"Чорні лебеді" Української революції: (не)ймовірні випадки західноукраїнської державності

Так закінчилася безвідповідальна політична гра надміру впевнених у собі «національних лідерів», які (через не стільки зовнішні, як внутрішні обставини) не були здатні об'єднати ЗУНР та УНР, а соборність далі залишалася радше ідеологічним конструктом, аніж практичним інструментом для будівництва власної держави. Принципово важливим тут буде такий висновок, запропонований ще 1930 р.:

«Сильний упадок того престіжу, того нашого значіння в наших власних думках про нас наступив за нашої памяти тоді, коли Галицька Національна Рада зреклася Галицької Землі на користь наддніпрянської влади, ще на власній території, у Станиславові, дня 3 січня 1919 р.

Се було підрізанням “морального нерву” нашої галицької державности і разом з тим державности всеї України, бо Галичина все була, є й досі її мозком. Акт з 3 січня 1919 р. се кольоніяльний акт України, котрий нашими власними підписами призначив усю нашу землю по обидвох боках Збруча на кольонію, призначив під впливом запоморочення теорією про “єдність” того, в чім єдности не було й нема, а хіба -- може бути колись» [Назарук О.] Галицька делєґація в Ризі 1920 р. -- Л., 1930. -- С.81--82..

Підсумовуючи другу гіпотезу про «чорних лебедів» Української революції в її західноукраїнському варіанті, слід визнати: ЗУНР як крайньостан уже після Листопадового зриву (1 листопада 1918 р.) потерпала від «чорного лебедя»; досвід минулого не допоміг реґіональним політичним акторам передбачити майбутнє (Галичини, ЗУНР); тиранія випадкового (емоційно забарвлене рішення УНРади 3 січня 1919 р.) трапилася знову й переможець (УНРада) отримав усе, чого домагався (приєднання до УНР); історія почала знову «стрибати» -- уже після 22 січня 1919 р. Однак, зважаючи на Талебові міркування, мій другий «чорний лебідь» -- це, скоріш за все, «недо-чорний», «сірий лебідь». Адже його з'яву передбачали найперше зовнішні, а вже потім внутрішні політичні актори, починаючи з грудня 1918 р.: вони були готові до його появи (що й відбулося 3 січня 1919 р.), а відповідним інструментарієм став «передвступний договір», підписаний у Фастові.

Диктатор ЗУНР: пояснення «заднім числом»

Злука ЗУНР та УНР зайвий раз актуалізувала проблеми у взаєминах західних і східних українців. Як зауважував І.Кедрин, «акт 22 січня 1919 року формально заводив соборність і перетворював Західню Українську Народню Республіку в “Область”. [...] Насправді поділ існував весь час -- були два уряди, два командування, не було взаємного довір'я, були дві політики. Головною причиною того стану були власне дві психіки, створені у західних і східних українців під впливом перебування впродовж сторіч під різними чужинецькими окупаціями» Кедрин І. Життя -- події -- люди: Спомини і коментарі. -- Нью-Йорк, 1976. -- С.57--58..

Ці проблеми виявили себе в перебігу Трудового конґресу в Києві. Уже 24-- 25 січня 1919 р., під час нарад комісій і фракцій, принциповим стало «питання влади»: «Сварка над “питанням влади” була тим завзятіша, чим ближче під Київ підсувалися большевики [...] Положення в Київі ставало чимраз більше нервове. Цього напруження нервів не бажала собі переживати більшість присутних у Київі членів гал[ицького]. уряду та президія делєґації. Не говорячи нічого решті членів делєґації, покинули вони Київ» М.Ч. Десять днів у Київі в січні 1919 р.: Спомини з Трудового конґресу (Докінчення) // Літопис Червоної Калини. - 1931. - Ч.6. - С.4.. У столиці залишився державний секретар Л.Цегельський та окремі члени делеґації, без участі якої «він (Трудовий конґрес -- І.М.) був би одним з багатьох конґресів, що відбувалися у Києві [...] а які лишили по собі стоси задрукованого звітами паперу, ніякого натомість дійсного політичного результату» Цегельський Л. Від леґенд до правди. -- С.283-284.. Не надто оптимістичними були й міркування М.Лозинського: «Акт з'єдинення оставляв галицькому правительству повну незалежність, так що спільна діяльність обох правительств не мала для себе постанов закона й опиралася тільки не порозумінню між ними» Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - Відень, 1922. - С.168..

А що, згідно з Талебовою теорією, нерозуміння причинно-наслідкових зв'язків між абстрактною політикою й конкретними діями, своїм аґресивним невіглаством, зазвичай провокує появу «чорних лебедів» ТалебН.Н. Чорний лебідь. - С.12., акт УНРади та Державного Секретаріату від 9 червня 1919 р. про запровадження диктатури у ЗОУНР Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. - Т.2. - С.397, №246., став третім «чорним лебедем» Української революції на західноукраїнських землях. її впровадили, головним чином, через воєнні поразки галицької армії в боротьбі з польськими військами і кризові явища у системі адміністрації та збройних сил. Найвищим керівником ЗОУНР із необмеженими повноваженнями цивільної та військової державної влади став диктатор -- Є.Петрушевич Павлишин О. Диктатор Євген Петрушевич // Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923: Енциклопедія. - Т.2 (З-О). - Івано-Франківськ, 2019. - С.543..

Зауважмо: контроверсійна постать цього політичного й державного діяча не об'єднала тогочасних політиків, а скоріш їх дезорієнтувала. Адже, як, наприклад, зауважував у листах до В.Липинського О.Назарук, «всі Петлюри, Петрушевичі і т. п. се тільки тіні влади, тіні потенції її, не дійсність. Се були привиди думок, не думки. Се були галюцинації держави» Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії / За заг. ред. Є.Зиблікевич. - Архів. - Т.7: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського / Ред. І.Лисяк-Рудницький. - Філадельфія, 1976. - С.140.. А для того, щоб третій «чорний лебідь» знову повернувся на Галичину, уже в 1919 р. треба було, щоб тут трапився ще один, аніж, скажімо, згаданий вище Д.Вітовський, «гігант»/«карлик». Ним, власне, і був Є.Петрушевич.

«Се оден з дуже численних доказів абсолюту наївности, який сидить у людині, котру химерний припадок висунув на верх у такім бурхливім часі. [...] Одно в нім було добре: робив вражіння чесної людини і з тактом. [...] Словом -- се людина, яка має тільки індивідуальність формалістики (виступу, репрезентативности). Се винесло його між недбалими на форми українцями. Друга його риса -- впертість, котра який час робить вражіння енерґійности. Винесення його на чоло нації [...] закрутило йому у голові» Там само. -- С.34..

Нові реалії спричинили правову колізію, адже надання надзвичайних повноважень не було передбачене конституційними законами ЗУНР. Унаслідок проголошення диктатури Рада Державних Секретарів припинила свою діяльність, а функції центрального виконавчого органу перейняла Рада вповноважених диктатора у складі п'яти осіб Павлишин О. Євген Петрушевич (1863--1940): Ілюстрований біографічний нарис. -- С.213.. Про те, що акт від 9 червня 1919 р. став «тиранією випадкового» у «сучасній аудиторії артиста» (обидва визначення Н.Н.Талеба), і, додаймо, етнічного політичного актора, свідчило «ретроспективне викривлення» (термін Н.Н.Талеба) особливостей диктатури Є.Петрушевича. Уже в еміґраційних умовах 23 червня 1922 р. на засіданні Національної ради у Відні С.Вітик стверджував, що «[...] диктатура є нелеґальною, неправильною, є скандалом для українського населення Сх[ідної]. Галичини, диктатура знеґувала і зломала нашу конституцію. Диктатор є узурпатором, який знівечив армію і на кінці втік, покинувши її на ласку і неласку ворогів, розтратив гроші, зрадив українську націю, зламав злуку з Великою Україною» Діяльність УНР 1920--1930 років минулого сторіччя в архівних документах розвідки. -- (Ч.І). -- С.210--212, №57 (ГДА СЗРУ. - Ф.1. - Спр.11012. - Т.12. - Арк.126-128).. Натомість уповноважений диктатором ЗУНР для внутрішніх справ В.Сінгалевич на засіданні 29 червня 1922 р. заявив, що «всі справи рішає сам диктатор. Жадної колєґії (уповноважених диктатора -- І.М.) немає, а уповноважені є звичайними урядовцями, які дістають прикази і сповняють їх. Диктатура є леґальною, він одержав владу, яку держить до нині і ніхто йому не відібрав. Отже вся власть у нього (Є.Петрушевича -- І.М.)» Там само. - С.220, №59 (Ф.1. - Спр.11012. - Т.12. - Арк.136)..

Важливо підкреслити, що Директорія неґативно сприйняла проголошення диктатури у ЗОУНР, а тому для її нейтралізації уряд УНР уже 4 липня 1919 р. ухвалив закон про утворення «Міністерства по справах Західної Області Республіки (Галичини)». А що цю структуру створили для усунення від влади Є.Петрушевича Павлишин О. Євген Петрушевич (1863-1940): Ілюстрований біографічний нарис. - С.210-211., взаємини на лінії Петлюра -- Петрушевич час від часу ставали напруженими, особливо за умови того, що на той час обидва уряди перебували в Кам'янці-Подільському.

Натомість у публічній риториці як диктатор, так і головний отаман змагалися між собою в тому, хто є більшим соборником. До такої думки підштовхують матеріали Державної наради 25 жовтня 1919 р.: «Як у верховної влади, диктатора Західної Области, уряду Наддіпрянщини і в обох арміях панує гармонія, згода, одна воля, один національний могучий дух [...]» (С.Петлюра); «Галицьке громадянство леліє ті самі національні ідеали, що й Наддніпрянська Україна, а наддніпрянська армія своєю кровю від Збруча аж по Київ позначила хресну дорогу любови до соборної України» (Є.Петрушевич). Але (sic!): «Згідно з конституцією Національної Ради, аж до ратифікації акту злуки Українськими установчими зборами, Західна Область

УНР мусить мати своє територіальне правительство. Через те і з огляду на інтереси армії та закордонну ситуацію диктатор не сміє зложити своїх повновластий, аж доки галицьке громадянство не зможе виявити своєї збірної волі з сього приводу» Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - С.180--181.. Тож, підсумовуючи виклад про цю нараду, М.Лозинський констатував: «На дальший хід подій вона нічим не вплинула. Ані скріпила сил держави, щоби відвернути катастрофу втрати території. Ані не витворила моральної атмосфери, щоби серед катастрофи, яка прийшла, не потерпіла ідея, за яку гинуло військо з усіх українських земель, -- ідея з'єдинення всіх українських земель в незалежну державу» Там само. -- С.183..

Проголошення диктатури спричинило й відхід галичан від соборницького ідеалу. Так, С.Дністрянський зробив висновок: «Диктатура повернула до правно- го становища з часів перед злукою обох українських республик, та вивісила прапор самостійної “Галицької Держави”. Висловом сього змагання являється проєкт “основ державного устрою Галицької Держави”», що його диктатура предложила союзним державам (Антанти) та Лізі народів. Предложено сей проєкт 30 квітня 1921 р.» Дністрянський С. Загальна наука права і політики. -- Т.1. -- Прага, 1923. -- С.334.. Розпочалися активні, але безуспішні зовнішньополітичні спроби промо- ції «Галицької Держави», такої собі «Швайцарії Сходу». Для галицьких політиків боротьба за державність ще деякий час тривала Див.: За державну незалежність Галичини: Чому українська Галичина не може прийти під Польщу [Зладив д-р Михайло Лозинський]. -- Відень, 1921; Нехай живе незалежна Галицька Держава!: Зб. ст. -- Відень, 1922..

Підсумовуючи сюжет про нашого третього «чорного лебедя», зауважмо, що акт установлення диктатури від 9 червня 1919 р., хоча й не безпосередньо (однак за наявності інших складових), певною мірою призвів до зміни статусу Галичини на геополітичній шахівниці тогочасної Європи, що його увиразнив цілий «каскад» подій: 1) рішення Найвищої ради Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. про дозвіл Польщі зайняти Галичину; 2) Варшавський договір 1920 р. (Пілсудського -- Петлюри), згідно з яким до Польщі, зокрема, мала відійти і Східна Галичина; 3) Ризький договір 1921 р., що, фактично, анулював Варшавський, а УСРР відмовилася від претензій на Східну Галичину, передавши її ІІ Речіпосполитій; 4) рішення Ради послів держав Антанти від 15 березня 1923 р. про визнання суверенітету Польщі, у тому числі й над Східною Галичиною.

Переконаний, що диктатура ЗОУНР, окрім вождизму очільника, не дала очікуваного результату, а реалізація ідеї «Галицької Держави» закінчилася крахом і політичним банкрутством еліт. Сюди ж додаймо й речі, сказати б, «ближчого» просторово-часового порядку -- трагедію Української галицької армії за Збручем 1919 р., її трасформацію 1920 р. у ЧУГА, а також проголошення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки.

Завершуючи, зауважмо такі моменти. Найперше, послуговуючись теорією американського автора, можна припустити, що «чорних лебедів» Української революції в її західноукраїнському вимірі доцільно розмістити в Талебові квадранти ТалебН.Н. Чорний лебідь... -- С.342--343, табл.1.: першого «лебедя» (Листопадовий зрив) -- у четвертий квадрант зони впливу позитивного «чорного лебедя»; третього «лебедя» (диктатура ЗОУНР) -- також у четвертий квадрант, але вже зони неґативного «чорного лебедя». А от другого «лебедя» (або першого та єдиного «сірого лебедя») (рішення УНРади про злуку) -- у третій квадрант, який передбачає прості фінали -- імовірність такого «лебедя» не вплинула на сумарний фінал (22 січня 1919 р.). Тому лише Листопадовий зрив і диктатура ЗОУНР цілком розміщуються у так званому ареалі «чорних лебедів» -- четвертому квадранті, території, «де різниця між відсутністю доказів і доказом відсутності стає прірвою» (курсив Н.Н.Талеба - І.М.) Там само. -- С.344..

Тож пропоную такі узагальнення щодо теорії «чорного лебедя» у вивченні подій 1918-1923 рр. на Галичині: перший «чорний лебідь» -- 1 листопада 1918 р. -- Листопадовий зрив і подальше творення держави західних українців; другий «чорний лебідь» (насправді «сірий») -- 3 січня 1919 р. -- рішення УНРади у Станіславові про злуку ЗУНР та УНР -- фактична ліквідація західноукраїнської державности у формі ЗУНР; третій «чорний лебідь» -- 9 червня 1919 р. -- рішення УНРади і Ради Державних Секретарів ЗОУНР щодо проголошення диктатури -- поступовий перехід до моделі «Галицької Держави».

У подальшій науковій дискусії, яка спиратиметься на теорію «чорного лебедя», необхідно, використовуючи компаративістський підхід, з'ясувати, а чи, у контексті розпаду Габсбурзької монархії, аналогічними «чорними лебедями» були Чехословацька Республіка, Держава Сербів, Хорватів і Словенців, котрі постали, як і ЗУНР, на руїнах Австро-Угорщини? Ця відповідь уповні дозволить відповісти на запитання, чи ЗУНР стала випадковістю через відсутність міжнародно-правової легітимації, або, коли б трапилося навпаки, то поява ЗУНР була б закономірністю?

REFERENCES

1. Bemko, V. (1962). Lystopadovi podii v Kolomyi. «Nad Prutom и luzi...» Kolomyia v spohadakh; za red. Z.Knysha. Toronto: Sribna surma. [in Ukrainian].

2. Dolnytskyi, M. (1958). Viiskova pidhotova Lystopadovoho Zryvu ta ii zdiisnennia. Ukrainska Halytska Armiia u 40-richchia yii uchasty u Vyzvolnykh zmahanniakh. (Materiialy do istorii1. Vinnipeg. [in Ukrainian].

3. Dolnytskyi, M. (1967). Dmytro Vitovskyi: Hromadskyi diiach, striletskyi ideoloh, vozhd Lystopadovoho zryvu, sekretar viiskovykh sprav ZOUNR. Niu-York: Chervona kalyna. [in Ukrainian].

4. Doroshenko, V. (1948). Velykyi Lystopad. Trydtsiati rokovyny Lystopadovoho Zryvu: 1918-1948. Regensburg. [in Ukrainian].

5. Hoshuliak, I. (2008). Trudovyi Konhres i problema sobornosti Ukrainy. NaukovizapyskyIPIEND, 39, 160-172. [in Ukrainian].

6. Hunchak, T. (Ed.). (1983). Ukraina i Polshcha vdokumentakh: 1918-1922. Ch.1. Niu-York; Paryzh; Sidnei; Toronto: Naukove tovarystvo im. Shevchenka. [in Ukrainian].

7. Karpenko, O. (2006). Z istorii Zakhidno-Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. Ivano-Frankivsk. [in Ukrainian].

8. Karpenko, O. (Ed.). (2001). Zakhidno-Ukrainska Narodna Respublika 1918-1923: Dokumenty i materialy (Vols. 1-5). Ivano- Frankivsk: Lileia-NV. [in Ukrainian].

9. Kedryn, I. (1976). Zhyttia - podii - liudy: Spomyny i komentari. Niu-York: Chervona kalyna. [in Ukrainian].

10. Kuzma, O. (1960, 1931). Lystopadovi dni 1918 r.: Zi shkitsamy. Lviv; Niu-York: Chervona kalyna. [in Ukrainian].

11. Levytskyi, K. (1968, 1931). Velykyi Zryv (Do istorii ukrainskoi derzhavnosty vid bereznia do lystopada 1918 r. na pidstavi spomyniv ta dokumentivj. Lviv: Chervona kalyna; Niu-York: Vyd-vo Chartoryiskykh. [in Ukrainian].

12. Lypynskyi, V. (1976). Tvory, arkhiv, studii. Ed. Ye.Zyblikevych. Arkhiv. T.7: Lysty Osypa Nazaruka do Viacheslava Lypynskoho; Ed. I.Lysiak-Rudnytskyi. Filiadelfiia: Skhidno-Yevropeiskyi doslidnyi instytut im. V.Lypynskoho. [in Ukrainian].

13. Lypynskyi, V. (2003). Povnezibrannia tvoriv, arkhiv, studii. Ed. Yar.Pelenskyi. Arkhiv. T.1: Lystuvannia (A-Zh); Ed. R.Zalutskyi, Kh.Pelenska. Kyiv; Filadelfiia: Smoloskyp; Skhidnoievropeiskyi doslidnyi instytut im. V.Lypynskoho. [in Ukrainian].

14. Melnyk, M. (1986). Pershyi lystopad. Vyzvolnyi shliakh, 11(4641, 1285-1300. [in Ukrainian].

15. Monolatii, I. (2018). Misto dvokh respublik i dyktatury: Kolomyiski stseny Ukrainskoi revoliutsii. Ivano-Frankivsk: Lileia-NV. [in Ukrainian].

16. Monolatii, I. (2019). Do pytannia pro kharakter (ne)revoliutsiinoho rukhu na Skhidnii Halychyni u 1918 r. Ukrainskyi isto- rychnyizhurnal, 3, 133-154. [in Ukrainian].

17. Ostashko, T. (2013). Z istorii diialnosti Viacheslava Lypynskoho u 1914-1918 rr. Problemy vyvchennia istorii Ukrainskoi revoliutsii 1917-1921 rr, 9, 62-90. [in Ukrainian].

18. Paliiv, D. (1966). Lystopadova Revoliutsiia (Z moikh spomyniv). Ukrainska Halytska Armiia u 40-richchia yii uchasty u Vyzvolnykh zmahanniakh v 1918-1919 rr. Materiialy do istorii. T.III. Vinnipeg. [in Ukrainian].

19. Pavlyshyn, O. (2013). Yevhen Petrushevych (1863-19401: Iliustrovanyi biohrafichnyi narys. Lviv. [in Ukrainian].

20. Pavlyshyn, O. (2018). Dyktator Yevhen Petrushevych. M.Kuhutiak (Ed.). Zakhidno-Ukrainska Narodna Respublika 19181923, 1, 543-545, Ivano-Frankivsk. [in Ukrainian].

21. Pyrih, R. (Ed.). (2015). Ukrainska Derzhava (kviten - hruden 1918 r.1: Dokumenty i materialy. U dvokh tomakh. T.2. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

22. Semmo, O. (1989). Sobornist (22.1 - 31.VUl.1919 r.1. Filiadelfiia. [in Ukrainian].

23. Shevchuk, S. (1965). Pora skazaty pravdu pro nashi Vyzvolni zmahannia: Dobytysia voli dlia Halytskoi zemli: 1918-1939. Toronto. [in Ukrainian].

24. Snaider, T. (2011). Chervonyi Kniaz: Taiemnytsizhyttia habsburzkoho ertshertsoga. Kyiv: Hrani-T. [in Ukrainian].

25. Stakhiv, M. (1963). Ukraina v dobi Dyrektorii UNR. T.3: Ukraina mizh dvoma sylamy. Skrenton. [in Ukrainian].

26. Taleb, N.N. (2017). Chornyi lebid: Pro (nejimovirne u realnomu zhytti. Kyiv: Nash format. [in Ukrainian].

27. Tereshchenko, Yu., Ostashko, T. (2011). Ukrainskyi patriot iz dynastii Habsburhiv. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

28. Tsehelskyi, L. (1960). Vid legend do pravdy: Spomyny pro podii v Ukraini zviazani z Pershym Lystopadom 1918 r. Niu-York; Filadelfiia: Bulava. [in Ukrainian].

29. Vynnychenko, V. (1980). Shchodennyk. Tom pershyj: 191 1-1920. Edmonton; Niu-York. [in Ukrainian].

30. Yaroslavyn, S. (1956). Vyzvolna borotba na Zakhidno-Ukrainskykh Zemliakh u 1918-1923 rr. Filadelfiia. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru