До становлення школи істориків Університету Св. Володимира: В.Ф. Цих та О.І. Ставровський

Досліджено період праці в Університеті Св. Володимира професора кафедри всесвітньої історії, декана, ректора В.Ф. Циха та професора кафедри всесвітньої історії О.І. Ставровського. Проаналізовані їх життєвий шлях, педагогічна діяльність і наукова спадщина.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 09.12.2018
Размер файла 63,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

До становлення школи істориків Університету Св. Володимира:

В.Ф. Цих та О.І. Ставровський

О.О. Тарасенко

Київський університет ім. Бориса Грінченка, Київ, Україна

У статті досліджено період праці в Університеті Св. Володимира професора кафедри всесвітньої історії, декана, ректора Університету Св. Володимира Володимира Францовича Циха (1805-1837) та професора кафедри всесвітньої історії Олександра Івановича Ставровського (1811-1882). Проаналізовані життєвий шлях, педагогічна й наукова діяльність та наукова спадщина В.Ф. Циха та О.І. Ставровського на основі вивчення історіографії про істориків із другої третини ХІХ ст. до початка ХХІ ст. включно. Аргументовано, що В. Ф. Цих та О. І. Ставровський своєю діяльністю в Університеті Св. Володимира започаткували перший період становлення школи істориків Університету Св. Володимира, який тривав від відкриття закладу у 1834 р. до середини ХІХ ст. Доведено, що В. Ф. Цих та О.І. Ставровський, які генерували традиції українського освітянського і наукового простору, були серед фундаторів української історичної освіти і науки, мають зайняти почесне місце серед викладачів і вчених України першої половини - середини ХІХ ст.

Ключові слова: Володимир Францович Цих; Олександр Іванович Ставровський; історична освіта і наука; історіографія; школа істориків Університету Св. Володимира; Київ; друга третина ХІХ - початок ХХІ ст.

The foundation of the school of historians of St. Volodymyr university: V.F. Tsykh, O.I. Stavrovsky. О.О. Tarasenko

The period of work of Volodymyr Frantsovych Tsykh, Professor of the World History Department, the Dean, the Rector of the St. Volodymyr University (1805-1837) and Olexander Ivanovych Stavrovsky, Professor of the World History Department (1811-1882) has been studied in the article. The life paths, pedagogical and scientific activities and scientific heritages of V.F. Tsykh and O.I. Stavrovsky have been analyzed generally on the basis of the study of their historiography for the period of the second third of the XIX century - the beginning of the XXI century. It has been substantiated that a profound knowledge of the subject, an extraordinary memory and a talent of the lecturer allowed Volodymyr Frantsovych Tsykh being considered to be a teacher of a European level. It has been confirmed that Professor Tsykh read his lectures using speaker's skills, relied on the latest researches, informed his audience about necessary sources. He was one of the first who applied critical method in the study of sources. He gave great importance to the internal history. It has been proven that V.F. Tsykh was an idol of students who characterized him as a modern man and a scholar, and respected him greatly for his teaching skills and for the high level of his World History's teaching. It has been proven that the scientific heritage of Volodymyr Tsykh and his thoughts on the questions of Antiquity, Middle Ages, Historiography testify the fact that he was a profound and an erudite scholar with an extraordinary approach to the history as a science, that he made his contribution to the general development of the education and science in Ukrainian lands of the Russian Empire in 30-s of the XIX century. It has been verified that Volodymyr Tsykh was an ideal of a man, a teacher and a scientist for his time. It has been confirmed that Olexander Ivanovych Stavrovsky, Professor of the World History, dedicated thirty years of his life to scientific and pedagogical activities of St. Volodymyr University, had a direct impact on the formation of the School of Historians at the University of St. Volodymyr in the XIX century, stood at the origins of the School of Historians of the institution, initiated its traditions, contributed to the development of education and science in the Ukrainian lands of the Russian Empire in the 30's - 60's of the XIX century. It has been testified that V F. Tsykh and O. I. Stavrovsky influenced the first period of the School of Historians of St. Volodymyr University by their activities at St. Volodymyr University. This period lasted from the opening of the institution in 1834 until the middle of the XIX century. It has been proven that V.F. Tsykh and O. I. Stavrovsky, who generated the traditions of the Ukrainian educational and scientific space, were among the founders of the Ukrainian historical education and science, and that they should take an honorable place among the Ukrainian teachers and scientists of the first half - middle of the XIX century.

Keywords: Volodymyr Franzovych Tsykh; Olexander Ivanovych Stavrovsky; historical education and science; historiography; School of Historians of St. Volodymyr University; Kyiv; the second third of the XIX century - the beginning of the XXI century

К становлению школы историков Университета Св. Владимира: В.Ф. Цых и А. И. Ставровский. О.О. Тарасенко

В статье исследован период работы в Университете Св. Владимира профессора кафедры всемирной истории, декана, ректора Университета Св. Владимира Владимира Францевича Цыха (1805-1837) и профессора кафедры всемирной истории Александра Ивановича Ставровского (1811-1882). Проанализированы жизненный путь, педагогическая и научная деятельность и научное наследие В. Ф. Цыха и А. И. Ставровского на основе изучения историографии о них со второй трети XIX ст. до начала XXI ст. включительно. Аргументировано, что В. Ф. Цых и А. И. Ставровский своей деятельностью в Университете Св. Владимира создали первый период становления школы историков Университета Св. Владимира, который длился от открытия заведения в 1834 г. до середины XIX ст. Доказано, что В. Ф. Цых и А.И. Ставровский, которые генерировали традиции украинского образовательного и научного пространства, были среди основателей украинского исторического образования и науки, должны занять почетное место среди преподавателей и ученых Украины первой половины - середины XIX ст.

Ключевые слова: Владимир Францевич Цых; Александр Иванович Ставровский; историческое образование и наука; историография; школа историков Университета Св. Владимира; Киев; вторая треть XIX - начало XXI ст. університет історія цих ставровський

Постановка проблеми. Університет Св. Володимира у Києві, заснований у 1834 р., став одним із провідних центрів освіти і науки, осередком визвольного руху в Україні, формував та гуртував інтелігенцію, започатковував непересічні традиції культу знань, високої ерудиції, загальної культури, прагнення творити, фахово виховувати і навчати. Протягом ХІХ ст. в Університеті Св. Володимира сформувалася ціла плеяда видатних учених, які виховали в його стінах свої наукові школи. Серед низки наукових шкіл закладу почесне і чільне місце займає школа істориків Університету Св. Володимира ХІХ ст., представники якої є фундаторами української національної історичної освіти і науки [36, 37]. Досвід представників школи істориків Університету Св. Володимира ХІХ ст. є непересічним.

Актуальність статті полягає у пошануванні викладачів кафедри всесвітньої історії В. Ф. Циха та О. І. Ставровського, які своєю діяльністю започаткували перший період становлення школи істориків закладу, який тривав від його відкриття у 1834 р. до середини ХІХ ст. Автор статті досліджує проблему «Школа істориків Університету Св. Володимира ХІХ ст. в історіографії» [38, 39].

Мета дослідження: через аналіз історіографії про В. Ф. Циха та О. І. Ставровського, створеної протягом другої третини ХІХ ст. до початку ХХІ ст. включно, вивчити їхні життєві шляхи, педагогічну й наукову діяльність та наукову спадщину і простежити перший період становлення школи істориків Університету Св. Володимира ХІХ ст., який пов'язаний із їхньою діяльністю.

Аналіз досліджень і публікацій. Біля витоків формування школи істориків Університету Св. Володимира і її традицій знаходився Володимир Францевич Цих (1805-1837) [45, 27], життя, наукова та викладацька діяльність, а також невелика наукова спадщина якого належать як Харківському університету, так і Університету Св. Володимира в Києві [6, 31]. Харківський період життя і діяльності історика охоплює дванадцять років (1822-1834), Університету Св. Володимира в Києві він віддав три останні роки свого життя (1834-1837). Володимир Францевич Цих був причетний до формування як харківської школи істориків, так і школи істориків Університету Св. Володимира [10,11,12], зробив внесок у розвиток освіти і науки на українських землях Російської імперії 30-х років XIX століття в цілому [52, 5, 34, 35], залишив по собі світлу і добру пам'ять. На початку ХХІ ст. розпочалося нове «відкриття» життєвого шляху та наукової спадщини «забутого професора» Циха.

Виклад основного матеріалу. Життя та діяльність В. Ф. Циха. Володимир Фран- цович Цих народився в 1805 р. в сім'ї відставного майора Франца Антоновича Циха в Харківській губернії, був православної віри, належав до дворянського стану. Національність його батька до сьогодні достеменно не визначена. Ф.А. Цих був сербом за версією колишнього студента Харківського університету Д.П. Хрущова, закарпатським українцем за версією Олександра Оглобліна, чехом чи угорцем за версією попечителя Київського учбового округу Єгора Федоровича фон Брадке. На початку ХХІ ст., коли розпочалося нове «відкриття» життєвого шляху та наукової спадщини «забутого професора» Циха, питання національності В.Ф. Циха на початку ХХІ ст. у своїх працях розглядали Ручинська Оксана [28], Кисельова Юлія [13], Лиман Сергій [19].

Батько В.Ф. Циха, відставний майор Франц Антонович Цих, бувпершим капельмейстером військового чоловічого хору, від якого веде свій родовід чудовий сучасний Кубанський козачий хор. Колектив був створений згідно з указом царя Олександра I від 22 грудня 1811 р. про заснування оркестру духової музики із 24 музикантів у Чорноморському ко- зацькомувійську. Ф.А. Цих разом з сім'єю і семирічним сином Володимиром прибув на Кубань 8 березня 1812 р. Відомо, що в 1822 р. Володимир Цих закінчив Катеринославську гімназію.

У 1822-1825 рр. Володимир Цих був студентом Харківського університету. У студентські роки він звернув на себе увагу як дослідник античності. Студентські роботи В.Ф. Циха як фахівця з історії Стародавньої Греції та Риму проаналізувала Оксана Ручинська [28]. У 1824 та 1825 рр. Володимир Цих виступав на урочистих актах Харківського університету, де читав латиною промову «О римской поезии». У 1824 р. студент Цих опублікував в журналі Харківського університету дві статті по римській історії. Першу статтю історик присвятив давньоримському полководцю і політичному діячу Гаю Марію [50]. У другій статті він розглянув особистість видатного давньоримського історика Тіта Лівія епохи принципату Августа і надав уривок з «Історії Риму від заснування міста» у власному перекладі [51]. Головна ідея його студентської роботи «Кілька слів про велич духу» [49], яка була опублікована в 1825 р. полягала в тому, що мораль окремої людини і народу є основою історичного розвитку. Після закінчення в 1825 р Харківського університету зі ступенем кандидата В. Ф. Цих відмовився їхати на північ у Дерптський університет для вступу до професорського інституту і не був залишений при університеті, а призначений старшим вчителем французького перекладу і географії в Харківський Інститут шляхетних дівчат. У 1831 р. В.Ф. Циха, як «человека, достойного этого звания», запросили викладати загальну історію у Харківський університет. Свої сили історик зосередив на науковій діяльності і в 1833 р. у віці 28 років В.Ф. Цих захистив дисертацію на ступінь магістра словесних наук [48] та отримав звання ад'юнкта кафедри загальної історії Харківського університету [45, с.724].

В.Ф. Цих викладав у Харківському університеті з 1831 по 1834 рр. історію стародавнього світу, середніх віків і нову історію (до середини XVIII ст.), був сумлінним, мав дар передавати свої знання іншим. Студент Харківського університету Д.П. Хрущов зазначав, що «любимец наш В.Ф. Цых, придя в аудиторию, никогда не восходил на кафедру, а говорил лекции наизусть, ходя взад и вперед, и непрерывно нюхал табак, которым до конца лекции была запылена вся передняя часть его панталон» [ 46, с. 166].

Як перспективного вченого і педагога В.Ф. Циха в квітні 1834 р. перевели екстраординарним професором на кафедру загальної історії у Київ, де відкривався Університет Св. Володимира. Саме у той час дуже хотів переїхати до Києва і зайняти кафедру історії в Університеті Св. Володимира Микола Васильович Гоголь. Історію заочної боротьби Н.В. Гоголя і В.Ф. Циха за кафедру загальної історії в Університеті Св. Володимира в 1834 р, відтворила Єлизавета Замислова, яка оцінила й порівняла рівень компетентності, наукових досягнень і потенційних здібностей претендентів, провела аналіз їх публікацій, який показав, що вибір на користь В.Ф. Циха виявився виправданим. Молодий вчений впевнено орієнтувався в історіографії і встиг заявити про себе як про вченого і педагога-професіонала [8]. Генію М.В. Гоголя судилося увічнити своє ім'я в літературній сфері.

На урочистостях, присвячених відкриттю університету 15 липня 1834 р., В.Ф. Цих виступив з блискучою промовою про важливу й визначальну місію університетів у державному і культурному житті країни та про особливу моральну користь історичної науки, а також про користь наук у цілому для процвітання держави [47]. У травні 1835 р В.Ф. Цих був затверджений ординарним професором кафедри загальної та російської історії і деканом першого історико-філологічного відділення філософського факультету Університету Св. Володимира [45, с.725].

Варто зазначити, що історико-філологічне відділення філософського факультету Університету Св. Володимира в перші десятиліття своєї діяльності було представлено випускниками Московського (М. О. Максимович) і Харківського університетів (В. Ф. Цих, М. І. Костомаров), а також Головного Педагогічного інституту в Санкт- Петербурзі (О. І. Ставровський, П. В. Павлов). Уже із середини XIX ст. професорсько-викладацький склад Університету Св. Володимира поповнювався в основному його випускниками: із 231 викладача, внесеного в «Біографічний словник професорів і викладачів Імператорського університету Святого Володимира (1834-1884)» під редакцією В. С. Іконнікова за 1834-1884 рр., 71 викладач був його вихованцем [35, с.77].

Ґрунтовне знання предмета, надзвичайна пам'ять, талант лектора дозволили сучасникам вважати В.Ф. Циха викладачем європейського рівня. 11 грудня 1835 р. Володимир Францович Цих був призначений проректором і виконуючим обов'язки ректора після вибуття у відставку першого ректора Університету Св. Володимира Михайла Олександровича Максимовича, видатного українського вченого-енциклопедиста, фольклориста, історика, філолога, етнографа, ботаніка, поета із старшинського козацького роду Полтавщини. 15 грудня 1836 р. указом імператора В.Ф. Цих був затверджений на посаді ректора Університету Св. Володимира [22, с. 60-61]. В.Ф. Цих брав активну участь в організації будівництва головного червоного корпусу Університету Св. Володимира. Царським указом від 5 червня 1836 р. було затверджено Будівельний комітет, який очолив Єгор Федорович фон Брадке, перший попечитель Київського університету і в 1832-1838 рр. попечитель Київського навчального округу. Головним архітектором споруди університету і Ботанічного саду був академік архітектури Беретті. Під час ректорства В.Ф. Циха було відкрито юридичний факультет [22, с. 60-61].

На жаль, повністю реалізувати неабиякі адміністративні здібності В.Ф. Циху завадила передчасна смерть від сухот. Помер В.Ф. Цих 19 квітня (1 травня) 1837 р. у Києві на 32-му році життя і був похований на цвинтарі Аскольдової могили [22, с.60-61]. У прощальній промові під час поховання В.Ф. Циха професор А.Н. Новицький згадав про його прекрасну пам'ять, яка допомагала вченому барвисто відтворювати «живые страницы всемирной истории с ее бесчисленными подробностями событий вековых и мощное воображение, которое эти «многочисленные подробности делало приятными и интересными для слушателей» [23, с. 16-22].

У Харківському університеті та в Університеті Св. Володимира В.Ф. Цих читав лекції з давньої, середньовічної і нової історії (до сер. XVIII ст.). Вчений залишив невелику наукову спадщину. Це вже згадані магістерська дисертація та урочиста промова під час відкриття Університету Св. Володимира, присвячена розгляду мети і користі вищих навчальних закладів, декілька статей. Студентські записи лекцій В.Ф. Циха, які він читав у Харкові, в 1910 р. вивчив і проаналізував Владислав Петрович Бузескул [3, с. 188-190; 4], професор кафедри всесвітньої історії Харківського університету в 1885-1920 рр., український історик античності, академік АН СРСР, академік ВУАН.

Як основу до курсу стародавньої історії В.Ф. Цих використовував посібники Арнольда Германа Людвіга Геерена (1760-1842), німецького історика, професора філософії і історії Геттінгенського університету, який одним із перших вказав на важливість вивчення торгових відносини стародавніх народів для розуміння їх державного ладу і побуту. Праці цього вченого займають вагоме місце в німецькій історіографії. В.Ф. Цих радив студентам використовувати праці німецького історика, знавця античності Бартольда Георга Нібура (17761831) [32], який розглядав початок нової епохи із розвитком історичної науки, заклав основи наукових методів дослідження джерел, став основоположником «філолого-історичної» школи критики джерел. В.Ф. Цих пропонував студентам вивчати працю Бартольда Георга Нібура «Римська історія» (в 3-х томах 1811-1832 рр.), в якій вчений висвітлював не лише політичну історію, але також соціальну і аграрну структуру римського суспільства [3, с. 188-190].

Лекції В.Ф. Циха із середньовічної історії ґрунтувалися на працях Франсуа П'єра Гійома Гізо (1787-1874) [14], французького державного і політичного діяча, дипломата, одного із найвпливо- віших істориків свого часу, автора праць із історії Європи, Франції, дослідника проблем представницького правління, процесів еволюції земельної власності та їх ролі у формуванні соціальної структури та політичного устрою. Курси лекцій Франсуа П'єра Гійома Гізо з нової історії стали основою його праць з історії цивілізацій в Європі, Франції, були новаторською спробою створення цілісної схеми історичного розвитку Європи від середньовіччя до нового часу [3, с. 188-190]. Праці Франсуа П'єра Гійома Гізо мали довготривалий вплив на російську й українську історичну школу ХІХ-ХХ ст., Особливо на фахівців із всесвітньої історії, зокрема викладачів Харківського університету та Університету Св. Володимира Володимира Францовича Циха, Михайла Михайловича Луніна, Михайла Назаровича Петрова, Івана Васильовича Лучицького. Використовував В.Ф. Цих роботи французького історика романтичного напряму, одного із засновників французької історіографії Жака Ніколя Огюстена Тьєрі (1795-1856) й німецького історика й політика, професора Берлінського університету Фрідріха фон Раумера (1781-1873) [3, с. 188-190].

Віталій Якович Шульгін, який викладав на кафедрі всесвітньої історії Університету Св. Володимира трохи пізніше, у своїй праці «Історія Університету Св. Володимира» відзначав, що В.Ф. Цих був прикрасою університету [52, с. 70], у викладанні надавав перевагу німецьким підручникам перед французькими за їхні системність, значний фактаж, багатство джерел [52, с. 70]. Як відзначав В. Я. Шульгін, історичний світогляд В.Ф. Циха сформувався на основі релігійного виховання, впливу ідеалістичної німецької філософії історії, романтичного напряму європейської історіографії, вчений дотримувався морально-етичної концепції історичного процесу, в основу якого було покладено принцип «морального развития рода человеческого, как индивидуально, так и за народами» [52, с. 124-125].

У формуванні історичного світогляду В.Ф. Циха значний вплив мала універсальна концепція історії німецького філософа, фольклориста, письменника, мовознавця, мислителя, одного із видатних представників німецького Просвітництва Йоганна Готфріда Гердера (1744-1803) [33], ідеї якого підготували ґрунт для розвитку класичного історизму XIX ст., становлення теоретичних основ німецької історичної школи, а його філософсько-історична концепція стала теоретичним орієнтиром для більшості професійних істориків Європи.

В.Ф. Цих простежував історичний процес «как единый поток, как органическое сочетание единичного и всеобщего: единичное - это действия человека на гражданской, умственной и моральной ниве его бытия, всеобщее - это человечество в целом» [52, с. 70]. Вчений розглядав історичний розвиток як «отдельные елементы человечества - гражданство, религию, образование, науку, которым были подчинены быт военный, торговля, промышленность, быт общественный». Він виділяв «историю событий как всемирную историю, которая описывает события всего человечества», так и «внутреннюю историю, которая является политической историей» [47, с. 94]. Від всесвітньої історії він відділяв «историю событий как всемирную историю, которая описывает события всего чело- вечества», а також «внутреннюю историю, которая является политической историей» [47, с. 94]. Від всесвітньої історії він відокремлював «дипломатическую историю, предмет которой составляют такие события, которые не отдельно происходят в каком-либо государстве» [52, с. 125-26].

В. Ф. Цих вважав, що «историческое развитие отдельных лиц, наций, народов, государств и человечества в целом осуществляется путем прогресса, как нравственного самосовершенствования» [47, с. 88]. Історик визначив роль особистості в історії по її участі в поширенні серед народу ідей гуманізму, справедливості, загальнолюдської моралі: «Предрассудки, которые искажают человеческий род, грубое невежество, которые в течение многих веков подавляли народы, низкие страсти эгоизма, унижающие человеческие общества, исчезают, смягчаются по мере распространения гуманизма, справедливости, общечеловеческой морали» [47, с. 89]. «Залогом прогресса народа является его моральное состояние - наличие у него черт благородства, патриотизма, жертвенности, чести, религиозности, падение же морали народа является предпосылкой его регресса», - зазначав учений [47, с. 89].

На думку В. Ф. Циха моральне вдосконалення людини і людства в цілому є кінцевою метою прогресу. Вчений стверджував: «История изображает судьбу царств и народов, следует за постепенным развитием и успехами разума человеческого, и указывает на те события, в которых действия нравственных сил человека воспроизводятся в высшей степени» [47, с. 94-95]. Вчений підкреслював дидактичну функцію історії: дослідники минулого повинні особливу увагу звертати на висвітлення тих періодів, які демонструють високий моральний дух людства, тому що саме на цьому виховуються громадяни суспільства: «История имеет особое место в воспитании государственных деятелей, поскольку она позволяет понять причины возвышения и падения государств, проникнуть в тонкости политики, указывает на положительный и отрицательный опыт различных форм правления, на последствия тех или иных событий» [47, с. 9495].

Заслуговує на увагу оригінальна періодизація всесвітньої історії, запропонована В.Ф. Цихом, який виступав проти традиційного поділу всесвітньої історії на давню, середньовічну, нову. Він запропонував цивілізаційний географічний розподіл: історія азійського або східного людства; історія народів еллінських та італійських; історія народів середньої і північної Європи [52, с. 126-127]. На жаль, науково обгрунтувати такий підхід учений не встиг через передчасну смерть.

Теоретичні погляди В.Ф. Циха були відображенням сучасних йому західноєвропейських історіософських концепцій і систем, із якими він був добре ознайомлений. Дослідник виділяє наступні основні елементи теорії історії В.Ф. Циха: уявлення про історичний процес як про «органический поток», поєднання загального, універсального і одиничного, індивідуального; розгляд індивідуального як у формі народу, нації, так і у формі конкретного індивідуума; підкреслення визначальної ролі особистості в історії, чий геній і високий «моральный дух» є рушійною силою прогресу; виділення ідеї благодійності історичного процесу, певної героїзації історії; наділення історії дидактичної функцією морального вдосконалення сучасників [ 35, с. 145-149].

Як зазначає Сергій Стельмах, класичний історизм, який сформувався на основі протиставлення ідеалам Просвітництва, включив у себе романтичну ідею історичної самобутності, успадкував окремі просвітницькі концентри, ідею прогресу. Універсалізм та ідея прогресу стали визначальними для класичного історизму [35, с. 180]. У морально-етичної концепції В.Ф. Циха прогрес означав моральне самовдосконалення на основі загальнолюдських цінностей [47, с. 88]. Так як дослідження історії повинно було грунтуватися на історичних фактах, В. Ф. Цих вважав, що «историк должен проникнуться духом времени и сосредоточиться на изучении фактов, поскольку одни только факты, одна предметность дает жизнь описанию, историк должен выяснять взаимосвязь и причины исторических событий» [47, с. 88].

Студенти В.Ф. Циха підкреслювали, що його викладання допомогло їм зрозуміти справжнє наукове значення історії: «С ясностью и отчетливостью, хотя ярко и сжато, преподавал он фактическую часть истории, но в то же время со всей полнотой и обстоятельностью следил за развитием внутренней жизни народов, их общественного быта и цивилизации. [...] Одаренный профессор, захватывая слушателей своими лекциями, знакомил нас с трудами и исследованиями современных писателей Геерена, Гердера, Нибура, Тьери, Гизо и других» [9, с. 101-102]. Слухачі В.Ф. Циха згадували, що в своїх лекціях він не тільки розповідав факти в хронологічній послідовності, а й намагався з'ясувати їх причини [3, с. 190].

У Харківському університеті В.Ф. Циха називали шляхетною людиною, за чесність, принциповість його вважали прикрасою Харківського університету та Університету Св. Володимира. Студенти визначали його як «человека вполне современного и ученого. Історик сердечно любив молодь, яка віддячувала йому тим же» [4, с. 2]. «Цых был идолом студентов», а «уважение к нему [...] было близко к страху, потому что он подавлял слушателей своей ученостью и громадностью своего преподавания», - відзначали його студенти [4, с. 3].

Сергій Лиман провів комплексний аналіз творчості В.Ф. Циха як історика-медієвіста, вивчив погляди вченого на різнобічні проблеми зарубіжного середньовіччя, з'ясував специфіку викладання ним цієї дисципліни у Харківському університеті та Університеті Св. Володимира [19]. Як ад'юнкт, а потім професор кафедри загальної історії В.Ф. Цих викладав лекції з різних періодів цієї історії - давньої, середньовічної, нової, що було звичайною практикою як російських, так і зарубіжних університетів. Сергій Лиман підкреслив, що в історіософському сенсі В.Ф. Циха можна вважати прихильником романтизму, який поділяв і окремі положення гегелівської філософії, а деяка синтетичність його історіософської концепції в цілому відображала реалії середини 30-х рр. ХІХ ст. В.Ф. Цих був першим медієвістом українських земель Російської імперії, який запропонував план вивчення середньовіччя і основні його пріоритети. Аналіз творчості В.Ф. Циха як історика-медієвіс- та, проведений С. І. Лиманом, свідчить про те, що він належав до найбільш професійних істориків 1830-х рр. [19]. Основою його історіософських поглядів був романтизм з деякими запозиченнями із гегелівської філософії. Для розуміння значення науково-педагогічної діяльності В.Ф. Циха варто враховувати, що медієвістика в університетах Російської імперії в той час ще остаточно не виділилася як галузь історичної науки, а її представники відрізнялися вкрай низькою науковою продуктивністю. Науково-педагогічна діяльність В.Ф. Циха проходила у період популяризації досягнень, накопичених медієвістами Західної Європи, і завдання її популяризації В.Ф. Цих виконував цілком [19].

Історіографічну проблематику в наукових працях В.Ф. Циха досліджувала Юлія Кисельова, яка зазначила, що інтерес до творчості істориків проявився у молодого В.Ф. Циха ще у роки навчання в Харківському університету. Як Проаналізувавши магістерську дисертацію вченого, дослідниця визначила, що він застосував елементи історіографічного аналізу до вирішення проблем теорії і методики викладання історичної науки, спробував дати визначення історії, окреслив основні напрямки, що існували в історичній науці протягом усього її існування, підняв питання про історичне мислення стародавніх народів і осмислив взаємозв'язок рівня розвитку науки і рівня її викладання. І хоча сама тема магістерської дисертації В.Ф. Циха не була історіографічною, проте завдяки використаним методам вирішення головних теоретичних питань вона стала однією із яскравих сторінок становлення історіографії в Російській імперії в першій третині ХІХ ст. [13, с. 280].

Прагнення В.Ф. Циха стати самостійним ученим і викладачем змусило його пильно стежити за розвитком історичної літератури, а звернення до творчості істориків склало основу його широкої історичної ерудиції. Розуміння важливості змін в історичній науці його часу змусило вченого звернутися до питань історіографії в своїй науковій діяльності і внести елементи історіографічних знань в свої лекційні курси [13, с. 281-282].

Підсумуємо, провівши вивчення короткого життєвого шляху Володимира Францовича Циха, його блискучої й стрімкої педагогічної, наукової та адміністративної діяльності, проаналізувавши його невелику, але змістовну наукову спадщину в історіографії другої третини ХІХ - початку ХХІ ст., ми можемо стверджувати, що В. Ф. Цих займає поважне і почесне місце серед учених і викладачів України першої третини ХІХ ст. Стрімкий зліт його викладацької та адміністративної кар'єри від ад'юнкта кафедри загальної історії Харківського університету в 1833 р. до ординарного професора в 1835 р. і ректора Університету Св. Володимира у 1836 р. переконують, що він був видатною особистістю.

Після передчасної смерті В. Ф. Циха його місце на кафедрі всесвітньої історії Університету Св. Володимира зайняв Олександр Іванович Ставров- ський.

Аналіз досліджень і публікацій про О. І. Ставровського. Життя, діяльність, побіжну оцінку наукової творчості О. І. Ставровсько- го окреслив у 1884 р. у біографічній статті Ф. Я. Фортинський [44], стислі довідки про життя й діяльність історика були надруковані в 1900 р. [30] та 1909 р. [16] Характеристику Головного педагогічного інституту, де навчався О.І. Ставровський, зробив В. Рудаков у 1893 р. [26]. Про вчителів О.І. Ставровського в Головному педагогічному інституті з всесвітньої історії Лоренцо Фрідріха [7] та з російської історії Устрялова Миколу Герасимовича [43] згадано у довідникових виданнях. Про О. Ставровського у своїх споминах у ХІХ ст. згадали М. І. Костомаров [15], В. Г. Авсєєнко [1]. Спогади М. І. Костомарова із його автобіографії, де він пригадує викладачів Університету Св. Володимира й атмосферу закладу та дає характеристику тодішньому студентству проаналізувала автор цієї статті [42]. Вона ж дослідила спогади В. Г. Авсєєнка про істориків Університету Св. Володимира та його студентство [41].

У контексті становлення та розвитку історичної освіти і науки в Університеті Св. Володимира та становлення школи істориків Університету Св. Володимира науково-викладацьку діяльність О. І. Ставровського розглядала Тарасенко О.О. у 1995 р. [37] та у 2010 р. [39]. Вона ж у 2007 р. вивчала діяльність історика як завідуючого Музею старожитностей Університету Св. Володимира [40].

Про київського медієвіста у своїх працях розповів С. І. Лиману 2009 р. [17], який у 2011 р. розглянув вивчення історії середніх віків О.І. Ставровським та викладання її у його навчальних курсах [20], детально і безпристрасно проаналізував його магістерську дисертацію [29] та у 2013 р. розглянув історію «кадрового конфлікту» у київській університетській медієвістиці першої половини 1860-х рр.: О. І. Ставровський проти В.Г. Авсєєнка [18]. Дослідник підкреслив, що під впливом критичних зауважень мемуарів Костомарова М. І. та Авсєєнка В. Г. про рівень загальної науково-педагогічної підготовки О. І. Ставровсько- го в радянські роки сформувалася наукова інерція, яка зумовила дуже короткі й зневажливі згадування про О. І. Ставровського, що присутнє у праці В. П. Бузескула «Загальна історія та її представники в Росії в XIX і на початку XX ст.» [2], у монографії Р. Г Еймонтової «Російські університети на межі двох епох» [53], в «Очерках истории исторической науки в СССР» [21], у яких не було дано оцінки творчості О. І. Ставровського.

Життя та діяльність О. І. Ставровського. Олександр Іванович Ставровський народився в 1811 р. в сім'ї священика в Новгородській губернії. Початкову освіту він здобув у Новгородській духовній семінарії, а вищу - у Головному Педагогічному інституті в Санкт-Петербурзі, який закінчив у 1836 р. і був призначений в Університет Св. Володимира виконуючим обов'язки ад'юнкта на кафедрі всесвітньої й російської історій і статистики [44, с. 619; 30].

Під час навчання в Головному Педагогічному інституті в Санкт-Петербурзі О. І. Ставровський слухав лекції Фрідріха Лоренца (1803-1861), німецького та російського історика, члена-кореспон- дента Санкт-Петербурзької академії наук. Фрідріх Лоренц вищу освіту здобув у Гейдельберзькому університеті під керівництвом німецького історика, професора Фрідріха Шлоссера (1776-1861), світогляд якого сформувався під впливом ідей Просвітництва і німецької класичної філософії. У Берлінському університеті у 1826 р. Фрідріх Лоренц отримав докторську ступінь, займався викладацькою роботою в університеті Галле. Приїхав до Росії, де у 1831 р. був призначений професором всесвітньої історії у Санкт-Петербурзький Головний Педагогічний інститут. Як професор цього закладу Фрідріх Лоренц склав «Руководство ко всеобщей истории» (СПб., 1841 р., неодноразово перевидавалося), написав «Историю новейшего времени: от Венского конгресса до Парижского мира (1815-1856)» (СПб., 1869 р.) [7].

Цікава статистика щодо викладацьких кадрів, підготовлених у Головному Педагогічному інституті в Санкт-Петербурзі: всього за 11 випусків цей заклад виховав і випустив 682 педагога, із яких 43 стали професорами і викладачами вузів, 377 - вчителями середніх шкіл, 262 - вчителями початкових шкіл [26].

Як відомо, відкриття Київського Імператорського Університету Св. Володимира було підготовлене всім ходом економічного, політичного, культурного розвитку Правобережної України. Політичне рішення російського уряду заснувати університет західного типу в Києві нагально постало у 30-ті роки ХІХ ст., після придушення польського повстання, коли політика російського самодержавства щодо Правобережної України різко змінилася [39, с. 7]. За тимчасовим статутом 1833 р., спеціально розробленим для Київського Імператорського Університету Св. Володимира, історико-філологічне відділення мало п'ять кафедр: філософії, грецької словесності і старожитностей, римської словесності і старо- житностей, російської словесності і старожит- ностей, всесвітньої й російської історій і статистики. У складі та розподілі наук саме на цьому відділенні персональний статут значно поступався статуту російських університетів 1804 р., за яким для всесвітньої й російської історій було надано дві окремі кафедри. Зведення їх на одній кафедрі можна пояснити обережністю уряду щодо впровадження вивчення російської історії як вітчизняної у краї, який ще зовсім недавно офіційно визнавався польським, та недостатньою кількістю кваліфікованих викладачів на той час [39, с. 11]. Персональний тимчасовий статут для Університету Св. Володимира, затверджений 25 грудня 1833 р., став ознакою впровадження російської освіти на Правобережній Україні, а також символом оновлення російської освіти в усій імперії [39, с. 8].

У 1837 р., після передчасної смерті професора В.Ф. Циха, О. І. Ставровський почав викладати всесвітню історію та грецьку мову. У 1842 р. після захисту магістерської дисертації на тему: «Рассуждение о значении средних веков в отношении к новейшему времени» [29] він отримав ступінь магістра історичних наук від Університету Св. Володимира та був обраний і затверджений виконуючим обов'язки екстраординарного професора і залишався на цій посаді до кінця своєї праці в Університеті Св. Володимира у 1866 р., коли він був звільнений у відставку за вислугою 30-річного терміну служби із званням заслуженого екстра-орди- нарного професора із пенсією у збільшеному розмірі [44, с. 620].

У 40-х роках ХІХ ст. О. І. Ставровський збирався друкувати «Общую политическую историю», а потім «Нумизматику древней России», якій він одного разу присвятив цілий семестр своїх лекцій [44, с. 622].

Олександр Іванович Ставровский помер 14 листопада 1882 р. у містечку Остер Чернігівської губернії, де він оселився після виходу у відставку. Протягом останніх років життя він тяжко страждав від паралічу, який і звів його в могилу. Після нього залишилися досить цінні папери із Решетіловскаго архіву та бібліотека до 1000 назв [44, с. 622].

Учень Фрідріха Лоренца, О. І. Ставровський наслідував його систему викладання, взяв за основу його «Руководство ко всеобщей истории». За словами професора Фортинського, слухачі лекцій та уроків О. І. Ставровського відзначали, що вони вирізнялися цікавим викладом. О. І. Ставровський читав усі частини всесвітньої історії, розпочинаючи із історії стародавнього Китаю, якій він іноді присвячував цілий семестр і завершував історією французької революції [44, с. 620].

Викладаючи російську історію О. І. Ставров- ський дотримувався ідей свого вчителя Миколи Герасимовича Устрялова (1805-1870), російського історика, археографа, педагога, професора російської історії Санкт-Петербурзького університету, ординарного академіка (1844 р.) Санкт-Петербурзької академії наук, завідуючого кафедрою у Головному Педагогічному інституті, декана історико-філоло- гічного факультету Санкт-Петербурзького університету у 1839-1855 рр., автора гімназійних підручників історії [44, с. 620].

Як відомо, М. Г Устрялов став провідником консервативної ідеологеми - тріади «офіційної народності»: «православ'я - самодержавство - народність» в Російській імперії. Протягом 1837-1841 рр. М. Г. Устрялов надрукував курс своїх лекцій «Русская история» (у п'яти томах) як навчальний посібник для студентів. У 1847 р. учений випустив до нього доповнення «Историческое обозрение царствования императора Николая I». Рукопис підручника проглядався і правився особисто імператором Миколою I. Крім підручника для студентів, М. Г. Устряловим були написані та надруковані один підручник для гімназій і один для реальних училищ. Навчальні підручники М.Г. Устрялова були офіційними і єдиними підручниками з історії, за якими здійснювалося навчання до початку 1860-х рр. Це були перші професійні праці, які репрезентували російському суспільству цілісний і послідовний виклад історичного минулого країни від найдавніших часів до середини XIX ст. Основою методики М. Г Устрялова було опрацьовування першоджерел. У своїх працях він проводив теоретичну і фактографічну розробку концепції російської історії, яка була узгоджена із державною ідеологією «офіційної народності», сформульованої міністром народної освіти С. С. Уваровим і стала основою політики у сфері освіти, літератури і гуманітарних наук Російської імперії того часу, а завдяки титулу придворного історіографа працям М. Г. Устрялова надавалося державне значення. Серед російських істориків М. Г Устрялов займав особливе місце. Домагаючись публікацій своїх підручників і наукових робіт М. Г. Устрялов часто переходив дорогу таким відомим вченим, як М. П. Погодін, С. М. Соловйов, М. І. Костомаров [43].

Протягом 1838-1854 рр. О.І. Ставровський завідував Музеем старожитностей Універсие- ту Св. Володимира [40]. Він поповнив Музей 898 археологічними знахідками, які мали наукову цінність, у 1839 р. започаткував археологічну бібліотеку Музею, яка стала добре знаною серед тих, хто займався археологічними розкопками у подальшому. За дорученням Тимчасової комісії для розгляду стародавніх аків, створеної у 1843 р. з метою об'єднань археологічних та археографічних завдань в одній установі та поширення пошукових робіт на територію всієї України, О. І. Ставровський здійснював археологічні та археографічні розвідки, розробив план археологічного дослідження Києва та Київської губернії, разом із професором М. Д. Іванишевим склав проект опису момументальних стародавніх пам'яток України [40, с. 79-80]. Він брав участь в описі архіву Князя Потьомкіна та бібліотеки Києво-Печерської Лаври [44, с. 620]. На жаль, результати археологічних досліджень О. І. Ставровського залишилися невідомими для широкого загалу, оскільки звіти про них, які були надані київському генерал-губернатору, не були надруковані; лише зроблені ним вилучення із архіву князя Потьомкіна були частково надруковані в «Русском архиве» у 1864 і 1865 рр. [44, с. 622]. О.І. Ставровського було обрано до складу наукових товариств: у 1843 р. він став членом Копенгагенського королівського товариства північних антикварів, у 1852 р. - членом Російського імператорського географічного товариства [44, с. 620].

В Університеті Св. Володимира О. І. Ставров- ський протягом 1836 - 1866 рр. викладав всесвітню історію, російську історію, статистику, грецьку мову. О. І. Ставровський також викладав історію в Київському інституті шляхетних дівчат у 18401852 рр. та у Київському кадетському корпусі у 1852-1857 рр. Саме за викладання історії в Київському кадетському корпусі О.І. Ставровський отримав ордени Св. Станіслава 2-го та 3-го ступенів і висловлення монаршого благовоління як подяку від імператора [44, с. 620].

Головною і майже єдиною працею О.І. Ставровського залишається його магістерська дисертації «Рассуждениее о значении средних веков в отношении к новейшему времени» [29], в якій автор виступив проти зайвого осуду та вихваляння епохи середньовіччя, які панували у XVIII і на початку XIX ст. [44, с. 621]. У біографічній замітці професор Фортинський подав побіжну оцінку творчості О. І. Ставровського [44, с. 619-622]. Зокрема, відзначив, що «в средних веках он [О.І. Ставровський - О.Т.] видит «цепь, связующую все историческое время в один целый организм в них скрывается начало наших предков и государств, начало государственных новейших устройств, основание организации церкви, как тела государствен- наго, зародыш искусств и наук в духе новейших времен» [44, с. 621]. Ф. Я. Фортинський зауважив, що «разъяснению более или менее обстоятельному постепеннаго развития всех этих начал и зародышей в течение средних веков и посвящена главная часть исследования Ставровскаго; при этом он обнаруживает достаточное для своего времени знакомство с историческою литературою Германии и Франции; с английскими историками он знаком только по переводам» [44, с. 622].

На початку ХХІ ст. Сергій Лиман проаналізував наукову спадщину та викладацьку діяльність О. І. Ставровського як історика-медієвіста, що дозволило з'ясувати особливості розвитку раннього етапу медієвістики в Університеті Св. Володимира та в українських землях Російської імперії [20]. Також дослідник розглянув зазначені аспекти у своїй монографії [17, с.180,184-185]. Саме ім'я професора кафедри всесвітньої історії О. І. Ставровського пов'язане із зародженням медієвістики в Університеті Св. Володимира, адже протягом тридцяти років він читав курси лекцій, присвячені середньовіччю та присвятив його вивченню свою магістерську дисертацію «Рассуждение о значении средних веков в отношении к новейшему времени» [29].

В історичній літературі склався досить суперечливий образ особистості історика та його науково-педагогічної діяльності під впливом критичних зауважень про рівень його загальної науково-педагогічної підготовки у спогадах М. І. Костомарова та В. Г Авсєєнка. Вважаємо доречним навести їхні думки. Так, Микола Іванович Костомаров у своїй автобіографії [15] пригадував той час, коли він працював в Університеті Св. Володимира із серпня 1846 р. по березень 1847 р. під час київського періоду (1844-1847) його життя, згадував викладачів, студентів, дав характеристику атмосфери університету в цілому [42, с. 99].

Споминав Микола Іванович і Олексія Івановича Ставровського: «Профессор всеобщей истории Ставровский был человек, обладавший большою памятью, но почти не знакомивший своих слушателей с современными способами обработки истории и критикой источников; в его преподавании, как замечали студенты, слышалось что-то семинарское» [15, с. 477].

Вихованець Університету Св. Володимира, кандидат-претендент на кафедру всесвітньої історії у 1863-1864 рр., згодом письменник, критик, публіцист, журналіст Василь Григорович Авсєєн- ко у своїх автобіографічних споминах «Школьные годы. Отрывки из воспоминаний. 1852-1863» [1] яскраво реконструює портрети професорів кафедри всесвітньої історії В. Я. Шульгіна та О. І. Ставровського, професора кафедри російської історії П. В. Павлова та пригадує особливі риси, які визначали університетське життя під час його навчання у 1859-1863 роках [41].

«Людина суха та холодна», - так охарактеризував В. Г Авсєєнка Олександр Васильович Рома- нович-Славатинський (1832-1910) [24, с. 580-583] - доктор державного права, ординарний професор кафедри державного права Університету Св. Володимира, який навчався на юридичному факультеті у 1850-1855 роках, відзначаючи, що В. Г Авсєєн- ко не користувався симпатією на факультеті [25, с. 186].

Про професора кафедри всесвітньої історії О. І. Ставровського В. Г. Авсєєнко спогадував: «Кафедру всеобщей истории разделял с Шульгиным профессор Александр Иванович Ставровский. Это был совершенный антипод Виталия Яковлевича и, как следует антиподу, очень его недолюбливал. Семинарист и потом воспитанник бывшего Главного педагогического института, он получил степень магистра всеобщей истории за диссертацию под заглавием: «О значении средних веков в рассуждении к новейшему времени». Говорят, покойный Грановский, когда хотел потешить своих друзей, извлекал из особого ящика эту удивительнейшую книжицу и прочитывал из нее избранные места. [...] Во все мое студенчество я не более трех раз посетил лекции Ставровского и очень затрудняюсь определить, как и что он читал. [...] не довольствуясь курсом всеобщей истории, Ставровский читал нам еще науку «теорию истории». [...] Я был на первой лекции [...]. От дальнейшего слушания «теории истории» я уклонился. Нужно, впрочем, заметить, что слушателями Ставровского могли быть лишь люди, не только не дорожащие временем, но и обладающие крепкими нервами» [1, с. 720].

В.Г Авсєєнко згадував: «... очень хорошо помню, что, оставшись по выходе В. Я. Шульгина единственным представителем всеобщей, а по выходе П. В. Павлова, также и русской истории в университете, А. И. Ставровский задавал для семестральных сочинений очень удивительные темы. [...] когда я раз в шутку сказал товарищам, будто Ставровский задал сочинение: «о пользе Европы» - никто не подумал, что я говорю в шутку» [1, с. 721].

«Так как я был рекомендован совету Шульгиным, то нерасположение Ставровского к последнему перенеслось и на меня, и я очень хорошо понимал, что на окончательных экзаменах он не будет ко мне снисходителен. Может быть им руководило и другое соображение, чисто практического свойства: он дослуживал срок и должен был баллотироваться на добавочное пятилетие. Если бы к тому времени явился кандидат на кафедру всеобщей истории, шансы быть избранным для него очень сократились бы; и напротив, при торжественном провале рекомендованного кандидата, факультет принужден был бы хлопотать об оставлении Ставровского на кафедре. По этим причинам я не сомневался, что мои экзамены по всеобщей и русской истории превратятся в некое состязание», - споминав В. Г Авсєєнко [1, с.721].

«С русской историей дело вышло круче. Я не был ни на одной лекции по этому предмету и решительно не знал, что из него делал Ставровский. Товарищи говорили, что он сильно напирает на археологию, что он сам производил какие-то раскопки под Киевом и даже поднес однажды бывшему генерал-губернатору Бибикову какой-то котелок с древностями, сохранявшийся с тех пор в университетском музее и называемый студентами «Бибиков- ским горшком». Все это мало меня успокаивало, тем более что русской историей я занимался гораздо меньше чем всеобщей, и уж в археологии вовсе не был силен. А на экзамене, точно на смех, попадается мне билет: «Культурное состояние Руси в удельном периоде». Ставровский как увидал, так и повеселел.... Ну пришлось и о Бибиковском горшке поговорить.... Ассистентом, на беду, был профессор русской словесности Селин, на благоволение которого я никак не мог рассчитывать. Поставили они мне вдвоем 3 (высший, кандидатский бал был 4). С помощью такой отметки из главного предмета со мной было бы совсем покончено, потому что не получивший кандидатской степени разумеется не мог бы выступить претендентом на кафедру, - но факультет взглянул на дело иначе, и пригласил Ставровского переправить отметку», - відзначав В.Г. Авсєєнко [1, c. 721-722].

«Тем, однако, еще не кончились мои состязания со Ставровским. В виду только что утвержденного нового устава, я предположил тотчас по окончании курса искать приват-доцентуры. Надо было подать pro venia legendi. Шульгин, продолжавший из своего уединения интересоваться университетскими делами, посоветовал мне, не затевая ничего нового, представить просто кандидатское сочинение, благо оно было напечатано. Я послушался, хоть работа эта казалась мне мало достойною. Она представляла, во всяком случае, двоякую выгоду - была готова, и притом относилась к эпохе, которою я наиболее занимался, следовательно, защита на диспуте представлялась мне делом обеспеченным», - згадував В. Г. Авсєєнко [1, c.722].

Одним із опонентів на диспуті був призначений професор Ставровський, який приготував близько сотні заперечень до праці В. Г. Авсєєн- ка, який у своїх спогадах детально описав цю подію [1, c.722]. Історію «кадрового конфлікту» у київській університетській медієвістиці першої половини 1860-х рр. - О. І. Ставровський проти В. Г. Авсєєнка досить детально оповів і С. І. Лиман [18].

«А в конце концов, более чем благополучный исход диспута ни к чему не привел. Я читал лекции всего один семестр. [...] Мне за мои лекции не назначили никакого вознаграждения, не признали их обязательными для студентов и отвели для них такой час, когда все стремятся обедать. Со всеми этими условиями я помирился бы, потому что аудитория моя все-таки была полна, но вопрос для меня заключался в том - каким же образом я буду держать магистерский экзамен при таком составе факультета? Очевидно судьба моя совершенно была в руках Ставровского. Ехать в другой университетский город мне не хотелось, да и ученая служба, при ближайшем знакомстве с местным профессорским персоналом, перестала мне нравиться - и я принял приглашение генерал-губернатора Анненкова разделить с Шульгиным труды по редакции «Киевлянина», - висновував В. Г. Авсє- єнко, який у 1864-1865 рр. був членом редакційної колегії газети [1, с.723].


Подобные документы

  • Дослідження періодизації всесвітньої історії. Еволюція первісного суспільства, основні віхи історії стародавнього світу, середніх віків. Історія країн Африки, Америки в новітні часи. Розвиток Росії і Європи в кінці ХVІІ ст. Міжнародні відносини в ХХ ст.

    книга [553,8 K], добавлен 18.04.2010

  • Життєвий шлях Володимира Винниченка. Рання проза Володимира Винниченка (1902-1907). Навчання та початок політичної діяльності. Винниченко - політик в боротьбі за вільну Україну. Життя та творчість за кордонами рідної України.

    реферат [33,8 K], добавлен 06.03.2007

  • Язичницька Русь до хрещення. Як Володимир став єдиновладним правителем Русі. Перші роки правління Володимира. Володимир і Русь після водохрещення. Внутрішня та зовнішня політика Володимира Святого. Значення особи Володимира в історії держави Російської.

    курсовая работа [44,4 K], добавлен 20.11.2008

  • Дослідження з історії України XIX ст. Ястребова Ф.О. Праці А.Ю. Кримського з історії та культури арабських країн. Українське наукове товариство у Києві. Роль друкарства у розвитку історії у XVI-XVII ст., Києво-Могилянська академія - осередок їх розвитку.

    контрольная работа [36,7 K], добавлен 29.01.2014

  • Проблеми історії України та Росії в науковій спадщині Ф. Прокоповича. Історичні погляди В.Г. Бєлінського, його концепція історії України. Наукова діяльність Преснякова, Безтужева-Рюміна. Роль М.С. Грушевського і В.Б. Антоновича в розробці історії України.

    учебное пособие [274,2 K], добавлен 28.04.2015

  • Аналіз зародження, тенденцій розвитку та значення Школи Анналів в історіографії Франції. Особливості періоду домінування анналівської традиції історіописання. Вивчення причин зміни парадигми історіописання: від історії тотальної до "історії в скалках".

    курсовая работа [69,8 K], добавлен 05.06.2010

  • Розгляд реформ у різних сферах життя за часів правління князя Володимира Великого. Боротьба Володимира Великого за Київський престол. Вплив релігійної реформи князя Володимира на розвиток Київської Русі. Напрямки зовнішньої політики в часи Володимира.

    презентация [2,1 M], добавлен 18.04.2019

  • Перебазування Кременецького (Волинського) ліцею до Київа, перехід на російську мову викладання. Закладення у Київі Університету Св. Володимира. Філософський та юридичний факультети. Конкурс на створення проекту будинку. Зовнішнє оформлення будинку.

    презентация [4,5 M], добавлен 18.05.2014

  • Розгляд та аналіз питання історії взаємин Русі з візантійським Херсоном-Корсунем. Виявлення символотворчої ролі цього міста у справі навернення на християнство київського князя Володимира й організації церковно-культурного життя в тогочасному Києві.

    статья [43,6 K], добавлен 18.08.2017

  • Розгляд історії автобіографічного рукопису доктора Володимира Горбового та виданої за матеріалами автобіографічного рукопису книги спогадів "Погода совісті". Наявність в рецензії Б. Зілинського його некомпетентності та умисного наклепу на книгу спогадів.

    статья [22,4 K], добавлен 22.02.2018

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.