Отже, у мезолітичну добу почалося одомашнення (доместикація) тварин, з'явилися перші ознаки культивування злакових рослин, "з'явилися перші навички у виготовленні глиняного посуду", через кризу мисливського господарства "постала необхідність пошуку та впровадження відтворювальних форм господарства - скотарства й землеробства" [20, с.273]. В мезолітичну добу почалася криза існуючих форм життєдіяльності, коли людство опинилося у точці біфуркації. Саме тому наступним важливим цивілізаційним зрушенням було "винайдення та впровадження відтворювальних форм господарства - землеробства та скотарства, а також ремесла"; процес "окультурення" природи надзвичайно активізувався, "в орбіту людської діяльності залучаються нові елементи - земля та худоба" [4, с.9-10]. Формується відповідна система знарядь праці. Нові види людської діяльності стають підґрунтям для формування нових відносин між людьми та нових людських спільнот. Панування відтворювальних форм господарства створює умови для поєднання колективізму в одних сферах людського життя та індивідуалізму - в інших. Утвердження відтворювального господарства зумовлює динамічний і невпинний розвиток людства, людські спільноти набувають надзвичайної різноманітності [1; 3; 29].

Етап неолітизації України. Сучасні дослідники окреслюють провідні характеристики неолітичної революції:

1) відбувся перехід від привласнювальних форм господарства (збиральництво й полювання) до відтворювальних (землеробство і скотарство (у цей період скотарство не було кочовим і мало осілий характер)), який тривав упродовж багатьох століть і мав свої особливості у кожному регіоні;

2) було винайдено нові способи виготовлення знарядь праці шляхом шліфування, пиляння, свердління, які досить швидко поширились, доповнюючи традиційні способи обробки каменю (з'явились такі знаряддя праці, як серпи, мотики, зерно - тертки тощо);

3) виникли нові види виробництва (прядіння, плетення, ткацтво та ін.), почала вироблятись штучна продукція, керамічний посуд (завдяки керамічним виробам люди могли готувати й споживати варену їжу, зберігати воду тривалий час тощо);

4) люди перейшли від кочового до осілого способу життя (з'явились постійні житла та поховання, розташовані недалеко від осель);

5) були приручені свійські тварини (бики, свині, кози, вівці), формування стад свійських тварин уможливило використання їхньої тяглової сили (у працях В. Кульбаки й В. Качура, О. Журавльова і Н. Кото - вої переконливо доводиться факт приручення коня неолітичним населенням степових районів Південної України);

6) відбувся демографічний вибух, збільшився середній вік тривалості життя людини (який в середньому досягав 30-32 років), оскільки землеробство й скотарство були більш продуктивними, ніж мисливство й збиральництво;

7) позитивні демографічні зміни вплинули на суттєве збільшення як кількості, так і розмірів поселень;

8) відбулися важливі зміни в духовному світі людини, трансформувався її світогляд.

Сучасні вчені вважають неолітичну революцію "початковою точкою" світового цивілізаційного процесу.

І українські (Н. Брудо, К. Бунятян, М. Відейко, І. Винокур, Л. Залізняк, В. Отрощенко, Д. Телегін, М. Чмихов та ін. [23; 25]), і зарубіжні (В. Башилов, Д. Бродянський, А. Виборнов, П. Долуханов, К. Каландадзе, Г. Матюшин, Дж. Мелларт, Н. Мерперт, І. Наумов, З. Самашев, Ю. Цетлін, В. Цибрій, Г.В. Чайлд, В. Шнірельман, О. Юдін та ін.) вчені довели, що неолітична революція стала поворотною в історії людства, першим помітним у масштабах світової історії кроком до перетворення первісної людини на цивілізовану (звичайно, це відбувалось нерівномірно, спочатку з'явилися лише окремі "острівці", де склалися умови для переходу до цивілізації, пізніше ці трансформації стали більш стабільними й прогресивними), отже, саме в цю добу були запущені процеси, які привели до майже повної заміни примітивних відносин на цивілізовані [32, с.165-168], помітно прискорився розвиток різних сфер людського суспільства. Отже, в добу неоліту та енеоліту терени України були східним кордоном поширення потужних вогнищ землеробства та скотарства, центри яких розташовувались у Південно-Західній та Центральній Європі. Оскільки цивілізаційний розвиток населення окремих регіонів відбувався нерівномірно, то деякі періоди різних епох іноді могли існувати одночасно, зокрема, на півночі України в IV і III тис. до н. е. продовжувався неоліт, а на півдні України у цей самий час почався енеоліт. Пізніше певним чином співпадають у часі скіфо - сарматський період і період поширення античної цивілізації у Північному Причорномор'ї.

Таким чином, неоліт (новий кам'яний вік) на теренах України (VMV тис. до н. е.) формувався переважно під впливом досягнень осередків неолітичної революції Близького Сходу. У неолітичну епоху на території України взаємодіяли три етнокультурні метаспільноти: носії Трипільської культури, скотарсько-землеробські племена, які рухались з теренів Північно-Західної Європи (Культура кулястих амфор) і багаточисельні скотарські степові племена (представники Середньостогівської та Ямної культур). Перші відтворювальні форми господарювання - тваринництво і землеробство (в рамках якого почали вирощувати перші культурні рослини (пшеницю, ячмінь, горох)) - поширюються на південно-західних теренах України. Для неоліту характерні: "осілий спосіб життя з матріархальним ладом; початки хліборобства і скотарства; у виробництві - гончарство, ткацтво, крем'яне шліфоване знаряддя, під кінець доби - перші металеві (мідні) речі. У галузі культури - вияви мистецтва в розписному орнаменті кераміки та деяких наскельних зображеннях (Кам'яна Могила), у скульптурі (фігурки з глини), віра в загробне життя й усталений похоронний обряд" [20, с.297].

Археологи знайшли на теренах України кераміку неолітичних часів з відбитками зерен пшениці, ячменю, проса. Ранній керамічний посуд неолітичної доби був доволі грубим, із загостреним або округленим дном, такі глиняні вироби можна було ставити між каменів або ж встромляти в землю біля вогнища. Після появи постійних жител (де була підлога, стіл та інші "меблі") з'явився і посуд із плоским дном. Відомо, що у той час посуд ліпили, випалюючи його у вогні й не використовуючи гончарне коло. Кожна племінна спільнота виготовляла гончарні вироби, які мали своєрідну форму й орнамент, а також використовувала оригінальні технології. Орнаментаційна різноманітність неолітичної кераміки свідчила про бурхливий розвиток прикладного мистецтва. В цю добу починають формуватись складні релігійні культи, люди поклоняються Небесній матері, Небесному батьку, Сонцю, Місяцю тощо. Вдосконалюються святилища, формується культ Сонця, виникає тенденція поклоніння антропоморфним божествам.

Утверджується плем'я як провідна форма тодішньої суспільної організації (серед неолітичних племен, як правило, панувала соціальна рівність), у межах деяких родів поступово складається спеціалізація праці. У часи неоліту (як переломної епохи в історії людства) густота розселення зростає (на думку сучасних вчених, у палеоліті на Землі проживало близько 3 млн осіб, у мезоліті - близько 5 млн, а в неоліті - більше 80 млн осіб). Групи споріднених племен утворюють найпростіші протоетнічні спільноти (про деякі етнічні відмінності між різними групами населення того часу свідчать залишки археологічних культур). В епоху неоліту на території України складається більше десяти етнокультурних спільнот. Безперервна трансформація культурних традицій від палеоліту, через мезоліт, до неолітичної доби простежена в Середньому Придністров'ї, Нижньому Побужжі та в Криму [25, с.15].В. Даниленко припускав, що населення України входило складовою частиною до палеоєвропейської області, яка межувала на південному сході з протоіндоєвропейським етнічним масивом [21, с.27]. Відносно теплі природно-кліматичні (атлантичні) умови сприяють стабілізації ландшафтного поділу теренів України на поліську, лісостепову та степову зони. З середини V! тис. до н. е. починає утворюватися гумусний покрив землі - сучасні українські чорноземи [25, с.17].

На українських теренах було виявлено більше десяти неолітичних культур. Сучасні науковці виокремили в межах України дві культурно-господарські зони: землеробсько-скотарську (на Південному Заході - Західна Волинь, Подністров'я, Закарпаття, лісостепове Правобережжя) та мисливсько-риболовецьку (на Півночі й Північному Сході - Полісся та лісостепове Лівобережжя). У пізньому неоліті (ІІІ тис. до н. е.)"Полісся заселяли рибальсько-мисливські племена, Середнє Подніпров'я і Донеччину - мисливсько-землеробські, Нижнє Подніпров'я, Приазов'я і Крим - скотарсько-мисливські, Побужжя і Прикарпаття - землеробсько-скотарські племена" [20, с.297]. Такий стан неолітичних культур свідчить про нерівномірність господарсько-економічного розвитку людності цієї доби. Оскільки поява відтворювального господарства спричинила зміни в усіх сферах людського життя та створила передумови для виникнення перших цивілізацій, то поява значного додаткового продукту зумовила новий розподіл праці, виділення управлінсько-організаційного апарату, ремісництва, а також відокремлення розумової праці від фізичної. Уособленням цих зрушень стало місто - центр концентрації та перерозподілу суспільного продукту, локалізації апарату управління, осередок соціально-економічного й культурно - ідеологічного життя людей певної території. На арену історії людина виходить вже не лише як індивід, але й як суб'єкт. Історія поступово починає набувати персоніфікованого вигляду: державні діячі, жерці, митці, будівничі, вчені тощо. У цей час започатковує свій розвиток писемна історія людства.

Таким чином, у період неоліту зародилася землеробська основа Європейської цивілізації, при цьому землеробство невдовзі стало основною формою господарювання на теренах Європи, а Україна стала відомою в якості "Європейської житниці".

Етап трипільської протоцивілізації. В добу енеоліту (кінець V - початок ІІІ тис. до н. е.) на теренах України склалися "оптимально сприятливі умови для життя людей поміж Дунаєм і Доном" [25, с. і9]. У цей час спостерігається потужний колонізаційний потік із Балкано-Дунайського регіону, який досяг Середнього Подніпров'я. В цю добу утвердилось домінування відтворювальних форм господарства над привласнювальними, мотикова обробка землі поступилась місцем більш продуктивному землеробству, що передбачало використання рала й тяглової сили тварин. Активізується міжплемінний обмін різноманітними продуктами, що прискорює майнову диференціацію в межах родів і племен. Розширення різноманітних контактів між племенами (мирних, метою яких був обмін, і конфліктних, метою яких був грабунок) сприяло утворенню перших племінних союзів. Це суттєво впливало на формування більш-менш сталих міжплемінних спільнот. Про стрімкий соціокультурний та економічний розвиток ранньоземлеробського населення на теренах України свідчить Трипільська культура (IV - ІІІ тис. до н. е.), носії якої тісно пов'язані з південно-європейськими народами, з Балкано-Нижньодунайським регіоном, а також з культурами Близького Сходу [27; 30]. Хронологічно Трипільська культура співпадає із заключним етапом існування індоєвропейської мовної спільності, проте займає іншу територію і залишена етнічно іншим народом. Найвірогідніше, це були середземноморці, які, розселившись на нових землях, асимілювали місцеве мисливське населення [25, с.4]. Економічною основою Трипільської культури "було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму. В міру виснаження землі вони переселялися далі на схід і поступово освоїли всі придатні для їхньої землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра" [29, с.90]. Прямокутні глинобитні житла трипільців "з дерев'яним каркасом стін та глиняною долівкою" виявляють свою належність до "балканської домобудівної традиції. Численні глиняні статуетки жінок з поселень трипільців, як і їхній посуд" (досконалий, оздоблений вишуканим лінійним і спіральним орнаментом червоного, коричневого та чорного кольорів на жовтому тлі)"вказують на балканські корені культури. Про це свідчить також їх східноземноморський антропологічний тип" [29, с.91].

Л. Залізняк підкреслює, що "трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації". Адже "величезні поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічують до трьох тисяч жител" (з населенням більше 10 тис. осіб)"і займають площу 200-400 га, по праву вважаються протомістами" [29, с.91]. Складні знаково-символічні системи трипільських орнаментів, а також глиняні конічні фішки й кульки для лічби "свідчать, що трипільці стояли на порозі винайдення письма. Отже, протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією, що зароджувалась паралельно з найдавнішими містами-державами Близького Сходу" [6; 29, с.91]. Поселення Майданецьке, Тальянки і Доброводи (як протоміста, що виконували економічні, політичні й культурно-релігійні функції) були включені не тільки до складу заповідника "Трипільська культура", але й у список найбільших міст в історії людства. Пізніше до переліку найдавніших міст Європи увійшли також міста Київ, Зимно, Чернігів, Переяслав-Руський та інші.

Сучасні археологи довели, що за часів енеоліту остаточно визначається залежність етнокультурного розвитку від географічного розташування. Полісся заселили племена мисливців і рибалок, Лісостеп - хлібороби, а Степ - скотарі. Розвиток землеробських традицій в Україні тісно пов'язаний із господарською діяльністю людності

Трипільської культури. Так, у лісостепових районах сучасної України (зокрема, на теренах Середнього Подніпров'я) ще з часів Трипільської культури ніколи не переривалися традиції розвинутого хліборобства. Трипільське домобудівництво і протоміста вражають наших сучасників своєю масштабністю, а кераміка та дрібна пластика - художньо-естетичною досконалістю [25, с.49]. Проте екстенсивний характер трипільського землеробства виснажував землю, нищив ліси і змушував населення переселятися на ще незаймані землі, яких ставало все менше і менше. Розпорошення носіїв Трипільської культури на виснаженій землі стало однією з об'єктивних причин її загибелі [31]. Наприкінці свого тривалого розвитку Трипільська культура розпалась на п'ять окремих культур (Софіївську, Городсько-касперівську, Західноволинську, Вихватинську, Усатівську), які загадково зникають, не полишаючи по собі переконливих ліній розвитку [25, с.5]. Останнім часом переважає погляд на Трипільську культуру як на неіндоєвропейську взагалі (див. праці М. Гімбутас). Утім, припускається можливість індоєвропеїзації для найпізніших локальних груп трипільського населення та входження їх до праслов'янського субстрату [25, с.25]. Отже, одним з найважливіших досягнень цивілізаційного поступу людності, що мешкала на теренах України в добу енеоліту, стала Трипільська протоцивілізація, яка досягла досить високого рівня цивілізаційного розвитку, але, на жаль, вона так і не стала повноцінною ранньою цивілізацією.

Етап індоєвропейських міграцій та виокремлення праслов'янської спільноти. Доба розквіту енеолітичних культур в! V тис. до н. е. співпадає на території України із взаємодією трьох великих етнічних масивів - прафінно-угорського, пізньоіндоєвропейського та трипільсько-кукутенського. Взаємини трипільського та середньостогівського (із яким археологи пов'язують індоєвропейців) етнокультурних масивів репрезентували протистояння двох світів - миролюбного (фемінінного) світу землеробів і войовничого (маскулінного) світу скотарів.

Відомо, що існують "анатолійська", "навколочорноморська" та "курганна" гіпотези походження індоєвропейців. Остання гіпотеза є найбільш поширеною серед археологів, істориків та мовознавців, згідно з нею, сучасні дослідники вважають, що прабатьківщиною індоєвропейців була територія Північного Причорномор'я у межиріччі Волги й Дніпра, де це напівкочове населення мешкало у V - IV тис. до н. е. Етнокультурними ознаками індоєвропейців виступали антропоморфні ідоли, фалічні менгіри, шнур в оздобленні кераміки, курган, вохра у поховальних ритуалах, клейноди (булави, скіпетри, сокири), а пізніше й віз на колесах. "Курганний обряд поховання, вохра, шнуровий орнамент насичують культурні утворення пізнього Трипілля, позначаючи процес індоєвропеїзації населення Правобережної України" [25, с.32]. На початку ІІІ тис. до н. е. завершується процес розпаду, нівеляції й остаточного зникнення Трипільської культури. Л. Залізняк підкреслює, що світ землеробів Центрально-Східної Європи переживає кризу й занепад, а світ скотарів консолідується у могутню Ямну культурно-історичну спільність. Ці події свідчать про завершення доби енеоліту та перехід до раннього бронзового віку, коли активізуються міграції індоєвропейців. У цих умовах відбувалась мовна асиміляція доіндоєвропейского населення. Терени України, на думку Л. Залізняка, були колискою, де ще за доби мезоліту почав формуватися індоєвропейський етнокультурний комплекс і звідки його носії почали освоювати неозорі простори Європи й Азії [26, с.27]. Зародився цей грандіозний рух індоєвропейських скотарів у IV тис. до н. е. на півдні України, де археологічно фіксуються найдавніші індоєвропейські спільноти (Середній

Стіг, Новоданилове, Нижня Михайлівка тощо). Їхні безпосередні пращури (маріупольська єдність, дніпро-донецький неоліт) виросли з пізньомезолітичних культур України - (Яніславицька, Донецька, Кукрецька). Отже, пізній мезоліт України - це генетичне підґрунтя праіндоєвропейців [26, с.28].

Відомі вчені В. Іванов і Т. Гамкрелідзе, проаналізувавши спільну індоєвропейську пралексику, реконструювали "пізньоіндоєвропейську прамову на етапі, що передував її розпаду в! V тис. до н. е. на окремі мовні групи" [27; 29, с.101]. "Економіка праіндоєвропейців на час розпаду спільноти мала виразний скотарсько-землеробський характер з переважанням скотарства м'ясо-молочного напряму. Серед домашніх тварин фігурували кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака". Праіндоєвропейська людність знала різні способи обробки продуктів тваринництва (вовни, шкіри, молока). В той час домінували культи коня й бика. "Відбувся перехід від мотичного до ранньої форми орного землеробства" з використанням рала чи сохи [29, с.101]. Праіндоєвропейці вирощували пшеницю, ячмінь, льон, займалися садівництвом і бджільництвом, "виготовляли різноманітний глиняний посуд", "були знайомі з примітивною металургією міді, срібла, золота. Особливу роль відігравав колісний транспорт" з використанням коней та биків [29, с.101]. Помітні зрушення у виробничій діяльності та велика роль скотарства зумовили кардинальні зміни й у сфері суспільного устрою, для якого характерним був перехід від матріархату до патріархату (оскільки виконувати фізично важкі види діяльності могли переважно чоловіки, основні ролі в сім'ях починають виконувати батьки, а родинні зв'язки ведуться вже по батьківській лінії). В соціумі виокремлюються "три прошарки: жерці, військова аристократія та рядові общинники - пастухи, землероби, воїни. Мілітарний дух відбився у будівництві перших укріплених поселень - фортець. Своєрідність духовного світу полягала у сакралізації війни, верховного бога-воїна та пастуха" [29, с.101-102], всі ці особливості символічно відобразились у міфології індоєвропейців. Отже, Велике розселення індоєвропейських племен переважно відбувалося упродовж IV - III тис. до н. е. Інтенсивне розселення "ямного" населення репрезентує останню фазу розвитку пізньоіндоєвропейської спільності - початок її розгалуження на окремі мовні групи й діалекти [25, с.30-31]. Вже після епохи Великого розселення індоєвропейських племен почала поступово складатися етнічна карта Європи.

У добу бронзи (Мі-ІІ тис. до н. е.) на історичну арену виходять індоарії. Північна і Західна Україна були заселені племенами прагермано-балто-слов'янської мовної спільності, які полишили після себе археологічні культури шнурової кераміки. На заключному етапі бронзової доби відбувається виділення окремого праслов'янського етнічного масиву. У межах України він займав поліський і лісостеповий регіони між Дніпром і Карпатами. У цей час розподіл праці між землеробськими та скотарськими племенами суттєво поглиблюється. Скотарі освоюють степові простори, а землероби поселяються переважно уздовж річок у лісостеповій зоні України. Для захисту від ворогів це населення будує укріплені місця - городища. Утвердження орного землеробства помітно підвищує продуктивність праці, зумовлюючи поширення майнової нерівності, зароджуються елементи ранньокласового суспільства. На теренах України продовжується розвиток металургії. Найбільш типове населення бронзової епохи репрезентували племена Ранньоямної, Пізньоямної, Катакомбної та Зрубної археологічних культур. Сучасні археологи ототожнюють племена Зрубної культури на останньому етапі їхнього розвитку з історичними кіммерійцями [29, с.148].

Терени України в цей час поділялись на три економіко-географічні зони. Степи населяли іраномовні племена кіммерійців, скіфів, пізніше - сарматів (тобто скотарів-кочовиків). У передскіфський час в лісостеповій зоні мешкали хліборобські племена Чорноліської культури, які, на думку багатьох сучасних дослідників, репрезентували протослов'янську мовну спільність, а в скіфську епоху - племена, названі Геродотом "скіфами - орачами", яких багато сучасних вчених вважають протослов'янами. Племена неврів і меланхленів, що проживали на Поліссі, належали до балтської етнокультурної сім'ї [25, с.4-5].

Праслов'яни формувались як одне з окремих відгалужень індоєвропейської спільноти в II тис. до н. е. Вони мешкали на теренах нинішніх держав та регіонів: Південної Білорусії, Східної Польщі, Придністров'я, Прикарпаття та Північної України. Попри доволі великий ареал розселення, праслов'яни мали багато спорідненого як у суспільному устрої, так і в побуті, звичаях та видах діяльності. Вони сіяли пшеницю двох сортів, ячмінь тощо. У них функціонував розвинутий землеробський культ. Велике значення в життєдіяльності праслов'ян мало тваринництво (в першу чергу, розведення свиней, коней та рогатої худоби) [3, с.22 - 23]. Відомо, що праслов'янські мовні ознаки існували вже в II тис. до н. е. Із середини І тис. до н. е. старослов'янська мова виокремилася з індоєвропейської мовної спільності, почався її самостійний розвиток (пізніше з неї виокремились різні мови східних, західних та південних слов'ян). На розвиток праслов'янської мови досить сильно вплинули іранські мови та готська мова [3, с.22-23].

Наприкінці ІІ тис. до н. е. і на початку І тис. до н. е. розпочалась нова доба в історії України, яка пов'язана з винайденням заліза, що зумовило посилення влади керівників племен та активізувало перехід людності українських земель до ранньокласового суспільства. Залізна доба тривала від початку поширення залізних виробів аж до 375 р. (коли гуни розгромили готський союз у Північному Причорномор'ї). У степових районах України залізна доба, як правило, асоціюється зі скіфами, хоча окремі вироби із заліза були знайдені ще у похованнях Сабатинівської археологічної культури (ХІІІ-ХІІ ст. до н. е.).

Етап греко-римського цивілізаційного впливу та утвердження ранньокласового суспільства на українських теренах. Відомо, що термін "Античність" означає греко-римську стародавність, включаючи також і цивілізаційні здобутки Давньої Греції та Давнього Риму. Ранньоантичний період розпочався у VIII ст. до н. е., пізня античність ознаменувалася розпадом Західної Римської імперії. Відомо, що давні народи, які були сусідами ранніх цивілізацій, неминуче втягуються в орбіту їхнього впливу. На теренах України, зокрема, на узбережжях Чорного й Азовського морів, більше тисячі років (від VN ст. до н. е. до розорення гунами) функціонували грецькі колонії (після навали гунів життя продовжувалося в Херсонесі та Пантикапеї, котрі увійшли до складу Візантійської імперії). Вони здійснили суттєвий вплив на навколишнє місцеве населення (найвіддаленішою на схід колонією був Танаїс у долині Дону). Відомо, що рабовласницькі республіки - поліси - формувалися на засадах демократії, але пізніше вони перетворились на олігархії. Між греками й місцевим населенням були налагоджені культурні та торговельно-господарські зв'язки. Річками Південної України грецькі товари (кераміка, зброя, метал, прикраси, олія, вино) розходилися вглиб суходолу.

Із Північного Причорномор'я грецькі купці вивозили рабів, збіжжя, шкіри, хутра, рибу тощо.

В період "осьового часу" (термін К. Ясперса), коли між 800 і 200 рр. до н. е. стався кардинальний поворот у цивілізаційному розвитку Європи (коли почала стрімко розвиватись людська самосвідомість, були закладені фундаментальні основи філософських та релігійних вчень, почало зростати соціальне й майнове розшарування, з'явилась індивідуальна власність на засоби виробництва (в тому числі й на землю), влада відокремилась від власності, коли відбувались принципові зміни в господарсько-економічній, техніко-технологічній, соціокультурній, політико-правовій сферах) на розвиток людності українських земель почали суттєво впливати античні держави - Стародавня Греція та Рим.

У І тис. до н. е. розпочинається писемний період історії України, а безіменні до того давні людності вперше "залишають" у стародавніх текстах свої власні назви (кіммерійці, скіфи, будини, алазони, гелони, меланхлени, неври, сармати). Відомо, що кіммерійці були згадані в "Одісеї" Гомера та у працях "батька історії" Геродота (який присвятив докладному опису Скіфії! V книгу своєї дев'ятитомної "Історії"). Відомості про перші державні утворення на теренах України можна знайти у творах багатьох античних авторів: Гомера, Гекатея, Гесіода, Есхіла, Піндара та інших. Цікава інформація міститься також у працях арабських істориків та мандрівників. Проте найбільш докладні відомості подає Геродот, який особисто відвідав Північне Причорномор'я.

Історія Північного Причорномор'я свідчить, що ще у ІХ-Vm ст. до н. е. на цих теренах вже були відомі залізні знаряддя праці та зброя, процес освоєння технології виготовлення заліза привів до Другого великого розподілу праці, коли ремесло відокремилося від землеробства, на півдні Східної Європи це збіглося з відділенням скотарства від землеробства. З'явилась кочова форма скотарства. В таких умовах відбувалося завершення процесу розкладу первісного ладу, розпочався перехід до ранньокласового суспільства. Освоєння технологій виготовлення заліза на початку І тис. до н. е. зумовило величезні трансформації продуктивних сил. Високий рівень продуктивності праці поєднувався з експлуатацією людини людиною, яка стала надзвичайно вигідною (у зв'язку з цим полонених почали масово перетворювати на рабів, які стали джерелом матеріального багатства). Чітко окреслилась соціальна диференціація суспільства. Політична влада воєначальників і племінних вождів посилювалась їхньою економічною могутністю. Ремесло остаточно відокремилось від землеробства. Племена, що займалися скотарством, перейшли до кочового способу життя (у кочовиків інтенсивніше формувалась майнова й соціальна нерівність, для них була характерною більш тісна групова консолідація; висока згуртованість була зумовлена характером їхнього господарювання; висока мобільність, наявність гарних засобів пересування надавали їм військової переваги та мотивували до завойовницьких походів). Це уможливлювало більш ефективне використання ресурсів степу.

Найперші політичні об'єднання на українських теренах виникають у степах Північного Причорномор'я саме в залізну добу. Це були так звані кочові імперії, тобто ранньокласові та ранньодержавні об'єднання з домінуючою данницькою формою експлуатації кочовиками підкореного землеробського населення. Їх розвиток відбувався з використанням різноманітних механізмів монополізації системи влади представниками родоплемінної верхівки, що давало їм величезні можливості управління, розподілу й перерозподілу суспільних ресурсів і здобутків. Завдяки виконанню таких функцій вони отримували найбільше воєнної здобичі та левову частку данини з підвладного населення.

Відомо, що племінні спільноти Північного Причорномор'я перейшли до формування ранньокласового суспільства дещо пізніше, ніж народи Стародавнього Сходу (які мали доволі високі досягнення й здобутки як у сфері правового розвитку, так і у сфері державного будівництва). У сфері суспільних відносин племінних спільнот Північного Причорномор'я поєднувались перші паростки феодальних відносин (з доволі помітними рудиментами родоплемінних взаємин) із примітивними формами патріархального рабовласництва.

Іраномовні кіммерійці, які мешкали в степах від Дону до Дунаю, були сусідами праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці були об'єднані в союзи племен на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось із добре озброєних загонів вершників. Кіммерійські племена займалися скотарством (головну роль в якому відігравало конярство), у них доволі активно розвивалося мистецтво, яке мало прикладний характер, зокрема, на кам'яних виробах вони висікали зображення різнорідної військової амуніції, на надмогильних стелах зображували бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому. Прикладне мистецтво кіммерійців відоме також за оздобленням кінської упряжі, з використанням геометричних орнаментів, у яких кола, спіралі та квадрати компонувалися у хрестоподібні композиції [29, с.149]. Кіммерійці контактували з чорноліською землеробською людністю лісостепового Подніпров'я та межиріччя Дністра й Дніпра ІХ-VN ст. до н. е. Це осіле миролюбне населення займалося землеробством у його розвиненій, орній формі, осіле скотарство мало у них допоміжний характер. Вони розводили корів, свиней, овець, коней. Для захисту від войовничих кіммерійців вони оточували свої селища ровами та валами. Чорнолісь - ка людність запозичила у кіммерійців окремі види озброєння та військового обладунку (довгі мечі, кінська упряж тощо) [29, с.149-150].

Просування на терени України скіфів у V! N ст. до н. е. привело до поступової асиміляції кіммерійців та утворення великого, але слабко централізованого напівдержавного утворення Велика Скіфія, пам'ять про яке зберегли праукраїнці, зафіксувавши це в тексті "Повісті минулих літ". Більше ніж на півтисячоліття основна роль на півдні Східної Європи переходить до сарматських племен (роксоланів, язигів, аланів), які на рубежі МІ-ІІ ст. до н. е. спустошили Скіфію. Західний кордон контрольованої сарматами території у І ст. пройшов по берегах Дніпра, а у ІІ ст. сягнув Вісли. Українські землі з того часу входили до так званої "Європейської Сарматії". Навала готів (середина ІІІ ст.) і гунів (кінець! V ст.) нівелювала вплив сарматських спільнот у Північному Причорномор'ї.

На зламі старої та нової ер у межах поліської й лісостепової зон України бере свій початок історія слов'ян. Археологічно з ними співвідносяться Зарубинецька та Черняхівська культури першої половини І тис. н. е., а також Празька та Пеньківська - третьої чверті І тис. н. е. Перший період слов'янської історії вчені умовно називають венедським, а другий - антським. Досить помітний вплив на процеси становлення і розвитку слов'янських народів справило Велике переселення народів, яке почалось у ІІ-ІІІ ст. і завершилося в VN ст. Системне вивчення Великого переселення народів В. Будановою дозволяє визначити його як особливий період історичного розвитку, коли "взаємодія варварства і цивілізації досягла своєї найбільш інтенсивної фази. Результатом такої взаємодії, як наслідку взаємопроникнення і взаємознищення римського і варварського світів, стало зародження нового типу цивілізації" [5, с.7].В. Буданова зазначає, що в етнічний простір Великого переселення народів були залучені германські, алано-сарматські, тюркські, слов'янські, італійські, кельтські, іллірійські, угро-фінські та інші етнічні групи. Всі вони були залучені в бурхливі культурно - історичні процеси, які привели до кардинальної зміни етнополітичної карти Європи. Велике переселення народів дослідники ділять на три етапи:

1) германський (який охоплює ІІ-! V ст.),

2) гунський (який прийшовся на N - V ст.),

3) слов'янський (який відноситься до Vi-VM ст.). Велике переселення народів стало значним поштовхом для помітної активізації цивілізаи/йних та етногенетичних процесів на слов'янських теренах. Причому ці процеси не суперечили універсальним закономірностям цивілізаційного й етноісторичного розвитку інших народів Європи. Рівень соціальної організації людності, яка мешкала на теренах України, досить тривалий час відповідав термінам Л. Моргана "військова демократія" та "вождівство". "За різних причин процес державотворення на території України то наростав (за енеоліту - Трипільська культура, за епохи бронзи - Сабатинівська), то спадав" [4, с.11]. В епоху Великої Скіфії й антську добу на теренах України існували протодержавні утворення. Але розвитку протодержави антів перешкодила навала гунів. Визначальною етнокультурною тенденцією цієї епохи була поступова асиміляція осілими хліборобськими племенами слов'ян ірано- і тюркомовних кочовиків (сарматів, гунів, болгарів, аварів та ін.).

Стрижень давньоукраїнського етнокультурного комплексу формувався на теренах Волині, Прикарпаття, Поділля, Київщини, першими носіями цього комплексу етновизначальних ознак були літописні праукраїнські племена (волиняни, деревляни, поляни, уличі, тиверці, білі хорвати), що залишили пам'ятки Райковецької культури. Племена склавинів, представлені Празько-Корчацькою культурою, та антів, представлених Пеньківською культурою, "інтегруються і в межах українського лісостепу утворюють етнокультурний симбіоз, представлений у VM І-Х ст. Райковецькою і Волинцівсько-Роменською культурами" [1; 2, с.310]. Цей симбіоз розглядається сучасними археологами як основа для постання українського етносу. Саме на цій автохтонній основі формувались і поглиблювались самобутні етнокультурні, духовно-світоглядні та етнопсихологічні особливості українського народу.

Оскільки антський союз племен сформувався в умовах тісних контактів з іраномовними племенами (що були розташовані у Північному Причорномор'ї), то й етнонім "анти" має іранське походження і тлумачиться як "край", "рубіж", "кінець", "крайній", "окраїнний", "окраїнна територія", що у смисловому розумінні означає порубіжних жителів. Антські терени і для скіфо-сарматів, і для слов'ян були "окраїнними", порубіжними, але для слов'ян вони були крайніми східними теренами, а для іранців - крайніми західними теренами. Таким чином, етнонім "анти" уособлює не тільки споконвічну межу між землеробським і кочовим світом, але й європейський цивілізаційний кордон.

Відомо, що в період правління Юстиніана І (527 - 565) виникають перші дипломатичні контакти антів з Візантією (що було репрезентовано діяльністю багатьох антських ватажків). Візантія домагалась успіхів у цій сфері за допомогою переговорів, співробітництва, багатих дарів, найму на службу антських загонів. В 40-х роках V! ст. наступає період мирних стосунків між антами та Візантією, а близько 545 р. був оформлений антсько-візантійський союз [22, с.73]. Прокопій також повідомляє про посольство Візантії 545 р. до антів, яке запропонувало віддали антам нижньодунайську фортецю Туріс і прилеглі землі за умови, що вони будуть охороняти північні кордони імперії від гунів. Анти прийняли цю пропозицію. Юстиніан на честь укладення договору з антами прийняв нове додаткове ім'я "Antikos" - "Антський" [8, с.17]. Джерела свідчать, що антсько-візантійський союз залишався у силі й далі, оскільки й після 602 р. в титулатурі імператорів (Фоки (602-610) та Іраклія (610-641)) залишався епітет "Антський" [36, с.262] (етнопсихолінгвістичний аналіз цього епітету дозволяє стверджувати, що він є семантичним відповідником сучасного слова "український"). А "назва народу Antai зустрічається у візантійських джерелах. до 630 років, після чого зникає, очевидно, внаслідок розпаду федерації, яку це слово визначало" [8, с.16]. Отже, не тільки терени України від антської доби, але й праукра - їнство цього періоду стали невід'ємною частиною Європейської цивілізації.

Таким чином, передісторія Європейської цивілізації тривала упродовж кількох десятків тисяч років. В. Козюк підкреслює, що ранньопервісне людство верхнього палеоліту та мезоліту ще не знало саморозвитку як певного поступу завдяки власним зусиллям, тоді людство не перетворювало довкілля, а пристосовувалося до нього. Якщо суспільства привласнювальної економіки живуть за рахунок природи, то суспільства відтворювального господарства вступають в активну взаємодію з природою. Перехід до свідомого виробництва знарядь праці, різних предметів, а також продуктів харчування був якісно новим етапом у цивілізаційній історії людства. Саме тому розвиток ранньоземлеробсько-тваринницьких форм господарювання заклав основи цивілізаційного процесу, а цивіліогенез перетворився на цивілотворення (або цивілобудування).В. Козюк наголошує, що на рівень пізньо-первісного передцивілізаційного розвитку вийшли землеробсько-тваринницькі суспільства із зерновим землеробством, тваринництвом, садівництвом, городництвом і риболовством. У неолітичну добу були закладені основи переходу від варварства до цивілізації, від доекономічного господарювання до економічного, до формування базових передумов цивілізаційного життя. Утвердився і панував натурально-відтворювальний тип господарства з такими основними формами, як землеробство і тваринництво, виникли ранньоцивілізаційні інститути, утворилися генеалогічний рід, плем'я, великі раси (європеоїдна, монголоїдна, негроїдна), індоєвропейська спільнота тощо. Посилилась соціальна й економічна диференціація населення, сформувалися території родів, племен та етносів, система стаціонарних поселень і міських центрів ("міська революція" як початок урбанізації) племінних об'єднань (які стали центрами концентрації і трансформації суспільного додаткового продукту, поступово перетворюючись на протоміста з економічними, політичними й культурно-релігійними функціями). Отже, сукупність системних політико-правових, соціальних, господарсько-економічних, культурно-інформаційних і територіально-поселенських зрушень стала фундаментальною основою переходу до цивілізації.

В. Козюк справедливо стверджує, що в системі землеробсько-тваринницьких суспільств з кінця VII-VI тис. до н. е. визначилися три лінії еволюції:

1) землеробсько-тваринницька, що ґрунтувалася на колективній організації господарської діяльності з іригаційно-меліоративним землеробством і комплексним багатогалузевим господарством (східний шлях цивілізаційного розвитку);

2) землеробсько-тваринницька з парцелярно-сімейною системою господарства у межах роду та общини (західний шлях цивілізаційного розвитку;

3) скотарсько-кочівницька. Західний шлях цивілізаційного розвитку репрезентували енеолітичні культури Європи (Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону та Середньої Наддніпрянщини), соціокультурний розвиток яких упродовж VN-! V тис. до н. е. характеризувався раннім відтворювальним землеробсько-зерновим і тваринницьким господарством, рівень якого не поступався суспільствам Месопотамії та Єгипту. Ранні цивілізації західного типу розвитку (до яких належить сучасна Європейська цивілізація) продовжили своє становлення у добу пізньої бронзи та раннього заліза, коли використання залізних знарядь праці дало змогу збільшити продуктивність праці та отримати додатковий продукт. Отже, західна модель цивілізаційного розвитку (до якої належить і Україна) реалізувалася на теренах Європи в умовах неполивного землеробства й утвердження окремого домогосподарства як самостійної соціально-економічної одиниці (В. Козюк), забезпечивши вихід на повноцінний цивілізаційний рівень в епоху раннього заліза.

Таким чином, ми розглядаємо Україну як "цивілізаційне порубіжжя" (borderland) Європи (як простір, коридор, медіатор міжцивілізаційної взаємодії, як порубіжний пояс, міст між Сходом і Заходом, як форпост європейської цивілізації та "вікно в Європу" для народів Сходу тощо). Україна не "перекриває" жодний цивілізаційний розлом, а перебуває на східному кордоні європейської цивілізації; належність України до європейської цивілізації та її "прикордонне", порубіжне розташування (щодо Азії) зафіксовано навіть у самоназві українців, яка походить від більш давнього етноніму "анти". Сучасні теоретико-емпіричні дослідження (філософські, історичні, політологічні, культурологічні, соціологічні, психологічні, антропологічні та ін.) доводять безсумнівну культурну та цивілізаційну спорідненість українців з іншими європейськими народами [10; 40]. Україна завжди належала до Європейської цивілізації, а спроби відірвати її від цього "материнського лона" ніколи не були вдалими.

Список використаних джерел