В лютому 2014 р. окупаційні війська Російської Федерації увійшли на терени України і анексували Крим, весною і на початку літа 2014 р. представники російських спецслужб стали організаторами різноманітних диверсійних і терористичних дій на східних теренах України, повністю порушивши не тільки Будапештський меморандум, але й зруйнувавши той світовий порядок, який усталився після завершення Другої Світової і холодної війни. Давній імперсько-радянський міф про те, що росіяни завжди несли "здобутки цивілізації" іншим народам Євразії, був зруйнований самими росіянами. Їм уже не треба грати "месіанську роль" носіїв і захисників загальнолюдської цивілізації, бо в це вже ніхто не повірить. Сьогодні суспільно-політична позиція Росії як країни-агресора в ідеологічному плані нічим не відрізняється від тоталітарної пропаганди часів СРСР, вона чітко окреслена, зокрема, у висловлюваннях Ігоря Дру - зя: "Украинство - это идеология погрома, фашизма и мятежа" (телеканал "ТВЦ", 24 березня 2014 р.), у сепаратистських листівках так званої Донецької народної республіки, де йдеться про те, що "России нужна вся Новороссия", а також про "лечение украинства" за допомогою "хирургических инструментов". У зв'язку з цим актуальність дослідження цивілізаційного розвитку українства не викликає сумнівів.

На основі здійснених упродовж 1993-2014 рр. теоретико-емпіричних досліджень цивілізаційної ідентичності українців нами були розроблені теоретико-методологічні засади для вивчення українства у світовому цивілізаційному процесі та в контексті європейської цивілізації [9; 11; 12; 14; 15; 18; 19; 40]. Окреслимо основні з них.

1. Цивілізаційна проблематика розробляється в науці з ХУІІІ століття, але інтерес до неї не слабшає вже майже 300 років. У СРСР цивілізаційному підходу почали приділяти велику увагу з середини 1980-х років, а в кінці 1990-х років цивілізаційна проблематика була включена у перелік пріоритетних наукових напрямів в Російській Федерації.

2. Сучасні дослідники (Г. Прокоф'єва, О. Маслов та ін.) виділяють різні підходи до вивчення цивілізацій: а) екогеографічний (Ш. Монтеск'є, Г. Бокль, Л. Мечников та ін.), б) філософсько-культурологічний (В. Гумбольдт, М. Бердяєв, П. Сорокін, А. Тойнбі, Б. Єрасов, О. Маслов, В. Стьопін та ін.), в) соціологічний (Е. Дюркгейм, К. Леві - Стросс, М. Мід, М. Барг, І. Гобозов, Н. Клягін та ін.), г) етнологічний (М. Данилевський, О. Шпенглер, Л. Гумільов, Ю. Бромлей та ін.), д) аксіологічний (М. Вебер, Г. Ріккерт, П. Гуревич та ін.); е) технологічний (О. Ахиєзер, С. Крапивенський, Л. Кузнєцова, Н. Мотрошилова, О. Тоффлер та ін.); є) соціобіологічний (Р. Докінс, Ч. Ламсден, Е. Вілсон та ін.); ж) культурно-історичний (Ф. Вольтер, Ж. Кондорсе, В. Келле та ін.).

3. Застосування нами інтегративного підходу при дослідженні цивілізаційного розвитку людства передбачає: а) врахування системного бачення поступового розгортання таких стадій еволюції універсуму як геогенез, біогенез, психогенез, антропогенез, глоттогенез, соціогенез, культурогенез, суб'єктогенез, ноогенез, політогенез, які зумовлюють специфіку цивіліогенезу (ці питання докладно викладені у працях В. Вернадського, П. Тейяр де Шардена та ін.), б) обов'язкова концептуалізація міждисциплінарних узагальнень з дотриманням принципів вертикальної і горизонтальної інтеграції; в) вивчення системотворчої ролі аксіологічного та ноетичного вимірів процесу цивілізаційного розвитку різних соціально-історичних організмів (це поняття ми розробляємо з 2002 р., продовжуючи традицію соціальної філософії та соціальної історії; термін "соціально - історичний організм" використовували О. Конт, Г. Спенсер, В. Антонович, М. Грушевський, С. Рудницький, П. Бурдьє, Ф. Барт, Ю. Семенов та ін.; дане поняття допомагає підкреслити роль різних форм самоорганізації людства у процесі його цивілізаційного розвитку, оскільки сучасні вчені називають соціально-історичними організмами (мікро-, мезо- і макрорівня) певну кількість соціальних груп - від археологічної культури до цивілізації [17; 19]) інтегративний підхід здатний не тільки зняти протиріччя природничо-наукового і гуманітарного знання, а й поєднати їхні переваги.

4. Як вітчизняні, так і зарубіжні вчені найчастіше розглядають цивілізацію як антитезу "природному" стану людства, як високий щабель його соціокультурного розвитку, на якому соціум долає свою тотальну залежність від природного середовища, розвивається в самобутній соціально - історичний макроорганізм з продуктивним типом господарства, функціональною диференціацією різних сфер суспільного життя і системною самоорганізацією більш високого рівня.

5. Сучасні дослідники розглядають цивілізацію як фундаментальну одиницю аналізу соціально-історичного процесу, адже становлення і розвиток людської цивілізації детермінується розподілом праці, підвищенням ролі інтелекту в історії, що пов'язано з появою міст, писемності, перших держав, а також з інтенсивним виробництвом і втручанням у природні процеси з метою їх кардинального перетворення. Самобутність і унікальність кожної цивілізації передусім визначають її онтологічні та духовні (світоглядні та ціннісно-смислові) основи.

6. Ми визначаємо цивілізацію як макрокультурну соціально-історичну спільність, що охоплює різні суб'єкти (країни, народи, нації, держави), які мають спільні соціонормативні принципи надетнічного рівня, подібні етико-релігійні системи, фундаментальні основи ментальності, основоположні ідеали й базові цінності, стійкі особливі риси господарсько-економічної, політико-правової та соціокультурної організації, що виражаються у відповідному способі життєдіяльності (ми вживаємо поняття "цивілізаційне поле", аналізуючи європейське цивілізаційне поле та євразійське цивілізаційне поле, але ми не визначаємо цивілізацію як поле, адже тоді при аналізі, наприклад, європейського цивілізаційного поля будуть виникати термінологічні неузгодженості через тавтологію). Різні суб'єкти, які входять в одну цивілізацію, зв'язані відносинами еволюційної спадкоємності, синхронністю культуротворення, поширення основних цивілізаційних здобутків та циркуляції соціокультурної інформації, подібністю ментальних типів і ментального інструментарію, соціокультурних норм, цінностей та релігійних уявлень (які можуть бути зумовлені однією із світових релігій), спільною цивілізаційною ідентичністю, схожими світоглядними уявленнями про географічні та інформаційні кордони (на рівні "мерехтіння смислів" (Ю. Лотман)) своєї цивілізаційної спільності. Будь-яка цивілізація здатна до саморозвитку, схильна до поширення власних досягнень, здобутків та способу життя. Отже, цивілізація - це своєрідна й самодостатня просторово-часова (тобто чітко локалізована в просторі Культури й часі Історії) цілісність, яка репрезентує вищій ступінь самоорганізації та розвитку людського соціуму і в якій сталі (стабільні) елементи переважають над нестабільними [10; 13].

7. Існують локальні, первинні (ранні), вторинні (сучасні), континентальні, міжконтинентальні, субконти - нентальні, глобальні цивілізації (виділяють також циркумполярну, кочову, океанічну та інші (наприклад, річкові) цивілізації) та цивілізаційні ойкумени (при цьому сучасна цивілізація завжди є надетнічним, наднаціональним і наддержавним утворенням, а локальні цивілізації (які переважно існували у давні часи, а їхньою відмінною характеристикою була закритість суспільства) в добу глобалізації виявити надзвичайно важко, в сучасній Європі їх точно немає (Див. останні праці Ф. Фукуями)).

8. Оскільки дослідження специфіки різних цивілізацій передбачає аналіз усіх форм життєдіяльності цих макрокультурних (це поняття використовується для того, щоб підкреслити макрорівень соціокультур - них, політико-правових, релігійних, економічних, аксіо - логічних явищ і процесів; саме тому цивілізаційний аналіз передбачає врахування релігійного, а не конфесійного чинника) спільностей (матеріальних, господарських, культурних, моральних, ідейних, релігійних, аксіологічних та інших у процесі їх розвитку і спадкоємності), то критеріями виокремлення цивілізацій є: екогеографічні, геокультурні, антропо-демографічні, господарсько-економічні, релігійні, морально-етичні, політико - правові, геополітичні, соціокультурні, техніко - технологічні, науково-інноваційні, освітньо-виховні, інформаційні, аксіологічні та духовно-світоглядні чинники, а також спільні тенденції розвитку міст, писемності й державності. При цьому в одну історичну епоху можуть домінувати одні критерії, а в іншу історичну епоху - інші. Зокрема, в неолітичну добу головними чинниками цивілізаційного розвитку людності українських земель були господарсько-економічні й технологічні, пізніше почали домінувати геокультурні, антроподемографічні, політичні та релігійні, а в добу глобалізації на одне з перших місць виходять техніко-технологічні, науково-інноваційні та інформаційні чинники (що пов'язується з розвитком нанотехнологій, генної інженерії, з формуванням глобальних інформаційних технологічних мереж виробництва й збуту продукції, з інтеграцією науки, освіти й виробництва, тобто з усіма провідними галузями шостого технологічного укладу), у наш час ці чинники стають все більш взаємозумовленими і взаємозалежними. У зв'язку з цим необхідна розробка ноосферної парадигми цивілізаційного розвитку людства, яка не тільки резонує з базовими потребами людства, а й забезпечує перехід від моделі паразитування на природних ресурсах до моделі коеволюції Людини з Природою.

9. Аналіз різних аспектів цивілізаційної проблематики й визначення поняття "цивілізація" дозволили розглядати українство як в контексті загальнолюдської цивілізації (розмаїття культурно-історичних форм, націй, країн і держав, які об'єднані загальнолюдськими цінностями), так і в контексті європейської цивілізації (унікальна системна комбінація традицій, суспільних структур і цінностей, що притаманні багатьом націям і утворюють певну культурно-історичну цілісність, яка визначається спільними об'єктивними елементами (історія, соціальні інститути, християнство, базові цінності тощо) і суб'єктивною самоідентифікацією громадян багатьох держав ("ми - європейці"), а також співіснує та взаємодіє з іншими подібними феноменами). Такий підхід сприяє з'ясуванню самоцінності українства, його місця і ролі в цивілізаційному розвитку не тільки Європи, але й всього світу [18].10. Оскільки цивілізаційний поступ українства необхідно розглядати у порівнянні з іншими європейськими народами, то при розгляді етапів цивілізаційного поступу українства (як і багатьох інших європейських народів) потрібно враховувати етапи розвитку європейської цивілізації: неолітичний, ранньокласовий, античний, середньовічний, ранньоіндустріальний, індустріальний та постіндустріальний, а також теорію "цивілізацій - них хвиль" Е. Тоффлера (про цивілізаційне значення аграрної, промислової та інформаційної хвиль [38]). Ми відрізняємо світовий цивілізаційний процес та європейський цивілізаційний процес. Адже світовий цивілізаційний процес - це хід становлення і розвитку характерних рис загальнолюдської цивілізації, підвищення рівня цивілізованості людини, людських спільнот і суспільств. Для цього процесу характерні загальні закономірності культуротворення, самоорганізації та соціокультурної еволюції людства, що проявляються в історичному розвитку усіх народів світу як цивілізування індивідуальних і колективних суб'єктів (сутність цивілізування (тобто визрівання цивілізованості) проявляється через поступальний перехід суб'єктів від нижчих етапів цивілізаційного розвитку до вищих). В рамках конкретних цивілізацій (наприклад, в межах європейських теренів) світовий цивілізаційний процес стає доволі специфічним, оскільки своєрідним, самобутнім і унікальним є хід набуття головних ознак цивілізованості тією чи іншою соціально-історичною макроспільнотою (наприклад, європейською), враховуючи її Самобутність (неповторність, оригінальність, самодостатність її власного буття). Цивілізаційна зрілість (або незрілість) таких макроспільнот залежить від міри (ступеню) їх цивілізованості (наявність знарядь праці та інших культурних артефактів, освоєння вогню, поява людської свідомості, мовлення і мови, розвиток землеробства, ремесел, торгівлі й нових технологій, розподіл праці, наявність міст, писемності, приватної власності, державності тощо). При цьому деякі невід'ємні складові цивілізаційного поступу людства з'явились задовго до появи цивілізації як такої. Отже, основними європейськими цивілізаційними процесами є: культуротворення, самоорганізація, державотворення, а також аксіологізація, гуманізація, демократизація, індивідуалізація, інновація, інтелектуалізація, інформатизація, консолідація, меморіалізація, неолітизація, ноосферизація, сакралізація, секуляризація, солідаризація, соціалізація, суверенізація, унормування, урбанізація та ін.

Отже, українство (категорію "українство" ми вважаємо міждисциплінарною і досліджуємо її в системній єдності з категорією "українськість"; термін "праукраїнство" можна вживати стосовно періоду становлення протоукраїнського етнокультурного ядра (на основі взаємодії племен склавинів і антів) та постання праукраїнських племен (полян, деревлян, сіверян, волинян (з урахуванням дулібів і бужан), уличів, тиверців, білих хорватів), як загальноцивілізаційний феномен, у своєму розвитку пройшло кілька етапів етнонаціонального розвитку:

1) становлення протоукраїнського етнокультурного ядра на основі взаємодії племен склавинів та антів;

2) постання праукраїнських племен;

3) становлення українського етносу;

4) становлення української етнічної нації;

5) утворення діаспоральних спільнот поза межами України;

6) формування української політичної нації;

7) кристалізація українства як світової макроспі - льноти (куди входять як етнічні, так і політичні українці (що репрезентують сучасну повномасштабну українську націю), а також вихідці з України, мігранти й представники української діаспори). Основними критеріями, які дозволяють виокремити українство серед інших макроспільнот, є збереження його представниками власної українськості та національно-культурної ідентичності, наявність помітного (або хоча б мінімального) внеску в розбудову України й модерної української нації, різнопланові позитивні взаємозв'язки з Україною (як територією, країною і державою), українським народом і українською культурою та поєднання власної долі з долею України (специфіка таких зв'язків, власне, й обумовлює характер ставлення конкретної особи до України, її співпричетність або відчуженість тощо). Звичайно, сучасне українство засвоїло величезні культурні здобутки давньої людності українських земель, оскільки цивілізаційний розвиток на теренах України почався задовго до постання і утвердження світового українства.

Відомо, що цивілізаційний аналіз передбачає не тільки всебічний розгляд процесів антропогенезу, соціогенезу, культурогенезу й політогенезу, але й врахування впливу на соціокультурний розвиток людини і людських спільнот виробництва, нових технологій, соціально-економічних відносин, суспільно-політичної, духовно-світоглядної та інших сфер життя. Інтегративний підхід дозволяє утворити цілу систему "концептуальних мостів" між українознавством, цивіліологією та системно-синергетичною методологією при вивченні цивілізаційного поступу українства. Це розширює дослідницькі горизонти сучасного українознавства, уможливлює цілісний, більш глибокий аналіз генези й цивілізаційного розвитку різних соціально-історичних організмів на теренах України, дає можливість розглядати цивілізаційні процеси в динаміці, з урахуванням різноманітних чинників, які або стимулювали дані процеси, або ж гальмували їх.

Цивілізаційний поступ українства - це складний інтегральний процес, сутність якого проявляється через поступальний перехід від нижчих етапів цивілізаційного розвитку до вищих. Цивілізаційний аналіз передбачає виявлення найсуттєвіших змін в процесі різнопланових трансформацій конкретної спільноти, враховуючи при цьому особливості її соціальної, політичної, економічної та етнічної історії. Поступальність тут не є прямолінійною, вона не може розглядатися як просте кількісне зростання, а більш пізні соціокультурні явища і форми не обов'язково є досконалішими за попередні. Цивілізаційний розвиток є дуже складним, нерівномірним і асинхронним (відмова від концепції синхронізму (Н. Мерперт), передбачає детальне вивчення всіх цивілізаційних змін у певній спільноті з урахуванням місцевих особливостей). Такий розвиток передбачає поступове визрівання якісних інновацій, наявність суперечностей, коли періоди розквіту змінюються періодами зворотного руху, застою, занепаду. Трапляються також і непоправні соціокультурні втрати. Критерії цивілізаційного поступу українства треба розглядати комплексно, адже не можна обмежуватися якимось одним показником, відкидаючи інші, тут потрібно враховувати найсуттєвіші параметри цивілізаційного розвитку та поступове визрівання цивілізованості спільноти та її членів. Магістральними лініями цивілізаційного поступу людства є:

1) господарсько-економічний і техніко - технологічний розвиток,

2) соціокультурний і духовно - світоглядний розвиток певної спільноти. При цьому рівень цивілізаційних досягнень спільноти на різних етапах її цивілізаційного розвитку не є однаковим.

Ю. Павленко зазначав, що розуміння цивілізаційного розвитку людства передбачає його одночасне бачення в аспектах стадіальності, багатолінійності та цивілізаційної дискретності (при цьому кожен з цих методологічних принципів має самостійне значення і може розроблятися автономно). Проте цілісна картина такого культурно-історичного процесу розкривається лише за умови їх поєднання у відповідності з принципом доповнюваності [33, с.115-116].Ю. Павленко також підкреслив, що при стадіальному підході необхідно розрізняти два найбільш значних періоди, які розмежовує неолітична революція: перехід від привласнювального до відтворювального типу господарства (що пов'язано з виникненням тваринництва, землеробства й сприяло становленню міських поселень, ремесел і писемності).

Епоха ранньопервісних мисливсько-збиральницьких спільнот може розглядатися як передісторія цивілізації, що тривала багато десятків тисячоліть: від виникнення людини сучасного типу до неолітичної революції, яка почалася на Близькому Сході 10-12 тис. років тому на гребені кліматичних змін, пов'язаних із закінченням льодовикового періоду, при переході від плейстоцену до голоцену [33, с.115]. Ранньопервісна людність верхнього палеоліту ще не знала саморозвитку як певного поступального процесу. Ці люди не перетворювали навколишнього середовища, а пристосовувалося до нього, тому зміни природно-кліматичних умов автоматично приводили до загальної кризи відповідної соціо - культурної системи, представники якої далеко не завжди могли ефективно адаптуватися до нових умов [33, с.115]. Отже, історія первісного суспільства репрезентується розвитком невеликих, пов'язаних між собою у межах широких природно-географічних ареалів кровно - споріднених громад з єдиними формами адаптації та господарсько-культурних особливостей. В якості таких спільнот Ю. Павленко розглядає мисливців прильодо - викових відкритих просторів верхньопалеолітичної Євразії або сучасних їм мисливців-збирачів середземноморсько-передньоазійських ареалів з більш індивідуалізованими формами господарської діяльності. При цьому окремі мисливські колективи досягали високого культурного рівня і зникали, не залишаючи гідних продовжувачів своїх традицій. У якості прикладу автор наводить моменти злету й занепаду верхньопалеолітичних спільнот прильодовикової Європи з їхнім блискучим образотворчим мистецтвом [33, с.116].

Таким чином, важливою межею між епохою первісності та початком цивілізаційного поступу людства є неолітична революція та початок формування надоб - щинних структур влади й управління, тобто племінних інститутів, які з часом набувають вигляду вождівств. І якщо неолітична революція закладає передусім господарські підстави майбутньої цивілізації, то формування племінних органів влади й управління - підстави майбутніх державно-адміністративних структур [33, с.116].

При цьому, як правильно зазначає К. Бунятян,". дорога європейського населення до цивілізації була дуже звивиста: підйоми в економіці чергувалися зі спадами, які нерідко змушували звертати в бік неперспективних (з точки зору загального поступу) систем господарювання" [23, с.37]. Отже, історія цивілізацій починається з розвитку окремих локальних (ранніх) цивілізацій (або протоцивілізацій), навколо яких поступово формуються цілі цивілізаційні ойкумени.

Ю. Павленко запропонував основні принципи соціокультурної еволюції людства, які мають бути враховані при аналізі цивілізаційного поступу українства. Першою епохою соціокультурної еволюції людства є епоха розвитку привласнювального господарства, а вузловою точкою - неолітична революція (як період величезних господарсько-економічних і соціокультурних зрушень, становлення й утвердження відтворювального господарства). Після цього наступає епоха цивілізацій - ного розвитку людства, в рамках якої виокремлюються:

1) щабель становлення основ цивілізації (стадія родового ладу (коли родові й гетерогенні громади функціонують без надобщинних органів влади та управління), вузловою точкою є становлення племінних органів влади та управління (структур вождівств)); стадія племінного ладу (вождівств), вузловою точкою якої є постання ранньоцивілізаційних систем;

2) щабель розвитку та інтеграції окремих цивілізацій (стадія ранніх (локальних) цивілізацій (ранньокласових суспільств), вузлова точка - "осьовий час"; стадія зрілих цивілізацій і цивілізаційних ойкумен, вузлова точка - індустріалізація та пов'язані з нею процеси, що зумовили утворення всесвітньої макроцивілізаційної системи XX ст.);

3) щабель всесвітньої макроцивілізаційної системи Третього тисячоліття. При цьому, зауважує Ю. Павленко, стадіальне розуміння соціокультурного розвитку людства має бути доповнене баченням полілінійності цього процесу, адже починаючи з часу неолітичної революції спостерігається формування й розкриття потенцій тих основних типів (шляхів, ліній) соціокультурної еволюції, які пронизують всю історію людства останніх десяти тисячоліть [33, с.120].

Таким чином, при розгляді етапів цивілізаційного розвитку українства (як і багатьох інших європейських народів) потрібно враховувати етапи розвитку європейської цивілізації. У зв'язку з цим цивілізаційний розвиток різних соціально-історичних організмів, які мешкали на теренах сучасної України (людності українських земель, праукраїнців та українського народу, на основі якого, власне, й постало сучасне українство) триває від неолітичної доби до сьогодення, і у цьому процесі необхідно виділити наступні етапи (які корелюють з етапами розвитку європейської цивілізації): етап неолітизації України; етап трипільської протоцивілізації; етап індоєвропейських міграцій та виокремлення праслов'янської спільноти; етап греко-римського цивілізаційного впливу та утвердження ранньокласового суспільства на українських теренах; а також середньовічний, ранньоіндустріальний, індустріальний та постіндустріальний (інформаційний) етапи цивілізаційного розвитку українства. При цьому дуже важливим є аналіз життєдіяльності та цивілізаційного поступу різних соціально-історичних організмів, які мешкали на теренах сучасної України в умовах аграрної цивілізаційної хвилі (тобто неолітичної революції), в умовах індустріальної цивілізаційної хвилі (тобто промислової революції), в умовах інформаційної цивілізаційної хвилі (тобто науково-технічної революції), а також в умовах 3-х технологічних революцій (Д. Белл), 4-х наукових революцій (Т. Кун) та 5-ти інформаційних революцій (А. Ракітов).

Перераховані вище етапи є складовими двох епох:

1) передісторичної епохи цивілізаційнозо розвитку українства (специфіка цивілізаційного поступу а) людності українських земель, б) протоукраїнських спільнот, в) праукраїнських племен, які пов'язані між собою процесами культурогенезу, культуротворення і культурної спадкоємності (ці процеси репрезентують не етногенез та етнічну історію українського народу, а складний і суперечливий перебіг (хід) цивілізування перерахованих соціально-історичних організмів на українських теренах, тобто просування цих великих соціальних груп по шляху від дикості до все більшої й більшої цивілізованості, саме тому не варто плутати етнічну історію та історію цивілізацій, а також поняття "етнічність" і "цивілізованість" [16, с.157]);

2) історичної епохи цивілізаційнозо розвитку українства (специфіка цивілізаційного поступу русинів-українців, українського етносу, української етнічної нації, української політичної нації та світового українства).

Коротко розглянемо особливості передісторичної епохи цивілізаційного розвитку людності на теренах України.

Передісторична епоха цивілізаційного розвитку людності на теренах України. Сучасні історики вважають, що палеолітичну добу на території України можна розділити на три періоди: ранній (або нижній) (1 млн. (3/2,6) - 300 (450/150) тис. років тому), середній (300 - 30 (450/150 - 50/35) тис. років тому), пізній (або верхній) (30 - 10 (50/35 - 10) тис. років тому) палеоліт.

Саме в період раннього палеоліту (в ашельську добу, що датується проміжком від 1,5 млн до 150 тис. років тому) на теренах сучасної України з'являються перші люди (сучасні вчені вважають, що це були пітекантропи (архантропи)). Заселення території України відбувалося декількома хвилями і кількома шляхами - із Центральної Європи, через Передню Азію, Балкани і Закавказзя. Одна з найдавніших стоянок первісної людності розташована біля с. Королеве Закарпатської області [25, с.8-9]. Інші стоянки первісних людей на території України розташовані біля м. Амвросіївка (Донеччина), с. Роскосове (Закарпаття), с. Гінці (Полтавщина) та с. Лука-Врублевецька (Хмельниччина). Усього на теренах України відомо більше 30 стоянок ранньопалеолітичної доби. Давні люди проживали невеликими групами, часто пересувались, утворювали групи для виконання життєво важливих функцій (спорудження жител, колективне полювання тощо). Найперші форми людських об'єднань були створені за принципом кровноспоріднених зв'язків. У цей час зароджується первісне людське "стадо", а також починають формуватися принципи екзогамії. Пізніше на зміну людському "стаду приходить родова праобщина (та община як біосоціальне угруповання), в її межах продовжує функціонувати принцип кровноспоріднених зв'язків, але вже починають поширюватися суто соціальні механізми функціонування людських спільнот на противагу біологічним. Архантропи уміли використовувати вогонь, проте ще не вміли його штучно видобувати. Дослідження багатьох вчених (Ф. Камінського, К. Мережківського, В. Хвойки, П. Борисковського, С. Бібікова та ін.) показали, що первісні люди займались збиральництвом різноманітних плодів та їстівних коренів, полювали на звірів (мамонтів, печерних ведмедів), використовували в якості знарядь для різання й скобління розщеплені кремені, ручні рубила (які мали довгасту й пласку форми і були загострені з країв та на кінці) тощо. Наявність такого знаряддя праці, як ручне рубило, підтверджує зародження людського мислення і початок переходу людини до свідомої виробничої діяльності. Проте люди цієї доби ще не досягли рівня саморозвитку, а тільки адаптувалися до зовнішнього середовища. Саме тому будь-які зміни природних, геологічних, кліматичних умов обов'язково приводили до кризи вже сформованих (як правило, дуже примітивних) соціокультурних систем [1; 3; 29].

В період середнього палеоліту (або в мустьєрську епоху) триває заселення України первісною людністю. Нові кліматичні особливості (різка зміна клімату, значне похолодання, наступ льодовика) та потреба виживання в таких умовах зумовили активізацію адаптаційних механізмів первісних людей. Нові природні умови стимулювали "запуск" процесів культурної адаптації, яка дозволила первісним людям більш конструктивно боротися за своє існування. Надзвичайно важливим було освоєння вогню (на першому етапі люди використовували природні джерела вогню (блискавку, спонтанні пожежі, виверження вулканів тощо), а пізніше вони оволоділи вогнем, формуючи уміння не тільки його використовувати, але й видобувати, зберігати й відтворювати). Механізми культурної адаптації були репрезентовані також у формуванні умінь первісних людей виготовляти одяг зі шкір тварин, а також будувати більш - менш захищені житла.

Похолодання зумовило великі міграції людей, внаслідок чого була заселена практично вся південна частина Східної Європи. Заселення теренів України йшло з Кавказу й Балкан у північному напрямку, досягаючи басейну Десни. Первісні люди заселяють майже всі терени сучасної України, збільшується густота населення. Дослідження археологами печерних поселень, скельних жител-сховищ, а також знайдених вогнищ показують, що в таких житлах одночасно проживали 2-4 родини [1; 3; 29] (чисельність кожної коливалась від 5 до 7 осіб).

В цю добу на зміну архантропам приходять неандертальці, які значно розширили ареал свого проживання. Дослідники виявили понад 300 стоянок і поховань цієї людності в різних регіонах України (у гірських районах Закарпаття, Прикарпаття, в Криму, в Середньому Подністров'ї, на Волині тощо [25, с.9]). Найдавніші стоянки та рештки неандертальців були знайдені в гроті Кіїк - Коба в Криму, на теренах Закарпаття й Донеччини. Се - редньопалеолітична людність заселяла придатні до життя печери й гроти, поселяючись також на берегах річок. Середньопалеолітичні спільноти, між якими виникали родинно-шлюбні та соціально-економічні відносини, утворювались із кількох (як правило, з двох - чотирьох) сімей. Це підтверджує постання родового ладу. У життєдіяльності середньопалеолітичних спільнот можна простежити наявність принципу поділу праці. Найхарактерніші поселення цієї доби - відкриті, печерні, короткочасні стійбища, окрім цього облаштовувались місця видобування кременю та відповідні майстерні. Велике значення для розвитку господарської сфери суспільства у цей час мало і збиральництво, і мисливство, хоча полювання на мамонта, зубра і дикого коня було провідним. Продовжувалося вдосконалення зброї, техніки обробки каменю та основних знарядь праці з кременю (гостроконечників, скребел, зубчастих скалок, крем'яних відщепів, які вироблялися у відповідності до місцевих умов). Основні знаряддя праці даної доби дозволяли первісним людям різати, стругати, скоблити, а також виконувати інші виробничі операції [1; 3; 29].

Померлих людей ховали у скорченому положенні, на одному боці, у спеціально підготовлених ямах. Специфіка цих поховань та наявність відповідних ритуалів свідчить про існування певних анімістичних уявлень і проторелігійних вірувань. У середньопалеолітичної людності розвивається мова, з'являються першооснови абстрактного мислення й духовного світу, формується мистецтво [1; 3; 29] (використання червоної вохри, яка застосовувалась для розпису людського тіла, а також знайдені археологами кістки з різьбленим геометричним орнаментом, з контурами тварин і людей, з намальованими чорною фарбою лініями, свідчать про становлення образотворчого мистецтва).

У період пізнього палеоліту відбуваються помітні зрушення у сферах економічних та соціальних відносин, а також у мистецтві. Клімат у цю добу був холодний, сухий, що було пов'язано із зменшенням кількості лісів та розширенням тундро-степового простору. Завершується процес фізичного й когнітивного розвитку людини сучасного типу, а на основі кроманьйонців постає європеоїдна раса, утверджуються колективістські тенденції, люди стають все більш схильними до осілості, вдосконалюється будівництво жител, утворюються нові форми суспільного співжиття людей [1; 3; 29]. Формуються роди, які об'єднуються в племінні спільноти, розвивається родоплемінний лад, основною формою об'єднання людей залишався материнський рід (жінка виступала у той час в ролі Берегині родинного вогнища, контролювала харчові запаси, родинні зв'язки велися по материнській лінії, важливу роль жінки в тодішньому соціумі підтверджують багаточисельні знахідки статуеток, що репрезентували собою узагальнений образ Матері - прародительки Роду). На теренах України відомо близько 800 стоянок людності цієї доби, які розташовувались, як правило, у долинах річок. Найбільш відомі з них - Кирилівська в Києві, Молодове у Середньому Подністров'ї, Мізин на Чернігівщині, Доброночівка на Черкащині, Гінці на Полтавщині та ін. Основними формами господарювання були збиральництво, рибальство, полювання на мамонтів, бізонів тощо. Формуються різні способи полювання, відбувається спеціалізація мисливських колективів (одним з основних було полювання на стадних звірів), які займалися переважно загінним полюванням на диких коней, бізонів, мамонтів, північних оленів; на Межиріцькій, Мізинській, Гінцівській та Кирилівській стоянках давні люди займалися переважно полюванням на мамонтів, а на Амвросіївській - на бізонів. Окрім цього простежується перехідна тенденція до одомашнення окремих тварин [1; 3; 29].

Урізноманітнюються і вдосконалюються знаряддя праці, виготовляються кам'яні різці, вістря, списометальні пристрої, ножеподібні пластини, скребла, дротики, шила, голки; вдосконалюється техніка обробки кісток та рогів (з кісток і рогів тварин виробляються гарпуни, голки, наконечники списів, шкребла для обробки шкіри тощо). Для будівництва зимових жител використовуються кістки і бивні мамонтів, шерстистих носорогів, дерев'яних брусків, оленячих рогів, житла покриваються шкурами тварин. Усього використовується близько 100 типів різноманітних знарядь праці. Це вплинуло на підвищення рівня майстерності людей, а також на продуктивність мисливства [1; 3; 29].

Інтенсивна трудова діяльність пізньопалеолітичної людності сприяла розвитку їх практичного мислення, що дозволило накопичувати елементарні знання. На базі цих знань виникають перші релігійні вірування й культи, зароджується музичне та хореографічне мистецтво. Розвивається прикладне й образотворче мистецтво пізньопалеолітичної людності на теренах сучасної України, про це свідчать знайдені археологами малі скульптурні вироби, стилізовані жіночі фігурки з оригінальним геометричним візерунком, живописні сюжети на кістках мамонтів, штрихова графіка на бивнях мамонтів, браслети, вирізані з бивня мамонта, наскельний живопис тощо. Формуються ранні форми релігійного світогляду (тотемізм, фетишизм анімізм, магія), які стають основою світобачення пізньопалеолітичної людності [1; 3; 29]. Утверджуються культові місця та об'єкти поклоніння, формується релігійна обрядовість, важливими елементами магічних обрядів і традиційних ритуалів стають не тільки орнаментування різних предметів, прикрашання одягу, розмальовування людських тіл, але й музично-танцювальні дійства (це підтверджується знахідками кістяних флейт (Молодова V), а також жіночих статуеток, зображених у позі танцю (Гагаріно); відкриті у Мізині розписані червоною фарбою кістки мамонта у поєднанні з кістяними молоткоподібними виробами презентують давній "ансамбль" ударних музичних інструментів).

Мезоліт (який на теренах України датується кінцем ІХ. - VІ тис. до н. е.) вважається проміжною добою в історії людства, а також перехідним етапом між палеолітом та неолітом. Відомо, що в період раннього мезоліту панував натуральний привласнювальний мисливсько-збиральницько-рибальський тип господарства. На теренах України існує майже 1000 мезолітичних пам'яток, поселень і стійбищ (серед них Мурзак-Коба і Фатьма-Коба (Крим), Журавська стоянка (Чернігівщина), Гребениківська стоянка (Одещина), стоянка біля села Баламутівка (Буковина), Осокорівка в Надпоріжжі та ін. [3, с.12]. В цю добу відбулось заселення усієї території сучасної України, на думку вчених, населення цієї території в мезоліті складало майже 20 тисяч осіб.

Мезолітична доба підтверджує наявність потужного впливу природно-кліматичного середовища на життя людства та його розвиток. Завершується останнє зледеніння (І. Рассоха підкреслює, що катастрофічно швидке танення "Скандинавського і Північноамериканського крижаних щитів мало наслідком світову кліматичну катастрофу, що залишилась в історичній пам'яті людства як міф про Світовий потоп [34]), клімат теплішає, наближуючись до сучасного, формуються русла річок, значно оновлюється рослинність, помітно міняється фауна. Зникнення мегафауни (тобто таких тварин, як мамонти, бізони, шаблезубі тигри, печерні ведмеді тощо) зумовлює поширення значної кількості копитних (турів, лосів, коней, оленів, віслюків тощо), а також більш дрібних тварин (зайців, білок, птахів тощо), це приводить до продовольчої кризи, тому великі мисливські спільноти змінюються невеликими групами, оскільки замість колективного полювання на великих звірів формується потреба у розробці техніки індивідуального й групового полювання на менших звірів. Л. Залізняк підкреслює, що основою мезолітичної економіки стало неспеціалізоване індивідуальне полювання на нестадних копитних за допомогою лука та стріл, що допомагало мезолітичній людності забезпечувати себе постійними запасами їжі [29, с.82].

Мезолітичне населення (яке ставало все більш осілим) концентрувалося переважно на берегах річок, озер і морів, це не тільки сприяло розвитку осілості, але й більш активному освоєнню узбережжя морів і великих рік, вододілів і долин малих водоймищ. Люди селилися не тільки біля води, а й на болотах, будуючи житла на палях. Поширення рибальства сприяло інтенсивному використанню харчових ресурсів водоймищ. Було винайдено вудки, кістяні гарпуни й гачки, тенета і плетені сіті, створювався водний транспорт (плоти й човни, які видовбувались із стовбурів дерев). На Півночі України мезолітична людність оволоділа навіть підлідним рибальством. Загалом для мезолітичного суспільства була характерна індивідуалізація способу життя, що проявлялася у "частковому господарсько-побутовому усамостійненні сім'ї" від первісної общини "завдяки поширенню ефективної індивідуальної мисливської зброї - луків та стріл". У цей час "поглибилася етнічна диференціація людства, переконливим свідченням чого стала поява численних археологічних культур на мезолітичній карті Європи. Лише на території України їх налічується близько десятка". Більшість сучасних дослідників вважає такі археологічні культури "слідами мешкання первісних етносів мезолітичної доби" [28]. Кардинальні зрушення у сфері виготовлення знарядь праці (зокрема, нового інструментарію для обробки дерева (долото, тесло, сокира), вкладишевих знарядь (ножі, списи, кинджали) з крем'яними пластинами), а також винайдення так званої "механічної зброї дистанційної дії" (тобто луків та стріл) вплинули на підвищення рівня самоорганізації мисливського господарства, що дало початок прирученню диких тварин (собаки, кози, свині (зокрема, кістки собаки було виявлено на місцях мезолітичних стоянок Шан-Коба в Криму та Мирному в Причорномор'ї, а в добу пізнього мезоліту в Криму вже почалося приручення свині)). Хоча мезолітична людність створила диференційоване привласнювальне господарство, та криза мисливського господарства не тільки стимулювала активний розвиток рибальства й збиральництва (яке пізніше зумовило розвиток рослинництва), але й уможливила постання перших форм відтворювального господарства [1; 3; 29].

Д. Телегін підкреслював, що "шляхи і послідовність одомашнення тварин у різних народів були різні. На Іранському нагір'ї та Передньому Сході ще в кінці Х - на початку ІХ тис. до н. е. були приручені вівця і коза; бик і свиня стали свійськими тут значно пізніше - у VIII тис. до н. е. У межах півдня Східної Європи було навпаки: першими свійськими тваринами стали бик і свиня, їх приручення розпочалося ще наприкінці мезоліту" [7, с.38; 37, с. 200-201]. Археологічні матеріали Керченського півострова підтверджують гіпотезу щодо доместикації бика наприкінці мезоліту (Л. Мацкевой, І. Рассоха). Отже, перші ознаки приручення великої рогатої худоби, свиней і собак на Півдні України виявляються в добу мезоліту. Таким чином, "серед головних і до нашого часу свійських тварин України корова, свиня і кінь точно були приручені на місці. Щодо ж вівці та кози цього також не можна виключати" [35, с.90-92].І. Рассоха зазначає, що "є всі підстави розширити єдиний взаємопов'язаний регіон формування відтворюючої економіки від Ірану до Балканського півострова і півдня України включно" [35, с.93]. Трансформація господарської діяльності мезолітичної людності вплинула на зміни у соціальному житті: індивідуалізація виробництва й споживання помітно підвищила роль парної сім'ї (хоча домінуючим господарсько-економічним осередком суспільства залишалась ранньородова община (громада)). На побутовому рівні існував статево-віковий розподіл функцій. Основою суспільного ладу був материнський рід.

українство цивілізаційна ідентичність європейський

М. Бутинов, Л. Залізняк, В. Козюк та інші вчені довели, що саме у мезоліті, внаслідок інтенсифікації міжобщинних зв'язків, було започатковано формування перших етнічних спільнот - племен (або протоетносів). Спочатку відбувалась етнічна специфікація населення степів та людності гірського Криму, трохи пізніше етнічна специфіка почала утверджуватися і на теренах українського Полісся. Тобто ці процеси розгортались у тих регіонах, де став помітним перехід до інноваційних форм господарювання. Ці племена складалися з кількох родів (це були об'єднання кровних родичів по материнській лінії), а родову общину утворювала група сімей, в середовищі яких починає поширюватися екзогамія (заборона шлюбних відносин у межах власного роду або общини). Очолювала таке плем'я рада старійшин, а найважливіші життєві питання вирішувались на зборах членів племені [1; 3; 29].

Мезолітична людність вдосконалює технології обробки каменю. У ті часи виготовлялись дві основні групи знарядь праці: і мікроліти (зокрема, дрібні насадки для стріл, списів, гарпунів), і макроліти (великі знаряддя з каменю, зокрема, кам'яні сокири, тесла тощо). В мезолітичну добу використовувались крем'яні ножі, різці, скребки, які були більш досконалими, ніж ті, що використовувались у палеоліті [1; 3; 29].

В мезолітичну епоху з'являються оригінальні наскельні зображення. На теренах України подібні зображення тварин і сцен полювання зафіксовані у гротах Криму, а також на плитах Кам'яної Могили поблизу Мелітополя. Розкопки Кам'яної Могили здійснювали відомі археологи В. Даніленко, Д. Телегін та ін. Їхні дослідження дають можливість стверджувати, що Кам'яна Могила - це важливий сакральний центр доби мезоліту. М. Тимошик, розглядаючи українське книгописання дохристиянської доби, підкреслював важливість аналізу піктографічних текстів на кам'яних плитах, які представлені у великих печерах та гротах Кам'яної Могили. Подібних печер і гротів нараховується понад 60, у них знайдено близько 150 текстів. Період написання цих піктографічних (малюнкових) текстів припадає на VN - ІІІ тис. до н. е. Ціла група вчених (серед яких А. Кіфішин, М. Тимошик та ін.) вважають Кам'яну Могилу унікальним святилищем-архівом, що тісно пов'язаний з розвитком людської цивілізації. У цей час активно розвиваються релігійні уявлення, люди поклоняються Сонцю та іншим небесним світилам. Для мезолітичних поховань характерним був обряд трупопокладення або у випростаному положенні на спині, або у скорченому положенні на боці, тіло померлого посипали вохрою, разом з ним розташовували зброю і знаряддя праці [1; 3; 29].

На теренах України у мезолітичну добу існували ранньомезолітичні (VIII-VlI тис. до н. е.) та пізньомезолітичні (VII-VI тис. до н. е.) археологічні культури. Мезолітичні культури України, на думку археологів, належали до двох культурних провінцій: Балтійської (Кудлаївська, Пісочнорівська, Яніславицька археологічні культури, частково - Зимівниківська культура лісостепового Лівобережжя) та Надчорноморської (Кукрецька, Донецька, Гребениківська, Шпанська та Мурзаккобинська археологічні культури). Наймасштабнішою з них є Кукрецька археологічна культура (VIN-V тис. років до н. е.), ареал поширення якої сягає Київського Полісся на Півночі, Гірського Криму на Півдні, Дунаю на Заході та Приазов'я на Сході. Найвідоміші археологічні пам'ятки (стоянки): Кукрек, Вишенне I, Іванівка, Кам'яна Могила, Абузова Балка, Ігрінь VIII, Балін-Кош, Велика Андрусівка, Добрянка, Лазарівка, Попів Мис, Прибір VIta та ін. Господарство кукрецької людності базувалось на використанні як степових, так і лісостепових ландшафтів (полювання на лісостепових тварин (тури, кабани, олені), збиральництво, рибальство). Археологи знайшли серед кам'яних знарядь праці кукрецької людності олівцеподібні нуклеуси (кам'яні заготовки), відтискні мікропластини, круглі скребачки тощо [37]. Аналізуючи Кукрецьку мезолітичну культуру, І. Рассоха зазначив, що "вже 10 тисяч років тому тодішнє населення Півдня України почало займатися прирученням великої рогатої худоби і свиней (і, звичайно, собак)", тобто "процес неолітичної революції розпочався на території Півдня України водночас і незалежно від території Близького Сходу" [35, с.94]. Саме на основі Кукрецької культури склалися неолітичні археологічні культури: Олексіївська, Сурська та частково Буго-дністровська [24; 30], що підтверджує відому закономірність: у багатьох європейських країнах (до яких належить і Україна) окремі цивілізаційні процеси (зокрема, процес неолітизації, який поширювався, зокрема, і з Балкано-Дунайського регіону) почали розгортатись за кілька тисячоліть до моменту становлення Європейської цивілізації. І. Рассоха підкреслює, що "треба відмовитися від точки зору, нібито культурні і демографічні впливи у добу неоліту йшли виключно з Близького Сходу до Європи. Не менш важливими були і зворотні культурні впливи та міграції, зокрема, з території України на Близький Схід" [35, с.93-94]. Він виклав гіпотезу походження всіх ностратичних народів з Півдня України, тобто, на його думку, носіями ностратичної прамови були саме носії Кукрецької культури [34, с.147-182, 336-357].