До питання про характер (не)революційного руху на Східній Галичині в 1918 р.

Размещено на http://allbest.ru

2

Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника

До питання про характер (не)революційного руху на Східній Галичині в 1918 р.

Іван Монолатій

доктор політичних наук

Івано-Франківськ, Україна

У своїй новітній книжці Ю.Н.Гарарі відверто зауважує, що «кожна людина, група і нація має власні казки й історії» Харарі Ю.Н. 21 урок для 21 століття / Пер. з англ. О.Дем'янчука. -- К., 2018. -- С.19.. Мабуть, він таки має рацію. Історія - конструкція складна та крихка водночас, адже її знання або незнання мають схожі ефекти впливу на людину чи суспільство. Надто коли люди, котрі творять ці суспільства, лише починають прокидатися від летаргічного сну самомилування і ґлорифікації свого недавнього минулого. Тож сумлінному історикові державотворення завжди буде важко руйнувати усталені в історіографії стереотипи, а міфи - і поготів.

Здавалося б, сторіччя Української революції нині є вже доконаним фактом для фахівців, громадськості та ЗМІ. Але ж ні! Досі тривають і, маю надію, триватимуть пошуки нових теоретичних моделей, термінологічні, хронологічні суперечки, які народжуватимуть нестандартні рішення того чи іншого проблемного питання нашого державотворення, або ж це будуть уже відомі шаблони й лекала, що ними дослідники намагатимуться оздобити вже й без того пишні шати боротьби за незалежність України.

Українська історія та її історики, особливо у «червоному» двадцятому сторіччі, пройшли складний і суперечливий шлях правдолюбства, підлабузництва, зради Кліо.

Рельєфно це увиразнено у студіях над національно-визвольним рухом і будівництвом власної держави. Перші свідомо йшли на бій із тоталітарно-ідеологічними монстрами, другі -- перефарбовувалися у вигідні кольори, перелицьовуючи «класову боротьбу» на «визвольні рухи», треті -- потерпаючи від штучного безробіття й суспільного забуття, писали не в «панську» шухляду. Усі вони (або принаймні через одного) були чесними з собою. А от чи були вони чесними та відвертими з самим історичним матеріалом, за посередництва котрого формували нові поняття, статуси й понятійний апарат історичного процесу, не знаю.

Той факт, що саме українська історіографія ХХ ст. в її широкому контексті вже давно усталилася в масовій свідомості, публіцистиці й літературі, не викликає ні в кого здивування. Тож нині, поза очевидними тектонічними зрушеннями в дослідженні «української справи», репрезентованими вже не одним новим поколінням дослідників, панівними залишаються окремі історичні поняття, зокрема ті, що мають безпосередній стосунок до історії революції.

Одне з них ще 1996 р. концептуалізував Я.Грицак, ствердивши, що «Листопадовий зрив 1918 р. з часом перетвориться на одну з легенд в українській політичній ідеології ХХ ст.» (додам, що й в українській історіографії) Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ--ХХ ст. -- К., 1996. - С.136.. західноукраїнський першолистопадовий повстання галичина

І він мав рацію, адже саме таке історично-ідеологічне уявлення вже на той час панувало у свідомості істориків як приклад революції. Його привніс до нашої історіографії неординарний і, поза сумнівом, відважний крок О.Карпенка, котрий у 1957 р. зважився на постановку питання про «характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р.», а 1992 р. -- концептуалізував свою ідею як «Листопадову 1918 р. національно-демократичну революцію на західноукраїнських землях» Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- Івано-Франківськ, 2006. -- С.13, 43..

Не місце тут розповідати, як історикові окошилася ця сміливість у радянських умовах. Та й педалювання на «революційності», ще й у національно-демократичній формі, у часи відновлення незалежності в 1990-х рр., показало живучість концепції розривів/трансформацій історичного часу.

Натомість вільний від партноменклатурних пут І.Лисяк-Рудницький, висловлюючись про «всеукраїнське значення галицького зриву 1918--19 років» Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Його ж. Історичні есе. -- Т.2. -- К., 1994. -- С.53., стверджував про інше -- «єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку» Там само. -- С.56., жодним чином не називаючи ці процеси «революцією», «революційними» (лише події на Наддніпрянщині).

Вочевидь, так само традиційно за ним, але, звісно, опосередковано, пішов і сучасний популяризатор історії України С.Плохій: «Українці вдарили першими 1 листопада 1918 р.» Плохій С. Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності. -- Х., 2018. -- С.279.. Як бачимо, жодного слова про, власне, «революцію» на західноукраїнських землях. Погодьмося, що тема (не)революційності озвучених подій, або й досі табуйована, або (що прямо випливає з першого) є такою, ніби її сприйняли, як кажуть, на віру, як даність.

Не додало просвітлення й формулювання, що його використали у своїй праці 1995 р. М.Литвин та К.Науменко -- «революційний падолист» Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. -- Л., 1995. -- С.31., розуміючи під останнім, головним чином, «збройне повстання в ніч на 1 листопада» Там само. -- С.34..

Важкими для розуміння є й сучасні академічні узагальнення. Так, 2001 р. в довідковому виданні з історії України, відповідні гасла якого готували переважно львівські дослідники, ці події названо «Листопадовим повстанням 1918 р.», «українським національно-визвольним повстанням, що відбулося в ніч з 31.10 на 1.11.1918 у Львові, внаслідок якого було утворено Західноукраїнську Народну Республіку» Листопадове повстання 1918 (Листопадовий чин, Листопадовий зрив) // Довідник з історії України (А--Я). -- К., 2001. -- С.411..

Натомість 2009 р. в історичній енциклопедії, за підготовкою якої стояли вже київські фахівці, події осені 1918 р. виступають як «Листопадова національно-демократична революція в

Галичині 1918 р.», а гасло «Листопадовий чин» відсилає читача саме до «революційної» статті авторства Ю.Черченка Див.: Енциклопедія історії України. - Т.6 (Ла - Мі). - К., 2009. - С.161, 163..

Як бачимо, «диявол» (у нашому випадку Української революції) криється у дрібницях -- контекстуальних, але найперше ідеологічних. Розмовляти про них, про «дрібниці», котрі мають властивість перетягувати шальки терезів історії за певних умов, у 1973 р. вочевидь не надто волів М.Гуцуляк: «Забираюся зі страхом писати історію Листопадового чину» Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету виконавців Листопадового чину. - Нью-Йорк; Ванкувер, 1973. - С.13.. Показово, чи не так?!

Тож моє завдання полягатиме в тому, щоб спробувати дзеркально обернено до головної тези Карпенкової статті 1957 р. охарактеризувати ту важливу подію Української революції, що ввійшла до нашого історичного наративу як «Листопадовий зрив» («Листопадовий чин»), відтак зрозуміти, з огляду на джерела й історико-політологічні конструкції, її сенс -- як (не)революції в найповнішому прояві, а лише закономірного військового перевороту з елементами національно-визвольної боротьби. А що я жодним чином не ставитиму під сумнів необхідність подій сторічної давнини, пригадаю слова М.Шлемкевича, котрий зауважував, що «1 листопад залишив нам не тільки нові метрики, але й виразні заповіти й дороговкази успіху» Шлемкевич М. Верхи життя і творчости: Промови - Доповіді. Нью-Йорк; Торонто, 1958. - С.37.. Цей успіх -- творення однієї з історичних українських держав -- Західноукраїнської Народної Республіки.

Не місце тут розглядати історичні передумови й обставини подій осені 1918 р. (у відмінний спосіб про це писали українські радянські історики та історики з української діаспори, а також знані нині дослідники), котрі допровадили, за висловом Л.Цегельського, до «історичної ночі» Цегельський Л. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. - Нью-Йорк; Філадельфія, 1960. - С.45. 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р.

Важливе інше: як розуміли цей акт безпосередні учасники тих подій? Як вони самі їх називали? Чи було в них усвідомлення значущості того, що вони здійснюють?

Трактування подій 31 жовтня - 1 листопада 1918 р.: різночитання чи узагальнення?

Першим, найбільшим та ориґінальним корпусом джерел мемуарного походження тут будуть свідчення членів Комітету виконавців Листопадового чину, що їх упорядкував 1973 р. вже згадуваний М.Гуцуляк. їх ілюструє укладена автором цієї статті таблиця:

Для М.Гуцуляка досліджувані події були, скоріш за все, різними: «зразкове роззброєння та перебрання влади в українські руки у Львові», «Листопадовий чин на західних землях України», «переворот», «всенародний зрив», «листопадовий переворот», «безкровна революція» Див.: Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України... -- С.5, 7, 98, 109, 129, 133, 138.. Автор ставив закономірне запитання: «Чи перший листопад 1918-го року був всенароднім “зривом”?» Там само. -- С.129.. І все ж таки пальма першості у трактуванні того, що насправді відбулося у Львові та на «галицькій провінції» в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. не належить упорядникові праці «Перший Листопад 1918 року на західних землях України...», адже вона з'явилася лише 1973 р.

Маємо уважно придивитися до іншого корпусу джерел спогадового характеру. Їх принада - належність перу безпосередніх учасників подій у Львові, тобто військовиків.

Найперше це Д.Паліїв, якого М.Гуцуляк називав «фактичним конструктуром-архітектом Листопадового чину» Там само. -- С.13.. У спогадах, що з'явилися друком уперше 1928 р., цей військовий діяч трактував досліджуваний період «Листопадовою революцією» Паліїв Д. Листопадова революція (З моїх споминів) // Українська галицька армія у 40-річчя її участи у визвольних змаганнях в 1918--1919 рр.: Матеріяли до історії. -- Т.ІІІ. -- Вінніпег, 1966. -- С.20.. Щоправда, без огляду на заголовок цих споминів, бачимо використання ним різних понять:

УСС -- як «революційний осередок», Д.Вітовський -- як «революціонер». Але ж «листопадовий переворот» або «українська збройна акція у Східній Галичині» Там само. - С.23-24, 32-33.. Підсумовуючи, Д.Паліїв говорив про 1 листопада 1918 р. як «перший етап-акт збройного перевороту», за чим ішов другий -- «закріплення добутого і будови держави» Там само. -- С.38..

Інший безпосередній учасник подій у Львові військовик О.Кузьма у ґрунтовній студії 1931 р. про листопадові дні 1918 р. називав їх «актом державного перевороту у Львові», «державним переворотом», «великим революційним ділом» Кузьма О. Листопадові дні 1918 р.: Зі шкіцами. -- Л., 1931; Нью-Йорк, 1960. -- С.5, 56--68, 71.. Більше того, він оприлюднив у своїй праці витяги з наказів до окружних військових комітетів Східної Галичини, в яких містилася вимога «перейняти владу власними силами» Там само. -- С.58.. Згодом в узагальнених виданнях 1930-х рр., присвячених історії українських січових стрільців та Української галицької армії, були рядки про «листопадовий переворот», «листопадове діло» Див.: Українські січові стрільці: 1914--1920. -- Л., 1936. -- С.129., або «листопадовий зрив», «акцію», «державний переворот» Див.: Гнатевич Б., Думін О. Українська галицька армія // Історія українського війська. -- Вінніпеґ, 1953. -- С.462, 470.. Тож ніби підсумовуючи тезу про передусім військовий характер подій, М.Дольницький у своїх спогадах написав: «Не може вже хіба ніхто заперечити, що Листопадовий зрив -- це в першу чергу вислід революційного виступу військових частин, що його організував і перевів в чин Український генеральний військовий комісаріят у Львові в ночі з 31-го жовтня на 1-го листопада 1918 р.» Дольницький М. Військова підготова Листопадового зриву та її здійснення // Українська галицька армія у 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (Матеріяли до історії). -- Вінніпеґ, 1958. -- С.49..

Мілітарне значення першолистопадових подій лише почасти підкреслювали у своїх спогадах військовики, причетні до командування збройними силами під час польсько-української війни 1918--1919 рр. -- ґенерали М.Омелянович-Павленко і М.Тарнавський Див.: Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918--1919. -- Прага, 1929. -- С.7; Тарнавський М. Спогади. -- Л., 2008. -- С.89..

Подвійну тональність мали свідчення політиків того часу. Чільний націонал-демократ Галичини К.Левицький 1931 р. заявляв про «наші великі роковини», «акт перевороту», «переєм влади», узагальнено назвавши період березня -- листопада 1918 р. «Великим зривом» в історії галицьких українців Левицький К. Великий зрив (До історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). -- Л., 1931; Нью-Йорк, 1968. -- С.6, 132, 139.. Соціаліст М.Лозинський завуальовано згадував про «акцію» та «всю цю переміну» Лозинський М. Галичина в рр. 1918--1920. -- [Б. м.], 1922. -- С.39, 41.. Не знайдемо жодних оцінок тих днів у спогадах радикала К.Трильовського, котрий лише писав про «справу Східної Галичини» Трильовський К. Мої перші дні у ЗУНР // Літопис Червоної Калини. -- УШ річник. -- Л., 1936. -- Ч.11. -- С.18.. Натомість соціал-демократ І.Макух згадував про «перебрання влади» Макух І. На народній службі. -- Детройт, 1958. -- С.227--228..

Арґументованою залишається теза консерватора В.Кучабського про «український військовий переворот у Східній Галичині»: «Український переворот у ніч з 31 жовтня на 1 листопада завершився переконливою перемогою як у Львові, так і в інших провінційних містах Східної Галичини» Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918--1923 рр. / Пер. з нім. Т.Лісної. - Л., 2015. - С.97.. Нарешті Л.Цегельський згадував про ті події як про «державний переворот», «політичний переворот», «військовий переворот» Цегельський Л. Від леґенд до правди... -- С.13, 26, 34..

Як бачимо, трактування подій 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р. не стало для їх безпосередніх учасників та спостерігачів чимось на зразок термінологічної дискусії, радше само собою зрозумілим, доконаним фактом.

Для військовиків і цивільних головними поняттями тут залишалися «переворот», «роззброєння», «перебрання влади», котрі, по суті, стали базовими маркерами якісної зміни політичної ситуації, котра переінакшила долю галицьких українців наприкінці Великої війни, створивши передумови утворення суверенної держави.

Якщо у випадку Львова йшлося найперше про «роззброєння», то для міст і містечок поза ним -- про «перебрання» влади насамперед військовими. Тож сутність подій пізньої осені 1918 р. найадекват- ніше передає поняття «переворот», що лише в поодиноких випадках для його сучасників уже за якийсь час означав революційні перетворення, а отже їх ґлорифікацію. Розуміння цих подій, передусім у Львові, як «чину», реалізованого українськими військовиками, стало наріжним пунктом, від якого залежали базові характеристики національно-визвольної боротьби західних українців упродовж ХХ ст. А от зміщення акцентів на «революційності» Листопадового чину, маніпулювання ним, його політизація й ідеологізація, а за ними міфологізація, відбулися вже через неповних півстоліття, і то не з волі безпосередніх виконавців цього перевороту.

Листопадовий чин: навколоісторичні пояснення в ідеологічній боротьбі

У 1973 р. в передмові до своєї книжки М.Гуцуляк обережно констатував, що «подія Листопадового чину не мала досі своєї історії» Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України... -- С.5.. Це вельми суб'єктивне спостереження цілком могло бути результатом невідрадного стану сучасної йому історіографії (радянської й української діаспори), котру, фактично, зробили заручницею в ідеологічних баталіях за спадщину Першолистопадового повстання -- у тодішньому СРСР та в діаспорі. Адже, як зауважував свого часу М.Шлемкевич, «без 1 листопада ми були б подібні до мандрівника, що вибрався вгору, але по дорозі знемігся і не дійшовши до верха, повернувся назад у свою долину» Шлемкевич М. Верхи життя і творчости... -- С.34..

Ми ніколи не дізнаємося, чи ювілейний з'їзд «виконавців Листопадового чину», що відбувся в Нью-Йорку 1968 р., вплинув на творення двох основних версій подій жовтня -- листопада 1918 р. радянськими істориками -- з одного боку, та дослідниками в діаспорі -- з іншого. Незаперечним залишається факт, що саме з середини ХХ ст. недалеке минуле західноукраїнських земель стало суттєвою ідеологічною зброєю у боротьбі за правду про Українську революцію. Тут доречно буде згадати знову ж М.Гуцуляка, який виснував: «Ми вибрали цей спосіб писання історії Листопадового чину тому, що годі нам було про все знати, а переповідати чужі знання своїми словами ми не вважали правильним» Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України... -- С.144.. І, справді, у кожного ці способи були різні.

У радянській Україні теза про Першолистопадове повстання як «революцію» почала активно педалюватися ще 1928 р. (Хоча відомо, що 10 червня 1920 р. Галицький організаційний комітет Компартії України в доповідній записці «Сучасне становище Галичини», надісланій російським більшовикам на чолі з В.Леніним, повідомляв, що «трудящі маси Східної Галичини» в листопаді 1918 р. «революційним порядком створили самостійне державне тіло» Цит. за: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- С.32.). У друкованому органі ЦК КП(б)У «Більшовик України» стверджувалося, що це був «день революційного вибуху широких мас Західної України проти одвічних гнобителів» Цит. за: Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. -- Л., 1991. -- С.69.. Тож очевидним було бажання радянської історіографії «вписати» події осені 1918 р. на Галичині в контексти більшовицької «світової революції». Цей нібито не надто промовистий факт свідчить про формування образу досліджуваних подій з погляду «гегемона», котрий наголошує на неможливості колонізованих творити власну історію, нездатності колонізованих націй до самовизначення (ідея Е.Томпсон). Гегемоном західних українських теренів більшовизм стане за якийсь час (із 1939 р.), однак уже тоді відчувалося бажання конструювати історико-ідеологічні уявлення про місцеву людність та її «боротьбу». Щоправда, ішлося тут зовсім не про національно-визвольні змагання галицьких українців, а лише про нібито «визначальний характер» «класової боротьби».

Саме з позицій ефемерної «класової боротьби» й написав 1957 р. статтю 36-річний О.Карпенко. Уже на її початку автор, із відомих причин, апелював до «перемоги Жовтневої соціалістичної революції в Росії і встановлення радянської влади на Україні», які «посилили революційну боротьбу на західноукраїнських землях» Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- С.13..

Акцентуючи на експорті ідей соціалістичної революції та комунізму, об'єктивних чинниках внутрішньополітичної ситуації в Габсбурзькій імперії, суперечностях і конфліктах, що мали місце на Галичині наприкінці Великої війни, фахівець окреслив досліджуваний період «революцією»: «Революція в Східній Галичині була народною, буржуазно-демократичною, бо в ній розв'язувалися завдання демократичних перетворень [...] Ця революція була народною й тому, що рушійними силами її виступали робітники і селяни. [...] Провідною силою революції був пролетаріат» Там само. -- С.32--33.. Обґрунтування цієї центральної тези дало підстави О.Карпенкові стверджувати про «масову участь трудящих в революції, її народний характер» Там само. -- С.36..

Згадаю тут лише зовсім не дотичну до самого О.Карпенка думку вже не раз згадуваного М.Гуцуляка, котра зводить нанівець твердження про «масовість» в описаних подіях: «Можна б навести багато прикладів на брак почуття обов'язку та національної свідомости, але вистачить і цього, щоб доказати, що це не був “зрив” всього населення. Тільки найактивніші та найсвідоміші потягають за собою гурти і творять історію» Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України... -- С.132.. Додам, що й упорядковані істориками з української діаспори джерела, і поодинокі студії нинішніх дослідників цю думку додатково підтверджують.

17 жовтня 1958 р., через рік після виходу статті О.Карпенка, у філадельфійському Осередку праці НТШ 69-річний Д.Богачевський виголосив доповідь «Ідеологічні основи листопадових днів», присвячену сороковим роковинам Листопадового чину. Дослідницькі напрямні тут докорінно різнилися.

«Коли ми хочемо вглибитися в оцінку ролі і значення листопадових подій, то мусимо звернути увагу на дуже важливий фактичний і правний момент, а саме, що з уваги на маніфест цісаря Карла (йдеться про маніфест Карла І “До моїх вірних австрійських народів” від 16 жовтня 1918 р. -- І.М.) не може бути мови про яку-небудь революцію, бо ж не ходило ані про насильну зміну форми правління, ані про відорвання частини території (Галичини -- І.М.) від цілости (Габсбурзької монархії --І.М.), а тільки про розумне й доцільне використання тієї неповторної нагоди та виконання леґально признаного права і то міжнародного права (14 точок Вилсона). Це ствердження може викликати патріотичне обурення і закид служальства, “рутенства” і т. п., бо ж революція -- це справа дуже модна, та воно справи ніяк не зміняє. Роблення революції ради самої революції замість творення держави, є не тільки зовсім зайве, але й скрайньо каригідне» Богачевський Д. Ідеологічні основи листопадових подій. -- Філадельфія, 1959. -- С.1--2..

Тут відразу слід згадати, що Д.Богачевський був безпосереднім учасником подій і залишив про це спогади Богачевський Д. На возі і під возом: Картини з життя галицького вояка і правника. -- Торонто, 1976. -- С.61--64 та ін., а тому міг об'єктивно оцінювати ті історичні процеси, про які йшлося в його доповіді в рамках НТШ в Америці.

Дослідник виокремив ті причини, котрі, на його думку, були визначальними під час «листопадових дій і подій»:

1) «теологічна засада» (австрійський ле- ґалізм, щира пошана до батька й матері, а також до авторитету «тирольців Сходу»);

2) глибокий і правдивий патріотизм Див.: Богачевський Д. Ідеологічні основи листопадових подій. -- С.3--12.. Зокрема наявність цих «ідеологічних основ» унеможливила, на думку Д.Богачевського, існування самопроголошених республік на зразок Янівської чи Перегінської, або ж «революції в Токах» і «диктатури пролетаріату» в Бориславі Там само. - С.8..

Ясна річ, що у своїй доповіді фахівець лише зупинився на ідеологічних засадах Листопадового чину, підкреслюючи політико-правовий шлях до незалежності західноукраїнських земель, заперечуючи його «революційність».

«Бо коли при революції ціла сила і вага полягає у використанню руйнуючих, деструктивних сил тільки певного числа і то невеликих груп одиниць, бо це рішає про долю революції, то творення держави вимагає саме будівничих, конструктивних, державотворчих сил і то не тільки самого проводу, але й використання всіх державотворчих сил народу. Якщо ж візьмемо до уваги ще й ту обставину, що наша держава (ЗУНР -- І.М.) в перших початках свого творення була змушена вести війну за своє існування, то щойно в тому насвітленні можемо вповні оцінити вагу державотворчих сил та суспільно-ідейного наставлення всіх її будівничих» Там само. - С.2..

Отже дослідники щонайменше з кінця 1950-х рр. перебували на різних ідеологічних полюсах. Ще додаймо сюди «холодну війну» між СРСР і Заходом, «залізну завісу» тощо, котрі не сприяли об'єктивізації вивчення історичних процесів сорокарічної (на тодішній час) давнини.

Не давали наукової впевненості й окремі публікації у «вільному світі». Скажімо 1958 р. з'явилося друком видання П.Мірчука як п'ята брошура з циклу «Український націоналістичний рух першої половини ХХ ст.» Див.: Мірчук П. Перший листопад. -- Торонто, 1958. -- 59 с.. Тут події 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р. названо «збройним зривом» Там само. -- С.42.. Фактично це окреслення повторювало загальний контекст публікації В.Дорошенка «Великий листопад», яку вмістили у виданні, що з'явилося друком у Реґенсбурґу Див.: Тридцяті роковини Листопадового зриву 1918--1948. -- Реґенсбурґ, 1949. -- С.3--6..

А поза цим до часу проголошення незалежності України в 1991 р. дослідники національно-визвольних змагань 1918--1919 рр. в українській діаспорі не розробляли проблеми особливостей Листопадового чину, окрім хіба що згаданого І.Лисяка-Рудницького. Важливим став висновок фахівця, що «українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов'язана з російським імперіяльним процесом. [...] Революційний рух на Україні прямував до того, щоб вийти на свій власний шлях, щоб вирватися із магнетичного поля імперщини». І, далі, найважливіше:

«На українському Заході ми вже перед 1914 роком були політичною нацією, а 1918 рік застав обидва ворожі національні табори як два зовсім окремі суб'єкти, що між ними була можлива мілітарна перемога і завоювання, але не була можлива ідейна і політична амальгама, що характеризувала (а подекуди й по нинішній день далі характеризує) українсько-російські взаємини на нашому Сході» Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання. -- С.60..

Тож, як видно, необхідного діалогу між істориками з УРСР та діаспори насправді не було. А зважаючи на заявлену в 1990-х рр. реідеологіза- цію питань національно-визвольної боротьби українців у ХХ ст., показовою стала стаття того ж таки О.Карпенка «Листопадова 1918 р. національно- демократична революція на західноукраїнських землях», що її 1993 р. опублікував «флаґман» офіційної історичної науки -- «Український історичний журнал». Автор виводив досліджувані процеси з 1848 р., зокрема від діяльності Головної руської ради під час «Весни народів», а також вплив на них російської революції 1917 р., утворення УНР, загального політичного страйку в Австро-Угорщині, «революційно-визвольної боротьби всіх поневолених народів Габсбурзької монархії» Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- С.43--45.. Один із визначальних, на думку дослідника, факторів -- політична незрілість влади, яка опинилася в руках «національної буржуазії». Це й допровадило до того, що «у жовтні -- листопаді вся вона (Австро-Угорщина - І.М.) була охоплена народною революцією, в результаті якої монархію було повалено, а імперію ліквідовано» Там само. -- С.46..

У цей контекст О.Карпенко й інтеґрував події жовтня -- листопада 1918 р., удруге підтвердивши свою тезу, що «в листопаді 1918 р. національне повстання переросло в буржуазно-демократичну, національно-демократичну революцію, в результаті якої і виникла ЗахідноУкраїнська Народна Республіка. Революція була національно-демократичною, оскільки в ній розв'язувалися загальнодемократичні завдання -- ліквідація національного поневолення і утворення демократичної національної державності» Там само. - С.59..

Отже в 1990-х рр. якісна зміна в розумінні досліджуваних подій якщо й відбулася, то у сенсі осучаснення, «перелицювання» понятійно-термінологічного апарату кінця 1950-х рр. Адже й далі постулювалася теза, що «українська буржуазія як буржуазія пригнобленої нації включилася в революцію і, маючи великий досвід політичної боротьби, політичні партії, збройні формування, відігравала важливу, керівну роль в революції» Там само. -- С.60..

Тож питання досі залишається відкритим: а чи були події жовтня -- листопада 1918 р. справді революцією, думку про яку так відкидали історики з діаспори, указуючи на її непотрібність, ворожість і руїнництво, чи ж вони стали «необхідним злом» задля руйнування/транс- формації старого і творення нового політичного режиму, про що говорили ще радянські історики, указуючи на так звану «керівну роль» національних провідників?

Що ж насправді відбулося? Кілька відповідей на одне запитання

Насамперед мусимо визнати, що дискусія за чи проти визнання подій жовтня - листопада 1918 р. на Східній Галичині революцією, а також інструментарій, що його використовували історики для арґументації, почасти не потрапляє під «класичні» правила (якщо такі є) поняття й ознак революції.

Адже для сучасника тих подій О.Станіміра, «значення Листопадового чину величезне, впрост епохальне! Його збройний виступ у Львові відновив і закріпив в українському народі світлу традицію лицарського духа з княжих і козацьких часів та перетворив у чин леліяну в серці нації державницьку ідею» Цит.: Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України... -- С.139..

Звернімо увагу: очевидцеві йшлося тут, по-перше, про збройне повстання та, по-друге, про державницьку традицію, а не практику/традицію революції. Та й для окремих українських публіцистів і політиків в еміґрації (з якими дискутував у своєму есеї І.Лисяк-Рудницький) єдиною (!) революцією була Українська 1917-1918 рр., її керівним центром -- Київ, рушійними силами -- селянство, робітництво, інтеліґенція Докл. див.: Дивнич Ю. На іспиті Великої революції 1917/18-1948. - [Б. м.], 1949. - С.9, 33-34, 37, 45, 48..

Про її якийсь «західний» відлам не йшлося. «Найлаконічніше» цю ситуацію, мабуть, передав М.Чубатий формулою «Перший листопад на переломі Української революції» Див.: Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України... - С.163..

Та задля «чистоти експерименту» така ситуація не є безвихідною. Існує шлях історичних і позаісторичних арґументів, навіть якщо при цьому виявиться ситуація прецеденту з досліджуваними подіями.

Як відомо, «класичними» прикладами революцій Нового часу є Великий заколот (1640--1660 рр.) та Славна революція (1688 р.) в Англії, Американська (1761--1776 рр.) і Французька (1787--1799 рр.), а також європейські революції 1848 р., Паризька комуна (1870--1871 рр.), революції в Росії (1917--1918 рр.) та Китаї (1911--1948 рр.).

Власне українські революції часів Б.Хмельницького (1648--1657 рр.) або початку ХХ ст. як частину Великої східноєвропейської революції 1914--1923 рр. (а не Українську революцію 1917--1921 рр., як досі прийнято вважати Див.: Бевз Т. Феномен «революція» у дискурсах мислителів, політиків, науковців. - К., 2012. - С.108-149.) залишмо фахівцям. Адже, як виснував 1949 р. Ю.Дивнич:

«Революція -- це перехідний період боротьби між наявним укладом соціяльно-політичних, духових, економічних внутрі- і міжнаціональних відносин і наростаючими силами нового укладу тих відносин. Це період виріш[аль]ний для дальшого історичного розвитку і людського прогресу. Залежно від обставин -- він може непомітно визрівати в надрах наявного ладу десятки і навіть сотні років, приходити до кількох повстань і збройних зривів, або ж до реформ і “мирних” розв'язань. Часом кульмінаційним пунктом революційного періоду буває успішне збройне повстання, або низка таких, після яких ще довгі роки триває закріплення і стабілізація нового укладу. Революційний процес -- є всеосяжний і, як такий, не є справою тільки гуртків і партій, а всього суспільства» Дивнич Ю. На іспиті Великої революції 1917/18-1948. - С.60..

Зрозуміло, що нині світова наукова думка оперує безліччю пояснень ге- нези й функціонування такого явища, як революція. Адже мова про, звісно, не прості її форми, як-от революція згори чи революція знизу; переворот або палацовий переворот; велика національна революція = революція згори; державний переворот = революція знизу; повстання як бунт чи ж революція політичної системи. Ідеться радше про ступінь участі «мас», тривалість революційного процесу, рівень насильства та цілі повсталих.

Тож визначальними тут будуть думки Г.Арендт, котра зауважила, що, по-перше, саме війни й революції визначили сутність двадцятого сторіччя та, по-друге, у сучасних революціях найголовнішим є поєднання ідеї свободи з досвідом початку чогось нового Арендт Х. О революции / Пер. с англ. И.Косич. -- Москва, 2011. -- С.5, 31..

А от як стверджував ізраїльський соціолог Ш.Н.Айзенштадт, образ революції передбачає насильство, розірвання з минулим і загальний характер змін.

Наслідки революції також багатовимірні:

1) насильницька зміна існуючого політичного режиму, підвалин його леґітимності і його символіки;

2) заміна нездатної політичної еліти або правлячого класу іншими;

3) суттєві зміни в усіх найважливіших інституційних сферах, передусім в економіці і класових взаєминах, -- зміни, спрямовані на модернізацію значних аспектів соціального життя, на економічний розвиток та індустріалізацію, централізацію й розширення кола учасників політичного процесу;

4) радикальне розірвання з минулим;

5) упровадження моральності й виховання, таким чином створення «нової людини» Эйзенштадт Ш.Н. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизаций / Пер. с англ. А.В.Гордона под ред. Б.С.Ерасова. -- Москва, 1999. -- С.44..

Звісно, що такі «чисті» форми не варто безоглядно і прямо використовувати задля з'ясування суті подій 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р. на Галичині ще й тому, що вони стосуються передусім великих тектонічних зрушень у політичних системах світу.

Щоправда, як бачимо, досі зазвичай некритично витоки так званих «революційних подій 1918 р.» виводилися з «Весни народів» 1848 р., головні постулати, із різних причин, так і не були реалізовані галицькими українцями Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- С.43--44..

Ця теза надто прив'язує до міркувань Ю.Габермаса про «революцію навздогін», «революцію, яка відмотує назад [...], звільняє шлях, щоб надолужити пропущений розвиток» Цит. за: Буден Б. Зона переходу. Про кінець комунізму / Пер. з нім. Н.Ваховська. -- К., 2013. - С.54.. Міркування про характер «революційної боротьби» на західноукраїнських землях в умовах Першої світової війни, притаманні студіям О.Карпенка, можна потрактувати, услід за теорією Ю.Габермаса, як спроби «віднайти конституційно-політичний зв'язок зі спадком громадянських революцій» Там само..

Тож і загальний політичний страйк в Австро-Угорщині, що мав вплинути на хід історичних подій у досліджуваному хронотопі, і практика масового вічевого руху Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- С.44. були, скоріше за все, «бажанням надолужити вже досягнуте деінде» (Ю.Габермас), того, що Б.Буден, аналізуючи демократичні революції 1989-1990 рр. у Центрально- Східній Європі, назвав: «Цього хотів народ» Буден Б. Зона переходу. Про кінець комунізму. -- С.55..

А позаяк визначальним для українського революційного руху на Східній Галичині в 1918 р. О.Карпенко назвав перемогу революції 1917 р. й утворення УНР, зрозумілим стає бажання «одного народу» безумовного возз'єднання Див.: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- С.44.. Але поза цим, не зрозуміло, з огляду на Габермасову конструкцію «революції навздогін», чи були тотожними суб'єкти Української революції на Наддніпрянщині в 1917-1918 рр. («демократичної революції») й на Галичині 1918 р. (і, припустімо, «надолужувальної революції»)? Адже це, як свідчить практика, різні речі: перші мали б жертвувати задля перемоги других, перетворюючи цей перехід на необхідний чи природний Буден Б. Зона переходу. Про кінець комунізму. -- С.56..

Ще одне спостереження. Якщо рушійною силою революційних перетворень були «трудящі маси» (що прямо протилежно до спогадів безпосередніх учасників тих подій, як уже мовилося), то східногалицькі «революціонери- надолужувальники» (справжні творці Листопадового чину) мусили відмовити б собі у свободі, адже тут вони були, скоріш за все, не героями, а, згідно зі Фройдовим тлумаченням, пацієнтами історії, на котрих, як видно з Карпенкової концепції, впливала «українська буржуазія».

Позаяк, за суттю своєю, «маси» просто не могли принести нічого нового, витворити жодних «інновативних, визначальних для майбутнього ідей» (Ю.Габермас) Там само. -- С.55..

А чи не було це наслідком того, що Листопадовий зрив міг бути продуктом «селянського націоналізму», стратегії «оточення міста селом», адже визвольну боротьбу 1917-1918 рр. визначив її селянський характер, а вона «організаційно й методологічно мала в собі елементи конспіративної революційности ірляндського і польського визвольного рухів з деяким наслідуванням ленінської тактичної і організаційної системи»? Див.: Камінський А. Між двома революціями (Від селянської революції минулого до робітничої революції майбутнього). -- Мюнхен, 1974. -- С.44.

Натомість важливим є питання про роль еліт, зокрема політичне керівництво визвольним рухом галицьких українців у 1918 р. Адже від часу підписання у Бресті таємного протоколу між УНР та Австро-Угорщиною (8 лютого), постанов З'їзду нотаблів («мужів довір'я») українського народу Галичини (Львів, 25 березня), імператорського маніфесту «До моїх австрійських народів» (Відень, 16 жовтня) й аж до проголошення «Української держави на українських областях Австрії і Угорщини» (Львів, 19 жовтня) тогочасні українські політики в більшості своїй не були здатні наважитися на те, що Б.Буден називає «один-єдиний крок у новизну й невідомість [...] ствердити його (керівництва--І.М.) хоробру готовність до свободи» Буден Б. Зона переходу. Про кінець комунізму. -- С.55..

Тому до самої «історичної ночі» 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р. більшість політиків-галичан сповідували австрофільство й не були готовими до «прощання з віденством», готувалися до утворення в майбутньому окремого українського коронного краю у складі федеративної Австрії. Як заявляв улітку 1918 р. з парламентської трибуни у Відні Є.Петрушевич: «Ми ніколи не прагнули викликати серед народу революцію, навпаки, наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави... Зірка габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі» Цит. за: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. -- С.46.. Тож стверджувати про «ліквідацію імперії і монархічної влади, повалення багатовікового колоніального гніту і створення суверенної держави» Там само. - С.60. як особливої мети «Листопадової 1918 р. національно-демократичної революції», мабуть, було б передчасно.

Відкритим залишається питання про передумову революційної зміни -- коли, де і як відбувся «революційний розрив із недобрим минулим» (Б.Буден), що спричинив нові суспільні та політичні реалії. Це, насправді, дуже добре знаний в історіографії сюжет, у результаті якого Центральний військовий комітет (створений у вересні 1918 р.) розпочав активні дії, спрямовані на здійснення військового повстання (перевороту) Там само. - С.50-51., а реалізував їх Український ґенеральний військовий комісаріат (із 31 жовтня 1918 р. -- Українська ґенеральна команда).

Як згадував М.Дольницький, «лише завдяки йому можна було зреалізувати рішення Української Конституанти від 19 жовтня 1918 р. і перебрати владу в українські руки [...] Тільки цей рішучий революційний крок військового комісаріяту, а не “політична гра” нашого тодішнього політичного проводу, дав реальну основу під цю незабутню подію у визвольних змаганнях українського народу» Дольницький М. Військова підготова Листопадового зриву та її здійснення. -- С.49..

Зауважмо, що вперше ідея радикального розірвання взаємин із Габсбурґами («думка явного сепаратизму») зародилася 1916 р., після оприлюднення маніфесту імператора Франца Йосифа про відокремлення Галичини й посилення там польського панування, що ним Відень перекреслив план Загальної української ради про утворення в Австрії окремого коронного українського краю Німчук І. Українська військова організація у Відні в днях перевороту (Причинок до історії будови Української держави в Галичині) [Електронний ресурс]: http://komb-a-ingwar. blogspot.com/2008/11/blog-post_3493.html.

«Вже з кінцем 1916 р. [.] почали ми на власну руку підготовчу акцію для організування тайної військової сили, що її завданням було б, у свій час, відірвати українські землі від Австрії і прилучити їх до Наддніпрянщини. Так постала у Відні при кінці травня 1917 р. перша Українська військова організація, яка, одначе, не вийшла поза межі дискусії, -- і незабаром розв'язалася» Дольницький М. Військова підготова Листопадового зриву та її здійснення. -- С.49..

Як бачимо, ішлося передусім про військове повстання і збройне захоплення влади на Галичині. Адже нерішучість місцевих політиків, їх вичікувальна позиція (про що йшлося вище) були лише одними з передумов ситуації вересня 1918 р., що О.Кузьма окреслив як «засновок Української військової орґанізації»:

«Повстала вона самочинно серед гуртка старшин українців, що, розглядаючись у безвихідній ситуації австрійської держави, вичували голос залізної льоґіки історії, який закликав їх витягати консеквенції в користь української справи. З природи річи цей історичний голос кликав їх думати про військовий бік справи, чи там створення збройної сили, потрібної при реалізації найвищого національного ідеалу» Кузьма О. Листопадові дні 1918 р.: Зі шкіцами. -- С.40..

Як свідчить багата література з цієї теми, такою силою закономірно мали стати вояки леґіону січових стрільців, однак, через різні причини, що добре описані як сучасниками, так й історіографією, цього не відбулося. Тож, як згадував Д.Паліїв, «УСС-и таким революційним осередком не стали. [...] листопадовий переворот відбувся без стрілецтва як орґанізації» Паліїв Д. Листопадова революція (З моїх споминів). -- С.24..

Ба більше: ще 30 жовтня Центральний військовий комітет не знав точної дати повстання та лише інформація про ймовірне передання Східної Галичини під управління Польській ліквідаційній комісії на початку листопада 1918 р. фактично стала своєрідним каталізатором для дій українських військовиків Там само. -- С.32--33..

Повстання відбулося внаслідок рішення Української ґенеральної команди, ухваленого 31 жовтня 1918 р. проти ночі на 1 листопада. Як згадував М.Дольницький, «початок акції назначено на 4-ту годину рано дня 1 листопада, а о 7-мій мала ґенеральна команда одержати звіт з перебігу» Дольницький М. Військова підготова Листопадового зриву та її здійснення. -- С.55..

А що за основу українці взяли наявний на тоді план «обсади Львова», підготовлений австрійцями на випадок якогось повстання чи заворушень, то чи не послужило це підґрунтям для пізніших звинувачень поляками австрійців у тому, що «Листопад у Галичині був переведений за допомогою австрійської начальної команди», додаючи сюди, звісно, і людський ресурс «старшин німецької національности»? Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. -- Мюнхен, 1958. -- С.104 (прим.).

Як згадував О.Кузьма про реакцію на першолистопадове повстання сучасників-поляків, вони назвали український переворот «німецькою роботою» Кузьма О. Листопадові дні 1918 р.: Зі шкіцами. -- С.70 (прим.1)..

Для зовнішнього світу події у Львові стали цілковитою несподіванкою. Зокрема в радіодепеші польської військової команди Львова для віденського радіо (не раніше 2 листопада 1918 р.) повідомлялося: «1 листопада о 3 год. ночі місто зайняв бунтівний русинський ґарнізон» Ereignisse in der Ukraine 1914--1922 deren Bedeutung unter historische Hintergrьnde von Theophil Hornykiewicz. - Bd IV. - Philadelphia, Pa., USA; Horn, Цsterreich, 1969. - S.48 (№1008)..

А 5 листопада в депеші німецького посольства в Києві до Берліна містилася інформація, що «вночі з четверга на п'ятницю (1 листопада 1918 р. -- І.М.) Східна Галичина перейшла в руки місцевих українців» Ibid. - S.48-49 (№1009)..

А от для поляків події 1 листопада 1918 р. стали «державним переворотом», що його здійснили українці, які зайняли у Львові військові об'єкти, склади, будівлі цивільної влади, роззброїли вояків інших національностей Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923: Документи і матеріали у 5-ти томах / Кер. і відп. ред. О.Карпенко. - Т.1. - Івано-Франківськ, 2001. - С.230 (№102а)..

Цей сюжет національно-визвольної боротьби галицьких українців влучно підсумував О.Кузьма:

«Українська військова влада вив'язалась із свого завдання знаменито. Справність українських старшин і вояків була зразкова. Цілий плян перевороту переведено так прецизійно і дальші розпорядки виконувано так бездоганно, що чужинні військові старшини, яких у Львові було безліч, висловлювались про це з найбільшим признанням» Кузьма О. Листопадові дні 1918 р.: Зі шкіцами. - С.70..

Львівський часопис «Діло» опублікував 2 листопада 1918 р. відозву УНРади «Український народе!» про встановлення національної держави, а 7 листопада - «Урядовий акт передачі державної власти представником ц[ісарсько]. королівського]. правительства Українській Національній Раді» -- обидва датовані 1 листопада Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923: Документи і матеріали у 5-ти томах. - Т.1. - С.244-246 (№105), 246-247 (№106).. 13 листопада УНРада прийняла Тимчасовий Основний закон і поставила, що «держава, утворена з українських областей бувшої австро-угорської монархії, називається: Західноукраїнська Народня Република» Там само. - С.429 (№226)..

Як бачимо, повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. народило історіографічну й політичну леґенду творення держави західних українців у ХХ ст. Тож як називати ті події -- революцією, переворотом, повстанням? Адже «чистого» взірця тут точно немає. А якщо назвати досліджувані події прецедентом в Українській революції 1914--1923 рр.? Пояснення пропоную шукати у сучасних політологічних візіях феномена революції.

Припущення 1. Узявши на озброєння тезу Дж.Петті про типи революцій, можна було б трактувати, що досліджувані процеси були такою собі «публічною палацовою революцією», адже тут залучено значні людські ресурси, головним чином військові, а «народ знає, що щось відбувається, але участі у цьому майже не бере» Див.: Шульц Э.Э. Теория революции. Революции и современные цивилизации. - Москва, 2016. - С.41.. Спогади очевидців подій безпосередньо про це говорять, а їх доповнюють джерела зовнішнього походження.

Припущення 2. Із-поміж сучасних моделей революції важливою є теза С.Гантінґтона про її «двоетапний процес»: перший -- падіння старого, другий -- створення та інституціоналізація нового політичного режиму Див.: Там же. - С.59.. Використання цієї тези дозволяє зрозуміти діалектику першолистопадового повстання, а згодом -- проголошення ЗУНР. Доказом цього стали швидка політична мобілізація та інституціоналізація нової української держави.

Припущення 3. Позаяк Листопадовий чин точно не був «революцією знизу», чи не доцільно було б спробувати подивитися на ці події, як на «пасивну революцію» (поняття А.Ґрамші Див.: Там же. -- С.136.). Ба більше: а чи не був Листопадовий зрив «революцією без революції», адже, як видно з джерел (власне українських і, насамперед, польських), терору тут фактично не було («безкровна революція»). Можна було б замислитися й над тим, чи є сенс назвати Листопадовий чин прикладом так званої «Брабантської революції» Там же. -- С.138. -- спроби звільнення Східної Галичини від австрійського панування, а реально від польського політичного домінування?

Припущення 4. Поза сумнівом, Листопадовий зрив мав характер національно-визвольної боротьби галицьких українців проти політичного та адміністративного (а також їх похідних) панування поляків у краї. Події 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р. мали «коригувальний» вимір ненасильницької революції, прикладом якої й було збройне повстання (переворот).

А позаяк у принципі не існує якогось визначеного еталону чи ідеального взірця революції, говорити про досліджувані події як про приклад саме революції, мабуть, не варто.

Однак, застерігаючи колеґ-істориків від, з одного боку, надмірного теоретизування, а з іншого -- від бравурної ідеологізації/політизації питання, наприкінці цієї статті хочеться наголосити на декількох моментах.

1. Твердження радянської та сучасної української історіографій про «революційний характер» подій на Східній Галичині 1918 р., про Листопадову 1918 р. національно-демократичну революцію -- досі є дискусійними. Адже галицькі українці в досліджуваний період леґальним чином (УНРада, Конституанта 18--19 жовтня 1918 р.) проголосили Українську державу в межах Австро-Угорщини, очікували мирної передачі влади на Східній Галичині, а збройне повстання 31 жовтня -- 1 листопада 1918 р. (Листопадовий чин, Листопадовий зрив) у геополітичних реаліях загострення польсько-українських взаємин стало доконаним фактом як військовий переворот. Унаслідок цього 1 листопада 1918 р. відбувся акт передачі державної влади у краї вповноваженим австро-угорського уряду УНРаді, а 13 листопада остання проголосила ЗУНР.