Україна і Польща в документах: 1918--1922. -- Ч.1 / Зібрав й зредагував Т.Гунчак. -- Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1983. -- С.62, №8..

А що суперечка про те, іти до Відня чи Києва, на той час остаточно не ви- рішилася Західно-Українська Народна Республіка 1918--1923: Документи і матеріали у 5 т. -- Т.1: Листопадова 1918 р. національно-демократична революція. Проголошення ЗУНР / Уклад.: О.Карпенко, К.Мицан. -- Івано- Франківськ, 2001. -- С.223, №100., Листопадовий зрив як позитивний «чорний лебідь» певною мірою несподівано припинив наявні впродовж жовтня 1918 р. коливання українського політикуму між двома геополітичними проектами -- федералізацією й самостійністю. Однак у перші дні фактичного (1 листопада) та юридичного (13 листопада) існування «Західно-Української Держави» (назва, якою послуговувалися 9--13 листопада 1918 р.), не йшлося про об'єднання з Наддніпрянщиною. Це важливо, поза- як цю тезу, зазвичай додавши до неї факт, що на засіданні УНРади 9 листопада, коли створили Тимчасовий Секретаріат, було озвучено бажання в майбутньому об'єднатися в єдиній українській державі, використовують для підтвердження со- борницьких прагнень галичан осені 1918 р.

Розгляньмо суттєві моменти цього сюжету. 9 листопада ідею озвучили представники київської делеґації Міністерства шляхів («Один з її членів сердечно витає нашу країну з відродженням і визволенням та говорить навязання тісних зносин

Української Держави з Західною Україною» Там само. - С.408, док. №214.). Ішлося про посланців Києва, які репрезентували на згаданому засіданні один із підрозділів виконавчої влади гетьмана П.Скоропадського, адже Українська Держава проіснувала до 14 грудня 1918 р. На таке побажання голова УНРади К.Левицький відповів: «Встала Україна по обох боках бувшого кордону, йдемо до ясної мети будування своєї хати, одначе щастя буде аж тоді, коли з'єдинимося всі в одній великій Україні» Там само..

Першими, хто озвучив ідею об'єднання західноукраїнської держави з Наддніпрянщиною, стали урядовці П.Скоропадського. Однак, найімовірніше, це було наслідком спроби налагодження зв'язків по обидва боки Збруча (як згадував Є.Коновалець, у Києві «погодилися [...] негайно видати розпорядження Міністерству шляхів у справі потрібних січовим стрільцям ваґонів» Коновалець Е. Причинки до історії Української революції. -- Прага, 1928. -- С.11-12.), адже 5 листопада за дорученням Команди українських військ зі Львова до Києва виїхав О.Назарук (і того ж самого дня уряд Української Держави постанов відправити на Галичині свою надзвичайну дипломатичну місію, призначивши їй фінансування до кінця 1918 р.) Українська Держава (квітень -- грудень 1918 р.): Документи і матеріали: У 2 т. / Упор. Р.Пиріг (кер.) та ін. -- Т.2. -- К., 2015. -- С.344, №218.. Саме він мав просити гетьмана П.Скоропадського про військову допомогу новоствореній державі.

Натомість на засіданні УНРади 10 листопада 1918 р. її член М.Новаковський виступив із пропозицією негайно проголосити злуку «Західно-Української Держави» зі «всією Україною». Цю пропозицію підтримав Р.Перфецький, запропонувавши доручити Державному Секретаріату «поробити потрібні заходи для з'єдинення українських земель в одну державу» Західно-Українська Народна Республіка 1918--1923. -- Т.1. -- С.414, №218., що схвалила своїм голосуванням УНРада. 12 листопада, перед складанням присяги членами Державного Секретаріату, його голова К.Левицький заявив: «В своїй праці все матимемо на увазі той великий ідеал нашої нації: з'єдинення всіх українських земель в одну велику, незалежну, суверенну і демократичну Українську Державу» Там само. -- С.418, №219..

І все було б добре, якби не Талебова «оманливість наративу», пов'язана з тим, що «людям дуже важко розглядати ланцюжок фактів, не шукаючи йому пояснення, не встановлюючи між ними логічних взаємозв'язків, не насаджуючи їх на шампур спорідненості. Пояснення об'єднують факти один з одним, допомагають їх запам'ятати, надають їм більше смислу. Небезпека полягає в тому, що це вселяє в людей ілюзію розуміння (курсив Н.Н.Талеба -- І.М.)» ТалебН.Н. Чорний лебідь... -- С.77.. Тож спробуймо побачити і проблему інформації, що супроводжувала ідею злуки Галичини й Наддніпрянщини. Здавалося б, найбільше таких повідомлень мали б містити дописи про відзначення 3 березня 1918 р. на Галичині так званого Свята миру та державності -- маніфестацій у честь проголошення самостійності УНР і підписання Берестейського миру Див., напр.: Західно-Українська Народна Республіка 1918--1923. -- Т.1. -- С.85--101, №13--25.. Але ж ні! Текстуальний аналіз показує, що під час багатолюдних зібрань у різних місцевостях тогочасної східної частини Галичини найперше учасникам ішлося про поділ краю на українську й польську частини, а також звучали заклики «Нехай живе українська держава під Габсбурґами!», «Нехай живе українське королівство Галичини!» Там само. -- С.95, №21; С.98, №24..

Проблему «шахрайства» соборницького наративу увиразнює й той факт, що, за підрахунками за корпусом опублікованих джерел з історії ЗУНР, у жовтні 1918 р. про «злу- ку» (об'єднання) з Наддніпрянщиною в тогочасній українській пресі писалося всього 4 рази (в тому числі 3 випадки пов'язані з поточною діяльністю політичних інститутів, організацій і партій у Львові, і лише 1 -- інформація про події на периферії саме в той час)Там само. -- С.162, №67; С.170--171, №69; С.190--191, №82; С.225, №100.

Там само. -- С.252--253, №110; С.413--414, №218.

Монолатій І. Місто двох республік і диктатури: Коломийські сцени Української революції. -- Івано- Франківськ, 2018. -- С.185.

Західно-Українська Народна Республіка 1918--1923. -- Т.2: Державотворчі й адміністративно-організаційні процеси / Уклад.: О.Карпенко, К.Мицан. -- Івано-Франківськ, 2001. -- С.52, №28.

Монолатій І. Місто двох республік і диктатури... -- С.299.

Західно-Українська Народна Республіка 1918--1923. -- Т.5, кн.1: Зовнішня політика і міжнародне становище: 1918--1919 рр. / Уклад.: О.Карпенко, К.Мицан. -- Івано-Франківськ, 2009. -- С.27, №2., а в листопаді - лише 2 рази (стосувалося це органів державної влади)Ereignisse in der Ukraine 1914--1922 deren Bedeutung unter historische Hintergrьnde von Th.Hornykiewicz. -- Bd IV. -- S.65, №1012.!

Зауважмо ще одну суттєву ваду: дотеперішній збірник документів з історії ЗУНР рясніє чималими лакунами. Якщо взяти «на віру» корпус тогочасних джерел, опублікований у 2000-х рр., побачимо, що, фактично, проблема об'єднання українських земель в єдиній самостійній державі цікавила хіба що політичні сили, репрезентовані в УНРаді, а вже потім у Державному Секретаріаті. А що ж відбувалося поза офіційними структурами влади? Скажімо, яким був «голос народу», чи то «голос вулиці»? Адже саме у цьому криється Талебова дилема «ареал-специфічності людських реакцій»: зали засідань державних чиновників -- це один ареал; реальне життя в умовах проголошеної держави -- інший. Скажімо, у Коломиї в першому ж числі місцевої газети «Покутський вістник» 10 листопада 1918 р. стверджувалося: «Маємо свою самостійну державу з областий колишньої Австро-Угорщини, а дорога до злуки з соборною Україною стоїть отворена і та злука безуслівно наступить (курсив мій -- І.М. )»⁴⁸.

Оманливість наративу про соборницькі прагнення тогочасних галичан засвідчує й те, що соборність, скоріш за все, лежала поза межами інформаційного поля. Ба більше: у грудні 1918 р. про ймовірне об'єднання в нині опублікованих документах ЗУНР знайдемо тільки один: 17 грудня 1918 р. на засіданні Ради Державних Секретарів (яка тоді вже перебувала в Тернополі) лише планувалося створити офіційний комунікат, в якому, зокрема, ішлося б також, що «прихідний час на проголошення злуки із Україною буде аж тоді, коли ми осядемо у Львові, бо тоді зможуть взяти участь в нарадах всі члени Ради і тим самим виявлять волю загалу [...] (курсив і транслітерація з латинки мої -- І.М.)»⁴⁹.

Виходить, що розмови про вже підписаний «передвступний» договір у Фастові 1 грудня 1918 р. не велися? Вочевидь цей факт залишався невідомим для західноукраїнського суспільства, адже його у пресі ЗУНР оприлюднили у січні 1919 р.⁵⁰ (цікаво, що першоджерело, указане у збірнику документів 2009 р. -- видання 1992 р., а не преса 1919 р.)⁵¹. Хоча відомо, що 23 грудня 1918 р. повірений у справах Австро-Угорщини в Українській Державі барон Е.Е.Фюрстенберґ повідомляв про це офіційні Відень і Берлін: «Зростають ознаки того, що між Україною та Східною Галичиною тривають дії щодо об'єднання. Угода між Директорією та західноукраїнським урядом на підставі союзу обох країн із ґарантією автономії Східної Галичини, за умови ратифікації східногалицькою Радою та українською Конституантою, уважається в принципі досягнутою»⁵².

Нез'ясованою залишається роль у передфастівських подіях і самого Є.Пет- рушевича, який на той час перебував у Відні, звідки повернувся на Галичину лише наприкінці грудня 1918 р. після наполягань уряду Павлишин О. Євген Петрушевич (1863--1940): Ілюстрований біографічний нарис. -- Л., 2013. -- С.157.. Натомість «передвступний» договір підписали вповноважені урядом ЗУНР Л.Цегельський і Д.Левицький, і лише тому, що вони не змогли доїхати до Києва, де планували просити військової допомоги для ЗУНР («головно штабовиків, фонди на ведення війни, тяжку артилерію, амуніцію і одяг для війська» Цегельський Л. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. --). Про обставини того часу Л.Цегельський згадував:

«Ми не знали, з ким нам -- з гетьманом, чи з Директорією -- доведеться говорити. [...] Нам виставили повновласть, звернену загально до “Української Держави”, бо -- як сказано -- ми не знали, що це буде за влада, що її ми застанемо над Дніпром: гетьман чи Директорія. Уповноважено нас взагалі заключати всякі умови між “Українською Державою” і “Західньо-Українською Державою”»Нью-Йорк; Філадельфія, 1960. - С.118..

Тож угоду, складену й парафовану 1 грудня 1918 р. репрезентанти уряду ЗУНР підписали, фактично, із заколотниками проти гетьмана П.Скоропадського, адже на той момент він був леґітимним головою держави (зокрема того дня затвердив постанову уряду про асиґнування коштів на виготовлення повірочних і пробірних клейм та придбання необхідного обладнання Київській повірочній палатці мір і ваги Див.: Уряди Української Держави -- документи [Електронний ресурс]: http://old.kmu.gov.ua/kmu/control/uk/ publish/artiale?art_id=1219503&cat_id=661211).

Про нелеґітимність підписантів (щонайменше з одного боку) зауважував О.Семмо: «Чи ота “передвступна” (тут і далі підкреслення автора -- І.М.) умова була підписана двома урядами? Бо в той час леґально існував лише уряд ЗУНР, а уряд УНР був ще лише в проєкції, бо в Київі ще сидів гетьман і одбивався од повстав- шого проти нього українського народу, а повстанцями верховодив Український Національний Союз» Семмо О. Соборність (22.I -- 31.VIII.1919 р.). -- С.25..

Власне, повстанцями! І позяак це була чистої води політична гра В.Виннни- ченка, гра, сказати б, на випередження, місія галицьких політиків у Фастові -- просячи одне, а отримати інше -- стала їхньою «Пірровою перемогою». Зауважмо: у Винниченкових записах немає жодних згадок про ці події (між 28 листопада та 29 грудня 1918 р.) Винниченко В. Щоденник. -- Т.1: 1911--1920 / Ред., вступ. ст. і прим. Г.Костюка. -- Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. -- С.308--309., а от у його «Відродженні нації» знайдемо твердження, мовляв, Фастівську угоду підписали, адже «Директорія охоче приняла цю пропозицію (злуки -- І.М.), цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас [...], що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротись за свою долю, яка б вона далі не була» Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 р. -- грудень 1919 р.]). -- Ч.ІІІ. -- К.; Відень, 1920. -- С.154..

І знову-таки бачимо «оманливість наративу», яку витворив сам В.Винниченко, адже в контактах з іноземцями він був набагато відвертішим. Е.Е.Фюрстенберґ повідомляв, що на його телеграму від 23 грудня 1918 р. В.Винниченко підтвердив: питання приєднання Східної Галичини до України, у принципі, вирішене.

Вона отримає обмежену автономію, а остаточне рішення щодо злуки належатиме УНРаді, яка, вочевидь, висловиться за приєднання до України. Дипломат повідомляв, що передбачається участь делеґатів від Східної Галичині в роботі «української Конституанти в Києві». Ба більше: стверджувалося, що Директорія повідомила Польщу про майбутню злуку, а тому готова до збройного конфлікту у випадку протидії Варшави цьому об'єднанню Ereignisse in der Ukraine 1914--1922 deren Bedeutung unter historische Hintergrьnde von Th.Hornykiewicz. -- Bd IV. - S.65, №1013..

Тож «соборницький» механізм було запущено, адже, як проголошувалося в «пе- редвступному» договорі: «1. Західно-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись з Українською Народньою Республікою -- значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава (курсив мій -- І.М.), а на- томісць увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку» Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. - Т.5, кн.1. - С.25, №2..

Уже за кілька днів Талебовий «закон крайньостану» («будь-який випадок може непропорційним чином вплинути на загальну картину чи сукупний результат» (курсив Н.Н.Талеба -- І.М.) ТалебН.Н. Чорний лебідь... - С.77.) спрацював на повну, і сталося це 3 січня 1919 р., коли УНРада у Станіславові (нині Івано-Франківськ) ухвалила, що «виконуючи право самоозначення українського народу, проголошує торжественно з'єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республіки в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку» Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. - Т.2. - С.142, №93..

Відсутність у збірнику документів О.Карпенка й К.Мицан протоколів засідань Ради Державних Секретарів у період після 20 грудня 1918 -- напередодні 10 січня 1919 рр. Див.: Там само. - С.53-55. надзвичайно утруднює розуміння того, що насправді відбувалося на засіданнях уряду ЗУНР. Адже можна легко зійти на манівці, узявши «на віру» твердження, що, мовляв, «постанова про злуку була жаданням загалу та війська та перейшла на Національній Раді лиш під пресією публичної опії, на чім соція- лістична партія, яка найбільше побивалася за злукою, робила для себе капітал» М.Ч. Десять днів у Київі в січні 1919 р.: Спомини з Трудового конґресу // Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч.5. - С.5.. Непереконливим є й, наприклад, один із тогочасних «гітмейкерів» соборності Л.Цегельський: він «говорив, що [...] підписуючи у Хвастові [...] мав вражіння, що він скаче в темряву. У стабільність влади Директорії делеґати Української Національної Ради (тобто Л.Цегельський і Д.Левицький -- І.М.) не вірили, ані не мали довір'я до політичного розуму соціялістичних провідників. Вони передбачали лише хаос і анархію» Шевчук С. Пора сказати правду про наші Визвольні змагання: Добитися волі для Галицької землі: 1918-1939. - Торонто, 1965. - С.44..

Як видно, одностайності в тому, аби приєднуватися до Наддніпрянщини, не було. Та й думка одиного з підписантів «передвступного» договору -- Л.Цегельського -- «не була заохочувальною за злукою». Проти об'єднання виступав і В.Липинський (який тоді був Станіславові), радячи Є.Петрушевичу «не проголошувати негайної і беззастережної злуки Галичини зі Східньою Україною, бо будучність Східньої України непевна» Там само.. Ще у жовтні 1918 р. він не бачив можливості реального вирішення проблеми соборності у ближчій історичній перспективі та не поділяв панівної в тогочасному суспільстві ейфорії щодо негайного об'єднання українських земель Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів. Вид. 2-ге, переробл. -- К., 2011. - С.60-61.. І це при тому, що в листопаді того ж року він особисто (поза дипломатичною поштою та МЗС), звертаючись до гетьмана П.Скоропадського, наголошував, що Україна має шанс прилучити Галичину, «використавши старі обіцянки, зроблені Антантою в цьому напрямі Росії, і використавши поміч чехів, які сильно економічно заінтересовані в тому, щоб мати спільну границю з Україною» Осташко Т. З історії діяльності В'ячеслава Липинського у 1914-1918 рр. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. - Вип.9. - К., 2013. - С.89.. Відтак В.Липинський і далі був переконаним у тому, про що, зокрема, писав Вільгельмові Габсбурґу (Василеві Вишиваному) восени 1918 р.: «Справді бо тяжке наше історичне наслідство, котре не позволяє всім вірним і щирим синам України зєднатися і вмісті працювати для спільного великого діла. Але я вірю, що се наслідство поволі ліквідується і що се історичне лихо минеться. [...] може, тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча» Вячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії / Гол. ред. Я.Пеленський. - Архів. - Т.1: Листування (А-Ж) / Ред. Р.Залуцький, Х.Пеленська. - К.; Філадельфія, 2003. - С.269-270..

Та й ухвалювалося рішення УНРади, як відомо, поспіхом, адже вона переїхала до Станіславова 2 січня 1919 р. Саме у цей день, промовляючи на її засіданні, Є.Петрушевич заявив: «Нас ждуть важні завдання, найперше -- злука з Наддніпрянською Україною» Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. - Т.2. - С.147, №95. ^{Там само. - С.149-150.}. Зацитую трьох тодішніх промовців: С.Вітик -- «Злука конечна й з економічного боку. [...] Душа народна рветься до Києва»; Д.Вітовський -- «Злуки обох українських земель вимагає міжнародне становище»; Т.Старух -- «Справу злуки повинні ми рішити в святочний спосіб без дебати (курсив мій -- І.М.)»¹². Зі спогадів очевидців також знаємо, що Л.Бачинський «висказу- вався досить скептично про потребу негайної злуки обох частин України» М.Ч. Десять днів у Київі в січні 1919 р.: Спомини з Трудового конґресу (Докінчення) // Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч.6. - С.4..

А що, згідно з Талебовою теорією, «нас займає те, що вже сталося, а не те, що могло статися» (у нашому випадку події 1 грудня 1918 р. більше цікавили членів УНРади, аніж її наслідки) ТалебН.Н. Чорний лебідь... - С.77., другий «чорний лебідь» прилетів на Галичину 3 січня 1919 р. (між іншим, 1 січня більшовицькі війська захопили Харків і встановили владу Тимчасового уряду України), засвідчиши оману тогочасних українських політиків. Як згадував Л.Цегельський, «дебати над цією історичної ваги резолюцією не було», а тому її прийняли «однодушно, через аклямацію» Цегельський Л. Від леґенд до правди. - С.219.. Це означало, що своє рішення про злуку ЗУНР та УНР УНРада ухвалила без підрахунку голосів -- лише за реакцією учасників зборів, вираженою вигуками, оплесками, різними репліками або вставанням. Зауважмо: у такий самий спосіб (вставанням) Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Т.3: Україна між двома силами. - Скрентон, 1963. - С.24. акт злуки затвердив Трудовий конґрес у Києві 23 січня 1919 р. Гошуляк І. Трудовий конгрес і проблема соборності України // Наукові записки ІПІЕНД. - Вип.39. - К., 2008. - С.163; М.Ч. Десять днів у Київі в січні 1919 р.: Спомини з Трудового конґресу // Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч.5. - С.6.

Що відбулося 22 січня 1919 р. -- відомо. Злука двох українських держав поклала кінець міжнародно-правовій суб'єктності ЗУНР, по суті лише підтвердивши фактичне подальше розрізнене існування УНР та ЗУНР. Із цього приводу І.Мазепа зауважував, що «це проголошення української соборности було великим історичним актом в житті українського народу. Але фактично воно мало лише декляративне значіння. Бо остаточну ратифікацію акту зєднання обох республік [...] мали перевести лише Українські установчі збори, скликані з території цілої України. До того часу Західня Область УНР залишалася з своїм окремим як законодавчим, так і адміністративно-виконавчим орґаном влади» Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917--1921. -- І: Центральна Рада -- Гетьманщина -- Директорія. -- Прага, 1942. - С.87.. О.Доценко підсумував: «Під оглядом правно-державним, сполучення УНР і ЗУР (Західноукраїнської Республіки -- І.М.), носило лише зовнішнє-демонстраційний, а не органично-державний характер» Доценко О. Літопис Української революції. Матеріяли й документи до історії Української революції. -- Т.ІІ, кн.5: 1917--1923. -- Варшава, 1923. -- С.9--10.. А С.Шевчук недвозначно заявив: «Уважати її (злуку -- І.М.) треба за прегарно за- аранжовану “увертюру” до політичної опери, себто до об'єднання двох наших держав. “Увертюра” зістала відіграна досконало дня 22-го січня 1919 року, але опера не зістала відспівана, бо не явилися актори» Шевчук С. Пора сказати правду про наші Визвольні змагання... -- С.48..