Проблеми військового будівництва доби Української Центральної Ради у сучасній українській історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми військового будівництва доби Української Центральної Ради у сучасній українській історіографії

На початку 90-х років ХХ ст. українські учені звертаються до розробки та вивчення проблем історії Української революції. Поряд із поверненням до наукового обігу історіографічної спадщини, готуються до друку та виходять у світ збірники документів, листів, мемуари та інші джерела, що протягом десятиліть замовчувалися, або були під ідеологічною забороною. З цього часу починається публікація перших розвідок з окремих аспектів історії національно-визвольних змагань. Питому вагу з них складають дослідження з питань військового руху та військового будівництва в Україні революційної доби. Однією з перших робіт, що «заново відкривала» цю тему для вітчизняної науки, стала брошура О. Щусь «Всеукраїнські військові з'їзди»¹, у якій висвітлено зародження національного військового руху та створення перших органів по його керівництву у Києві у березні-квітні 1917 р.; аналізується робота трьох всеукраїнських військових з' їздів та ухвалені ними резолюції, що мали значний вплив на політику Української Центральної Ради (УЦР). В цілому, за 24 роки було підготовлено та видано досить велику кількість статей, монографій, збірників, захищено кандидатських та докторських дисертацій з цієї проблематики. Цей історіографічний масив дає цілком конкретне уявлення про роль національного руху в армії у визвольних змаганнях та етапи створення збройних сил України, у тому числі періоду діяльності УЦР.

Треба зазначити, що у більшості досліджень докладно розглядається проблема ставлення українського політичного проводу до військового руху взагалі та до питання створення національної армії. У сучасній історіографії превалює думка, що лідери Центральної Ради не мали чіткого уявлення про військо, яке мало захищати українську демократію. Так, за твердженням В. Лободаєва, С. Грушевський, В. Винниченко та С. Петлюра взагалі заперечували необхідність регулярної армії, плануючи у Щусь О.Й. Всеукраїнські військові з'їзди. Історичні зошити. № 7. Київ, 1992. перспективі «заведення народної міліції» Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918 рр. Київ, 2010. С. 96.. УЦР боялася і не розуміла значення організованої збройної сили - така думка авторів книги «Військове будівництво в Україні у ХХ столітті ,..» Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети. Київ, 2001. С. 48..

Більш категоричний у своїх оцінках В. Голубко. Він твердить, що від самого початку національний рух в армії суперечив загальній політиці Центральної Ради: «... вся логіка розвитку українського військового руху неминуче прямувала до своєї кінцевої мети - утворення національних Збройних Сил», що означало відродження самостійної Української держави. Однак, український провід не бажав цього помічати, перебуваючи у полоні федералістських ілюзій й не мислячи Україну поза межами Російської республіки. Центральна Рада не приділяла військовому рухові належної уваги, не бачила в ньому творення власних збройних сил, на які можна було спертися при розбудові української державності Голубко В. Армія УНР 1917-1918 рр. Утворення та боротьба за державу. Львів, 1997. С. 31..

Про відсутність чіткого уявлення ролі національної армії у майбутніх змаганнях за власну державу у своїх роботах веде мову й В. Солдатенко. Він вказує, що окрім М. Міхновського та його прихильників, що стояли на позиції негайного створення українських збройних сил, інші політичні течії у Центральній Раді дотримувалися поглядів, які уособлював В. Винниченко. Останній довгий час вважав творення національної армії справою непотрібною і, навіть, шкідливою Солдатенко В.Ф. Становлення української державності і проблема збройних сил (березень 1917 - квітень 1918 рр.) // Український історичний журнал. 1992. № 5. С. 42..

У своїй статті про збройні сили України дослідник підкреслює, що Центральна Рада не мала чітких планів в галузі національно-військового будівництва і довгий час безпосередньо пов'язувала його з розв'язанням головного питання - національно-територіальної автономії. До того ж, українські лідери руху виявили страх перед стихійним рухом в армії Солдатенко В.Ф. Збройні сили в Україні (грудень 1917 р. - квітень 1918 р.) // Український історичний журнал. 1992. № 12. С. 56.. Частину відповідальності за те, «що один з найважливіших чинників революції ... не був належно і своєчасно усвідомлений, серйозно підтриманий і розвинутий до перетворення на надійного гаранта української державності» В. Солдатенко покладає на В. Винниченка Солдатенко В.Ф. Три Голгофи. Політична доля Володимира Винни-ченка. Київ, 2005. С. 79-80..

Учений вказує, що Центральна Рада звернулася до мас із привабливими лозунгами національного відродження та згуртування, домагаючись легітимізації цього процесу, однак, не зважилася опертися на підтримку населення, більше прислухаючись до позиції Тимчасового уряду Солдатенко В.Ф. Центральна рада та українізація армії // Україн-ський історичний журнал. 1992. № 6. С. 30.. Більше того, дослідник впевнений, що не потурбувавшись про створення власних збройних сил, «гаранту досягнення жаданої мети», та прийнявши «Інструкцію» Тимчасового уряду, за якою військове секретарство вилучалося з Генерального секретаріату, державотворчі задуми Ради унеможливлювалися Солдатенко В. Ф. Центральна рада та українізація армії. С. 32..

В іншій своїй статті автор, вказуючи на обережність Центральної Ради у стосунках з Петроградом, пояснює таку позицію розрахунком на поступовість у процесі легітимізації будівництва власних збройних сил, а також намаганням узгоджувати свою політику з Тимчасовим урядом, запобігаючи як напруження в стосунках, так і за для збереження стабільності в краї і на фронті: «Лідери Центральної ради сподівались, що з часом суспільна свідомість буде підготовлена до широкомасштабної українізації армії і тоді центральний уряд, який до того ж зможе вже переконатися у боєздатності перших українських частин і їх позитивному внеску у зміцнення фронту, дасть згоду на реалізацію планів творення військових формувань на національній основі» Солдатенко В.Ф., Солдатенко І.В. Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції поді) // Український історичний журнал. 1993. № 7-8. С. 21. Верстюк В.Ф. Український національно-визвольний рух (березень - листопад 1917 р.) // Український історичний журнал. 2003. № 3. С. 71..

Протилежну позицію у цьому питанні займає В. Верстюк. На його думку, документи переконливо спростовують поширену у сучасній історіографії думку про свідоме небажання Центральної Ради займатися військовим питанням. Дослідник цілком погоджується з висловом М. Грушевського, що ця проблема була постійною складовою частиною української національної політики¹¹. Доказом цього є рішення трьох всеукраїнських військових з'їздів, що не критикували військову політику українських лідерів, а підтримували Центральну Раду. Автор звертає особливу увагу на ухвалу ІІІ Військового з'їзду «Про українізацію війська», в якій заперечувалося існування постійного війська, яке у федеративній країні мало підлягати федеральній владі, та висловлювався за народну міліцію. Ця політика, за його висновком, давала змогу почати формування національних збройних сил, хоч і названих народною міліцією, та «створювали легітимні підстави для виведення з України інонаціональних військових підрозділів» Верстюк В.Ф. Український національно-визвольний рух... С. 72.. В. Верстюк робить важливе зауваження, що необхідно нарешті відкинути голослівну думку про можливість створення окремої української армії, багато- чисельної і здатної «на протидію тим російським формуванням, з яких вона вийшла» Верстюк В.Ф. Українська Центральна рада й українізація військових частин російської армії // Український історичний журнал. 2012. № 3. С. 27..

Поділяє цю точку зору й В. Гоцуляк, наполягаючи, що твердження про те, що Центральна Рада не займалася створенням власної армії, не мають під собою ніяких підстав. Автор також відзначає, що цей процес супроводжувався великими труднощами та помилками Гоцуляк В.М. У боротьбі за соборну Україну: Державотворча діяль-ність Симона Петлюри. Хмельницький, 2013. С. 73.. Однак, слід визнати, що боротьба за військо була одним з вирішальних напрямків її політичної роботи.

Про вироблення власної моделі військової політики під впливом потужного національного руху йдеться і у Г. Гаври- люка. Ця політика, наполягає автор, відповідала автономістській концепції й не суперечила програмним принципам українських політичних партій, а також влаштовувала військовий рух і була прийнятна для Тимчасового уряду - реформування російської армії на національно-територіальних засадах, що знайшло свій вираз у гаслі «українізації війська». Цей принцип, вказує автор, мав діяти до закінчення Світової війни, після чого армія переходила на міліційну основу відповідно до поглядів провідних політичних сил, що вважали збереження постійної армії недоцільним і небезпечним.

Отже, стосовно оцінок ставлення українського проводу до питання перспектив творення національної армії позиції дослідників розділилися. Частина авторів дорікає Центральній Раді та її діячам за нерозуміння важливості існування власного війська та нехтування потужним рухом в армії. Інші стверджують, що це питання було вагомою складовою політики українських діячів, які зробили суттєві кроки на шляху формування збройних сил та створення легітимного підгрунття для цього процесу.

Початковому етапу національного військового руху в армії та діяльності Установчої Військової Ради у Києві присвячено кілька статей Г. Савченка. Як зазначає дослідник, Установча рада стала «важливим чинником у формуванні національної державної ідеї» Савченко Г. Початки українського військового руху в 1917 році в контексті ідеї національної державності // Етнічна історія народів Європи. Київ, 2001. № 9. С. 140.. Вивчається діяльність Організаційного українського військового комітету, умови його роботи, зусилля по організації охочекомонного полку ім. Б. Хмельницького та складний процес його затвердження з боку російської військової влади. Аналізується також проект організації українського війська - «Положення про український загін усіх родів зброї» Савченко Г. Діяльність Організаційного Українського Військового Комітету по створенню національних військових формувань у 1917 році // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Київ, 2001. Вип. 57. С. 30-33..

У роботах українських істориків докладно висвітлюється проблема українізації військових частин російської армії, яка стала однією з найгостріших у стосунках Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Їй присвячені окремі статті, розділи дисертацій та монографій, сюжети у загальних працях.

Як вказує В. Верстюк, на початковому етапі діяльності Центральної Ради у її документах не було мови про українське військо та українізацію, що було пов'язано із невизначеністю статусу самої Ради і тим, що національний рух у військах ще тільки зароджувався ВерстюкВ.Ф. Українська Центральна рада й українізація... С. 8. Вже новообраний Національним конгресом склад УЦР «включився у справу об'єднання українців армії». Серед відповідних заходів автор згадує посилку делегації у ставку головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту в справі українізації, яка мала певні позитивні наслідки, зазначаючи при цьому, що до червня 1917 р. російська влада та військове командування робили все, аби формалізувати, чи серйозно заблокувати процес українізації в армії. Вказує дослідник і на розбіжності у розумінні змісту цього руху російською владою і Українським Генеральним Військовим Комітетом (УГВК): для Комітету це був процес, спрямований на створення у майбутньому української армії; для командування - один із засобів підняття боєздатності військових частин.

Як твердить В. Верстюк, спочатку рух в армії мав насамперед соціальний і політичний характер, і тільки згодом він набув ознак, які, з великими застереженнями, можна розглядати як процес складання національної армії. Вказуючи на провал проекту українізації, автор відзначає, що до нього спричинилися передусім фактори загального ходу війни та внутрішнього стану самої армії - після поразки липневого наступу на фронті процес розкладу російської армії та перетворення її на могутню деструктивну силу став незворотним ВерстюкВ.Ф. Український національно-визвольний рух... С. 74..

Отже, відповідно до висновків В. Верстюка, Тимчасовий уряд та російське військове командування навіть не припускали думки про якусь окрему українську армію, а без їх санкції зробити щось суттєве у цьому напрямку було неможливо. Тому гальмування та нездійсненність справи побудови власних збройних сил, на думку дослідника, обумовлювалися позицією російського державного і військового керівництва, а не соціалістич- ністю Центральної Ради Верстюк В.Ф. Українська Центральна рада й українізація. С. 17. Солдатенко В. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки. У 4-х т. Т. 1. Рік 1817. Харків, 2008. С. 250-251.. Адже Петроград усвідомлював, що повноцінна українізація армії могла зіграти серйозну роль у прагненні України до автономії.

В. Солдатенко пояснює позицію Центральної Ради щодо солдатського руху та українізації її загальнополітичним курсом - не створювати дистанції з Петроградом, тим самим запобігаючи можливого невдоволення Тимчасового уряду. Негативна реакція останнього могла загрожувати єдності загальноросійського демократичного фронту, а також викликати репресії з боку уряду воюючої держави. Отже, на думку дослідника, поміркована позиція українських провідників мала убезпечити Україну від передчасного зіткнення з переважаючими силами суперника .

Однак, така розважлива та поступлива політика УЦР у питанні українізації, вказує В. Солдатенко в іншій статті, увійшла у суперечність з потужністю національного руху в армії. До того ж члени УГВК, що були провідниками військового руху, виявилися непідготовленими до цієї ролі - цивільні, або мало- кваліфіковані у військовій справі діячі Солдатенко В.Ф., Солдатенко І.В. Згад. праця. С. 21-22. СолдатенкоВ.Ф. Збройні сили в Україн... С. 57.. Отже, стверджує дослідник, Центральна Рада втратила слушний момент для оволодіння стихійним рухом в армії для спрямування його в бажане русло. В кінцевому результаті українізація «перекрилася» процесом загального розкладу російської армії і, таким чином, восени 1917 р. «не набрала серйозної сили ні в кількісному, ні в якісному відношенні» Солдатенко В.Ф. Центральна рада та українізація армії. С. 37..

В іншій роботі, монографії Ф. Турченка про М. Міхнов- ського, вказується на факт програшу «самостійницької» течії військового руху на ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді та стверджується, що українізація не могла замінити повноцінної національної армії. У кращому випадку вона могла дати окремі українські частини під загальним російським військовим керівництвом, що ухвалювали резолюції на підтримку Центральної Ради, але при необхідності нічим не могли їй допомогти. Події зими 1917-1918 рр., на думку дослідника, цілком це підтвердили. Відмову ж українського проводу від інституту постійної армії можна назвати утопічною та політично безвідповідально, зважаючи на тогочасні реалії Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: життя і слово. Київ, 2006.

С. 234..

Непослідовними і нерішучими характеризуються дії Центральної Ради стосовно українізації у праці «Український вибір: політичні системи ХХ століття...». В ній відзначається, що влітку 1917 р. Тимчасовий уряд наполягав на вилученні з Генерального секретаріату саме військової структури, праг- нувши не допустити зміцнення сил, що могли стати реальним підгрунттям автономії України. З іншого боку, обережна і поміркована політика Ради не дала їй можливості контролювати та впливати на процес українізації. Автори дослідження зазначають, що ані УГВК, ані військове секретарство не реєстрували українські відділи, відтак військовий рух розвивався і міцнів без контролю української влади Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку. Київ, 2007. С. 129..

Звертають сучасні дослідники увагу і на такий аспект проблеми, як протидія Тимчасового уряду й російського військового командування процесу українізації. Так, Г. Гаврилюк вказує на незгоду Петрограду реформувати армію за національно-територіальним принципом та прийняти план українізації військових частин, підготовлений УГВК. У свою чергу, Центральна Рада, вважаючи пріоритетом у стосунках з центром збереження хиткого балансу, відмовилася від своєї позиції на користь російського плану створення окремих національних частин у складі фронтових з'єднань. Таким чином, за твердженням автора, українізація була залишена без належної підтримки з боку українських органів, що призвело до дезорієнтації українських солдатських мас. Як вказує учений, повернення до старого принципу відбулося лише у листопаді 1917 р. за згодою Ставки, але час був втрачений Гаврилюк Г.Г. Українська військова політика в 1917-1918 рр. Авто- реф. дис. на здобуття наук. ступеня к.і.н. Харків, 1998. С. 12..

Ілюстрацією саме такого стану речей є дослідження Г. Сав- ченка про створення українських маршових рот, що було безпосередньо пов' язано із виникненням можливості організації у складі російської армії українізованих частин. Автор вказує на дозвіл О. Керенського на складання таких рот для трьох корпусів Південно-Західного фронту та масовість руху за їх формування і направлення на доповнення до діючої армії у серні 1917 р. Долею українських поповнень опікувався УГВК, що

регулював поповнення українськими резервами фронту, їх концентрацію у призначених до українізації корпусах. Г. Савченко вказує, що Генеральний комітет намагався узгоджувати свою позицію з російським командуванням, однак це вдавалося не завжди через дії останнього, яке всупереч домовленостям розпоряджалося українськими ротами та направляло їх у частини на свій розсуд Савченко Г. Українські маршеві роти в системі поповнення фрон-тових частин російської армії у 1918 році // Вісник Київського націо-нального університету імені Тараса Шевченка. Історія. Київ, 2004. Вип. 71-72. С. 54-57..

Однією з причин гальмування процесу українізації В. Солда- тенко називає нелегітимність посади С. Петлюри, як голови УГВК, який влітку 1917 р. очолив військовий рух. Дослідник також підкреслює, що здійснювати українізацію у невеликих частинах з неукраїнським командним складом в оточенні інших частин, що не симпатизували цьому процесові, було нелегкою справою. Віддаючи належне першому секретарю військових справ, дослідник констатує розуміння С. Петлюрою залежності успішності військового руху від наявності українських офіцерів, та відзначає його намагання перевести офіцерів-українців до частин, призначених для українізації, та отримати дозвіл у вересні 1917 р. на відкриття у Києві двох українських піхотних шкіл прапорщиків та українських відділів при інженерній та артилерійських школах Солдатенко В.Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети рево-люційної доби. Київ, 2007. С. 151..

Щодо привабливості ідеї українізації для втомлених війною солдатів йдеться у дисертації П. Притуляка. На його дімку, вона сприяла відродженню національної свідомості українців у лавах царської армії. Були зроблені певні кроки у напрямку об'єднання зусиль Центральної Ради та УГВК щодо українізації, але чіткого плану дій вироблено не було. Це пояснюється, як вказує автор, складною політичною ситуацією та відсутністю розуміння завдань і перспектив розвитку армії .

В оцінках масштабів та результатів цього руху в історіографії існують досить суттєві розбіжності. Г. Гаврилюк, з посиланням на роботу О. Удовиченка, подає цифру у 60 тис. військовиків, які на кінець жовтня 1917 р. складали ядро української армії Притуляк П.А. Політика Центральної ради щодо війни, укладення і реалізації Брестського мирного договору (березень 1917 - квітень 1918 рр.). Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к.і.н. Запоріжжя, 1999. С. 10. Голубко В. Армія УНР... С. 114.. Автори політичної історії України Україна: політична історія ХХ - початок ХХІ століття. Київ, 2007. доводять, що не варто перебільшувати кількість українізованого війська. Наводячи цифри у 4-4,5 млн. українців, що перебували на фронті, вони констатують, що на осінь 1917 р. українізація війська не набула серйозної сили ні в кількісному, ні в якісному відношеннях Там само. С. 257..

Повністю узгоджується з попереднім твердженням і позиція авторів дослідження про військове будівництво в Україні революційної доби: «Захоплення українізацією військових частин без належного організаційного підкріплення на ділі виявилося безрезультатною витратою часу: в перших же зіткненнях із російськими частинами українські підрозділи виявилися деморалізованими, розпорошеними і небоєздатними» Військове будівництво в Україні у ХХ столітті. С. 49. Задунайський В.В. Збройні сили УНР (1917-1920 рр.). Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к.і.н. Донецьк, 1995. С. 15..

Серед причин поразки процесу українізації В. Задунайський у своїй дисертації називає стихійність українського руху в армії;

відсутність справжнього українського уряду, який міг би надати йому допомогу; спротив російської державної системи процессу українізації, вбачаючи в ньому реальну загрозу свого панування

в Україні. До цього додалися також несприятливі умови політичної та економічної кризи в країні .

До вищевикладеного можна додати думку В. Литвина, що пізніша постанова Центральної Ради про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати засвідчила провал політики українізації окремих з'єднань російської армії: «Українізовані частини, на які покладалися головні надії, виявилися такими ж деморалізованими, як і рештки старої російської армії»⁵ Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914-1920). Київ, 2003. С. 244..

На противагу негативній оцінці процесу українізації В. Гоцу- ляк акцентує увагу на тому, що він був на той час необхідним, породженим самим українським рухом. Учений підкреслює, що українізація виконувала дуже важливе завдання - «вирвати українських вояків з рук російського командування» ГоцулякВ.М. Згад. праця. С. 75.. Саме українізовані частини, на його думку, стали згодом основою національних збройних сил.

Таким чином, немає однозначності в оцінці цієї важливої складової національного руху та політики УЦР стосовно українізації. Вочевидь, потребують подальшого вивчення його кількісні та якісні характеристики.

Не залишилися поза увагою дослідників й події, пов' язані із виступом полуботківців (військових Другого українського полку ім. гетьмана П. Полуботка) у Києві влітку 1917 р. Автори статті «М.І. Міхновський: постать на тлі епохи» стверджують, що поява самостійницького військового підрозділу, його чисельність сягала коло 5 тисяч осіб, налякала у Києві усіх, в тому числі й Центральну Раду Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С. М.І. Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. 1992. № 9. С. 68.. Метою ж полуботківців було змусити лідерів українського руху проголосити самостійність України.

Г. Гаврилюк у своїй дисертації робить акцент на тому, що єдиними опонентами Центральної Ради у військовій політиці були самостійницькі організації. Саме вони зробили спробу натиснути на українську владу шляхом підняття антиросій- ського збройного повстання у Києві силами полуботківського полку. Однак, спільні дії Ради і російської влади призвели до поразки полуботківського виступу. З цього моменту, на думку дослідника, роль самостійницької течії у формуванні військової політики різко зменшується і стає малопомітною Гаврилюк Г.Г. Згад. праця. С. 11..

В. Голубко у своїй роботі оцінює виступ полуботківців, перш за все, як суто політичну акцію, яка мала стати знаряддям «своєрідного державного перевороту». Тобто заколотники не ставили перед собою завдання усунення УЦР від влади, маючи на меті передати їй суверенність влади в Україні. Більше того, автор впевнений, що такий розвиток подій був цілком реальним вважаючи на провал російського наступу на фронті, через що петроградський уряд не мав змоги придушити повстання. Проте, робить висновок автор, своїми діями Центральна Рада тільки гальмувала національний військовий рух та відштовхувала від себе найсвідоміший й найактивніший державницький елемент Голубко В. Армія УНР... С. 76-77.. Отже, нейтралізація виступу полуботківців, стверджує В. Голубко, стала серйозною поразкою самостійницької течії українського руху.

Найбільш докладно виступ полуботківців висвітлено у публікації І. та В. Солдатенко Солдатенко В.Ф., Солдатенко І.В. Згад. праця. № 7-8, 9, 10.. Вона містить опис політичного контексту та планів підготовки виступу. Автори наводять свідчення та цитують сучасників подій для найбільш повного і точного з'ясування обставин за яких було вирішено здійснити виступ; подають докладний перебіг подій. У статті також ретельно досліджуються враження, яке справив виступ полубот- ківців на пересічних киян та реакцію політичних кіл на кризу у Києві.

Всупереч позиції більшості дослідників, які трактують наказ Ю. Капкана про взяття у свої руки усієї повноти влади у Києві під час цих подій, як пряме свідчення причетності до виступу полуботківців, дослідники розглядають його як намагання перешкодити розвитку та поширенню небажаних процесів, «спробу опанувати становищем, звести нанівець те, що встигли заподіяти полуботківці, стати на заваді їхніх наступних кроків» СолдатенкоВ.Ф., Солдатенко І.В. Згад. праця. № 9. С. 38.. Автори також доводять, що під час спільних заходів Центральної Ради і штабу КВО по нейтралізації заколоту, останні вперше дійшли згоди та єдності поглядів і дій, коли керівництво операціями довірили представнику УГВК. За їх висновками, не підлягає сумніву той факт, що основну роль у відносно мирному розв'язанні конфлікту відіграла УЦР та члени УГВК, «які з відчайдушним зусиллям в грозовій атмосфері посилення позицій контрреволюційної вояччини добивалися відправки на фронт полуботківців» Солдатенко В.Ф., Солдатенко І.В. Згад. праця. № 10. С. 13..

Отже, в оцінці наслідків виступу 2-го українського полку в історіографії існують різні точки зору: від констатації поразки самостійницької течії національного військового руху до запобігання розвитку «небажаних процесів» в Україні шляхом мирного вирішення конфлікту.

Постать першого генерального секретаря військових справ С. Петлюри привернула увагу майже усіх дослідників військового будівництва доби Центральної Ради. Поряд із низкою праць, присвячених життю та діяльності С. Петлюри, у роботах, пов' язаних із українським військовим рухом, як правило, є окремі, досить розлогі, сюжети та окремі розділи, що висвітлюють його роль у створенні збройних сил України.

Позитивно оцінює працю С. Петлюри на посаді військового секретаря автор роботи «Симон Петлюра. Время и судьбы». Важливою подією він вважає затвердження Генеральним секретаріатом проекту створення Генерального штабу 17 листопада 1917 р., розробленого С. Петлюрою та генералом Б. Бобров- ським, і яким передбачалося використання офіцерів російської армії. За даними автора, у кінці листопада 25 тис. офіцерів зголосилися до служби в українській армії. Цьому, однак, завадила позиція проводу Центральної Ради, що з недовірою ставився як до колишніх російських військовослужбовців, так і до новоствореного Генерального штабу Савченко В.А. Симон Петлюра. Время и судьбы. Харків, 2006. С. 100.. Серед заходів С. Петлюри дослідник виділяє об'єднання двох фронтів в один Український, головнокомандуючим якого, за наполяганням військового секретаря, стає генерал Д. Щербачов; його позицію по роззброєнню усіх більшовицьки налаштованих частин. А також впровадження в життя наказу про демобілізацію усіх російських частин Українського фронту та офіцерів, що не бажали служити у лавах української армії. До заслуг С. Петлюри автор зараховує й запобігання трьом більшовицьким переворотам - у листопаді, грудні 1917 р. та у січні 1918 р. Там само. С. 103.

На недовіру до старих військових кадрів з боку керівництва Центральної Ради та Генерального секретаріату вказує і В. Го- цуляк. Майже до всіх офіцерів вищого рангу, що бажали взяти участь у побудові національної армії, українські лідери ставилися з недовірою, вбачаючи у кожному контрреволюціонера, що негативно позначилося як на будівництві військових одиниць, так і на повноцінному їх функціонуванні ГоцулякВ.М. Згад. праця. С. 84..

У монографії С. Литвина, присвяченій діяльності С. Петлюри, вказується на українізацію Київського і Одеського військових округів, призначення до їх штабів комісарів, що сприяло процесу формування українських піхотних і спеціальних частин. Завдяки цьому, на думку автора, у розпорядження Центральної Ради переходили надійні військові частини. До цих кроків дослідник додає й започаткування Генерального штабу із фаховим військовим складом Литвин С. Симон Петлюра і українське військо: протистояння більшовицькій агресії (листопад-грудень 1917 р.) // Симон Петлюра у

контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. Фастів, 1999. С. 11..

Серед заходів, запроваджених військовим секретарством та його головою С. Петлюрою одразу після відновлення роботи інституції після видання ІІІ Універсалу, В. Верстюк називає розпорядження від 2 листопада 1917 р. про виняткову владу останньої в тилу та заборону виконувати будь-які інші накази; призначення В. Павленка тимчасово виконуючим обов'язки начальника Київської військової округи (КВО); налагодження зв'язку та співпраці зі Ставкою головнокомандуючого й штабом Південно-Західного фронту; здобуття права виклику необхідних кадрів з фронту для роботи у військовому секретарстві. Вони, на думку автора, відкривали прямий шлях до створення національних збройних сил ВерстюкВ.Ф. Українська Центральна рада й українізація... С. 27.. Однак, процес був перерваний вбивством М. Духоніна загітованими більшовиками солдатами та захопленням ними Ставки.

Рішучі і сміливі дії С. Петлюри в кінці листопада - на початку грудня 1917 р., за переконанням С. Литвина, зірвали більшовицькі плани стосовно України. У середині грудня, коли уряд зволікав з прийняттям адекватних рішень, саме голова військового відомства передбачив справжню війну з радянською Росією. На підтвердження цієї тези автор наводить наказ про мобілізацію всього вільного козацтва та відправка у відпустку за місцем проживання всіх тилових і запасних частин на території Української Народної Республіки (УНР), після якої солдати- росіяни зобов'язувалися повернутися до Росії, а солдати- українці зводилися у національні військові частини. В результаті, за твердженням С. Литвина, було створено доволі численні підрозділи. Формувалися також запасні полки, тилові установи, Санітарна управа Литвин С. Згад. праця. С. 19-20..

Про планомірну працю С. Петлюри на чолі генерального секретарства військових справ йдеться в монографії В. Голубко Голубко В. Армія УНР... Львів, 1997.. Автор згадує «Проект організації Військового секретарства і Українського військового управління в зв'язку з оголошенням Української Республіки» від 17 грудня 1917 р., яким передбачалося створення територіальної української армії Там само. С. 117.; «Наказ Українському Війську щодо внутрішнього порядку» - перший статут української армії; заходи по переведенню українізованих частин, що перебували за межами України на батьківщину; взяття генеральним секретарством на себе функцій забезпечення фронту.

В. Верстюк у своїй статті наголошує, що до І Всеукраїнського військового з'їзду С. Петлюра був відомий лише вузькому колу революційної інтелігенції. З часу його вдалих виступів на форумі він став «публічним політиком, а його ім'я - одним з символів українського національно-визвольного руху» Верстюк В. Симон Петлюра: політичний портрет (до 15-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. 2004. № 3. С. 118.. Автор акцентує увагу на тому факті, що українські соціал-демократи вміло використали його особу у боротьбі із самостійницькою течією, яку уособлював М. Міхновський, за вплив на військових. Наголошує дослідник і на ролі С. Петлюри у процесі підготовки та скликання ІІ Всеукраїнського військового з' їзду, участі в його роботі, де ним був виголошений доклад про завдання та структуру УГВК.

За твердженням В. Верстюка, після проголошення ІІІ Універсалу С. Петлюра вжив усіх можливих заходів для запобігання остаточного розвалу армії та анархії, для забезпечення фронту усім необхідним. Серед них автор згадує переговори останнього з командувачами Південно-Західного і Румунського фронтів, організацію Генерального штабу, ініціативу створення з цих двох фронтів Українського фронту та підготовку плану роз-

зброєння більшовицьких частин у Києві й по всій Україні. У статті досліджуються й зусилля керівника військового відомства по забезпеченню оборони України від більшовицької агресії; його неодноразові виступи в засіданнях Генерального секретаріату з інформаціями про зростання небезпеки з боку північного сусіда. Вказується також на відсутність підтримки позиції С. Петлюри головою українського уряду В. Винничен- ком. Саме це, на думку автора, стало однією з головних причин відставки С. Петлюри 18 грудня 1917 р., хоча передумови її «в джерелах та літературі залишилися недостатньо з'ясованими» Там само. С. 119..

Треба зазначити, що складні взаємини С. Петлюри та В. Винниченка наприкінці 1917 р. стали предметом дослідження ряду істориків. Особливу увагу їм приділяє В. Сергійчук у своїй роботі «Симон Петлюра» Сергійчук В. Симон Петлюра. Київ, 2009.. Говорячи про намагання військового очільника як найскоріше вивести з території України інонаціональні військові формування, що були одним з факторів внутрішньої нестабільності, автор вказує, що ці зусилля зустріли опір голови Генерального секретаріату, котрий продовжував, за висловом В. Сергійчука, наївно вважати, що з більшовиками можна домовитися та взагалі відкидав потребу в українських збройних силах. Більш того, В. Винниченко розпочинає кампанію по недовірі діям секретаря військових справ, а коли на засіданні соціал-демократичної фракції УЦР 17 грудня С. Петлюру знов критикували колеги за одноосібне затвердження «Статуту Української Народної армії», його перебування в уряді стало принциповим. В. Сергійчук наполягає, що цей «Статут» був направлений, перш за все, на зміцнення військової дисципліни в умовах більшовицької агітації. Відтак, на знак протесту, С. Петлюра подав у відставку Там само. С. 164..

Перші сутички між двома діячами українського руху, як вказує інший дослідник Я. Тинченко, сталися на початку грудня 1917 р., коли С. Петлюра разом з В. Павленком намагався сформувати боєздатні Сердюцькі дивізії. Однак, як зазначає автор, В. Винниченко разом з іншими членами уряду, залучивши також партійну пресу, розпочали критику дій військового очіль- ника, вимагаючи переведення їх до статусу звичайних солдатських полків Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918 рр.). Київ, 1996. С. 15..

В роботі В. Савченка «Двенадцать воен за Украину» Савченко В.А. Двенадцать воен за Украину. Харков, 2008. висловлюється думка, що В. Винниченко вважав С. Петлюру відповідальним за конфлікт з Радою Народних Комісарів (РНК) та гадав, що його відставка з посади військового секретаря дозволить запобігти військового конфлікту з більшовицькою Росією. С. Петлюра на противагу позиції голови українського уряду, який виступав за зміну професійної армії народною міліцією, стояв на позиції створення національної армії, спроможної вести бойові дії на німецькому та більшовицькому фронтах. Автор вказує, що з 12 грудня 1917 р. військовий секретар почав переводити українські частини на схід для взяття під контроль важливих залізничних вузлів та збереження зв'язку з Донським урядом, як із можливим стратегічним союзником. Ці дії, за твердженням дослідника, спонукали більшовиків до активних дій, але й у середині грудня прем'єр все ще не вірив у реальність повномасштабної війни Савченко В.А. Двенадцать воен за Украину. С. 23..

Про ще одну «точку зіткнення» двох провідників українського руху йдеться в монографії Я. Тинченка Тинченко Я. Українські збройні сили березень 1917 - листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії). Київ, 2009. С. 15.. Автор вказує, що В. Винниченко був проти підтримки Донського уряду та козаків, які розпочали збройну боротьбу з більшовиками, вважаючи їх контрреволюційною силою. С. Петлюра ж займав державницьку позицію, вбачаючи у козаках потенційних союз-

ників. Саме за його сприяння Генеральний секретаріат надіслав до уряду Дону своїх представників. Протистояння українських лідерів, зазначає Я. Тинченко, поглибилося із постанням проблеми переговорів з РНК. Український прем'єр вважав помилкою пропуск козацьких військ та білогвардійських загонів на Дон та відверто заперечував доцільність роззброєння більшовицьких формувань за наказом С. Петлюри. В результаті внутрішньо- урядової боротьби останній подав у відставку, а В. Павленка, як креатуру С. Петлюри, було знято з посади командуючого Київською військовою округою Там само. С. 15..

Витоком ускладнень у стосунках С. Петлюри та В. Винни- ченка у дослідженні В. Савченка «Симон Петлюра. Время и судьбы» називається популярність лідера військового руху, що досягла свого апогею у середині грудня 1917 р. Саме це, на думку автора, дуже дратувало В. Винниченка, який вважав себе «правителем» України. У роботі вказується, що В. Винниченко намагався втручатися у справи військового секретарства та призначати на важливі посади своїх людей. До того ж голова українського уряду звинувачував С. Петлюру у тому, що своїми рішучими, жорсткими та непродуманими заходами він спровокував конфлікт з РНК Савченко В.А. Симон Петлюра. С. 116.. Згадується також протиріччя у поглядах двох українських лідерів на стосунки з урядом Дону. Саме в результаті тиску прем'єра, на думку дослідника, С. Петлюра був змушений змістити з посади начальника КВО свого однодумця В. Павленка. Останньою крапкою у цьому протистоянні стало затвердження військовим секретарем «Статуту Української Народної Армії», необхідного для побудови боєздатної національної армії та збереження крихт дисципліни. В результаті 18 грудня військовий секретар був звільнений зі своєї посади, на його місце призначений М. Порш, що мало, за переконанням В. Винниченка, сприяти досягненню компромісу з РНК Там само. С. 124..

Іншу оцінку дає цим подіям В. Солдатенко, підкреслюючи, що військові справи наприкінці 1917 р. зайшли у «глухий кут». І хоча дослідник відзначає, що деякі листопадові заходи С. Петлюри виявилися ефективними, одночасно зауважує, що військовий секретар все більше розходився з лідерами Центральної Ради в поглядах на поточну політику, виявляючи непокору та відверто конфліктуючи із ними. Чим більш загрозливою виглядала ситуація у галузі оборони країни, тим більш провокативними ставали публічні виступи С. Петлюри, тим більше він дозволяв собі неузгоджені з урядом дії, констатує В. Солдатенко. Учений наполягає на тій думці, що у той час, коли радянська Росія була готова на дипломатичне розв'язання конфлікту, а український провід відверто остерігався збройного протистояння, С. Петлюра вів таємні переговори з генералом О. Каледіним. Всупереч позиції Центральної Ради, що схилялася до поміркованості у стосунках з Росією, а однією з ультимативних вимог Раднаркому було припинення перекидання козачих частин на Дон, С. Петлюра «демонстративно сприяв передислокації ворожих Петрограду сил» СолдатенкоВ.Ф. Винниченко і Петлюра... С. 168.. «Статут Української народної армії» В. Солдатенко характеризує як відверто недосконалий і тому незатверджений Генеральним секретаріатом. Однак, військовий секретар направив його у військові частини: «Про яку дисципліну в українській армії можна взагалі було вести мову, якщо її очільник подавав такий приклад підлег- лим» Там само. С. 168-169., - зауважує автор. Негативно оцінюються й дії С. Петлюри наприкінці 1917 р. Дослідник стверджує, що останній нічого не зробив для створення оборони країни та намагався перекласти відповідальність на Генеральний штаб.

Головною причиною відставки С. Петлюри В. Голубко називає конфлікт із головою уряду, витоком якого стала конкуренція за вплив всередині уряду та принципові розбіжності у

поглядах на стосунки із Донським урядом, Радою Народних Комісарів та основні засади створення української армії.

Іншої позиції дотримується В. Солдатенко, наполягаючи, що особисті амбіції та безвідповідальність С. Петлюри, а також неефективна робота на чолі секретарства військових справ стали причиною його відставки та виходу зі складу уряду В. Вин- ниченка. Автор також зауважує, що він не сам вдався до демісії, а навпаки його «попросили піти», через втрату авторитету й сварки з усіма членами кабінету, а головне - його робота по створенню національного війська була практично безрезультатною .

Отже, більшість дослідників позитивно оцінюють діяльність С. Петлюри як голови УГВК та військового секретарства, відзначаючи його значний внесок як у розбудову українських збройних сил, так і віддаючи належне його зусиллям по зміцненню обороноздатності країни та підготовки до відсічі більшовицькій агресії, яку він вважав неминучою. В. Голубко у своїх висновках йде ще далі, називаючи створення Генерального штабу завершальним етапом організаційного оформлення українського військового руху та надання йому форм регулярної армії Там само. С. 171. Голубко В. Армія УНР... С. 125.. Автор стверджує, зважаючи на факти: існування вищих військових органів влади, українізацію Київського та Одеського військових округів, формальне підпорядкування українській владі усіх частин російської армії розташованих в Україні; початок діяльності національних військових шкіл, - можна стверджувати, що саме у цей час, тобто за секретарювання С. Петлюри, з'являється Армія УНР Там само. С. 127..

Невиправною помилкою називає С. Литвин відставку С. Петлюри і призначення на його місце М. Порша. Дослідник характеризує нового військового секретаря нездатним виконувати свої функції, втрату ним усіх важелів пливу і в кінцевому результаті звинувачує його у зриві роботи військового секретарства, більшість членів якого пішли зі своїх посад.

На згубному впливі відставки С. Петлюри на керівництво військовим будівництвом наполягає й В. Гоцуляк - новий міністр виявився нездатним оволодіти ситуацією, що призвело до низки поразок Гоцуляк В.М. Згад. праця. С. 85. Тинченко Я. Українські збройні сили... С. 48..

Я. Тинченко вказує, що С. Петлюра залишив М. Поршу дві військові установи - апарат військового секретарства та Генеральний штаб, - за допомогою яких можна було вести успішні операції і організувати тилову службу. На його думку, у цих інституціях працювали надзвичайно обдаровані та талановиті люди - військові-фахівці, зібрані С. Петлюрою. М. Порш поставився до них зневажливо і вирішив покладатися на інших людей, відомих у колах українських есерів та есдеків. Відтак, фахівці фактично були усунуті від справи боротьби з більшовиками .

За перші два тижні на своїй посаді у грудні 1917 р. М. Порш, за переконанням В. Савченка, не видав жодного достойного наказу відносно оборони території УНР. Йому не вистачало твердої волі, військових знань, досвіду, він не був ознайомлений із ситуацією у зоні бойових дій та виказав нездатність управляти військами Савченко В.А. Двенадцать воен за Украину. С. 30.

Досить докладно у літературі висвітлено причини першої українсько-російської війни зими 1917-1918 рр. Як вказується у «Нарисах історії Української революції», після оволодіння більшовиками Ставкою верховного головнокомандуючого, вони «побачили в Центральній Раді одного з реальних суперників у боротьбі за владу» Нариси історії Української революції 1917-1921 років. Кн. 1. Київ, 2011. С. 219.. Відзначаючи намагання керівництва Української Народної Республіки уникнути конфлікту з більшовицькою владою Росії, автори вказують на той факт, що війна розпочалася у дуже несприятливий для України час - її територію заполонили частини колишньої російської армії, військові установи перебували у стані організаційного оформлення. До того ж, не було усвідомлення міждержавності цього конфлікту - ще 15 грудня Генеральний секретаріат не вірив у можливість розгортання війни з радянською Росією.

Про відсутність намагань Генерального секретаріату знайти компроміс з Раднаркомом та одночасне нерозуміння небезпеки з боку більшовиків, йдеться у політичній історії України¹ Україна: політична історія... С. 288.. До початку війни провід УНР провів ряд заходів для запобігання агресії. Одночасно автори дослідження зауважують, що зробивши певні кроки для опанування військовим апаратом, українська влада не ліквідувала «харківський уряд», не заборонила більшовицьку партію, що відігравала роль «п'ятої колони» в середині країни, чим поставила себе та молоду державу у дуже скрутне становище.

Принципово іншим чином трактує причини конфлікту між УНР та Росією В. Солдатенко. Услід за В. Винниченком його головною підставою він вважає не політику Ради Народних Комісарів (РНК), а дії українських керівників, які зрадили народні інтереси. Репресіями називає дослідник роззброєння і висилку російських солдат й червоногвардійських загонів за межі України, а також розпуск рад робітничих и солдатських депутатів СолдатенкоВ.Ф. Україна: 1917 рік. Київ, 2012. С. 187, 192..

Даючи оцінку рішенням Всеукраїнського з'їзду Рад у Харкові, В. Солдатенко твердить, що у них втілився вибір ліворадикальних сил, керованих більшовиками, досить широких кіл трудящих «утверджувати на своїй землі соціалістичний лад, будувати Українську радянську державу в спілці з росіянами, іншими народами» Там само. С. 186, 199, 201.. Центральна Рада ж лише прагнула повер- нути ситуацію на свою користь, вдаючись до силових методів боротьби - вбивство призначеного РНК комісара Румунського фронту С. Рошаля, арешт комісара Південно-Західного фронту Г. Чудновського, усунення голови київського військово-революційного комітету Л. П'ятакова, арешт більшості членів армійських і корпусних рад ВРК.

Однак, не дивлячись на бажання провідних українських політичних сил уникнути конфронтації із керівництвом більшовицької Росії, конфлікт все більше поглиблювався, що призвело до першої українсько-російської війни. Її початок, як вказується у більшості розвідок, був доволі млявий - до середини грудня протистояння взагалі не сприймалося як війна між двома країнами, а лише «як сутичка між двома політичними силами» всередині однієї країни.

Розуміння міждержавності цього конфлікту, вказує В. Голубко, виявив тільки військовий провід на чолі з С. Петлюрою Голубко В. Армія УНР... С. 136. СолдатенкоВ.Ф. Збройні сили в Україні. С. 46.. Дослідник також зауважує, що цю війну не можна розглядати з точки зору класичної війни між двома державами, яка для УНР мала оборонний характер.

Початком війни між УНР та більшовицькою Росією В. Сол- датенко вважає не дату видання відомого «Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» від 3 грудня 1917 р., а постанову РНК від 30 грудня, яка знаменувала зміну у тактиці російського уряду. Незгода Центральної Ради розірвати стосунки з О. Каледіним було розцінено, як підстава для розгортання військових дій. Між цими двома датами, як вказує дослідник, був місяць дипломатичних переговорів та шанс уникнути військового конфлікту з більшовиками .

Я. Тинченко у своїй монографії твердить, що з кінця грудня переговори між Центральною Радою та Раднаркомом були заморожені. Обмін інформацією між сторонами відбувався завдяки газетним публікаціям та чуткам. Після останнього ультиматуму РНК УЦР ніяк не реагувала цілих два тижні. Така позиція була вигідна Росії - за цей час у Харкові був створений український радянський уряд, організовані перші загони Червоного козацтва, а В. Антонов-Овсієнко безкарно підпорядкував собі Харківщину та Катеринославщину. Водночас, зауважує автор, Центральна Рада нічого не зробила для оборони краю, навіть ніяк не зреагувала на кілька серйозних боїв. Відповідальність за такий стан речей дослідник покладає на М. Порша як голову військового відомства ТинченкоЯ. Перша українсько-більшовицька війна... С. 98..

В. Гоцуляк також вказує на пасивну позицію Центральної Ради у грудні 1917 р. Остання не виявила своєї позиції щодо прямого військового вторгнення радянських військ. Мовчанка замість відповіді на черговий ультиматум РНК дезорієнтували національні частини, які не отримували жодних вказівок з Києва - частина з них роззброювалася при першій ж вимогі більшовицьких загонів. До того ж, М. Порш показав себе некомпетентним та слабким керівником, стверджує дослідник, який навіть не володів інформацією про те, що робилося на театрі військових дій.

Серед заходів військового секретарства напередодні та на початку україно-російської війни науковці називають створення Українського фронту, штабів чотирьох армій (за винятком УІІ), що дислокувалися в Україні та підпорядковувались Україні; початок функціонування Генерального штабу. Важливою стала також поява у листопаді-грудні регулярних військових підрозділів - сердюцьких, гайдамацьких та Січових стрільців. Саме на цей період припадає, як вказує В. Голубко, апогей українізації частин старої армії ГолубкоВ.Є. Військове будівництво в Україні періоду Центральної ради. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д.і.н. Львів, 1998. С. 20..