Заушська шляхта в кінці ХV-ХХ ст. рід Митковичів-Меленевських

Размещено на http://www.allbest.ru/

родовід шляхта меленевський лучич

Стаття з теми:

Заушська шляхта в кінці ХУ-ХХ ст. рід Митковичів-Меленевських

Людмила Довгополова

Метою даної статті є розгляд впливу історичних подій, що відбувалися на Київщині в ХУІ-ХУШ ст., на долю як цілого роду, так і окремої людини; а також систематизація отриманої з різних джерел інформації про рід Митковичів-Меленевських. Хоча просопографічні та генеалогічні дослідження в Україні останнім часом стали популярними серед дослідників історії, проте, відзначимо, що і до цього часу існує певна методологічна потреба у розробках праць даного характеру. Сподіваємось, обраний нами напрямок фіксації матеріалів стане в пригоді й серед інших дослідників.

Представники заушської шляхти неодноразово згадувалися на сторінках вітчизняних досліджень. Історія даного питання розглядалась в працях д.і.н. Н. Яковенко, д.і.н. Л. Тимошенка та д.ф.н. В. Мойсієнка та багатьох інших. Проводились дослідження матеріалів з історії Київщини, Овручини та Заушшя та документів родів Митковичів-Меленевських і Лучичів з державних історичних архівів Києва та Житомира.

У поліському краї обабіч річки Уші (права притока Прип'яті) у ХУ- ХУІІ ст. існувала Заушська волость, в яку входила низка сіл, розташованих недалеко від Іскоростеня та Овруча. Якщо дивитись з Овруча, то на правому березі Уші (за Ушшю) жили зем'яни-заушани, що належали до Київського замку, а на лівому -- ті, що підкорялись Овруцькому замку. Восени 1503 р. татари Менглі-Гірея повторили напад на київське Полісся. Військо під проводом старости Овруцького замку Григорія Глинського чинило їм опір, та на річці Уші зазнало поразки; сам Глинський загинув. У 1505 р. татари з'явилися знову. Великий князь Олександр вислав проти них військо під проводом Михайла Глинського, і під Клецьком ворог був знищений. Два тижні по тому Олександр помер. Незважаючи на всі зусилля, Михайлу Глинському не вдалося здобути прихильність Жигимонта, брата Олександра, який став наступним великим князем литовським. Після конфлікту з литовськими панами Михайло Глинський у 1507 р. підняв в українсько-білоруських землях повстання проти польсько-литовської влади. Гаслом повстання слугували інтереси православної віри. Родичі підтримували Глинського. Його брат Іван Глинський на той час був київським воєводою. При його дворі служив Івашко Немирич, який через свого батька повідомив Жигимонта І про полк Дашкевича, що йшов з Москви на підмогу повсталим . Після придушення повстання Івашко Немирич отримав від Жигимонта І ряд поселень. Влітку 1514 р. київський воєвода Андрій Якубович Немирич надав Івану Немиричу ще «две землицы в Заушской волости на имя Тупачоловскую и Юрьевскую».

За традицією заможних бояр обдаровувати церкви, Івашко Немирич 17.11.1514 р. подарував Київському Пустинному монастирю Св. Миколи «человека своего, выслуженого на господари моемъ, на ймя Олексея и зъ братею его, Узившьской волости, зъ Меленевичъ, где посполито живетъ, зъ его землею бортною, и зъ нивами, и сеножатми и со всимъ на все, какъ ся тая очизна у собе маетъ, ничого на томъ собе не оставляючи, на монастырь Пустынский по душе своей, и листы на того человека» дав. При цьому був свідком пан Федір Єлець, який у Заушші мав с. Головки. Родина селянина Олексія мала поставляти ченцям до Києва щорічно три каді прісного меду. Іван Немирич 7.11.1529 р. подарував ченцям Пустинного монастиря одну зі своїх зауських земель, зробивши у дарчій новий «^арІБ па 2Іешіе Tupaczolowska». Але Тупачоловська земля на той час вже мала хазяїв, «отчичів» цієї землі Митковичів-Меленевичів, то «же панъ Немиричъ тое земли за пустовъщину упросити не могъ». Прізвище «Миткович» зустрічаємо у Литовських метриках ХУ-ХУІ ст. Так, 16.02.1496 р. «Сам Олександр» розглядав скаргу овруцького зем'янина Гридка Матейковича на овруцького зем'янина Костюшка Митковича. У 1512 році «во Вручомъ» той же «старожил овруцький» Костюшко

Миткович виступав свідком, який «ешче больше помнить». Можливо, його нащадок -- Андрій Миткович, єсачник Чорнобильського замку. У білоруських «Литовських метриках» згадується с. Митковичі над Двиною, яке 30.05.1499 р. купив для себе і своєї матері великокняжий «ко- морник» Андрій Лучин, син полоцького владики Луки. Лука у 1502 р. був владикою Полоцьким та Вітебським.

Село Меленевичі, сучасні Мелені Коростенського району на Житомирщині, знаходилось на правому березі Уші, а на іншому березі -- села Васьковичі та Гошово. Власники цих сіл належали до зауської околичної шляхти. Це були найстаріші дворянські роди північної України. Шляхтичі Заушшя отримали свої дипломи на дворянство від великих князів литовських у ХУ-ХУІ ст., ще до Люблінської політичної унії. Великий князь Олександр 24.04.1494 р. видав зем'янам Сидору Юхновичу Вась- ковичу та Івану Гапоновичу Ущапу привілей, яким підтверджував розподіл між ними земель у Заушші -- дідичних та вислужених їх предками ще у Вітольда. Васьковичам належали дідичне с. Васьковичі (Васьковці) та вислужене с. Гошово з селищем Базарівкою із острівцем; а Ущапам -- дідичне с. Ущаповичі та вислужене с. Білове. 6.07.1518 р. Жигимонт І підтвердив Конону Хіневичу-Васьковичу та Василю Ущапу привілеї великих князів литовських -- Олелька, Вітовта, Казимира, Олександра та акт київського воєводи Андрія Немирича, «с обязанностью служить конем военную господарскую земскую службу наравне с другими земянами и с освобождением их от всяких других повинностей».

Оборона держави та військова служба були вже міцно прив'язані до землі. Певній одиниці землеволодіння відповідала певна одиниця обов'язкової воєнної служби, тобто від такої-то кількості земельних одиниць йшло стільки-то вояків зі зброєю. Згідно Литовських метрик кінця ХУ- ХУІ ст., землю заставляли, обмінювали, продавали, купляли, тому у земель досить часто змінювались власники. Остаточне рішення, кому має належати земля, приймав особисто великий князь. У с. Меленевичі в Заушші жила родина Бориса Меленевича; у Васьковцях -- (Васян) Мелен (Меленів син?) Миткович з синами. Так, у 1545 р. у с. Васьковці записані: «Мелен Миткович, Кузьма, Яків, Устин та Богдан Митковичі, димів 5, служба; Яків та Максим Хіневичі, димів 2, служба; Василь Ущап, дим 1, служба». Повинностями обкладали не особу підданого, а землю, якою той володів, що так і називалася «служба». Площа землі-служби як податкової одиниці, тобто одна служба, становила близько 200 га. Зем'яни «с кождых осми служб» ставили «пахолка на добром кони, во зброи», а якщо не мали 8 служб, мусили їхати особисто, на коні і в повному спорядженні. Землі у Васьковцях належали трьом родам: Митковичам-Васько- вичам, Хіневичам-Васьковичам та Ущапам. Разом з Васяном Меленом Митковичем на території в 200 га жили родини ще чотирьох Митковичів; на службу від їх п' яти димів йшла одна людина. «Опис Овруцького замку 1545 р.» складався під наглядом овруцького старости, який не полишав наміру підпорядкувати місцевих зем' ян овруцькому замку. Тому власників с. Васковці записали не до стану зем'ян, а до слуг ординських, які «сами на влости живут, тую ж службу з тягль тянут, што и тые слуги ордынские, которые при месте живут»; вони «повинни при послахь и гонцахъ господарскихъ ездити до орды, а живуть у месте, а земли отчиз- ные, данные, а входы своя на то особливе мають и при старосте предся на службу конно и збройно ехати винны, а подводою и стацые дают». Овруцькі зем'яни поскаржились Жигимонту І на свавілля старости. Той, розглянувши скаргу Миколи Хіневича-Васьковича, Василя Ущапа та ін., р. наказав овруцькому старості Кмітичу «не принуждать истцов к боярской земской службе, считая их земянами, и уплатить им 20 руб. штрафу, что он самопроизвольно сажал их в тюрьму и причинил им потерю документов». Серед скаржників не було Васяна Мелена Митковича, власника ще йТупачоловської землі та с. Меленевичі, які відносились до київського, а не овруцького замку.

Розглянемо отримання землі на прикладі братів Лучичів. Влітку 1541 р. до Жигимонта І надійшла скарга від зем'янки київського повіту Полонії Василевої Андріївни про те, що Гришка Лучич Попович після смерті її чоловіка забрав і довгий час утримує Обиховську землю в Заушській волості, яку отримав її покійний чоловік. Землю їй та дітям повернули. Тоді Гришко Лучич з братами звернулись до короля з проханням надати їм Скочковську землю. 24.09.1541 р. Жигимонт I видав грамоту: «Били намъ чоломъ бояре Овруцъкие на йме: Гришъко, а Иванъ, Семенъ, Степанъ, Кирикъ Лучичи и поведали передъ нами, ижъ ихъ пять братовъ, а не маютъ се на чомъ поживити и съ чого службы нашое послужити, служъбу земскую намъ служитъ и просили нас, абыхъмо ласку нашу имъ вчинили, и дали имъ землю пустовъскую въ повете Киевъскомъ, узавши на ймя Скочъковъскую, у Выгове, которую передъ тымъ служебникъ пана Воеводы Киевъского, Станиславъ Подолянинъ держалъ, а теперь она въ пусте есть». Землі біля Вигова здавна держали Петровичі-, Давидовичі-, Олешковичі-Виговські. Жигимонт Август р. підтвердив братам Лучичам «лист-данину» Жигимонта І на землю Скочковську у «Вигові-Заушші» . Але Федько Петрович та Фалко Давидович Виговські «подали і пописали» на себе пашні, сіножаті та острови Лучичів, а Максим Олешкович захопив частину Скочковської землі і тримав там свій «дворик». 12.08.155... р. конфлікт залагодили, засвідчивши «уступку ниви». При цьому були свідки, «ихъ милости земяне господарские: Хома Ланевичъ Искоростинъский, Давыдъ, Федко Выговъцы, а Василъ Миткевичъ Меленевичъ» .

У Заушші майже всі села являли собою пустки і мали загальну назву -- Заушане.Пізніше ці селища вже належали панам і боярам, хоча нерідко були села, «де, мабуть, сидить одна людина». Та власники сіл не були селянами, що володіли маленькими наділами. Їх господарі мали значні ділянки землі, які згодом могли обернутися цілим маєтком, що жалували королі зем'янину. Тому, володіючи пустими селами, зем'яни мали великі вигоди і чітко знали, що «там наше, а там брата нашого». Так, 10.05.1553 р. овруцький староста Халецький розглядав справу між господарським зем'янином Онуфрієм Івановичем з одного боку і господарськими слугами: Яковом, Кузьмою, Устином і молотим (Богданом) Митковичами; Василем Ущапом; Яковом і Максимом Хіневичами з другого боку, за острів Чигирівський. Тупачоловська земля та с. Меленевичі належали Борису Меленевичу та Васяну Меленову Митковичу . 16.09.1561 р., захищаючи свою землю від зазіхань ченців, вони встали перед судом київського воєводи князя К. Острозького зі скаргою на ігумена Пустинного монастиря Касіяна і оповідали, що «ченці половицу землинашое властъное отъчизное на имя Тупачоловщина и чоловека на тои земли нашои Гришка Горошка отъ часу немалого къ рукамъ своимъ деръжать и вживають, а намъ яко отъчичом тое земли поступити не хочуть, к кривде и шкоде нашои немалои, с которое земли мы господару службу земскую служимъ, а тое владъности своеи не маемъ». В своючергу ченці подали князю два документи. У першому -- воєвода київської землі пан Андрій Якубович Немирич дав «нині небіжчику Івану Немиричу» дві землі у Заушші -- Тупачоловську та Юрковську. Другий документ -- дарча, за якою «тую землю і того чоловіка вже кількадесят років монастир держить», а про Меленевичів ченці ніколи не чули. Меленевичі у відповідь показали лист короля Жигимонта І Старого за 1541 рік до справці київського воєводства Андрія Кошерського і оповідали: «Же панъ Немиричъ тое земли тобе за пустовъщину упросити не могъ, бо ми отъчичи тое земли по отъцохъ своих зостали были».Ченці «добровільно самі між собою обговорили» і мовили, що бачать, що Борис Меленевич та Василь Миткович «бояри господарські з братією своєю до тієї землі близькі як отчичі», тому вони землю Тупачоловську разом з тим чоловіком Гришком Горошком їм самим, і дітям, і потомкам їх віддають на вічні часи. І тільки тих півтори каді меду, які спочатку з тієї землі мали, на монастир собі залишають, а Меленевичі мають щорічно відсилати своїми підводами цей мед до монастиря. 17.05.1562 р. Жигимонт Август затвердив «вирок» 1561 р. Васян Меленевич тепер щорічно возив ченцям до Києва по півтори каді меду прісного. Згодом на його прохання овруцький отаман Железко, наглядач від монастиря, дозволив віддавати замість меду 5 коп грошей литовських. Десь у ті ж роки він подарував Києво-Печерській Лаврі свій острів Капунний. Старший син Васяна, Василь, після смерті батька став власником Тупачоловщини та с. Меленевичі.

У Заушші існували невеличкі села, тому що тут не можна було селитися інакше, ніж на острівках гарних ґрунтів поміж болотами та лісовими хащами. Мешканці таких маленьких сіл не могли захиститися самотужки, тому мусили об'єднатися. Спільно жила і зауська шляхта, бо набіги татар продовжували завдавати київській землі багато горя. В кінці 1560-х рр. чотири родини синів покійного Васяна Мелена Митковича господарювали у Васьковцях та Гошово, Лучичі -- біля Вигова. А на правому березі Уші четверо київських дружинників, а саме: Василь Миткович Меленевич; Богдан Єскович; Василь Малкович та Іван Юревич Багринович, створили першу своєрідну колонію заушських зем'ян. Богдан Єскович вислужив с. Каленське, Іван Багринович -- с. Багрино- вичі. Спільним місцем проживання друзі обрали с. Ходаки. Ці землі біля Овруцького повіту ховалися глибоко в дрімучих лісах, були безпечніші і менш спустошені. Ходаки належали Василю Малковичу . За словами Н. Яковенко, бояри-дружинники становили щось на зразок особистої гвардії воєводи. Заушани «в числе 24 коней» під час походу при воєводі ставили шатри. У ходаківців були власні села, але вони, як бояри бідні, своїх людей, щоб обробляти землю, не мали. Вони правильного рільного господарства не вели і виходили на промисел в свої маєтки тільки уходом, отримуючи головний дохід не від землеробства, а від бджільництва, скотарства та рибальства. Навіть там, де земля оброблялась, її продукти йшли не на продаж, а для утримання сім'ї та худоби. Подорожники ХVІ ст. писали, що на Київщині дуже родючі землі. «В старих дубах рої пчіл і щільники, а звіра по лісах і полях -- сила. Дикі кози б'ють селяни тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птаства стільки, що весною набирають хлопці повні човни яєць диких качок і гусей, журавлів та лебедів». Тому землі своїх селищ заушські бояри здавали уходникам для рибалки, бобрових гонів і пасік в «уходи». Повертаючись з уходницького промислу, уходники розраховувались з власниками земель. Вониплатили з риби 6-8-у частину, від бобрів половину, за пасіку 8-12 грошей литовських. Уходники, втім, не завжди запитували дозволу у власника, а так жили на м'ясі, рибі, меді з пасік, та ситили себе, як вдома. Один люблінський купець був уходником «на лесной буде в имении Ивана Багриновского вЗаушу». 30.12.1577 р. він скаржився, що на цій буді на нього здійснили збройний напад.

10.01.1569 р. розпочався Люблінський сейм по приєднанню Великого князівства Литовського до Польського Королівства. 23.05.1569 р. на новому сеймі, вирішувалось приєднання до Королівства Польського українських земель, серед яких була і Київщина. 1.07.1569 р. прийняли Люблінську Унію, згідно якої Корона і Велике князівство Литовське з українськими землями утворювали одну державу -- Річ Посполиту. Ці події підштовхнули зем'ян з Ходаків до дії. У 1569 р. вони на чолі з Василем Митковичем Меленевичем поїхали до Любліна з петицією, у якій скаржилися королю на утиски київського воєводи, що суперечило рішенням Сойму 1568 р. Зем'яни мали на руках привілеї, згідно яких вони не тільки не підпорядковувались Київському замку, а й виїздили на війну тільки за спеціальним наказом київського воєводи . 15.03.1569 р. Жигимонт Август повелів київському воєводі та каштеляну, щоб «земян Киевского уезда с под реки Уши с селения Ходаков дворян Василия Митковича Меленевича и прочих инофамильцев, согласно жалоб их, сверх земских дворянских повинностей на общих правах не употребляли, к постоянному пребыванию при Киевском замке не принуждали и никаких притеснений им не делали». А «выборным податей Киевского уезда, чтобы они с данных земян Киевского уезда с селения Ходаков, жаловавшихся о взыскании с них вдвойне податей, не получали более одной копы грошей, согласно Городенскому Сеймовому постановлению как с дворян бедных, не имеющих своих людей»36. Шляхта з Ходаків звалася ходачкова. Ймовірно, саме від першої колонії в Ходаках утворилося прізвисько «ходачкова шляхта». Спочатку так називали ходаківських шляхтичів, потім всю небагату заушську шляхту, а можливо, і всю бідну польську шляхту, яка теж мала назву ходачкова.

Ватажка Василя Митковича Меленевича король відзначив особливо, дозволивши мати власний герб Топач, співзвучний з назвою його землі. В документах подається опис герба: «въ красном поле черное коршуново крыло, сгибом в правую сторону щита обращенное, у коего нога золотая, на шлеме три страусовые перья». Заушські зем'яни присягнули Короні. Якщо прізвища українських шляхтичів здавна закінчувались на -ч, то тепер зем'яни змінили свої прізвища на панський польський манер із закінченням на -ський. Ходаківські шляхтичі тепер писалися: Богдан Єс- кович Каленський; Василь Малкович Ходаківський; Іван Юревич Багри- новський. Василь Миткович Меленевич відкинув родове прізвище і прийняв нове -- Меленевич-Тупачоловський. 9.02.1570 р. ходаківці отримали королівські «Привілеї зем' янам князівства Київського заушським з Ходаків на вольності» . Київські люстратори у 1570 р. відзначали, що служити Київському замку нікому, тому що старовинні київські бояри заушани показали копію з королівської грамоти, котрою вони звільнені від служби замку і зостались при вольностях шляхетських, вони зобов'язані служити тільки земську загальну службу разом з іншими шляхтичами землі Київської. Йдеться про грамоту ходаківських зем'ян (інші заушські шляхтичі отримали свої привілеї тільки у 1571 р.).

Польські королі й надалі дарували шляхті простори диких земель, на яких виростали нові села. У 1569 р. існувала тільки одна колонія-поселення зем'ян -- у Ходаках; та вже у 1570 р. з'явилися ще дві: одна на правому березі Уші у Білошицях, друга -- на лівому березі, у Дідковичах. У 1571 р. король підтвердив привілеї «земянамъ Фалкови Давыдовичови а Богданови Федковичови на имєнє ихъ Выговъ и на волности ихъ» . Фалко та Богдан -- діти Давида і Федька Виговців, свідків у справі 155? року. Фалкові також належав хутір Давидково, який пізніше Виговські продали Меленевським. За реєстром 1571 р. заушськими боярами названо 56 осіб із Дідкович, Ходаків, Меленів, Багринців, Іскорості, Білощиць, Недашок, Вигова, Скуратова. У 1576 р. спільнота заушських шляхтичів збільшилась і складалась із чотирьох сіл-колоній: Ходаків, Білошиць, Недашків, Дідкович. Василь Меленевський очолював чолобитні делегації заушан до Варшави та Києва. 20.08.1576 р. у Краків на коронування нового короля Стефана Баторія з'явилися шляхетні заушські зем'яни: Василь Меленевич Тупачоловський, Богдан Єськович Каленський, Василь Малкович Ходаківський, Іван Юревич Багриновський; з Дідкович -- Ісько Петрович; Родіон Василевич та Григорій Стефанович з Білошиць, Афанасій Гришкович і Лешук Дем'янів з Недашкова. В «Реєстрі збору людей на військову службу із Київської волості 1579 р.» зазначено, що заушські бояри поставляють людей з сіл: Ходаки (8 служб), Дідковичі (23 служби), Недашки (6 служб), Білошиці (10 служб).

У Заушші знаходилося с. Хотинівка. Старожили згадували, що на місці Хотинівки у стародавні часи стояло місто, яке звалося Хотин, а земля за Товстою Волокою була старовинним Хотиневським селищем, яке вщент зруйнували татари. Цю землю і купив у Новака Василь Меленевич. Вказували також і місце, де колись стояв поблизу річки Липовки червоний камінь, під яким поховали Василя Мелена. Пізніше знайшлися документи, що у 1576 р. брати Іван, Федір, Данило Зарайкевичі; Ясько,

Роман Новицькі продали Василю Меленевичу свою землю. У 1577 р. в київських актах зазначено, що селище Хотиничі купив Василь Мелен за 30 коп грошей «з межами, починаючи від річки Хотиницької по річку Липовку, по купалище; від купалища по старе путище, по Товсту Волоку», де заснував нове сільце з назвою Тупачовка.

Зазіхання Київського замку на вольності ходаківських заушан продовжувались, і ті мусили боронити свої права. 15.07.1582 р. їх делегація вирушила до Києва. До суду з'явилися «особисто дворяни господарські заушські з Ходаків». Вони подали королівську грамоту «с оставлением их при вольностях и свободах шляхетских предков своих, потому, что они издревле таковыми пользовались и службу Земскую Войнскую вместе с прочимиКіевскими обывателями, нам -- Господарю и Речи Посполитой исправляли, а тем паче за нынешним соединением Польской Короны с Великим Княжеством Литовским и присоединением земли Киевской к Короне».

Якщо звернутись до мапи, то чітко простежується розподіл зазіхань Овруцького замку саме по річці Уші. Претензії овруцького старости стосувались лише лівобережних шляхтичів. «Зокрема, останній спалах неспокою у Заушші припав на 1605-1617 рр. за старостування князя Михайла Вишневецького та його наступника Павла Руцького, котрі, заперечуючи шляхетство Ущапів, Васьковичів, Барановичів, Болсунів, Гошов- ських, спробували примусити їх до виконання замкових послуг і сплати церковної десятини на П'ятницьку церкву в Овручі». Це прізвища шляхтичів, села яких були розташовані на лівому березі Уші. Правобережних шляхтичів -- Меленевських, Каленських, Ходаківських, Багриновських, Недашківських, Білошицьких -- серед них немає. Такий розподіл зберігся і в ХІХ ст. -- Мелені, Недашки, Скурати належали до Київської губернії, а інші села до Волинської. В Овруцькому повіті за матеріалами податі 1571 р. існувало 8 сіл шляхтичів, які заснували 44 дима. У 1579 р. там було вже 19 сіл, їх власники сплачували податок із 110 димів (село складалося приблизно з 5-6 димів різних родів або з димів близьких родичів). Овруцькі старости ігнорували королівські привілеї місцевих шляхтичів, примушували їх до замкової служби, грабували та знущалися над ними. Середні сини Васяна Мелена Митковича мешкали у Васьковцях та Гошово. Свавілля овруцького старости Аврама Варковського не мало меж. У Гошово, яке вислужив Сидор Васькович, бояри Баранович та Іван Меленевич Гошовський мали свою «зменку». Вони з іншими овруцькими зем'янами у 1581 р. подали королю скаргу на Аврама Варковського, в якій писали, що у 1579 р. вони «с доброй воли на послуге королевской были под Черниговым, а староста овруцкий, не имея к ним жоднои причины, их позбивал и до возов своих приковавши, яко злочинцев водил, и еще вины на них побрал, у каждого из них с коня по 3 копы грошей брал; и на той войне заставлял их яловицы водить, коней пасти, наметы розбивать. Потом в 1580 г., выгнавши их под границу Московскую, кони их собственные з рыштунками и всю маетность, которая с ними была, побрал и оные кони под свои слуги до почту подавал, а их назад пехотою вернул; а приехавши с оное войны, многих из них по- збивал и до веденья сажал, и на дом насылаючи, маетности и меды у них побрал». 18.08.1583 р. король наказав відрядити для перевірки скарги ревізорів. У 1599 р. на Варковського скаржилися інші скривджені зем'яни, серед яких були Тишко, Кіндрат та Іван Меленевичі Васьковські. Король видав реляційний декрет «по иску некоторых бояр Овруцкого староства к старосте урожонному Авраму Мышке Варковскому в причинении последним боя, грабежа и др. кривд истцам. Декрет постановил взыскать с Варковского 8.000 коп грошей лит. в возмещении убытков, причиненных им боярам». В документах 1604 р. ще зустрічаємо Тишка Меленевича-Васьковського, надалі він іменуєтьсяТишком Васьковським.

На початку ХУП ст. Заушшя, заселене шляхтою, розрослось. З'явилисянові села з новими власниками. Зменшилась загроза нашестя татарської орди, і колонія в Ходаках розпалась. Ходаківці оселились у власних селах. Сини Васяна, Василь та «молотий» Богдан, з сім'ями мешкали вже в Меленях. У Василя було троє синів -- Агапон, Семен та Стрет, і дочка Агафія. Богдан мав синів: Михайла Богданенка та Кирила. Всі носили призвіще Меленевські-Тупачоловські. Агафія вийшла заміж за Михайла, сина Єсковича Каленського, і у Меленях з'явились Каленські. У 1589 р. до нового короля Жигимонта III Вази поїхали Василь Меленевський Тупачоловський та його старший син Семен.

Нащадки Васяна, успадкувавши землі у Меленях, спочатку справно возили ченцям до Києва мед, але з 1616 р. припинили. Борг накопичувався 4 роки. Монастир висунув Меленевичам позов з вимогою віддати мед і сплатити штраф за всі ці роки. Справа розглядалась у різних судах і нарешті надійшла до Люблінського Трибуналу. Меленевичі на засідання не з'явились. За рішенням трибуналу 12.06.1624 р. дворянам Агапону, Семену та Стрету Василевичам, синам і єдиним нащадкам Василя Миткевича Меленевича, присудили 440 коп грошей литовських «за неотдачу в течение 4 лет меда с церковного грунта Тупачоловского». На слуханні справи у 1633 р. їх не було знову. Суд видав дві кондемнати (заочні вироки), які ухвалювались у випадку неявки відповідачів. Першого разу Меленевичам присудили 4 польських злотих штрафу, а другого -- 40, зобов'язавши віддати і мед за всі ці роки. Серед живих вже не було Семена, Стрета та Агапона. З монастирем почав розраховуватись Кузьма Стретович, давши іншим гроші в борг. Він отримав від рідного брата Стефана «при 4-х печатях заставную» на 3 роки (з 1639 по 1642 рр.) на 20 бортних дерев. 17.06.1644 р. у київському земському суді Меленевичі були «заквитовані» «съ удовлетворениемъ деньгами и медомъ, следуе- мыхъ съ половины грунта Тупачоловского и съ уничтожениемъ тяжбы, веденой о томъ съ ними».

На землях заушан встановились правові відносини, визначались межі володінь. Провели лімітацію меж «БеіІ082ус, Меіепіо'^ Cickowа, БаЬгу- nowa, Нобако'^ КаІепБкісЬ, Бебко'шс2, Nedaszkowa”. Від назви с. Мелені пішло прізвище -- Меленські, але воно не прижилось. Сини Василя та Богдана, утворивши окремі коліна, носили різні імена, принаймні перші чотири покоління. Це відкриття полегшило мої дослідження. Ось початок роду Меленевських.

Васян Мелен Миткович (згад. з 1545 по 1561 рр.), його сини: Василь, Кузьма, Яків, Устин, Богдан.

І. Василь Меленевич Тупачоловський (згад. з 1561 по 1589 рр.), його дружина Анастасія Ходаківська; їх діти: Агапон, Семен, Стрет, Агафія.

Агапон, його син Павло (рід згас після смертельного побиття дружини Павла).

Семен (згад. в 1669 р.); його син Петро; Петро (Корній (Мойсій, Андрій (Петро, Самійло, Василь (Степан, Григорій. Від Мойсія пішли Мойсієнки-Меленевські; від Григорія -- Грищенки-Меленевські.

Стрет (згад. 1624 р.); його сини:

Борис (Прохор, Христофор, Назар (згад 1647 р., всі бездітні), Семен (Петро, Данило, Іван.

Кузьма (згад. 1630, 1648 р.) (Назар, Улас (згад. 1669 р.) (Іван, його сини: Мартин, Роман, Федір.

Стефан (згад. 1605 р.) (Прокоп (Прокл) і Андріян (Андрос).Від Стрета пішли Стретовичі--Меленевські.

ІІ-ІУ. Кузьма, Яків, Устин (всі згад. у 1545 р.). Від них утворилися окремі гілки родів Васьковських і Гошовських.

У. Богдан (згад. у 1545 р.); його сини: Кирило, Михайло:

Кирило (Потап, Корній, Іван). Від Корнія пішли Корнієнки-Меленевські.

Михайло (згад. у 1635 р.); його дочки: Раїната Марія; його сини:

Дам'ян (Григорій (згад. у 1663 р.), Федір (зг. 22.10.1732 р.) і Микола. Від Дам'яна пішли Васяновичі-Меленевські;

Самуїл (Андрій, Іван, Данило (Іван (Василь, Григорій, його сини: (Фаддей, Федір (Микола, Роберт (Юліуш-Авреліуш, Аполінарій-Піус (отримали дворянство 21.06.1872 р.). Від Самуїла пішли Самойленки-Меленевські.

Павло (Самійло (Григорій, Іван, Федор та Йосип (всі згад. у 1768 р.). Від Самійла пішли Рашки-Меленевські.

Землі Меленевських тепер мали нові назви. В документах більше не зустрінеться «Тупачоловська земля». Окремі її частини стали зватися за іменами власників: Борисовщина, Стефановщина, Друховщина, Куленовщина, Сановщина, Корніївщина, Васяновщина (сучасне урочище Васяновське). Тому й не дивно, що нинішні меленівці ніколи не чули про Тупачоловську землю і не знають, де вона знаходилась. Наступні покоління Меленевських втратили своє провідне становище серед заушських шляхтичів, та жодна справа не обходилася без їх участі, на всіх документах заушан був їхній підпис.

Майже всі Корнієнки, Самойленки та Рашки колись давно залишили рідне село і подались на Волинь, решта Меленевських жили на Київщині; але всі мали землі в Меленях. Васяновичі, Грищенки та Мойсієнки жили дружно. Осторонь стояли Стретовичі. З плином часу шляхи Стретовичів та їх родичів розійшлись. 26.01.1605 р. «зем'янин господарський Київської землі» Павло, син Агапона, скаржився на двоюрідного брата Стефана, сина Стрета, який «сам особою своею с челядю домовою и з помочниками своими, которых всих было чоловика о килканадцат, з многим и разным оружем, воине належачим, нашедши моцно, кгвалтом на властный дом мои шляхетский, там же в Меленях будучий, в котором жону мою на имя Полагю Гирмаговну Белошицковну безвинне, окрутне а нелютостиве кием збил, змордовал». Пройшло три місяця, Палазя так і не видужала. У квітні возний знайшов її дуже хворою і засвідчив «на левом боку дви ране, знат, же кием быто, а голова вся збита». Після такого смертельного побиття дружини рід Агапона згас. Другий Стретович, Кузьма, людина ощадлива й підприємлива, примножив батьків спадок. Він одружився, мав сина, а в 1630 р. оформив чи не перший свій «позичальний лист», коли дав 80 польських злотих своєму племіннику Андріяну Стефанову. За лихварство Кузьму його родичі неодноразово били. 5.11.1632 р. Кузьма від себе і матері своєї Марії Кузьминової Дідківської, та сина Назара написав скаргу про нанесення їм побоїв та образ різними особами.

Васяновичі і Грищенки «живих» грошей майже не мали, грошові оборудки здійснювали рідко. В документах перших поколінь зафіксовані тільки купча на хутір Давидково, запис Тимофія Сингаївського про продаж своїх «добр» Михайлу Васяновичу та позика у 300 злотих від Тишкевича. А ось у Кузьми Стретовича в обігу були немалі гроші, які він заробив, вірогідно, торгівлею. Хоча шляхтич втрачав «честь», коли займався недостойним для воїна ремеслом, а саме «руками робити і ліктем міряти», тобто торгувати; та сам шляхтич, незважаючи на суспільну думку, не вважав «втратою учтивости» свій тимчасовий міщанський статус, тому що втрачав шляхетство тільки на період невластивих йому занять. Кузьма міг свій початковий капітал заробити торгівлею. А великі гроші, на мою думку, в родину прийшли разом з Тетяною Чоповською, з якою одружився син Кузьми Улас. Батько Тетяни був селянином, «старшиною» у с. Чоповичі, яке належало Києво-Печерській лаврі.

Це чи не єдине село у Заушші, яким, як і в лаврські часи, ще і 1887 року керували декілька старшин, яких мешканці вибирали поміж себе. Лавра призначала наглядати за справами в своїх селах отаманів. Так, 11.05.1630 р. Петро Могила, архімандрит Києво-Печерської лаври, позивав казенного отамана з лаврського с. Чопович до суду у справі людей отамана, що спричинили панам Багриновським різні збитки. Піддані Лаври полювали і рибалили; маючи борті з бджолами, качали мед. Свої товари вони возили на продаж до Овруча. Таким чином, деякі селяни, особливо старшини, могли накопичити достатньо великі кошти. Гроші батько Тетяни Чоповської заробив торгівлею. Ще 14.08.1571 р. Жигимонт Август видав привілею на проведення ярмарків і торгів в Овручі: «ргеу'міеу па ]агшагкі і 1:аг§і w 0'Ш'ис2и”. Батько Тетяни не мав власної землі, тому дав за дочкою значний грошовий посаг. Тесть Кузьми Стретовича дав за дочкою Марією частину Дідковичів. Так чи інакше, але у Кузьми на руках були на той час значні кошти. З 1638 по 1647 рр. він під заставу позичив близьким і знайомим ~2600 польських злотих. За життя Кузьми 1700 злотих до нього так і не повернулися. Гроші отримали вже його нащадки, іноді у вигляді земель.

Кузьма позичив гроші своїм двоюрідним сестрам. Колись його дід, Василь Меленевич Тупачоловський, поділив свій маєток між дочкою та трьома синами, і четверту частину своїх Меленів віддав у посаг дочці Агафії. Після смерті Агафії цей спадок перейшов до її з Михайлом Каленським дітей -- Никифора, Парасковії (в заміжжі Кобилинській) і Ганни (майбутній Недашківській). У 1638 р. Каленські і Кобилинські четверту частину свого отчого маєтку в Меленях без селян віддали в заклад Кузьмі Стретовичу за 500 польських злотих на 3 роки, з можливістю викупити його за відсотки щонайменше за 10 років. Пройшло 30 років, земля не була викуплена і назавжди залишилась у власності нащадків Кузьми.

Найменші свої оборудки Кузьма узаконював. У 1639 р. він з рідним братом Стефаном уклав «закладний контракт» на бортне дерево. Кузьма судився з Яцьком Ходаківським, який заборгував йому 800 злотих польських, забезпечених маєтком Ходаківських. Боржники не поспішали розраховуватись з Кузьмою, і він з синами Уласом і Назаром 11.01.1640 р. судився в Київському гродському суді з різними людьми з вимогою виплатити гроші і відповісти за завдані кривди. Кузьма скупав землі. 2.12.1647 р. він придбав за 800 польських злотих у свого племінника Назара Борисова частину Меленей. Улас успадкував частину Меленей, мав від батька закладні на частину Липлян та Ходаків, а від матері отримав частину Дідковичів. В сім'ї Уласа і Тетяни були гроші, і це дозволило їм скуповувати нові землі. Синам Уласа належала майже вся Борисовщина і Папірівщина. Завдяки вдалим шлюбам вони ще більше збагатилися. Правнуки Кузьми, сини Івана Уласовича і Уршули (в дівоцтві Волковиської) від матері отримали с. Оленичі з селянами. У 1753 р. пра...правнук Уласа заповідав своїм дітям вище перераховані маєтки, частину Ходаків, яку присудили Кузьмі від спадку Яцька Ходаківького, і гроші, забезпечені маєтком в Липлянах. Історія з Липлянами вельми цікава. Ще Жигимонт Август надав Богушу Ленковичу у Заушші Липлян- ські, Рековські та Редаєвські землі. Ленкович став Богушем Липлянським. 7.09.1578 р. король Стефан Баторій видав синам, «ныне небощика», Богушу і Івану Богушевичам Липлянським грамоту «на имения в Киевском повете для осажения людми прихожими вольными и ремеников закликати и оные имения их осаживати в села новые» і дозволив «корчми будувати, а в них шинк всякий мети и водле найлепшого уподобия их вшелякие пожитки слушанные вынайдовати и прибавляти ведже без шкоды». Кузьма Стретович у 1642 р. позичив київському підвоєводі Липлянському 400 польських злотих. Той так і не віддав борг. Кузьма не став судитися зі знатним можновладцем, і закладена частина Липлян перейшла у спадок його дітям. Через 120 років розраховуватися за борги Липлянського довелося новому власнику Липлян Ремігіану Чоповському. Нащадки Кузьми, відстоюючи у 1761 р. свої права у Київському гродському суді, подали власний родовід. Справу за Липляни Стретовичі виграли. Суд зобов'язав Чоповського виплатити позивачам 400 польських злотих згідно закладного листа 1642 р.

Деякі Меленевські незаконно привласнили собі землю. Так, в кінці XVII ст. в село прибув православний священик Ломановський. Община виділила землю і збудувала йому хату по-сусідству з Іваном Стретовичем, онуком Бориса. Коли священик помер, його син Яків, залишивши матір жити в цій хатині, найнявся погоничем волів. Він ходив з чумаками на Дон по сіль та рибу. Розбагатівши, він з сином Данилом чумакував на власних волах. Якось повертаючись додому, Яків помер. Данило поховав батька в степу, а коли повернувся в село, дізнався, що в селі був перепис населення. Родичі Івана Стретовича подали відомості, що Данило -- їх кріпак і живе на їхній землі. Онук священика звернувся до суду; той відхилив його позов, а він не зміг довести, що його предки не були кріпаками . Ця справа мала продовження. У XIX ст. розглядалася суперечка за колишню землю Ломановських. Цього разу Багриновські виступили проти Стретовичів. «На том самом селище, за которое стороны исцуют, там священник жительствовал, когда же после сего Бурденко Меленевский на том селище или месте строился и был запрашиван, для чего на чужом грунте строится, то дал ответ, что, когда вотченник будет упоминаться, то либо уступит, либо даст в замену оное же место». Під час суперечки діди, старійшини роду, на це місце направили свідків, винесли Євангеліє для присяги і між собою помирились. Кузьмичі Стретовичі викупили ці землі у Бурденків, онуків Бориса Стретовича, і до цього часу користуються вище згаданим селищем . За церковними сповідями Ломановські так назавжди і залишились селянами.

13.02.1635 р. на Генеральному сеймі у Варшаві королю Владиславу Вазі подали чолобитну Семена Дідківського, Івана Білошицького, Бориса Недашківського, Михайла Меленевського, Ігната Каленського, Корнія Ходаківського, Мирата Багриновського. Михайло, син Богдана, на той час був старійшиною роду Меленевських. З дружиною Марією Булдасовою Стартильскою Злотницькою вони мали двох синів, Дам'яна і Самуеля. У 1648 р. після років затишшя в Україні спалахнула визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького проти польського панування. На допомогу козакам прибув кримський хан Іслам-Гирей з 11-тисячною ордою і нещадно пограбував українські землі. У вересні хан відправив в Україну нове військо на чолі зі своїм братом солтаном-калгою Керим-Гиреєм. Кримці спустошили Київщину, вивезли багато полонених. Захопили в полон і Михайла Меленевського, «кіебу Бокап Оа1§а ро Уоіупіп grassowal”. Михайла звільнили з полону через рік. За цей час він втратив не тільки майно, але й різні документи, про що заявив 12.08.1650 р.. Щоб поліпшити справи, Михайло мусив у 1650 і 1651 рр. закласти Фомі Ходаківському свій маєток у Меленях. У ці роки народився третій син Михайла Павло.

У березні 1654 р. Україна вступила в союз із Московією. Богдан Хмельницький мав на меті отримати військову допомогу для боротьби з Польщею. Тоді польські війська весною і восени 1654 р. здійснили ряд рейдів по землях України. Вони спустошили всю південну Київщину. Влітку 1655 р. на допомогу Хмельницькому вирушили царські війська, які зайняли майже все Литовське князівство зі столицею Вільно. Зауська земля знаходилась в глибині поліського краю й мала б бути ізольованою від зовнішнього світу. Та це було не так. Усі події суспільного життя так чи інакше зачіпали заушан, але вони були вірні своїй присязі, ревно боронили свою православну віру і свій стародавній спосіб життя. Змінювалися королі на польському престолі, підростали нові покоління зауських шляхтичів, з'являлися нові лідери, але незмінною залишалась єдність нащадків київських зем'ян з колишніх сіл-колоній (Ходаків, Дід-ковичів, Білошиць, Недашок), єдність, яку заповідали їм діди та прадіди. Вірні своїм зобов'язанням перед Короною, заушські шляхтичі намагались примирити Хмельницького з польським королем. Коронні гетьмани для переговорів з гетьманом Хмельницьким вибрали Федора Виговського з Вигова, родича київського писаря. Федір у серпні 1655 р. віз королівський лист від гетьманів коронних до Хмельницького, де король просив того змилосердитися над Річчю Посполитою. «Цей Виговський з'явився у Києві і заїхав до господи старого Виговського, а воєводам донесли, що він їздив до Польщі і має листи від гетьманів до Хмельницького і до інших людей у Києві. Про це донесли цареві і він наказав Бутурлину указ розвідати у гетьмана та Івана Виговського, з чим Федір Виговський приїздив і які листи привіз». Представники одного роду розійшлися по різним таборам. За прихильником Корони Федором Виговським стояла майже вся заушська шляхта. А Іван Виговський, майбутній гетьман України, був головним писарем у Богдана Хмельницького.

Після своїх перемог Москва почала загравати з Польщею, бажаючи, щоб Правобережна Україна повернулася під польську владу. У відповідь Хмельницький намагався розірвати союз з Москвою. На той час політична ситуація сприяла приєднанню правобережних земель до української держави. Дійшла черга і до нашого Полісся. Полковники Хмельницького, поступово займали місто за містом, село за селом, та запроваджували там козацький устрій. Заушська шляхта, яка походила зі старих поселень-колоній, присягала Польщі і була на її боці. За це козаки Хмельницького кривдили заушських шляхтичів і тим налаштовували їх ще більше проти себе. Меленевські, які заснували ще у 1576 р. «сільце Тупачовку на річці Злобич, що над Личанчиком» з 20 дворищами, через погрози козаків мусили залишити рідні місця і перебратися до родичів у Мелені. Вони покинули «острови і лани між рікою Іршею та Злобиччю, острови і лани за річками Малинкою та Злобиччю, урочища і чащоби над річкою Злобиччю». З цих ланів вони кожного року збирали по 200 коп жита, а на островах мали 109 бортних колод з бджолами. Їх від'їздом скористалися сусіди Войнаровські. Вони перейшли річку Боломорку, що розділяла маєтки, та захопили землі Меленевських, заселили сільце Тупачовку і перейменували його на Соболівку. Купчі Меленевських, власників цих земель, знищили козаки Палія . 12.12.1663 р. Григорій Меленевський від імені батька свого Дам'яна Васяновича «на уряді гродському» в Овручі «з великим жалем оповідав у такий спосіб: із-за наступу сваволі хлопської у роки козацькії, в року 1658, коли ми деякі справи свої сховали у пущі, в бортях, тоді-де з Москви, з Києва, зайшовши у краї поліські, повіт Овруцький, ідучи трактом по за-Ушшю і повертаючись назад до Києва, всі міста і містечка, козаки, ognem y mieczem funditus znoszac, людей невинних тиранили, випитуючи про скарби і достатки їх, навіть дерева бортні, з бджолами і без бджіл по пущах грабували; пограбували і те дерево в пущі меленевській, на урочищі під Злобичем, в котрому були справи різні заховані [...]. І так ті справи, вищезгадані, пограбувавши у бортях, повибирали і невідомо де їх поділи, чи пошарпали, чи теж їх вогнем попалили. Аби на потім якоїсь шкоди ми не понесли, на цей час просимо, аби ця маніфестація до книг нинішніх була взята і записана» . В заяві йшлося про втрачені оригінали записів і самих Васяновичів. Це запис Маркіяна Івановича Виговського на продаж Давидкова; запис про позику у 300 злотих від превелебного отця Тишковича, запис Тимофія Сингаївського про продаж «добр» Михайлу Васяновичу; запис на зречення «добр отчих» Раїни Якової Пашинської та Марії Лук'янової Багриновської”. Дам'ян Васянович, старійшина роду Меленевських на той час, зберігав королівські привілеї усього роду Меленевських та особисті документи Васяновичів. Інші свої власні папери тримали окремо, і тому вони збереглися.

Влітку 1665 р. гетьманом України став Петро Дорошенко. Він бачив Україну незалежною, але був змушений піти на мир з Москвою. У 1667 р. за Андрусівським перемир'ям Московська держава віддала правобережну Україну Речі Посполитій. 29.09.1669 р. на польський престол коронували 28-річного Міхала Вишневецького. 23.11.1669 р. у нього на прийомі Данило Дідківський від імені свого і братів; Олександра і Самійла Ходаківських; Шимона і Вацлава Меленевських; Павла Дучиці, Самійла Дашківського; Мирона та Івана Білошицьких, Павла та Івана Каленських, просив підтвердити їх вольності. Серед ходаків були Шимон (Семен) Борисович та Вацлав (Улас) Кузьмович Стретовичі -- двоюрідні брати.

Наступні роки правобережна Україна, за висловом М. Грушевського, потерпала від татарської, турецької, польської, московської і власної української руїни. Не обійшло горе і Заушшя. До татарського полону потрапив Самуїл Меленевський, син Михайла Богданенка Васяновича. Він повторив гірку долю батька. Рідні вважали його загиблим; і Дам'ян у своєму заповіті від 25.10.1682 р. згадував свого молодшого брата Самуїла як небіжчика. Та Самуїл був в полоні. Після підписання у 1686 р. «вічного миру» між Московією і Річчю Посполитою затверджувався мир і розподіл по Дніпру. Заушшя, як і раніше, входило до складу Речі Посполитої. У 1687 р. повернувся з полону Самуїл. Його дочекались син Данило та дружина Олена Федькович, «спадкоємиця матері свого батька з дому Виговських». Їх маєтки у Михайлівці, Вигові, Татаринках були занедбані та розграбовані родичами. Весною 1688 р. Самуїл мусив продати Григорію Ходаківському маєток у Меленях, закладений у 1650 р. його батьком. Синові Самуїл зміг дати гарну освіту, і Данило пішов на службу. Багато зауських і волинських шляхтичів протягом 1688-1709 рр. довіряли Данилу вести усудах їх справи.

Фастівський козацький полковник Семен Палій мріяв про приєднання правобережжя до Гетьманщини. Він виступив проти Польщі і закликав на боротьбу з поляками народ усього правобережжя. У 1687 р. його війська дійшли до Заушшя. І хоча у повсякденному житті зауська шляхта мало чим відрізнялась від звичайних селян, а їх побут, обстановка, відносно мала заможність, прихильність до форм життя простого народу, їх чисельність і відсутність (за малим винятком) підвладного їм закріпаченого народу -- усі ці умови надто зближували їх з простими людьми посполитими, та козаки Палія сприймали шляхтичів як своїх ворогів. Вони знали прихильність заушан до Корони і боролися з ними. Меленевські неодноразово звертались до Овруцького суду зі скаргами на козаків. У черговий раз посланець Меленевських поїхав до короля зі скаргою на паліївців 11.08.1687 р. . Але король нічим не зарадив, і меленівці знову залишилися без допомоги, сам на сам з озброєними козаками. 2.03.1688 р. Меленевські вкотре скаржилися королю на козацького полковника Семена Палія, що той поставив постоєм у їхніх домівках козаків, які завдають їм кривди. У 1690 р. Палій створив біля Фастова своєрідну козацьку республіку. «Широкі поля засіялися збіжжям і заплодилися», -- писав Палій гетьману Івану Мазепі у 1694 р. Згодом ця республіка поширилась і на Полісся. Військо Палія звільнило від поляків Коростишів та Радомисль. Річ Посполита стягнула війська, щоб вибити козаків з Фастівщини і Полісся. У відповідь Палій у 1700 р. вигнав поляків із Фастова, разом з гетьманом Самусем розбив їх під Бердичевом. Це стало закликом до повстання, яке охопило все правобережжя з такою силою, що нагадувало події Хмельниччини. Палій мав за мету вигнати поляків з усього правобережжя і передати його під владу гетьману Мазепі, об'єднавши роз'єднані частини України.

Заушська шляхта потерпала від свавілля козаків Палія і дружно виступила проти них. 20.08.1702 р. вурочищі Степанкове скликали другий з'їзд дворян київського воєводства. Насправді, це був з'їзд тільки заушської шляхти, суворо законспірований від інших дворян київського воєводства. На ньому оголосили, що згідно з наказом короля київське воєводство готове зібрати ополчення. Вибрали начальників ополчення і вирішили переслідувати в судовому порядку тих, хто не з'явиться. Надіслали королю скаргу на старосту Овруцького, що той бажає поставити під свої знамена окреме ополчення. Пред'явили позов подільскому чеснику Шумлянському за його зв'язки з Палієм. Серед організаторів з'їзду був стражник Стефан Меленевський. Зібралося близько 110 депутатів, всі прізвища добре знанні в Заушші. Це Михайло, Федір, Андрій, Дем'ян Виговські; Ущаповські, Васьковські, Олександр Немирич з Олевська. 4.07.1703 р. заушські дворяни знову зібралися на з'їзд, щоб створити ополчення. З'їзд проходив під Лугинами. Шляхтичі вибрали начальників ополчення, послів на сейм, до короля, до гетьманів, а також до Палія, щоб той дозволив дворянам воєводства повернутися до своїх маєтків і дозволив їм збиратися на з'їзди. З'їзд постановив притягнути до відповідальності старосту Овруцького Потоцького за розрив єдності у воєводстві і за кривди, які він спричинив тим дворянам, котрі пішли в ополчення . Були делегати від ходаківського куща: організатор з'їзду стражник воєводства Стефан Меленевський; Іван Каленський; Семен, Федір, Лукаш Ходаківські; Недашківський Федір; Костянтин, Василь Данило Дідківські; Григорій, Федір, Андрій, Роман, Павло та Степан Меленевські.

Боротьба проти Семена Палія в Заушші тривала. До ополченців приєднувалися нові шляхтичі, прізвища яких ми не бачили в попередньому документі. Серед них були Бехи, Сингаївські, Левківські, Щенієвські, Макаровичі. Овруцькі дворяни піддалися на умовляння свого старости Франціска Потоцького і не приєдналися до київського ополчення, «в похід проти козаків не ходили, грабували помешкання дворян, які відправилися в похід», та звинуватили усіх дворян київського воєводства «въ причинении общественныхъ бедствий». У 1706 р. овруцьким намісником був Чоповський на ім'я Ремігіан. Скориставшись тим, що майже всі дорослі чоловіки Меленевські були в ополченні, їх сусіди Чоповські за сприяння Ремігіана захопили землі Меленевських і утримували їх майже 35 років, погрожуючи заволодіти навіть Меленями.

Польща нарощувала воєнні сили. Мазепа, втягнутий Петром І у війну зі шведами, не зміг допомогти Палію стримати поляків. Повстання пішло на спад. Щоб визволити Україну з-під влади московського царя, Іван Мазепа уклав союз зі шведським королем, та у 1709 р. Петро І під Полтавою розбив шведські війська. Заушські дворяни зібралися на сеймик київського воєводства, на якому постановили відправити послів до Петра І, Меншикова, київського губернатора з привітанням у Полтавській перемозі і з проханням утримати російські війська від збору додаткових контрибуцій, а Палія -- від захоплення маєтків шляхтичів і збору з них десятини. Полтавський розгром і польсько-московсько-турецьке перемир'я залишили Волинь, Київщину, а з ними і все Заушшя під владою Польщі ще на довгі десятиліття.

У 1795 р. після поразки в боротьбі з Росією Польщу було викреслено з карти Європи як державу. Українські землі розподілили між собою Росія та Австрія. Перехід Київщини з-під польської під московську владу спочатку мало що змінив у суспільно-економічному становищі заушан. Але згодом стара українська аристократія, зрівняна в правах з російським дворянством, мусила задокументувати своє право на привілеї, тим більше, що такого «документування» почали вимагати і від російського дворянства, так як «дуже багато вскочило у той стан людей, що не мали до нього належно задокументованого права». У Петербурзі почала діяти так звана Герольдія, найвища державна установа, яка вирішувала належність до дворянства. «Польща впала та й вас роздавила», -- писав, звертаючись до українців, Тарас Шевченко. Колись згуртовані, нехай небагаті, але з почуттям власної гідності і великої поваги один до одного, заушські шляхтичі регулярно збиралися на сеймики, рішення яких впливали на життя Речі Посполитої. При потребі шляхтичі могли добитися аудієнції у короля, який завжди зважав на їх прохання. Тепер заушські зем'яни були роз'єднані, їх голос дорівнював нулю. Ніколи більше вже ніхто не дослухався до їх бід. Державна машина великої Російської імперії розчавила їх. Безправні й беззахисні перед новими порядками, вони поодинці мусили доводити своє шляхетство. Довести дворянське походження, то була не просто забаганка збіднілих шляхтичів, а жорстока необхідність, зумовлена рішенням Правлячого Сенату. Починаючи з 1.01.1844 р. заушські шляхтичі в трирічний термін мали довести своє дворянство. З 17.03.1847 р. записували до однодворців тих осіб, що пропустили трирічний термін з дня оголошення про відмову у дворянстві.