Ставлення російської політичної еліти до балканських слов’ян під час східної кризи 1875-1878 рр. (за матеріалами мемуарних джерел)

Відповідальність за військові негаразди російська суспільна думка покладала на головне командування. Князь Мещерський вважав, що намарно на балканському театрі війни, окрім головнокомандувача, великого князя Миколая, перебував ще й сам цар Олександр II зі своєю свитою. Занадто велика кількість радників на такому високому щаблі не полегшувала прийняття належних рішень, через це лише втрачав на вазі престиж царської родини. Як приклад князь навів історію з “задумом" генерала І.Толстого з царської свити, який після здобуття росіянами Нікополя пропонував швидко зайняти Плевну, бо інакше це зроблять турки. Якби ж цей Толстой приїхав до головнокомандувача, може, Осман-паша не захопив би фортецю, а так “після взяття Нікополя почалася сумна смуга невдач на європейському театрі воєнних дій". З розмов, що відбулися вже після закінчення війни, Мещерський дізнався, що “переходячи Дунай і вступивши на болгарські землі, ми перебували у стані повного незнання, які війська мають турки. Ця відсутність розуміння, де розташовані неприятельські армії і які вони мають сили [...], могла б дорого нам коштувати, якби, в свою чергу, турки не зав'язли на своїх позиціях". Прикладом такої легковажної дії через незнання був марш загонів генерала Гурко на Казанлик. Через помилкову орієнтацію в розміщенні сил супротивника “як швидко генерал Гурко перестрибнув у Казанлик, так само швидко змушений був повернутися". Це не єдиний приклад ведення воєнних дій без попереднього орієнтування щодо розташування турецьких сил.

З Казанликом пов'язані цікаві спогади Юзефа Зачинського польського лікаря, якого прислали у 1870 р. з Константинополя до цього болгарського містечка неподалік Шипки. Був він водночас лікарем і аптекарем, як в часах турецьких, так і під час російсько-турецької війни. Перед відступом турецьких військ цю місцевість відвідав англійський консул з Адріанополя Джон Блант. Його скерувало посольство з Константинополя для вивчення настроїв болгарського населення. “Йому було доручено відправитися у Фракію [...] з метою збору інформації про наміри мешканців у випадку вступу до цієї провінції росіян. Консул повинен був також переконати їх, щоб вони не єдналися з росіянами і не піднімали зброї проти турків, бо з боку Англії і Великої Порти висловлювалася гарантія надати автономію і усілякі свободи для християн. Йому було заявлено, що казанлицький округ перебуває в стані найбільшого спокою і в згоді з турками". Такою, принаймні, була думка представників міщанства на зустрічі з консулом. Ранком 17 липня турецькі влада і консул полишили місто, а Зачинський, не маючи транспортних засобів, змушений був залишитися з родиною (дружиною, сестрою дружини, служницею і чотирма дітьми) на місці. “Я віддався на волю Бога, що буде, то й буде. Я не мав також остраху перед росіянами [...] сумління моє чисте... Я так собі гадав, що серед них є люди, що добре мислять, хоча я поляк і ми були переслідувані”. Було вирішено урочисто привітати російське військо: “Я сказав болгарам, що зараз немає іншого виходу, як тільки чим швидше, не гаючи часу, священики, убрані в церковні шати, з корогвами і з білими прапорами на чолі, з хлібом і сіллю на таці, повинні вийти за місто назустріч війську”. Виявилося, що у складі наступаючих російських сил були “чотири батальйони болгарської дружини під командуванням генерала Столетова”, а керував усіма генерал Гурко. Болгарське населення прийняло всіх дуже привітно, “треба було подивитися на цю радість і збігання звідусіль болгар: війську роздавали хліб, вино, горілку, сир, ковбаси, хто що мав, оскільки бідолахи впродовж чотирьох днів нічого не їли. На Балканах вони не знайшли нічого до споживання, окрім сухарів і води [...]. Монашки пригощали як генерала Гурко, так і весь штаб конфітюрами з троянд і холодною водою”.

З наступної частини спогадів Зачинського витікає, що він був єдиною особою, яка розмовляла по-французьки, і саме цією мовою бажав розмовляти генерал Гурко. Під час розмови з генералом він дізнався, що той вже тиждень не отримував жодних газет і не знав, що коїться у світі. Доктор дав йому можливість ознайомитися з отриманими з Константинополя трьома виданнями: “Debat”, “Monde Illustre” і “Levante Herold”. Під час післяобідньої розмови Гурко попросив його про ліки, “які будуть потрібні на вимогу головного доктора, а я видам наказ інтендантурі, щоб вам виплачували належне, оскільки наша аптека пішла на дно під час переправи через Дунай”. Один з двох лікарів, які прийшли додому до доктора, виявився поляком генерал-майором Адамом Квєчинським. У ході розмови, яка відбувалася, як не дивно, не по-польськи, а по-французьки, виявилося, що дефіцитним товаром був також тютюн. Незабаром Зачинського відвідали ще два лікаріполяки і полковник драгунів гр. Едвард Ронікер, який загинув уранці 18 липня. Цього ж дня росіяни розпочали наступ на Шипку. Цей перший штурм перевалу був вдалий і, як казали офіцери, “дякувати Богу, що так легко і блискавично ми здобули таку найбільш недоступну до взяття позицію і що так швидко залишили [її] турки”. З пізніших розповідей доктор дізнався, що найбільші смертельні втрати, майже понад половину складу понесли болгарські добровольці, “росіяни висилали їх у перших рядах наступаючих”. З цих розповідей випливає, що з постачанням у російській армії було не надто добре. Не вистачало як свіжого провіанту, ліків, так і в певному сенсі предметів комфорту (газет, тютюну, вина). З виплатами за ліки і забезпеченням війська основними споживчими продуктами також не все було гаразд, що визнавали навіть самі росіяни.

Нестійкі мінливості війни відчувало не тільки військо, а й цивільне болгарське населення. Відступаючи 31 липня з Казанлику, росіяни давали пораду болгарам утікати в Балканські гори, оскільки більшість населення боялася помсти турків, що поверталися назад. Зачинський, як і раніше, не мав шансів на втечу, тому залишився. Він сподівався, що перед жодною з воюючих сторін нічим не завинив: “Я не робив нічого поганого ні одній, ні другій стороні, і у цьому відношенні залишаюся нейтральним”. Як лікаря, його всі любили і цінували, незалежно від національності. Після втечі болгар турки, що залишилися в місті, почали його відверто умовляти: “Залишися, докторе, з нами, за п'ять або шість днів прибуде сорок тисяч турецького війська і шість тисяч англійського. Росіян ми виженемо аж за Дунай, певна річ”. Через п'ять днів росіяни повернулися до міста, дозволили болгарам носити зброю, і вони почали нападати на турків й обкрадати їхні будинки. Лише через кілька днів болгарам були заборонені грабунки турецького майна. Коли у розташованій на Шипці російській військовій частині значно зросла кількість поранених, доктора переконали перебратися туди разом з родиною для надання їм допомоги. Приклади вкрай негативної поведінки мали місце з боку як турків, так і болгар, відбувалися також різного роду конфлікти поміж самими болгарами. Росіяни добре прийняли доктора Зачинського, коли Шипці загрожували нові атаки турків, вся родина його була евакуйована до Габрова. Доктор добровільно погодився працювати у військовому шпиталі, і за це також був відзначений. Головний лікар 8-го корпусу д-р Каракін наказав йому написати прохання про грошову винагороду на суму в 500 рублів сріблом. На розгляд цього питання мусив трохи почекати, але вже сам факт добре свідчив про російське військове медичне середовище. Переломним моментом для Зачинського, як і для всього російського гарнізону в Габрові, стало здобуття Плевни. “Дня 28 листопада ми почули опівночі великий гомін на вулиці і радісні голоси, що прийшла депеша про взяття Плевни і що Осман-паша капітулював. Церковні дзвони відізвалися скрізь на цю радість. Офіцери зібралися у ресторані і почали пити шампанське за це повідомлення”. Наступного дня відбувся урочистий збір війська в центрі міста, а священики відслужили молебень. Приємною несподіванкою для доктора був той факт, що після декількох днів д-р Каракін відзначив його орденом Святого Станіслава 3-го ступеня і повідомив, що “отримав наказ виплатити панові 300 рублів золотом як грошову винагороду з воєнної каси”.

Невдачі російської армії на балканському фронті й особливо невдалий третій штурм Плевни Оболенський пояснював гнівом Божим. Шипка коштувала Росії 8 тис. людей, і виглядає так, що “Бог карає нас рукою негідного трупа і якимсь чудом оживляє його, здавалося б, уже мертвого. Втішає тільки те, що зі здобуттям Плевни і Карсу, а також розбиттям головних сил турецької армії ми знову оживилися з надією на швидке завершення війни і відновлення нашої національної честі”. Останні дні війни знову непокоїли Оболенського, оскільки результати боротьби вже не залежали від матеріальних можливостей, доблесті війська і підтримки народу для “святої справи”. “Зараз все залежати буде від того, якою мірою керуючі нашою політикою стоять на висоті своєї місії, якою мірою вони є переконаними у виправданості нашої справи [...]. Мушу визнати, що все, що тут я бачу і чую, все це пробуджує в мені великі сумніви”. Він не помилився. “Передчуття моє справдилося. Ми зупинилися перед грізними маніфестаціями Англії. Як і раніше, ми віримо в підтримку нашої святої справи на Конгресі з боку Німеччини. Ми зупинилися перед самим Константинополем; ми підписали 19 січня вступні умови миру”. Князь сумнівався, що вони будуть остаточними, оскільки слушно побоювався інтервенції дипломатичної Англії. Непокоїла його інформація, що затримка в околицях Константинополя була спричинена телеграмою Шувалова з Лондона. Врешті, 19 лютого надійшла телеграма від головкому армії про підписання остаточних умов миру.

Війна закінчувалася, настав час святкувати здобуту з труднощами перемогу. “Про головних героїв Дубасова, Шестакова, Рожественського розповідали всім. Всі вони здійснювали “веселу прогулянку”, як тоді говорили, здобувати Хрести Святого Георгія. У діючу армію їхали великі князі, а за ними подалася імперська гвардія, що було надзвичайною подією. Однак незабаром для всіх стало зрозуміло, що прогулянка не була зовсім такою “веселою” і що “хвора людина”, як називали тоді Туреччину, зовсім не робила останнього подиху, як говорили короткозорі лікарі. Тоді радісні голоси перемоги замовкли і пролунали голоси, скеровані проти уряду, який так необдумано встряг у цю авантюру. Голосніше, ніж усі, обурювалися ті, хто вчора кричав “ура” по-російськи і посербськи”. У наступні дні почали згадувати прізвища балканських героїв: “заговорили про Радецького, Скобелєва і Гурка. Оскільки кампанія сповільнювалася, всі повернулися до нормального життя, заговорили про моду і зайнялися звичними справами. Тільки прізвище Скобелєва згадували все частіше і голосніше. Ставав національним героєм. Я не підважую і не хочу ставити під сумнів військові здібності Скобелєва і його доблесть, але я не маю щонайменших сумнівів, що швидке зростання його сили і розголос навколо його особи були значною мірою спричинені ним самим. Задля самореклами він жертвував усім і ще раніше почав готуватися до того, щоб у відповідний психологічний момент про нього не забули”. Скобелєва, як згадував Врангель, незважаючи на його заслуги в боях на території Центральної Азії, при дворі не любили: “Коли повернувся з Центральної Азії, де отримав не одну нагороду, Олександр II поставився до нього дуже недоброзичливо. Всі вважали, що його пісня вже проспівана і жодного призначення на війну він не отримає”. Генерал відповів авторові спогадів: “Найімовірніше, не дадуть. Але я сам, братику, візьму, що потрібно” і вирушив на Балкани. Врангель, знаючи про таку репутацію генерала, дивувався, що він замовляв перед вирушенням на Дунай велику кількість своїх фотографій. Це пояснює міркування Скобелєва про славу: “Якщо до слави ставитимемося з повагою, то прихильність цієї норовливої пані потрібно постійно здобувати”.

Скобелєв хоч і мав запальну вдачу,все ж умів холоднокровно прорахувати, що потрібно зробити в даній ситуації. Коли в Росії всюди критикували покірливість російської дипломатії стосовно європейських держав під час ведення переговорів в Сан-Стефано, він мав відвагу сказати: “Ще нам не під силу остаточне вирішення східного питання”. Гострі слова на тему підписаного миру зафіксовані в щоденнику Мещерського, який саме був і в Константинополі, і в Сан-Стефано. “Страшним був день 19 лютого в Сан-Стефано. Спокійна погода, що була впродовж всього часу, враз розгнівалася і вперше показала повною мірою свій скажений гнів. З ранку почав шаленіти страшний вітер, море розхвилювалося, по небу рухалися темні хмари”. Така погода передавала настрій російських військ: “Розпочався новий період стояння під Константинополем, відмінний від попереднього: у перший період щось підтримувало дух як віддалена надія на почесний мир; у другий період ця надія пригасла; пригнічувало усвідомлення, що всі ці жертви російського народу були призначені для побудови якоїсь великої Болгарії, і війська стояли в Сан-Стефано вже з відчуттям огиди до цих братиків, що вимагали грошей навіть за склянку свіжої води для заспокоєння передсмертної спраги російського солдата”. Князь Мещерський зустрів “у Константинополі в одному з багатьох кафетеріїв генерала Скобелєва, при пляшці шампанського і з однією з французьких співачок на додаток. Тут я дійсно познайомився з цією оригінальною, історичною особистістю”. Говорять про генерала, що він “відверто виступив проти дипломатичного рішення стояти біля воріт Константинополя і милуватися магічним виглядом святої Софії; він вимагав невідкладно вирушити на Галліполі та захопити це портове місто [...]. Була одна хвилина, коли все навколо Скобелєва засвітилося [...], але це була мить [...]. Скобелєву сказали заспокійся”.

Найімовірніше, Скобелєв дуже зацікавив князя як незвичайна особистість, оскільки той писав про нього згодом: “Так, в цей дивний з огляду на свою ненормальну ситуацію час, між пляшкою шампанського і кокоткою я міг пізнати і зрозуміти Скобелєва в нескінченно різноманітних проявах його незвичайно оригінальної індивідуальності. Іншої подібної до нього людини я ніколи не зустрічав”. Для Мещерського генерал не був справжнім героєм, але впродовж всього часу в цей період він захоплювався Скобелєвим “як цікавим героєм життя, хоча увесь час чув і бачив в ньому не характер, а капризи нервового і бездарно вихованого обранця долі”. Скобелєва дуже цінували і вважали героєм, особливо серед болгарського населення. Без ентузіазму до поточних подій ставився А.Брусілов, що воював на Кавказі в околицях Карсу. В листопаді 1877 р. він писав: “У нас було спокійно, тоді як в Дунайській Армії війна тривала, як і раніше. Ми читали в газетах про здобуття Плевни, про виграну битву під Шипкою, про стрімке наближення наших військ до Адріанополя, який був зайнятий без боротьби і про наближення нашого авангарду до Сан-Стефано. Загалом було зрозуміло, що війна закінчується. 19 лютого мир був підписаний”.

Прибуття російських військ до околиць Константинополя і початок мирних перемовин означали кінець політичної кризи на Балканах. На визначення остаточних умов миру на Балканах потрібно було чекати ще майже півроку. Однак вже у січні 1878 р. стало відомо, що політична карта півострова зазнає змін. Передовсім, здійснилися національні прагнення трьох балканських народів: сербів, чорногорців і румунів. Найбільш дражливим питанням була доля болгарських земель, стосовно яких Росія мала великі плани, але на конгресі в Берліні (13 червня-13 липня) їх скоротили до мінімуму інші європейські держави. І все ж дорога до “здобуття незалежності” стала відкритою і для болгар. Отже, балканська криза 70-х років XIX ст. стала переломним моментом для балканських народів, хоч і не виправдала всіх очікувань і надій. Переможниця Росія зазнала поразки від дипломатії інших держав.

Література

1. Zaczynski J. Wspomnienia z wojny rosyjsko-tureckiej 1877-1878. S.6. Оригінал рукопису спогадів Ю.Зачинського спочатку зберігався в Національній бібліотеці імені Оссолінських, а після 1945 р. у Львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника Національної Академії Наук (Колекція історичної літератури професора Мечислава Гебаровича). Невідомо, як він туди потрапив. Може передали його в 1914 р. отці з мертвихвстанці з адріанопольської місії. Може передав манускрипт Владислав Белза, може сам автор завітав на короткий час до Львова. Відомо, що Ю.Зачинський з 1890 р. підтримував контакти з львівським науково-культурним середовищем як член Товариства приятелів красних мистецтв у Львові, а в 1895 р. старався про членство у Літературному Товаристві ім. Адама Міцкевича (Zaczynski J. Wspomnienia z wojny rosyjsko-tureckiej 1877-1878. S.VI-VIII).

2. Zaczynski J. Wspomnienia z wojny rosyjsko-tureckiej 1877-1878. S.9.

3. Ibid. S.10. Микола Столєтов (1834-1912) був командувачем болгарських загонів добровольців, що воювали на боці Росії.

4. Skowronek J., TantyM., Wasilewski T. Slowianie poludniowi i zachodni VI-XX wiek. S.345-346. Як поча¬ток облоги Плевни подають також 5(17) липня. БрусиловА.А. Мои воспоминания. C.52. Кількість російських втрат важко докладно оцінити, оскільки частина загинула у відкритій боротьбі, а частина через морози і хво¬роби пізно восени 1877 р. Див.: Zaczynski J. Wspomnienia z wojny rosyjsko-tureckiej 1877-1878. S.31.

5. Цит. за: Kucharzewski J. Od caratu bialego do czerwonego. S.138. На наступній сторінці автор навів докладне порівняння сил під Плевною і навів трохи інші дані про втрати.

6. [Д.А.Оболенский]. Записки князя Дмитрия Александровича Оболенского 1855-1879. С.414. Забез¬печення армії було б кращим, якщо б не бюрократичні бар'єри, а також пануюче на кожному кроці перекупництво і хабарництво. Врангель як постачальник сухарів для воюючої армії багато мав набігатися, щоб здолати нагромаджені перешкоди; див.: Врангель Н.Й. Воспоминания от крепостного права до большеви¬ков. С.223-228.

7. Брусилов А.А. Мои воспоминания. C.20-21.

8. Повні тексти цих документів див. Сборник договоров России. С.149-158; por. Tanty M. Balkany w XX wieku. S.17-18; Tanty M. Bosfor i Dardanele w polityce mocarstw. S.229-231; Kucharzewski J. Od caratu bialego do czerwonego. S.126.

9. Kucharzewski J. Od caratu bialego do czerwonego. S. 133-134.

10. Князь [В.П.] Мещерский. Воспоминания.

11. Врангель Н.Й. Воспоминания от крепостного права до большевиков. С.221.

12. Текст порозуміння, крім офіційного варіанту, мав ще австрійський “варіант”. Див.: Рейхштадское согла¬шение между Россией и Австро-Венгрией // Сборник договоров России с другими государствами. [Москва], 1952. С.144-148; див. також: TantyM. Bosfor i Dardanele w polityce mocarstw. S.228-229.

13. [Д.А. Оболенский]. Записки князя Дмитрия Александровича Оболенского 1855-1879. С.392.

14. Tanty M. Bosfor i Dardanele w polityce mocarstw. S.226; Giza A. Slowianofile rosyjscy wobec kryzysu balkanskiego w latach 1875-1878. Wroclaw. 1982. S.5.

15. Zaczynski J. Wspomnienia z wojny rosyjsko-tureckiej 1877-1878. Gdansk, 2009.

16. Krasuski J. Wielkie mocarstwa a sprawy balkanskie do 1908 roku // Panstwa balkanskie w polityce imperializmu niemieckiego w latach 1871-1945. Poznan, 1982; Zawilski A. O wolnosc Bulgarii. Warszawa, 1979. Інтенсивні дослідження історії народів і балканських держав проводив Інститут слов'янознавства і балка¬ністики АН СРСР (нині Інститут слов'янознавства). Наприклад, видання таких збірок праць: Улунян А.А. О формировании болгарских чет в период русско-турецкой войны 1877-1878 гг. // Славяне и Россия. Москва, 1972; Кондратьева В.Н. Русская помощь Боснии и Герцеговине в деле народного образования в 50-70-е годы ХІХ в. // Балканские исследования. Вып.6. Культура народов Балкан в новое время. Москва, 1980; Форми¬рование национальных независимых государств на Балканах. Конец XVnI-70-е годы ХІХ в. Москва, 1986. В останній позиції нашої проблематики стосуються розділи 2, 3 i 9.

Размещено на Allbest.ru