Монографія "політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст." у науковій спадщині Ф. Шевченка (до 100-ліття від дня народження)

Та повернімося, власне, до тексту його праці. Під офіційним покровом «зв'язків та взаємодії братніх народів», що помітно трансформувався завдяки сполученню класового й «народницького» дискурсів, у монографії Ф.Шевченка подавалася низка ідей і тез, які помітно розходилися з «переяславськими» настановами. Насамперед автор обстоював думку, що «відносини між Росією і Україною не були ще відносинами рівнозначних сторін. Якщо Росія протягом століть вже виступала на міжнародній арені як самостійна держава, то Україна до визвольної війни такої ролі не відігравала» Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки. -- С.63.. Більше того, відзначалося, що царський уряд з упередженням ставився до руху під проводом Б.Хмельницького, позаяк він мав «антифеодальне спрямування» Там само. -- С.64, 91.. Зокрема автор уважав, що у травні червні 1648 р. московське військо вже було готовим виступити фактично на боці поляків супроти кримських татар -- на той час союзників Б.Хмельницького Там само. -- С.78--80.. Натомість ставлення російських «народних мас» до Хмельниччини Ф.Шевченко характеризував як позитивне Там само. -- С.90, 93.. Таким чином, сполучення, іноді протиставлення класового й «народницького» дискурсів дозволяло авторові намітити, хоч і у спрощеному, деформованому вигляді загальне поле конфронтації на ниві «українсько-російських зв'язків».

Ці обережні й начебто принагідно висловлені спостереження Ф.Шевченка поступово, крок за кроком, обстоювали тезу про «приєднання» України до Росії, котра нібито не суперечила «переяславському» канону та його наріжному концепту «возз'єднання народів» і, заразом, у багатьох конкретних контекстах обходила нав'язану схему. На його думку, «в силу історичних причин інакше складалися відносини між Україною і Росією як напередодні, так і особливо під час визвольної війни. Про характер їх відносин свідчать наслідки приєднання України до Росії в 1654р.»⁹³.

В іншому місці Ф.Шевченко відзначав, що з розгортанням визвольної війни 1648-1654 рр. у середовищі, наближеному до гетьмана Б.Хмельницького, «все більше бере верх ідея приєднання України до Росії»⁹⁴. Водночас наміри російського уряду щодо України він кваліфікував у такому ж дусі, себто як «приєднання»⁹⁵. Причому термін «приєднання», котрий побутував у доволі різних контекстах, у праці бачимо неодноразово. Скажімо, Ф.Шевченко зазначав, що «складною центральною проблемою, зв'язаною з багатьма іншими питаннями, була проблема приєднання України до Росії»⁹⁶, згадував про перемовини між гетьманським і російським урядами про «приєднання»⁹⁷, відзначав міжнародне значення проектованого «приєднання»⁹⁸, писав про бесіди єрусалимського патріарха Паїсія з Б.Хмельницьким про «приєднання»⁹⁹, означував територію трьох колишніх польських воєводств як «приєднану» до Росії¹⁰⁰, висвітлював позицію українського православного духівництва у справі «приєднання»¹⁰¹, показував репрезентацію «приєднання» в «Історії русів»¹⁰² тощо. Розмаїтті згадки про «приєднання» розкидано практично по всій монографії в багатоманітних контекстах¹⁰³.

Наголосимо, що термін «приєднання» Ф.Шевченко вживав і в листуванні з І.Крип'якевичем. Приміром, саме таке означення він використав у листі від 27 серпня 1957 р., коментуючи робочу версію статті свого львівського колеґи про соціально-політичні погляди Б.Хмельницького, котра побачила світ у першому номері «Українського історичного журналу» (1957 р.):

«Мені здається, що потрібно було б трохи більше сказати про класову політику Богдана і по відношенню до селянства, коли він роздавав маєтки, про це згадано мимоходом. З тексту виходить, що приєднання України до Росії відбулося дякуючи старанням Богдана. А де об'єктивно діючі історичні факти?» Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки... -- С.62. Там само. -- С.65. Там само. -- С.478. Там само. -- С.66. Там само. -- С.115. Там само. С.131. Там само. -- С.135, 138. Там само. -- С.171. Там само. -- С.213. Там само. -- С.269 (прим.1). Там само. -- С.14, 87, 148, 150--152, 176, 203, 224, 259, 303, 326, 342, 355, 368, 373, 404, 444, 463, 467--469, 471--474, 476, 482. Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича... -- С.510..

У листі до І. Крип'якевича від 21 листопада 1958 р. Ф.Шевченко відзначав, що шостий розділ його майбутньої монографії «не основний в роботі, в ньому викладається саме приєднання України до Росії і оцінка цієї події» Там само. С.519-520.. Аналогічні міркування споглядаємо і в робочому варіанті вступу до праці, в якому зазначається, що «робота завершується викладенням приєднання України до Росії і оцінкою значення цієї події в історії двох братніх народів. Викладається це в шостому розділі книги» Шевченко Ф.П. Вступ до праці «Політичні та економічні зв'язки...». -- Арк.37..

За великим рахунком, у монографії 1959 р. Ф. Шевченко практично повертається до терміна «приєднання», хоч і надає йому дещо іншого сенсу, порівняно зі своєю кандидатською дисертацією. Як же узгоджувалося таке представлення з офіційним каноном? Схоже, що головний акцент робився на своєрідній «грі» смислів з обсягу застосування різних дискурсів, оскільки термін «приєднання» вживався Ф.Шевченком здебільшого в ретроспективному розумінні: позиція сторін, перемовини, міжнародне становище середини XVII ст., устремління «народних мас» і т.п. Натомість історичне значення й сутність українсько-російського договору 1654 р. подавалися переважно з перспективи сучасності, себто у світлі канонічних «переяславських» тез, хоч іноді події за часів Б.Хмельницького також маркувалися як «возз'єднання». Наприклад, Ф.Шевченко писав про схвалення ідеї «возз'єднання» міським населенням Його ж. Політичні та економічні зв'язки. -- С.233--234., позитивну роль української державності у «возз'єднанні» України з Росією Там само. -- С.269., порушення питання «возз'єднання» на земському соборі 1651 р. Там само. -- С.328--329., який став «помітною віхою» на цьому шляху Там само. -- С.330., міжнародні контексти проблеми «возз'єднання» Там само. -- С.353., про посольство С.Мужиловського та К.Бурляя у справі «возз'єднання» Там само. -- С.374., ухвалення рішення про «возз'єднання» на загальновійськовій раді 1654 р. Там само. -- С.493. і т.п.

Можливо, ця суперечність була пов'язана з цензурними корективами та літературним редагуванням монографії, позаяк вихолощення і спрощення текстів на різних стадіях видавничого процесу, котрі часто називали «колективною перестраховкою», було доволі поширеною практикою за радянської доби. Так, численних цензурних і редакційних втручань зазнав авторський текст монографії І.Крип'якевича «Богдан Хмельницький» Ісаєвич Я. Передмова // Крип'якевич І. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф.П.Шевченко, І.Л.Бутич, Я.Д.Ісаєвич. -- 2-ге вид., випр. і доп. -- Л. 1990. -- С.7--9; Дашкевич Я. Іван Крип'якевич -- історик консервативно-державницької школи // Його ж. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. -- 2-ге вид., випр. й доп. -- Л., 2007. -- С.495 (прим.31).. Тим паче, що Ф.Шевченко був змушений скорочувати первісний обсяг із 34 до 28 др. арк. (спершу видавничий ліміт становив усього 20 др. арк.). Відтак авторові довелося вести неодноразові перемовини з видавництвом, обстоюючи свою позицію. Натомість воно виставляло додаткові умови, позаяк досить швидко прийшло розуміння щодо ризикованості низки авторських тез і тлумачень. Учений навіть зауважував, що процес верстки перетворився на постійний конфлікт із видавництвом, під час якого він був змушений поступитися чи піти на компроміс у багатьох питаннях Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича... -- С.528..

Так чи інакше, видається, що неґативні настанови у середовищі українських істориків щодо концепту «возз'єднання», хоч і в латентному вигляді, побутували ще у 1950-х рр., себто до появи відомої праці М.Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання? Критичні зауваги з приводу однієї концепції». О.Апанович навіть висловлювала думку, що цю студію М.Брайчевському замовив сам Ф.Шевченко як редактор «Українського історичного журналу» «Зрадники мені не подобаються»: Аудіоінтерв'ю Юрія Зайцева з Оленою Апанович (28 серпня 1996 р.) // Історіографічні дослідження в Україні. -- Вип.21. -- К., 2011. -- С.349.. Натомість М.Брайчевський відзначав, що її було написано 1966 р. для «відкритого друку» за прямою пропозицією тодішньої дирекції Інституту історії АН УРСР (К.Дубини й І.Гуржія) Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання? Триптих // Переяславська рада 1654 року: Історіографія та дослідження. -- К., 2003. -- С.408., хоч, імовірно, вона виявилася більш радикальною за авторською постановкою проблеми.

Тож монографія Ф.Шевченка справляла доволі суперечливе враження на читацьку аудиторію. З одного боку, його працю начебто було витримано в дусі офіційного канону. Недаремно сучасні дослідники відзначають побутування у цьому тексті відповідних штампів та ідеологічних тропів української радянської історіографії Колесник І.І. Федір Шевченко: інтелектуальна генеалогія українського радянського історика // Український історичний журнал. -- 2005. -- №1. -- С.180.. Проте, з іншого боку, автор повсякчас обходив або дещо переінакшував ідеологічні настанови, особливо коли йшлося про певні контексти представлення важливих подій та явищ. Це помітили й рецензенти, і колеґи на розширеному засіданні вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р., зокрема засудивши вживання відмінних порівняно з радянським каноном означень.

Приміром, К.Гуслистий стверджував, що замість «правильного терміна “возз'єднання”» автор послуговується «приєднанням», від якого відмовилися ще 1954 р. («Ви вводите без всякого пояснення термін “приєднання”») Див.: ШепельЛ. Матеріали Наукового архіву...: Із стенограми обговорення книги Ф.П.Шевченка... -- С.537; Стенограма засідань вченої ради Інституту історії АН УРСР 8--15 червня 1960 р. -- Арк.20.. У підсумковій ухвалі розширеного чотириденного засідання вченої ради Інституту історії АН УРСР вживання цього поняття було визнано одним з «істотних недоліків» монографії Ф.Шевченка Шепель Л. Матеріали Наукового архіву. : Витяг з протоколу №12 розширеного засідання Вченої ради Інституту історії АН УРСР з обговорення книги Ф.П.Шевченка «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.» // «Істину встановлює суд історії». -- Т.1. -- С.541.. Більше того, рецензенти Я.Кісь та О.Цибко назвали термін «приєднання» не тільки «плутаним формулюванням», а й констатували, що Ф.Шевченко фактично «спотворив» провідні положення радянської історичної науки:

«Так, поряд з терміном «возз'єднання» автор (Ф.Шевченко --

О.Я.) широко вживає термін «приєднання» України до Росії, хоч

в радянській історичній науці прийнято перший термін, який єдино правильно передає зміст великого історичного акту. Автор дуже часто вживає термін “національно-визвольна війна” замість “народно-визвольна війна”, як це прийнято в радянській історіографії» Кісь Я., Цибко О. Більше вимогливості і принциповості в історичних дослідженнях [Рец. на кн.: Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст. / Відп. ред. І.П.Крип'якевич. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 499 с.] // Комуніст України. 1961. №1. С.92-93..

Імовірно, дефініція «національно-визвольна війна» щодо доби Б.Хмельницького використовувалася Ф.Шевченком на кшталт означень антиколоніальних рухів тодішніх країн «третього світу», котрі в радянському історієписанні 1950-х рр. зазвичай іменувалися «національно-визвольними».

Зазначимо, що Ф.Шевченко та І.Крип'якевич з очевидних на те причин були змушені оминути питання про юридичну оцінку Переяславського договору 1654 р. Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки... С.496; Крипякевич І.П. Богдан Хмельницький. [1-ше вид.]. С.451. У кандидатській дисертації Ф.Шевченко означував російськоукраїнські відносини як васалітет, але в досить невиразних формах Шевченко Ф.П. «Русские воеводы на Украине...». Арк.26, 122 зв.. Однак фактичне становище України-Гетьманщини після 1654 р. він, як і інші дослідники (В.Голобуцький Голобуцкий В.А. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. К., 1962. С.350., І.Крип'якевич Крипякевич І.П. Богдан Хмельницький. [1-ше вид.]. С.485.) потрактовував автономією («широкі автономні права») у складі Російської держави, котра поступово обмежувалася внаслідок централізаторської політики московського уряду Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки... С.499..

На перший погляд, такий підхід не суперечив офіційному канону, але помітно розширював і навіть дещо інакше тлумачив установчі положення. Скажімо, у тексті «переяславських» тез немає жодної згадки про автономний статус Гетьманщини, а тільки коротенька інформація про те, що царизм ліквідував «місцеве самоуправління» (не автономію!) та придушував національно-визвольний рух, зокрема будь-які устремління до «створення української державності» Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.): Одобрены ЦК КПСС. Москва, 1954. С.12..

Зауважимо, що й репрезентація українсько-російських взаємин на сторінках студії Ф.Шевченка поставала у вигляді складної, заплутаної палітри, котра по-різному розгоралася на відмінних відтинках історичного часу. Передусім автор наголошував, що російський уряд спершу намагався посідати становище посередника і прагнув замирити поляків та українців Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки... С.128, 138., оскільки будь-що хотів утримати спокій на своїх кордонах. Відтак позиція Москви та дії місцевих російських адміністраторів неодноразово викликали роздратування козацької верхівки. Наприклад, історик навіть згадував про погрозу Б.Хмельницького здійснити військовий похід на Путивль восени 1649 р., яку розглядав як уповні реальну можливість Там само. С.286-287..

Таким чином Ф.Шевченко обережно підводив читача до думки, що зміна російської позиції щодо Гетьманщини відбувалася лише під впливом подальших подій, які розгорталися не дуже сприятливо як для поляків, так і українців. На сторінках монографії опосередковано проступає теза, що російські дипломати й адміністратори лише поступово, споглядаючи кількарічний плин військово-політичних подій, дійшли до усвідомлення тих переваг, які може здобути Москва, прийнявши козаків «під високу царську руку». В одній з опублікованих рецензій на його монографію зазначалося, що з «дослідження видно, що об'єднання України з Росією було нелегкою справою»¹³⁰.

Часом Ф.Шевченко уникав коментування чи очевидного тлумачення наведених відомостей, залишаючи це на розсуд читача. Дехто з сучасних дослідників трактує ці особливості викладу в позитивістському сенсі¹³¹. Натомість низка критиків закидала авторові те, що він не тримається апології «великої дружби» двох народів, а дотримується «сліпого об'єктивізму». Приміром Г.Марахов зазначав, що «Федір Павлович підмінює зв'язки між народами, суперечностями та сутичками між Україною та Росією»¹³². В.Голобуцький підкреслював, що «Ф.Шевченко йде сліпо за документами, відмовляється піддати їх критичному аналізу. Якщо, з одного боку, Федір Павлович не хоче помічати гостроти українсько-польських суперечностей, то, з іншої, він крізь усю роботу проводить думку про наявність нібито глибоких суперечностей між Україною й Росією»¹³³. У подібному дусі висловився й І.Бойко, котрий уважав, що «генеральна лінія Хмельницького лишилася затушованою, зіпсована об'єктивістським ставленням Ф. Шевченка до деяких документів»¹³⁴.

Та й господарські чи торгівельні взаємини України з Росією постають у монографії Ф.Шевченка доволі неоднозначно. Зокрема І.Крип'якевич у листі до нього від 3 листопада 1958 р. відзначав слушність спостережень і міркувань про локальний, невирішальний характер цих зв'язків до 1648 р.¹³⁵ У робочих нотатках Ф.Шевченка до монографії йдеться про важливість економічних відносин між Польщею й Україною навіть за часів визвольної війни 16481654 рр., які, хоч і були обмеженими, проте повністю не урвалися¹³⁶.

На думку Ф.Шевченка, за доби Б.Хмельницького економічні зв'язки України з Росією побутували в різноманітних формах. Причому до них автор схильний віднести навіть переселення й колонізацію українцями окраїн Російської держави¹³⁷. До того ж він окреслював ті переваги й вигоди, котрі здобула Росія від прийняття українських переселенців¹³⁸. Водночас історик Івасюта М., Грабовецький В. Дружба двох народів-братів [Рец. на кн.: Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.). -- К., 1959. Вид-во АН УРСР. Відп. ред. академік АН УРСР І.Крип'якевич] // Жовтень. 1960. №4. С.150. Батуріна С.С. Федір Павлович Шевченко... -- С.147. Стенограма засідання вченої ради Інституту історії АН УРСР 10 червня 1960 р. ... -- Арк.7. Стенограма засідань вченої ради Інституту історії АН УРСР 8--15 червня 1960 р. -- Арк.28. Протокол №9 засідання відділу історії феодалізму. -- Арк.12. Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича... -- С.517. Шевченко Ф.П. Робочі матеріали про економічні зв'язки України з Польщею, Білорусією, Росією; Зборівський договір та ін. [чорновий автограф та машинопис; 1950-ті рр.] // ІР НБУВ. -- Ф.349. -- Спр.672. -- Арк.17. Там само. -- Арк.54. Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки... -- С.442. відзначав важливу роль подарунків у двосторонніх відносинах, які кваліфікував як «форму економічного впливу» Там само. -- С.457..

Відзначимо, що Ф.Шевченко на сторінках монографії спростовував низку відомих візій та інтерпретацій з обсягу українсько-російських економічних відносин середини XVII ст. Зокрема він уважав хибною тезу О.Касименка про включення України до єдиного всеросійського ринку ще до «возз'єднання» з Росією. Заразом неґативно відгукнувся про ідею економіста В.Веселаги щодо складання суспільного поділу праці між російськими й українськими землями -- це нібито призвело до виникнення окремих економічних районів Там само. С.408-409.. Натомість автор відзначав, що в тогочасних економічних зв'язках ані Україна, ані Росія не виступали як «єдине економічне ціле», себто вказував на відсутність як фактографічних відомостей, так і концептуальних підстав для подібних висновків Там само. С.409..

Інколи Ф.Шевченко відкидав і тлумачення окремих подій та явищ на ниві економічних взаємин. Відтак, він зауважував, що О.Касименко зробив безпідставний висновок про великі збитки Росії, котрих вона зазнала внаслідок безмитної торгівлі з українськими землями 1649 р. На думку Ф.Шевченка, безмитна торгівля суттєво збільшила товарообіг, тобто приплив грошей і коштовностей до Росії, що щедро надходили з охоплених війною українських земель. Відтак воєнні обставини дозволили добряче заробити певним російським колам Там само. -- С.386-388..

Зрештою, монографія Ф.Шевченка справляла, як на ті часи, двояке враження. З одного боку, вона вирізнялася напрочуд добротною фактичною основою, спертою на численні архівні джерела, опрацьовані з «перших рук». Та, незважаючи на фактографічний рефрен, робота не втрачала широкої історичної перспективи й репрезентувала «зв'язки» на тлі розлогої палітри дипломатичних, військово-політичних, адміністративних, соціально-економічних взаємин. З іншого боку, ця студія подавалася в річищі «дружби народів», яке повсюдно перетікало у «класовий» та «народницький» дискурси з численними канонічними покликаннями на «класиків». Тож авторський текст радикально не суперечив «переяславським» тезам, але постійно доповнював, тлумачив, переінакшував, а часом і зовсім обходив (як у випадку з терміном «приєднання») офіційні настанови.

Цікаве спостереження стосовно монографії Ф.Шевченка, попри вкрай неґативне ставлення до цієї праці, зробив М.Рубач. На його думку,

«книга Федора Павловича Шевченка -- це часткова реакція розплати за антиісторичну модернізацію, яка є в деяких історичних працях останніх років, але, на жаль, це раціональне зерно потонуло в таких концепціях, які не тільки не поліпшують, не виправляють недоліків, а погіршують, штовхають народ, українську радянську історіографію на ті національно-буржуазні помилкові позиції» Стенограма засідання вченої ради Інституту історії АН УРСР 13 червня 1960 р. ... Арк.37..

У певному розумінні заувага М.Рубача про «антиісторичну модернізацію» відображала настрої низки українських істориків щодо дослідницьких практик, нав'язаних «переяславськими» настановами: помітна ідеалізація царського уряду, зокрема приписування йому надкласових мотивів і устремлінь, затушовування класових суперечностей, ствердження домінуючої ролі Московської держави й т.п. Утім, таке помірковане невдоволення, імовірно, циркулювало здебільшого в межах приватної комунікації та лише зрідка у вельми обережних висловах проступало в текстах і під час дискусій.

Тож взаємини України й Росії в різних сферах поставали на сторінках монографії Ф.Шевченка у вигляді заплутаного, складного та суперечливого дійства, до якого долучалися розмаїтті зацікавлення, устремління, упередження тодішніх його учасників. На розширеному засіданні вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р. автор, намагаючись віднайти компромісні формулювання, усе ж таки досить різко зауважив, що

«питання про возз'єднання України з Росією в силу різних причин не тільки затягувалося, а проходило через кілька етапів, висувались різні проекти з обох сторін. Обидві сторони шукали шляхів до подолання перешкод, що стояли на шляху до єдності, ліквідовували ряд непорозумінь, які породжувалися різними причинами. Не все йшло так гладко, як хотілось цього сучасникам, не так, як бачать це все деякі історики» ШепельЛ. Матеріали Наукового архіву...: Із стенограми обговорення книги Ф.П.Шевченка... -- С.535; Стенограма засідань вченої ради Інституту історії АН УРСР 8--15 червня 1960 р. -- Арк.17..

Таке представлення доби Б.Хмельницького та українсько-російських взаємин, незважаючи на численні ідеологічні конотації й задекларовані «обрядові» формули, ніяк не вкладалося в телеологічну схему «возз'єднання» народів. Не випадково сучасні дослідники означують тодішні підходи Ф.Шевченка як «єретичні погляди» щодо радянського канону Яремчук В. Минуле України. -- С.271..

Входження праці Ф.Шевченка до радянського культурного простору було вкрай складним і болісним, що пояснювалося як самим становищем студії, котра балансувала на хиткій межі «офіційного» та реформаційного прочитань історії, так і інтриґами деяких колеґ історика, партійних функціонерів із «великої хати» тощо. Припускають, що певну роль у цьому протистоянні відіграв особистий конфлікт між В.Голобуцьким та Ф.Шевченком Юсов С. Історик Володимир Голобуцький (1903--1993): життя, наукова і педагогічна діяльність. -- К., 2011. -- С.175..

Зауважимо, що подібне мало місце й щодо праць інших істориків, наприклад стосовно монографії О.Касименка «Російсько-українські взаємовідносини 1648 початку 1651 р.» (Київ, 1955 р.) Апанович О. Федір Павлович Шевченко: історик, архівіст, історіограф, джерелознавець, археограф, організатор науки, Людина // «Істину встановлює суд історії». -- Т.1. -- С.38; Дзира Я. Десятиріччя творчого спілкування // Там само. -- С.152.. Та й сам О.Касименко порівнював долю своєї монографії зі студією Ф.Шевченка. Зокрема він зауважував, що «моя книга зазнала своєрідну історію, всьому колективу вона відома» Матеріали обговорення роботи Шевченка Ф.П. ... -- Арк.193..

Після чотириденного обговорення монографії Ф.Шевченка вчена рада Інституту історії АН УРСР усе ж таки ухвалила компромісне рішення -- визнала ґрунтовність, актуальність його роботи, проте вказала й на численні помилки автора, утім не підвівши під них політичну чи ідеологічну підоснову Шепель Л. Матеріали Наукового архіву...: Витяг з протоколу №12... -- С.539--542.. Причому гостра полеміка точилася й навколо редакційних формулювань самого рішення вченої ради Інституту історії АН УРСР Шевченко Ф.П. [Мої] зауваження до проекту резолюції [вченої ради Інституту історії АН УРСР по обговоренню праці «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.»; машинопис; м. Київ, червень 1960 р.] // ІР НБУВ. Ф.349. Спр.881. 3 арк..

Однак цією дискусією історія з монографією Ф.Шевченка не закінчилася, а перейшла на нову стадію -- «війни рецензій», яку його опоненти розпочали з розсилки тенденційних відгуків із політичними та ідеологічними конотаціями до редакцій багатьох республіканських і союзних видань, а також до партійних та контролюючих органів. Однією з таких праць була рецензійна стаття К.Гуслистого, в якій автор закидав Ф.Шевченкові не тільки вживання терміна «приєднання», а й наголошував, що в його монографії є багато «великих теоретичних помилок» Гуслистий К.Г. Серйозні методологічні хиби в освітленні історії України XVII ст.: Рецензія на роботу Шевченка Ф.П. «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.» [машинопис; м. Київ, 27 липня 1960 р.] // Там само. -- Спр.873. -- Арк.1-2.. Наприкінці тексту К.Гуслистого рукою Ф.Шевченка дописано короткий коментар:

«“Рецензія” до нас була передана К.Гуслистим в ред[акцію] “Укр. іст. журналу”. Але на засід[анні] редколегії була одноголосно відхилена (за пропозицією] П.А.Лаврова). Аналогічні рецензії були написані в усі московські журнали -- “Коммунист», “Вопросы истории”, “История СССР”, а також в “Ком[уніст] України”.

В різних комбінаціях підписували: Голобуцький, Компанієць, Гуслистий» Там само. Арк.15..

Результати «рецензійної» кампанії не забарилися. 18 серпня 1960 р. у постанові президії ЦК КПУ окремим пунктом було прописано вимогу прорецензувати монографію Ф.Шевченка в республіканському партійному офіціозі -- «Комуніст України» Шевченко Ф.П. Коротка довідка. Арк.5.. У жовтні того року низка науковців в Інституті історії АН УРСР ініціювала перевірку первісного рукопису (машинопису) Ф.Шевченка з правками, зробленими під час обговорення, аби довести, що до видавництва було передано інший варіант тексту монографії -- з «кричущими помилками», котрі автор проіґнорував попри висловлені зауваження Мишко Д.І., Рознер І.Г., Шекера І.М., наукові співробітники Інституту історії АН УРСР. Акт [про перевірку внесених змін до роботи Шевченка Ф.П. «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.»; машинопис; м. Київ, 26-27 жовтня 1960 р.] // ІР НБУВ. Ф.349. Спр.874. 9 арк.; Рознер І.Г., молодший науковий співробітник відділу історії феодалізму Касименку О.К., директору Інституту історії АН УРСР [Службова записка про роботу Шевченка Ф.П. «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.»; машинопис; м. Київ, 28 жовтня 1960 р.] // Там само. Спр.875. 4 арк..

З окресленої перспективи відгук Я.Кіся та О.Цибка став продовженням кампанії супроти монографії Ф.Шевченка. Первісно рецензію до журналу «Комуніст України» мала подати О.Компан. Ф.Шевченко навіть повідомляв про це І.Крип'якевича в листі від 11 лютого 1960 р.^1ББ Видається, що праця О.Компан, вірогідно написана в позитивному дусі, не задовольнила редколегію, котра отримала однозначні настанови «згори». Тим більше, що у цей час «критика» монографії Ф.Шевченка набирала дедалі більших обертів. Тож рецензію замовили іншим науковцям, яким заздалегідь накинули певне завдання.

Провідним рефреном виступали «методологічні хиби» студії Ф.Шевченка. Відтак історикові, крім вживання «плутаних» термінів «приєднання» та «національно-визвольна війна», закидалося «неправильне» представлення «рушійних сил» Хмельниччини, перебільшення «прогресивної» ролі козацтва, «серйозні помилки» й перекручення у висвітленні ролі «ранньої української державності» та потрактуванні зовнішньополітичної орієнтації Б.Хмельницького Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича... -- С.529. Кісь Я., Цибко О. Більше вимогливості... -- С.91.. Водночас категорично спростовувалася ціла низка тлумачень Ф.Шевченка, котрі, здавалося б, очевидно випливали з наведених джерел: заяви гетьмана про наміри здійснити похід на Путивль восени 1649 р., протурецькі настрої серед старшини та звичайного козацтва, неґативні результати перемовин єрусалимського патріарха Паїсія та С.Мужиловського в Москві на початку 1649 р. та ін. Там само. С.92. Гострі зауваги рецензенти висловили й щодо загальної структури монографії, зокрема стосовно відсутності історіографічного огляду та нагальної потреби додати спеціальний вступ про становище українських земель у 1630-х рр. Вердикт був категоричним:

«Автор не досить опрацював і продумав матеріал, що був у його розпорядженні, без глибокого критичного аналізу використав ряд документів, які мають суперечливий характер. Цих недоліків можна було б уникнути, якби праця Ф.Шевченка перед здачею до друку була грунтовніше і глибше обговорена у відділі феодалізму та на вченій раді Інституту історії Академії наук УРСР» Там само. С.93..

Такий висновок фактично зупиняв просування докторської дисертації Ф.Шевченка та ставив ученого у доволі скрутне становище, позаяк надавав йому реноме інтелектуала, котрий конфронтував з офіційним каноном. Причому більшість зауваг, висловлених рецензентами, а найбільше підсумковий висновок, наслідували чи дублювали компромісну ухвалу розширеної вченої ради Інституту історії АН УРСР у червні 1960 р. щодо монографії Ф.Шевченка Шепель Л. Матеріали Наукового архіву.: Витяг з протоколу №12. -- С.541-542.. Утім, теза про «методологічні помилки» та закиди про терміни «приєднання» й «національна-визвольна війна», хоч і в пом'якшеному вигляді, мабуть, перекочували до зазначеної рецензії з розісланих матеріалів його опонентів.

Імовірно, що автор на той час уже мав інформацію про майбутню рецензію й очікував ще гірших висновків, зокрема звинувачень не в «методологічних хибах», а в політичних помилках. У листі до І.Крип'якевича від 2 лютого 1961 р. він зазначав:

«Скажу відверто, що в тих обставинах, які склалися навколо книги, кращого і годі було ждати. Немає в рецензії “кровоспущення”, чого дуже дехто хотів. Написано її в спокійному тоні, хоч не все мені приємне (не все обгрунтовано, часом однобоко).

Відзначено позитивні сторони роботи, а це теж важливо, бо були діячі, які на всіх перехрестях кричали про порочність книги» Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича... -- С.533. ПушкарёвЛ.Н. Залог успеха в источниковедческом анализе (По поводу книги Ф.П.Шевченко «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.», вид. АН УРСР, Київ, 1959. 500 с., тир. 2000) // История СССР. 1962. №2. С.175..

Ще чорнішою виявилася рецензія російського історика Л.Пушкарьова, написана начебто в контексті кількох джерелознавчих спостережень щодо монографії Ф.Шевченка. У цьому відгуку не тільки докладно повторювалися попередні зауваги, а й було по-іншому розставлено оціночні акценти. Термін «приєднання» вже характеризувався не тільки «плутаним» чи «помилковим», а як такий, що «здатний породити націоналістичні наслідки з політичної точки зору»¹⁶¹. У такому ж дусі перекваліфіковувалися й інші закиди. Скажімо, рецензент зауважував, що «народно-визвольну війну 1648-1654 рр. автор (Ф.Шевченко -- О.Я.), як правило, називає “національно-визвольною”, що також може дати привід для фальшиво-націоналістичного трактування цієї найважливішої події в історії України» Там же..

Такі оцінки повністю переводили дискусію з наукової до ідеологічнополітичної сфери. До того ж Л.Пушкарьов уважав, що цих фатальних огріхів припустився історик із великим досвідом, значною фаховою підготовкою й солідними теоретичними напрацюваннями щодо вивчення проблем «дружби народів», себто мимоволі проводилася думка про навмисність, ба навіть злісність авторських «помилок».

Загалом рецензія будувалася як демонстрація «хибності» й «тенденційності» джерелознавчого підходу Ф.Шевченка, головним чином на прикладі спростування «путивльського епізоду» та відомостей про те, що весною на початку літа 1648 р. російське військо було готове виступити на боці поляків супроти татар, а фактично й проти повсталого українського народу Там же. С.175-176.. Власне аналіз джерел, який мав би продемонструвати інше прочитання та потрактування, підмінявся абстрактними розумуваннями, котрі увінчувалися неспростовними, «залізними», арґументами посиланнями на відповідні місця «переяславських» тез!

Ф.Шевченко в листі до І.Крип'якевича від 17 березня 1962 р. влучно схарактеризував рецензію Л.Пушкарьова як «суміш свинства і галантності». Зокрема він припускав, що рецензент, а можливо й редакція, використали рецензію його «добродіїв», яка тривалий час лежала у журналі Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича... С.538.. Вирішальне значення як для докторської дисертації, так і всієї інтелектуальної біографії Ф.Шевченка мала протекція визначного російського історика академіка М.Тихомирова. Автор монографії сподівався на його підтримку в тій складній ситуації, яка виникла навколо його праці, про що відверто висловився в одному з листів до І.Крип'якевича Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича... -- С.534.. Вочевидь, взаємини обох учених були настільки близькими, що низка російських істориків однозначно зараховувала Ф.Шевченка до кола учнів М.Тихомирова Чистякова Е.В. Михаил Николаевич Тихомиров (1893-1965). Москва, 1987. С.28..

Відтак у рецензії М.Тихомирова й О.Мальцева монографія Ф.Шевченка репрезентувалася як нова, капітальна студія з історії визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Більше того, рецензенти не тільки відзначили досконалий джерелознавчий аналіз, а й широту наукових зацікавлень автора, котрий пов'язував події на українських теренах із багатоманітними міжнародними контекстами Тихомиров М.Н., Мальцев А.Н. Новый труд по истории освободительной войны на Украине в середине XVII века [Рец. на кн.: Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст. / Відп. ред. І.П.Крип'якевич. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 499 с.] // Вопросы истории. 1962. №1. С.149.. До поважних досягнень Ф.Шевченка зараховували й докладне представлення становища та позицій різних «соціальних груп і класів», а також цікаве відтворення економічних взаємин між Росією й Україною. Зауважимо, що саме постановку низки міжнародних проблем «возз'єднання» М.Тихомиров, уже як офіційний опонент (іншими опонентами були І.Гуржій та М.Павленко) Шевченко Ф.П. Коротка довідка... Арк.7; Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича... С.540. по докторській дисертації Ф.Шевченка, уважав одним із найбільших досягнень автора монографії Шмидт С. «Доктор на корню» (материалы о Ф.П.Шевченко в «Описании рукописного наследия академика М.Н.Тихомирова») // «Істину встановлює суд історії». Т.1. С.550-551..

Звісно, рецензенти не могли оминути й «типового» на той час набору закидів, котрі циркулювали щодо цієї студії, як-от «невірна» протурецька орієнтація, «путивльський епізод», термін «приєднання», «рушійні сили» війни та її «національно-визвольне» означення й т.п. Тихомиров М.Н., Мальцев А.Н. Новый труд по истории... С.151-152. Але ці «помилки» подавалися не з фатально-драматичним підкресленням та ідеологічно-політичним акцентуванням, а розглядалися як прикрі, проте некритичні прогалини нової й дуже цінної праці.

У 1962 р. було опубліковано позитивну, а у чомусь навіть комплементарну для Ф.Шевченка та І.Крип'якевича рецензію польського історика З.Вуйцика. Зокрема він зазначав, що монографія Ф.Шевченка дає суттєво більше, ніж обіцяє її назва Wojcik Z. [Rec.]: Szewczenko F.P. Polityczni ta ekonomiczni zwjazky Ukrajiny w seredyni XVII st., Kyiw, Akademija Nauk Ukrajnskoj RSR. Instytut Istorii, 1959, 499 s. // Kwartalnik Historyczny. 1962. №1. S.190.. Проте З.Вуйцик висловив і низку критичних зауваг, наприклад іґнорування студій відомих польських істориків, а також спірне тлумачення дипломатичних і політичних устремлінь Б.Хмельницького тощо Ibid. S.191-192..

Доволі неоднозначно монографію Ф.Шевченка сприйняли й по той бік «залізної завіси», де її відзначили автори кількох історіографічних оглядів.

Скажімо, С.Горак так і не розгледів за показною завісою дискурсу «дружби народів» тих новацій і пропозицій, які містила ця праця, віднісши студію Ф.Шевченка до стереотипних радянських досліджень, які підпорядковані «російським національним інтересам» Horak S.M. Ukrainian Historiography 1953-1963 // Slavic Review. 1965. Vol.24. №2. P.270.. Натомість О.Оглоблин в історіографічному огляді 1963 р. приділив монографії Ф.Шевченка значно більшу увагу. Він порівняв її концептуальні засади з підвалинами студії І.Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (Київ, 1954 р.) та відзначив його впливи на автора: «Концепція Крипякевича (з невеличкими змінами й “роз'ясненнями') й надалі залишилася в українській совєтській історіографії. Її повторює (в основному) Ф.Шевченко, автор монографії «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.”» Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. Нью-Йорк, 1963. С.54.. Окрім того, він визнав, що праці обох дослідників фактично вийшли за межі офіційної «совєтської схеми» Там само. С.53-54..

Не оминув студію Ф.Шевченка і Я.Пеленський в англомовному огляді української радянської історіографії 1964 р., не тільки зарахувавши її до найважливіших праць з української історії доби Хмельниччини, що з'явилися на обширах УРСР, а й відзначивши неґативні закиди щодо монографії Ф.Шевченка. Приміром, він згадав як рецензію, надруковану у журналі «Комуніст України» (1961 р., №1), так і ідеологічні інвективи, адресовані авторові Pelenski J. Soviet Ukrainian Historiography after World War II // Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas. 1964. Bd.12. H.3. S.398-399..

Відзначимо, що монографію Ф.Шевченка про українсько-російські взаємини часів Б.Хмельницького широко використовували у своїх студіях діаспорні історики, зокрема С.Величенко в докторській дисертації 1980 р. Velychenko S. The Influence of Historical, Political, and Social Ideas, on the Politics of Bohdan Khmelnytsky and the Cossack Officers Between 1648 and 1657: A Dissertation ... Ph. D. London, 1980. P.38, 143, 269. Згодом він зазначав, що «реформістські» дослідники, передусім Ф.Шевченко, інтерпретували партійні «тези» радше у широкому, ніж вузькому сенсі, але не могли побудувати «альтернативну схему національної історії, яка виключала б Україну з історії СРСР» Беличенко С. Суперечливі схеми національної історії. С.34..

Вірогідно, Ф.Шевченкові ще за радянських часів були відомі відгуки, принаймні деякі, на його працю з-поза меж СРСР та «братніх» країн. Мабуть, як редактор «Українського історичного журналу», він мав доступ до діаспорних видань. Так, його робочі нотатки та тези до лекцій 1950-1970-х рр. свідчать про непогану, як для радянського історика, обізнаність з еміґраційною чи діаспорною науковою літературою. Наприклад, у підготовчих записах до лекцій, читаних для співробітників КДБ УРСР та канадців, згадуються імена Л.Винара, Б.Кентржинського, Б.Крупницького, В.Кубійовича, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, Я.Пеленського, О.Пріцака та ін. Ф.Шевченко відгукувався про працю О.Оглоблина «Хмельниччина і українська державність» (Нью-Йорк, 1954 р.), а також відзначав резонансну розвідку Дж.Решетаря й

О.Пріцака «The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building» («Slavic Review», 1963 р., т.22, №2) Шевченко Ф.П. Плани лекцій для канадців та співробітників КДБ УРСР [про визвольну війну українського народу і возз'єднання України з Росією та про життя і творчість Т.Г.Шевченка; чорновий автограф; м. Київ, 24 лютого; 9 березня; 31 жовтня 1960 р.; 5 лютого 1964 р.]. Додаток до спр.574: запитання слухача лекції (арк.43) // ІР НБУВ. Ф.349. Спр.574. Арк.33, 40.. В інших робочих матеріалах історика віднаходимо посилання на студії І.Лисяка-Рудницького й О.Пріцака Шевченко Ф.П. Робочі матеріали: Класова боротьба 1648-1654 рр. ... -- Арк.77, 83.. Видається, що Ф.Шевченко намагався стежити за закордонними публікаціями, наскільки це було взагалі можливо за тодішніх умов. Так, у виступі на засіданні вченої ради Інституту історії АН УРСР у березні 1956 р. він наголосив, що вийшло вже дві книги славіста К.-О.Меннінґа, яких немає в бібліотеці установи Шепель Л. Матеріали Наукового архіву. : Стенограма виступу Ф.П.Шевченка у ході обговорення доповіді директора Інституту історії АН УРСР О.К.Касименка «Завдання Інституту в світлі рішень ХХ з'їзду КПРС на засіданні вченої ради» (Київ, 23 березня 1956 р.) // «Істину встановлює суд історії». Т.1. С.513..

Втручання академіка М.Тихомирова дозволило зрушити з мертвої точки справу з захистом докторської дисертації Ф.Шевченка. Ученому довелося в оперативному режимі готувати розлогий (понад 4 др. арк.; 250 примірників) автореферат для російськомовної аудиторії Шевченко Ф.П. Коротка довідка. Арк.7; Сливка Ю. Листування Івана Крип'якевича... С.540.. За тих дражливих і хитких передумов автореферат мав узгодити/згладити широкі, часом досить вільні потрактування Ф.Шевченка з вимогами офіційного канону, зокрема з зауваженнями рецензентів, себто запропонувати компромісне представлення вже опублікованої монографії.

Провідна роль у такій репрезентації відводилася дискурсу «дружби народів», який сполучався з «народницьким» дискурсом, але в більш виваженій та обережній формі Шевченко Ф.П. Политические и экономические связи Украины с Россией в середине XVII ст.: Автореф. дисс. ... д-ра ист. наук. К., 1963. С.3-4.. Зокрема до дискурсу «дружби народів» вводилися російські, українські та польські «революційні демократи» ХІХ ст., які, звичайно, не мали жодного стосунку до провідної дослідницької проблематики, задекларованої в монографії Там же. С.7.. Та попри певні поступки офіційному представленню історик і далі тримався низки концептів нового «народницького» дискурсу. Відтак він обстоював думку, що «існування української народності у XIV-XVII ст. є незаперечним фактом» Там же. С.25..

Ф.Шевченко зберіг в авторефераті й низку установчих концептів монографії: визвольна війна як переломний період і вихідний момент в історії України Там же. С.2., теза про козацтво як «прогресивну силу», що бореться з феодальним та іноземним «гнобленням» Там же. С.14-15., поділ українського народу на «стани-класи», котрі, хоч і мали відмінні інтереси, але об'єдналися супроти «іноземних поневолювачів» Там же. С.19-20.. На відміну від монографії, автор не ризикнув означити це об'єднання як спілку «прогресивних станів». Водночас зберігалася й навіть розширювалася думка про акумуляцію історичного досвіду в народних виступах та повстаннях, до яких дослідник зараховував і визвольну війну 1648-- 1654 рр. Там же. С.25.

Звичайно, в авторефераті Ф.Шевченка вже немає жодної згадки про «приєднання», а також означень війни 1648--1654 рр. як «національно-визвольної». Певна річ, історик був змушений поступитися, позаяк це були принципові закиди щодо його праці, котрі несли політичні й ідеологічні конотації, зокрема звинувачення в «націоналістичній» репрезентації української минувшини. Та Ф.Шевченко не пристав і на формулу «народна-визвольна війна», до якої його вперто підштовхували рецензенти. В авторефераті рух під проводом Б.Хмельницького здебільшого означувався як «визвольна війна» Там же. С.4, 6, 9, 11-12, 16, 19, 20-22, 24-25 та ін.. У схожому дусі потрактовувалися й проблеми та суперечності українсько-російських взаємин. Останні пояснювалися нервозністю і складністю воєнних обставин, нестачею достовірних відомостей, що часом призводило до певних непорозумінь Там же. С.27-28, 35-36.. Тож суперечності й конфлікти у двосторонніх перемовинах і взаєминах подавалися в авторефераті в ретушованому, пригладженому вигляді. Натомість класовий дискурс (як і в монографії) представлено повною мірою. Докладно висвітлене становище різних станів, у тому числі козацької старшини, міщанства, духівництва, посполитих та ін. Там же. С.44-47. Утім, автор обережніше поставився до репрезентації Гетьманщини, котра розглядалася як «українська феодальна державність» Там же. С.4.. Однак її устрій Ф.Шевченко кваліфікував однозначно: «аристократична», точніше «олігархічна», республіка -- і в авторефераті Там же. С.49-50., і в тексті 1959 р. Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки... С.282. Водночас історик стверджував, що державне управління в Україні перебувало на стадії формування Шевченко Ф.П. Политические и экономические связи... С.50..

Більш помірковано Ф.Шевченко представляв і українсько-російські економічні взаємини, хоч і зберіг основні положення монографії: розмаїття форм, зокрема переселення українців на окраїни Російської держави Там же. С.23., подарунки як елемент «економічного впливу» Там же. С.65. Там же. С.61.. Власне, історик здебільшого уникав акцентування на тих зисках і перевагах, котрі отримувала Москва у цих взаєминах, про які неодноразово згадувалося в його монографії. Він писав про конфлікти «торгових людей» України й Росії, котрі зумовлювалися зловживаннями місцевої влади, проте наголошував, що «не ці окремі ненормальні явища характеризували тодішні торгівельні відносини між Росією й Україною»¹". Урешті-решт автореферат репрезентував зміщення низки авторських наголосів й акцентів у напрямі канону, хоч і зберігав більшість концептуальних положень та настанов.

Зазначимо, що загальна атмосфера захисту Ф.Шевченка в Москві була доволі доброзичливою та толерантною, про що свідчать його чернеткові записи обговорення й тез відповідей на зауваги опонентів і колеґ. Ці спостереження потверджують і відгуки офіційних опонентів, зокрема І.Гуржія, котрий не тільки високо оцінив монографію Ф.Шевченка, а й наголосив на багатоманітності контекстів представлення визвольної війни 1648--1654 рр. у його монографії Гуржій І.О. Відгук про докторську дисертацію Шевченка Ф.П. «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.» [авторизований машинопис; м. Київ, 1963 р.] // ІР НБУВ. Ф.349. Спр.889. Арк.3-5..

Доволі промовистим видається чернетковий проект заключного слова, в якому задеклароване своєрідне кредо Ф.Шевченка як історика:

«Коли я працював над своєю монографією, то чомусь був упевнений, що Правда ніколи не буває у чистопробному вигляді. Що її потрібно добувати (підкреслення Ф.Шевченка -- О.Я.) з руди, не тільки добувати, але й шліфувати, огранювати здобуті великою працею факти. Не завжди останнє мені вдавалося, коли огранював здобуті факти, інколи кривобоко і т.п.» Шевченко Ф.П. Матеріали про обговорення та захист докторської дисертації на тему «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.», виступ на секторі; відповіді опонентам [чорновий автограф; 1963 р.] // Там само. Спр.892. Арк.18..

Певна річ, успішного захисту Ф.Шевченка очікувало чимало його колеґ і друзів, поміж яких була низка науковців, доволі скептично налаштованих до офіційного представлення української історії. Відтак сучасні дослідники відзначають напрочуд широку географію вітальних листів і телеграм на його адресу, у тому числі з Кракова, Вроцлава, Бухареста, Монреаля Батуріна С.С. Федір Павлович Шевченко... С.29.. Зокрема, 25 листопада 1963 р. Ф.Шевченка привітав Я.Дашкевич Дашкевич Я.Р. Шевченко Ф.П. [автограф; м. Львів, 25 листопада 1963 р.] // ІР НБУВ. Ф.349. Спр.1149. Арк.1..

Імовірно, автор планував і надалі послуговуватися комбінацією різних дискурсів («дружби народів», класового, «народницького») у своїх дослідницьких практиках, але прагнув дещо змістити/перенести наукові зацікавлення на іншу сферу славістику, точніше на історію міжслов'янських зв'язків. Так, в одній із праць Ф.Шевченко зауважував, що «незважаючи на різні перепони, іноді трагічного характеру, у взаємовідносинах між народами сильнішим є те, що їх єднає, а не те, що роз'єднує. Справжній творець історії народ, прогресивні сили суспільства шукали і знаходили шляхи, що вели до дружби і єднання» Шевченко Ф.П. Роль Києва в міжслов'янських зв'язках у XVII-XVIII ст.: (Доповіді радянської делегації: V Міжнародний з'їзд славістів, Софія, вересень 1963 р.). К., 1963. С.3.. Ці конотації дуже нагадують відповідні підходи з його монографії 1959 р. Автор планував масштабну студію з історії зв'язків України та південнослов'янських країн під звичним прикриттям дискурсу «дружби народів», але так і не реалізував цього задуму Батуріна С.С. Федір Павлович Шевченко... С.26..