Ставлення російської політичної еліти до балканських слов’ян під час східної кризи 1875-1878 рр. (за матеріалами мемуарних джерел)

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Гданський університет вул Віта Ствоша, 55, Гданськ, 80-952 (Польща) Інститут Історії

Ставлення російської політичної еліти до балканських слов'ян під час східної кризи 1875-1878 рр. (за матеріалами мемуарних джерел)

Францішек Новінський

e-mail: fnowinski@wp.pl

Анотація

У статті аналізуються мемуари представників російської аристократії князів Володимира Мещерського та Дмитрія Оболенського, барона Миколи Врангеля, офіцера Олексія Бруссілова, а також етнічного поляка, лікаря Юзефа Зачинського, на предмет трактування подій Балканської кризи 1875-1878 рр. Спогади та щоденники зазначених осіб, котрі перебували в епіцентрі військових баталій та спостерігали за суспільно-політичними подіями, віддзеркалюють їх альтернативну візію щодо загальнотиражованого уявлення про них в російському суспільстві. Аналізуються тексти цих діячів, в яких відображено нарощування російської військової присутності на Балканах, починаючи від появи добровольчих формувань у складі сербської армії і завершуючи участю царської армії у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Наведений мемуарний матеріал ілюструє еволюцію зовнішньої політики Олександра ІІ у балканському питанні, демонструючи поновлення зовнішньополітичних амбіцій Російської імперії щодо впливу на країни Дунайського басейну та Балканського півострова, реактуалізацію ідеї доступу до проток Босфор і Дарданелли.

Ключові слова: балканська криза 1875-1878 рр., мемуари, дипломатія, російські добровольці, російсько-турецька війна 1877-1878 рр.

балканський криза мемуари російський

Annotatіon

THE ATTITUDE OF RUSSIAN POLITICAL ELITE TO BALKAN SLAVS DURING THE EASTERN CRISIS OF 1875-1878 (based on memoirs)

Gdansk University

The memoirs of the members of Russian aristocracy Princes Vladimir Meshcherskiy and Dmitriy Obolenskiy, Baron Nikolai Vrangel, officer Alexei Brussilov and ethnic Pole, doctor Josef Zachynskyi in terms of interpretation of the events of the Balkan crisis of 1875-1878 are analyzed in the article. Memoirs and diaries of these individuals, who were in the midst of military battles and observed the social and political events, reflect their alternative vision regarding multi-replicated idea of them in Russian society. The texts reflect increasing Russian military presence in the Balkans, beginning with the appearance of volunteer formations in the Serbian army, ending with the royal army in the Russian-Turkish War of 1877-1878. The material in memoirs illustrates the evolution of the foreign policy of Alexander II in the Balkan issue, demonstrating renovation of foreign policy ambitions of the Russian Empire in influencing the Danube basin and the Balkans, re-updating the idea of access to the Bosphorus and Dardanelles straits.

Key words: Balkan crisis in 1875-1878, memoirs, diplomacy, Russian volunteers, the Russian-Turkish War of 1877-1878.

Аннотация

ОТНОШЕНИЕ РОССИЙСКОЙ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ЭЛИТЫ К БАЛКАНСКИМ СЛАВЯНАМ ВО ВРЕМЯ ВОСТОЧНОГО КРИЗИСА 1875-1878 ГГ. (ПО МАТЕРИАЛАМ МЕМУАРНЫХ ИСТОЧНИКОВ)

Гданьский университет ул. Вита Ствоша, 55,Гданьск, 80-952 (Польша) Институт истории e-mail: fnowinski@wp.pl

В статье анализируются мемуары представителей русской аристократии князей Владимира Мещерского и Дмитрия Оболенского, барона Николая Врангеля, офицера Алексея Бруссилова, а также этнического поляка, врача Юзефа Зачинского на предмет трактовки событий Балканского кризиса 1875-1878 гг. Воспоминания и дневники указанных лиц, которые находились в эпицентре военных баталий и наблюдали за общественно-политическими событиями, отражают их альтернативное видение растиражированного представления о них в российском обществе. Анализируются тексты этих деятелей в которых отражено наращивание российского военного присутствия на Балканах, начиная с появления добровольческих формирований в составе сербской армии и завершая участием царской армии в русско-турецкой войне 1877-1878 гг. Приведенный автором мемуарный материал иллюстрирует эволюцию внешней политики Александра II в балканском вопросе, демонстрируя обновление внешнеполитических амбиций Российской империи относительно влияния на страны Дунайского бассейна и Балканского полуострова, реактуализацию идеи доступа к проливам Босфор и Дарданеллы.

Ключевые слова: балканский кризис 1875-1878 гг., мемуары, дипломатия, российские добровольцы, русско-турецкая война 1877-1878 гг.

Внаслідок двох переможних воєн у період панування Катерини II Росія, як і Туреччина, стала чорноморською державою. З огляду на це, від зламу XVHI-XIX ст. на порядок денний у закордонній політиці Росії вийшло так зване “східне питання”, або “східна проблема”. Питання, які об'єднувало це поняття, були дуже різноманітними, через що ніколи не мали однозначного формулювання. Без сумніву, одним із складових елементів цієї проблематики, крім “святих місць” у Палестині і статусу чорноморських проток, були “визвольні і відцентрові рухи на Балканах”. Окремі проблеми європейські держави трактували по-різному, стратегічну ж значимість незмінно мали протоки Босфор і Дарданелли неподалік Балканського півострова. Слабнучою Османською імперією та ситуацією на Балканах у XIX ст. цікавились усі європейські держави, але для Росії ситуація в цьому регіоні мала особливе значення. Тоді побутував метафоричний вислів, що протоки це двері, до яких Росія не мала ключа. У балканських народів переважало православ'я і в основному це було слов'янське населення. Для Росії це стало достатнім приводом застосовувати там свої важелі впливу під гаслом захисту православних слов'ян від турків-мусульман. Як слушно зауважує М.Танти, балканська криза 1875-1878 рр. “перевершила всі попередні з огляду на інтенсивність боротьби балканських слов'ян за визволення і рівень ангажування держав у балканські справи. Масштаб цієї боротьби і сила втручання держав виявилися настільки великими, що вони значною мірою затінили проблему проток”. Частково можна погодитися з думкою А. Гізи, який, окрім ролі держав, висвітлив суспільну думку європейських країн, що “особливо очевидно реагувала на турецькі репресії” і “не залишалася байдужою також до визвольних рухів народів Балканського півострова”. Ймовірно, узагальнення настроїв європейських суспільств дещо перебільшене це стосується хіба що певних демократично-ліберальних кіл.

Російсько-турецька війна, яка розпочалася в 1877 р., була четвертою і останньою в XIX ст., але, на відміну від попередніх, у ній домінувало балканське національне питання. Прагнення до незалежності у балканських народів наростало поступово і проявлялося ще під час попередніх воєн. Якщо раніше конфлікти і напругу на Балканах можна було пов'язати з одним конкретним національним рухом сербів, греків, то тепер відбулося їх акумулювання до них долучилися болгари і румуни. Цього разу Росія була поставлена перед доконаним фактом і не могла не реагувати. Балканську кризу 70-х років XIX ст. інколи слушно називають великою, бо, попри короткий часовий період 1875-1878 рр., її наслідки для балканської геополітики виявилися визначальними. Напругу на Балканах можна поділити на три фази з такими домінуючими елементами: 1875 р. повстання в Боснії та Герцеговині; 1876 р. війна Сербії і Чорногорії з Туреччиною, а також так зване Квітневе повстання на болгарських землях; 1877 р. апогей, під час якого доходить до згаданої російсько-турецької війни. Кризу розпочинає селянське антитурецьке повстання в Герцеговині (липень) і Боснії (серпень), а закінчує Берлінський конгрес.

Турецька держава, яка переживала щораз глибшу кризу, намагалася зміцнити своє становище шляхом стягнення нових податків з немусульманського населення. Саме це стало причиною вибуху найбільшого селянського повстання в Боснії та Герцеговині, яке навесні 1876 р. набуло ознак національно-визвольного руху. Більшість слов'янського населення на цій території становили серби, природним прагненням яких було долучити цю провінцію до Сербського князівства або Чорногорії. Влада в Белграді і Цетинє охоче підтримувала ці тенденції, особливо сербські політики на чолі з князем Міланом Обреновичем, які після 1870 р. проголошували гасла “домагатися незалежності”. І все ж на момент вибуху повстання в Боснії та Герцеговині повстанців рішуче підтримав чорногорський князь Нікола. Російські політики спочатку не виробили щодо цих подій рішучої позиції. Олександр II, а також міністри закордонних справ Олександр Горчаков і воєнний емісар Дмитро Мілютін були готові підтримати інтереси слов'ян, але хотіли це залагодити дипломатичним шляхом, не вдаючись до воєнних дій. Іншу позицію репрезентував наступник російського трону Олександр і російський посол у Константинополі Микола Ігнатьєв, які під впливом слов'янофілів і панславістів наполягали на втручанні Росії для вирішення конфлікту.

Подібна ситуація склалась і у віденському дворі. Політики, що гуртувалися навколо міністра закордонних справ Австро-Угорщини Дюла Андраші, були проти ангажування в конфлікт, протилежну позицію зайняли політики, наближені до імператора Франца Йосипа. Початково в обох монархіях переважала політика компромісу .

При дослідженні зазначеної у назві проблеми автор опирався на джерела з використанням вибраних мемуарних матеріалів, оскільки звернення до всієї багатої мемуарної спадщини передбачало б написання обширної монографії. З огляду на це, було вибрано кілька найбільш репрезентативних позицій, що передавали настрої тодішньої російської аристократії, а саме спогади князя Володимира Мещерського, барона Миколи Врангеля, молодого офіцера Олексія Брусілова, а також щоденник князя Дмитра Оболенського. Винятковою мемуарною позицією є спогади Юзефа Зачинського польського лікаря, який випадково опинився в центрі воєнних дій на Балканах. Найбільш обширні висловлювання і розмірковування про війну, дипломатичні процедури і настрої політичної еліти Росії дають підстави сформувати погляд на те, як еволюціонувала політика Олександра II в цей критичний момент. Ширше тло конфлікту на Балканах містять численні монографії, що описують ситуацію окремих народів або характеризують політику європейських держав. Крім Петербурга і Відня, у ситуації на півострові були зацікавлені Німеччина і Англія, певною мірою Франція.

Князь В.Мещерський згадував: “Якщо навесні 1875 р. Росія врятувала Францію, то у той же час, з 1875 р., за дуже приязних взаємин обох імператорів [...] ми увійшли в таку фазу політичних взаємин з Берліном, в якій головним двигуном у стосунках з Росією був таємний план Бісмарка шкодити Росії, скільки можна. Найбільш зручною і вдячною для нього площиною була східна проблема, що починалася саме [...] тоді у вигляді випадків в Герцеговині”. План канцлера полягав у втягуванні Росії у війну з Туреччиною. Висловлюючись метафорично, князь говорив, що у червні 1875 р. це була “маленька хмарка”, яка почала швидко рости і в 1876 р. перетворилася вже у велике повстання на Балканах. Туреччина була безсилою, й повстанці отримували перемоги: “Жменька повстанців у 1875 році здобула низку перемог над турецькими військами, а ми потребували двох років, щоб досягти перемоги”. Дипломатичний “європейський концерт” і російські політики були здивовані розвитком ситуації, тільки російське суспільство відреагувало майже негайно. “Коли почалося повстання, писав Мещерський, в Петербурзі відразу відчувалася якась симпатія до цього повстання. Це відчуття посилилося настільки, що через місяць після вибуху повстання не тільки влада дозволила збирати гроші через редакції газет на користь потребуючих сімей герцеговинців, а й Червоний Хрест [...], а сам цар дав на цю мету зі своїх приватних фондів десять тисяч рублів”. З цією згодою влади на збір коштів для повстанців у Боснії та Герцеговині князь трохи перебільшив, але ініціатива знизу була фактом. Відомо, що агітація слов'янських комітетів у Москві і Петербурзі зробила свою справу. Від літа 1875 р. до осені 1876 р. в Петербурзі було зібрано понад 800 тис. рублів, а в Москві 700 тис. Перший етап можна було оцінити радше як толерування таких зборів, і лише в другій половині 1876 р. допомога для сербів була ініційована ширше.

Спочатку російська дипломатія намагалася тісно співпрацювати з берлінським кабінетом, сподіваючись, що він вплине на настрої віденських політиків. У середині травня 1876 р. відбулась зустріч Олександра II з Вільгельмом І в Берліні, під час якої Бісмарк, Горчаков та Андраші опрацювали компромісний меморандум, однак він був відхилений Англією. Цілком очевидно, що на зміну ситуації вплинуло оголошення 30 червня 1876 р. Сербією війни Туреччині, так само вчинила Чорногорія. Водночас участь у боротьбі взяли майже 5 тис. добровольців з Росії на чолі з генералом М.Черняєвим (1828-1898). Князь Мілан одразу призначив генерала Черняєва Головним воєначальником своєї армії, сподіваючись, найімовірніше, на допомогу і підтримку Росії. Оскільки ж Черняєв авторитету в Петербурзі не мав, замість нього на Балкани вислали генерала ДДохтурова. Початі Сербією і Чорногорією воєнні дії змусили європейські держави, особливо Росію, діяти. Спробою дипломатичного вирішення балканських проблем була зустріч Олександра II з Францом Йозефом 26 червня (8 липня) 1876 р. в Райхштаді (чеськ. Zakupy). Монархів супроводжували їхні міністри закордонних справ Горчаков та Андраші, які узгодили тільки необхідність взаємних консультацій і невтручання у конфлікт. Розглядалася імовірність як перемоги, так і поразки кожної з воюючих сторін. У випадку перемоги Туреччини її зобов'язували не вдаватися до кровопролитних репресій щодо слов'ян. Якщо б Туреччина зазнала поразки, то передбачалося виникнення слов'янських національних держав. Сторони договору намітили також для себе територіальні надбання, а також надання Константинополю статусу вільного міста.

20 червня 1876 р. князь Дмитрій Оболенський зафіксував у своїх спогадах, що “фатальна східна проблема, яку знову викликало Провидіння, загрожує всій Європі, а нам особливо, страшними наслідками. Знову вона звалюється на нас раптово. Знову ми не готові до війни, яка повинна служити підтримці наших єдиновірців-слов'ян, однак якнайгіршим є те, що ми нині менш чітко, ніж раніше, готові надати нашій політиці якогось ясного, виразного характеру”. Оболенський критично оцінив перемовини з австрійськими політиками в Райхштаді, особливо той факт, що “усілякими ресурсами ми стримували повстання в Герцеговині, не дозволили йому розвинутися”, і сподівання на турецькі реформи. “Нині очевидною є помилковість цієї політики, війна сербів і чорногорців з турками вже почалася, і що буде далі знає тільки хіба Всевишній... Я не вірю в остаточну перемогу нашої політики, навіть якби слов'яни здобули остаточну і рішучу перемогу над турками, думаю так тому, що не вірю в перемогу лицемірності”. Підставою для висловлення таких песимістичних перспектив був для князя факт, що серед його сучасників не існувало яскравих російських політиків, таких як покійний цар Микола Павлович, “який був більш російською людиною, ніж нині пануючий, до того ж, він насправді вірив у свою місію захисника православних”. Покоління 70-х років, натомість, демонструє “стомленість, байдужість, очікування миру і спокою, побоювання компрометації та свого минулого”. Оболенський виразно натякав на обставини кримської війни і пророчо передбачав результат війни, яка для Росії ще не почалася.

Цікаву точку зору і оцінку суспільних настроїв в Росії представив барон Врангель. І хоча він у своїх спогадах не називав конкретних дат, все ж неважко здогадатися, що йдеться про літо 1876 р. Після приїзду до столиці він зауважував, що “Петербург перебував у стані лихоманки. Сербія воювала з Туреччиною. Московські і частково петербурзькі газети збурювали громадськість усіма можливими способами. Генерал Черняєв, очоливши добровольців, боровся на боці Сербії. Громадськість вважала, що Росія повинна взяти участь у війні. Уряд та імператор війни не хотіли, але легко було передбачити, що вона, раніше або пізніше, буде неминуча. Слов'янофільські комітети Москви і Петербурга стали у той час центрами, які організовували допомогу для Сербії і кожного дня висидали на Балкани полки добровольців, які раділи з того, що їдуть рятувати слов'ян”. Продовженням цієї думки є замітка з газети Оболенського, датована 1 липня, тобто після зустрічі двох імператорів у Райхштаді. Князь бачився з канцлером Горчаковим, а отже, мав відомості “з першої руки”. Його оцінка ситуації далека від оптимістичної: “Політичні заворушення є дуже важливими, і ми, на жаль, досі не виробили чіткої позиції. Зі всього виступу Горчакова я впевнився, що східна проблема зовсім не наблизилася до свого вирішення. Воєнні дії в Сербії і Чорногорії призупинили політичну балаканину, однак скоро вона знову буде відновлена з тією ж невизначеною з нашого боку програмою, з якою розпочалася”. Князь Оболенський був прихильником рішучих дій, офіційного або неофіційного збору коштів та фінансової допомоги для Сербії і Чорногорії. Зрештою, про це просив офіційний представник Сербії К.Протич, який у червні 1876 р. прибув до Петербурга його Оболенському відрекомендував Іван Аксаков.

З виїздом російських добровольців на Балкани спочатку була серйозна проблема. Д.Оболенський, немовби для виправдання влади, зазначав, що “уряд, з огляду на такі суспільні настрої, найімовірніше, не знає, що має робити. Спочатку дозволив офіцерам, що перебувають на діючій службі, звертатися за відставкою і вступати в ряди сербської армії. Згодом підтримав навіть виїзди волонтерів, обіцяючи офіцерам, що поверталися, зберегти їхні попередні звання і посади. Пізніше дозволив найрізноманітніші збори допомоги для слов'ян і маніфестацію співчуття, але сам залишався збоку”. Росія, ведучи “дипломатичну гру” з європейськими державами, не хотіла відкрито втручатися у воєнні дії. Лише під сильним тиском слов'янофілів Олександр II 8 серпня 1876 р. офіційно погодився на виїзди добровольців до Сербії. Відразу розпочалася спонтанна вербувальна акція у всіх більших містах Росії, навіть у Варшаві. Сербська армія потребувала головним чином офіцерів саме їх просив слов'янські комітети в Росії генерал Черняєв. Важливим був факт, що солдати і офіцери, які зголошувалися до виїзду добровольцями, не втрачали своїх повноважень у російській армії. Крім Черняєва, іншим відомим російським добровольцем був генерал Дохтуров, який офіційно попросив керівництво про відставку. М.Врангель згадував, що з недовірою прочитав у “Правительственном вестнике” повідомлення про відставку добре відомого йому генерала Дохтурова. Лише при їхній зустрічі в готелі “з'ясувалося, що відставка Дохтурова не була справжньою, а тільки щоб ввести в оману Європу, що насправді Дохтуров вже давно був відряджений для допомоги Чернишову”. Здивування Врангеля викликав факт, що “Дохтуров, одягнений в мундир генерала-лейтенанта сербської армії”, готувався до побачення з царем, якому повинен був представити ситуацію в Сербії. “Імператор був настільки стурбований випадками в Сербії, так боявся, що підтримка Росії для Сербії стане відомою в Європі, що Дохтуров не міг показатися в палаці ані в мундирі російської армії, ані в мундирі сербської армії, а обов'язково у фраку”, з купівлею якого генерал-доброволець мав проблеми.

Із викладу Дохтурова Врангель дізнався, що ситуація в Сербії складалася не найкращим чином. Боєздатність сербської армії не вселяла оптимізму вона “була погано організована, погано озброєна, бракувало офіцерів. В армії добровольців під командуванням Черняєва людей, в ній не було єдиного командного центру. Переважно ця армія складалася з невдах, які, намагаючись уникнути служби у російському війську, вирушили до Сербії з надією отримати хоч яку-небудь посаду”. Врангель вважав, що “сербський рух був цілковито результатом пропаганди слов'янських комітетів. Спочатку уряд Росії цього руху не підтримував, але йому також забракло відваги покласти цьому край, і поступово він втягнувся в цю авантюру”.

Масштаби вербувальної акції в Росії були вражаючими. З листопада 1876 р. слов'янські комітети завербували і вислали до Сербії близько 5 тис. добровольців. Найбільше добровольців було з Одеси 2000, з Москви 1176, Петербурга 816 і що цікаво з Варшави і Каунаса разом 43 особи. Не бракувало також донських, терських і кубанських козаків 286 осіб. Після поразок сербської армії в жовтні 1876 р. висилання добровольців було припинено, імовірно, у зв'язку з підготовкою своєї армії до війни. Поразки сербів призвели до спаду ейфорії в Росії, це зазначав навіть сам цар у виступі перед московським дворянством і міщанами у Кремлі 29 жовтня 1876 р. Оцінка, яку дав Олександр II сербам і чорногорцям, була загадковою і дискусійною. За його словами, “чорногорці виявилися в цій нерівній боротьбі, як завжди, справжніми героями. На жаль, цього не можна сказати про сербів, попри наявність наших добровольців у їхніх лавах, багато з яких заплатило кров'ю за святу справу”. Нищівна оцінка сербів вразила Оболенського: “Направлений в цих словах докір до сербів при першому читанні здивував мене своїм несподіваним характером і недоречністю”.

Д.Оболенського не діткнула би оцінка сербів, якби він знав про враження князя Мещерського з літньої подорожі 1876 р. до Сербії: після закриття “Гражданіна” він “вирішив подивитися на пожежу своїми очима” і через Відень поїхав до Белграда. Вже перші враження не були оптимістичними, хоч стосувалися позиції, яку представляли російські добровольці. І в потягу до Відня (а їхав він, напевно, через Варшаву), як і згодом на австрійському пароплаві, яким пливли з Відня до Белграда, молоді добровольці презентувалися з якнайгіршої сторони. “У Відні на російських добровольців, що побрязкували своїми шаблями, натовп дивився з цікавістю, а поліція з підозрілою увагою. Зате на пароплаві [...] добровольці повністю показали свій російський характер, в своїй самовпевненій ролі визволителів і захисників, та поводилися [...] неблагопристойно”. Відразу ж, певною мірою задля рівноваги, Мещерський змалював у “чорних кольорах” сербську політичну еліту. Він писав: “У Белграді, познайомившись з головними діячами, я відразу потрапив під холодний душ, оскільки у мене склалося враження, що князь Мілан, митрополит Міхаїл і знаменитий прем'єр Рістіч всі вони більшою чи меншою мірою були акторами, що розігрували спільно комедію повстання, а особливо комедію використання добродушної в своєму ентузіазмі Росії. Симпатичною мені видалася тільки молода княгиня Наталія”. Князя він назвав “малоосвіченим, плечистим різником”, улюбленою розвагою якого була нічна гра на гроші з російськими добровольцями. В свою чергу, прем'єр це людина з “холодним, обачливим і невловимим виразом обличчя комівояжера, з європейською вихованістю”, а в митрополита “помітнішими були його хитрі, бігаючі очі, ніж сентиментальні приятельські откровения”. Найбільш дошкульними виявилися висновки про сербську владну еліту: “Домінуюча ознака всієї трійки незадоволення Росією, яка дуже мало робить для Сербії і, не наважуючись на оголошення війни, обмежується тільки висланням зграї добровольцівавантюристів і грошей, яких, зрештою, зібрано дуже мало, при цьому я почув нотку незадоволення Черняєвим через те, що йому посилають більше грошей, ніж Мілану і Міхаїлу”.

Мещерського скрізь чекали самі розчарування. “Белград зі своїми офіційними особами справив на мене погане враження. Я думав знайти в ньому патріотичну температуру, на декілька градусів вищу від петербурзької, яка була доволі високою, а знайшов щось протилежне. Скажу без перебільшення, що на відміну від того, що я залишив у Росії, я не почув тут у сербських сферах жодного сердечного тону, жодної нотки вдячності. Навпаки, лунали холодні відголоски розрахунків”. Однак це був лише початок подорож до головної квартири генерала Черняєва додала йому подальших прикрих вражень. На поштових станціях до Деліграду намагався шукати патріотизму серед простих людей, але також його не знайшов. “Скрізь мої очікування не справдилися. Від кожного селянина я чув одне і те ж висловлювання: жилося їм добре, ніхто їх не кривдив, турків не було ані чути, ані видно, і ось приїхали росіяни, визначають їм контрибуцію. [...] Дивлюся на вдоволення і добробут [...], що панують навколо, в якому народ все має, ні про що не шкодує і ні на що не скаржиться [...]. Найстрашнішим було те, що я ніде не побачив навіть якнайменшого прояву цієї ненависті до турків, якою ми на берегах Неви були настільки схвильовані”. Згодом розбіжність між слов'янофільською пропагандою та справжньою реальністю на Балканах підтвердили під час кампанії 1877 р. російські офіцери. Князь В.Дабіза зі здивуванням зазначав: “Між болгарами немає бідняків, Болгарія це країна загальної заможності”. Так само здивований був генерал П.Зотов: “Мабуть, ми дуже помилялися щодо ресурсів Болгарії [...]. Всі думали, що це бідна країна, знищена [...]. В Росії рідко в якій місцевості можна побачити такий надмір предметів першої потреби, а народ зовсім не виглядає таким, якого утискають [...]. Не проявляє прихильності для нас”.

Не були втішними і враження з табору російських добровольців, бойова готовність яких здебільшого була наднизькою. Тільки їхній генерал-командувач уособлював “легендарного національного героя”. Шокувало його теж мислення сербів категоріями, що “з'явився Черняєв, а також сотні і тисячі російських добровольців. А вже про відсутність братерського почуття до росіян і згадувати не варто [...] Про відвагу сербів різне говорять [...], кажуть, що декілька тисяч молодих сербів покалічило собі пальці, щоб не іти до війська, крім того, як пізніше я чув, кілька тисяч солдатів-сербів у жовтні втекло в різні боки”.

І все ж настрої російського суспільства розвивалися своїм шляхом. Після повернення з Сербії В.Мещерський зафіксував: “У Петербурзі я застав піднесену воєнну слов'янофільську атмосферу. Вона посилилася, коли почали надходити телеграми про початок військових дій [...]. Завдяки російським добровольцям, сербські війська, хочеш не хочеш, змушені битися, і хоч турецьке військо було численніше, спочатку сербські війська дорівнювали турецьким”. Люди, що мислили реалістичніше, усвідомлювали слабкість стихійної акції слов'янофілів. Одним із них був Н.Врангель, який стверджував: “Ці добровольці мають можливість загинути доблесно і безглуздо та саме це і роблять. Але цього надто мало, щоб виграти війну, і все це починання закінчиться плачевно. Або Росія стане посміховиськом Європи, або буде втягнута у війну, ще більш кровопролитну і без жодної для нас вигоди”. Подібної думки дотримувався і проф. А.Нікітенко, який у середині вересня 1876 р. писав, що “Росія не може відступитися від своїх вимог. Честь народу, який зараз перебуває у найсильнішому збудженні, домагається захисту і зброї”. Через місяць він додав: “Нинішня хвилина є чи не найвдалішою для Росії, щоб вийти з честю з важкого політичного становища. Вона може розпочати війну, не побоюючись налаштувати проти себе європейську коаліцію”. Це була найбільш влучна оцінка ситуації, що склалась.

Про ситуацію на Балканах, що ставала щораз складнішою, Оболенський писав 26 серпня 1876 р., тобто вже під час невдалого сербсько-чорногорського наступу проти турків. “Буря на Сході не втихла, а набирає щораз більш і більш небезпечного для Європи, а особливо для нас, характеру. Нещасні серби і чорногорці, без сумніву, незабаром будуть безповоротно подолані збройними силами турків, а реальної допомоги ні від нас, ні від Європи для продовження боротьби не отримають. У Росії всі суспільні класи палають ненавистю до турків [...], зі всіх країв Росії волонтери з різних верств і різних звань стікаються до Сербії і вступають до рядів сербського війська [...]. Суспільний рух в Росії розвинувся дуже швидко і нині становить надзвичайне і важливе, з огляду на свої наслідки, явище”. Ще у червні він писав до князя Аксакова, пригнічений поточною ситуацією, яку порівнював з періодом кримської війни. А трохи більше, ніж через місяць, це вже був тон піднесення від руху слов'янської солідарності, що розвивався в Росії. Слов'янофільські кола, як і раніше, були незадоволені політикою уряду, тим більше, що боротьба на Балканах набувала щораз драматичнішого характеру. Як приклад князь Оболенський навів статтю з “СПб ведомостей” від 28 серпня 1876 р. На початку автор покликався на телеграму від генерала Черняєва, який, зокрема, доносив з Алексінаца, що “коли сербські війська зайняли залишені турками позиції, то знайшли там обвуглені трупи сербів, прив'язані до дерев”. Автор статті стверджував, що можливості подальшої боротьби сербів вже закінчуються, а турки, як і раніше, привозять провізію з інших провінцій. “Розмови про перемир'я сповільнюються і, мабуть, триватимуть ще довго, оскільки туркам це вигідно [...] Ми говоримо, що не можемо взяти безпосередню участь у війні, бо тоді проти нас виступить вся Європа”. Росія не може допустити повторення ситуації з 1853 р., але реально може вдарити по турецьких фортецях в районі Кавказу, що “не може мати такого впливу на Європу, як вступ до Румунії, і можна без сумніву ручатися, що ані Австрія, ані Німеччина не оголосять нам із цього приводу війну”.

Ще більш рішучою і красномовною була стаття, вміщена в газеті “Русский мир” від 17 серпня 1876 р., за яку цензура наклала тримісячну заборону друку. Справді, вже перше речення її було красномовним, особливо в умовах тодішньої російської реальності. “Одна з важливіших недосконалостей російського життя проявляється у відсутності відповідних, правильно організованих способів прояву внутрішніх сил, прагнень і почуттів російського народу. Цей недолік з особливою гостротою відчувається тепер, коли суспільний настрій Росії в умовах, що склалися, міг би вирішальною мірою вплинути на долі споріднених з нами південнослов'янських племен”. Автор статті, без сумніву, мав добрі наміри, що не виходили за межі поглядів класиків слов'янофільства. Не забуваймо, що в Росії саме настав апогей розвитку народництва, і така неконтрольована активність суспільних настроїв грозила революцією.

Військові поразки, яких зазнала Сербія, змусили князя Мілана Обреновича 21 вересня 1876 р. звернутися до європейських держав із закликом про посередництво. Як можна здогадатися, Росія в цей момент змушена була вже відкрито підтримати подолану Сербію. Її очільники 18(30) жовтня звернулися з ультиматумом до Туреччини невідкладно припинити “неприязні дії" і дати згоду на двомісячне перемир'я. Російська нота, вислана з кримської резиденції Олександра II Левадії до посла Ігнатьєва, давала Туреччині три дні на її прийняття. У випадку відмови Росія погрожувала цілковитим розірванням дипломатичних взаємин. Туреччина ультиматум прийняла. ДОболенський з цього приводу зазначив: “...Війна призупиняється. У Сербії вона вже, ймовірно, не буде відновлена, бо заледве чи серби будуть в стані знову взятися за зброю. Отже, зараз розпочнуться перемовини про гарантії. З цих перемовин може розпочатися війна, але для нас вона вже буде мати інший характер [...]. Донині суспільна думка вимагала нашого втручання в захист наших братів [...]. Тепер, коли йдеться про те, що зробити, щоб їх в майбутньому не пригноблювали, наше збройне втручання вже не буде таким необхідним, і я починаю думати, що війни не буде".

Російський ультиматум був вигідним моментом для Англії увійти “до гри" і запропонувати скликати конференцію у Константинополі. Для Оболенського вже саме місце засідань було невластивим. “Місце, обране для конференції, свідчить про те, що ми погодилися із засадою непорушності Туреччини, а у такому випадку, які можуть бути відпрацьовані і запропоновані гарантії безпеки для християн [...], проблеми яких не вирішено в 1856 році [...], всі ці проблеми зараз знову стоять на порядку денному". І все ж це була краща ситуація, ніж попередньо, бо суспільство було вже втомлене очікуванням якоїсь конкретної дії від уряду і царя. І навіть не суттєво, що буде зроблено, важливим є те, “що з'явилося життя в легальній владі". Ймовірно, з огляду на фіаско міжнародної конференції, настрої в столиці Росії на початку 1877 р. були дуже нестабільними. “Політичний барометр у Петербурзі поступово в своїх прогнозах погоди робив великі скачки, переходячи від войовничого настрою до мирного інколи впродовж одного дня. Старий князь Горчаков був на той час найбільш яскравим віддзеркаленням цього барометра. Це його найближчі чули від нього такі слова: mon cher, la paix avant tout, Il faut emiter la guerre a tout prix (мій дорогий, мир передовсім, потрібно уникнути війни за будь-яку ціну), а під впливом отриманого з Берліна листа Бісмарка він надвечір того дня, в якому вранці говорив o paix a tout prix, казав: mon cher, la guerre est imminente e (любий мій, війна невідворотна)".

Від 23 грудня 1876 р. до 20 січня 1877 р. в Константинополі засідало міжнародне зібрання держав, однак очікуваних у Росії рішень прийнято не було, як це і передбачав Мещерський і його оточення. “У Константинополі розпочалися розмови, які, як всі знали, ні до чого не приведуть [...]. З місць боротьби над Дунаєм надходили відомості, що свідчили про рішучість слов'янських народів, які прагнули втягти Росію за будь-яку ціну у війну з Туреччиною, [...] коли ж для всіх стало зрозуміло, що війна невідворотна [...], з'явилися критики і з'явилися скептики". Почали критикувати, зокрема, генерала Черняєва, чого не схвалював Мещерський. На його думку, саме восени 1876 р. загальна підтримка суспільства для “святої слов'янської справи" на Балканах почала зменшуватися. Однак, як слушно зазначив мемуарист, наскільки в Росії настрої були змінними, настільки в Константинополі стабільними, “поки ми жили у ваганнях і навіть великих коливаннях від миру за будь-яку ціну, до війни за будь-яку ціну в Константинополі настрій був значно стабільнішим, і на початку січня ми дізналися, що після десятого засідання європейської конференції Туреччина категорично відмовилася прийняти представлений їй всією Європою ультиматум”. Мещерський вважав, що “в Петербурзі відмова Порти збільшила шанси війни настільки, що заговорили навіть про невідкладний початок походу”, метою якого мала бути раптова атака і примушення непідготовленої до війни Туреччини до прийняття російських умов. Лише “згодом ми зрозуміли, що відмова Порти на початку січня була тільки одним із маневрів її підступної політики [...], щоб затягнути справу та отримати час для підготовки до війни [...]. Однак спритнішим від Порти виявився князь Бісмарк”. Наскільки Туреччина захищала “власну долю” і “власну шкіру”, настільки “князь Бісмарк вживав усіляких заходів з єдиною метою зашкодити Росії [...]. Його головною метою в східній проблемі було за будь-яку ціну втягнути нас у війну”

Про фіаско стамбульської конференції Д.Оболенський дізнався з приватної телеграми, надісланої 9(21) січня 1877 р. За оцінкою князя, “у Константинополі розігрувалася якась комедія, в якій змінюється ситуація, але рішення безперервно залишається загадковим. Чітко стало ясним тільки одне, що ми у всій цій комедії відіграємо найбільш сумну і, найімовірніше, трагічну роль”. Тоді ж виявилися потаємні вороги Росії Німеччина і Австрія, які, коли доходило до конкретних рішень, відмовляли Росії у допомозі. Ситуацію, що склалася після зриву константинопольських перемовин, оцінював так: “Здається мені, що є тільки один спосіб вийти з честю з цієї справи [...] відверто і урочисто зізнатися, що ми були обдурені, розраховуючи на наших приятелів, і самі далеко зайти не можемо [...]. Я переконаний, що в той день, коли Англія усвідомить, що ми вже не віримо в союз трьох імператорів, вона піде з нами разом”. Все починання було порушене оголошенням султаном Абдул-Гамідом II конституції. “Обнародувана в Туреччині ліберальна конституція впроваджує комічний елемент до цієї всієї дипломатичної комедії [...]. Всі зусилля нашої дипломатії спрямовані нині тільки на те, щоб змусити турків до якої-небудь поступки або навіть фіктивної гарантії [...] Чи й тепер цар ще вірить у союз трьох імператорів і на цьому союзі будує свою політику?”. Ситуація, що склалася на початку 1877 р., була розпливчастою і складною, а “подорож Ігнатьєва всіма європейськими дворами [...] багато хто оцінює як принизливий пошук якогось приводу, щоб після нових поступок відмовитися від подальших дій”. Єдиним опосередкованим, але позитивним наслідком цих заходів було тільки підписання Туреччиною 28 лютого миру з Сербією, бо Чорногорія продовжувала воювати. Спроби тиску на Туреччину і прискорення реформ, проголошених у конституції, нічого не дали. Остання нота шести держав до турецького уряду у питанні реформ від 31 березня була відкинута владою Константинополя. Фіаско стамбульської конференції змусило Росію самостійно приймати наступні рішення у балканській справі. Підготовкою до цього стала укладена 3(15) січня 1877 р. таємна військова російсько-австро-угорська конвенція, поповнена додатковим протоколом від 19(31) березня і підписана обома імперіями, а також Німеччиною, Францією, Англією й Італією.

Переломним моментом в перебігу балканської кризи з 70-х років XIX ст. було, без сумніву, оголошення Росією війни Туреччині. Цьому передувала російсько-румунська конвенція про перехід російських військ на Дунай (16 квітня) і маніфест Олександра II про мету війни. Віденські політики запевняли Росію у нейтральності Відня і Берліна. Протурецьку позицію займала тільки Англія, яка остерігалася захоплення Росією Константинополя і перехоплення контролю над чорноморськими протоками. План російської воєнної кампанії, розроблений у середині квітня 1877 р. генералом М.Обручевим, передбачав швидке просування турецьких військ на болгарських землях, захоплення Стамбула і нав'язування султанові зручних для Росії умов миру. Як можна зробити висновок зі спогадів Оболенського, ще в листопаді 1876 р. головним воєначальником майбутньої воєнної кампанії на Балканах призначили великого князя Миколу Миколайовича (старшого). І він, і його брат Михайло Миколайович не були в Росії популярними. Свідчення цьому віршик, складений про них: “Звисока нам припала Гірка наша доля, На Кавказі Міша, Над Дунаєм Коля”. Цікаву й неоднозначну характеристику командувачу балканської кампанії дав Оболенський: “Кажуть, що він є хорошим кавалерійським генералом і солдати його люблять. Великої мудрості не має, простий і без претензій, має слабкість до жінок і дуже тим собі зашкодив [...]. Про його стратегічні здібності, зрозуміло, судити я не можу, але якщо Бог захоче благословити нашу справу, то він дасть здібності і тому, хто їх не має, і якщо навіть сам великий князь не заслужив божої ласки, то, натомість, його дружина, велика княгиня Олександра Петрівна вже, без сумніву, є в нього на хорошому рахунку”.

Дуже схвально про чесноти великого князя Миколи Миколайовича відгукнувся князь Мещерський: “Можна безпомилково сказати, що вибір царя [...] був йому підказаний всією Росією, оскільки його обожнювали не тільки у війську, а й у всіх прошарках російського народу”. Далі він перераховував такі його риси, як простоту, безпосередність, сумлінність, доброзичливість, а також, що найважливіше для автора спогадів, “привабливу зовнішність, що нагадує всім [...] величну постать Миколи І”. Цей майже ідеальний образ головнокомандувача багато втратив через “невдалий вибір, зроблений ним незабаром під час призначення своїх найближчих соратників”. Цей вибір, який став відомим у всій Росії і викликав настільки різні судження, стосувався двох генералів польського походження: Артура Нєпокойчицького і Казімєжа Левицького. Першого було призначено на посаду керівника штабу Дунайської Армії, другого його заступником. Мещерський визнає, що “обидва прізвища були бездоганними і шанованими. Обидва генерали були особами, стосовно яких ніхто не міг висунути щонайменших звинувачень [...]. Уся справа була в національній приналежності. Чи призначення начальником штабу поляка не означало, говорили тоді, що між російськими генералами гідного зайняти цю важливу посаду не виявилося [...], що зі значної більшості російських генералів не знайшли жодного, а із скромної меншості поляків взяли обидвох”. Втім, багато хто вказує на те, що в обох генералів були не дуже “чисті руки”.

Маніфест Александра II від 12(24) квітня 1877 р., що проголошував війну, був озвучений у Кишиневі. Вже у вступній його частині підкреслювалося, що цар і “цілий російський народ” завжди турбувався про долю турецьких християн. “Спочатку ми визначили собі мету досягти поліпшення становища східних християн шляхом мирних перемовин [...]. Вичерпавши до кінця наше прагнення до миру, ми були змушені через надмірну непоступливість Порти перейти до більш рішучих дій. Цього вимагає і почуття справедливості, і наша гідність. Туреччина своєю відмовою змушує нас до необхідності вдатися до сили зброї”. Як будуть розвиватися військові події, передбачити було важко, в одному була певність, писав князь Оболенський, що, “незалежно від наслідків війни, від майбутньої боротьби, ми приречені зараз на віру у власні сили матеріальні і моральні [...]. Якщо ж, як і кримська війна, вона виявить нашу безсилість, то можна сподіватися, що знов з Божою допомогою ми візьмемося до праці. Якщо ж вийде навпаки [...], самі себе почнемо цінувати і заслужимо повагу чужинців”. Спочатку все складалося добре. Румунія погодилася на проходження її територією російських військ за Дунай, а 21 травня проголосила свою незалежність і вступила у війну з Туреччиною. І хоча Лондону подробиці майбутньої кампанії відомі не були, додумати їх було неважко. Думки англійських політиків переказував петербурзькій владі лондонський посол Петро Шувалов. Англія висловлювала побоювання стосовно безпеки мореплавства в Суецькому Каналі з цим пов'язувалася доля столиці турецької імперії, а також статус Босфору і Дарданел. Заспокійливі ноти міністра Горчакова, що надходили до Лондона, не принесли бажаного результату. Англія в травні і в червні намагалася порозумітися з віденським двором й утворити антиросійську коаліцію. Однак до очікуваних результатів ці перемовини не призвели і були перервані, коли 22-28 червня 1877 р. розпочалось форсування Дунаю російською армією.

Суспільна ейфорія в Росії досягла у цей момент свого піку. Дії на фронті ще не почались, а вже були очікування на швидкі військові успіхи. “Те, що відбувалося в Москві і Петербурзі, писав М.Врангель, було подібним до того, що відбувається в таких ситуаціях у всіх великих містах. Суспільство охопила лихоманка безмежного патріотизму. У присутності військових, що марширували, навіть коли люди знали, що ті поверталися з тренувань до своїх казарм, вони кричали “ура” і, як тоді було модно, “хай живе”. У театрах десятки разів лунали вимоги виконання державного гімну, газети на вулицях розкуповувались моментально і хтось читав вголос статті про війну, хоча радісних вістей там не було”. Гучним святкуванням майбутніх успіхів не було кінця. “В ресторанах шампанське розливалося річками, звеселяючи зустрічі гвардійців, які на даний момент нікуди не збиралися. Ті ж, хто мав більше розуму, просили прийняти їх до численних штабів, де небезпека була меншою, а можливість отримання нагороди більшою. Цивільних осіб скеровували до Червоного Хреста, де їм добре платили. Старші пані смикали нитки для бандажів і пили чай з одним шматочком цукру, відкладаючи другий для поранених. Молоді жінки зраджували своїм шанувальникам в штатському і зав'язували романи з майбутніми героями, наповнюючи задоволенням їхні останні дні перед висиланням на фронт, де їх очікувала доблесна смерть.

Однак не всі росіяни ставилися до балканських подій з такою великою ейфорією. Прикладом іншого погляду може бути настрій Олексія Брусилова, згодом генерала і героя великої війни. У 1876 р. він був молодим поручиком драгунів, котрого призначили служити на Кавказі. Після прибуття на місце він зауважив, що “багато говорилося про війну серед офіцерів, які дуже бажали її для себе. Однак ніхто не сподівався на швидке здійснення цієї надії. Особливо настирливо рвалися у бій молоді офіцери, які наслухалися воєнних спогадів від своїх старших колег, що брали участь в турецькій війні 1853-1856 років”. У наведеному твердженні немає нічого особливого, але вже подальший хід думок значно відрізнявся від тодішніх російських стандартів мислення. “Зрештою, потрібно сказати правду, що мало хто особливо захоплювався думкою йти битися за звільнення слов'ян або кого б то не було, оскільки метою більшості була сама війна, під час якої життя триває більш вільно [...], а на додаток дають і нагороди, що для більшості було спокусливим і цікавим ділом”. Ще більш просту і заземлену точку зору щодо мети війни мали, як вважав Брусилов, військові нижчих рангів. Він писав про них: “Думаю, що не помилюся, якщо скажу, що вони особливо раділи можливості виходу з набридлих казарм, де все потрібно робити за командою [...]. Ніхто не ставив собі питання, навіщо потрібна війна, за що будемо битися тощо, вважаючи, що мислити це справа царя, а наша тільки виконувати”. Важко сказати, чим зумовлена відсутність піднесених воєнних відчуттів в молодого офіцера. Однією з причин був, напевно, той факт, що участь в можливих воєнних діях трактувалась як обов'язок, а не як елемент великої ідеї визволення слов'ян. Іншою причиною міг бути реалізм в оцінці воєнної ситуації, який підказував, що цього разу саме на півдні Європи, а не на Кавказі вирішиться доля війни.

Після переправи через Дунай російські військові сили рухалися на південь трьома головними колонами. Одна у напрямку Русе-Силістра-Варна-Шумен, друга найменша Свіштов-Тирново-Адріанополь-Константинополь і третя у західному напрямку Нікополь-Плевна. Найменш численною була центральна група під командуванням генерала Йосифа Гурко: вона складалася з 12-15 тис. солдатів і значних сил болгарських добровольців. На початку воєнних дій група Гурка мала явні успіхи: 1 липня зайняли Тирново, 19 липня головний перевал гірської смуги Балкан Шипку, 22 липня Стару Загору. Однак турки змогли швидко згрупувати значні сили і розпочати контрнаступ проти російських військ. У результаті 31 липня вони повернули собі Стару Загору, а 21-25 серпня розпочали запеклі бої за Шипку. Ключем до успіху всієї кампанії виявилася фортеця Плевна, за яку від 20 липня до 28 листопада (10 грудня) 1877 р. точилися найбільш криваві бої: якщо, за попередніми підрахунками, на Шипці загинуло приблизно 6 тис. росіян і болгар, то під Плевною понад 13 тис. росіян і 5 тис. румунів. І перший 20 липня, і другий 30 липня штурми Плевни виявилися нищівною поразкою для росіян і загрожували необхідністю відступу за Дунай. Сприятливою обставиною для бездарного російського командування, писав Олексій Куропатник, виявилося “суперництво турецьких воєначальників, їх безталанність разом із втручанням Константинополя в воєнні операції врятували нас від біди”.

Ці воєнні події відображені у спогадах князя Оболенського. В середині серпня 1877 р. характеристика ситуації оптимістична: “Війна в повному розпалі [...]. Величний перехід через Дунай, перехід через Балкани, здобуття фортеці Нікополь усе це було досягнуто в червні і призвело до росту ентузіазму в Росії. Видатна мужність, незламність і дивовижна відвага нашого війська, зразкова дисципліна, досконале забезпечення всіх відділів викликало в нас захоплення”. Тобто, війна, на яку дивилися зі столиці Росії і до того ж очима аристократа, могла так виглядати, хоча реальність була діаметрально протилежною. Князь, зрештою, швидко усвідомив собі цей гіпертрофований оптимізм і визнав, що зразу ж після форсування Дунаю почалися негаразди: “Після неочікуваних, цілком легко досягнутих успіхів у липні для нас розпочалася смуга нещасть на обидвох театрах війни. Почалося все на Кавказі [...]. Цю поразку всі тлумачать відсутністю здібностей головнокомандувача, інтригами між командувачами і іншими, хто керував військом і країною у мирний час [...]. За Дунаєм два наші криваві штурми Плевни виявили доблесть наших військ, а також непробачальну нерозторопність і легковажність головнокомандуючого”. Про це свідчив другий штурм фортеці Плевни, розпочатий меншими силами, ніж перший, і наслідок був такий, що “від цієї хвилини турки перейшли у наступ і скрізь ми відступаємо назад перед переважаючими силами [...]. Зараз ми б'ємося на смерть і життя на балканському перевалі Шипка”. Наскільки кривавими були бої на Шипці, свідчили донесення газети “Голос” від 15 серпня: “За 4 дні ми втратили 27 офіцерів і близько 900 нижчих рангом”.

Розчарований перебігом боїв, князь Мещерський писав: “Після двох плевенських штурмів, відбитих турками, які коштували нам декількох тисяч життів солдат [...], партія нетерплячих на чолі зі Скобелєвим хотіла ще раз спробувати щастя в штурмі, щоб на 30 серпня подарувати взяття Плевни як подарунок на іменини царя. Однак третій штурм Плевни був ще страшнішим з огляду на втрати, ніж два попередні, до того ж, виявився непотрібним. Бідному монархові замість радості подарували болісний смуток”. Попри клопоти на Балканах, на Кавказі російська армія також не мала значних успіхів. Там вона змушена була битися з турками і тамтешніми горцями, що були послідовниками боротьби під проводом Османа Шаміля. Пізно восени 1877 р. князь Мещерський вирішив поїхати на кавказький фронт із постачанням для хворих і поранених солдатів. “Зібравши декілька тисяч рублів, я купив все, що міг, і вирушив через Москву на Кавказ”. Перед виїздом він мав офіційну аудієнцію в імперського подружжя та їх невістки, від яких отримав побажання щасливої дороги.

Відсутність відомостей про хід боїв під Плевною в офіційній російській пресі суспільство доповнювало особистими депешами і донесеннями з закордонних газет. Оболенський, занепокоєний і роздратований офіційним висвітленням війни на Балканах, заявив: “Треба визнати, що ми були повністю обмануті в оцінках сил і можливостей Туреччини [...]. Туреччина проявляє надзвичайну динаміку і стабільність в організмі держави. Незалежно від зміни двох султанів і незліченної кількості візирів, Туреччина два роки бореться як дипломатично, так і зі зброєю в руках у Чорногорії, Сербії, Азії і, нарешті, з нами на Дунаю. Її армія чудово озброєна, війська всюди вчасно встигають, а її дипломатичні дії величні своєю обдуманою логікою, витривалістю й умінням”. Своєю рішучістю Туреччина просто викликала у князя захват: “Туреччина знаходить засоби для проведення війни в трьох місцях. Усі приписують цю активність Туреччини допомозі з боку Англії, і, справді, заперечувати цього не можна [...]. Головна сила Туреччини і головна перевага над нами полягає, на мою думку, в тому, що вона, тобто Туреччина, знехтувала Європою [...]. Вона чітко усвідомила собі свою мету і реалізовує її, використовуючи всі доступні їй засоби. Ми якраз навпаки [...] прагнемо сподобатись і Австрії, і Пруссії, і Англії".