Проблеми військового будівництва доби Української Центральної Ради у сучасній українській історіографії

До них автори роботи «Українські визвольні змагання 19171921 рр.» додають обрання Особливого комітету оборони Украї- ни у складі М. Порша, С. Петлюри та В. Єщенка; призначення полковника Ю. Капкана командувачем українських військ, що протистояли радянським частинам; ухвалення рішення про творення армії УНР на засадах добровільності та грошового утримання. Однак, як зазначають автори, військовий секретаріат практичного нічого не зробив для створення боєздатної армії Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. Київ, 1999. С. 71-72..

Про повну безпорадність проводу УЦР у військових справах йдеться і на сторінках дослідження «Українська державність у 1917-1919 рр.» Ю. Павленка та Ю. Храмова. Її протидія намаганням кадрових військових, П. Скоропадському, В. Павленку, сформувати боєздатні військові частини, а також «наївні, дилетантські розрахунки на «народне ополчення» обернулося катастрофою Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз). Київ, 1995. С. 87. СолдатенкоВ.Ф. Україна: 1917 рік. С. 192-193..

Помилкою вважає В. Солдатенко відмову передати командування всіма українськими частинами Генеральному штабу. Замість цього був створений Український фронт та його штаб - відсутність владного військового центру створювало плутанину всередині військових частин і відбивало бажання зоставатися в армії .

Детально аналізує дії С. Петлюри на початку військового протистояння у грудні 1917 р. В. Голубко. Автор акцентує увагу на плані військового секретаря вдарити по Харкову, оплоту більшовизму, про що було повідомлено уряд. Дослідник також звертає увагу на такі заходи - видання наказу про організацію мобільних військових загонів в умовах масового дезертирства; поділ території України на два райони - Правобережжя (командувач П. Скоропадський) та Лівобережжя (командувач Ю. Капкан) для кращої організації оборони країни. Ситуація ускладнювалася російськими гарнізонами, що стояли у біль-

шості українських міст та розгортанням справжньої ідеологічної боротьби за солдатські маси між Україною і Росією. У середині грудня було подано на розгляд Всеукраїнської Ради військових депутатів «Статут Української Народної Армії», відхилений за недемократичність, і який 17 грудня, оминаючи уряд, С. Петлюра затвердив сам. Саме цей документ, як стверджує автор, став головним підгрунттям створення армії УНР Голубко В. Армія УНР... С. 145..

До цього треба додати й зауваження В. Савченка, що саме С. Петлюра переконував керівництво УНР провести в середині грудня наступ на Харків та створити мобільні загони зі старих дивізій для використання їх по залізничних лініях. «Фактично він оголосив план «ешелонної» війни; саме такий план паралельно розробляв у Харкові його ворог - начальник штабу радянських військ Муравйов» СавченкоВ.А. Двенадцать воен за Украину. С. 23..

Я. Тинченко у своїй роботі зазначає, що в якості превентивних дій треба було провести роззброєння збільшовизованих військ Південно-Західного і Румунського фронтів. Однак, пояснює автор, для такої операції українізованих сил було замало, до того ж замінити ці війська на фронті не було ким. Тому С. Петлюра вирішив обмежитися «зачисткою» від більшовизму внутрішньої території України Тинченко Я. Українські збройні сили. С. 13..

У статті «Збройні сили Центральної ради у лютому-квітні 1918 р.» Л. Гарчева також наводить превентивні заходи військової влади перед загрозою більшовицької агресії. 20 грудня 1917 р. на Південно-Західному і Румунському фронтах розпочалося формування загонів добровольців з числа російських солдатів «для несення служби на однакових з українцями підставах». Цю політику продовжив М. Порш, який 29 грудня вимагав не чинити перешкод росіянам, полякам, євреям та представникам інших національностей, які бажають служити Україні. У свою чергу, командувач Українського фронту генерал Д. Щербачов всіляко сприяв виконанню цих наказів Гарчева Л. Збройні сили Центральної ради у лютому-квітні 1918 р. // Військо України. 1993. № 8. С. 104..

Каже про важливі кроки, зроблені військовим секретарством й В. Солдатенко. Однак, вони, за висновком автора, виявилися запізнілими, армія вже була охоплена духом розкладу. Говорить дослідник і про намагання переломити ситуацію на свою користь шляхом не українізації існуючих, а створенням нових українських частин з привілейованим становищем, сердюцьких дивізій Солдатенко В.Ф. Запровадження автономії України і збройні сили республіки // Український історичний журнал. 1992. № 7-8..

На цьому тлі виглядають безпідставними твердження авторів дослідження «Військове будівництво в Україні у ХХ столітті...», що військовий секретаріат практично нічого не зробив для створення боєздатної армії Військове будівництво в Україні у ХХ столітті. С. 49.. Як вказується у дослідженні «Нариси історії Української революції», не можна говорити про повну пасивність українського уряду, додаючи до переліку вже згадуваних заходів певні кроки для опанування військовим апаратом. Проте, «не ліквідувавши харківський «уряд», не заборонивши більшовицьку партію, ... УЦР поставила себе й Українську державу у надзвичайно скрутне становище» Нариси історії Української революції. С. 228-229..

В. Литвин у своїй книзі «Україна: доба війн і революцій (1914-1920)» також доводить, що думка про те, що небажання Центральної Ради створювати власну армію стало однією з головних причин успіху більшовицьких військ, є невірною. Намагаючись розв'язати конфлікт політичним шляхом, Рада одночасно робила кроки для організації оборони країни - утворила особливий Комітет оборони України, призначила полковника Ю. Капкана командуючим українськими військами; ухвалила постанову про створення армії УНР на засадах добровільності і оплати .

Автор вказує, що у найвідповідальніший момент, коли в Україну сунув противник, що мав величезну чисельну перевагу, у Ради не вистачило сил, щоб відбити агресію - «... розрахунок на мільйони бійців в українізованих частинах старої армії не виправдався» Литвин В. Вказ. праця. С. 243-244. Там само. С. 244. Савченко В.А. Двенадцать воен за Украину. С. 31..

Характеризуючи військову ситуацію в Україні у січні 1918 р. більшість дослідників відзначають дуже невдалу діяльність М. Порша як голови військового відомства. В. Савченко називає безглуздими накази М. Порша від 4 січня 1918 р. про негайну демобілізацію українських частин, розпуск частин старої російської армії, ліквідацію чинів в армії. Науковець вважає, що все це робилося для того, аби показати РНК революційність та миролюбність уряду УНР. Планування ж переходу армії на міліційну систему в умовах війни було рівноцінно повній капітуляції .

Серед хибних кроків української влади зимою 1918 р. П. Ткачук називає закон «Про утворення Українського Народного війська» від 3 січня; наказ про правове регулювання внутрішнього життя війська від 10 лютого (за яким скасовувалися військові ранги, проголошено рівність усіх військових, затверджено виборність старшин) Ткачук П. Сухопутні війська України доби революції 1917-1921 рр. Львів, 2009. С. 47..

Вказує на складність впровадження у життя проекту М. Порша про міліційну армію В. Сергійчук. Головною перешкодою він вбачає брак кваліфікованих старшин і підстаршин. Дослідник характеризує військові підрозділи, створені наприкінці 1917 р., як імпровізовані: «І хоча було чимало відданих справі людей, але не було належного загального військового керівництва» Сергійчук В. Симон Петлюра. С. 165.. Головною ж помилкою військового секретаря дослідник вважає початок демобілізації армії у розпал першого нападу більшовиків, що розвалила оборону краю, яку з великими труднощами будував С. Петлюра.

До схожих висновків доходить й В. Голубко, відзначаючи, що оголошена демобілізація українських частин та скасування обов'язкової служби на флоті, завдали «непоправної шкоди найчисельнішим регулярним частинам Армії УНР, якими були українізовані формування» Голубко В.Є. Військове булівництво в Україні... С. 22.. Ще одним проявом короткозорості української влади в особі В. Винниченка, окрім відставки С. Петлюри, автор називає наказ реорганізувати сердюцькі полки (елітні, добре організовані формування армії УНР, створені в грудні 1917 р. під керівництвом С. Петлюри) у звичайні бойові одиниці. В результаті вони втратили боєздатність, перетворившись на піхотні частини з полковими комітетами Савченко В.А. Двенадцать воен за Украину. С. 25..

В. Литвин звертає увагу і на такий важливий момент - війна йшла, головним чином, повз залізничні шляхи, поза українського села, в якому захоплене поділом землі селянство, що мало складати головну основу підтримки влади Центральної Ради, практично війну не помітило. А от у містах «прихильників і захисників було не так багато, як хотілось б» Литвин В. Вказ. праця. С. 244.. До того ж, простежується закономірність, що при наближенні більшовицьких військ до українських міст, місцеві більшовицькі організації піднімали збройні повстання - так було у Єлисаветграді, Катеринославі, Миколаєві, Одесі та інших містах Там само. С. 254..

Підтримує цю думку й дослідник Вільного козацтва В. Лободаєв. Не заперечуючи участі у бойових діях окремих вільнокозачих загонів, автор констатує, що «загальна маса селян-козаків не проявила явно помітного бажання воювати з більшовиками в грудні 1917 - січні 1918 рр.». Серед причин автор називає організаційну аморфність, слабкість бойових можливостей та відсутність зброї. Він звертає увагу й на особливості свідомості селян-козаків, яких не обходили події у містах: «До віддалених від міст та залізниць сіл більшовицькі загони добратися не встигли, а селяни під охороною вільно- козачих загонів жили «вільним» життям» Лободаєв В. Революційна стихія. С. 185.. Про партизансько- козацький опір наступу більшовицьких загонів йдеться і у «Нарисах історії Української революції»: він став «славною сторінкою української військової історії, проте не зміг кардинальним чином змінити хід військової кампанії» Нариси історії Української революції... С. 234..

10 січня 1918 р. в умовах, коли фактично під загрозою опинилося існування УНР, подав у відставку прем'єр В. Винниченко. За оцінкою В. Савченка, це означало провал його політики компромісів з радянською Росією.

Отже, більшість дослідників доходять висновку, що УНР виявилася неготовою до війни. Відповідальність за це автори політичної історії України покладають на В. Винниченка, як голову українського уряду: свою соціалістичну ортодоксію «він ставив вище інтересів новопосталої Української держави» Україна: політична історія. С. 288. ГоцулякВ.М. Вказ. праця. С. 85.. Звинувачує В. Винниченка у неспроможності організувати захист України й В. Гоцуляк, зауважуючи на його протидії намаганням С. Петлюри нейтралізувати більшовицький вплив та зміцнити дисципліну в українських частинах . Ще одним дослідником, який опосередковано вказує на прем'єра, як головного фігуранта, який блокував кроки С. Петлюри по підготовці до відсічі більшовицькій агресії, є Я. Тинченко. Він стверджує, що голова уряду вважав заходи, запропоновані головою військового секретарства, занадто серйозними. А звільнення С. Петлюри, П. Скоропадського та призначення М. Поршем командувачем всіма військами для оборони України Ю. Капкана («боягуза, брехуна і пройдисвіта») виявилися фатальними ТинченкоЯ. Українські збройні сили... С. 46..

В. Солдатенко, у свою чергу зазначає, що з голови уряду нелогічно скидати відповідальність, вона висока. Але головну провину за відсутність боєздатного національного війська дослідник цілком покладає на С. Петлюру, який, на його думку, провалив справу українізації армії та створення національних збройних сил Солдатенко В. Винниченко і Петлюра. 2007..

Таким чином, в українській історіографії останніх десятиліть докладно висвітлені основні кроки української влади, в тому числі й С. Петлюри, з часу проголошення УНР у галузі військового будівництва. Вивчені обставини початку конфлікту з РНК, перебіг подій у грудні 1917 р. та з'ясовані головні причини військових поразок національних формувань. Головними дискусійними питаннями у дослідженнях залишаються проблеми причин неготовності молодої Української держави до війни з Росією, витоки збройного протистояння з РНК та невдач у справі побудови власної армії.

Невирішеним також є питання кількісних характеристик військових сил як українських, так і радянських наприкінці 1917 р. - на початку 1918 р. Дані дуже суперечливі і викликають багато запитань. Так, за підрахунками Я. Тинченка усі наявні війська Центральної Ради, що були розташовані уздовж двох залізниць - Чернігівської та Полтавської - налічували 4 тисячі багнетів (надійних, за визначенням автора, - 2 тисячі). Не всі з них взяли участь у боях. Київська залога мала ще 9 тисяч, але надійних - не більше 3-х тисяч багнетів. Їм протистояли радянські війська на Чернігівському напрямку - 4280 багнетів та 2000 червоногвардійців; на Полтавському - 3335 багнетів й місцеві більшовицькі частини - 1900. Отже, за чисельністю вони були майже рівні, але моральний стан, як зазначає дослідник, був принципово різним. Більшовицькі війська мали чітке підпорядкування командуванню В. Антонова-Овсієнка, українські ж перебували у стані анархії та хаосу³ ТинченкоЯ. Українські збройні сили... С. 62, 69..

Л. Гарчева у своїх роботах намагається спростувати думку про те, що у січні 1918 р. у Центральної Ради не було боєздатних частин та наводить дані про запеклі бої на Лівобережжі, Південно-Західному та Румунському фронтах. За її даними на Румунському фронті (у Бессарабії) більшовики у січні зазнали повної поразки, на Піденно-Західному фронті бої точилися з перемінним успіхом і тільки на Лівобережжі України загонам В. Антонова-Овсієнка вдалося з боями оволодіти Полтавщиною, Чернігівщиною і 22 січня впритул підійти до Києва Гарчева Л.П. Політична конфронтація та збройна боротьба Росії з Україною (1917 - початок 1918 рр.). Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д.і.н. Львів, 1995. С. 48..

Дослідниця називає цифру приблизно у 150 тисяч військових в українізованих і гайдамацьких частинах тилових гарнізонів України та 60 тисяч Вільних козаків. За її даними, менше половини з них перебувало у губерніях, які зазнали агресії загонів В. Антонова-Овсієнка - у Харківській, Катеринославській, Полтавській і Чернігівській. Л. Гарчева також констатує, що добровольчих куренів у цих районах було мало, а українізовані частини були у стадії формування. До того ж зброї і боєприпасів у тилових гарнізонах було недостатньо, тому українські підрозділи були набагато гірше озброєні, ніж більшовицькі добровольчі загони. Найбільшим прорахунком українського уряду автор вважає відсутність штабу для управління військами Слобідської і Лівобережної України під час боротьби з силами більшовиків Там само. С. 43..

У праці В. Гоцуляка вказується, що напередодні українсько- російського конфлікту армія УНР мала досить значне військо - близько 440 тисяч. Теза ж про відсутність військ у Центральної Ради «приховує масштабність більшовицької агресії в Україні» та «всенародний характер спротиву більшовикам»⁶ ГоцулякВ.М. Вказ. праця. С.83..

За підрахунками В. Солдатенка, цифри кількості українських частин коливаються від 70 до 400 тисяч: 180 тисяч солдат і офіцерів на Південно-Західному і Румунському фронтах, 150 тисяч - у тилових гарнізонах, та 60 тисяч Вільного козацтва СолдатенкоВ.Ф. Запровадження автономії України... С. 38.. Як підкреслює автор, чисельної переваги радянські війська над частинами Центральної Ради не мали. Це стосується співвідношення сил як в окремих пунктах, так і по республіці в цілому Солдатенко В.Ф. Винниченко і Петлюра. С. 205. Там само. С. 166.. Найбільша чисельність частин, що наступали на Київ, не перевищувала 30 тисяч .

Інші дані подає М. Кравчук, стверджуючи, що військ у Центральної Ради було не більше 6 тисяч Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних сил України в 1914-1993 рр. (організація, структура, штати). Історико- правове дослідження. Коломия, Івано-Франковськ, 1997. Мороз В. Україна у двадцятому столітті. Етап перший 1999-1920 рр. Львів, 2005. С. 174.. В. Мороз взагалі стверджує, що взимку Центральна Рада залишилася зовсім без війська і не придумала нічого кращого, як кинути у бій з більшовиками студентів, маючи на увазі відомий бій під Крутами.

Провалом називає політику українізації, якої Центральна Рада продовжувала дотримуватися у листопаді-грудні 1917 р., Г. Гаврилюк. Відмова звести українізовані частини у національну армію, неефективність вищого військового управління, недбале відношення до українських формувань призвели до деморалізації і розпаду українізованих підрозділів і як наслідок - неможливість їх використання у протидії більшовицькій агресії, зазначає дослідник. У цих умовах українське керівництво ухвалило закон «Про утворення Українського Народного Війська»,

що знаменувало відмову від старої політики та перехід до створення армії з добровольців. Однак, як і раніше, за переконанням Г. Гаврилюка, була відсутня українська теорія армії, національні військові традиції, а відтак і концепція військової політики ГаврилюкГ.Г. Вказ. праця. С. 13..

Про зміну урядової політики з військового питання на початку 1918 р. пише й В. Голубко. Він вказує, що розгортання російської агресії змусило УЦР енергійно взятися до організації оборони країни, відтак урядові заходи першої половини січня засвідчили зміну у військовій політиці, що підтверджується ухваленням «Закону про утворення Українського Народного Війська», а також передачею Вільного козацтва у розпорядження військового секретарства та створення на його основі «Реєстрового Вільного козацтва». Згадує автор також «Тимчасовий закон про флот» (від 14 січня 1918 р.), яким оголошував перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію УНР ГолубкоВ.Є. Військове будівництво в Україні... С. 21-22..

В. Задунайський, характеризуючи ухвалені в грудні 1917 - січні 1918 рр. закони та документи - про Українське військо, військовий статут, присяга на вірність УНР, положення про політичне становище військовослужбовців, констатує закладання юридично-правових підвалин військового організму Задунайський В.В. Вказ. праця. С. 16..

Отже, частина дослідників відзначає зміни у військовій політиці українського проводу на користь побудови національної армії у січні 1918 р. та створення для цього правової бази.

Однак, як вказує більшість науковців, час було втрачено. Відтак поразки українських військ взимку 1917-1918 рр. були обумовлені низкою внутрішніх та зовнішніх чинників. В. Савченко зауважує відсутність чіткої позиції керівництва УНР стосовно оборони - військові підрозділи були дезорієнтовані, не знаючи реального стану справ. Це призводило до того, що частина республіканських підрозділів, не маючи наказів з Києва, складала зброю при першій вимогі більшовиків СавченкоВ.А. Двенадцать воен за Украину. С. 28..

Поділяє таку точку зору й Я. Тинченко, який у своїй монографії підкреслює, що причиною поразок була відсутність військового керівництва з Києва: «Начальники місцевих залог та командири полків не отримували зі столиці жодних вказівок, наказів, чи порад, тож мали діяти на власний розсуд» Тинченко Я. Українські збройні сили... С.44..

На думку В. Солдатенка, УЦР розраховувала на широку підтримку мас та значний військовий потенціал, який дуже швидко розтанув у січні 1918 р. Тож остання виявилася нездатною до протиборства «навіть проти дуже обмежених сил соціалістичної революції»" Солдатенко В.Ф. Збройні сили в Україні. С. 52.. У Генерального штабу, створеного 7 грудня 1917 р., виявилося недостатньо часу для проведення серйозної роботи по розбудові національних збройних сил, зазначає дослідник. В результаті на фронті панували хаос та анархія, «серед яких Генеральний штаб фізично не був в змозі дати собі раду» Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна. С. 111..

Серед причин поразки В. Голубко називає чисельну перевагу більшовицьких регулярних військ над українськими; вичерпання мобілізаційного резерву країни, який був використаний в ході Світової війни; помилки українського уряду в галузі військового будівництва; перевагу ідейного впливу більшовизму; недостатній досвід керівництва у сфері військового будівництва та в оперуванні наявними збройними силами; брак досвідчених військових-патріотів.

Таким чином, історики одностайні у своїх висновках щодо передбачуваності військових поразок УНР взимку 19171918 рр., визначаючи обставини та причини, що призвели до такого стану речей. Суперечливими є характеристики чисельності збройних частин обох, втягнутих у протиборство, сторін.

Деякі дослідники наполягають на чисельній перевазі радянських військ, деякі називають останні «обмеженими». Більшість авторів цифри не наводять. Наявні ж в історіографії дані часто подаються без відповідних характеристик та пояснень, тому зіставити їх досить складно. Отже, цей аспект проблеми потребує свого подальшого ретельного вивчення.

Діяльність міністерства військових справ та його роботу по розбудові національних збройних сил після відходу українських частин разом з УЦР й урядом під тиском більшовицьких формувань з Києва у січні 1918 р., більшість дослідників пов'язують із працею нового військового міністра О. Жуковського.

У цей момент, за даними В. Савченка, з дев'яти іменних полків УНР залишилося трохи більше 800 бійців. На військовій нараді в Ігнатівці був призначений новий військовий міністр та начальник Генерального штабу СавченкоВ.А. Двенадцать воен за Украину. С. 57.. Досить докладно перебіг цієї наради викладено в роботі О. Бондаренка. Нею розпочалося творення Осібної армії з військ, що проводили операції проти радянських військ. Я. Тинченко наводить дані про заходи нового військового міністра з переформування наявних сил та відтворення роботи військового міністерства і Генерального штабу, складання їх внутрішньої структури.

За твердженням В. Голубко, початок створення регулярної національної армії припав на середину лютого 1918 р. Головними завданнями на цей час було: остаточна демобілізація залишків частин колишньої російської армії, що перебували на території України, та зведення розрізнених українських частин у боєздатні військові відділи ГолубкоВ.Є. Військове будівництво в Україні... С. 25..

Плідна праця по формуванню української армії розгортається навесні 1918 р. Як вказує В. Голубко, 15 березня на засіданні уряду О. Жуковський виклав основні напрямки діяльності свого відомства - підготовка призову до служби в армії, відкриття інструкторської школи для утворення національного офіцер- ського корпусу; заснування Академії Генерального штабу. Військовим міністром була проведена реорганізація військового міністерства; проведена підготовча робота та розпочато складання восьми піхотних корпусів й окремої дивізії для Таврії. За даними автора, загальна чисельність армії УНР на квітень 1918 р. без гарнізонів становила біля 40 тисяч солдатів і офіцерів; у гарнізонах - 20 тисячТам само. С. 27.. Таким чином, відбулася докорінна зміна військової політики Центральної Ради у бік побудови боєздатної регулярної армії.

Відтворюється робота О. Жуковського на посаді військового міністра в монографії Я. Тинченка. Автор зауважує його зусилля по створенню апарату губернських і повітових військових начальників; формування залізничних сотень для охорони залізниць; підготовку фахового старшинського складу; впровадження нових військових рангів, жорсткої субординації і дисципліни у військах; формування кадрів регулярної арміїТинченкоЯ. Українські збройні сили... С. 197-198.. Дослідження містить також докладний матеріал про склад та командування восьми армійських корпусів, технічні війська, окремий корпус кордонної охорони, охоронні сотні, кінноту; українські дивізії «синьожупанників»; історію складання та бойові дії Сердюцької дивізії, а також інонаціональні частини у складі української армії.

Про працю нового очільника військового відомства йдеться також у роботі П. Ткачука. Учений звертає увагу на наступні заходи - впровадження одно-керівництва, зміцнення авторитету командного складу; заснування військового училища й Академії Генерального штабу; обгрунтування необхідності збільшення армії до 600 тисячТкачук П. Вказ. праця. С. 47.. Як вказує дослідник, О. Жуковським була заснована спеціальна комісія з офіцерів вищого рангу для розробки концепції розбудови української армії - кожна губернія мала сформувати армійський корпус шляхом підпорядкування

дислокованих на її території українізованих відділів та провести мобілізацію. За даними автора, на кінець березня 1918 р. регулярна армія УНР нараховувала близько 15 тисяч вояків Там само. С. 49. СолдатенкоВ.Ф. Збройні сили в Україні... С. 56..

Про роботу військового міністерства та Генерального штабу над проектом створення української регулярної армії пише В. Солдатенко. Автор наводить матеріал про плани реалізації територіального принципу комплектування 8 корпусів та 4 дивізій кінноти; призначення командувачів корпусів у середині квітня; підготовку планів їх формування, встановлення строків призову на службу, визначення збірних пунктів територіальних округів, заснування мережи губернських і повітових комендатур .

Як стверджує Г. Гаврилюк, за часів керівництва військовим відомством О. Жуковським, поступово йде процес відмови від принципу міліційної армії на користь створення регулярної армії на основі загального військового обов'язку та на базі частин, штабів та управлінь колишніх російських збройних сил. Зазначає дослідник й залучення до служби в українській армії фахівців; українізацію військової верхівки й офіцерського складу; впровадження у війську антибільшовицької ідеології. Це, за висновком автора, означало початок «систематичної практичної роботи по розбудові армії УНР» ГаврилюкГ.Г. Вказ. праця. С. 13..

Докладно аналізує ухвалені Центральною Радою документи, що відіграли значну роль в розбудові української армії, з правової точки зору М. Кравчук. Серед них «Статут Осібної Армії УНР» та законопроект про політико-правове становище військових. За його визначенням, військо поступово стає на тверду правову базу. Вже весною 1918 р. було побудовано досить сталу і єдину військову організаційну систему, що об'єднала усі військові формування окрім полку Січових стрільців. Позитивним моментом дослідник також вважає ту обставину, що розбудова війська та утворення вищих військових структур відбувалося централізовано, за наказами військового керівництва, та при наявності «достатніх людських ресурсів і матеріальних засобів» КравчукМ.В. Вказ. праця. С. 65. Лободаєв В. Революційна стихія. С. 206.. Автор стисло подає відомості про військово- санітарну систему, військову освіту, мережу комендатур. Треба зауважити, що у роботі М. Кравчук викладає матеріал майже без оцінок та пояснень, а у висновках присутня суцільна необ- ґрунтована критика Центральної Ради - «не змогла», «не була готова», «не спромоглася».

В. Лободаєв у праці про Вільне козацтво веде мову про те, що весною 1918 р. Центральна Рада та Рада Народних Міністрів (РНМ) переглянули свою політику стосовно державної безпеки, усвідомивши, нарешті, що повноцінно забезпечити її можна лише спираючись на державні силові структури. Отже, міністерство військових справ взяло курс на створення регулярної армії, заборонивши організацію місцевих «самочинних» збройних загонів .

В. Задунайський, говорячи про військову політику, зазначає, що за часів Центральної Ради було пройдено шлях «від повної відсутності власних збройних сил і від відсутності розуміння потреб у їх існуванні, до поступового закладання реальних підвалин творення такого державного інституту» Задунайський В.В. Вказ. праця. С. 17.. А В. Голубко у своїх висновках йде ще далі, стверджуючи, що Центральній Раді «вдалося створити регулярну національну армію, яка відіграла провідну роль у становленні суверенної Української держави і взяла на себе функції її оборони» ГолубкоВ.Є. Військове будівництво в Україні... С. 28..

В. Солдатенко, дещо по-іншому інтерпретуючи факти, відзначає, що із запрошенням в Україну іноземних військ, був втрачений шанс на побудову армії нового типу на базі «Окремої армії». Відтак був обраний «явно консервативний шлях військового будівництва» Солдатенко В.Ф., Хало Л.Г. Військовий чинник у боротьбі за полі-тичну владу в Україні в 1917-1918 рр. Київ, 2002. С. 245. Бондаренко О. Протистояння. Київ, 2013. С. 29.. Одночасно автор зауважує кардинальні зміни у політиці з військового будівництва та початок пошуку форм національної армії.

На противагу більшості дослідників військового будівництва О. Бондаренко стверджує, що й весною 1918 р. лідери УЦР, як і раніше, не бачили необхідності у власній армії, «відкрито демонструючи своє негативне ставлення до вищого офіцерського складу колишньої царської армії».

Предметом дослідження сучасних істориків стало й питання кількісного складу української армії наприкінці існування УЦР, тобто на кінець квітня 1918 р. За даними Л. Гачевої у лютому - квітні 1918 р. у складі регулярної армії УНР налічувалося близько 60 тисяч солдатів і офіцерів в українізованих частинах; у Запорізькому корпусі та полку Січових стрільців Є. Коно- вальця - до 15 тисяч, у гайдамацьких полках - до 20 тисяч та 30 тисяч у «синіх» та «сірій» дивізіях; загалом - 125 тисяч. Якщо ж додати до них загони Вільного козацтва, польські формування та загін Л. Дроздовського, то в армії УНР у квітні 1918 р., як стверджує автор, налічувалося 170-180 тисяч вій- ськових Гарчева Л. Збройні сили Центральної ради... С. 106.. Слід зауважити, що підрахунки проведені дослідником без урахування переформування різних військових підрозділів в лютому-квітні 1918 р., тому й цифра у 180 тисяч є завищеною.

Більш зважену позицію з приводу чисельності української армії навесні 1918 р. займає В. Солдатенко. Автор зараховує до неї Запорізьку дивізію, що перебувала на фронті, Січових Стрільців, дивізію Синьожупанників, характеризуючи їх як регулярні частини збройних сил України. Окремо дослідник відзначає відмову С. Петлюри увійти зі своїм кошем Слобідської України до української армії. Такі дії він називає сепаратними, що підкреслювали незалежність від будь-якої влади, в тому числі й військового командування Солдатенко В.Ф. Винниченко і Петлюра. С. 222. Солдатенко В.Ф. Збройні сили в Україні... С. 55. Дмитрук В. Вони боролися за волю України. (Нарис історії Сірожу- панної дивізії). Луцьк, 2004. С. 31.. Отже, за його підрахунками у березні - квітні 1918 р. українська армія мала біля 15 тисяч війська, близько 60 гармат, 250 скорострілів та 12 панцирних самоходів .

За даними В. Дмитрука, загальна чисельність збройних підрозділів, що перейшли від Центральної Ради до гетьмана П. Скоропадського, не перевищувала 65 тисяч багнетів та ша- бель. На початок травня 1918 р. збройні сили гетьмана складалися із Запорізької дивізії з полком гайдамаків, двох дивізій синьожупанників, а також щойно сформованої дивізії сірожу- панників .

Таким чином, можна стверджувати, що більшість дослідників, схвально оцінюючи роботу військового міністерства та його голови О. Жуковського весною 1918 р., констатують кардинальні зміни у підходах до військового будівництва з боку УЦР та українського уряду. Не викликає заперечень твердження, що зусиллями військових органів були закладені підвалини побудови національної армії. А В. Голубко наполягає на тезі, що УЦР до кінця квітня 1918 р. вдалося створити регулярну армію. Як випливає із викладених вище даних, немає одностайності у позиціях щодо визначення кількісного складу військових сил, що були у розпорядженні української влади у квітні 1918 р. Розбіжності у цифрах виглядають досить суттєвими і потребують подальшого уточнення.

У січні 1918 р. загони Вільного козацтва відповідним урядовим розпорядженням були передані з міністерства внутрішніх справ до відання військового міністерства та ухвалено рішення про створення на його основі «Реєстрового Вільного козацтва». Тому слід вказати на дослідження з проблем вільнокозачого

руху. Найбільш ґрунтовною та докладною роботою з цієї тематики є вище цитована монографія В. Лободаєва «Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918 рр.»Лободаєв В. Революційна стихія. 2010.. В ній автор переконливо доводить, що ініціаторами вільнокозацького руху були політично незаангажовані селянські активісти, тому ані «самостійність», ані «антисоціалізм» не були притаманні цьому рухові.

На думку В. Лободаєва, не було принципових суперечностей між поглядами лідерів Вільного козацтва та Центральної Ради на роль армії, а «обережне» ставлення останньої та її виконавчого органу до вільнокозацького руху обумовлювалося його самоуправством і безконтрольністю. Автор зазначає, що до упередженості українського керівництва додалося те, що протягом осені 1917 р. йому неодноразово доводилось займатися конфліктами у Звенигородському повіті між отаманами Вільного козацтва та повітовим земством. Тривожним було й намагання керівництва козацтва надати рухові своєрідного військово-адміністративного спрямування, що його проводив член УГВК І. Полтавець-ОстряницяТам само. С. 101.. Дослідник виправдовує обережність українських урядових органів, посилаючись на неорганізованість, некультурність, неосвіченість мас. Однак, зазначає, що Вільні козаки були вкрай необхідні для боротьби з анархією і безладдям на місцях, тому Генеральний секретаріат продовжував розробку планів підпорядкування вільнокозачих загонів. Вказує автор і на початок роботи відповідного відділу в УГВК. Після проведення І Всеукраїнського з'їзду Вільного козацтва, прийняття ним «Інструкції до формування Вільного козацтва на Україні», виборів П. Скоропадського його отаманом Секретаріат був змушений терміново доопрацювати відповідний Статут, за яким вільнокозачий рух підпадав під жорсткий контроль Генерального секретаріату й місцевої адміністрації та ставав добровільним неоплачуваним помічником правоохоронних органів.

На січень 1918 р., за даними В. Лободаєва, кількість Вільного козацтва була 40-45 тисяч Лободаєв В. Революційна стихія. С. 162. (за даними Л. Гарчевої чисельність вільнокозацьких загонів була 30 тисяч) Гарчева Л. Збройні сили Центральної ради... С. 106.. Як вказує автор, на відміну від більшості українізованих частин, вільнокозачі загони намагалися боротися з більшовицькою агресією, у Харкові, Бахмачі, Конотопі, Золотоноші, Кременчузі, Одесі, на Катерино- славщині тощо.

Дослідник також вказує на розпорядження міністра О. Жуковського від 6 березня 1918 р. про утворення військових губернських та повітових комендатур, яким підпорядковувалися військові підрозділи, що знаходилися на території губерній і повітів. У такий спосіб частина вільнокозачих загонів перейшла під керівництво військових комендантів у статусі загонів само- оборони Лободаєв В. Революційна стихія. С. 206..

В. Солдатенко у своїх працях стверджує, що український провід не виявив достатньої уваги до Вільного козацтва, яке могло стати серйозною військово-політичною силою. Однак, через упереджене ставлення до П. Скоропадського, обраного головним отаманом Вільного козацтва на з'їзді в Чигирині, не дозволило йому «подолати стриманість і щодо явища, яке, за елементарною логікою, мали б лише вітати й усіляко підтримувати, а в разі потреби - й спертися на його силу» Український вибір: політичні системи ХХ століття. С. 130.. Без належної підтримки, наполягає автор, та спрямування його потенційної сили в чітке русло воно не знайшло себе у складних подіях і виявилося малоефективним Солдатенко В.Ф. Збройні сили в Україні. С. 57.. У кількісній характе-

ристиці В. Солдатенко схиляється до цифри у 60 тисяч воєнізованих осіб у його складі Солдатенко В. Ф. Центральна рада та українізація армії. С. 38-39..

Таким чином, у низці робіт українських істориків докладно вивчені процеси виникнення, організаційного оформлення та діяльності Вільного козацтва, яке наприкінці свого існування частково було залучено до лав української армії, що врятувало вільнокозачі загони від повної ліквідації.

Окремою ланкою у дослідженнях з військового питання стала історія формування Січових стрільців Наддніпрянщини. Цій проблемі присвячена дисертація І. Хоми Хома І.Я. Військове формування Січових Стрільців Наддніпрян-щини в боротьбі за державність України в 1917-1919 рр.. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к.і.н. Львів, 2007., що містить матеріали про діяльність Галицько-Буковинського комітету; його контакти з УГВК у середині літа 1917 р. для вступу військовополонених українців до українізованих полків та створення з них окремої формації. У роботі докладно аналізуються «Правила, устанавливающие особые льготы для военнопленных чехов, словаков и поляков» Тимчасового уряду від 30 червня 1917 р. Цей документ не стосувався військовополонених українців. У цьому зв'язку, як вказує І. Хома, у липні того ж року УГВК звернувся до штабу КВО, аби вони були поширені і на українців, які перебували у Києві (у Дарницькому таборі) та з проханням, щоб їх не висилали за межі України, розмістивши в українських губерніях. Проте, дія цих правил була поширена на полонених-українців тільки 5 жовтня 1917 р. Хома І. Січові стрільці. Створення, військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917-1919 рр. Київ, 2011. С. 7-8..

Автор вказує, що до ІІІ Універсалу УЦР не розглядала Січових стрільців у якості потенційної військової сили. Початком заснування Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців слід вважати 12 листопада 1917 р. Він також зауважує, що курінь на той час нічим не відрізнявся за своїми якостями від інших українських військових підрозділів. Йому були притаманні недостатня боєздатність, брак дисципліни, деморалізація, дезертирство, вразливість перед більшовицькою пропагандою. Сприяла дезорганізації й існуюча система військових рад, за якою обирався старшинський склад.

І. Хома зауважує, що саме з приходом Є. Коновальця в якості командира куреня починається його реорганізація, в результаті якої із залученням до його особового складу вихідців з Наддніпрянщини, Січові стрільці як військова одиниця набувають всеукраїнського значення. Автор докладно вивчив структуру, чисельність та командний склад частини; проаналізував його статут; простежив бойовий шлях під час першої україно- російської війни та його участь у придушенні більшовицького повстання у Києві в січні 1918 р. За наказом О. Жуковського від 26 березня курінь був перетворений на полк Січових стрільців, що ніс гарнізонну службу у Києві.

Чисельність підрозділу дослідник подає у 700 осіб, з яких на кінець квітня 1918 р., коли він набув статусу гвардії, 75% складали вихідці з Західної України. Історик вказує на їх високі бойові якості та політичну стійкість весною 1918 р., через що вони врешті стали «самодостатньою силою у військово-політичному середовищі УНР» та першим національним військовим підрозділом української армії Хома І.Я. Військове формування Січових Стрільців Наддніпрян-щини... С. 12..

Інший дослідник Січових стрільців В. Довбня дорікає українському урядові, що замість прийняття рішення про формування з галицьких українців військової одиниці, він влітку 1917 р. дав вказівку УГВК негайно звільнити з українізованих частин усіх галичан, пояснюючи ці дії побоюванням Центральної Ради у можливому звинуваченні з боку Тимчасового уряду в австрофільстві Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917-1920 років. Організація та правові засади діяльності. Київ, 2002. С. 14..

Автор підкреслює, що лише у листопаді 1917 р., за дозволом Генерального секретаріату, почалося формування військового підрозділу з числа військовополонених з Легіону Українських січових стрільців, що утримувалися у Дарницькому таборі в Києві. За короткий час, за визначенням В. Довбні, він перетворився «на одну з найдисциплінованіших та боєздатніших частин Армії УНР»Довбня В. Вказ. праця. С. 13.. Однак, на початковому етапі свого формування курінь Січових стрільців зіткнувся з низкою труднощів, серед яких були відсутність правових засад діяльності підрозділу, брак кваліфікованого старшинського складу, надмірна політизація, внутрішні суперечки. Як вказує дослідник, рішенням Стрілецької ради від 6 січня 1918 р. було ухвалено перейти у підпорядкування Центральної Ради, доповнити склад добровольцями - не галичанами та скасувати солдатські ради⁰ Там само. С..

В. Довбня подає докладний опис внутрішньої структури підрозділу, висвітлює діяльність Стрілецької ради по зміцненню дисципліни та бойового духу. За його даними, на кінець грудня 1917 р. чисельність куреня зросла до 500 осіб. Після визнання РНМ Січових стрільців гвардією та реорганізації їх у 1-ий полк Січових стрільців на 75% він складався з вихідців із західноукраїнських земель та на 25% з наддніпрянців, загальна кількість полку становила 3 тисячі вояків .

Процес формування та бойовий шлях Січових стрільців висвітлений також у дослідженні М. Ковальчука, присвяченій діяльності Є. Коновальця. Однак, вміщений у роботі матеріал не містить принципово нових даних, а факти подаються за викладом вище цитованих авторів. Отже, історики Січових стрільців одностайні у характеристиці етапів їх формування як військової одиниці, ролі у подіях січня-квітня 1918 р. та бойових якостей. Мають суттєві розбіжності і потребують подальшого уточнення дані про кількісний склад полку.

Одним з напрямків досліджень стала діяльність військового відомства по підготовці національних старшинських кадрів. Цій темі присвячена дисертація М. Герасименко. Автор вказує, що вперше це питання постало під час роботи І Всеукраїнського військового з'їзду, а в УГВК було створено окремий агітаційно- просвітницький і організаційний відділи з редакційно-видавничим підвідділом, що займалися перекладом та виданням книжок, статутів та підручників українською мовою, а також підготовкою програм з українознавства. Автор вказує, що навесні 1918 р. у військовому міністерстві працював Головний уряд військових шкіл (згодом Головна шкільна управа), що мав своїм завданням створення мережі військових шкіл різного типу та організацію фахових шкіл нового типу - інструкторських. На думку М. Герасименка, зусилля Уряду військових шкіл не були марними - була відкрита інструкторська школа старшин, розроблявся проект «Спільної юнацької школи» та закладалися підвалини національної військової освіти .

Подає коротенькі відомості про роботу Шкільного управління військового міністерства весною 1918 р. П. Ткачук. За підрахунками автора, цим підрозділом військового відомства у березні-квітні було розроблено і подано на затвердження план утворення чотирьох юнацьких (старшинських) шкіл - загальної юнацької на 600 курсантів, кінної, артилерійської та інженерної Герасименко М.В. Підготовка старшинських кадрів в українських національних державних утвореннях (березень 1917 - листопад 1920 рр.). Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к.і.н. К., 2005. С. 9. Ткачук П. Вказ праця. С. 76..

Вивченню окремих родів військ збройних сил України - повітряного флоту, кінноти, артилерії, морського флоту, та панцирним потягам, присвячені невеликі за обсягом окремі праці та розділи у загальних роботах. Панцирні потяги, що були на озброєнні української армії, стали предметом дослідження Я. Тинченка. Він вказує що перший панцирник з'явився у розпорядженні українських військових у грудні 1917 р. Він взяв участь у боях проти більшовиків, втратив команду і був на- півзруйнований. Ще один знаходився в Одесі. Однак, пізніше обидва були використані більшовиками проти українських сил. За відомостями автора, зимою 1918 р. було створено два саморобних панцирних потяги, що воювали до кінця першої українсько-більшовицької війни Тинченко Я. Панцирні потяги, панцирники, залізничні війська у визвільній війні 1917-1920 рр. Київ, 2012. С. 5, 10, 14.. Кількома словами згадуються броньовані поїзди періоду Центральної Ради й у роботі П. Ткачука.

Повітряному флоту України присвячена ще одна праця Я. Тинченка Тинченко Я. Герої українського неба. Київ, 2010.. У ній вказується, що 13 грудня 1917 р. командувачем флоту був призначений підполковник-авіатор Віктор Павелко. Згодом на чолі української авіації став В. Баранов. Останньому мали підпорядковуватися усі авіаційні частини, що оголосили себе українізованими - чотири авіаційні парки в Одесі, Києві, Полтаві. Дослідник зазначає, що на час розбудови національної авіації у ній практично не лишилося військово- службовців-фахівців, тому цінним технічним обладнанням нікому було опікуватися. У роботі подано список українізованих дивізіонів російської армії, що склали основу національної авіації та матеріал про формування 1-го Українського авіаційного загону у Києві та 1-го Українського авіаційного гарматного загону. Перший з них взяв участь у бойових діях зими 19171918 рр. Автор докладно описує літаки загону, а також публікує списки пілотів.

В окремий сюжет виділено кінноту у лавах української армії у дослідженні П. Ткачука. У ній відзначається, що потенційні можливості її створення в українській армії були. Перші кінні частини з'явилися у ході українізації, в результаті якої у підпорядкуванні військово-політичного проводу УНР наприкінці грудня було 16 кінних полків. Однак, під час першої українсько- більшовицької війни вони майже всі розпалися. Тому, зауважує П. Ткачук, навесні 1918 р. міністерство працювало над організаційною схемою української кінноти, за якою при кожному корпусі мали сформуватися кінні полкиТкачук П. Вказ. праця. С. 120-121..

У праці П. Ткачука міститься також великий розділ про українську артилерію. Стосовно періоду УЦР він майже позбавлений фактичного матеріалу. Автор обмежується загальною констатацією, що «процес творення гарматних частин в українському війську доби Центральної Ради засвідчило: гарматні батареї, дивізіони, з яких пізніше виросли полки і бригади, формувалися за ініціативою окремих досвідчених, патріотично налаштованих старшин-наддніпрянців. Щоправда, цьому процесу бракувало єдиного керівництва»Там само. С. 120-141.. В інших дослідженнях згадок про артилерійські частини відсутні.

Про український Морський флот йдеться у відповідному розділі роботи Я. Тинченка «Українські збройні сили...». Автор стверджує, що УНР мала всі можливості стати морською державою, але ІІІ Універсал обмежив територію України її корінними землями. Хоч від претензій на Крим і Севастополь УЦР відмовилась, однак, заходи по створенню українського військово-морського флоту були зроблені ще наприкінці 1917 р. - 22 грудня був призначений генеральний секретар морських справ Д. Антонович; 18 січня 1918 р. Генеральним секретаріатом був затверджений «Тимчасовий закон про фльоту УНР», яким проголошувалися українськими торгівельний та військовий Чорноморський флот. Останній підпорядковувався військовому міністерству. Навесні 1918 р., вказує автор, морськими справами опікувався товариш міністра морських справ. 27 березня пройшли важливі призначення на військово-морські посади, а напередодні вступу до Севастополя німецьких військ керування Чорноморським флотом взяв на себе контр-адмірал М. Саблін. За його наказом 29 квітня усі кораблі, крім одного міноносця, підняли український прапор ТинченкоЯ. Українські збройні сили... С. 372-374..

Отже, перші кроки у дослідженні спеціальних родів військ армії УНР доби УЦР зроблено.

Регіональні дослідження з військового питання в українській історіографії представлені дисертацією В. Пархоменка, що вивчає національні військові формування Півдня України. Автор вказує, що влітку-восени 1917 р. у цьому регіоні відбувався потужний процес створення українських військових частин, який зіштовхнувся з несприятливими зовнішньополітичними та соціально-економічними чинниками. За висновком дослідника, наприкінці 1917 р. місто Одеса стає центром формування національної армії Півдня України. Однак, через брак дієвого державного апарату та відсутність програми створення національної армії ця територія у січні-лютому 1918 р. була захоплена радянськими військами Пархоменко В.А. Українські національні військові формування на Півдні України у 1917 - на початку 1919 рр. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к.і.н. Донецьк, 2000. С. 11-12..

Українізацію сухопутних військ у Криму досліджує у своїй статті А. Іванець. Головна увага у ній приділена діяльності Ю. Тютюнника на посаді заступника голови комітету Українського військового клубу ім. Д. Дорошенка у Сімферополі, як члена Ради Сімферопольської української громади; аналізуються процеси українізації у Керчі, Євпаторії та Феодосії. Відзначається психологічний, ідеологічний та адміністративний тиск на українських військових; розкладаючий вплив хаосу та анархії кінця осені 1917 р. на українські частини, в результаті чого більшість українізованих підрозділів після жовтневого перевороту у Петрограді оголосила нейтралітет у боротьбі між проукраїнськими силами і більшовиками Іванець А.В. Українізація сухопутних військових частин у Криму (1917 р.) // Український історичний журнал. 2001. № 1. С. 59-60..

Український рух в Симферопольському гарнізоні російської армії у 1917 р. вивчається у статті Г. Савченка, у якій висвітлено заснування симферопольської Української громади, комітету Українського військового клубу; аналізується розвиток українізації запасних частин на Кримському півострові Савченко Г. Український рух у симферопольському гарнізоні росій-ської армії в 1917 р. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2012. Вип. 113. С. 43-46..