Уявлення про "інших" в історичних наративах Гетьманщини (кінець XVII-XVIII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уявлення про «інших» в історичних наративах Гетьманщини (кінець XVII-XVIII ст.)

Андрій Бовгиря кандидат історичних наук, Інститут історії України НАНУ

Abstract

The construction of the «other» image is one of the markers of the identity of the community that exists along with the mental geography, ethnogenesis, pantheon of heroes and antiheroes, self-name and so on. In the Ukrainian historical narratives of the late XVII-XVIII centuries the division into «own» and «strang» took place in the context of a military or social confrontation. Consequently, most images are dominated by conflict and antagonistic features that contrast with the positive characteristics of «itself». The article analyzes the classic Cossack chronicles in order to find out how they represent the closest neighbors of the Hetmanate or representatives of ethnic minorities within its borders. It has been found out that the narrative image of each of the nations -- Poles, Russians, Jews, Tatars played a role in constructing certain aspects of the identity of the community «Cossack Little Russian people».

Keywords: Hetmanate, image of «other», identity.

Конструювання образу «іншого» -- один із маркерів ідентичності спільноти, що існує поряд із ментальною географією, етногенезом, пантеоном героїв і антигероїв, самоназвою тощо. В українських історичних наративах кінця ХУІІ-ХУШ ст. розподіл на «свій» і «чужий» відбувався в контексті військового чи соціального протистояння. Відтак у більшості образів домінують конфліктні й антагоністичні риси, що контрастують із позитивними характеристиками «себе». В статті проаналізовано класичні козацькі літописи та похідні від них тексти задля з'ясування, яким чином в них представлено найближчих сусідів Гетьманщини чи представників етнічних меншин в її межах. З'ясовано, що наративний образ кожного з народів -- поляків, росіян, євреїв, татар -- відігравав певну роль задля конструювання певних аспектів ідентичності спільноти «козацький малоросійський народ».

Ключові слова: Гетьманщина, образ «іншого», ідентичність.

Автори козацьких літописів Під цим визначенням маються на увазі чотири тексти: «Літопис Грабянки», «Літопис Величка, «Літопис Самовидця», «Короткий опис Малоросії». У більш широкому розумінні до козацьких літописів відносяться похідні від них реєстри історичних подій, регіональні історичні хроніки, написані на території Гетьманщини наприкінці ХУІІ-ХУШ ст. кінця ХУІІ-ХУШ ст. позиціонували себе частиною «малоросійського козацького народу» У текстах кінця ХУІІ-ХУІІІ ст. для позначення спільноти, що проживала в Гетьманщині, часто використовувалися терміни «наш народ», «народ малоросийский», «народ украинский» «народ украино-малоросийский», «козакоруский», «козацкая нация» та ін. Оскільки не вдалося виявити закономірності в їх вживанні, варіації цих словосполучень слід вважати синонімічними та усвідомлювали його відмінність від представників інших етносів, що проживали на території Гетьманщини, або ж сусідів. Щодо кожного з них в літописних текстах склався відповідний образ, який, можливо, збігався з рецепцією іноетнічності в соціумі того періоду Серед джерел конструювання наративного образу «іншого» був досвід співіснування представників різних етносів, а також елементи усної традиції, наприклад, фольклор. Історичні думи, пісні з їх традицією «іншування» ставали, як зазначає Л. Бережна, елементами історичних наративів. Так само і мотиви книжної культури проникали в усне народне середовище. Можна також говорити про взаємовпливи наративної і візуальної традиції (ікони, гравюри) в репрезентації «інших», які, втім, далеко не завжди співпадали. (Див. докладніше: Бережна Л. Як намалювати ворога? «Свої» і «чужі» в ранньомодерній українській іконографії // Theatrum humanae vitae: Студії на пошану Наталі Яковенко. -- К., 2012. -- С. 473, 474, 472-488)..

Образ «інших» в наративних текстах не обмежувався звичайним відображенням такої рецепції. Цей конструкт -- один з найважливіших елементів формування власної ідентичності. Адже усвідомлення себе спільнотою спирається не лише на міфи, історичну пам'ять, але базується також на стереотипізації образів «інших», проектуванні ідей, цінностей і уявлень про самих себе, об'єктивізації власних достоїнств і вад, формуванні ідентичності через заперечення негативних рис, що приписуються «іншим» Репина Л. « Национальный характер» и «образ другого» // Диалог со временем. -- 2012. -- Вып. 39. -- С. 10, 13.. Останні виступають у ролі певного фактора згуртованості «ми- групи» -- уявної спільноти, яка прагне ототожнити себе через відособлення від «вони-групи» Шенк Ф.Б. Александр Невский в русской культурной памяти. -- М., 2007. -- С. 14-15..

У текстах історичних творів, які створювалися в Гетьманщині, можна позначити кілька етнічних груп, найбільш релевантних означеним цілям. Йдеться про поляків, росіян, турків і татар, а також євреїв. Порядок їх розміщення приблизно відповідає інтенсивності згадок про них у текстах, а також їх важливості для авторів, які прагнули легітимізувати свою спільноту, надати їй більшого контрасту в порівнянні з сусідами, внутрішніми іноетнічними або іноконфесійними групами. Образ представників зазначених етносів, крім євреїв, в наративних текстах також тісно пов'язаний зі сприйняттям держав -- Речі Посполитої, Московського царства / Російської імперії, Османської імперії та Кримського ханату.

Досвід залучення образу «інших» для кристалізації ідентичностей був відомий ще в середньовічній та ранньомодерній Європі. Один з таких прикладів -- образ турків або, в більш широкій інтерпретації, мусульман, як загрози християнській цивілізації, використовувався для консолідації європейської ідентичності в ХУ-ХУІІ ст. Нойманн И. Использование «другого». Образы Востока в формировании европейской идентичности. -- М., 2004. -- С. 76-78. В цей же період в Європі набули популярності своєрідні словники влучних висловів, призначені для проповідників, літераторів, акторів, в яких містилися стереотипні характеристики різних європейських народів. Можна припустити, що їх зміст залежав від симпатій або етнічної приналежності суб'єкта оповіді. Відтак, в подібних текстах стриманість англійців, наприклад, протиставлялася італійській пихатості, а мужні і непереможні німці вигідно вирізнялися на тлі свавільних іспанців .

Козацькі ж автори винаходили свої бінарні опозиції, за допомогою яких маркували власні достоїнства і вади «інших», або ж шукали в чужинцях риси, здатні «відтінити» особливості свого етносу. Кожному з перерахованих народів була відведена своя роль в проектуванні окремих аспектів ідентичності «козацької нації».

Поляки («ляхи») найчастіше зустрічаються в текстах історичних наративів. Справа тут не лише в безпосередньому сусідстві Польщі й Гетьманщини чи факті співіснування українців і поляків в річпосполитських кордонах. Польща, поляки / ляхи були найбільш «вигідними» «іншими» для конструювання власної ідентичності Копелев Л. Чужие // Одиссей. Человек в истории. Образ «другого» в культуре. -- М., 1993. -- С. 14. Яковенко Н. Брати / вороги або поляки очима українця Х'П-Х'Ш ст. // Незалежний культурологічний часопис «Ї». -- 1997. -- № 10. -- С. 157.. Війна проти них була головною темою козацьких літописів. Серед головних її результатів автори вбачали «освобождение из-под ига народа украинского / малоросийского» та постання нової держави. Відштовхуючись від цієї тези, можна простежити подальші зусилля інтелектуалів по легітимації як самої війни, так і нової соціально-політичної реальності на колишніх південно-східних теренах Речі Посполитої, що склалися по її завершенні. Автори історичних нара- тивів усвідомлювали, що військовий виступ проти короля, держави все ж був злочином. Відтак, існувала потреба не лише аргументувати причини війни, а й саме право на неї. Зробити це можна було, використовуючи, в тому числі, різноманітні негативні образи поляків як «інших», яким протистояли «ми», з позитивними характеристиками, протилежними вадам, що приписуються опонентам або ворогам.

В епоху написання козацьких літописів (кінець XVII -- початок XVIII ст.) реальний образ поляка-ворога, як підкреслила Н. Яковенко, вже деактуалізувався і перейшов в розряд спогадів і символів. Рефлексії найближчих повоєнних поколінь ще не стали міфом, в той же час, позбавлені персональних емоцій, вони є відображенням контексту своєї доби Там само. ! С. 158-159..

Генеза конфлікту з поляками, на думку козацьких авторів, була закладена ще в давнину. В етногенетичному міфі, за версією «Літопису Величка», поляки і руси мають загальне сарматське походження: «Вольный шляхетский савроматийский козакоруский народ и другой народ сарматийский -- полский... от нас Савроматов и Русов уродившися и изшедши, и сами власною братиею нашою Савроматами и Русами с початку бывши» Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке, составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720. -- К., 1848. -- Т. 1. | С. 32, 81-82.. Міф загального походження повинен був сприяти побудові конструкції «ми і вони -- рівні» для доказу неправомірності польських претензій на володіння Руссю і справедливого характеру Визвольної війни.

Цьому також сприяла подальша інтерпретація етногенетичного міфу, на допомогу якому приходить старозавітний сюжет. Їх поєднання породило «каїнів» образ поляків Це означення запозичено із назви статті Ф. Сисина: Sysyn F. The Nation of Kain: Poles in Samijlo Velychko's Skazanniye // Sinopsis. A Collection of Essayess in Honor of Zenon E. Kohut. -- Edmonton;Toronto, 2005. -- P. 447-454., згідно з яким поляки зрадили своїх єдинокровних братів, почали їх поневолювати і вбивати, що було рівнозначним вчинку Каїна проти Авеля «Потом за прешествием многих времен, в селениях своих по над Вислою и за Вислою, на пространних тамошних чуждих землях росплодившися и умножившися, а преречоними людскими шкодами и видирствами недоволни будучи, повстали напрасно и безсовестно (яко иногда Каин на Авеля) на Русов, албо Савроматов, власную (яко же вишей написалось) з древности природную братию свою» (Летопись событий в ЮгоЗападной России в XVII-м веке. -- Т. 1. -- С. 81).. Дещо інші обриси цього сюжету, до персонажів якого додається «литва», знаходимо у віршованому творі початку XVIII ст. «Глаголет Польша». Персоніфікована мати-Польща плаче над долею «чад своїх» спільного «языка скифского» -- ляхів, руси і литви. Двоє з них загордилися на русь і, «взяша мечи свои, на него брата убить совещаша, а меня матер зело обругаша...» Перетц В. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. // Киевская старина. -- 1899. | Т. 8. | С. 50.. Цей наратив є одиноким прикладом уявлення про литовців як «інших». У порівнянні з поляками, литва як етнічна категорія і образ «іншого» мало представлена в історичних наративах -- здебільшого в контексті протистояння литовського й козацького військ. У такому контексті литовці, подібно до поляків, в текстах літописів постають як ворожа мілітарна сила.

Таким чином, міф зради поляків в інтелектуальній традиції початку XVIII ст. помістив польсько-козацьке протистояння в сакральний старозавітний символ братовбивства Яковенко Н. Брати / вороги або поляки очима українця ХУП-ХУПІ століть. -- С. 164., до якого козацькі літописці, свідомо змінюючи біблійну конотацію, додали перспективу неминучої розплати. Такою розплатою для поляків та їх держави стала, згідно з козацькими літописами, низка воєн і міжусобиць, що охопили Річ Посполиту в другій половині XVII ст. А міф зради, «зрадженого побратимства» Там само. -- С. 159., отримавши додаткові обриси, став домінантою в сприйнятті поляків, посиливши аргументи в праві на справедливу війну. Він мав двоякий вплив на конструювання образу поляка. З одного боку, автори шукають точки дотику з ним, аби показати спорідненість і рівність, з іншого -- моделюють антагоністичні позиції, які доводять зраду. Спробуємо визначити обидва конструкти, що виступали важливими елементами побудови власної ідентичності.

Однією з точок зближення з поляками був концепт прав і вольностей -- системи привілеїв козацького стану, а в більш широкому розумінні -- «малоросійського народу» «Права и вольності» означали також право адміністрування своєю територією і жити за власними законами, участь в управлінні країною (Таирова-Яковлева Т. Вольности шляхетские и казацкие: от отчизны «Речь Посполитая» к «отчизне нашей малороссийской» // Ой Kijowa йо Итуши. Ъ dziej6w єїоєипк^ ^естуроєроііїе] те Бїоіісд Ароєїоккц і икгаіпд. -- Біаіуєїок, 2012. -- Б. 197).. Доказ їх давнини і легітимності став основоположним для авторів наративів, оскільки від стародавніх прав і вольностей залежав сам статус автономної держави та становище її еліти. Безумовно, ця концепція була запозичена з польсько-шляхетської традиції. Однак мова йде не лише про звичайне перенесення понять й ототожнення козацької старшини зі шляхтою. Тут проглядаються своєрідні рудименти річпосполитської ідентичності, сприйняття Польсько-Литовської держави як спільної вітчизни, а короля як суверена. І держава, і монарх виступали гарантами прав і вольностей, тому в козацьких літописах ми не зустрінемо негативних конотацій на їхню адресу. «Великие монархи полские, -- констатує Самійло Величко, -- яко им и подобало, бяху к своим подвласным людем русом и козакам ласковыми и милостивыми панами» Летопись событий в Юго-Западной России в ХУП-м веке. -- Т. 1. -- С. 23.. Подібна теза не спростовується і в інших українських текстах ХУП-ХУШ ст. Більшість з них містять сюжет про королівський лист до козаків, у якому польський король Владислав IV фактично легітимізує повстання проти шляхти і магнатерії за свої права. Королю також приписується хрестоматійний вислів: «Ежели шаблю имеете, кто вам воспящает свои права бороть?» Навіть виступ самого короля на чолі коронного війська проти повсталих пояснюється не монаршою волею, а примусом з боку його наближених -- поляків.

Ставлення до держави -- Речі Посполитої у козацьких авторів також позбавлене ворожості. Для них це пам'ять про колишню «вітчизну, якій козаки служили вірою і правдою, захищаючи її від зовнішніх ворогів. Описуючи події шведського «Потопу» і вважаючи його справедливою відплатою, Величко все ж співчуває своїй колишній батьківщині і засуджує дії «хитрих шведов», які порушують права і вольності шляхетські. У той же час він ототожнює дії шведів по відношенню до поляків і обмеження самими ж поляками прав «малоросийского народа» Летопись событий в Юго-Западной России в ХУП-м веке. -- Т. 1. -- С. 264..

Втіленням козацької вірності своїй державі в текстах літописів є гетьман Петро Сагайдачний, який віддав життя за Річ Посполиту і короля В деяких текстах кінця XVII ст. союз гетьмана і поляків у військовій сфері давав підстави для його засудження. Зокрема, автор «Повести о том, что случилось в Украине когда она Литвой завладена» позиціонував Сагайдачного як «дружного полякам», який ходив на Москву «корысти ради» (Повесть о том, что случилось на Украине с тоя поры, как она Литвой завладена // Чтения Императорского общества истории и древностей российских. -- 1848. -- № 5. -- Отд. 4. -- С. 10). Подібний тезис про Сагайдачного, який «был более дружен полякам», знаходимо в тексті 1780-х рр. (Краткое историческое описание в Малой России до 1765 года, с дополнением о запорожских казаках и приложениями, касающимися сего описания, 1789 г. -- М., 1848. -- С. 3). Неоднозначну характеристику гетьмана містить фрагмент анонімної хроніки, очевидно, межі XVII- ХУІІІ ст.: «Слава ему Конашевичу, прозвищем Сагайдачный! Завсегда в миру с ляхами бил, а зато казакам хорошо, токмо посполство терпело зело...». Після смерті гетьмана, як відмітив далі невідомий автор, козаки терпіли від поляків численні здирства, що й привело до нових повстань (Отдел рукописей Библиотеки Российской академии наук. -- 24.3.96. -- Л. 2 об.).. Але поляки, замість подяки, відповіли подальшим обмеженням свобод і насильством, утверджуючи, таким чином, свій «каїнів» образ зрадника. До того ж вони зрадили не лише своїх співвітчизників -- русів, але короля і Річ Посполиту. Їх жадібність, свавілля і егоїзм стають каталізаторами внутрішнього конфлікту, який погрожував погубити спільну вітчизну Летопись событий в Юго-Западной России в ХУП-м веке. -- Т. 1. -- С. 17, 46.. У цитованому Величком листі запорожців до гетьмана Івана Виговського поляки представлені причиною «повреждения обоих панств -- украинского и полского» Там же. -- С. 354.. Козаки ж, виступаючи проти них, намагаються врятувати спільну батьківщину. Але через свавільні й підступні дії поляків Польща незабаром втрачає своє «золотое яблоко» -- Україну Образ «золотого яблука» в античній міфології означав символ бажаної цінності і суперництва. В «Літописі» Самійла Величка його втіленням стає Україна, за військовий.

Річ Посполита -- не лише образ спільної вітчизни. Для тогочасних авторів це і певний фактор ідентифікації своєї держави. Користуючись певною аналогією, вони створювали нові визначення -- «Річ Посполита Українська», «Україна Малоросійська» в зв'язці з «Корона Польська» .

Таким чином, в козацьких літописах категорії «поляки» і «Польща» розмежовуються. Остання, на відміну від поляків, відомих з давніх часів, фігурує в текстах, починаючи з XIV ст., з часу Галицько-Волинського князівствапотенціал якої змагаються сусідні держави. Величко цей образ транслює через текст промови короля Яна Казиміра перед сенаторами: «осце Панове братя, прийшлисми за непогамованим гневом и упором нашим до того, жесми утратили Украину яко златое яблоко, жесмо утратили яко свет очию нашею, жесмо наконецъ утратили и вечне чуждими зостали добрих молодцов Козаков брате нашей, за которихъ оружием и стражею чрез многие времена, яко за крепкими мурами, до сих часов в тишине и покою зоставалисмо, и прочиим неприятелем нашим былисмо страшними; обачимо-ж вперед, щося нам без них деяти будет, и ежели боявшиеся нас прежде, не повстанут на насъ вскоре и не огорнут от всюду таковим нас страхом, яковим при Козацких силах от нас пред сим были огорненими» (Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке. -- С. 174).

²³ Sysyn F. The Nation of Kain: Poles in Samijlo Velychko's Skazanniye. -- P. 447. ^{24 Ibid. -- P. 445. 25 Летопись событий в Юго-Западной России в} XVII-м веке. -- Т. 1. -- С. 20.. Незважаючи на те, що територія майбутньої козацької автономії до 1569 р. входила до складу Великого князівства Литовського, ця держава, так само, як і литовці, практично не представлена в текстах, будучи витіснена Польщею як політичною категорією. Мабуть, це пов'язане з тим, що Велике князівство Литовське давно перестало сприйматися спільною державою, що для історичної пам'яті рівня трьох поколінь було достатньою підставою для подібного заміщення.

Дата 1340 р. -- здобуття польським королем Казимиром Великим Львова -- в «Літописі Величка» відмічена початком польського панування, що тривав аж до 1648 р. Автор акцентує увагу на 315 роках цього панування, впродовж якого змінилося вісім королів. Політика кожного з них оцінюється з позиції збереження прав і вольностей «малоросийского народа», з виокремленням періодів їх процвітання або занепаду. Денонсація давніх вольностей асоціювалася знову ж таки не з персонами монархів, а їхнім оточенням -- етнічними поляками, «завистными добру и вольностям людскими» . У сюжетах про підпорядкування Русі Польській Короні обов' язково вказується на його добровільний характер взамін гарантії прав і вольностей. При цьому вказується, що руський народ волею короля отримав рівні права з поляками. Рівність, як і даність спільного походження, тепер набувала політичних обрисів. Але незабаром вона була зруйнована поляками, які зневажили волю своїх монархів і «восприли власть свою над Киевом и малоросийския страны», стали гнобити своїх співвітчизників Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- К., 1854. -- С. 18..

Для створення образу владарювання поляків у наративах використовується символ «египетской неволи». Він ретранслював і свої старозавітні складові -- «обраний народ» -- малоросіяни / козаки / русь Див., наприкалад, епізод з короткої редакції «Літопису Грабянки»: «От бач, каждый русине и Украины матки твоей сыне, як Бог тебе любе. Из под лядской неволи освободиша, дал тебе полскую землю в користь яко жидам землю ханаанскую, которой уже обобравши ужитков начатки, даждь славу Богу, а далей при помощи Божей поступай» (Гисторія... Г. Грабянки / Упоряд. В. Мойсієнко. -- Житомир, 2001. -- С. 79). Літопис Самовидця / Упоряд. Я. Дзира. -- К., 1971. -- С. 45., «слуги фараона» -- поляки (шляхта, магнати), «новий Мойсей» -- гетьман Богдан Хмельницький, який вивів свій народ з вікового рабства і неволі. Конфлікту з поляками, отже, надавалися риси «священної війни» за «землю обітовану». Ефект посилювався створенням образу «ляха-като- лика», який протиставлявся колективному «ми» -- православним, представникам справжньої віри. У «Літописі Самовидця» серед причин виступу Хмельницького на першому місці стоїть саме «от ляхов на православных гонение» і лише потім слідувало соціальне підґрунтя конфлікту -- «козаков отягощение» . В інших козацьких літописах послідовно описуються всі злочини ляхів проти православ'я, починаючи від введення ними нового календаря, а отже, зневаги православних обрядів Собрание историческое из книг древнего писателя Александра Гвагнина и из старых руских верных летописей обшитованым полковым обозным Стефаном Васильевичем сыном Лукомским, сочиненное в малоросийском городе Прилуки 1770 году // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. -- К., 1878. -- С. 360. С. Лукомський джерело конфлікту вбачав у запровадженні поляками нового календаря: «От сего-то времени руси и козакам с поляками взаимная вражда зделалась» (С. 360). В короткій редакції «Літопису Грабянки» є сюжет про знищення православних в обложеному військами Богдана Хмельницкого Львові: «Но зрими благочестивий читателю что творят безбожнии бернардини, поставиша совет от среди себе всех благочестивих погубити тем и сотвориша сию лесть. В субботу уготоваша трапезу от мяса и от риб. Народа ради в них собрания, яко да сим познают кто бе римскія вери, римляне бо в субботу не едят мяса, а кто православния, и глаголиша, да идет русин где трапеза и мясо, а лях, где токмо с маслом уготовано. Никому же о тои хитрости бернардинов неведущу определишася ляхи от руси и вовремя самой трапези прийдоша два ксендзи и начаста русь по единому ис трапези изводити аки би на совет некии, и, изводяще вне врат иде же бяше кладезь. Бардишем единому бернардинове повелеваху посекати и в кладезь вомотати. И убиша в то время много благочестивих от бернардини. Оттоль с того кладезя води не пиют доселе. Увидавши же благочестивия беду сию, начаша окнами за град к Хмелницкому воиску з стен скакати и тако оние спасошося, протчиим же от посеченнних наполнился кладень. Таковую трапезу бедной руси римляне всегда готуют» (Гисторія... Г. Грабянки. -- С. 90-91)., до руйнування храмів і фізичного винищення людей за конфесійною ознакою .

Слід зазначити, що крім «Літопису Величка», де тема міжконфесійного протистояння продовжена фактично до кінця XVII ст., з широким цитуванням документів про стан православ'я на тепер уже польському Правобережжі Флоря Б. Тема межконфессионального противостояния в «Летописи» С. Величко // Вестник церковной истории. -- 2013. -- № 3-4. -- С. 259-269., в інших текстах вона обмежується в основному часами Хмельниччини.

Поляки-католики в історичних наративах представлені «схизматиками», відступниками від православ'я -- «греческого благочестия», «пособниками сатаны» Летопись событий в Юго-Западной России в XVП-м веке. -- С 485.. За версією їх авторів, свій вибір віри поляки зробили свідомо, прийнявши замість православ'я «римские заблуждения» Там же.. Перелік їх злочинів цим не обмежується. Своїми «помилками» вони посприяли відпадінню від православ' я багатьох представників «народу руського», що відвернулись від віри своїх предків. Таким, наприклад, був князь Ярема Вишневецький -- «з руского покоління лях» Бевзо О. Львівський літопис. -- С. 123.. Саме відступників Самовидець вважав найбільш винними в стражданнях свого народу Літопис Самовидця. -- С. 52.. Автор «Літопису Грабянки» також вважав основою конфлікту зміну віри елітою Русі. На його думку, до цього їх спонукали «жены-ляховицы», які відвернули своїх чоловіків -- воєвод і старост -- від православ'я Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- С. 28. Плохій С. Наливайкова віра. Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. -- К., 2005. -- С. 239. Летопись событий в Юго-Западной России в XVП-м веке. -- С. 86. Бевзо О. Львівський літопис. -- С. 104. Межигорская летопись // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси / Под. ред. В.Б. Антоновича. -- К., 1888. -- С. 97.. Відтак конфлікт з поляками в деяких рисах набрав характеру релігійної війни, оскільки повстанці «іншували» й вбачали потенційних ворогів у кожному, хто не є православним .

Головним же злочином поляків стало насадження унії, внаслідок чого, крім католиків, з'являється ще один образ «іншого» -- уніати. Унія, в уявленнях авторів літописів, була не просто «заблуждением» чи «схизмой». Це згубне і злочинне явище, «безбожная и душевредная правилам священныя и отцов наших противная». Якщо католики, попри всі розбіжності, вважалися християнами, то уніати -- це «слуги и предтечи антихристовы, мучающие християн» , «лжехристияне, новые еретики» , а їхня віра -- «химера новоявившаяся», яка заперечує порядок, встанов- лений Богом Гисторія... Г. Грабянки. -- С. 56. Научно-исследовательский отдел рукописей Российской государственной библиотеки (Далі -- НИОР РГБ). -- Ф. 299. -- № 552. -- Л. 198. (Віршований твір Максима Плиски «Сказание о Малой Росіи о бедствіях ее бывших» (1763). Флоря Б. Отражение религиозных конфликтов между противниками и приверженцами унии в «массовом сознании» простого населения Украины и Белоруссии в первой половине XVII в. // Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI -- первой половине XVII в. -- Ч. ІІ: Брестская уния 1596 г. Исторические последствия события. -- М., 1996. -- С. 153-154, 170. Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. -- К., 2005. -- С. 148-149.. Визначення ідентичності вірних унійної церкви теж викликало труднощі у авторів текстів: «то ни лях, а ни рус и от всех заклятый».

Саме на поляків покладалася провина за поділ русі через унію, що порушувало основи самоідентифікації її представників. В основі сприйняття сучасниками релігійності і релігійних конфліктів лежали стійкі уявлення про те, що світ складається з багатьох народів, у кожного з яких є своя віра. Такий стан речей уявлявся природним. Отже, уніати сприймалися козаками як зрадники, що порвали зі своїм народом і втратили право бути частиною русі .

Неприйняття унії пов'язано також і з тим, що православ'я, будучи важливим компонентом ідентичності, через запровадження унії на довгий час зосталося в інституціональному занепаді. Православна церква лише через чверть століття, не без активного втручання козацтва, відновила свою ієрархію в Речі Посполитій спочатку фактично (1620 р.), а потім і в рамках закону (1632 р.). Виходячи з цього, образ унії і її послідовників як «інших» слугував важливим ресурсом для конструювання власної ідентичності. Діяльність перших козацьких ватажків -- Криштофа Косин- ського, Северина Наливайка, а також гетьмана Петра Сагайдачного -- інтерпретувалася в козацьких літописах в контексті боротьби з унією і захисту віри. Тим самим конструювався образ козацтва як нової еліти, покровителя і протектора православ' я, чия роль відводилася раніше православним князям . При цьому легітимізувалися сучасні авторам структура і статус козацької автономії.

Соціальна інтерпретація поляків як «інших» пов'язана з формуванням образів «шляхтича-гнобителя» і жертви -- «народу українського / козацького». Своєрідною персоналізацією поляків у такому контексті є особистий ворог Хмельницького -- чигиринський староста Чаплинський, напад якого на маєтності майбутнього гетьмана став приводом до початку війни. Чаплинський -- «полский опияк», «шевлюга», «своего отечества

45 * *

здраица» -- втілення жорстокості, шляхетського свавілля і судового

безправ'я на південно-східних теренах Речі Посполитої. Опис їх наслідків в козацьких літописах -- ще один спосіб ілюстрації неминучості війни з поляками Летопись событий в Юго-Западной России в ХУП-м веке. -- С. 38-39. Див., наприклад: Літопис Смовидця. -- С. 45.. Найбільш драматично картина польських звірств зображена в «Літописі Грабянки»: «... яко ляхи великия тяжести людем украинским и козакам налагаху насилия, и обиди церквям Божиим творяху... И что есть мучительство фараоне противу поляков тиранству! Детей в котлах ва- ряху, женам сосци древием изгнетаху и иния неисповедимая творяху беди...» Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- С. 31-32..

Для більшої рельєфності образу гнобителя в текстах робиться акцент на польському прагненні до розкоші і надмірностей, на відміну від козацької простоти і скромності. У більшості батальних епізодів присутній детальний опис розкішного польського обозу, обладунків, одягу. «Ляхи аки на веселле, а не на войну собиралися», -- резюмує автор «Літопису Грабянки» Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- С. 55-56; Летопись событий в Юго-Западной России в ХVII-м веке. -- С. 70, 72..

У текстах також можна зустріти твердження про «серебрелюбство» поляків, які воювали за гроші Бевзо О. Львівський літопис. -- С. 117. Петров Н. Разговор Великороссии с Малороссиею (Литературный памятник второй половины ХУІІІ века) // Киевская старина. -- 1882. -- Т. I. -- С. 326. «Саме богатые прежде паны не получали ни гроша из огромных маетностей ... те же которые были победнее, принялись сами пахать и сеять и жены их, прежде боявшиеся выйти на солнце, чтобы не загореть, вязали снопы в июльский полдень» (Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. -- СПб., 1859. -- Ч. І. -- С. 42). М. Костомаров, цитував цей епізод, використовуючи не збережену донині редакцію «Літопису Грабянки»., і про безкорисливість козаків, що захищали не лише свою батьківщину, але й жертвували життям в інтересах інших держав, на користь торжества християнства .

Образ простоти, протиставлений надмірності, не обмежується лише мілітарними аспектами. У текстах з неприхованим сарказмом описуються епізоди побуту польської шляхти або «повоєнні» реалії їхнього життя, коли представники колишньої еліти, які звикли до розкоші, змушені працювати в полі як прості селяни^{5 !1}. Ці сюжети підводять читача до тези про те, що Бог за всі їх злочини упокорив «гордих ляхов» за допомогою козаків, останніх же підніс за їх смиренність і терпіння: «Бог вознес смиренных руснаков, а гордых с престола низложи поляков» Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- С. 48..

Василь Дворецький, київський полковник часів гетьманства Івана Брюховецького, писав у своїй хроніці: «Покол світ стоит, потол русин ляхові не буде братом... нігди, поки світ стоит, ляхом не треба вірити» Мыцык Ю. «Летописец» Дворецких -- памятник украинского летописания

XVII в. // Летописи и хроники. -- 1984. -- М., 1984. -- С. 231.. Це твердження відображає ще один образ поляка -- клятвопорушника, лицеміра, не гідного довіри, на відміну від «простодушного народа нашего» Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке. -- Т. 1. -- С. 84.. «Присмотрись, чительнику, -- пише Самійло Величко, -- в хроники козацкие и полские и узри козацкую невинность, а лядскую до войны причини и хотение» Там же. -- С. 105.. Всі домовленості з поляками не набували чинності через їх віроломство, починаючи від перших козацьких повстань до війни Богдана Хмельницького Бевзо О. Львівський літопис. -- С. 122; Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- С. 29.. Козацькі автори, збираючи всі факти порушення поляками будь-яких угод -- «полское в обетницах и ассеку- рациях непостоянство и обман» Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке. -- Т. ІІ. -- С. 100., привносили нові елементи до ототожнення поляка з «каїновою зрадою», що визначає його архетип в текстах ХУП-ХУШ ст.

Негативний образ поляка, сконструйований в козацьких літописах, використовувався їх авторами для створення образу «антигероя». Для того, щоб його посилити, до характеристик певного персонажа додавалися якісь «польські» конотації. Так, гетьман Іван Виговський одержимий «лядским фортелем и латинской превротностью» Там же. -- С. 76.. Правобережний гетьман Павло Тетеря -- «духу лядского ...единой мысли с Выговским» Мыцык Ю. «Летописец» Дворецких. -- С. 231.. Взагалі, для створення подібного образу досить було показати факти співпраці або симпатії до поляків, що призводило до звинувачень в реваншизмі, прагненні повернути старі порядки, втягти народ в «польское иго». Цікаво, що подібна тенденція збереглася відносно тих діячів, які жили в іншу епоху. Гетьману Івану Мазепі, наприклад, в деяких текстах приписувалося польське походження і всі його «изменичьи» наміри і дії пояснювалися цим фактом Симоновский П. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах. -- С. 116; Кравченко В. Іван Мазепа в українській історичній літературі XVIII -- першої чверті XIX ст. // Mazepa e il suo tempo. Storia, cultura, societa. Mazepa and his time. History, culture, society. -- Аlessandria, 2004. -- С. 264-268..

Польща, поляки, найбільш репрезентативні в текстах, в XVIII ст. вже мали статус «закордону» з досить вузьким спектром відносин з Гетьманщиною і її населенням, та й колишня ворожнеча в повсякденній свідомості втратила свою актуальність У період написання козацьких літописів (кінець XVII -- початок XVIII ст.) в актових матеріалах зустрічаються також визначення «добросусідські» для характеристики відносин між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. Прикладом може слугуватии листування новообраного гетьмана Івана Мазепи і коронного гетьмана Станіслава Яблоновського. У листах Мазепи запорукою таких відносин виступають «прилеглость рубежей», умови Вічного миру а також «общий християнства неприятель -- бусурмане» (Листи Івана Мазепи. -- Т. 1: (1687-1691) / Упоряд. та автор передм. В. Станіславський. -- К., 2002. -- С. 88; Т. 2: (1691-1700). -- К., 2010. -- С. 625).. Але існував наративний образ, який сприяв кристалізації уявної спільноти «козацький малоросійський народ». Цей народ, в зіставленні з поляками-католиками, захищав православ'я і протистояв експансії католицької «схизми» і уніатства. Його образ конструювався, виходячи з потреб пояснення війни з поляками. Для цього використовувався міф «зрадженного побратимства», який мав у своїй основі етногенетичні уявлення про спільне коріння і докази зради поляків. З останнім корелювалися всі їх негативні характеристики, виходячи з конфесійного, соціального, морально-етичного аспектів. Їм усім відповідно протиставлялися позитивні характеристики колективного «ми». При цьому поняття «поляки» і «Польща» в текстах розмежовувалися. Польща як образ легітимної держави, разом з монархом -- одне з джерел і гарантів прав і вольностей, категорія нейтральна або позитивна в оціночних судженнях.

Росіяни («москва», «росияни», «великоросияни», «москали»)

Якщо сприйняття поляків як представників іншого етносу, соціальної групи, конфесії досить легко визначити в козацьких літописах, то аналогічне визначення росіян викликає деякі труднощі. По-перше, вони набагато рідше згадуються на сторінках цих текстів. Більшість маркерів, опозицій «ми» -- «вони», застосовуваних раніше, тут вже не діють. Наприклад, ми не зустрінемо ніде згадок спільного походження або ж періоду спільної давньої історії. Можна припустити, що для авторів факт такого споріднення був очевидним, однак наявність хазарського міфу, інтерпретація спадщини Русі свідчать про інше. Відсутня також, з об'єктивних причин, констатація відмінностей за конфесійною ознакою.

У козацьких літописах все ж можна позначити точки зближення, якими є загальна православна віра і монарх. Головною причиною вибору гетьманом Хмельницьким московської протекції, при наявності турецької, польської, шведської альтернатив, було православ' я московського государя. Це постійно підкреслюється в усіх козацьких літописах, творці яких покладали на царя місію захисника церкви і всіх православних, щедрого дарувальника. У листі гетьмана П. Дорошенка до запорожців, цитованому в «Літописі Величка», вказується на мотивацію його попередника Хмельницького, який «поддался Его Царскому Величеству не - - ~ 62 для какой иншои нужды, а тылко для единой веры грекорускои» .

Але православ'я в історичних наративах Гетьманщини пов'язане переважно з монархом. Ми практично не зустрінемо тут, на відміну від іншої традиції -- «Синопсиса», тотожності на основі віросповідання між жителями Гетьманщини та Московського царства. Тобто, православ'я його мешканців не заперечується, однак і увага на ньому як факторі єдності між двома народами не акцентується. Воно опосередковане перш за все владою загального монарха, його православною вірою Летопись событий в Юго-Западной России в XVП-м веке. -- Т. ІІ. -- С. 298. Уявлення про царя як захисника православ'я не є винаходом козацьких авторів. Спочатку його активно розвивало грецьке духовенство. Прийняття московським царем Іваном ^ царського титулу підвищило його статус у сприйнятті грецького духовенства, зокрема, Хіландрского монастиря на Афоні, ктиторство над яким, що раніше було прерогативою візантійських імператорів і сербських царів, перейшло до московського царя (Див.: Ченцова В. Ктиторство и царский титул: Россия и Хиландрский монастырь в XVI веке // Славяноведение. -- 2014. -- № 2. -- С. 15-16). Маршрут поїздок в ХМІ-ХУП ст. представників грецького кліру за «милостинею» в Москву проходили через Річ Посполиту, що, безсумнівно, вплинуло і на сприйняття царя як захисника православ' я серед духовенства Київської митрополії, львівських братчиків (Див.: Затилюк Я. Київські посольства XVII ст. з мощами князя Володимира до Москви // Україна в Центрально- Східній Європі. -- Вип. 15. -- 2015. -- С. 172-173).. Тим більше немає достатніх підстав стверджувати про «воображаемое русское сообщество» Даний термін запропонував російський дослідник Дмитро Стєпанов як елемент уявлень еліти Гетьманщини про її спорідненість з елітою Московського царства (Див.: Степанов Д. «Русское», «малороссийское» и «московское» в представлениях элиты Гетманщины в 50-60-е годы XVII века // Славяноведение. -- 2012. -- № 4. -- С. 20). на основі спільної віри і походження.

У текстах рідко можна знайти згадки власне про росіян як представників окремого етносу. Кілька разів зустрічаються визначення «люди московского народа», «московитянин», «москали», «москва», а також похідні від останнього -- «одежда московская» Літопис Самовидця. -- С. 135. або навіть -- «выбранил по-московски матерно» Летопись событий в Юго-Западной России в XVП-м веке. -- Т. 1. -- С. 375.. Вони відносяться переважно до епізодів з описом подій другої половини XVII ст. Ближче до кінця століття, а також в сюжетах з XVIII в. до вжитку входять етноніми «великоросияне», «росия- не» Визначення «Великоросія» и похідний від нього етнонім «великоросіяни» вперше з'являються в «Палінодії» (1622) (Див.: Неменский О. Воображаемые сообщества в

«Палинодии» Захарии Копыстенского и «Обороне унии» Льва Кревзы // Белоруссия и Украина. История и культура. Ежегодник 2005/2006. -- М., 2008. -- С. 52).. Етнонім «москали» тепер уже втрачає своє нейтральне значення, набуваючи статусу негативного або зневажливого. Його вживання переважно пов'язане з документами антиімперського спрямування -- наприклад, в універсалах «татарського» гетьмана Петрика Іваненка Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке. -- Т. ІІІ. -- С. 456.. Втім, опис спільної облоги турецької фортеці Кизи-Кирмен (1695) у «Літописі Величка» супроводжується ремаркою про те, що участь в акції, крім козаків, брали і «наши браття москали» Там же. -- С. 501..

Незначущість суто етнічного сприйняття північно-східних сусідів в українських текстах можна пояснити переважанням уявлень про них як репрезентантів держави. Саме в такому аспекті вони найчастіше з'являються на сторінках наративів -- в образі воєвод, імперських чиновників, солдатів гарнізонів і армій, що беруть участь в спільних походах. В останньому випадку чітко розмежовуються «ми» -- «козацкое / малоросий- ское войско», «наше войско», і «вони» -- військо «московское», «велико- росийское», «государское». Втім, для протиставлення турецько-татарської загрози фіксуються також означення «наші війська» для маркування себе і своїх союзників Sysyn F. The Image of Russia and Russian-Ukrainian Relations in Ukrainian Historiography of the Late Seventeenth and Early Eighteenth Centuries // Culture, Nation and Identities. The Ukrainian-Russian Encounter (1600-1945). -- Edmonton; Toronto, 2003. -- P. 139, 140. Детальніше про сприйняття Російської держави в історичних наративах XVII- XVIII ст. див.: Sysyn F. The Image of Russia and Russian-Ukrainian Relations in Ukrainian Historiography of the Late Seventeenth and Early Eighteenth Centuries. -- P. 108-143.. Для позамілітарних визначень автори літописів використовували категорії, засновані на принципах підданства. Звідси -- «ми» -- ті, що проживають на території автономії, Гетьманщини, «люди гетманского регименту», «вони» -- «государевы люди», «царские люди», що належать до іншої системи владної субординації.

Політика держави -- Московського царства, Російської імперії -- по відношенню до автономії сприймалася через призму їх дій, тому що саме вони її представляли . Сприйняття росіян як етносу, таким чином, замінюється рецепцією Росії як держави. В основі цього сприйняття лежав все той же концепт прав і вольностей, який був своєрідним мірилом ефективності політики центру стосовно Малоросії і її народу. Але слід зазначити, що московські монархи, які виступали гарантом прав і вольностей, так само, як і польські королі, рідко позиціонувалися в негативному світлі. Всі прорахунки в політиці, що вступали в протиріччя з правами автономії, як правило, перекладалися на безпосередніх виконавців -- представників російської адміністрації. Однак при цьому не наголошувалося на їх «російськості». На відміну від образів окремих польських вельмож (Данило Чаплинський, Ярема Вишневецький та ін.), негативні конотації яких етнічність лише підсилювала. Контакти з польською шляхтою як соціальним станом мали глибокий історичний досвід, на відміну від росіян, знайомство з якими починається лише з другої половині XVII ст. Впродовж існування Гетьманщини досвід співіснування з ними відбувався переважно в рамках відносин між місцевим населенням та представниками адміністрації, військовими. Така особливість контактів ускладнювала етнічне сприйняття росіян в текстах літописів, яке зводилося до персональних або корпоративних образів -- солдатів, воєвод, чиновників тощо .

Одним з доказів цього є сюжет про московських воєвод, призначених царським урядом в міста автономії. Спочатку в текстах вони сприймаються як проекція царської влади, покликаної захистити Гетьманщину від зовнішнього вторгнення. Незабаром, у міру розширення воєводських повноважень і все більшого втручання у внутрішні справи автономії, вони перетворюються на ворогів, що загрожують традиційним правам і вольностям. Козацькі літописи описують картини свавілля воєводських адміністрацій, від яких страждав «вольный народ малоросийский». У «Літописі Граб'янки» опис здирств московських воєвод нагадує аналогічну картину дій поляків напередодні Хмельниччини . Крім воєвод -- основних фігурантів конфлікту, винуватцем його посилення визнано гетьмана Івана Брюховецького. Саме він звинувачувався в отриманні особистих майнових і владних преференцій, боярського титулу під час свого візиту в Москву в 1665 р., а натомість «древние волности малоросийские безумно уничтожил, допустил непредусмотрително быти воеводам московским во всех городех... которые господствовали с великим и недишкретным малоросийским отягощением» . Повстання проти воєвод, що охопило Лівобережжя, в українських літописних текстах сприймається по-різному -- У документах політичного розшуку, в яких, серед іншого, зафіксовані різного роду висловлювання про ставлення місцевого населення до «великоросів», «москалів», «людей народу московського», що перебували в Гетьманщині, також не знаходимо інших характеристик, крім як сприйняття їх носіями певних управлінських, адміністративних або військових функцій (Див. наприклад: Российский государственный архив древних актов. -- Ф. 7. -- Оп. 1. -- Д 280. -- Л. 377; Оп. 1. -- Д. 1042. -- Л. 3; Ф. 124. -- Оп. 1. 1716. -- Д. 41. -- Л. 5; Ф. 248. -- Оп. 3. -- Д. 112. -- Лл. 580-588; Оп. 41. -- Д. 3531. -- Лл. 520-536; Оп. 29. -- Д. 1766. -- Лл. 14-20; Д. 1793. -- Лл. 55-60). Лазаревский А. Опущенная из печати страница из Грабянкиной летописи // Киевская старина. -- 1894. -- № 11. -- С. 297-300. При издании памятника в 1854 г. цензура отбросила сюжет о воеводах. Летопись событий в Юго-Западной России в XVП-м веке. -- Т. ІІ. -- С. 134. від нейтрального опису фактів вигнання «москви» з міст Межигорская летопись // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. -- С. 99. до уподібнення цих подій війні Хмельницького за відновлення прав і вольностей Летопись событий в Юго-Западной России в XVП-м веке. -- Т. ІІ. -- С. 96. Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев [Лизогубовская летопись] // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. -- К., 1888. -- С. 56. Короткий опис Малоросії (1340-1776) / Упоряд. А. Бовгиря. -- К., 2012. -- С. 113-115.. Однак у викладі авторів цар знаходиться поза конфліктом. Навпаки, він невдовзі дарував нові права малоросійському народу в договірних статтях, затверджених при обранні гетьмана Дем'яна Многогрішного.

Подібним же чином у текстах XVIII ст. описується діяльність малоросійських колегій, що складалися переважно з російських чиновників, які керували автономією в періоди безгетьманства. Акцентування на негативних наслідках діяльності першої Малоросійської колегії (17221728), що полягали в «помордовании невинных людей» і жорстокій економічній експлуатації , супроводжується також коментарями про її ліквідацію та відновлення гетьманства. Цей акт в текстах пов'язується виключно з монаршою волею і ставиться в заслугу молодому імператорові Петру ІІ . Друга Малоросійська колегія, діяльність якої пов'язана з не меншим негативом, також була скасована волею монарха -- Єлизавети Петрівни, що мала «особливую любовь к народу малоросийскому» Там само. -- С. 128..

Деструктивна роль царського уряду, його централізаторської політики відносно Гетьманщини в текстах персоналізується образами окремих особистостей. Серед них князь Григорій Ромодановський, Олександр Мен- шиков, Бурхард Мініх. Перший з них -- персонаж сюжетів XVII ст., винуватець «бед украинских», який уособлював насильство над мирними обивателями під час військових акцій проти гетьмана Виговського Літопис Самовидця. -- С. 78-79; Летопись событий в Юго-Западной России в ХУП-м веке. -- Т. 1. -- С. 319.. Двоє інших -- репрезентанти XVIII ст. -- пост-полтавського періоду, позначеного подальшим занепадом української автономії. Князь Меншиков в текстах того часу -- також символ жорстокості стосовно мирного населення, репресій, спровокованих виступом Мазепи, головний ініціатор і винуватець знищення міста і гетьманської резиденції -- Батурина. До того ж, він опонент автономного устрою, сильної гетьманської влади, «нашей украинской отчизны недоброхот» [Чернігівський літопис] // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. -- Ф. VIII. -- № 147м/56. -- Арк. 101 зв.. В очах старшини -- еліти того часу, він «пирожник» і фаворит -- «государев царедворец», який досяг свого статусу не знатністю й заслугами, а хитрістю і підступом. Його падіння і смерть сприймалися не без втіхи: «... Ненасытный был, однако халупою, сказуют, в холодном Березове житие скончил и сажень земли толко телу своему занял. Да и то вглубь», -- писав автор «Лизогубівського літопису» Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев [Лизогубівський літопис]. -- С. 52. Короткий опис Малоросії (1340-1776). -- С. 126; Літопис Самовидця. -- С. 45. Літопис Самовидця. -- С. 135. Короткий опис Малоросії (1340-1776). -- С. 120.. Тут також присутній натяк на численні факти захоплення Меншиковим земель в Гетьманщині задля особистого збагачення.

Негативний образ Мініха, як представника адміністрації, репрезентанта держави, був пов'язаний з його зневажливим ставленням до козацьких військових формувань, що брали участь у війні з турками. Так, Григорій Покас основні звинувачення у його бік зводив до демонстрованої ним «злобной ненависти к малоросийскому народу». Саме тому Мініх, за словами автора, завдавав всіляких кривд населенню, обтяжував його непомірними військовими постоями, експропріаціями продовольства, худоби. Козаків же, що воювали під його зверхністю, фельдмаршал взагалі не вважав військом та змушував прислуговувати своїм солдатам в якості банщиків, кухарів, піддавав знущанням, «каковы пленники у самых бусурман никогда не терпят», а під час загострення бойових дій кидав їх на найнебезпечніші ділянки на вірну смерть. Опис становища козаків тут дуже нагадує аналогічну картину їхніх поневірянь під польським пануванням.