Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р.-початок ХХ ст.)

Размещено на http://allbest.ru

Інститут історії України НАН України

Відділ історії України ХІХ - початку ХХ ст.

Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р.-початок ХХ ст.)

О.М. Допік, кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

м. Київ, Україна

Анотація

Купці в Київській думі: реалізація соціокультурних ініціатив (1870 р. - початок ХХ ст.). О. М. Допік. кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, відділ історії України ХІХ -- початку ХХ ст., Інститут історії України НАН України (м. Київ, Україна)

Метою дослідження є визначення місця й ролі купців у київському міському самоврядуванні після впровадження міської реформи 1870 р., з'ясування кількісного складу купців-гласних у міській думі, мотивації їх участі в її роботі, висвітлення на найбільш яскравих прикладах ефективності діяльності купецтва в реалізації важливих соціокультурних напрямів функціонування міського самоврядування Києва. Під час дослідження було використано методи історико-генетичний, порівняння, контекстного аналізу, біографічний та типологізації.

Ключові слова: купець, Київська дума, гласний, міська реформа 1870р., благодійність, соціокультурна діяльність, громадський діяч.

Abstract

Merchants in the Kyiv duma: realization of sociocultural initiatives (1870 -- the beginning of the ХХ century). O.M. Donik, Candidate of Historical Sciences (Ph.D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine ХІХ - early ХХ century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine, (Kyiv, Ukraine)

The purpose of the study is to determine the place and role of merchants in Kyiv city self-government after the introduction of the urban reform of 1870, to find out the quantitative composition of merchants-vowels in the city council, factors for motivating their participation in such public work, highlighting the most striking examples of their effectiveness in realization of important socio-cultural directions of work of city self-government of Kyiv. The study used the methods of historical-genetic, comparison, contextual analysis, biographical and typologization.

The analysis of the composition of the reformed Kyiv City Duma shows that the highest level of representation in the merchants was observed from 1870 to the end of the nineteenth century. It was found that the noticeable reduction of the merchant class after the tax reform of 1898 significantly reduced its influence in urban selfgovernment. The politicization of public life after 1906, when different political views began to prevail, and the deepening economic crisis of 1901, which objectively weakened the implementation of entrepreneurial initiatives in the socio-cultural sphere with the diminishing economic weight of merchants, led to the final loss of the value of independent power in the management of the city.

It is found that, thanks to the municipal policy of Kyiv self-government, after the introduction of the City Regulation in 1870, with the active assistance of entrepreneurs, the city became a regional cultural and industrial center. The Duma was the space that contributed to the socio-cultural integration of merchants in the public life of the city. As its members of the town council and members of the board, they used additional resources of economic and social influence, to accumulate social and cultural capital both for themselves and the city community. A sufficiently high level of participation in urban self-government provided the merchants with influence on the development of infrastructure, communication networks and other segments of Kyiv's socio-economic and cultural-public space. Through their activities, the merchants who were members of the town council contributed to the public unity of the Kyiv city community became known to local public figures.

Keywords: merchant, Kyiv Duma, deputy, urban reform of 1870, charity, sociocultural activity, public figure.

Міська реформа 1870 р. у Російській імперії, яка запроваджувала все- станову виборність, самоврядність і фінансову самостійність, ставила за мету залучити містян до впорядкування їхнього господарського й соціо- культурного середовища. Верховна влада допускала до управління містом тих, хто мав значний економічний, освітній ценз, наповнював і формував бюджет, був здатен уміло розпорядитися та спрямувати кошти для розвитку міської інфраструктури. Головним джерелом поповнення лав міської буржуазії було купецтво, яке відігравало непересічне значення в господарському житті міст, особливо в торгівлі, здійсненні фінансових операцій.

В умовах економічного зростання, прискореної урбанізації з останньої третини ХІХ ст. роль купецтва у громадському житті міст, не дивлячись на його нечисленність у складі міського населення українських губерній (за переписом 1897 р. становило 2,19%)¹, залишалася вагомою. Ця група, соціальне становище якої визначалося законодавчими нормами, виходячи із суто економічного становища кожного її представника, не тільки зберігала за собою значення провідної сили в торгово-фінансовій і промисловій сферах, а й громадському житті. У перші пореформені десятиліття купці, насамперед у найбільших економічних центрах, відчутно конкурували з представниками інших соціальних груп в органах міського самоврядування, і не мали рівних у фінансуванні соціокультурної сфери. Матеріальні можливості підприємців, депутатство та посади в міському управлінні якнайкраще сприяли нарощуванню власного соціального й культурного капіталу. Така ситуація яскраво проглядалася на прикладі Києва -- адміністративного центру Південно-Західного краю та “цукрової столиці” Російської імперії.

Незважаючи на інтерес до історії підприємництва, формування модерного міста, що виник в останні десятиріччя та вилився у вагомі наукові напрацювання Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). Київ, 2008. С. 50. Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні, 1860-1914 рр.: Індустріалізація і соці-альна комунікація на Півдні Російської імперії. Київ-Донецьк, 2008. 496 с.; Ніколаєва Т. М. Підприємці в культурно-освітньому просторі України (остання третина ХІХ -- початок ХХ ст.). Київ, 2010. 208 с.; Куліков В. О. Підприємства й суспільство в завод-ських і шахтарських поселеннях Донбасу та Придніпров'я в 1870-1917 рр. Харків, 2019. 388 с.; Водотика Т. С. Культура підприємництва в містах Наддніпрянської України (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.). Київ, 2018. 237 с.; Від мурів до бульварів: творення модерного міста в Україні (кінець XVIII -- початок XX ст.) / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова). Київ, 2019. 608 с. та ін., у вітчизняній історіографії історія купецької верстви залишається ще недостатньо розробленою, у тому числі й у напрямі її соціокультурної діяльності. На цьому тлі значна увага приділяється регіональному аспекту у вивченні діяльності купецтва як специфічної соціальної групи з типовими заняттями, побутовими традиціями, культурною орієнтацією й роллю в господарському і громадському житті . З явилися наукові студії про окремих найбільш відомих в Україні підприємців купецького походження Гуржій І. О., Гуржій О. І. Купецтво Києва та Київщини XVII-XIX ст. Київ, 2013. 284 с.; Бєліков Ю. А. Купецтво Харківської губернії (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. Харків, 2003. 267 с. та ін. Ковалинский В. В. Меценаты Киева. 2-е изд., доп. Киев, 1998. 528 с.; Его же. Семья Терещенко. Киев, 2003. 388 с.; Донік О. М. Родина Терещенків в історії добро-чинності. Київ, 2004. 314 с.; ШудрикІ. О., Даниленко Л. А. Династія Харитоненків. Суми, 2003. 192 с.; Григорий Григорьевич Маразли: меценат и коллекционер: Сб. ст. Одесса, 1995. 288 с. та ін., в яких зроблено наголос на їх соціокультурній діяльності. У контексті нашого дослідження цінними є напрацювання Ю. Глизя з питань роботи Київської міської думи пореформеного періоду, яка відіграла важливу роль у створенні міської інфраструктури Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871-1914 рр.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. Київ, 2016. 234 с.; Його ж. Київська міська дума: розбудова модерного міста. Київ, 2019. 328 с..

Визначення місця купців-гласних та їх ролі в міському самоврядуванні Києва не стало предметом цілісного наукового дослідження, а тому постає завдання з'ясувати склад купців-гласних у Київській міській думі, їхню мотивацію до громадської активності, простежити на найбільш яскравих прикладах ефективність діяльності в реалізації важливих соціокультурних напрямів роботи міського самоврядування.

Право брати участь у врядуванні міської громади за купецьким станом закріплювала ще “Грамота на права та користі містам Російської імперії” (“Жалувана грамота містам”) від 21 квітня 1785 р. Грамота на права и выгоды городам Российской империи // Российское законо-дательство Х-ХХ веков: В 9-ти т. Т. 5: Законодательство периода расцвета абсолютизма. Москва, 1987. С. 68-128. Купецтво, як невід'ємна складова “міських обивателів” або “середнього роду людей”, було частиною міської громади, що користувалася відносним самоврядуванням і відала адміністративно-господарськими питаннями свого поселення Докладніше див: Дитятин И. И. Устройство и управление городов в России. Т. 2. Ярославль, 1877. С. 143-242.. До того ж досить часто неможливо було провести межу між міським самоврядуванням та становим купецькими зібранням.

Маючи солідні економічні позиції, особливо в торгівлі, купецтво в умовах існування станового принципу у виборчому процесі було провідною силою дореформеного міського громадського управління. Київ серед інших губернських центрів вирізнявся тим, що до грудня 1834 р. користувався привілеєм відповідно до статей маґдебурзького права (надане місту ще наприкінці ХУ ст.), які було скасовано указом Миколи І. Імператор “визнав за благо” для управління міським господарством запровадити в Києві, за прикладом інших міст імперії, міську думу, а магістрату надати всі ті права та обов'язки, які мають інші на підставі загальноімперських законів. І коли 19 березня 1835 р. відбулися перші вибори до думи, а на міського голову балотувалися купці П. Дегтерьов, С. Личков, П. Єлисєєв та І. Ходунов, найбільше голосів здобув саме останній. Але генерал-губернатор В. Левашов у багатьох питаннях не поділяв поглядів цього принципового купця, а тому не захотів бачити його на чолі думи, відповідно й не затвердив результатів виборів. Через десять днів міським головою було обрано П. Дегтерьова Друг О., Ковалинський В., Мельник О. Від війта -- до мера. Київ, 2004. С. 24..

Із часу ліквідації “маґдебурґії” місце купців, корінних киян, таких, як Балабухи чи Григоровичі-Барські, які брали участь у міському самоврядуванні за маґдебурзьким правом, заступили комерсанти, що прибули з Росії, передусім із Калуґи. Серед київського купецтва було чимало старообрядців, іноземців, а на кінець ХІХ ст. більшість місцевих купців мали єврейське походження. Утім, користуючись підтримкою держави, керівну роль у міському врядуванні весь час відігравали купці російського походження. Поряд із тими ж Дегтерьовими слід назвати Ходунових, вихідців з Ярославської губернії. Так, купець 1-ї гільдії І. Ходунов, власник свічних і миловарних заводів, великий домовласник, ініціатор відкриття першої народної школи, був київським міським головою аж три каденції (1838-1841, 1844-1847, 1851-1853 рр.) Паталєєв О. В. Старий Київ. Зі спогадів Старого Грішника. Київ, 2013. С. 397; Третьяков А. П. Купцы города Киева. Киев, 2017. С. 5, 7, 417..

Чимало купців сприймали “службу по виборах” не як громадський обов'язок, а як обтяжливу повинність. Причиною цього були обмеженість кругозору, брак освіти, сконцентрованість на отриманні зиску. У середині XIX ст., за словами сучасника, побутував і такий погляд: “Серед купецтва тоді ще твердо трималася думка, що громадськими справами займається тільки той, у кого погано йдуть власні” Скальковский К. Воспоминания молодости: 1843-1869. С.-Петербург, 1906. С. 293.. Зокрема після затвердження на посаді міського голови П. Дегтерьов склав присягу: “Обіцяю і клянуся Всемогутнім Богом, перед святим його Євангелієм у тому, що хочу й повинен при виборі у встановлені громадські посади, для виконування правосуддя й інших справ, за чистим моїм сумлінням та честю, без упередження і власної користі, усуваючи ворожнечу та зв'язки поріднення і дружби, обирати з моїх товаришів таких, яких, за рисами розуму й сумління їх, уважаю я найздатнішими та найдостойнішими й від яких сподіваюсь, що вони виявлять себе ревними щодо користі громадської”¹¹.

До міської реформи 1870 р. київські купці повністю контролювали міське громадське управління, яке перебувало у залежності від місцевої адміністрації. Стосунки купців із державною владою, чий авторитет вони не піддавали сумніву, відбувалися в рамках усталеної системи соціальних відносин, а критика висловлювалася зазвичай у внутрішньому колі, об'єктом якої була переважно економічна політика уряду.

У період реформ 1860-х -- 1870-х рр. було впроваджено нову систему міського управління (Міське положення від 1870 р.), яка з певними змінами (нове Положення від 1892 р.) проіснувала до падіння Російської імперії. В основу формування соціальних відносин відтоді було покладено не юридично закріплений становий, а буржуазний матеріально-фінансовий принцип. Положення від 16 червня 1870 р. Ковалинский В. В. Меценаты Киева. 2-е изд. Киев, 1998. С. 183. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ РИ). Собр. 2-е. Т. 45, ч. 1. № 48498. С. 821-839. передбачало перетворити міське громадське управління на дієвий інститут самоврядування, який не мав станового поділу, залучивши до нього привілейовані, заможні й освічені прошарки населення (дворянство, купецтво, чиновництво, професуру, представників вільнонайманих професій, викладачів, домовласників). Думи одержали нові, конкретніші, повноваження, власний бюджет, муніципальну нерухомість та право розпоряджатися прибутками й видатками з міської скарбниці. київський міський самоврядування купець

Право участі в міських виборах отримували всі фізичні та юридичні особи, що сплачували на користь міста збір із нерухомого майна або додаткові відрахування з торгово-промислових документів. У законодавчому акті зазначалося, зокрема, те, що одне гільдійське свідоцтво надавало право участі у виборчих зборах тільки одній особі (або тій, на чиє ім'я воно видавалося, або за його дорученням кому-небудь із членів родини). Однак закон не забороняв купецьким родичам брати участь у виборах як власникам нерухомості, тимчасовим купцям тощо. Вибори проводилися окремо по трьох категоріях (куріях) -- великих, середніх і дрібних платників податків, кожна з яких обирала 1/3 гласних міської думи. Тобто один голос великого платника податків дорівнював кільком голосам середніх і кільком десяткам дрібних. Крім того, закон дозволяв виборцеві однієї курії балотуватися у гласні на зборах іншої, що надавало заможним містянам можливість контролювати вибори в нижчих куріях.

Загальна кількість гласних у Київській міській думі становила 72 особи. Обрані понад визначене число автоматично ставали кандидатами у гласні. Функції думи були не тільки розпорядчими, а й законодавчими -- вона отримала право видавати обов'язкові постанови, що мали силу закону для містян. Дума обирала членів виконавчого органу -- управи, а також міського голову, який очолював обидві установи. На ці посади могли претендувати всі городяни, які володіли правом голосу (не обов'язково гласні). Термін повноважень органів міського самоврядування визначався чотирма роками. Контроль над законністю діяльності міського самоврядування здійснював губернатор, а розгляд скарг на міську владу доручався спеціально створеному губернському в міських справах присутствію. Проте у сфері наданої реформованій міській думі компетенції, насамперед місцевого господарства, вона діяла цілком самостійно.

Отже із запровадженням майнового цензу за Міським положенням право обирати здобули лише кияни, котрі сплачували податки. У 1871 р. до виборчих списків було внесено 3222 особи, а на вибори з'явилися всього 530 (16%). Повторне скликання зборів мало ще більш невтішні результати, коли прийшло знову мало виборців. Особливістю перших виборів до Київської міської думи було й те, що гласних обирали, не знаючи їхніх достоїнств і діловитості, містяни були позбавлені передвиборчих зустрічей. Заможні кандидати першої і другої категорії через агітацію та підкуп нав'язувалися виборцям третьої, і в результаті близько 3 тис. київських міщан-виборців під час перших виборів до думи серед 72 гласних не отримали свого представника Киевлянин, 1871. 21 октября. С. 3.. Гласними тоді було обрано 26 купців, 21 чиновник, 14 професорів, 7 військових і по 2 протоієреїв та інженерів Державний архів м. Києва (Держархів м. Києва). Ф. 163. Оп. 39. Спр. 211. Арк. 98-99.. Списки до міської думи 1879 р. зафіксували трохи більше виборців -- 4157, що становило близько 3% усіх мешканців Києва. Із них 57 (7%) значилися домовласниками, а 42,3% -- торговцями. Однак на вибори з'явилися тільки 692 особи (у відсоткову відношення майже стільки ж, як і в 1871 р.).

За соціальним складом у перші три каденції (1871-1875, 1875-1879, 1879-1883) в Київській думі чітко проглядалася тенденція, що купецтво мало більшість: відповідно 26, 35 і 36 мандатів. Другу позицію поперемінно поділяли між собою чиновництво і професура. Зокрема серед останніх було обрано 14, 13 і 17 гласних Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 39. Спр. 211. Арк. 98-99; Записка сенатора А. Половцева о состоянии общественного управления и хозяйства в городах Киевской губернии. С.-Петербург, 1882. Ч. 1. С. 165, 178.. Такому їх значному числу дума завдячувала Університету св. Володимира. Сучасники невипадково наголошували, що професорсько-купецький елемент весь час панував у реформованій Київській думі.

Купці-гласні об'єктивно могли суттєво впливати на ухвалення рішень думи та розподіл державних і міських замовлень між приватними підприємцями. Зокрема членами міської управи в 1871 р. стали такі купці, як М. Попов, Є. Чернов, Ф. Дитятин, О. Некрасов, що були зафіксовані в купецькому реєстрі того року Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 55. Спр. 19. Арк. 74-77.. Першим головою оновленої думи став промисловець, нащадок відомої купецької родини, камер-юнкер імператорського двору П. Демидов. Саме за його каденції в 1874 р. на Думській площі (тепер -- майдан Незалежності) розпочалося будівництво нового приміщення думи, яке було завершене через два роки. А вже 1878 р. у ньому засідали гласні Друг О., Ковалинський В., Мельник О. Від війта -- до мера. С. 29-30.. Ця споруда на багато років стане символом влади в місті. Сюди прагнули потрапити найвпливовіші та найамбітніші кияни. Статус думського гласного не лише додавав громадського престижу, але й передвіщав матеріальні вигоди. Залишалося лише заручитися симпатіями містян. Натомість варто визнати й той факт, що чимало гласних, у тому числі купці, розглядали депутатство, як і раніше, що воно буде почесним, тож намагалися не лише уникати праці в комісіях управи, а й не з'являтися на засідання думи Обзор деятельности городской думы за 1871-1882 гг. Киев, 1883. С. 4..

Якщо більшість представників міщанства, селянства та цехових, як правило, узагалі ігнорували вибори, а освічені прошарки населення не виявляли особливого інтересу до участі в міському самоврядуванні, купці, які тут лобіювали власні інтереси, за традицією продовжували ставитися до думи як до власної станової установи. Місце в ній їм забезпечувало володіння значною власністю, унаслідок чого вони потрапляли до списків виборців перших двох категорій. Купці виділялися ще й соціальною активністю, а тому за них віддавали голоси виборці третьої категорії, замість того, щоб обирати власних кандидатів. Так, за другої каденції в думі майже всю третю категорію було представлено середнім і дрібним купецтвом Киевлянин. 1875. 10 января. С. 3.. До того ж підприємці користувалися недосконалістю виборів за Міським положенням 1870 р., скуповуючи довіреності для обрання в думу лояльних до себе гласних. Тому не дивно, що дума першочергово розвивала центр Києва, де у власних садибах проживали заможні гласні .

У 1880-х рр. владу цікавила залежність активності гласних від їх соціального походження. Зокрема сенатор О. Половцев, перебуваючи в Києві, узявся за підрахунок зайнятості гласних у роботі комісій зі врахуванням категорії, від якої ті були обраними. Виявилося, що купці домінували із вагомою часткою у 45% складу всіх гласних, тоді як домовласники -- 28,1% від першої категорії, 40,5% -- від другої та 31,4% -- від третьої Володько В. Как киевляне Думу избирали. URL: https://kiev24.ua/articles/kak- kievlyane-dumu-izbirali-45 Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871-- 1914 рр.). С. 60-61..

Частка купців в органах міського самоврядування найбільшою була у великих торговельних центрах, де вони становили найзаможнішу та найвпливовішу соціальну групу. Так, відсоток купців і почесних громадян із купецького стану (із правом особистого голосу й за дорученням) у складі дум найбільших українських міст за четверту каденцію (1883-- 1886 рр.) у середньому становив 48,2% Дані взято: Нардова В. А. Городское самоуправление в России в 60-х -- начале 90-х годов ХІХ в. Правительственная политика. Ленинград, 1984. С. 70.. Із посиленням ролі місцевого самоврядування купці стали важливою його складовою як гласні думи та члени управ. Купецтво, котре поряд із дворянством представляло найбільш заможні прошарки міста, не тільки продовжувало зберігати за собою значення самостійної сили в нових соціально-економічних умовах, а й, більш того, посилювало свою роль у громадському житті.

У перші каденції роботи дум угруповання гласних формувалися за станово-професійно-освітнім принципом. Як правило, одне з них консолідувалося навколо купецтва, до якого долучалися підприємці з інших соціальних верств, а друге -- охоплювало представників чиновництва й інтелігенції, які здебільшого були дворянами або різночинцями N. N. Наше городское представительство [письмо в редакцию] // Вестник Европы. 1882. Т. 6, кн. 11. С. 378-384..

На середину 1880-х рр. дедалі чіткіше почала проявлятися недосконалість виборчої системи. Немало сучасників були розчаровані в її дієвості. Так, один із них, О. Цитович, нарікав: “Суспільна вакханалія, що називається виборами, або інакше школа суспільної аморальності [...] переконала всіх в повній неспроможності принципу міського самоврядування. Збирання доручень, споювання, дармове частування виборців, упрошування, наклеп практикуються найменш сумлінними, хижацькими елементами -- пройдисвітами, що беруть гору над усім чесним та інтелігентним, і які потрапляють у громадські діячі. Це є тим, що жартома називається громадським самоврядуванням... Гласними стають переважно пройдисвіти, тому депутати мають призначатися начальником губернії” Киевское слово. 1887. № 55. С. 3..

11 червня 1892 р. набуло чинності нове Міське положення ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 12. № 8708. С. 430-456., за яким, серед іншого, посилювався контроль місцевої адміністрації за діяльністю органів міського самоврядування. Справедливо визнаючи вади виборчої системи, законодавці пішли шляхом не розширення, а скорочення складу виборців через обмеження останніх із незаможних та малоосвічених, які не виявляли активності як під час виборів, так і у званні гласних та найбільше піддавалися маніпулюванню. Право голосу зберегли фізичні та юридичні особи, що мали майновий ценз, зокрема в губернських центрах не менше 1,5 тис. руб., до списку виборців вносилися наймачі квартир, ліквідовувався один зі шляхів підкупу голосів -- передача довіреностей представникам від установ, товариств, компаній, монастирів і церков. Якщо раніше право голосу мали всі платники податку, то за новим положенням коло виборців звузилося до заможних киян -- промисловців, купців 1-ї і 2-ї гільдій та великих домовласників.

Із посиленням економічного становища купців для них дедалі більшої ваги набувало право виборчого цензу. Поряд із цим глибше входження до суспільного життя міст давало можливості неформального впливу на обрання чи переобрання в органах самоврядування. У багатьох містах на рубежі століть розпочиналася епоха перетворення купецтва, у цілому підприємницького прошарку, на місцевих громадських діячів.

На перших виборах за новим законодавством у 1893 р. відбулася зміна в розстановці сил у Київській міській думі: першість тепер складали чиновники і гласні інтелектуальних професій, котрі отримали 47 мандатів, тоді як купці -- лише 20 (також було обрано 8 військових, по 1 священику й міщанину) Киевлянин. 1893. 5 декабря. С. 3.. Серед тих, кому кияни віддали свій голос і право працювати на благо міста, були такі авторитетні підприємці, як купець-старообрядець М. Дегтерьов, цукрозаводчик Ф. Терещенко, власник великого дріжджево-спиртового заводу М. Чоколов та ін. Відтоді в Києві спостерігалося зниження частки купецтва серед гласних міської думи. Якщо за Міським положенням 1870 р. в думі найбільше було купців, то вже на початку ХХ ст. -- чиновників, професорів і представників вільнонайманих професій. Верховна влада через зміни у законодавстві усунула від управління містом соціально-пасивну частину виборців. У 1897 р. право голосу в Києві мали всього близько 3 тис. із 258,2 тис. мешканців, тобто трохи більше 1% населення. Вузькі межі волевиявлення міського населення продовжували зберігатися й на початку ХХ ст.

Аналіз складу гласних дає також уявлення про територіальну специфіку Києва, адже вони віддзеркалювали соціальний профіль окремого виборчого округу. Зокрема в Подільському було розташовано не лише чимало підприємств -- тут щорічно відбувався Контрактовий ярмарок. Тож звідси до міської думи обиралися здебільшого купці. Зокрема весь час зберігала свою присутність як гласні така відома купецька династія з Подолу, як Кобці (три місця вони мали ще в першій думі) Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 7. Спр. 1780. Арк. 179..

Із запровадженням нового Міського положення, у порівнянні з попереднім, суттєво змінився склад міських дум не лише в Києві, а й інших великих українських містах. За підрахунками В. Нардової по Одесі, Харкову, Катеринославу та Києву найменша частка купців-гласних була саме в останньому -- 22,2%. Лише у Харкові за новим виборчим законом питома вага купців не зменшилася й вони продовжували становити більшість Нардова В. А. Самодержавие и городские думы в конце ХІХ -- начале ХХ века. С.-Петербург, 1994. С. 35.. У складі Київської думи за підсумками виборів 1902 р. першість (серед 78 гласних) посідали чиновники -- 45%, водночас ще донедавна домінуюча група купців склала лише 18% Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871-1914 рр.). С. 64-65..

Найбільшими здобутками завдяки своєму професійному й освітньому рівням відзначилися гласні каденцій 1887-1902 рр. Саме на кінець ХІХ ст. припав найбільший економічний і культурний поступ Києва -- за міського голови С. Сольського (1887-1900 рр.), професора Київської духовної академії, який вирізнявся демократичними поглядами й відданістю справі благоустрою рідного міста, активно виступав за впровадження в міське господарство новинок техніки. У цей час було вдало вирішено багато назрілих економічних і соціальних проблем: збудовано першу міську електростанцію й централізовану каналізацію, пущено перший у Російській імперії електричний трамвай, облаштовано Київську гавань, що стала однією з найбільш зручних на Європейському континенті, засновано політехнічний інститут, проведено Київську сільськогосподарську і промислову виставку (1897 р.), яка отримала солідний статус усеросійської, споруджено київський театр “Соловцов”, відкрито пам'ятник Богданові Хмельницькому, а також завершено спорудження Володимирського собору й у цілому здійснено значне культурно-освітнє будівництво. І до всіх цих справ активно долучалося місцеве купецтво, представники якого в думі ухвалювали рішення щодо фінансування або виявляли власну підприємницьку ініціативу, спонсорство, доброчинність у заснуванні, розбудові того чи іншого об'єкта (як у випадку з тим самим політехнічним інститутом) Державний архів Київської області (Держархів Київської області). Ф. 9. Оп. 12. Спр. 65. Арк. 1-45..

Найбільшим успіхом відзначилися гласні тих каденцій, які забезпечували наповнення бюджету, а отже стабільний розвиток міського господарства. Ними стали насамперед купці, які мали досвід професійної діяльності й упроваджували нові технології, що їх потребувала міська інфраструктура. Практичне та консервативне ставлення купецтва до міського самоврядування сприяло розвитку благоустрою міста. Узагалі стабільність складу Київської думи в кілька каденцій поспіль зумовлювала ухвалення більш перспективних і практичних рішень на користь міста, чому допомагав підприємницький досвід купців, які працювали в ній, і повна відсутність міжпартійної боротьби.

Водночас упровадження податкової реформи, згідно з “Положенням про державний промисловий податок” від 8 червня 1898 р. ПСЗ РИ. Собр. 3-е. Т. 18, ч. 1. № 15601. С. 489-515., призвело до значних змін у правовому становищі не тільки купецтва, а й усіх підприємців, що дозволило займатися торгово-промисловою діяльністю без вибірки гільдійських свідоцтв. Тепер об'єктом обкладання ставав не підприємець, а підприємство. Для здійснення торгово-промислової діяльності не треба було бути купцем -- право на неї надавали промислові свідоцтва. Податки бралися з кожного промислового чи торговельного підприємства, незалежно від їх кількості у власника. Державному промисловому податку підлягали всі види підприємств -- промислові, торговельні, транспортні, кредитні, страхові, а також приватна підприємницька діяльність. Положення 1898 р. зобов'язувало сплачувати за право користування становими привілеями, крім основних податків, ще й гільдійський Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). С. 25-26.. Таким чином, станові засади у сфері підприємницької діяльності скасовувалися, обривався прямий зв'язок між підприємництвом і належністю до купецтва, що неминуче вело до скорочення його чисельності.

Відповідно зменшувався і його вплив у київському самоврядування, хоча на межі ХІХ-ХХ ст. воно все ще було досить чисельною групою в надзвичайно строкатій за своїм соціальним складом міській думі.

Революційні події початку ХХ ст. сприяли кардинальним змінам у складі думи. Боротьба на виборах, як і робота під час засідань, набули “партійного” характеру. У 1906 р. під час агітації точилася гостра боротьба між “партією проценкістів” (група попереднього голови думи В. Проценка), “прогресистів” (очолювані І. Дьяковим) та “добрининців” (гласного М. Добриніна). Широко про себе заявили чорносотенці на чолі з гласним Ф. Ясногурським, а також у цілому монархічні партії. Унаслідок активної виборчої діяльності так званого “лівого” спрямування було обрано 42 особи, натомість “правого” -- 30. У новообраній думі першість посідали професори й викладачі, котрих було 21, за ними йшли чиновники -- 17 та купці -- 13 Ясногурский Ф. Н. Характеристика деятельности киевского общественного управ-ления за истекшеее четырехлетие 1906-1910 гг. Киев, 1910. С. 20, 23, 26; Киевлянин. 1906. 16 февраля. С. 3..

На наступних виборах боротьба розгорілася між партіями “прогресистів” і так званих “націоналістів”, фактично -- російських. Перші робили наголос на шовіністичних поглядах своїх опонентів, тоді як ті доводили, що “прогресисти” не розуміються на міському господарстві й тільки займаються “політиканством”. У результаті жорсткої передвиборчої боротьби до думи пройшла більшість саме за списками “націоналістів”. Таким чином, політичне життя Києва після 1906 р. відзначалося появою виборчих партій, які гостро конкурували між собою.

Слід визнати, що з кінця ХІХ ст. до Київської думи обиралося дедалі більше державних чиновників, професорів університету, викладачів і представників “вільних” професій. Утраті купцями значення самостійної сили в управлінні Києва зі зменшенням їх питомої ваги в міському самоврядуванні сприяли і як помітна політизація громадського життя після 1905 р., так економічна криза, що розпочалася 1901 р., яка дещо звужувала матеріально-фінансовий потенціал підприємців. Головну роль у міській думі на початку ХХ ст. почали відігравати не міжстанові суперечності, а різні політичні погляди. Купецтво більше не було нероздільною групою в міському самоврядуванні, тепер певну вагу мали лише окремі його представники, що діяли на боці різних “партій” і “блоків”. Ослаблювало вплив купців у думі й щораз більше залучення їх до діяльності різних професійних об'єднань, які відстоювали економічні інтереси останніх на місцевому та міжрегіональному рівнях.

Бачити купця міським головою у Києві до 1870-х рр. було звичним явищем. Утім із розширенням прав і компетенції органів міського самоврядування репрезентанти цієї верстви втратили монополію. Із погляду ієрархії цінностей тих представників купецтва, які перебували на відповідальній громадській роботі, посада міського голови сприймалася водночас і як державна служба, і як служіння загально-громадському, загальноміському “благу”, що відповідало службовій етиці, запровадженій у Росії разом із “Табелем про ранги”. Серед відомих голів реформованої Київської міської думи слід згадати купця 1-ї гільдії, грека за походженням, І. Толлі (1884-1887 рр.), який був гласним із першої її каденції. Про нього сучасник писав, що відсутність відповідної освіти компенсувалася “видатним практичним розумом”, що допомагало йому успішно справлятися зі своїми обов'язками. Спадковий почесний громадянин, комерції радник, власник пивоварного заводу, голова правління Київського земельного банку, він був також благодійником, зокрема будівничим Благовіщенської церкви на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці. Своє жалування як міського голови передавав на потреби міста Ковалинський В. В. Київські мініатюри. Книга п'ята. Київ, 2006. С. 445; Ярон С. Г. Киев в восьмидесятых годах. Воспоминания старожила. Киев, 1910. С. 73..

Після І. Толлі жоден купець у Києві більше не обирався на посаду міського голови, навіть попри той факт, що на цей час представники купецької верстви становили не менше чверті від усіх гласних думи. Зокрема міськими головами почергово були С. Сольський (1887-- 1900 рр.) -- професор Київської духовної академії, виходець зі священицької родини; В. Проценко (1901--1906 рр.) -- доктор медицини, дворянин; І. Дьяков (1906--1916 рр.) -- чиновник, дворянин; Ф. Бурчак (1916--1917 рр.) -- лікар, виходець із міщан Салій І. Обличчя столиці в долі її керівників. Київ, 2008. С. 39--44..

За міськими положеннями думи були зобов'язані дбати про добробут і здоров'я містян, забезпечувати їх початковою освітою, підтримувати культуру, сприяти благодійництву. Російська імперія переймала досвід прогресивних методів господарювання, починаючи лише з ліберальних реформ 1860-х -- 1870-х рр. Упродовж усього ХІХ ст. благоустрій міста лягав нелегким тягарем на киян, особливо на підприємців.

Купці брали участь у думських дискусіях як гласні, що ухвалювали рішення про розподіл громадських коштів, і як претенденти, підрядники чи платники податків, будучи пов'язаними нормами договорів та приписами. Основним джерелом достатку Києва був його економічний потенціал, торгівля і промислове виробництво, які водночас розвивали сферу послуг, що піднімала ціни на нерухомість. Предметом першочергової турботи міських дум завжди був збалансований бюджет.

На практиці поліетнічне за своїм складом купецтво в Київській міській думі відстоювало інтереси як громадські, так і своєї верстви та особисті. Воно визначало обличчя міста, активно розвиваючи місцеву торгівлю, промисловість, транспорт, підтримуючи розбудову міського господарства, а також спорудження об'єктів соціального, культурно-освітнього, релігійного призначення -- училищ, лікувальних закладів, притулків для безпритульних і престарілих, церков та ін.

Важливим мірилом оцінки діяльності думи були будівельні проекти, завдяки яким інфраструктура міста значно покращувалася. Урбаністичний характер вулиць і бульварів, нові адміністративні й торгово-фінансові споруди, прокладання каналізації, забезпечення водопостачанням, а згодом і електроенергією стали основними індикаторами культурності Києва. Діяльність купців, у цілому підприємницького прошарку, спрямована на вирішення нагальних проблем збіднілого населення, підвищення освітнього рівня містян, задоволення їхніх духовно-культурних потреб стала важливим фактором у наданні художньої виразності зовнішньому вигляду Києва та забезпеченні його соціальної інфраструктури Донік О.М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). С. 192-193..

Міські управи, поряд з іншим, здійснювали нагляд за спорудженням нових підприємств та промислових комплексів. Будівництву передувала процедура аукціону. Створені з членів міської управи комісії здійснювали інспектування об'єкту. Остаточний дозвіл отримували лише ті підприємці, які письмово могли гарантувати випуск певних обсягів продукції або надання необхідних послуг і не заперечували проти запропонованої ціни. Купцям дозволялося будувати фабрики в межах міста лише за погодженням із міською владою та після сплати вартості оренди землі. Території заводів, як правило, орендувалися. Натомість великі підприємці намагалися придбати землю здебільшого в повному обсязі майнових прав. Але і їм доводилося проходити шлях через органи міської управи, а згодом -- чекати затвердження на рівні губернії та відповідного міністерства.

Депутатство в міській думі давало купцям можливість швидше долати бюрократичну тяганину щодо створення торговельних закладів або промислових підприємств, розширення наявних виробництв. Узагалі, коли підприємець звертався до губернського правління з клопотанням про спорудження заводу або нового фабричного корпусу, то міг розраховувати на дозвіл лише тоді, коли це не вимагало від держави фінансових витрат, гроші вкладалися у власну землю, і від створеного виробництва не очікувалося якихось негативних соціальних наслідків.

Міські споруди та житлові будинки купецтва уособлювали символічний капітал нового підприємницького прошарку, який разом із дворянством зайняв місце в органах самоврядування, що ухвалювали рішення про їх спорудження. Розмір, обсяг, витрати на будівництво вокзалів, театрів, поштамтів, музеїв, адміністративних і думських будівель стали індикатором волі й зусиль міської еліти, до якої належала верхівка місцевого купецтва, до перетворень та формування нового громадського середовища. В архітектурному стилі міст убачалися прагнення підприємців досягти максимального балансу економічних та суспільних інтересів у своїй самопрезентації .

В останній третині ХІХ ст. в найбільших містах для відпочинку промисловців і купців з'явилися спеціальні клуби або зібрання, де влаштовувалися розважальні, благодійні, культурно-освітні заходи. Так, 1882 р. в Києві на Царській площі (тепер -- Європейська), де сходилися шляхи на Поділ, Печерськ, Верхнє місто і до залізничного вокзалу, купецьке зібрання за сприяння голови його ради М. Дегтерьова звело для своїх потреб ошатний особняк за проектом архітектора В. Ніколаєва із найкращим у місті акустичним концертним залом³¹ Там само. Звід пам'яток історії та культури України: Енциклопедичне видання у 28 т. Київ, 1999. Кн. 1, ч. 1: Київ, А-Л (Ч. 1). С. 504.. Споруда і сьогодні є окрасою Києва, тут розміщується Національна філармонія України.

Найбільш величним пам'ятником інвестицій купців Бродських на громадські потреби став критий Бессарабський ринок -- одна з найпомітніших споруд комерційного характеру у центрі Києва. Він був побудований на кошти, пожертвувані за заповітом Лазарем Бродським (500 тис. руб.). Торговельний заклад, відкритий у липні 1912 р., складався з 31 магазина по всьому периметру, 165 місць у головній залі та ресторану на другому поверсі Ковалинский В. В. Меценаты Киева. С. 232-233..

Єврейська громада Києва в особі її заможних комерсантів намагалася через благодійність завоювати авторитет у місті. Найбільшою щедрістю вирізнялася саме родина Бродських, члени якої регулярно обиралися до Київської думи й там відстоювали інтереси єврейської громади, а також дбали про розвиток освіти та медицини, асигнуючи на це чималі кошти. Так, купець 1-ї гільдії, комерції радник, “цукровий король” Лазар Бродський ще на початку своєї підприємницької кар'єри за наполяганням власного батька почав займатися доброчинністю, чим здійснив стратегічно прораховане входження до кола найповажніших громадян Києва. І хоча доброчинна діяльність як Лазаря, так і його брата Лева була в першу чергу спрямована на інтеграцію в міську спільноту єдиновірців, вони немало жертвували на загальногромадські справи. Тут слід згадати появу завдяки Бродським у центральній частині Києва однієї з найбільших релігійних споруд міста -- синагоги, яку місцеві євреї називали за їхнім ім'ям, фінансування будівництва Київського політехнічного інституту ім. імператора Олександра ІІ (Лазар Бродський надав 100 тис. руб., до того ж, він очолював ще й фінансову комісію комітету з його спорудження) Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). Ф. 830. Оп. 1. Спр. 102. Арк. 1-39; Кальницкий М. Синагога Киевской иудейской об-щины. 5656-5756. Киев, 1996. С. 16; Ковалинский В. В. Меценаты Киева. С. 215, 222, 231..

У житловому будівництві великих міст наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. особливо відчутно виявився вплив приватної власності. Зокрема купці ставали власниками земельних ділянок у престижних міських районах, де зводили власні особняки, значно потіснивши поміщиків, чиновників, військовослужбовців, професорів. Залежно від достатку господарів будинки вирізнялися мірою “парадності”. У Києві на цей час припали дві “будівельні лихоманки”, що охопили все місто й особливо район Липок. Зведення нових будинків обумовлювалося пожвавленням ритму економічно-комерційного життя всього краю, набуттям містом статусу важливого торговельно-промислового осередку, насамперед цукроваріння Ясиевич В. Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ-ХХ веков. Киев, 1988. С. 23-24.. Тут було споруджено або перейшли у власність від інших осіб і зазнали перебудови за модерними архітектурними канонами монументальні особняки таких відомих цукрових промисловців, які належали до купецької верстви або походили з неї: М. Гальперін, М. Закс, С. Ліберман, І. Зайцев, С. Могилевцев, С. Аршавський, С. Кандиба, Я. Сироткін, родини Бродських, Терещенків та ін. Так, М. Гальперін, придбавши в колезького асесора В. Рубінштейна садибу з будинком на розі вул. Шовковичної й Олександрівської (тепер вул. М. Грушевського), за проектом архітектора В. Ніколаєва облаштував особняк, який набув рис венеціанських палаццо доби Відродження і став одним із найпривабливіших на Липках Друг О. Будинки цукропромисловців на вулиці Шовковичній // Янус. Нерухо-мість. 1998. Ч. 4. С. 12.. Більшість будинків-особняків, що належали родині Терещенків у Києві, є справжніми витворами архітектурного мистецтва Друг О. Палацики “цукрових королів” // Старожитності. 1995. № 1-2. С. 3..

В останній чверті ХІХ ст. бурхливий розвиток Києва, розширення його території та забудови, збільшення населення гостро актуалізували питання санітарного стану, благоустрою, у тому числі прокладання каналізації. У цей час у місті декілька разів спалахували епідемії холери, дизентерії, тифу, тому за рівнем загальної смертності воно займало одне з перших місць у Росії серед великих міських центрів, не говорячи вже про Західну Європу. Не надто привабливим був навіть діловий центр --

Хрещатик Канализация Киева, 1894-1994 гг. / П. И. Петимко, М. Ф. Царик, П. Л. Кисленко, В. В. Кобзарь. Киев, 1994. С. 7-8..

Для реалізації такого нового і складного проекту, як спорудження каналізації, потрібні були значні фінансові можливості, яких місту бракувало. Тому за справу взялися заможні громадяни, заснувавши 1892 р. Київське акціонерне товариство каналізації (основний його капітал у розмірі 1 млн 600 тис. руб. створювався винятково на громадських засадах). Частину акцій на спорудження каналізації придбали київські домовласники, решту витрат узяли на себе найзаможніші кияни. Так, М. Терещенко виділив 161 тис. руб., його брат Ф. Терещенко -- 50 тис. руб., а Лазар і Лев Бродські -- 261 тис. руб. Сформований київською громадськістю, насамперед купецтвом, капітал дав змогу за досить короткий час здійснити справу першочергової важливості, яка стала необхідною умовою соціального життя. Уже у грудні 1894 р. передбачена проектом система київської каналізації стала до ладу. Із цього часу місто мало повну роздільну каналізацію, яка була третьою у країні після Одеси та Ялти Держархів м. Києва. Ф. 163. Оп. 48. Спр. 58. Арк. 1-83; Донік О. Впровадження мереж централізованого водопостачання й водовідведення як важливий чинник модер-нізації міського господарства України (остання третина ХІХ -- початок ХХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ -- початку ХХ ст. Київ, 2017. Вип. 26. С. 98..

Уже із середини XIX ст. участь купців у доброчинній діяльності набула форм престижної соціальної поведінки. Така діяльність демонструвала чималі громадські потенції купецтва, які яскраво розкривалися в роботі його представників в органах міського самоврядування. Із переходом до сфери їхньої компетенції багатьох лікарень, установ громадської опіки й навчальних закладів упродовж останньої чверті XIX ст.

практика купецької благодійності набула нових стимулів для розвитку. Спектр її мотивів розширювався за рахунок появи нового, що його російська дослідниця Г. Ульянова назвала “мотивом довіри до громадського самоврядування . Ця практика значною мірою трималася на участі самих купців у муніципальній діяльності.

Купецтво брало на себе функції державної опіки ще й з метою посилення своїх позицій у суспільстві. Представники економічної еліти, залучаючись до благодійності, були зацікавлені в нагромадженні символічного капіталу, який з огляду на численні прогалини в державному фінансуванні можна було здобути активною громадською позицією та доброчинною діяльністю. Стратегічною метою купців стала інтеграція у суспільне життя міста, а також у суспільний устрій держави .

Через брак коштів Київська міська дума асигнування на соціальні проекти виділяла вибірково, та й не завжди в необхідних обсягах. У такій ситуації благодійництво купців було одним із засобів самоутвердження у житті міської громади, коли фінансування багатьох соціальних і культурних закладів, особливо освітніх і лікувальних, у цілому здійснювалося за рахунок приватних сум.

Бажання купецтва до набуття освіти та сприяння її розвитку стало визначальним чинником прискорених змін у житті міської громади Києва. У цій справі громадянська активність купців визначалася двома головними полюсами -- підприємницькою зацікавленістю та громадськими інтересами. Сприяння освіті вважалося служінням “загальному благу” і поряд із піклуванням про громадську систему охорони здоров'я було стрижневим напрямом діяльності підприємців.

Величезний попит у кваліфікованих кадрах на виробництві, у торгівлі, фінансовій сфері був додатковим стимулом пожертвувань на освіту, що спонукало підприємців організовувати загальноосвітнє та професійне навчання як для своїх працівників, так і для суспільного загалу у цілому. Там, де недостатньо або взагалі не реалізовувалася державна освітня політика, а міська дума не була здатна сповна опікуватися освітою, вона ставала справою підприємців. Купці як гласні думи вважали, що підготовлені кадри вкрай потрібні для розвитку місцевої промисловості. Завдяки їхнім зусиллям у розвитку освітньої сфери процеси формування Ульянова Г. Н. Благотворительность московских предпринимателей. 1860-1914. Москва, 1999. С. 249. Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні: 1860-1914 рр. (Індустріалізація і соці-альна комунікація на Півдні Російської імперії). С. 354. культурного середовища в Києві з кожним пореформеним десятиліттям набирали ваги.