Ліквідація автономії України-Гетьманщини: причини та наслідки

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

Розділ 1. Роль українського козацтва у формуванні української державності

1.1 Виникнення українського козацтва та його правове становище

1.2 Утворення Української казацької держави - Гетьманщини

1.3 Наслідки ліквідації Гетьманщини

Розділ 2. Причини та наслідки ліквідації автономії гетьманщини у контексті розвитку української державності

2.1 Наступ російського самодержавства на автономні права Гетьманщини

2.2 Причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Розділ 3. Значення старшинської ради у політичному житті гетьманщини

3.1 Генеральна старшинська рада-вищий орган влади

3.2 Статус старшинських рад в роки становлення і розвитку Української держави

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження. Незалежність України вже не раз у минулому прагнули відстояти по - своєму її правителі - князі, гетьмани, кошові отамани, президенти. Тому правильне розуміння історичних закономірностей і процесів становлення Української держави, врахування набутого досвіду має велике значення не лише для нинішніх науковців, а й урядовців.

Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році революція пішла на спад. Ускладнення внутрішньо - та зовнішньополітичних обставин на рубежі 50--60 - х років XVII ст. призвело до поширення пропольських та промосковських настроїв, що вилилось у 1663 році в утворення двох гетьманатів, які, спираючись на різні зовнішньо - політичні сили і протистоячи один одному, домагалися об'єднання Війська Запорозького. Після невдачі боротьби за об'єднання України Петра Дорошенка у 1676 році правобережний Гетьманат фактично припинив своє існування.

У гетьманщині майже в незміному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української революції. Вища влада продовжувала залишатись за гетьманом, що обирався на козацькій раді з числа осіб раніше визначених старшиною. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили.

Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головним провідником московської влади на наступ на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами, та воєводи - представники останнього на місцях.

У цьому аспекті, принципового значення набуває аналіз історико - політичних подій на українських землях у ХVІІІ ст., коли практично припинилося державотворення в автономному утворенні - Гетьманщині й розпочався швидкий занепад самобутнього козацького устрою, створеного гетьманом Б. Хмельницьким (1595 - 1657), а згодом і повна ліквідація автономії Гетьманщини.

10 листопада 1764 р. імператорським маніфестом гетьманство було ліквідоване. Скасування гетьманства мало на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й взагалі знищити культуру і мову українського народу, перетворити його на меншого брата росіян - малоросів.

Фактично було скасовано найголовніші здобутки Національної революції: українську державність, економічну самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносну свободу козацького стану. В усьому обсязі відновилися кріпосницька залежність і обезземелювання посполитих. Реакційна самодержавна політика російського царату призвела до загибелі великої кількості фізично здорових, боєздатних і економічно спроможних українців.

Незважаючи на несприятливі умови, українські історики написали ряд праць, присвячених політичній історії України - Гетьманщини другої половини XVIII ст. До них слід віднести монографію А.І.Маркевича [24] «Южная Русь при Екатерине II» Дослідженням проблеми втрати Україною - Гетьманщиною державності займався Вл.Павелко [23], виділивши у даному процесі 1733 - 1784 рр коли відбувалася капітальна переробка «не стільки зовнішнього, 3 скільки внутрішнього буття», та визначивши два вирішальні фактори, що відіграли основну роль у зруйнуванні старого укладу життя України: вмілий та енергійний вплив зовнішньої сили і соціально - економічне становище українського народу.

Проблема знищення автономії України - Гетьманщини привертала увагу історика - правника Різниченко В. [25], яку він пов'язував з політико - адміністративними змінами кінця 1764 р., зруйнуванням Запорозької Січі, поширенням на Україну російського закону «Об учреждении губерний», закріпаченням селян, перетворенням козацьких полків у карабінерні, поширенням на українську старшину «Жалуваної грамоти» 1785 р., секуляризацією церковних маєтків.

Мета дослідження - визначити причини та наслідки занепаду автономії Гетьманщини.

Об'экт дослідження - занепад Гетьманщини.

Предмет дослідження - формування української державності.

Завдання дослідження:

- розглянути виникнення українського козацтва та його правове становище;

- проаналізувати утворення Української казацької держави - Гетьманщини;

- визначити значення старшинської ради у політичному житті Гетьманщини;

- вивчити наступ російського самодержавства на автономні права Гетьманщини;

- охарактерізувати наслідки ліквідації Гетьманщини.

Розділ 1. Роль українського козацтва у формуванні української державності

1.1 Виникнення українського козацтва та його правове становище

Термін «козак» вперше згадується в джерелі XIII століття (в початковій монгольській хроніці 1240 роки) і походить з тюркських мов. Він означав - «самотній», «схильний до розбою, завоювання».[1, с.34]

Перші писемні згадки про українських козаків з'являються в 1492г. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст. Козацтво виникло у південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після навали монголо - татар, а потім, в результаті частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.

Цікава така деталь. Східні старовинні джерела називають половців "жовтою ордою». Поклонялися половці Вічно Блакитному Небу. З 1055 року половці почали переможно оволодівати степовими обширами України. Йшли вони куренями (так в половців називалися роди), які ділились на коші (сімейства), і називались вони «козаками» ( «ко» - небо», «зак» - захищати). Згодом, коли половці почали приймати християнство, поганський термін "захисники неба" став непотрібним.[2, c.57]

З другої половини XV століття починається відродження українського козацтва на так званих «пустопорожніх» землях. Це була територія на південь від Білої Церкви, землі, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького, першопричиною відродження тут козацтва були «догляд» і «добивательство». Уже в другій половині XV - на початку XVI століття на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених суспільно - політичним ладом в польсько - литовській державі. Починаючи з другої половини XVI століття, в безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян - втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Пагони стали основною формою соціального протесту селян проти свавілля панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення - козаків. Був заснований ряд козацьких слобід і хуторів. [3, c.137]

Козаки розорювали «пустопорожні» землі, займалися полюванням, рибальством, бджільництвом. Їх життя було небезпечною: доводилося не тільки обробляти землю, а й захищатися від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. Ряд таких вдалих походів був здійснений в кінці XV століття. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. У 1521 року вони здійснили похід у Молдавію, 1523 року ходили в Крим і спалили Очаків, у 1545 році знову напали на Очаків і захопили його. [4, с.56]

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися в громади і всі важливі питання обговорювали та вирішували на козацьких радах. Тут вибирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь в радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.

Причини виникнення козацтва:

- Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, які займали проміжне положення між незаможних шляхтою і селянством.

- Посилення соціального і релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни і міщани тікали від феодальних повинностей і державних податків.

- Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства і кочових татарських орд.

- В окремих випадках - організаторська роль місцевої, прикордонних землевласників і урядовців.

Посилення Польщею соціального, національного і релігійного гніту, зміцнення українських сил призвело до активізації в Україні антифеодального і визвольного руху. Головними силами цього руху стало селянство і козацтво.

Таким чином, через деякий час козаки знову опинилися в залежності від панів і шляхти. Значна частина з них не бажала підкорятися і знову тікала далі, на південь - до дніпровських порогах і за пороги. Тут на початку XVI століття і починається історія славного запорізького козацтва. [5, с.49]

1.2 Утворення Української казацької держави - Гетьманщини

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько - шляхетського панування (1648 - 1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько - шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Гетьманщина Б. Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Україна підтримувала постійні дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдовським князівством. Українську державу визнали Венеція, Волощина, Швеція та інші країни. Усі інтриги польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію Гетьманщини від європейського світу, зазнали провалу. Українська держава мала і свою символіку: прапор малинового кольору і герб, на якому було зображено козака з мушкетом і шаблею. За роки Національно - визвольної війни Україна Б. Хмельницького постала перед усім світом як суверенна, незалежна держава.

Козацтво стало провідною силою в боротьбі за національне визволення України. Діяльність козаків стосувалася всіх сфер життя українського народу: вони захищали українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, внесли головний внесок у визволення України з - під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорізьку Січ, яка стала важливим етапом формування української державності і витоком Української держави.

Запорізьке козацтво протягом трьох століть, по суті, визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Висока і розвинута культура Січі домінувала тут у XVI - XVIІІ ст. і справляла величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько - шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова служба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними - до 80 %) вважали себе козаками. [6, c.84-85]

Переможні битви 1648--1649 pp., унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі умовну назву - Гетьманщина. Швидка організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Національно - визвольна війна відкрила широку перспективу для майбуття українського народу. Як відомо, остаточну мету визвольних змагань козацтва Богдан Хмельницький вбачав у відродженні Української держави. При тому гетьман брав до уваги не тільки державотворчий досвід Запорозької Січі й Великого князівства Литовського, а й державницькі традиції Київської Русі та Галицько - Волинського королівства, пам'ять про які жила в колах української православної шляхти й духівництва, а від часів Сагайдачного - і серед козаків. Про живлющість ідеї утвердження козацької держави добре знали в Західній Європі ще задовго до 1648 р. Зокрема, семигородський князь 1628 р. говорив, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему республіку, якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора».

Переможні битви 1648--1649 pp., унаслідок яких значну частину українських земель було визволено з - під польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави - Гетьманщини.

Органи державної влади. Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада - загальна рада всього війська. Позаяк такі ради відбувалися бурхливо, обговорювати справи на них було важко. Тому скликалися вони зазвичай лише для схвалення заздалегідь підготовлених рішень. З часом значення Генеральної ради настільки зменшилося, що незабаром її взагалі перестали скликати. Роль Генеральної ради перебрала Старшинська рада, що складалася з полковників і генеральної старшини. Поступово склад Старшинської ради розширився за рахунок представників міст, шляхти, духовенства.

Старшинська рада мала надзвичайно широкі повноваження. Вона розглядала всі питання міжнародної політики, зокрема миру і війни, затверджувала міські привілеї та смертні вироки тощо. Виконавча й судова влада зосереджувалися в руках гетьмана. Він, зокрема, скликав Генеральну і Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві (саме при гетьманові діяв Генеральний військовий суд), опікувався фінансовою системою, за рішенням ради розпочинав війну, провадив мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службою, був головнокомандувачем збройних сил.

Керувати всіма справами внутрішнього врядування й зовнішньої політики гетьманові допомагав уряд - генеральна старшина, що фактично виконувала функції кабінету міністрів і водночас - генерального військового штабу. До її складу входили: генеральний писар, генеральний обозний, двоє генеральних осавулів, двоє генеральних суддів.

Адміністративно - територіальний устрій. Територія козацької держави в ідеалі мала охоплювати всі етнічні українські землі, і не випадково практично на всіх землях, куди сягала шабля повстанців, формувалися козацькі полки. За нашими підрахунками, їхня чисельність разом з кількома білоруськими полками сягала майже 50! На жаль, мілітарна потуга Речі Посполитої, на боці якої стояла вся католицька Європа, не дали тоді змоги добитися визволення всіх етнічних українських земель і утвердити на них владу українського уряду. Так, згідно з умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася із земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км - від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося т. зв. Дике Поле. [7, c.16-18]

На визволених українських землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки зі своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі - 9, на Лівобережжі - 7). Центром полку було одне з великих міст полкової території. Кожен полк очолював полковник, обраний на полковій раді або призначений гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку. Територія полку поділялася на 10--20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю, були, наприклад, сотні, до складу яких входило по кілька тисяч козаків. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села. Військово - адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Існували сотенні військові канцелярії, сотенні суди тощо.

Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. В інших порядкувала козацька адміністрація. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків - обрані ними отамани.

Запорозька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі.

Створення Української армії. Гетьманська держава мала одну з найсильніших у тогочасній Європі армій. Її було створено зусиллями Богдана Хмельницького й досвідченої козацької старшини у перший рік війни об'єднанням розрізнених селянських і козацьких загонів. Ця армія налічувала понад 100 тис. вояків та була організована за полково - сотенним територіальним принципом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об'єднувалися в полк. Більшість війська становило покозачене селянство та міщани. Проте ядром армії було реєстрове й запорозьке козацтво. Структурування війська, його матеріальне забезпечення, бойова підготовка та кадрова політика також здійснювалися за традиціями Війська Запорозького.

Основу козацьких полків становила піхота. З ініціативи гетьмана під час Національно - визвольної війни було створено козацьку кінноту, яка вже 1649 р. успішно протистояла ворогові. До діючої армії увійшли також підрозділи розвідки, фортифікаційної та прикордонної служб, загони варти. Спеціальні загони забезпечували постачання зброї, боєприпасів, продовольства.

Фінансова система. Організація державного апарату, утримання війська, дипломатична діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами в козацькій державі безпосередньо керував Богдан Хмельницький. Існувало кілька джерел прибутку військового скарбу, й передусім - земля, що перейшла в користування скарбу, сільськогосподарські промисли (млини, броварні, гути тощо) та плата за їх оренду. Чимало коштів надходило від внутрішньої та зовнішньої, а також транзитної торгівлі (збори з торгів і ярмарків, кордонне мито тощо). Існували в державі й загальні податки, причому вони були набагато меншими, ніж у Речі Посполитій, і це відкривало широкі перспективи розвитку промисловості й торгівлі в Україні, сприяло піднесенню добробуту жителів Гетьманщини, які у своїй більшості збагатилися за рахунок конфіскованих у магнатів і шляхти Речі Посполитої, католицької церкви, маєтностей. Особливості сплати й надходження податків визначалися гетьманськими універсалами. За одиницю оподаткування брався двір, тобто господарство. Із грошових знаків найпоширенішими в обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. За свідченнями сучасників, наприкінці 1649 р. розпочалося карбування державної монети, на якій нібито було зображено «на одному боці - меч, а на іншому - його, Богданове, ім'я». [8, c.52]

Судочинство. У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального суду, полкових і сотенних судів. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьманові. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили двоє генеральних суддів і судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полковники або сотники. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. У містах із магдебурзьким правом діяли міські суди. Окрім того, в Україні функціонували за давньою традицією ще й церковні суди, але їх чинність поширювалася тільки на внутрішні справи православного духівництва.

Із відродженням Української держави герб Війська Запорозького - козак з мушкетом та шаблею - став гербом усіх визволених українських земель. В останній рік свого життя Богдан Хмельницький, прагнучи наголосити на миролюбному характері незалежної України, її вірності християнським ідеалам, запровадив на деяких документах зображення голуба з оливковою гілкою у дзьобі - символ Святого Духа, що несе мир людям. Проте миролюбний голуб не закріпився в тодішній Україні, яка мусила безупинно провадити оборонні війни, а традиційний герб уживався в Гетьманщині й на Запорозькій Січі аж до їх ліквідації.

Зовнішня політика Української козацької держави. Від перших місяців Національно - визвольної війни Богдан Хмельницький зосередив особливу увагу на дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами. Задля успішної боротьби проти Польщі, що була однією з наймогутніших країн тогочасної Європи, уряд Хмельницького мусив перешкодити польським дипломатам у створенні антиукраїнської коаліції, і навпаки створити антипольську коаліцію. З цією метою наприкінці лютого - на початку березня 1648 р. було укладено військово - політичний союз із Кримським ханством та його васалами - ногайськими ордами, хоча позитивну відповідь щодо залучення Кримського ханства на свій бік від турецького уряду він дістав ще у 1647 р. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією і домовився з протестантською Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Молдавського господаря примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки способів порозуміння зі Швецією. Особливе місце посідали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько - турецьку угоду (1648 чи 1649 p.), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії. Отже, завдяки активній зовнішній політиці гетьманський уряд спромігся зміцнити позиції України в світі. [9, c.18-20]

Зміни в соціально - економічному житті. Утвердження Української козацької держави - Гетьманщини - відбувалося на тлі глибоких зрушень у господарському й суспільному житті. Було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння, фільварково - панщинну систему господарювання, кріпацтво. Натомість формувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю. У зв'язку з цим змінилася соціальна структура суспільства. Змушені були залишити Україну польські магнати й католицька шляхта, католицьке духівництво - ті верстви, що тримали у своїх руках владу до початку Національно - визвольної війни. Позаяк шляхетсько - магнатський стан пощастило ліквідувати, провідну роль у житті суспільства став відігравати козацький стан. Влада та основні багатства зосереджувалися в руках козацької старшини. Козацька старшина формувалася з представників різних суспільних верств. Розширення кола старшини відбувалося й через службу на відповідних посадах.

Безперечним завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану. Переважна більшість селян покозачилася, почала вести вільне козацьке господарство. Становище міщан поліпшувалося ще й завдяки тому, що в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно - релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні.

1.3 Наслідки ліквідації Гетьманщини

1765 р. - ліквідовано козацькі полки на Слобожанщині та перетворено їх на регулярні гусарські полки; на території слобідських полків утворена Слобідсько - Українська губернія.

1765 - 1769 рр.- проведено Генеральний опис Малоросії, що став основою для поширення на Україну загальноросійського законодавства: проведено перепис населення, наведено дані про повинності і податки, здійснено опис населених пунктів.

1781 р. - ліквідовано полково - сотенний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини, запроваджено імперський адміністративний поділ на намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород - Сіверське, згодом додалися Харківське та Катеринославське); замість козацьких полків утворено регулярні карабінерські полки, місцеві козаки позбавлялися своїх прав та привілеїв.

1782 - 1786 рр. - ліквідація Генерального суду, полкового і сотенного правління, інших адміністративних і судових установ колишньої Гетьманщини, заміна їх на загальноімперські установи.

1785р. - на Україну поширено «Жалувану грамоту дворянству»: козацька старшина зрівнялася в правах із російським дворянством.

1785 р. - проведено секуляризацію монастирських маєтків.

- Запорожці прославили себе героїчною боротьбою з чужоземними загарбниками та захистом південних рубежів України. [10, c.4-6]

У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка низкою заходів остаточно знищила автономний устрій України:

- у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії. Маніфест російської імператриці від 10 листопада 1764 р. про відставку гетьмана, призначення малоросійського генерал - губернатора і запровадження 2 - ї МК передбачав створення замість гетьманату нової системи політичного управління Лівобережжя;

- у 1775 р. знищено Запорозьку Січ. ЇЇ землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорозьких козаків склалася по - різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали політичний притулок у Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775 - 1828 рр.), значна кількість запорожців отримала статус селян;

- у 1781 - 82 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;

- у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії. [25, c.28]

Як зазначає Щербак В.О.: «Ліквідація Запорозької Січі, примусове виселення козаків у кубанські степи зруйнували основи соціально - економічних відносин у південних регіонах України. Але й після приєднання до російської імперії Північного Причорномор'я наприкінці ХVIII ст.. кріпацтво на Запорожжі на відміну від Гетьманщини не запроваджувалося. Цей край імперський уряд використовував для впровадження буржуазних засад сільськогосподарського виробництва. Тим паче, новостворені морські порти (Миколаїв, Херсон, Севастополь та ін..) відкривали широкі можливості розширення зовнішньоекономічної діяльності». [11, c.16]

Останнім носієм ідеї української державності нового часу була Запорозька Січ. Щоб обмежити її вплив на соціально - політичні процеси у колишній Гетьманщині, 2 - га МК проводила заходи, спрямовані на ізоляцію Січі від решти України. У ході ліквідації Січі російські власті отримали змогу пересвідчитися в дієвості, ефективності та безпечності обраних ними принципів і засобів асиміляційної та інкорпораційної політики щодо України. Замість гетьманської форми правління було сформовано перехідну форму управління Україною, яка до повної інкорпорації України з поширенням на неї загальноімперських адміністративних установ мала враховувати особливості організації суспільно - політичного життя Гетьманщини, керованої доти з допомогою політичної системи. [12, c.49-52]

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила незгладимий слід у пам'яті народу. Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужоземних загарбників і обороною південних кордонів України. Запорожці завжди були з українським народом і в періоди національно - визвольних рухів разом з ним ділили радість перемог і гіркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку, виявило незвичайну сміливість і оригінальну творчу здібність в організації військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного і економічного буття, у створенні своєрідної культури.

У ході здійснення асиміляційної політики російський уряд зробив ставку на козацьку старшину. Якщо до ліквідації української державності задоволення нобілітаційних прагнень старшини могло сприяти наростанню сепаратистських тенденцій в Україні, то після ліквідації Гетьманату поступове задоволення пошуків старшиною дворянства сприяло підпорядкуванню всього українського суспільства.

Розділ 2. Причини та наслідки ліквідації автономії гетьманщини у контексті розвитку української державності

2.1 Наступ російського самодержавства на автономні права Гетьманщини

Після укладення Переяславської угоди в 1654 р. в Україні протягом тривалого часу зберігалася автономія, існували органи самоуправління.

Тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вільностей, посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації цілеспрямованим розколом українського суспільства, хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

Катерини II увійшла в історію не як новатор, а, за визначенням проф. С.Ф.Платонова, «традиційним діячем», завдяки якому «були підведені підсумки попередньої історії і завершилися історичні процеси, що розвивалися раніше».

Стосовно України ця російська імператриця та її уряд продовжили традиційну імперську політику, довівши її до логічного завершення. Для неї була характерна в першу чергу російська історична літописна традиція, за якою Україна розглядалася як складова частина Росії. [13, c.82]

За гетьманування Кирила Розумовського (1750 - 1764) були відновлені головні атрибути української автономії. Стривожена прагненням старшини до перетворення гетьманства у спадковий інститут Катерина II примусила Розумовського подати у відставку.

10 листопада 1764 р. вийшов "Маніфест до малоросійського народу", де говорилося про звільнення К.Розумовського і нічого не згадувалося про вибори нового гетьмана.

Вся повнота влади України зосередилися в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П.Румянцевим.

Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Вона була відомою прибічницею централізації та русифікації. Як і багато інших правителів своєї доби, Катерина була переконана, що найбільш ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких «феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель.

Звідси її негативне ставлення до української автономії.

«Ці провінції, - казала вона, - слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу».

Отож імператриця вибрала на посаду генерал - губернатора Лівобережжя - видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.

Про наслідки функціонування українського права з точки зору імперських інтересів писала у вступній частині таємної інструкції Рум'янцеву Катерина II.

З шести виділених нею «непорядків» три безпосередньо стосуються права: «неустройство, несообразимое смешение правления воинского с гражданским, от неясности различных чужих законов и нрав происходящие; в суде и расправе бесконечные волокиты и претеснения; самопроизвольное некоторых мнимых привилегий и вольностей узаконение, а настоящих частое и великое во зло употребление». Поряд з використанням українських ресурсів для імперських потреб російська корона намагалася ліквідувати .політичну автономію України.

Імператриця в «Секретнейшем наставлении кн. А.Вяземскому» сформулювала це так: «...называть их (Малую Россию, Лифляндию и Финляндию - Авт.) чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостию».

Катерина II мала на меті провести «обрусение» вказаних провінцій. Який зміст вона вкладала у поняття «обрусение», видно із вступу до таємної настанови Рум'янцеву, завершуючи який самодержиця стверджувала, що в результаті її виконання, а також розпоряджень, які надходитимуть від неї у майбутньому «политическому и земскому правлению тамошнему точная система установлена быть может».

Без сумніву, під «точною системою» малася на увазі тогочасна система політико - адміністративного управління в Російській імперії. Отже, Катерина II запланувала новий виток політичної асиміляції України, який мав завершитися актом остаточної її інкорпорації з цілковитим уподібненням української політикоадмінісгративної системи загальноімперській. [14, c.334]

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини.

У своїх таємних інструкціях Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для скасування української автономії, генерал - губернаторові доводилось постійно повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».

Водночас до старшини Румянцев застосовував політику кнута і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого - тим, «хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він не проводив рішучих змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий огляд суспільно - господарського становища земель.

Після російсько - турецької війни 1768 - 1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ.

До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків.

Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород - Сіверське. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи.

Потім скасували й козацькі полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо.

Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян.

У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів - саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим. [15, c.126-127]

Поставивши собі за мету ліквідувати політичну автономію України, Катерина II запланувала повне уподібнення - «обрусение» - української політико - адміністративної системі, загальноімперській. Конкретні заходи асиміляції визначено не було, крім знищення в Україні інституту гетьманства.

Разом з тим вже були вироблені загальні принципи перетворень: по - перше, обрано шлях тривалих і непомітних для населення змін, по - друге, вирішено зробити ставку не лише на грубу силу, а й на лавірування.

Останню крапку в гетьманській справі поставила сама Катерина II маніфестом від 10 листопала 1764 р., звільнивши Розумовського від «гетьманського чина»85 .

Причому цей документ не містив застережень про тимчасовість таких змін (як вказував свого часу Петро І) чи майбутнє поновлення в Україні інституту гетьманства (як обіцяла Анна Іоанівна).

Звільняючи Розумовського від гетьманського уряду, російська володарка передала в його особисту власність приписані до гетьманського уряду помістя та призначила довічну пенсію у 60 тис. крб.

2.2 Причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Слід назвати такі причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

1. Укріплення російського абсолютизму призводило до посилення тенденцій централізації, уніфікації, русифікації. Автономне існування України у складі Російської імперії дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією.

2. Політика царського уряду була спрямована на інкорпорування українських земель до складу Росії з метою максимальної експлуатації людських та матеріальних ресурсів України.

3. Розкол українського суспільства, який давав царському урядові змогу використовувати чвари між гетьманом та старшиною, між старшиною та селянами.

За таких обставин ліквідація автономії України була на той час явищем невідворотним.

Запорожжя відігравало помітну роль в політичному житті Укршни у XVIII ст. Воно зберігало свою автономію у складі Гетьманщини.

Коли гетьман І.Мазепа перейшов на бік шведів, Запорозька Січ (Чортомлицька) за наказом царя Петра І була зруйнована (1709 р.).

Військо Запорозьке пішло униз по Дніпру і створило на турецькій території Олешківську Січ. Коли запорожцям було дозволено повернутися, вони заснували так звану Нову Січ. [16, c.96]

Вдруге і остаточно Запорозька Січ була зруйнована у 1775 р. за наказом цариці Катерини II.

Серед причин її зруйнування слід назвати такі;

1. Суперечки, сутички між царським урядом і козаками за землі запорожців. Росія створила на Запорожжі цілу низку військових поселень; запорожці, зрозуміло, чинили опір.

2. Запорожжя було осередком соціального протесту пригнобленого люду. Сюди бігли кріпаки, запорожці нерідко очолювали селянські повстання.

З поглибленням соціального розшарування на Запорожжі загострилися внутрішні протиріччя.

3. Після перемоги Росії у війні проти Туреччини (1768 - 1774) цариця Катерина II вважала, що Запорожжя вже не буде відігравати значної ролі в охороні південних кордонів.

Життя показало, що це було помилкою.

4. Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорожжя зберігало свою автономію, тобто залишалося носієм української державності. Це здавалося царському урядові неприпустимим.

Зруйнування Січі, як і царська політика в українських землях в цілому. сприяло поступовому занепаду козацтва як соціального стану. Наслідки зруйнування Січі:

- було зліквідовано останній бастіон вільності від кріпацтва;

- були остаточно знищені ознаки української державності;

- ліквідація Запорозької Січі прискорила процес занепаду українського козацтва. [17, c.88]

Утім, саме право вільної гетьманської елекції було одним з ключових понять узагальненого образу “козацьких прав і вольностей”.

Традиція його правового застереження своїми витоками сягала часів розбудови політичних взаємин Війська Запорозького з польськими королями першої чверті ХVІІ ст., а у своєму концентрованому вигляді норма була легітимізована договором гетьмана Богдана Хмельницького з російським монархом Олексієм Михайловичем 1654 р.

Прагнучи впровадити монархічну модель організації владних відносин у Гетьманаті, Хмельницький навесні 1657 р. вчинив спробу легітимізувати свої нововведення авторитетом російського царя та московського патріарха.

Однак інтереси російської правлячої династії в Україні насправді зумовлювали принципово інший алгоритм розвитку політики Кремля щодо моделі владної системи Гетьманату взагалі та форм проведення гетьманських виборів зокрема.

Розділ 3. Значення старшинської ради у політичному житті гетьманщини

3.1 Генеральна старшинська рада-вищий орган влади

Рада генеральної старшини формувалася шляхом персонального запрошення учасників ради гетьманом. Коли посада гетьмана залишалася вакантною, раду скликав тимчасово виконуючий обов'язки голови генерального уряду. За звичаєм, до складу ради генеральної старшини входили генеральний обозний, генеральний писар, два генеральних судді і два осавули.

У другій половині XVII ст. учасниками ради стають генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Фактично ж кожен гетьман формував власний постійний склад ради генеральної старшини. До ради генеральної старшини Б. Хмельницького входило шість осіб.

При Ю. Хмельницькому рада складалась із десяти осіб, а за І. Мазепи діяв «совет из пяти персон». До складу ради генеральної старшини гетьмани часто включали своїх родичів або найдовіреніших осіб, які не були генеральними старшинами.

Так, за гетьманування Д. Многогрішного в роботі ради постійно приймали участь «два брата родных … и два зятя его …». При необхідності на засідання ради генеральної старшини гетьман запрошував окремих полковників та інших старшин.

За своїм складом рада генеральної старшини була значно оперативнішим, порівняно з радою старшин, органом, адже всі її члени перебували у гетьманській столиці. Це надавало раді генеральної старшини певну перевагу над радою старшин. Рада генеральної старшини не мала визначеної періодичності скликання. Її засідання проводилися кожного дня. [18, c.63]

А отже, вона була постійно діючиморганом. Відбувались засідання ради генеральної старшини у приміщенні генеральної військової канцелярії, у власному будинку гетьмана, а під час військового походу - у гетьманському шатрі.

Рада генеральної старшини проходила під головуванням гетьмана. За звичаєм учасники ради мали право приймати участь у обговоренні питань, винесених на їх розгляд. Свої постанови рада повинна була приймати шляхом голосування. Проте в дійсності процедура прийняття рішення залежала від авторитету гатьмана та його взаємовідносин із старшиною. Так, Б. Хмельницький, Д. Многогрішний, І. Самойлович та І. Мазепа, як правило, рішення приймали одноосібно, не рахуючись із позицією старшини. І. Виговський прислухався до пропозицій генеральних старшин, і рішення здебільшого ухвалювались колегіально. За правління Ю. Хмельницького рада генеральної старшини нерідко приймала свої постанови, навіть незважаючи на думку гетьмана.

За козацьким звичаєм до компетенції ради генеральної старшини відносилося прийняття постанов, що мали силу закону. Рада генеральної старшини попередньо розглядала проекти законів та міждержавних угод, які згодом виносилися на затвердження ради старшин та загальновійськової ради. Рада генеральної старшини проводила переговори із іноземними посольствами та направляла власні, особливо в тих випадках, коли це вимагало дотримання секретності. Рада генеральної старшини мала повноваження генерального штабу.

Вона розробляла і затверджувала плани військових операцій, вирішувала питання мобілізації і демобілізації козаків, передислокації полків, фінансування і матеріального забезпечення війська, будівництва військових укріплень. Специфікою компетенції ради генеральної старшини було те, що на неї покладалося прийняття термінових і таємних постанов. Рада генеральної старшини вирішувала поточні адміністративно-господарські справи, здійснювала управління та контроль за діяльністю полкових і сотенних урядів, організовувала і контролювала збір податків і мита. Коломацька рада надала раді генеральної старшини право вирішувати питання фінансів і податків. [19, c.52-53]

3.2 Статус старшинських рад в роки становлення і розвитку Української держави

Старшинська рада у політичному житті Гетьманщини зростала із занепадом ролі рад генеральних. Варто зазначити, що старшинські ради не являли собою продукту нового етапу розвитку політичної думки України. Раніше вони широко практикувалися на Запорожжі як інструмент розв'язання нагальних поточних справ чи механізм підготовки реалізації прийнятих загальною радою постанов. Щоправда, на Запорожжі вони мали низку характерних ознак, які були втрачені при перенесенні в принципово нові умови функціонування. Передовсім, це стосується показної публічності в організації роботи старшинських рад на Січі.

Дослідники відзначали, що, як правило, старшинські ради відбувалися в присутності товариства: нарадчики збиралися на своє вузьке коло посеред зібрання загальнокозацького. Така показна публічність старшинських рад у Гетьманаті джерелами не зауважується.

Варто відзначити також, що в роки становлення і розвитку Української держави надзвичайно зростало значення і статус старшинських рад. Так, за гетьманування Хмельницького на розгляд старшинських рад виносилися найрізноманітніші проблеми суспільно - політичного життя, питання зовнішньої політики, військово - стратегічного планування тощо. Зокрема, перед загальною радою у Переяславі в січні 1654 р. для обговорення питань укладення воєнно - політичного союзу з царем Хмельницький скликав старшинську раду. [20, c.37]

Більше того, саме учасники старшинської ради і санкціонували скли - кання умовно кажучи Генеральної ради (оскільки військо після виснажливої Жванецької кампанії було розпущене по домівках, а від часу ухвалення рішення про скликання Генеральної ради і до його реалізації пройшло лише кілька годин, приписувати Переяславській раді 1654 р. статус повноцінної Генеральної ради немає сенсу). Наприкінці 1656 - початку 1657 р. відбулося кілька старшинських рад, на яких широко дебатувалися питання зовнішньо - політичної діяльності Української держави, а саме: відносини з Росією, Швецією, Трансільванією та Польщею [21, c.38]

Ще більше зросло значення інституту старшинської ради при наступниках Хмельницького, які не мали наявної у попередника харизми володаря, а отже повинні були більшою мірою спиратися на підтримку старшинського оточення - тогочасної правлячої еліти. За таких умов на обговорення старшинської ради виносилися всі найважливіші проблеми політичного життя Гетьманщини.

Так, наприклад, саме скликана гетьманом І.Брюховецьким старшинська рада у Гадячі на початку січня 1668 р. ухвалила рішення про розрив з Москвою, початок антиросійського повстання та проголосила курс на об'єднання з Правобережним Гетьманатом і визнання протекції турецького султана 39 . Керівництво Правобережної України зі свого боку також порушувалося питання об'єднання двох Гетьманатів на засіданні старшинської ради, в роботі якої взяли участь, окрім правобережної старшини, і посланці гетьманського уряду Брюховецького, представники православного духовенства та Запорозької Січі [22, c.40]

Надалі старшинська рада стало не лише важливою, а й обов'язковою законодавчо - розпорядчою інституцією. Зокрема саме таке ставлення до неї у січні 1669 р. артикулював гетьман Петро Дорошенко у листі до російського воєводи князя Г.Г.Ромодановського, наголошуючи, що в гетьманській Україні «...без совіту полковників і інного товарищества нічого учинити не мочно.. » [23, c.41]

Так само й при позбавленні влади гетьмана Демка Ігнатовича 1672 року чи Івана Самойловича 1687 року старшина обґрунтовувала необхідність таких дій серед іншого й небажанням реґіментарів спільно з нею вирішувати важливі державні справи.

Отже і участь старшини у регулярних зібраннях у гетьмана сприймалися з останньої третини ХVІІ ст. як традиційні. Так, наприклад, повідомляючи про з'їзд старшини у гетьмана, що відбувся на початку 1677 р., джерело вказує, що зібрання відбулося «пред Богоясленіем Господним… по древнему обычаю (виділено мною. - В.Г.) войсковому» [24, c.42]

Освячений традицією такий стан речей закріплювався нормами Конституції 1710 р. Згідно з ними всі найважливіші справи - про цілісність батьківщини, її загальне благо і всі публічні справи - гетьман був зобов'язаний вирішувати на генеральній раді. «Если бы зась, опроч тых вышреченных терменов, притрафлялись якiе публичные справы, скорого управленiя, отпреставленiя потребуючiе, теды Ясневельможный Гетман моцен и волен будет з обрадою Енералной старшины таковые дела… управляти и отправовати».

Як правило, старшинські ради скликалися у випадках нагальної потреби. Однак уже з гетьманства Б.Хмельницького простежувалася і певна закономірність у їх скликанні - навесні, після Великодня, та взимку, перед Різдвом 60 , що було, на нашу думку, продиктовано потребами організації воєнних кампаній (які, як правило, проводилися в літній сезон), підбиттям їх підсумків і визначенням зовнішньополітичних орієнтирів на майбутнє. Згодом, в останні десятиліття ХVІІ ст., утвердилася традиція скликання обов'язкових старшинських рад (з'їздів) саме двічі на рік - на Великдень і на Різдво (або Водохрещі).

Надзвичайно важливе місце у політичній системі Гетьманату посідав інститут гетьманства, який, разом з генеральною радою, виступав одним з наріжних її каменів. Більше того, саме цей інститут уособлював собою сутнісне сприйняття власне самої української ранньомодерної держави, вже назва якої походила від його назви, а примусова ліквідація гетьманського уряду російською владою у другій половині ХVІІІ ст. стала початком кінця самої української держави.

Гетьманський уряд розглядався своєрідною гарантією єдності козацької держави. Згідно з переконаннями Петра Дорошенка, без гетьмана («без голови») Військо Запорозьке піде «врозтіч»; а за твердженням його наступника на гетьманстві Демка Ігнатовича, «мила вітчизна наша Україна… дійде до останнього розорення й пагуби» [25, c.6]

Утім, саме право вільної гетьманської елекції було одним з ключових понять узагальненого образу “козацьких прав і вольностей”. Традиція його правового застереження своїми витоками сягала часів розбудови політичних взаємин Війська Запорозького з польськими королями першої чверті ХVІІ ст., а у своєму концентрованому вигляді норма була легітимізована договором гетьмана Богдана Хмельницького з російським монархом Олексієм Михайловичем 1654 р. Так, в одній із складових частин так званих “Березневих статей”, а саме в “Жалуваній грамоті Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вольностей” застерігалося: “А буде судом Божим смерть случитца гетману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя. А кого гетмана оберут, и о том писати к нам, великому государю, да тому ж новообраному на подданство и на верность веру нам, великому государю, учинити, при ком мы, великий государь, укажем”. [26, c.82] Тобто в даному випадку йшлося про право вільної, нічим і ніким необмеженої елекції, з наступним повідомленням про її результати в Москву та обов'язковим складанням новообраним реґіментарем присяги цареві у присутності його уповноваженого.