Монографія "політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст." у науковій спадщині Ф. Шевченка (до 100-ліття від дня народження)

Зрештою, незважаючи на успішний захист Ф.Шевченка, за його монографією й надалі тягнувся шлейф опальної праці. Відтак побажання академіка

М.Тихомирова про нове, доповнене й перероблене, видання так і залишилося нездійсненим Шмидт С. «Доктор на корню». -- С.552.. Натомість найбільшу й, мабуть, найкращу працю Ф.Шевченка часто-густо вилучали з історіографічних оглядів, інколи на неї навіть «забували» послатися у студіях, присвячених добі Б.Хмельницького.

На початку 1970-х рр. про «плутані формулювання» в монографії «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVQ ст.», зокрема про вживання автором терміна «приєднання», згадали знову. Ці «вади» розглядалися як докази «методологічних помилок» і «націоналістичних збочень» Ф.Шевченка на посаді директора Інституту археології АН УРСР та головного редактора «Українського історичного журналу» Доповідна записка голови парткомісії при ЦК КП України І.С.Грушецького першому секретарю ЦК КП України В.В.Щербицькому про результати перевірки роботи парторганізації Інституту археології (Київ, 5 липня 1972 р.) // «Істину встановлює суд історії». -- Т.1. -- С.445--446..

Після тяжкого 1972 р., коли вченого звільнили з усіх керівних посад та винесли низку стягнень, про якісь «експерименти» з «переяславським» каноном вже не могло бути й мови. У щоденникових записах наприкінці 1975 р. Ф.Шевченко метафорично схарактеризував своє тодішнє становище -- ходжу з «`клеймом', хоч і без наголосу» Щоденникові нотатки: «І знову німа роль за сценою» // Там само. -- С.639.. У його публікаціях кінця 1970 початку 1980-х рр. уже не було й натяку на попередні спроби, а механічно проголошувалися офіційні настанови Шевченко Ф.П. Возз'єднання України з Росією -- знаменна подія в історії братніх народів // Архіви України. -- 1978. -- №6. -- С.24--28; Його ж. Київ у перший рік після возз'єднання України з Росією // Український історичний журнал. -- 1980. -- №2. -- С.54--64.. Для дослідника такого інтелектуального масштабу це була страшна особиста драма...

Тексти Ф.Шевченка 1950 початку 1970-х рр. яскраво демонструють напрочуд складну дилему тогочасного інтелектуала: як бути радянським і, водночас, українським істориком? Тим паче, що переважна більшість науковців воєнного покоління належала до інтелектуалів із радянською ідентичністю, котрі щиро прагнули вписатися, хоч і «по-своєму», у цю амбівалентну, мінливу, часом абсурдну систему політичних та культурних координат.

У широкому сенсі йдеться про конфронтуючі пласти культурної свідомості, котрі складно узгоджувалися поміж собою. Приміром, упровадження офіційного дискурсу «великого російського народу» («народу-вождя», «народупереможця», «народу-тріумфатора») породжувало захисні реакції українських радянських істориків, які прагнули хоч якоюсь мірою втримати обмежену, ба навіть ілюзорну автономію республіканського наративу від настирливих зазіхань «старшого брата».

Згадаємо, наприклад, ідеологічні колізії навколо термінів «приєднання» чи «національно-визвольна війна», до яких ставилися вкрай підозріло й навіть вороже, попри те, що ці означення вбиралися у відповідну «обрядову» покривку «дружби народів», «класової боротьби» тощо. До того ж «національно-визвольне» маркування повсюдно вживалося в радянській соціогуманітаристиці щодо країн «третього світу». Натомість суттєві поступки офіціозу витісняли український культурний шар, перетворювали його на марґінальний чи супутній компонент, який побутував десь на периферії свідомості «радянської людини».

Таким чином, дослідницькі практики істориків реформаційної, нонконформістської орієнтації, зокрема Ф.Шевченка, тією чи іншою мірою було зорієнтовано на пошуки уточнюючих, доповнюючих, розширюючих або, навпаки, звужуючих підходів щодо радянського канону. Часто-густо їхні писання поставали у вигляді суперечливого сполучення кількох дискурсів, під прикриттям чого вони намагалися донести читачеві дещо інше представлення історії України. Утім, плекання компромісних, посередніх формул не тільки спричиняло складні внутрішні конфлікти, а й ставило дослідників у досить вразливе становище у кризових ситуаціях, зокрема коли змінювалася політична та ідеологічна кон'юнктура, проводилися адміністративні кампанії, скеровані супроти певних осіб, розгорталася боротьба за сфери впливу на академічній ниві тощо.

Вислідом таких дослідницьких і культурних практик були тексти, котрі продукували амбівалентні, інколи невиразні, розмиті смисли, зокрема взаємовиключне трактування певних подій, явищ, процесів, осіб, постійні відмови від попередніх тлумачень та оцінок під тиском офіційних позицій, суцільні недомовки, замовчування й т.п. Відтак співбуття радянського інтелектуала з каноном постійно нав'язувало декілька культурних ролей показних і тіньових. Інколи такі ролі призводили до доволі своєрідних спроб, точніше інтелектуальних і культурних експериментів, які демонстрували творчий політ думки за сірих умов радянської повсякденності.

Размещено на Allbest.ru