До історії приватного життя української людності ранньомодерної доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК (477)

ДО ІСТОРІЇ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ РАННЬОМОДЕРНОЇ ДОБИ

Ірина Ворончук доктор історичних наук, доцент, завідувач відділу історичних пам'яток НДІУ

приватний життя український людність

Життя будь-якої людини має інтимно-особистіший характер, проте саме існування сфери приватного за середньовіччя і ранньомодерної доби ставиться під сумнів, викликаючи гострі дискусії серед істориків. Однією з причин недостатнього висвітлення приватної сфери є складність самої дослідницької проблеми, адже йдеться не про абстрактних людей, а цілком конкретних осіб з їх характером і вдачею, уявленнями про добро і зло, особистими симпатіями та антипатіями, обумовленими вихованням, власним індивідуальним досвідом, внутрішньою культурою, оточенням тощо. Крім того, ці люди жили й діяли понад 400-500 років тому, тож сьогоднішнім дослідникам, людям зовсім іншої культури, виховання й світогляду, доволі складно сприйняти, тим більше зрозуміти тогочасний духовний та інтелектуально-культурний простір, що формував систему моральних понять і вчинків. Проблемам особистого життя присвячена чимала кількість західноєвропейської літератури, попри це дослідники констатують: історія приватного життя ще не написана [3, с. 239].

З огляду на різні об'єктивні й суб'єктивні причини дослідження приватного життя української людності XVI-XVII ст., започатковане наприкінці XIX ст. працями таких видатних істориків, як Орест Левицький [13, 14, 15, 16], Михайло Владимирський-Буданов [20, 21], Александр Яблоновський [26], було надовго перерване, а людина як головний предмет історії загубилась серед таких абстрактних понять, як класи і маси.

Ми дуже мало або й загалом нічого не знаємо про приватне життя, родинні стосунки не лише пересічних людей, а й широковідомих історичних осіб, які уславили Україну в світі. В той же час детально знаємо про їхні військові перемоги і невдачі, політичні здобутки і прорахунки, однак не уявляємо, якими вони були у щоденному сімейному побуті, в колі рідних і близьких, на яких засадах будували внутрішні родинні стосунки, якими мотиваціями керувались, обираючи подружню пару, в який спосіб виявляли природні людські почуття, кого і за що любили, шанували або ж ненавиділи [11, с. 56-60]. Разом з тим без висвітлення приватного життя історія, за виразом одного із засновників антропологічного підходу в історії Марка Блока, набирає вигляду «мертвої історії», історії без індивідів, в той час як «предметом історії є людина. Скажемо точніше - люди» [2, с. 17]. Отже, тут на сьогодні маємо безліч відкритих питань, головною перешкодою з'ясування яких є нерозробленість джерельної бази, адже без джерел немає історії. Для спостереження стереотипів людської поведінки в приватному житті джерело має відповідати щонайменше двом важливим умовам: по-перше, мати документальний, а по-друге - масовий характер.

Про існування такого джерела ще наприкінці XIX - на початку XX ст. зазначали видатні українські джерелознавці, в працях яких ідеться про значний масив актових документів судово-адміністративних установ, що діяли в українських землях протягом XIV-XIX ст. Видатний український архівіст Віктор Романовський, який упродовж десятиліття обіймав посаду завідувача Київського центрального архіву давніх актів, писав: «Змістом своїм акти охоплюють усі сторони життя Правобережжя і творять собою найцінніші джерела для пізнання історичного процесу життя українського народу за старі віки» [19, с. 86]. З великим оптимізмом оцінювали інформаційний потенціал даного джерела Михайло Владимирський-Буданов та Орест Левицький, називаючи актові книги «дорогоцінними пам'ятками минувшого життя» та «невичерпним джерелом» для всебічного вивчення краю [6, с. 3; 17, с. 56].

Важливою особливістю ґродських і земських судів було те, що разом із судовими вони виконували функції нотаріальних установ, тобто санкціонували юридичний статус документів приватного характеру [23, с. 24]. У зв'язку з цим до них вносились документи (акти купівлі/продажу нерухомості, розподілу майна, дарчі надання, шлюбні контракти, вінові записи, тестаменти, скарги тощо), що відбивають різноманітні соціальні практики та вчинки конкретних людей, поведінку яких ми можемо спостерігати в буденних родинних контактах і стосунках, зокрема у взаєминах з батьками, братами і сестрами, дядьками, шваграми, дітьми тощо [12, с. 17-31]. Одним із найважливіших аспектів приватного життя був шлюб, який називали святим («стадло свштоє малжєнскоє») і розглядали як моральну норму, тоді як життя поза шлюбом вважалось відхиленням від неї [9, с. 32-33; 12, с. 17]. Серед перших дослідників історії родини та приватного життя української людності ранньомодерної доби був Левицький, завдяки якому утвердилась думка, що начебто в українському шляхетському соціумі XVI-XVII ст. жінка користувалася широкою свободою, практично не поступаючись повнотою своїх прав чоловікам [10, с. 162]. Проте багаторічне вивчення актового матеріалу змушує переглянути деякі висновки поважного вченого. Обґрунтовуючи концепцію про незалежну позицію української жінки, Левицький посилався на норми литовських Статутів, які, по-перше, забороняли віддавати дівчат/удів заміж силоміць, а по-друге, забезпечували їхнє матеріальне становище, що, на його переконання, й було головною економічною підставою 'їхньої незалежності [16 , с. 6].

Аби пересвідчитись у правомірності цих висновків, звернімось також до статутових положень. Справді, 15 артикул IV розділу Статуту 1529 р., який проголошував «княгинь, паний вдов и девок не мають ни за кого кгвалтом давати, кром их воли», та 31 артикул III розділу Статуту 1566 р., передбачаючи можливість для жінок «за кого хотя, за того волно поити», справляють враження, нібито жінкам і справді надавалося право вільного волевиявлення при виборі шлюбного партнера [21, с. 91; 22, с. 86]. Проте уважніше прочитання законодавчих норм розкриває помилковість цього погляду, оскільки іншими артикулами проголошене начебто право жінок на свободу волевиявлення при взятті шлюбу не просто заперечувалось, а абсолютно виключалося під загрозою втрати ними посагу та успадкування «материзни», тобто спадщини по матері. Зокрема, 10 артикул IV розділу Статуту 1529 р. та аналогічного змісту 7 артикул V розділу Статуту 1566 р. суворо попереджали, що в разі порушення батьківської волі дівчиною «таковая отпадываеть от посагу и отъ именья отчизного и материс- того, а естли бы одна была у отца, тогды отчызна на близких спадываеть мимо таковую девку» [21, с. 89; 22, с. 128]. Ще більше обмежували можливість жіночого волевиявлення 11 артикул IV розділу Статуту 1529 р. та 8 артикул V розділу Статуту 1566 р., які встановлювали залежність дівчат-сиріт у питаннях шлюбу від найближчих родичів - братів і дядьків. Причому обмежувались права не лише недорослих дівчат, а й повнолітніх. Навіть при умові, коли б дівчина і «мела лета свои, а братья або стриеве ее, задерживаючи ее, не хотели бы замужъ выдати, тогды однакожъ своволне не ма- еть ни за кого ити». В такому разі дівчині дозволялось через своїх родичів лише звернутись до судової інстанції: «дати знати до вряду черезъ кровных ведомость», а вже «вряд ей маеть дозволити замуж пойти» [21, с. 58; 22, с. 107-108].

Крім того, Статут 1566 р. під загрозою втрати права на нерухомість застерігав також і проти шлюбу з представниками «простого стану человека не шляхтича», бо в такому разі жінка- шляхтянка назавжди втрачала право на нерухомість, отримуючи лише половину її вартості у грошовому еквіваленті [22, с. 109]. Отже, законодавство, визнаючи волю батьків щодо заміжжя дочок незаперечною, зводило нанівець проголошене ним же право жінок на волевиявлення при взятті шлюбу, оскільки це право було обставлене стількома заборонами й перешкодами, що практично реалізувати його без втрат і шкоди для самої жінки було неможливо. Тож уже на рівні законодавства проголошене право жіночого волевиявлення при взятті шлюбу перетворювалось на абсолютно позірну декларацію. В той же час щодо синів законодавство у цих питаннях не робить жодних застережень. Це свідчить, що вже на рівні державного законодавства були закладені умови тендерної ієрархі- зації українського соціуму.

Проте для адекватного розуміння тогочасних реалій недостатньо проаналізувати законодавчі норми, потрібно придивитись, наскільки певні правові постулати втілювались у повсякденних реальних практиках. Тож звернімось до документальних матеріалів, які зафіксували тогочасні соціальні практики та різноманітні прояви людських стосунків.

Аргументуючи думку про свободу волевиявлення жінок при взятті шлюбу посиланням на документальний матеріал, Левицький наводить визнання Ганни Монтовтівни Литовський рід Монтовтів осів на Волині на по-чатку XVI ст., одержавши 1508 р. від польського короля і великого литовського князя Зиґмун- та I пожалування на маєток Млинів з волостю в Луцькому повіті. В нарисі «Ганна Монтовт», на-писаному значно раніше, О. Левицький інтерпре-тує події її життя та заміжжя абсолютно з іншого погляду, ніж у монографії «Черты семейного быта в Юго-Западной Руси в XVI-XVII вв.». У нарисі, зображуючи Ганну не суб'єктом власних інтенцій, а об'єктом чоловічої волі та амбіцій, дослідник показує повну безправність жінки та понівечення її долі [15, с. 94-161]., яка 1564 р. у луцькому ґродському суді визнала, що самостійно прийняла рішення про взяття шлюбу з князем Василем Солтановичем Сокольським. На підставі цього та низки інших аналогічних документів дослідник і зробив висновок, що «добрая воля» і згода нареченої визнавались суттєвою умовою при укладенні шлюбу. Більше того, він вважав, що у другій половині XVI ст. перемога принципу свободи волевиявлення молодих знайшла підтвердження не лише у масовій свідомості, а й у соціальній практиці [16, с. 14-15].

Проте джерельний матеріал не завжди є «вікном, розчиненим у минуле», іноді джерело може стати небезпечною пасткою для дослідника: некритичне ставлення до нього може спричинитись до неадекватних помилкових уявлень. У випадку з Ганною Монтовтівною Левицький зовсім не звернув уваги на визнання її батька Яна Якубовича Монтовта, що міститься в цьому ж документі й розкриває справжній зміст і тогочасні практики укладання шлюбів. А тим часом Ян Монтовт визнав перед судовим урядом, що «змовил» свою дочку за князя В. Сокольського [24, ф. 25, оп. 1, спр. 6, арк. 228]. Нам пощастило знайти ще два дуже важливих документи: перший - це скарга Ганни Монтовтівни на приятеля її першого покійного чоловіка - Єсифа Немирича, який намагався силою одружити її зі своїм родичем Іваном Олізаровичем [24, ф. 25, оп. 1, спр. 6, арк. 228 зв.-229]. При цьому Немирич діяв настільки брутально, що Ганна ледве врятувалась від небажаного заміжжя втечею, покинувши не лише речі, а й гербову печатку. Ще яскравіше розкриває реальну шлюбну практику скарга Івана Олізаровича королю на князя Василя Сокольського, який нібито відібрав у нього дружину Ганну Монтовтівну [24, ф. 25, оп. 1, спр. 6, арк. 261]. Отже, засвідчення батьком так званого «волевиявлення» дочки було викликане не стільки турботою Яна Монтовта про її справжню волю, скільки бажанням убезпечити себе від можливих претензій з боку доволі владної особи, якою був Немирич, та його свояка. Суперництво ж двох чоловіків за Ганну пояснюється не їхніми емоційними почуттями до неї, а матеріальними розрахунками, оскільки Ганна була багатою спадкоємицею значної земельної нерухомості свого батька. Врешті, саме про це свідчить мирова угода, за якою Іван Олізарович за 1200 кіп грошей переуступив князю «свої права» на одруження з Ганною. Подальша доля Ганни Монтовтівни виявилась трагічною. Після смерті третього чоловіка Казимира Ледницького вона була силоміць таки видана заміж за Павла Згличинського, який протягом 14 років жорстоко знущався над нею: бив, внаслідок чого скалічив і тримав в домашньому ув'язненні [1, с. 469-471].

Примусовий характер її останнього шлюбу розкривається зовсім випадково у скарзі молодого подружжя - Костянтина Єло Малинського і князівни Марії Андріївни Масальської. У 1573 р. старший брат Марії по матері, володимирський підкоморій Олександр Богданович Семашко, намагаючись примусити її передати йому успадковані нею родові маєтки князів Масальських, ув'язнив сестру в маєтку Бужани, погрожуючи в разі відмови видати її заміж за людину простого стану [1, с. 247-250]. Князівна змушена була уступити братові, побоюючись повторити драматичну долю Ганни Монтовтівни. Проте після звільнення з ув'язнення, перебуваючи вже під захистом свого чоловіка, Марія звернулась до судового уряду зі скаргою, де й згадала добре відому їй ситуацію з Ганною Монтовтівною, яку саме СемашкоО. Семашко на цей час був одружений з князів-ною Барбарою Олександрівною Порицькою, яка у першому шлюбі була другою дружиною батька Ганни Монтовтівни - Яна Монтовта, отже, мачу-хою Ганни. видав силоміць заміж за власного машталіра (візника) Павла Згличинського [24, ф. 28, оп. 1, спр. 7а, арк. 239-240; 1, с. 247-250]. Як бачимо, у складних перипетіях своєї долі Ганна неодноразово виступає не як суб'єкт зі своєю власною волею та бажаннями, а лише як об'єкт, який залежить і потерпає від чужої чоловічої волі.

Одночасно звернімо увагу на ситуацію, в якій опинилась сама Марія Андріївна Масальська. Вона, князівна за народженням (тож за соціальним статусом стоїть вище за свого брата) і вже заміжня жінка, яка має в особі свого чоловіка опікуна й оборонця, серйозно побоюється братових погроз розладнати її шлюб і силоміць видати заміж за іншого та ще й при живому чоловікові. Тож у реальному житті вважалося нормальним, коли долю жінок вирішували всупереч їхній волі та бажанням.

Таким чином, статутові приписи щодо заборони примусового видання дівчат/жінок заміж для них самих у реальному житті не мали жодного значення чи впливу на зміни у правовому становищі та можливість справжнього волевиявлення при укладенні шлюбу. Все це свідчить про панування в тогочасному українському соціумі жорстких патріархальних стосунків і домінантну владу глави родини.

Дівчат видавали заміж батьки, які й не думали питати 13-15-річних дочок про їхні почуття та згоду. Як правило, за шлюбами стояли матеріальні розрахунки та соціальні амбіції батьків [9, с. 38-40; 10, с. 167-171]. Шлюбні угоди укладалися заздалегідь, коли діти були зовсім маленькими. Інколи вони нічим не закінчувались, бо за цей час знаходились нові вигідніші партії. Так, наприклад, 5 жовтня 1563 р. Януш Прокопович Угриновський скаржився на Ілляша Несвіцького, який уклав шлюбну угоду ще з його батьком, а після його смерті з ним самим про видання за нього дочки Богдани, проте в день весілля відмовив йому. 23 вересня 1576 р. до маєтку Ждана Гнівошовича Бронницького з'їхалося багато гостей, які разом з його дочкою Марією, «до шлюбу въбраною», прочекали цілий день, але так і не дочекались «нареченого» Павла Углика Соколинського, який рік тому змовив її заміж. Звернімо увагу ще на такий нюанс. Одним із найважливіших принципів жіночого виховання було повне підкорення жінки главі родини, спочатку батькові, в подальшому - чоловікові. Вихваляючи під час весільної церемонії «cnot wszelakich grono» нареченої, князівни Олени Вишневецької, її опікун Якуб Собєський найбільше підносить такі притаманні їй риси, як «рокога уposluszenstwo» [25, sygn. № 1881/ IV, s. 291].

Вінові записи пересвідчують, що більшість чоловіків цінували своїх дружин саме за ці риси - послушність і поступливість. Так, записуючи віно своїй дружині Ганні Богданівні Костюшковичивні Хоболтовській, Іван Романович Сенюта вихваляє її покірність: «заховываючися против мене шко малженка своего поволне, держачи мнЪ веру, правду подле приказаня Божего и милуючи мене верне и правдиве» [24, ф. 27, оп. 1, спр. 3, арк. 184-185; 7, с. 150-151]. Ця термінологія: «поволност», «послушенство», тобто покірність і послушність, часто вживається в дарчих записах самих жінок, які, «показуючи тое поволности своее», обдаровують своїх чоловіків власною маєтністю. Покірність жінок розглядається чоловіками не лише як одна з найважливіших чеснот дружини і вияв її «милості», а як Божий дар.

Документальний матеріал переконує, що з точки зору сімейних стосунків переважала модель родини з сильною авторитарною батьківською владою не лише над дочками, а над усіма членами родини, а в першу чергу - над дружиною. Від народження до заміжжя дівчина перебувала в абсолютній владі своїх батьків. Виходячи заміж, дівчина не звільнялася з підлеглого стану, вона лише переходила з-під батьківської влади під владу чоловіка, оскільки батьки, віддаючи дочку заміж, передавали чоловікові одночасно і свою владу над нею. Так, Якуб Собєський, передаючи від імені батька князівну Олену Вишневецьку її чоловікові Станіславові Варшицькому, одночасно передає йому і батьківську владу над нею.

Якщо повне підпорядкування жінки чоловікові було прийняте у високоосвіченому, по-європейськи вихованому князівському колі, то ще більш підлеглим було становище жінки у менш освіченому і вихованому середовищі середньої та убогої шляхти, де патріархальні консервативні традиції трималися значно довше. Маємо констатувати, що в XVI-XVII ст. у шляхетському соціумі Волині пануючою була шлюбна модель з характерною для традиційного суспільства домінантною позицією чоловіка й повному підпорядкуванні жінки чоловікові, що дуже добре ілюструє поширений імператив: «каждыи муж єсть старшая голова жоне своеи» [24, ф. 28, оп. 1, спр. 7, арк. 19-20], який настільки увійшов у свідомість тогочасного шляхетського середовища, що пропагувався навіть у поетичних творах. Український польськомовний поет XVII ст. Данило Братковський у вірші з назвою «Co iest bialoglowa» відповідає: «m^z (mowi^) glowa coz pod glow^ zona» [4, с. 332]. І це не було лише пустопорожньою фразою. У тогочасному повсякденні чоловіки не тільки відчували, а й реально виявляли власну зверхність над жінками. Так, коли у 1607 р. луцька зем'янка Настася Боговитинівна Шумбарська подала скаргу на свого чоловіка Федора Вільгорського, який протягом тривалого часу не вносив до актів запис на позичену в неї суму 10 тисяч золотих, то він вимагав звільнення від позову на тій підставі, що дружина «оного не може сама яко мужа и опекуна своего позивати» [24, ф. 26, оп. 1, спр. 16, арк. 222 зв.].

Останнім часом поширеною стає думка, що партнерські і в той же час емоційно насичені стосунки складались у тих матримоніальних союзах, де подружжя було близьким за віком та соціальним станом, а дружина приносила в родину достатньо значний посаг і могла спертися на підтримку рідних. Цей європейський досвід часто без перевірки переноситься на український соціум, оскільки виглядає доволі привабливим. Проте багаторічний досвід вивчення актових документальних матеріалів доводить, що жоден із цих параметрів не забезпечував емоційних стосунків між подружжям або владної позиції заміжньої жінки. Від брутальної вдачі чоловіка жінку не врятовували ні значний за розміром посаг, яким він, як правило, розпоряджався, ні впливовість та аристократичне походження її родини. Не можна також погодитись із висловленою в літературі думкою, що за середньовіччя прагнення матеріальних статків, жага соціального престижу, покладання надії на майбутніх дітей були не менш важливими емоціями, ніж сексуальна пристрасть. Адже вже сама шлюбна мотивація психологічно налаштовує людину на певні сподівання і очікування, а отже, і на певний стереотип шлюбної поведінки з метою їх досягнення. Якщо шлюб укладався чоловіком з метою реалізації матеріальних амбіцій, то саме цього він чекав від шлюбу. Здійснення цих очікувань значною мірою залежало від поступливості дружини. Добре, якщо дружина виявляла слухняність, корилася чоловікові й, повністю виконуючи його волю, передавала в його розпорядження усе своє майно. Реально зафіксована в актових документах практика засвідчує, що в більшості випадків саме так і було. Не встиг чоловік записати дружині віно, як вона в цей же день перезаписувала це саме віно на його користь, нерідко зрікаючись з нього не лише від свого, а й від імені майбутніх дітей [11, с. 180-183] (див. док. № 1). Так, 18 червня 1567 р. Матрона Семенівна Іваницька внесла до володимирського ґродського суду даровизну: «... имєнє моє Иванчичи всє з домом малжонку моєму єго млсти пану Лаврину Иваницкому даю, дарую и симъ листомъ моимъ записую вєчнє и навєки нєпорушно ... ничого на сєбє, на дєти, потомки, близкиє и крєвньїє мои нє зоста- вуючи и от нихъ то штдалиючи» [7, с. 4951]. 17 січня 1577 р. князівна Катерина Василівна Ружинська записала чоловікові Василю Яковицькому всю частину свого спадщинного маєтку в Ружині: «сама доброволнє и з добрым розмыслом своим ... всю част имєнш моєго штчизного в Ружине ... даю, дарую и сим листом моим на вєчност записую, штдалшючи шт дєтєи моих, которьє єстлибьх з ним мєла» [7, с. 175]. При цьому вираз «не будучи ни шт кого ничим примушона ани намовєна, шдно сама доброволнє», як правило, вносився якраз на вимогу чоловіка, який побоювався претензій з боку родичів дружини, бо в разі її смерті, не маючи юридично зафіксованої «даровизни», мав повернути внесення жінки її батькам або родичам. Як такі записи в повному розумінні слова «вибивалися», добре ілюструє заява до судового уряду княгині Ганни Путятянки. У разі, коли жінка не корилась чоловікові й намагалася відстояти свої права, її чекало брутальне ставлення аж до побиття, інколи зі смертельними наслідками, справжнє ув'язнення або інші жорстокі тортури(«мордерства»), як, наприклад, сталося з князівною Марією Збаразькою та було з багатьма іншими, зокрема і з княгинею Ганною Путятянкою (див. док. № 5). Більше того, навіть коли жінка поводилась дуже слухняно й завжди корилася чоловікові, незважаючи на постійну фізичну наругу і приниження ним її гідності, навіть і тоді чоловіки дозволяли собі брутально і жорстоко виміщати саме на жінках власні психологічні страхи, життєві негаразди і неприємності (див. док. № 6). Цей документ дуже важливий з погляду його авторства, адже це не скарга дружини Яна Монтовта, Олени Андріївни Мацківни, яку можна було б запідозрити в наклепі з бажанням заподіяти неприємності чоловікові. Ні, це запізніле розкаяння самого чоловіка про його справжнє жорстоке ставлення до покійної дружини, яка прощала йому пияцтво і знущання над собою: «шна ку мне такъ сш заховала шко на поцтивую пнюю з народу зацного пристоить, не беручи того перед себе, ижеъ ш противъко неи такъ се не заховал, шко на станъ еи пристоит, але-мъ еи колъко разовъ безвинне с пьшнства своего ш чолом мало не приправилъ, што шна такъ и всЬ безвинные бытьш мнЬ шко цнотливаш, вернаш а поволнаш малжонка штпустила» (див. док. № 6).

Підсумовуючи, зазначимо, що українське законодавство XVI-XVII ст., яке базувалось на гендерних нормах, гендерних стереотипах і гендерних ідентичностях, не забезпечувало рівності прав і можливостей для різних статей. Навпаки, норми литовських Статутів закладали умови для конструювання гендерної асиметрії, яка призводила до дискримінації жіночої статі й домінування іншої - чоловічої.

У свою чергу держава, освячуючи законодавчі норми, автоматично освячувала і гендерну нерівність в масштабах цілого українського соціуму, встановлюючи ієрархізацію суспільства за статевою ознакою та підпорядковуючи жінок владі чоловіків. На підставі цих законодавчих норм родина виступала як найперший і найважливіший інститут негативного гендерного досвіду, що на рівні повсякденних соціальних практик закріплював нерівний розподіл як матеріальних благ, так і владних статусів між чоловіками і жінками.

На підтвердження авторських спостережень і висновків пропонуємо декілька актових документів. Акти підготовлено за «Правилами» видання пам'яток, писаних староукраїнською мовою, і подано за хронологічним принципом.

Документи № 1 1561 р., липня 20. Луцьк [1561 р., липня 17]. - Дарчий запис Тетяни Григорівни Привередовської другому чоловікові Івану Петровичу Калусов- ському на власне майно, віно від першого чоловіка Гнівоша Гурка та рухомі речі, віддаляючи від дару усіх рідних і близьких Того ж мсца июли К [20] дна

Казано записати.

В небышности пна Бориса Ивановича, подстаростего луцкого, на месшцы его Василем Дешковскии, писаръ замку Луцкого.

Пришедчи и постановившисА передо мною шбличне в замку Луцком, земинка с повЬту Володимерского пни Ташшна Григоревна Літери «на» виправлено з літер «аА». ПривередовскогоИвановаА КалусовскаА сама шповедала и вызнала, иж деи:

«Са дознавши и маючи ку соб"Ь шт своєг[о] милог[о] малжонка пна Ивана Петровиче Калусовского великое добродеиство а Учтивое заховане в малженстве нашом, которое шн, мешкаючи со мною, ку мне, малжонце своей, заховал и шказал. А иж, деи, теж малжо- нок мои пан Иван з особливое ласки а млсти своее, маючи по мне, жоне своеи, внесене моє готовых пнзеи семдесит коп грошеи, што-м а шт первшог[о] мужа своего небожчика Гневоша Гуръковича вено шписаноє мела, а к тому злото, сребро, перла, шаты, кони, быдло и иншие рухомые речи, што-м колвек шт первшог[о] мужа моего небожчика Гневоша Гурковича вено шписаноє мела, и в дом пна Ивана Калусовског[о] съ собою внесла, записал мне, шко жоне своеи, на третеи части имени своего никоторую суму пнзеи. А так, деи, ш, Уваживши собе шное великое добродеиство и ласкавую пришзнь малжонка моего, которую ку его млсти, шко малжонку моему, [маю], даю, дарую и записую малжонку своему пану Ивану Калусовскому тепере за живота своего а по животе моем, шко тую суму пнзеи семдесит коп грошеи вено, шписаноє шт первшог[о] мужа своего Гневоша Гуръка, которую, деи, малжо- нок мои пан Иван, своим влостным накладом дошедчи, до рук своих взил и того, деи, со мною вживалъ, // так, деи, всю маетност и внесене мое: золото, сребро, перла, шаты, кони, быдло, плате белое и иншие вси рухомые, што, деи, колвек шт первшог[о] мужа своег[о] Гурка и сама своее влостнос- ти мела и в домъ пна Иванов съ собою внесла, шт мала до велика, ничог[о] насебе и на вси кревные и близъкие мои не шставуючи, на вечност, на што, деи, и лист свои записныи под печатю людеи зацных и под печатю моею Літеру «м» правлено. малжонку своему пану Ивану Калусовскому даю, в котором, деи, листе моемъ ширеи а достаточнеи ест доложоно».

Которыи лист с печатми тут же передо мною был положон и, положивши лист свои, пану Ивану Калусовскому на то даныи, просила за то, абы-х а так шповедане и вызнане, шко и лист ее записныи до книг зам^ковых записати велелъ.

А так, кгдыж есми шчевистог[о] а до- броволного шповедани и сознани пнеи Татшны Калусовское выслухал и тот лист записныи, вычетши слово шт слова, до книгъ замковых записати казалъ. Которыи же так са в собъ маеть:

«Z, Татшна Григоръевна Приве- редовского ИвановаА КалусовскаА, вызнаваю и швне чиню сим моимъ листом кождому, кому будет потреба тог[о] видати або, чтучи его, слышати, иж не жаднои намовы, ани примушенА, шдно сама по своеи доброи воли, дознавши и маючи ку собе шт своег[о] милог[о] малжонка пна Ивана Петровича Ка- лусовского великое добродеиство а Учтивое заховане в малжонстве ншимъ, которое шн, мешкаючи со мною, кУ мне, малжонце своеи, заховывалъ и штказал. А иж теж малжонок мои пан Иван з особливое ласки а млсти своее, маючи по мне, жоне своеи, внесене мое готовых пнзеи семдесит коп грошеи, што-м А шт первшог[о] мужа своег[о] небожчика Гневоша Гуръковича [в]ена шписаного мела, а ку тому золото, сребро, перла, быдло и иншие рухомые речи, што колвек шт первшого мужа своег[о] Гневоша Гурковича мела влостности, и в дом пна Ивана Калусовского съ собою внесла, записал мне, шко жоне своем, на- противку тог[о] всего внесенА моєг[о] по животе своемъ на третем части имени своєг[о] никоторую суму пнзем.

А так ш, Уваживши собе шноє велмкоє добродемство и лист а ласкавую пришзнь малжонка моєг[о] пна Ивана Петровича Калусовского, з млсти моее малженскоє, которую тэж5 ку его млсти, шко малжонку моєму, мам, даю, дарую и записую малжонку моєму пану Ивану Калусовскому тепере за живота моего и по животе своемъ, шко тую суму пнзем семдесит кой грошем вено, шписаноє шт первшого мужа своего Гневоша Гурка, которую малжонок мом пан Иван, своим властнымъ // накладом^ дошедчи, до рук своих взил и тог[о] со мною сполечне вживал, так и всю маетност, внесене моє: золото, сребро, перла, шаты, кони, быдло, плате белое и иншие рухомые речи, што-м колвек шт первшог[о] мужа своег[о] и сама своее влостности мела и в дом пна Иванов зъ собою внесла, шт мала и до велика, ничог[о] на себе и на вси кревные и близъкие мои не шставуючи, на вечност. До которое маетности моее матка, брати, сестры и кревные мои ничого не мели и тепере метм мает (!), тое вено, шт первшог[о] мужа моего мне даное, и все внесене и маетност мою: золото, сребро, перла, шаты, кони, быдло, плате и иншие речи, што колве з собою внесла, малжонок мом пан Иван Петрович Калусовским к рукам своим держатм по животе моемъ и тог[о] вживати шко влостности своее на вечные чсы и волен то будет штдатм, прода- тм, дароватм и записатм або где колве шбернут, шк самъ налепем розумеючи, шк властное свое.

А брати, сестры, кревным и нихто зъ близких моих того вена, внесенА и всее маетности моее на малжонку моем пане Иване Петровичу Калусовском никоторымъ правомъ, ани близкостю помскиватм, ани ег[о] ш то ку шкому праву притегатм и ничог[о] к тому мети и мовитм не мают. А естли бы брати, сестры, кревные або хто На літері «т» чорнильна пляма. з близких моих ш вено, внесене и всю тую маетност мою, которую а в дом малжонка моєг[о] пна Ивана Калусовского з собою внесла и ему сим листом моим записала, мели са пну Ивану по животе моем Упоминатм и тог[о] на нем, шким колвек шбычаем помскиватм або шкие листы собе ку помочм в правех на то шказыватм, тогды тот, с тых близких моих, и каждым, хто бы са на то взорвалъ або его ш то На літері «о» чорнильна пляма. ру- шатм мел, мает заплатитм заруки его кролевское млсти питсот копъ гршем, а на врид володммерским триста коп грошем, а малжонку моему пану Ивану Калусовскому другую триста коп грошем.

А тые листы и записы, естли бы са которым шт кого кревных и близких моих на тое вено, внесене и маетност мою именем моим против малжонка моєг[о] пна Ивана на шком праве або где колве на иншом местцУ показыватм мели, хотечи в том малжонку моему шкую переказу вделат або ег[о] шт тог[о] штдалитм, таковые листы и записы на ммА мое, шт кревных и близких моих показываны, на кождом праве и на всих местцох никоторое моцы и владностм метм и пну Ивану, малжонку моему, ни в чом шкодитм не ма[ю]ть.

А, заплативши верху писаные заруки, предсА тые вси речи, вено и маєтност мош ведле сего запису моєг[о] при мал- жонку моемъ пну Ивану Калусовском вечне зостати, а сесь теж запис мои на каждомъ праве и на всих местцах в зу- полнои моцы захован быти мает.

Которую доброволную волю мою и тот запис свои сама шбличне на вриде луцкомъ и володимеръском сознала и шповедала и до книг замковых записати дала.

А при томъ были и того добре в Адоми ихъ млст пан Гаврило Бокеи, судш повету Луцкого, пан Богдан Костюшкович Хоболтовскии, пан Мцко Иванович Русин а брати мои пан Михаило а пан Василеи Григоревичи Привередовские.

И просила есми ег[о] млсти пна Гаврила Бокеи, суди повету Луцкого, и верху писанных панов ш приложене печатеи.

Их млст за прозбою моею то вчинили и печати свои приложили к сему моему листу. А на твердост того и свою есми печат приложила к сему листу моему, которыА дава-м малжонку моему пану Ивану Петровичу Калусовскому.

Писан в Луцку, лета Божего нароженА тисеча питсот шестдесит первог[о], мсца июли семог[о]надцать дни».

И по вычтеню, кды вжо шныи лист записныи, сознане и шповедане ее до книг замковых было записано, просила за то, абы и выпис с книг малжонку ее пану Ивану Калусовскому на то был дан.

За прошенемъ ее пану Ивану Ка- лусовскому дал и выписъ с книгъ подъ печатю моею.

ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 3, арк. 161 зв.-163. № 2

1563 р., жовтня 5. Луцьк. - Скарга Януша Прокоповича Угриновськогона Ілляша Несвіцького, який уклав шлюбну угоду спершу з його батьком, а потім з ним щодо видання за нього своєї дочки Богдани, проте, коли прийшов час весілля, відмовився видати за нього дочку

Того ж мсца шктера е [5] дна

В небытности пна Ивана Борисовича Совы, подстаростего луцкого, на тот час будучи на местцы его Воитех Кра- совскии.

«Што перво сего приежчал до мене на врид замку гсдрьского Луцкого земинин гсдрьскии пан Мнушъ Прокоповичъ 8гриновскии,шповедаючи тымъ шбычаем, иж деи: «Пан Илшшъ Богушевич НесвЪцкии вчинил застановенъе з небожчикомъ штцем моимъ паномъ Прокопомъ через листы свои записныи, хотАчы з собою повиноватство вечистое мети а за мене в малжонство дочку свою пану Богдану дати. А потомъ, деи, кгды небожчик штец мои с того свЪта зшолъ, тогды пан Илшшъ НесвЪцъкии по смерти штца моего, потвержаючи шного застановенш, з штцемъ моимъ Учиненого, знову со мною постановене вчинил, хотичи тому застановеню досыт чинити а дочку свою за мене в малженство дати. На што есмо промежку себе и листы свои под печатми и с подписанемъ рукъ своихъ, под заруками шписаными, собе роздали».

Где ж и лист пана Илшша Нев'Ьцкого (!) под печатю и Літеру «и» виправлено з літери «с». с подписомъ властное руки его, в себе Слово правлено. маючи, передо мною на вриде шказовалъ Літеру «к» правлено.. И был вычитан, в котором такъ шписано, иж пан Илшшъ Несвецкии мает за него дочку свою пану Богдану в малжонство дати в року теперешнем шестдесит третемъ шко11 на ден Покровы Пречистое Богородицы. А естли бы на тот рокъ шписаным пан Илшшъ Несвецким за пана Мнуша Вгри- новского дочки своем не штдал, тогды шбовизалсА листомъ своимъ заруки платити гсдрю королю его млсти питсот коп грошем, а пну 8гриновскому триста коп грошем, к том8 шкоды и наклады на приречене слова его мает ему платити, што ширем а достаточнем на листе пана Илшша // Несвецкого записомъ ест шписано и доложоно.

А кгды ж тот рокъ шписаным ден Покрова Пречистое Богородицы припадалъ, пан Мнушъ 8гриновским, будучи готовъ ку тому веселю, просил мене ш лист з урид8 навпоминалным и ш вижа, при котромъ бы через лист вридовым мел пана Илшша Несвецкого в томъ навпоменути и при том всем справе своем мети.

Ино ш з ураду луцкого посылал есми на то вижомъ бошрина гсдрьского красноселского Михна Павловича, которым виж тамъ был и шттолА приехалъ и, ставши передо мною в замку Луцкомъ, до книгъ тыми словы созналъ, иж: «Тых часов 8 середу прошлую мсца сентебра двадцат девитого дна пан 8гриновским зо мною, вижомъ, и з сторонамм ездилъ до пна Илшша Несвецкого до Несвеча. И скоро есмо до двора его приехали и, зседши с конем, ишли до светлицы, тогды насъ поткала пни Илшоваш Несвецкаш перед сенми, поведаючи, же пана Илшша Несвецкого в дому немашъ.

А пан 8гриновъским почал ем мовити: «Госпоже пни Несвецкаш, шкомъ ш через людем добрыхъ и самъ через себе малжонка твоего и твою млст непоштнокрот навпоминал, ижебы есте водлугъ змовы и застановенш своего з небожчикомъ штцем моимъ, на листех записныхъ вчиненым, а потом и зо мною также через листы свои, под заруками, в листехъ Літеру «е» правлено. нашихъ меновите шписанымъ, застановенымъ, дочку свою панну Богдану на рокъ близко припалым за мене в малжонство выдали. Так и теперечи васъ через лист вридовым и самъ через себе навпоминам, абы есте, чинАчи досыт шп[и]су Текст пошкоджено при прошнуровуванні книги. своему, ку тому року на веселе са готовали и домку свою // за мене в малженство выдали, бо, дем, вже рокъ нашъ ден Покрова Пречистое Богородицы недалеко». И дал ем лис- тм вридовым навпоминалны, до мужа ее пана Илшша Несвецкого писаным, ижебы дочку свою панну Богдану в мал- жонство за него выдал.

А пани ИлшшоваА НесвецкаА, взАвши лист вридовым напоминалным, под зар8ками до них писаным, штказала Кінцеву літеру «а» виправлено з літери «и». тымъ шбычаемъ:

«Z, дем, сама листовъ чести не вмЪю и дшка, которым бы его чести мел, не маю, але то тобе, пане Вгриновским, поведаю, иж мы дочки своее за тебе не дамо и ку тому сА року не готуемо».

А за тым шным лист пану 8гриновскому штдала, а копЪю, с того листа писаную, собе взила.

Што пан 8гриновъским мною, вижомъ врАдовымъ, и людми сторонними шсветчивши, ехал з НесвЪча до именш кнзем Соколским (!) Михлина, бо СА тамъ в дворе к тому веселю был добре зготовал и немало людем добрых, панов а приттелем своих мелъ. А потомъ на завтрие, в четвергъ, дано пану Вгриновскому знати, иж пан Илтшъ Несвецким приехал до Угринова. Тогды пан 8гриновским того ж часу поспол мене, вижа, з людми сторонними служебника своего Мна до пана Илтша Несвецкого з листомъ вридовьш навпоминалнымъ.

И кгды ж есмо пана Илтша Несвецкого Ув Угринове знашли, тогды т дал ему до рук его лист вридовым навпоминалным, ижебы дочку свою в малжонство за пана Угриновского водле шпису своего на рокъ припалым выдал, именъе его Угриново з дворомъ, з люд- ми и зо всиш на вс[е], тк шт него У вопеку взАлъ, ему в держане поступилъ, так теж привилт, листы и твердости, которым шт него з жоною своею до схвант взил, абы пану Вгриновскому поворочалъ и именА того Вгриновского под зарукою гсдрьскою питмасты копами грошем // штобы никому иншому в руки пустити не смел.

А пан Илтш Несвецким, давши собе тот лист писару ее млсти панем кгнзынское (!) пану Бенедыкту вычитати, зась его мне штдал и поведил тыми словы:

«Z, дем, пану Вгриновскому жадныш сА листомъ не шписовал дочки своем за него выдавати. А што, дем, пан Угриновским на то в себе лист мом под печатю и с подписомъ руки моее быти менит, т, дем, дали Богъ, писати не вмею, листу есми ему своего не давалъ, печати не прикладалъ и руки своем не подписовалъ. А нехам, дем, ш томъ пан твом выдает, иж Літеру «и» виправлено з літери «А». тза него дочки своее не даш».

А служебникъ Літеру «ъ» виправлено з літери «а». пна Угриновского Другу літеру «г» правлено. тым слова, штказ пна Илтша Несвецкого мною, вижомъ, и люд- ми сторонни Так в оригіналі. Має бути «сторонними». шсветчил. А потомъ на завтрие в питницУ прошлую на рок, веселю припалым, тко на ден Покрова Пречистое Богородицы мсца шктебра первого дна пан Мнушъ Угриновским, маючи при собе людем добрыхъ, то ест дворенина кролевского пна Ми- хала Болгака, пна Гаврила Аедоровича Селецкого а пана Левка Шпрасского и инших людем добрыхъ немало, ездил с ними и зо мною, вижомъ врАдовымъ, до пана Илтша Несвецкого до Несвеча, хоти водле застановент и шпису своего досыт вчинити а дочку пна ИлтшовУ панну Богдану за себе в малжонство взАли Так в оригіналі. Має бути «взати».. Ино есмо тамъ в Несвечу пана Илтша Несвецкого, ни жоны, ани донки его не застали и пытали есмо, где бы пан Илтшъ Несвецким.

ВрАдникъ его намъ поведил, иж, «Пан Літеру «п» правлено. Илтшъ Несвецким з жоною и з донкою Літери «очко» правлено. своею в Угринове».

И тамъ ж[е] пан Угриновским пытал жонки дворное на ммА Моцы ш двохъ девкахъхъ (!) ихъ неволныхъ, которыхъ, дем, далъ былъ панем Илтшовом ховати до того часу, покол бы донку свою за него в малжонство выдала. Тат жонка поводила, иж: «Тьш // дЪвки ест шбедве в панен Илтшовоє».

Где есмо шдну девку шгапку шчима своими видели з НесвЪча до Вгринова. Ино и там есмо пана Илтша Несвецкого, ни жоны, ани дочки его панны Богданы не знашли. А потомъ з Угринова ехали есмо до имент кнзен Соколсих31 Мих- лина, а тамъ а тамъ будучи в Михлине, довЪдалсА пан Вгриновскин, иж пан Илтшъ Несвецкин з жоною своею в Склони. Там же пан Вгриновскин того ж часу послалъ зо мною вридника кнзен Соколскихъ михлинского Богдана до Склена и знашли есмо тамъ пана Илтша НесвЪцкого и жону его перед дворомъ панен кгнезненскоє. Тогды вридникъ михлинскин Богдан стал мовити пану Илтшу Несвецкому шт пана Вгринов- ского, поведаючи тымн словы иж, ден:

«Твои млст Илтшу Несвецкин шписалси пану Вгриновскому листомъ своимъ и под заруками тко нинешнего дна на свито Покрова Пречисто (!) Богородицы дочку свою панну Богдану за него в малженство выдати. При котором, ден, выданю дочки своен, мел твои млст имене Вгриново з двором, с пашнею двойною, з люд (!) и зо всикими пожитки, тко твои млст шт него в опеку свою до того часу взил, ему в держанъе его в целости поступит и так теж привили, листы и твердости, на ими его прислухаючие, и иншие листы его потребные ему поворочатн мел. Штож, ден, пан Мнуш Вгриновскин к тому веселю зготовалси тко потреба, хоти застановеню шпису своем У на рок припалын досыт чинити, а дочку, твои млст, за себе взитн. До имент твоего НесвЄча и до Вгринова до твоеи млсти ездилъ, але, иж там тебе самого ани мал- жонки твыи млсти не знашол, дли того и тут мене з вижом вридовым и з людми сторонними прислал».

А пан Илтш Несвецкин та то штказал: «Z, ден, [па]ну Текст пошкоджено при прошнуровуванні книги. Вгриновско- му жадным листом своимъ на то не шписовалси и то вам поведаю, иж т дочки своее за пана Вгриновского не дамъ, имени ему не поступлю Літери «ст» правлено., нехан ш том пан [Вг]риновскин Текст пошкоджено при прошнуровуванні книги. ш том ведает. А што са, ден, дотычет привилт и листовъ пана Вгриновского, тын вси листы его в дворе моемъ // Несвецкомъ погоріли, коли двор мои горел».

А ведже поведает: «естли чого пану Вгриновскому до мене потреба, нехан же мене где хочет позываетъ Літери «ет» правлено., т ему хочу штказати там, где ему потреба будет».

Што вридникъ михлинскин Богданъ то все мною, вижомъ вридовым, и люд- ми сторонними шсветчил.

А кгды ж есмо приехали до Михли- на, тогды пан Вгриновскин показовалъ нам меды, пива, горелку, рыбы, мтса воловыи, тловичиє, зверину, затцы, тетеричъ, гуси и куры набитых множ- ство, перцу, шарану (!) и иншого корени полну скринку, так теж швсы, сена, муки пшеничные Другу літеру «н» правлено. и житные, поведаючи, иж на томъ шкодует болшен ста коп грошен, што ку тому веселю готуючисА наложил, чого ренстръ вшеликих речен пан Мнуш Вгриновскин в себе маєш и то всє водле рєнстру своего паном а приштелемъ своимъ и мне, вижу врАдовому, и людемъ стороннимъ показовал.

И через колко днен всихъ приштелен своих и люден добрых меды, пивы и всими достатками честовал мало не тыжден, хотичн пан Вгриновскин ш тое мовишн.

И просил пан Мнуш Вгриновскин, абы то было записано».

А так ш тое шповедане его и вижо- во сознане в книги замковые записати казал.

ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 5, арк. 170-172 зв. № 3

1564 р., вересня 26. Луцьк. - Заява Яна Якубовича Монтовта про змовлен- ня ним дочки Ганни, удови князя Богуша Дмитровича Любецького, за князя Василя Солтановича Сокольського та визнання Ганни про те, що вона вступає в шлюб за «власним бажанням»

Того ж мсца сентебрА KS [26] дна

Пришодчи и постановившисА шчевисто в замку гсдрьском Луцкомъ передо мною, Андреемъ Ивановичомъ Русиномъ, подстаростим луцким, пан Мн Мкубович Монтовтъ восполокъ з дочкою своею пнею Ганною Богушевою Дмитровича Любецкого, шповедаючи тым шбычаемъ, иж ден:

«З ласки а презренш Бозкого змовил есми дочку мою в малжонство за кнзА Васили Солтановича Соколского дашн».

А так шпытывал ее передо мною, вридом, есшли же бы шна з намовы а порады чие або з милости своее за кого в малжонство понти не пришлюбовала, або вже за кого сА не шшдала.

И кгнА Ганна дочка пна Мна Мон- товтова, туш же, стошчи Літеру «ш» виправлено з літери «А». передо мною на вриде, тыми словы сознала, иж ден:

«Z никды ни за кого в малжонство понти не пошлюбовала, ани-м сА ни за кого сама не шшдавала. едномъ тепер то собе вмыслила и позволию съ Літеру «с» правлено. правого Умыслу серца моего мети собе за малжонка его млсш кнзи Василш Солта- новича Соколского, с которым и живош мон хочу доконати, шкож то есми и перед пномъ Богомъ то его млсшн пошлюбова- ла его за малжонка собе мети».

И просилн шко пан Мн Монтолш, такъ тежъ и дочка его млсшн кнгнА Ганна, або то было записано.

А такъ ш тое пна Мна Монтолтово шповедане и дочки его млсти кнгни Ганны шчевистое сознане до книг замковых за- писашн казал.

ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 6, арк. 228. № 4

1564 р., 26 вересня. Луцьк. - Скарга Ганни Монтовтівни на Малхера Наси- ловського, котрий відібрав у неї записані їй небіжчиком маєтність Хабне та рухомі речі, у зв'язку з чим вона переїхала до приятеля покійного чоловіка Єсифа Немирича, який намагався силоміць видати її заміж за свояка Івана Олізаровича, через що вона змушена була втікати, покинувши усі свої речі, у тому числі й гербову печатку

Того ж мсца сентебрА KS [26] дна Приехавши и постановившисА шчевисто в замку Луцкомъ передо мною Андреемъ Ивановичомъ Русиномъ, подстаростим луцким, ее млсш кнгни Богушоват Дмитровича Любецкат Ганна Монтовтовна шповеда (!) и плачливе жаловала, поведаючи тым шбычаемъ, иж деи:

«Будучи мне шсталои по небожчику малжонку съвоемъ Літери «съ» правлено. кнзю Бгушу Дмитровичу Любецкомъ вдовою, который был мене за верные послуги мои при животе Літеру «и» правлено. своем никоторыми именътми через листы свои даровать Другу літеру «а» правлено. рачил, такъ теж и за суму позыченую его млст небожчикъ малжонокъ мои мне записал имене свое Хабную з некоторыми селы и приселки. То пакъ нет ведома Літеру «в» правлено. в который шбычаи пан Мархель (!) На- силовскии восполокъ з малжонкою своею мене моцно кгвалтомъ с того имент Хабного шт всее маетности моее выгнал. А такъ т, не маючисА где подети и сподеваючисА на заховане, которое Останню літеру «о» виправлено з літери «в». небожчикъ малжонокъ мои с пном есиаомъ Немиричомъ мелъ, с тыхъ причин У домъ пна Немирича есми ехала. Будучи мне в дому пна Немиричовомъ, там пан Немирич Літеру «м» виправлено з літери «н». нет ведома зъ ткое причины самъ через себе и через иные люди добрые почал намовлтти а праве примушати мене до того, абы-х т зару- чона была за повиноватого его за Ивана Шлизаровича.

На што т, не позволАючи, заразъ тко могучи ледве-мъ з дому пна Немиричова въехала Літеру «є» виправлено з літери «з»., шставивши тамъ все, што- мъ еще мела троха вбогое маетности своее. К тому скрынку з листы, в кото- рои были выписы вриду луцкого на суму пнзеи, позыченую на Хабномъ, к тому и на шбдарованє шт небожчика малжон- ка моего мне речами рухомыми, теж выписы вриду швруцкого ш выгнане з ыменеи моихъ Хабное и ш побране всее маетности, над то, деи, и печат мот сребренат, на которои гербъ и ими мое вырыто, в тои же скрынцы тамъ шстала».

И постерегаючи ее млст кнгни Бгушоват Любецкат шкоды своее, абы сА в томъ часе, тко ее млст шт пна есиаа Немирича штехала, под шною печатю ее млсти в кого колвекъ листы або записы ткие не показали, а хотА ж бы сА и показати мели, которые бы без воли и ведомости ее млсти были справованы, таковые листы и записы в кождого права // и на всихъ местцахъ моцы, веры и местца мети не мають, просила, абы то было записано.

А такъ т тую жалобу и шповедане кнгни Богушовое Дмитровича Любецкое кнгни Ганны Монтолтовны в книги замковые записати казалъ.

ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 6, арк. 228 зв.-229. № 5

1565 р., серпня 5. Луцьк. - Скарга князівни Ганни Путятиної на чоловіка князя Андрія Петровича Масальського, який відняв у неї печатку та підробив від її імені два листи про передання йому маєтків, та заява перед замковим урядом з проханням не визнавати ці записи, які вона змушена була визнати на уряді внаслідок погроз та фізичного насилля з боку чоловіка Року е [65] мсца августа пттого днт Пришодчи и постановившист шчевисто на вртде его кролевское млсти в замку Луцкомъ передо мною, Андреемъ Ивановичом Русиномъ, подстаростимъ луцкимъ, ее млсть кнгни Ан[дрееваи] Петровича Масалскаш кнгни Ганна Путштинна шповедала и доброволне сознала тыми словы, ижъ деи:

«Малъжонокъ мои кншзь Анъдреи Масалскии, вземъши шт мене кгвалтомъ печать мою, справилъ Літеру «а» правлено. собъ року прошого шестдесшт четвертого под тою ж моею п[ечатю] два листы на именш мои, которые мнЪ по панеи Літеру «є» виправлено з літери «з». Иваново[и], подскарбинои дворнои пнеи Богдане Ледороене кншжне Четверътенскои, // тетцы моеи, штчизные, так теж и част именеи Хребтоеских, то ест У Четвертни на третеи части к тому двор и имене Вышково и Славожичы, на которых сыну моему пну Александру Семашку бабка его а тетка мош небожчица пни подскарбинаА тисачу коп грошеи линбы литоеское записала. При том Суско, Копыл, Навозъ, Носачевичи, Годомичы, Руды, Петрашевичы, Шлишковичы, Шрсоновичы, Корсын, Подл'Ьсы, Брехое, Литогощъ и част Чолницы водлуг права прирожоного пришли и спали. Шдин лист на третюю част вечностю, штдалиючы то шт детеи моих, шт пна Александра Богдановича Семашка и шт сестръ его а дочок моих пнеи Ганны Александровое Ваганоеское, воиское берестеиское и шт панны Марины Богдановен Семашковен. А другии лист на две части тех же именеи застаенымъ шбычаемъ в суме пнзеи, а потомъ, спра- виеши собъ тые листы под моею печатью, до того ми боемъ немилосерднымъ и шкрутными грозбами примусел, абы- хмо то на врАде замку гсдрьского Луцко- го вызнала, што есми не доброволне але поневолне, аолкгуючи собе и здороею своему, кроме воли и ведомости детеи моихъ, вчинити мусела. Бо то, пне подстаростии, справедливо тобъ поведамъ шко вридУ гсдрьскомУ, иж кгды бы-х того к воли мужеви своему не вчинила, исте бы-х, деи, до того часу жива не была. Бомъ великое а немилосердное мордоване шт него терпела, за чимъ есми того ему к воли не вчинила, а иж есми то поневолне Уделала, ш то на вршде передъ твоею млстю шповедамъ и тые записы свои, поневолне вчиненые, УморАмъ, абы тые записы первые и последние, которые бы сА в малжонка моего кнзА АндреА Масалского под печатю моею показати мели, нигде перед каждымъ врАдомъ в'Ьры местца и моцы жадное не мели. А тые бы именш мои, вышеи менованые, по моемъ животе дЪтем са моимъ пну Александру Семашку и с[ест]рамъ его пнеи Ганне Ваганоескои и пнеи Марине застали».

И просила ее млст кнгни Андрееваш Петровича Масалскаш кнгни Ганна ПутАтинна, абы то было // записано.

А такъ ш тое шчевистое шповедане и додроволное сознане ее млсти в книги замковые записати казалъ.

ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 7, арк. 240 зв.-241 зв. № 6

1570 р., вересня 5. Луцьк [1547 р. серпня 22. Коблин]. - Дарчий запис Яна Якубовича Монтолта на маєтки Млинів, Озліїв, Пекалів, Аршичин новонародженій дочці Ганні, охрещеній ним за католицьким обрядом, внаслідок чого порушив укладену з тещею Богданою Юріївною шлюбну угоду, відповідно до якої дочка мала бути охрещена за вірою матері у православ'ї ЛЪта Бож. нарож. АФ [1500] семъдесштого мсца сентебра е [5] днш у волторокъПередо мною, Иваном Хрыбтовичомъ Богуринским, подстаростим луцким, постановивший шбличне в замку его кролевское млети Луц[ком], панъ Мнъ его млеть Мкубовин Монтолътъ Коблинским шповедалъ и доброволне до книгъ кгродских тыми словы созналъ, иж дем:

«Мко-мъ и вжо шт часу немалого з доброе воли своее а Умиловавши дочку свою влаетную теперешнюю пнюю Казимеровую Ледъницкую пнюю Ганну, которую и сплодилъ з небожъчицею малъжонкою своею а маткою ее пнею Шленою Мацкевичовною, далъ и даровалъ есми ем имени мои штчизные, тутъ в повете Луцкомъ лежачые, двор Млыновъ из некоторыми селми, то еет село Млыновъ, ШзлиеУъ, Пекаловъ, БеневщизнУ и половицУ села Аршичина, в которые ж то помененые именъи и Увизане и самъ доброволне вжо шт немалого часу поступил, зоставивши собе шдно тое ж с тыхъ именем, вышем помененыхъ, а поки, дает Богъ, будУ надолжем на том свете жив, не маю быти рушонъ.