Уявлення про "інших" в історичних наративах Гетьманщини (кінець XVII-XVIII ст.)

Контрастом діяльності кожної з названих осіб для авторів служили образи російських монархів. У XVII ст. їх представляли московські царі Олексій Михайлович і Федір Олексійович, який «любов к народу нашему имел» . Пожадливі устремління Меншикова стримував цар Петро І. Доблесть і військові таланти козаків, знехтувані Мініхом, гідно оцінювалися імператрицею Анною Іоанівною .

Слід все ж зазначити, що Величко дозволяє собі кілька негативних характеристик на адресу царственних осіб. Так, відповідальність за розділ України по Дніпру, згідно з Андрусівським мирним договором, між Московським царством і Річчю Посполитою, він покладає в тому числі і на московського монарха. Засуджуючи його за порушення взятих на себе зобов'язань, літописець констатує: «... ласка Его Царского Величества переменилась. Отдал нас полякам, аки безсловесных ничего не ведающих скотов». Тому саме з царського дозволу «отчизна наша была разделена и вринута в первобытное лядское состояние» Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке. -- Т. ІІ. -- С. 298-299.. Величко також засуджує централізаторську політику Петра І, який обіцяв «такими волностями малоросиян ударствовати, яковими нихто з подданых под светом у своих монархов, не мел похвалитися. Однак з тоей обетницей удержавшись...». Замість цього цар «на чаяние Малоросии мимо древния права и волности Войска Запорожскаго и народа Малоросийского, вместо гетмана устроил Малоросийскую колегию и збори розние, нигди пред тим небивалие, уничтожил и обременил зело всех как шляхецкой козацкой яко и пос- политой кондицеи сущих» Там же. -- С. 519. До того ж, Величко дозволяв собі робити зауваження щодо деталей зовнішності монарха, що було певним проявом десакралізації: «... власов был з натури рудих, обаче всегда черно фар- буемих [о чем] мало кому сведомо.. ,» Там же. -- С. 513..

У козацьких літописах сприйняття московського монарха і держави не тотожне їх польським аналогам. Якщо цар або імператор визнається сувереном, то ніхто з козацьких авторів не вважає Російську імперію і тим більше Московське царство своєю вітчизною, на зразок Речі Пос- политої Сприйняття Речі Посполитої як «вітчизни» має свою наративну традицію, представлену, крім козацьких авторів, творами православних інтелектуалів -- Захарія Копис- тенського, Феодосія Софоновича і багатьох інших (Див.: Таирова-Яковлева Т. «Отечество» в представлениях украинской казацкой старшины конца XVII -- начала XVIII веков // Journal of Ukrainian Studies. -- 2009. -- Vol. 34. -- С. 453-459; Sysyn F. Fatherland in Early Eighteenth-century Ukrainian Political Culture // Mazepa and his time. History, culture, society / Ed. by Giovanna Siedina. -- Alessandria, 2004. -- P. 39-53; Довга Л. Поняття «отчизна» в українських проповідях другої половини XVII ст. // Пилип Орлик: життя, політика, тексти / Матеріали Міжнародної наукової конференції до 300-річчя Бендерської конституції 1710 р. -- К., 2011. -- С. 108-117. Камінський С.А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів (1505-1795). Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. -- К., 2011. -- С. 66-84.. Напевно, це пояснюється тим, що з ними українців не поєднував значний період загальної історії. Річ Посполита, крім того, що включала Польщу, Литву і українські воєводства, ще й мала в своєму сеймі рівноцінне представництво земель через єдину правову систему, виборність короля, участь провінцій в політичному житті на рівні місцевих сеймиків. Відповідно поняття «вітчизна» багато в чому ґрунтувалося на цьому комплексі . У російській же традиції «вітчизна» мала зовсім інше змістове наповнення -- «отчина», як право володіння територією в силу династичних, спадкових прав. Подібне трактування зустрічається іноді в актових матеріалах Гетьманщини, яка іменується «отчина Его Царского Величества» для підкреслення лояльності монарху.

Сприйняття Москви, Московського царства як держави варіюється від нейтрального до негативного. Події, що відбуваються безпосередньо в Московському царстві, -- повстання, зміна правителів, цікавлять козацьких авторів, перш за все, в контексті історії їх власної батьківщини Sysyn F. The Image of Russia and Russian-Ukrainian Relations in Ukrainian Historiography. -- P. 131, 141.. Перші згадки в козацьких літописах Московського царства фіксуються в сюжетах про зовнішньополітичну активність Богдана Хмельницького. Тут Московське царство -- «отчина» царя, якому гетьман готовий присягнути на вірність. У «Конституції» Пилипа Орлика (1710) персона монарха недоторканна, але його держава -- «Москва» часто зображується в негативному контексті. Саме держава, а не її правитель, винна в пригніченому стані автономії: «Государство Московское многими изобретенными способами усилувало права и волности войсковые собою потвер- женые, надвередити и до конца разрушити, а на народ волный козацкий, собою никогда незавоеваный, неволничое ярмо вложити» Пакти і конституції Української козацької держави. -- К.; Львів, 2011. -- С. 81. Кононенко В. Казацко-московские отношения в оригинале текста договоров и постановлений 1710 г. -- С. 79-80.. З Московським царством пов'язані вкрай негативні визначення: «московское ярмо», «московская неволя», «московское иго» .

Найбільш яскравий приклад розмежування категорій «держава» і «монарх» спостерігаємо в віршованому історичному творі авторства Семена Дівовича «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762), де відносини двох політичних суб'єктів представлені в формі персональної унії на чолі із спільним монархом. «Не тебе. Государю твоему поддалась, / При которых ты с предков своих и родилась. / Не думай, чтоб ты сама была мой властитель, / Но государь твой и мой общий повелитель. / А разность наша есть в приложенных именах. / Ты Великая, а я Мала... Петров Н. «Разговор Великороссии с Малороссией» // Киевская старина. -- 1882. -- Т. І. -- С. 342.. Семен Дівович також розрізняє «своїх» і «чужих». Малоросіяни в ряді сюжетів вирізняються скромністю, на відміну від представників Велико- росії, яким притаманна зарозумілість. Автор намагається підважити ті стереотипи, на основі яких багато в чому формувався образ «іншого» -- жителя Гетьманщини в російському середовищі того часу. Домінантами такого сприйняття часто виступали «изменник» і «мазепинец» Kappeler A. Mazepintsy, Malorossy, Khokhly: Ukrainians in the Ethnic Hierarhy of the Russian Empire // Culture, Nation and Identity. The Ukrainian-Russian Encounter (16001945). -- Edmonton, 2003. -- P. 163-165; Бовгиря А. «Мазепинец», «измена», «изменник» в суспільному дискурсі XVIII ст. // Історіографічні дослідження в Україні. -- 2017. -- Вип. 27. -- C. 119-129.. Дівович устами персоніфікованої Малоросії доводить, що зрадників у великоросійській історії було набагато більше, а числом вірних своєму суверену Малоросія перевершує свою опонентку -- Великоросію.

Ставлення до Росії як державі стали більш складними після ліквідації автономного устрою Гетьманщини. Наприкінці XVIII ст. Василь Ломи- ковскій -- онук «мазепинця», генерального обозного Івана Ломиковского, пише в своїх «Припасах до малороссийской истории», висловлюючи думку багатьох своїх сучасників: «Когда родная дочь Малороссия присоединилась к матери свой Великороссии, то Россия стала страшная всем соседям и с того только времени стала восходить на верх славы и величия. Не взирая на сие, из предразсудков и зависти, обращалась с родной сестрой как мачеха с падчерицой» [В. Ломиковский, «Припасы к малороссийской истории»] // НБУВ. ІР. -- Ф. І. -- № 54671. -- Арк. 119..

Таким чином, у сприйнятті росіян авторами козацьких літописів можна позначити дві складові -- уявлення про власне жителів Московської держави і рецепцію цієї держави. Остання, в свою чергу, містить два компоненти: образи монархів та «государевих людей», представників адміністрації. Незначні відомості про «московитів» / «москалів» / «вели- коросіян» не дають достатньо інструментів для реконструкції їхнього образу як «інших» в уявленнях ранньомодерних авторів. Про нього можна лише говорити на рівні етнонімів, поодиноких відомостей про одяг, мову тощо. Образ росіян мав особливе значення в умовах інтеграційної політики імперії, яка загрожувала існуванню автономного устрою. Отже, автори творів намагалися визначати відмінність свого народу через вживання дефініцій «московские люди», «московский народ», «москали», «великоросияни».

Особливість їх сприйняття в порівнянні з іншими етносами, перерахованими в даній статті, полягає, перш за все, в низькому рівні ворожості -- як представників однієї віри і суб'єктів спільної держави. При цьому негативні характеристики окремих осіб не екстраполюються на загал. Незначна обізнаність про своїх сусідів може пояснюватися порівняно недовгим періодом спільної історії і обмеженістю контактів між двома народами. Для жителів Гетьманщини і авторів образ росіян був опосередкований державою -- Московським царством, Російською імперією, яка за короткий період справила значний вплив на автономні структури. Тому колективні образи репрезентантів цієї держави -- воєвод, імперських чиновників, царедворців -- представлені в наративах незрівнянно більше. Ці образи врівноважував монарх, рецепція якого базувалася на православ'ї й уявленнях про нього як суверена, гаранта прав і вольностей.

В їх основі також лежав «малоросійський концепт», вибудуваний на основі ідей про Великоросію і Малоросію як рівноправних суб'єктів, об'єднаних владою загального монарха Див. детальніше про концепт малоросійської ідентичності: Kohut Z. The Question of Russo-Ukrainian Unity and Ukrainian Distinctiveness in Early Modern Ukrainian Thought and Culture // Culture, Nation and Identities. The Ukrainian-Russian Encounter (1600-1945). -- Edmonton; Toronto, 2003. -- P. 70, 72, 79-80, 85. Див докладніше про побутування концепту «antemurale christianitatis» в польській і українській традиції: Бережная Л. «Казацкий бастион» XVII века -- взгляд изнутри и снаружи // Religion und Integration im Moskauer Russland. Konzepte und Praktiken, Potentiale und Grenzen. 14-17 Jahrhundert. -- Wiesbaden, 2010. -- S. 269-297; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -- К., 2005. -- С. 442-443; Tazbir J. Od antemurale do przedmurza, dzieje terminu // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. --. З боку тодішньої еліти Гетьманщини цей концепт був своєрідним проявом мультилояльності, неможливої в епоху націоналізму, яка в XVIII ст. поєднувала боротьбу за автономні права та лояльність монарху.

Турки, татари («бусурмани»)

Якщо спробувати скласти рейтинг толерантності народів, найбільш згадуваних в історичних наративах Гетьманщини, то на його вершині виявляться росіяни, за ними слідуватимуть поляки, на самому ж низу рейтингу опиняться турки, татари і євреї. Для людини ранньомодерного часу питання віри, конфесії було вирішальним в конструюванні образу «іншого» Тому, наприклад, поляки, попри конфлікти, що позначали періоди спільної історії, сприймалися більш толерантно, як представники Pax Christiana, хоч і «схизматичної» її гілки. Належність же до віросповідання, альтернативного християнству, однозначно позиціонувала його суб'єкта як чужого і ворожого.

Для інтелектуалів XVII-XVIII ст. турки і татари були «іновірцями», «бусурманами», представниками ворожої релігії -- ісламу, ставлення до якої сформувалося в європейській традиції набагато раніше. Образ ворога посилювався також їх приналежністю до ворожих держав -- Османської імперії і Кримського ханату. Турецько-татарський світ в тогочасних уявленнях був втіленням кочового сходу -- джерела постійної загрози. Його представники також були «вигідними» «іншими», які сприяли не лише усвідомленню своєї приналежності до спільноти «ми -- християни», а й допомагали створенню міфологеми «ми -- захисники християнства». Остання спиралася на концепцію «antemurale christianitatis», широко уживану польськими авторами XVI-XVII ст., згідно з якою Польща, Річ Посполита репрезентувалися передовим форпостом християнства на шляху ісламської загрози .

Ряд історичних наративів починаються або містять сюжети про перших козацьких ватажків -- Предслава Лянцкоронського, Дмитра Байду- Вишневецького, Богдана Ружинського та ін. Головна їх тема -- перемоги над турками і татарами: звільнення ясиру, успішні військові акції в Криму й Анатолійському узбережжі. Ця боротьба також сприяла інституціа- лізації козацького війська, його перетворенню з розрізнених ватаг в мілітарну силу, над якою «не возгнушались из высоких фамилий персоны быти гетманами»№ 29. -- 1984. -- С. 167-184; Lessen K. Komu mila calosc Ojczyzny. Swiadomosc i aspiracje polityczne kancelistow kozackich (1670-1720). -- Warsawa, 2013. -- С. 136-139; Knell P. Poland as «Antemurale Christianitatis» in the Late Middle Ages // The Catholic Historical Review. -- 1974. -- Vol. 60. -- № 3. -- P. 381-401.

99 Короткий опис Малоросії (1340-1776). -- С. 32.

100 Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- С. 83-84, 95., здатну виконати функції захисників південних кордонів Речі Посполитої і всього християнства. Таким чином, концепція «апїешигаіе сЬпвбапНайв» набуває нового прочитання -- крім свого основного значення, вона починає сприяти також формуванню нової ідентичності в умовах зовнішньої асиміляції. Згідно з вдосконаленою концепцією, козаки -- кращі представники «народа малоросийского», за свої заслуги перед «вітчизною» Річчю Посполитою, яку вони захищають від ворогів держави і християнства, повинні отримати гарантію недоторканності своїх прав і вольностей, а також всього «малоросийского народа».

Ця ж концепція використовувалася як додатковий аргумент у відстоюванні автономних прав в умовах імперської інтеграції. У козацьких літописах акцентується увага на протистоянні козаків ісламській експансії, вони виступають як захист інтересів московського царя. Для прикладу можна навести сюжет про Богдана Хмельницького, який всіляко перешкоджав планам своїх союзників -- кримського хана і турецького султана -- об'єднати сили проти Московського царства. Саме позиція Хмельницького, на думку автора «Літопису Граб'янки», вберегла царство від нового вторгнення . У цьому ж контексті слід розглядати опис участі козацького війська в Чигиринських війнах, кримських походах, облозі і взятті Азова, російсько-турецьких війнах середини XVIII ст.

Для авторів другої половини XVIII ст. військове протистояння з Туреччиною було не менш важливими, ніж Хмельниччина для Величка або Самовидця. Так, Максим Плиска в 1763 р. ототожнював часи повстання проти поляків і боротьбу з турками XVIII ст.: «:...сии баталии совокуплены были и яко славного гетмана Малоросийского Богдана Хмелницкого, который спас Малоросию от поляков, так и сии баталии про честь и удаль росийскаго народа, храбрость и отвагу и вечную их славу с которих впервых пишу». Тема турецьких воєн присутня в більшості творів, написаних в середині -- другій половині XVIII ст. Різниця між ними полягає в ступені детальності висвітлення подій. Але загальний напрям сюжету ґрунтується на двох головних аспектах. Перший з них -- участь козаків у військових діях, їх доблесть, героїзм. Для авторів, які самі нерідко виступали свідками і учасниками військових дій, головним було показати незамінну і важливу роль у них підрозділів Гетьманщини. Другий аспект, на якому наголошується в текстах, полягав у висвітленні драматичних наслідків війни для господарства і населення Гетьманщини, що страждало від постійних експропріацій худоби, зерна, участі в будівництві різних фортифікаційних споруд, обтяжливих військових постоїв Научно-исследовательский отдел рукописей Росийской государственной библиотеки. -- Ф. 299. -- № 552. -- Л. 146 об.-147. Короткий опис Малоросії (1340-1776). -- С. 126, 146-167. Летопись событий в Юго-Западной России в XVП-м веке. -- Т. І. -- С. 451. Там же. -- Т. ІІ. -- С. 477.. Зазначені сюжети повинні були служити певною реабілітацією за виступ Мазепи, а також представляти перемогу козацького війська, ефективність автономного устрою Гетьманщини, її провідну роль у військових перемогах імперії.

Турецько-татарський фактор спонукав творців історичних текстів в окремих сюжетах змінювати акценти свого ставлення до польсько- козацькому конфлікту. Він виходив за рамки власне боротьби за автономні права і вводився в контекст протистояння ісламського та християнського світів. Війна з поляками представлялася як найбільш вигідна «бусурманам», для яких будь-який конфлікт між християнами ставав «потехою немалою» . Будь-які чвари в християнських державах використовувалися ними для досягнення своїх цілей . Тому зусилля, спрямовані на досягнення єдності в християнському світі, сприймаються позитивно.

У козацьких літописах є місце і позитивним сюжетам сприйняття татар і турків, що становить виняток з фронтирного дискурсу. Автори, описуючи окремі події, погоджувалися ігнорувати тему одвічного протистояння християнства та ісламу лише задля єдиного -- утвердження прав і вольностей. Союз Хмельницького з кримським ханом -- вимушений, але абсолютно необхідний для боротьби з поляками, на що вказував сумний досвід попередніх козацьких військових кампаній Летопись событий в Юго-Западной России в XVП-м веке. -- Т. І. -- С. 86..

У більшості текстів цей етап політики Богдана Хмельницького описується через констатацію самого факту: «орду на допомогу закликав», «з ордою поеднался». А також через інформацію про спільні воєнні дії проти коронного війська. Лише в «Літописі Величка» обставинам союзу приділено більше уваги. Величко докладно описує привітний прийом Хмельницького ханом в Бахчисараї, «у котрого якаясь особливая внут- рняя симпатия и прихильность ку козакам была» Там же. -- С. 48.. Хан, дізнавшись, що час посольства збігся з Великоднем, прирівняв християнське свято з «байрамом великим», сердечно привітав гетьмана і його супутників, влаштувавши їм розкішне застілля. Прощаючись, хан щедро обдарував учасників делегації та особливо Хмельницького: «Нибы сын от отца изобилно был одарен и вспоможен» Там же.. Продовженням цього сюжету у Величка стало зображення привітного прийому перекопського мурзи Тугай-бея на Запорожжі Там же. -- С. 54. Там же. -- С. 298..

Пізніше, при описі обставини іншого союзу -- прийняття османської протекції Петром Дорошенком, для доказу справедливості дій гетьмана використовується прецедент Хмельницького, а також необхідність захисту «отчизны Украинской» в умовах, коли християнські монархи -- польський король і московський цар -- посприяли її розділу .

Це виключення пов'язане, перш за все, зі сприйняттям татар як союзників у боротьбі проти поляків, за принципом «ворог мого ворога -- мій друг». Зміна політичної кон'юнктури, за якою послідували зрада татарами своїх союзників, закулісні переговори з поляками, дає підставу козацьким авторам визначати їх, подібно до поляків, підступними і зрадливими. На тлі татар і турків вигідно відрізнялися «ми» -- вірні союзницькму обов'язку, незважаючи на втрату свого іміджу від альянсу з іновірцями.

Але навіть благородна мета, на думку авторів козацьких літописів, не могла служити достатнім виправданням дружби з мусульманами: «Нестатечная приязнь вовка с бараном, так християнинови с бусурманом» Літопис Самовидця. -- С. 59.. Означена цитата з «Літопису Самовидця» в цілому визначала оцінку цього сегмента зовнішньополітичної активності гетьмана Хмельницького. Для Самовидця союз з «бусурманами» протиприродний, спрямований на «спустошеніе християнства». Подальші дії гетьмана і його нових союзників проти християнської, до того ж православної Молдавської держави лише підтверджують позицію автора Там же. -- С. 60..

Величко в своєму тексті також змінює своє ставлення до недавніх союзників, описуючи їх спустошливі набіги у Правобережну Україну.

Для створення негативного образу татар він використовує так звану «Сатарову повість» -- трансформовану поему італійського поета Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим» (1575 г.) Поема «Звільнений Єрусалим» (1575) була відома в Україні через польський переклад Петра Кохановського (1566-1620), який в XVII ст. витримав три видання. Існував й український переклад поеми (Тассо Т. Действія Кгоффреда или Іерусалиму свобожденного // Українська поезія середини XVII ст. -- К., 1992). На думку В. Соболь, Величко користувався польським перекладом (Соболь В. «Літопис» С. Величка як явище українського барокко. -- Дніпропетровськ, 1996. -- С. 49).. Величко спирається на її сюжет для розкриття теми внутрішнього протистояння і громадянських воєн в сучасній йому Україні. Один з персонажів повісті -- Люцифер заявляє, що «русо-хазары паче иных народов суть нам своим благочестием и рицерством тяжки и несносны». Для їх повного знищення він залучає своїх слуг. Найголовнішим і вірним серед них був хан Батий, а також диявольські підручні -- «сарацини і агаряне», основним завданням яких було знищення «благочестивого» народу. Таким чином, ворожнеча з татарами набувала, крім релігійного, політичного й історичного підґрунтя. У більш яскравих формах останній аспект проявляється в листі Хмельницького до кримського хана, цитованого автором «Літопису Гра- б'янки». Гетьман дорікає хану за віроломство по відношенню до своїх предків -- «праотцев племени нашого Козаров», яких татари «жестокими бранми в конец погубивши», донині продовжують проживати в Криму, на їх прабатьківщині Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- С. 142..

Поруч з татарами -- «кримськими вовками» негації удостоюються їх покровителі -- турки. У «Літописі Величка» «турчин -- явственный враг християнский», «прирожденную к нам имеючий злобу», «византийский смок, всегда крви христианской жаждущий», «лютейший варвар», «ненасытный змий», «фракийский смок» Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке. -- Т. ІІ. -- С. 344, 358.. Визначення «вовк» і «дракон» стосовно татар і турків відноситься до польської традиції кінця XVI -- початку XVII ст. Ці образи зустрічаються також в хорватській літературі того часу Пилипенко В. Перед лицем ворога. Польська антитурецька література середини XVI -- середини XVII ст. -- К., 2014. -- С. 139-141; Mrozowski P. Wyobrazenie wroga w dawnej Polsce w swietle sredniowiecznych i nowozytnych zrodel ikonograficznych // Wyobrazenie wroga w dawnych kulturach. -- Warszawa, 2008. -- S. 185-197; Borowiec A. Turcy w literaturze chorwackiej wiekow dawnych // Wyobrazenie wroga w dawnych kulturach. -- Warszawa, 2008. -- С. 197-204..

У текстах козацьких літописів практично відсутня інформація про турків і татар поза мілітарним контекстом. Вони майже завжди уособлюються з образом «людей війни». Незважаючи на досвід мирних від- носин між населенням Гетьманщини і Криму, ці процеси не знайшли відображення в наративах. В основному мешканці півострова, навіть мирні, -- джерело поповнення «орди», що здійснювала набіги на українські землі. Військові операції запорожців зі звільнення ясиру, в тому числі і польських невільників, походи в Крим представлені в текстах акціями відплати і виконанням місії по захисту християн.

Ідентичність «бусурман» не обов'язково залежала від етнічного походження. Прийняття ісламу -- «потурчення» -- давало достатньо підстав для сприйняття своїх співвітчизників, колишніх православних, «іншими». Примітним в цьому контексті є фрагмент «Літопису Величка». Під час однієї з успішних акцій з Криму було виведено велику кількість невільників, що знаходилася там. Частина з них відмовилася повертатися на батьківщину «на Русь», аргументуючи це тим, що в Криму у них вже нові сім'ї. Кошовий Іван Сірко погодився їх відпустити, але потім наказав наздогнати і всіх вирубати. Стоячи над убитими, він сказав: «Простите нас, братья. Спите тут, нежели быть в Крыму между бусурманами размножатися на наши християнские головы, а на свою вечную без крещения погибель» Летопись событий в Юго-Западной России в ХУІІ-м веке. -- Т. ІІ. -- С. 376..

Маркер доброзичливих стосунків з іновірцями використовувався авторами для конструювання більш рельєфного образу «антигероя». Лише Богдан Хмельницький -- засновник держави, уникнув цієї долі. На міф Хмельницького як «Мойсея», «Леоніда», «Ганнібала», «Сканденберга», створений в наративних текстах, не зміг вплинути навіть факт союзу з татарами Див., наприклад, текст надгробної промови Самійла Зорки з «Літопису Величка»: Летопись событий в Юго-Западной России в ХУІІ-м веке. -- Т. І. -- С. 291-292; Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- С. 153; Антонович М. Характеристика Б. Хмельницького в Грабянки та Лівія // Український історик. -- 1995. -- № 1-4. -- С. 164-165.. Дії гетьмана сприймалися як вимушена необхідність для досягнення благих цілей. Цей прийом широко використовувався для очорнення його наступників. Так, зневажлива оцінка політики гетьманів Івана Виговського, Івана Брюховецького доповнювалася констатацією їх присяги татарам «на братерство» Літопис Самовидця. -- С. 78.. Турецький протекторат гетьмана Юрія Хмельницького і його титул «Князя Сарматийского», дарований турками, давав авторам літописів достатньо підстав для засудження і саркастичних коментарів. На гетьмана Петра Дорошенка покладалася пряма відповідальність за спустошення турками Правобережжя. Сюжет про мощення іконами вулиці в захопленому Кам' янці, по якій ішов султан разом з гетьманом, популярний в українських текстах кінця XVII- XVIII ст. Отдел рукописей Российской государственной библиотеки. -- Ф. 152. -- № 26. -- Арк. 90 [Описание кратчайшее знатнейших действ и случаев].

Статус жителів Гетьманщини як європейського, християнського народу, захисника християнства, його сміливості, самопожертви і доблесті конструювався за допомогою репрезентації представників ісламського світу -- турків і татар. Ставлення до них в історичних текстах формувалося в рамках своєрідного фронтирного дискурсу, в якому вони -- вороги християнства, а козацький малоросійський народ -- перешкода на їхньому шляху. На його основі конструювалися бінарні опозиції, розмежування в яких проводилися по лінії релігії, національної приналежності. Існування цього дискурсу залишало мало шансів на створення бодай нейтрального образу, крім зображення їх ворогами. Лише зрідка цей образ затушовувався для виправдання окремих зовнішньополітичних акцій очільників Гетьманщини.

Євреї («жиды»)

Образ євреїв в історичних наративах Гетьманщини порівняно не презентативний. Він навіть не є цілком самостійним, оскільки в більшості випадків євреї в текстах зображуються в контексті причин повстання Хмельницького, аби підсилити і без того негативний образ поляків Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. -- К., 2004. -- С. 250. НИОР РГБ. -- Ф. 299. -- № 552. -- Л. 197.. Вони, на думку творців наративів, головні винуватці усіх лих, об'єдналися з поляками з метою знищення православнго народу. Автор віршованої історії 60-х років XVIII ст. православний священик Максим Плиска, ілюструючи подібний польсько-єврейський союз, писав: «Жид и лях были як родичи побратими, / А рус як неприятель обретал меж ними».

Тема «єврейської неволі» в текстах покликана надати контраст картині нестерпного становища «народа козакоруского», коли навіть представники одного з найбільш пригноблених народів панують над ним Єврейський хроніст Натан Ганновер, описуючи нестерпне становище руського народу в Речі Посполитій, відмічав, що вони стали рабами не лише поляків, але і євреїв: «И так были унижены, что почти все народы, и даже тот народ, что стоит ниже всех, господствавал над ними» (Глибокий мул. Хроніка Натана Ганновера [Текст] / Наук. ред., пер. й авт. комент. Н. Яковенко. -- К., 2010. -- С. 14-15). В листі Б. Хмельницького до коронного гетьмана Миколая Потоцького також згадувалося про «неистерпимые кривды и презрение» от евреев (Документы Богдана Хмельницкого. -- К., 1961. -- С. 28)..

Уявлення про євреїв-експлуататорів базувалося на фактах їх економічного посередництва між підданими станами і польськими магнатами. Останні вважали за краще усунутися від господарювання своїми обшир- ними землеволодіннями в південно-східних воєводствах Речі Посполитої, а покладали це на єврейських управителів, до того ж даючи їм на відкуп збір податків та інших повинностей. Євреї, як зазначається в ряді нара- тивів, користуючись своєю владою, жорстоко експлуатували місцеве населення, обкладали його немислимими поборами, винаходячи нові їх види для власного збагачення: «Жиди завжди смішляху нові данини і всі маєтки козацькі не вільні бяху...», «Жиди всегда смишляху новые дани и все имения козацкие не свободны бяху...», -- відзначено в «Літописі Граб янки» .

Картини економічної експлуатації, зображені в історичних творах, конструюють образ «еврея-шевлюги» Летопись гадячского полковника Григория Грабянки. -- С. 32. Літопис Самовидця. -- С. 47. -- хитруна, ошуканця, людини, що шукає свою вигоду, незважаючи на моральні устої. Його протилежністю є «ми» -- «народ козацький / український / руський» -- працьовиті, терплячі, що покірно переносять всі життєві негаразди, сподіваючись на Божу допомогу і провидіння. Читач, таким чином, підводиться до висновку про те, що війна і знищення євреїв -- це справедлива відплата за перенесені страждання.

Ще одним аспектом «єврейської неволі» в текстах стали згадки про оренду євреями храмів, внаслідок чого православні мусили просити у них дозволу на здійснення церковних обрядів. Подібні сюжети присутні в творах Самовидця, Величка, «Літописі Граб'янки». Найбільш емоційно ситуацію описав Максим Плиска: «Греческая вся вера была поругана, / От поляков и жидов бридких запродана. / Не заплати жидове никто не крестился, / Без жидова ведома браком не дружился. / Без жидова ведома гроба не копати. / Без жидова ведома не волно ховати. / Жид был тогда папежем и жид ляхов фактор, / Жид до всего приводица и всего зла актор!» НИОР РГБ. -- Ф. 299. -- № 552. -- Л. 197. Вперше, на думку Зенона Когута, сюжет про «церковні ключі» з'являєтся в творі польського священика Павла Рушеля «Небесный фавор» (1649) (Когут З. Коріння

ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. -- К., 2004. -- С. 259-260).. В окремих текстах XVIII ст. подібні сюжети містять згадку про «церковні ключі» як символ влади євреїв над духовним життям православних. Власник ключів -- єврей, розпоряджався ними на свій розсуд. Від його волі залежало проведення православних обрядів і таїнств. Примітно, що будь-які факти оренди церковних споруд євреями не знаходять документальних підтверджень. Швидше за все, мова йде про виникнення цього сюжету в пізнішій наративній традиції .

У сюжетах про «церковні ключі», попри присутність теми церковного побуту, відсутні опозиція «ми -- православні» -- «вони -- іудеї / іновірці». Євреї, представлені тут, переслідують виключно економічний інтерес. Вони -- інструмент в руках поляків, які намагалися максимально нашкодити православному народу. В історичних наративах Гетьманщини ми не зустрінемо конфессіоніму «іудей», тим більше міркувань і полемічних коментарів про співвідношення іудаїзму і християнства. Козацьких авторів цікавив лише соціально-економічний аспект спільного минулого.

У текстах літописів євреї, крім експлуататорів, постають також в ролі жертв. Більшість авторів цих творів відсторонено констатують факт знищення єврейських громад Немирова, Бару, інших українських міст. Літописці вказують при цьому на факти жорстокого опору євреїв, які опинилися в обложених містах, і віроломства поляків, які, рятуючи свої життя, часто віддавали євреїв на розправу. Для більш ранніх творів, написаних наприкінці XVII ст. людьми, які, можливо, пам'ятали події Хмельниччини, притаманні елементи засудження дій козаків та інших її учасників. Віддаючи належне цілям повстання, автори «Літопису Самовидця», «Львівського літопису», «Літопису Дворецького» характеризують Хмельниччину як війну «всіх проти всіх», жертвами якої стали представники всіх станів і етнічних груп, що населяли тоді територію України. «И гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковіе, жиди й уряди міскіе -- усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности рабовали, костели палили, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіе и двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил», -- читаємо в літописі Самовидця .

Своєю чергою, історична пам'ять євреїв про ці події представлена комплексом текстів, серед яких хроніки Натана Ганновера «Пучина бездонна» (1652), Меєра з Щебжешина «Тяготи часів» (1650), численні так звані пісні плачу, складені безпосередніми свідками подій, яким вдалося уникнути долі своїх одноплемінників . У них домінують віктимні і есхатологічні мотиви, заклики до авторитету священних книг, звідси і Літопис Самовидця. -- С. 52. Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «Хмельниччины») / Исследование, перевод и комментарии С.Я. Борового. -- М.; Иерусалим, 1997. трактування подій Хмельниччини як справедливої божої відплати за гріхи свого народу і акцентування уваги на великій кількості жертв .

Які були джерела відомостей про євреїв? Можна припустити, що в «Літопису Самовидця» присутні особисті свідчення очевидця. Його автор -- генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський (1622-1703), цілком міг бути свідком описуваних ним подій. Пізніші тексти -- «Літопис Граб'янки», «Літопис Величка» та інші -- базувалися на певних стереотипах в згадках про євреїв Про формування образу православних в єврейських хроніках див.: Шпирт А. «Православные» в еврейских хрониках времен Богдана Хмельницкого // Studia Judaica. -- 2012. -- № 1-2 (29-30). -- С. 77-96. На час написання цих творів євреїв в Гетьманщині практично не залишилося. Значна кількість їх загинула або ж емігрувала на Правобережжя, територію Речі Посполитої. Ті, які залишилися, пізніше змушені були покинути українську автономію в силу указів Петра І і Катерини І (ПСЗР. -- Т. 7: 1723-1727. -- СПб., 1830. -- С. 728). Лише зусиллями гетьманів І. Мазепи, І. Скоропадського і особливо Д. Апостола євреям було дозволено обмежений в'їзд на територію Гетьманщини для участі в ярмарках і здійснення оптової торгівлі (Когут З. Коріння ідентичности. -- С. 247). Єврейські торгові поселення існували в XVIII ст. і на території, контрольованій Запорозькою Січчю. Важливо відзначити, що до кінця XVII ст., в період стабілізації Української козацької держави, що намітилася за часів правління гетьмана Самойловича і особливо Івана Мазепи, євреї стали займати чільне місце в її владній ієрархії. Впливові старшинські роди Марковичі, Герцики, що входили до складу вищої управлінської еліти Гетьманщини, були єврейського походження (Рибинський В. До історії жидів на Лівобережній Україні в половині ХУЛІ ст. // Збірник праць жидівської історично-археографічної комісії. -- Кн. 1. -- К., 1928. -- С. 1-97; Боровой С. Евреи в Запорожской Сечи // Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «Хмельниччины»). -- С. 226, 233-250; Каманин И. Евреи в Левобережной Украине в XVIII в. // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. -- 1891. -- Кн. 5. -- Отд. 2. -- С. 36-53). Sysyn F. The Jewish Factor in the Khmelnytsky Uprising // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. -- Edmonton, 1990. -- P. 49. Про зміст учительних Євангелій див: Чуба Г. Українські рукописні учительні Євангелія. Дослідження, каталог, описи. -- Львів, 2011.. Яке було походження цих стереотипів, що визначають образи євреїв як «інших», і чи мала місце книжна або інша традиція в їх формуванні? Слід зазначити, що ми не знайдемо окремих антиіудейських трактатів, написаних в кінці XVI -- на початку XVII ст. на території Київської митрополії . Проте репліками проти євреїв наповнені учительні Євангелія того ж періоду. Щоправда, невідомо, яких форм набувала подібна інформація в свідомості православних селян і міщан Дмитриев М. Иудаизм и евреи в украинско-белорусской православной письменности XVI в. // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчиньского з нагоди його 70-річчя. -- Київ; Львів, 2004. -- С. 204.. Перший трактат, що полемізував з іудейським віровченням, авторства ректора Києво-Могилянської академії Іоаникія Галятовського, був виданий лише в 1669 р. Яковенко Н. У пошуках нового неба. Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. -- К., 2017. -- С. 498; Шпирт А. «Мессия Правдивый» Иоанникия Галятовского // Славяноведение. -- 2008. -- № 4. -- С. 37-45. Але його зміст, як і інших текстів, ніяк не позначився на історичних наративах, написаних в Гетьманщині. Їх автори орієнтувалися насамперед на соціальну роль євреїв в конфлікті, мало звертаючи уваги на питання віри.

Можливо, додаткове джерело інформації про євреїв слід шукати в польській традиції. Польські автори, намагаючись розібратися в причинах такого масштабного виступу, що призвів до відомих подій шведського Потопу, кровопролитної війни з Московським царством, звинувачували в цьому перш за все євреїв, чия економічна діяльність призвела до вибуху соціального і політичного конфлікту. Найбільш близьким за змістом до козацьких наративів є твір Павла Рушеля «Небесний фавор» (1649), де піднімається питання про засилля євреїв-орендарів, «рабства християн у безбожных євреев» Дмитриев М.В. Евреи во взглядах польского проповедника середины XVII в. Павла Рушеля // Свой или чужой? Евреи и славяне глазами друг друга. -- М., 2003. -- С. 59.. Усі ці конотації повторюються і в козацьких літописах. Автори цих творів представляли козацтво як нову еліту, тому прагнули створити найбільш релевантний їх інтересам образ євреїв, діяльність яких вписувалася в легітимацію причин війни. До того ж, відношення козаків до євреїв не вирізнялося прихильністю задовго до її початку. Перші ознаки антиєврейських настроїв серед козаків з'явилися в 20-х роках XVII ст., коли козацтво почало сприймати себе в ролі захисника православ'я, в тому числі і від євреїв Плохій С. Наливайкова віра. Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. -- С. 252-253..

За відносно нетривалий період існування Гетьманщини як автономної держави був створений комплекс історичних наративів, які відображають основні маркери ідентичності спільноти, що мешкала на її теренах. Серед них -- уявлення про територію, вітчизну, етногенетичний міф, самоназва і конструювання образу «іншого». До певної міри наративний образ «інших» відбивав реальне ставлення до них в тодішньому соціумі. Але в основному це був конструкт, спрямований на легітимацію державного устрою козацької України, в якому сюжети про кожен з етносів відігравали особливу роль і були засобом конструювання ідентичності власної спільноти.

До виникнення козацьких літописів в наративній традиції попереднього періоду, яка включала в основному монастирські, церковні літописи, тема «інших» була практично не артикульована і переважно обмежувалася поділом за конфесійною ознакою. Початок революційних дій в 1648 р., подальше створення основ держави сприяли появі в дискурсі інтелектуалів того часу категорії «малоросійський / козацький / український народ». Існування і легітимність цієї «ми-групи» вимагали додаткових аргументів, в тому числі шляхом відокремлення себе від «вони- групи» -- «інших». Використання їх образу в наративних текстах опосередковувалося двома факторами: як додатковий аргумент в конструюванні основних маркерів ідентичності своєї спільноти, а також для створення бінарних опозицій, які б розкривали власні чесноти і, відповідно, вади «інших».

Одним із маркерів ідентичності є етногенетичний міф. Автори літописів не лише використовували сарматську легенду поляків як аналог для творення власної хазарської версії етногенезу. Вбудовуючи початки своєї історії в сарматський міф, вони прагнули довести рівність русинів і поляків. Ідея такої рівності, втім, не означала ототожнення з поляками, а була передусім спрямована на легітимацію існування «Малоросійського козацького народу» через міф «зрадженного побратимства», доказ віроломства поляків і виправдання війни з ними. У той же час ця ідея була важливим ідеологічним підґрунтям для відокремлення себе від Москви й етногенетичних конструкцій єдиного «Славенського народу», викладених в «Синопсисі».

Іншим важливим маркером ідентичності був концепт «вітчизни». Знову ж таки, використовуючи річпосполитський досвід і аналоги, а також ідею рівноправного походження з поляками, автори текстів створили власний концепт -- «вітчизна Малоросійська / козацька / українська». Його поява сприяла чіткішому відокремленню «ми-групи» від сусідів -- поляків і росіян. Наявність спільного періоду історії з поляками і спільного з росіянами монарха не заперечувалися. Однак при цьому вибудовувався конструкт єдиної спільноти в межах кордонів «козацької вітчизни» -- Гетьманщини. З концептом «вітчизна» тісно пов'язані уявлення про державу як політичну складову «ми-групи», які також значною мірою були опосередковані сприйняттям «інших» -- в основному поляків і росіян, які асоціювалися з державами-сусідами. Наприклад, образу держави -- Російської імперії, втіленому в рецепції і характеристиці окремих персоналій та інституцій, діяльність яких суперечила традиційним «правам і вольностям», протиставлялася власна держава -- Військо Запорозьке / Гетьманщина з усіма її атрибутами державності. Аргументи на захист «прав і вольностей» своєї держави в текстах нерозривно пов'язані з уявленнями про власну територію. Її репрезентація є також одним із маркерів ідентичності, який відповідно опосередкований образом «інших». Категорії «своя земля», «земля предків» в наративах незмінно перетинаються з характеристиками етносів, які несправедливо володіють або ж претендують на певні території. Мова, наприклад, йде про територіальний образ «Русі», присутній в козацьких літописах, що включає кордони Галичини, Волині, Підляшшя, якими віроломно заволоділи поляки, чи Крим, який належав колись «хозарським предкам».

Конфесія, православне віросповідання займали провідну позицію в конструюванні ідентичності «малоросійського народу» і його вирізненні від «інших». Іноконфесійність поляків, євреїв, татар давала авторам текстів додаткові аргументи для позиціонування власної спільноти як носіїв істинної віри. Гасло захисту православ'я легітимізувало війну проти «схизматиків» поляків, що поклала початок державності, а також сприяло інституціалізації козацтва як основи спільноти, її еліти. Конструкт «ми -- православні / християни» наділяв її виключною місією у справі захисту від католицизму, а також форпосту європейського християнства проти експансії ісламу. Попри спільний конфесійний простір з Московським царством, козацькі автори не вважали православ'я фактором єдності з московитами, а за об'єднуючий чинник визнавали лише православного монарха.

Створення бінарних опозицій для характеристики «свого» і «чужого» -- один з елементів конструювання ідентичності в історичних наративах Гетьманщини. За допомогою образу «інших» їх автори намагалися створити позитивний портрет своєї спільності. Його домінантою є образ «народу-мученика», гнобленого поляками -- «слугами фараоновими», «хижими» татарами і навіть євреями -- «народом, який стоїть нижче всіх». Складові цього образу дають підстави припускати прагнення його творців не лише виправдати насильство по відношенню до своїх гнобителів, а й надати йому певне сакральне, біблійне наповнення. Звідси і твердження про богообраність «козацького народу», якого Бог винагородив за смиренність. Своєрідними доповненнями до образу «народу- мученика» можна вважати такі характеристики, як скромність, безкорисливість і самопожертва, що протистоять прагненню до розкошів, жадібності, користолюбству, які приписувались полякам і євреям. Клятвопорушення, зрада, віроломство, жорстокість поляків і татар вигідно відтіняється вірністю, чесністю і милосердям, властивим «малоросійському козацькому народу». Слід також зазначити, що сама тема війни, яка домінує в історичних наративах Гетьманщини, накладає певний відбиток на образ цієї спільноти. Багато в чому він підпорядкований фронтирному дискурсу, який втілений в протистоянні з «іншими» -- в мілітарному, конфесійному, етнічному, політичному, соціальному аспектах. Саме це перманентне протистояння, виходячи зі змісту і логіки текстів, і є основним атрибутом спільноти «малоросійський козацький народ».

козацький літопис наративний гетьманщина

References

1. Antonovych M. Kharakterystyka B.Khmelnytskoho v Hrabianky ta Liviia // Ukrainskyi istoryk. -- 1995. -- № 1-4. -- S. 164-165.

2. Berezhna L. Yak namaliuvaty voroha? «Svoi» i «chuzhi» v rann'omodemij ukrains'kij ikonohrafii // Studii na poshanu Natali Yakovenko. -- Kyiv, 2012. -- S.472-488.

3. Berezhnaya L. «Kazackyj bastion» XVII veka -- vzgliad iznutri i snaruzhy // Religion und Integration im Moskauer Russland. Konzepte und Praktiken, Potentiale und Grenzen. -- 14-17 Jahrhundert. -- Wiesbaden, 2010. -- S. 269-297.

4. Bovgyria A. «Mazepinets», «izmena», «izmennyk» v suspilnomu dyskursi XVIII st. // Istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini. -- 2017. -- Vyp. 27. -- C. 119129.

5. Dmitriev M. Iudaizm i evrei v ukrainsko-belorusskoj pravoslavnoj pis'men- nosti XVI v. // Do dzherel. Zbirnik naukovih prac' na poshanu Olega Kupchin'skogo z nagodi jogo 70-richchya. Kiiv-L'viv, 2004. -- S. 204

6. Dmitriev M.V. Evrei vo vzglyadah pol'skogo propovednika serediny XVII v. Pavla Rushelya // Svoj ili chuzhoj? Evrei i slavyane glazami drug druga. -- M., 2003. -- S. 59.

7. Dovha L. Poniattia «otchyzna» v ukrainskykh propovidiakh druhoi polovyny XVII st. // Pylyp Orlyk: zhyttia, polityka, teksty. Materialy Mizhnarodnoi naukovoi konferentsii do 300-richchia Benderskoi konstytutsii 1710 r. -- Kyiv, 2011. -- S.108-117.

8. Florya B. Otrazhenie religioznyh konfliktov mezhdu protivnikami i priver- zhencami unii v «massovom soznanii» prostogo naseleniya Ukrainy i Belorussii v pervoj polovine XVII v. // Brestskaya uniya 1596 g. i obshchestvenno-politicheskaya bor'ba na Ukraine i v Belorussii v konce XVI -- pervoj polovine XVII v. CHast' H. Brestskaya uniya 1596 g. Istoricheskie posledstviya sobytiya. -- M., 1996. -- S. 153154, 170.

9. Florya B. Tema mezhkonfessional'nogo protivostoyaniya v «Letopisi» S. Velichko // Vestnik cerkovnoj istorii. -- 2013. -- № 3-4. -- S. 259-269.

10. Kaminskyi Sulyma Andzhei. Istoriia Rechi Pospolytoi yak istoriia bahatokh narodiv (1505-1795). Hromadiany, yikhnia derzhava, suspilstvo, kultura. -- K., 2011. -- S. 66-84.

11. Kappeler A. Mazepintsy, Malorossy, Khokhly: Ukrainians in the Ethnic Hierarhy of the Russian Empire // Culture, Nation and Identity. The Ukrainian- Russian Encounter (1600-1945). Edmonton, 2003. -- P. 163-165.

12. Knoll. P. Poland as «Antemurale Christianitatis» in the Late Middle Ages // The Catholic Historical Review. -- 1974. -- Vol. 60. -- № 3. -- P. 381-401.

13. Kohut Z. Korinnia identychnosty. Studii z rannomodemoi ta modemoi istorii Ukrainy. -- K., 2004. -- S. 250.

14. Kononenko V. Kazacko-moskvskie otnosheniya v originale teksta dogovorov i postanovlenij 1710 g. -- S. 79-80.

15. Kopelev L. CHuzhie // Odissej. CHelovek v istorii. Obraz «drugogo» v kul'ture. -- M., 1993. -- S. 14.

16. Korotkyi opys Malorosii (1340-1776) / uporiadnyk A. Bovhyria. -- K., 2012. -- S. 113-115.

17. Kravchenko V. Ivan Mazepa v ukrainskii istorychnii literaturi XVIII -- pershoi chverti XIX st. // Mazepa e il suo tempo. Storia, cultura, societа. Mazepa and his time. History, culture, society. -- Alessandria, 2004. -- S. 264-268.

18. Losson K. Komu mila calosc Ojczyzny. Swiadomosc i aspiracje polityczne kancelistow kozackich (1670-1720). -- Warsaw 2013.

19. Mycyk YU. «Letopisec» Dvoreckih -- pamyatnik ukrainskogo letopisaniya XVII v. // Letopisi i hroniki. -- 1984. -- M., 1984. -- S. 231.

20. Nojmann I. Ispol'zovanie «drugogo». Obrazy Vostoka v formirovanii evro- pejskoj identichnosti. -- M., 2004. -- S. 76-78.

21. Plokhii S. Nalyvaikova vira: kozatstvo ta relihiia v rannomodernii Ukraini. -- K., 2005. -- S. 148-149.

22. Repina L. «Nacional'nyj harakter» i «obraz drugogo» // Dialog so vremenem. -- 2012. -- Vyp. 39. -- S. 10, 13.

23. Shenk F. Aleksandr Nevskij v russkoj kul'turnoj pamyati. -- M., 2007. -- S.14-15.

24. Shpyrt A. «Messyia Pravdyvyj» Yoannykyia Haliatovskoho // Slaviano- vedenye. -- 2008. -- № 4. -- C. 37-45.

25. Sysyn F. The Image of Russia and Russian-Ukrainian Relations in Ukrainian Historiography of the Late Seventeenth and Early Eighteenth Centuries // Culture, Nation and Identities. The Ukrainian-Russian Encounter (1600-1945). -- EdmontonToronto, 2003. -- P. 139, 140.

26. Sysyn F. The Jewish Factor in the Khmelnytsky Uprising // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. Edmonton, 1990. -- P. 49.

27. Sysyn F. The Nation of Kain: Poles in Samijlo Velychko's Skazanniye // Sinopsis. A Collection of Essayess in Honor of Zenon E. Kohut. -- EdmontonToronto, 2005. -- P. 447-454.

28. Sysyn Frank. Fatherland in Early Eighteenth-century Ukrainian Political Culture, in: Mazepa and his time. History, culture, society. Ed. by Giovanna Siedina. Alessandria, 2004. -- P. 39-53.

29. Tairova-Yakovleva T. «Otechestvo» v predstavleniyah ukrainskoj kazackoj starshiny konca XVII -- nachala XVIII vekov // Journal of Ukrainian Studies. -- 2009. -- Vol. 34. -- S. 453-459.

30. Tairova-Yakovleva T. Vol'nosti shlyahetskie i kazackie: ot otchizny «Rech' Pospolitaya» k «otchizne nashej malorossijskoj» // Od Kijowa do Rzymu. Z dziejow stosunkow Rzeczypospolitej ze Stolic^. Apostolsk^. i Ukraine -- Bialystok, 2012. -- S. 197.

31. Tazbir J. Od antemurale do przedmurza, dzieje terminu // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. -- № 29. -- 1984. -- C. 167-184.

32. Yakovenko N. Braty/vorohy abo poliaky ochyma ukraintsia XVII-XVIII st. // Nezalezhnyi Kulturolohichnyi Chasopys «I». -- 1997. -- № 10. -- S. 157.

33. Yakovenko N. Narys istorii seredn'ovichnoi ta rann'omodernoi Ukrainy. -- Kyiv, 2005.

34. Yakovenko N. U poshukakh novoho neba. Zhyttia i teksty Yoanykiia Galiatovskoho. -- K., 2017. -- S. 498.

Размещено на Allbest.ru