Пострадянські республіки в умовах геополітичних викликів наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП'ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

Спеціальність 07.00.02. - Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Пострадянські республіки в умовах геополітичних викликів наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.

Левик Богдан Степанович

Львів - 2016

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Центрі дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Литвин Микола Романович,

Інститут українознавства

ім. І. Крип'якевича НАН України, директор.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Качараба Степан Петрович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн;

доктор історичних наук, професор

Кудряченко Андрій Іванович

Державна установа «Інститут всесвітньої історії

НАН України», директор;

доктор історичних наук, доцент

Стрільчук Людмила Василівна,

Східноєвропейський національний університет

імені Лесі Українки,

професор кафедри всесвітньої історії.

Захист відбудеться 7 червня 2016 р. о 15:00 год. на засіданні спеціалізованої ради Д 35.222.01 Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та Інституту народознавства НАН України.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розісланий ___ травня 2016 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Л.І. Хахула

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Після завершення Другої світової війни на євроазійському просторі зросла напруга між двома військово-політичними блоками, спричинена посиленням гонки озброєнь та бажанням нав'язати власну ідеологічну концепцію, що привело до біполярності світу. Розпад СРСР зупинив на деякий час протистояння антагоністичних держав, проте не зняв з порядку денного комплекс питань, пов'язаних із національною безпекою. Необхідність удосконалення стану військово-політичної безпеки України, як основного компоненту національної безпеки на сучасному етапі державотворення, теоретичного та наукового обґрунтування важливості її геополітичного вибору, як і решти держав пострадянського простору, зумовлює актуальність роботи.

Геополітичні трансформації у безпековому середовищі ХХ - ХХІ ст. змушують пострадянські держави визначатися із системою індивідуальної/регіональної та колективної безпеки, шукати місце в європейській та азійській площині координат. Очевидним є також недостатній рівень дослідження комплексу проблем, пов'язаних із національною безпекою, що зумовлює актуальність обраної теми. Формування військово-політичних безпекових систем і національних збройних сил, реалізація військової політики країнами пострадянського простору залишаються маловивченими.

Проблеми у сфері національної безпеки на пострадянському просторі є не тільки науково актуальними, але й суспільно значимими - крізь призму сучасних міжнародних відносин; отримані результати допоможуть покращити військову політику України на стратегічно-концептуальному та законодавчому рівнях, а детальне вивчення проблеми дозволить запропонувати рекомендації, доцільність яких є необхідною для підвищення рівня обороноздатності держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України «Роль польського чинника у формуванні національно-політичного простору сучасної України» (державний реєстраційний номер 0112U006202).

Мета дослідження полягає в комплексному аналізі умов, тенденцій, закономірностей формування та трансформації безпекового середовища колишніх республік СРСР. Для досягнення мети визначено завдання:

- охарактеризувати ступінь наукової розробки проблеми та її джерельну базу, теоретико-методологічні засади дослідження;

- розглянути суспільно-політичні, економічні передумови розпаду СРСР, особливості створення незалежних держав на пострадянському просторі та розподілу військового потенціалу Радянського Союзу між її колишніми республіками;

- виявити вплив геополітичних чинників на забезпечення національної безпеки країн пострадянського простору, визначити рівень стабільності безпекового середовища країн Балтії, Кавказу, країн Центральної Азії та Центрально-Східної Європи;

? узагальнити існуючу договірно-правову базу, яка забезпечує військово-політичну стабільність на європейському та азійському континентах крізь призму геополітичній змін останніх десятиліть;

- розкрити характерні риси та особливості діяльності сучасних міжнародних військово-політичних організацій (Організації об'єднаних націй (ООН), Північноатлантичного альянсу (НАТО), Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Організації про колективний договір безпеки (ОДКБ), Шанхайської організації співпраці (ШОС), Євроазійського економічного співтовариства (ЄАЕС).

? сформулювати конкретні рекомендації урядовим чинникам України щодо удосконалення системи національної безпеки, показати закономірність переростання існуючих загроз етнотериторіального характеру у воєнні конфлікти при умові їх невирішення у превентивній фазі.

Об'єктом дослідження виступають республіки пострадянського простору в контексті сучасних геополітичних трансформацій.

Предмет дослідження - стратегії, програми, концепції, доктрини, конституції, що складають науково-теоретичну базу безпекознавства, сучасний досвід державних інституцій пострадянського простору у досліджуваній сфері, а також діяльність міжнародних військово-політичних організацій, система національної безпеки країн ННД (нових незалежних держав). незалежний пострадянський військовий республіка

Хронологічні рамки дисертації охоплюють останнє десятиліття ХХ ст. - перше десятиліття ХХІ ст. Нижня межа означена розпадом СРСР (1991), верхня - створенням Євразійського союзу - геополітичного наднаціонального неоімперського проекту на чолі з Російською Федерацією (2011). В окремих випадках нижня хронологічна межа опускалася до кінця 1980-х рр. для відображення передумов розпаду СРСР та закінчення ядерного протистояння між США та Радянським Союзом, руйнування біполярної світової системи.

Територіальні рамки охоплюють територію пострадянських республік у сучасних кордонах.

Методологія дисертації. Методологічною основою роботи становлять принципи об'єктивності та історизму, що базуються на основі комплексного використання джерел та наукової літератури, які дали можливість всесторонньо проаналізувати особливості внутрішньої і зовнішньої політики колишніх республік СРСР в умовах геополітичних викликів кінця ХХ - початку ХХІ ст., уникнути однобічності та спрощення. При розв'язанні дослідницьких завдань використовувалися загальнонаукові та спеціально-історичні методи (аналіз, синтез, абстрагування, описовий, порівняльно-історичний, історико-генетичний, історико-діахронний, емпіричного аналізу та ін.).

Наукова новизна роботи:

уперше в українській історіографії:

- комплексно проаналізовано безпекове середовище пострадянських республік крізь призму внутрішньополітичної кон'юктури та зовнішньої політики;

- висвітлено появу і трансформацію національних концепцій/стратегій національної безпеки і воєнних доктрин незалежних держав пострадянського простору;

- у регіональному розрізі охарактеризовано зовнішньополітичні орієнтації країн Центрально-Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії та Балтії, а також особливості регіональних і глобальних систем безпеки;

- охарактеризовано організаційно-структурну побудову збройних країн нових незалежних держав (ННД), їх технічне оснащення, наявність сучасного озброєння та можливість його використання у локальних / глобальних конфліктах;

- запропоновано трьохступеневу шкалу і критерії оцінки стану військової безпеки та авторську методику її оцінювання (індикатори-показники).

удосконалено:

- рекомендації щодо підвищення обороноздатності країн пострадянського простору, зокрема України на сучасному етапі їх державотворення;

- понятійно-категорійний апарат, зокрема запропоновано авторську дефініцію терміна «військова безпека»;

- механізми протидії можливій воєнній/гібридній зовнішній агресії;

- регіональну періодизацію військової політики пострадянських республік наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.;

набули подальшого розвитку:

- вивчення дезінтеграційних процесів на європейському континенті;

- питання створення ефективної систем військової безпеки на пострадянському просторі;

- проблема формування зон активних/потенційних та т. зв. «заморожених» конфліктів у ННД;

- виокремлення тенденцій, які визначають перспективи співпраці пострадянських республік на ґрунті збереження миру та посилення національної безпеки;

- прогнози щодо перспективи євроатлантичної інтеграції Української держави.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання сформульованих у дисертації положень і здобутих результатів державними відомствами, які займаються аналізом та прогнозуванням геополітичних, військово-політичних та національно-безпекових проблем. Отримані узагальнюючі характерні риси можуть бути використані у практичній діяльності центральних органів влади, які пов'язані з забезпеченням національної безпеки. Висновки і фактичний матеріал може бути використаний для підготовки узагальнюючих історико-політологічних робіт, навчальних підручників, а також у роботі міжнародних організацій.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії України і етнокомунікацій Національного університету «Львівська політехніка», Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, виступах на всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях: «Сухопутні війська Збройних Сил України: історія, сучасність, розвиток (до 20-річчя Збройних Сил України)», (Львів, 2011); «Актуальні проблеми соціально-гуманітарних наук» (Дніпропетровськ, 2011); «Воєнна історія середньої Наддніпрянщини» (Київ, 2012); «Придніпровські соціально-гуманітарні читання. Проблеми та перспективи історичної науки в Україні» (Запоріжжя, 2012); «Досягнення соціально-гуманітарних наук в сучасній Україні» (Дніпропетровськ, 2012); «Міжнародні відносини та інтеграційні проекти на пострадянському просторі» (Дніпропетровськ 2012); «Придніпровські соціально-гуманітарні читання» (Кіровоград, 2012); «Зовнішньополітична та військова агресія Росії щодо незалежної України в ХХ ст.: історія та сучасність» (Львів, 2012); «Холодна війна»: історія та уроки» (1946-1991) (Севастополь, 2012); «Придніпровські соціально-гуманітарні читання» (Бердянськ, 2012); «Сухопутні війська Збройних Сил України: 20 років миротворчої діяльності» (Львів, 2012); «Сучасні соціально-гуманітарні дискурси» (Дніпропетровськ, 2012); «Придніпровські соціально-гуманітарні читання» (Кривий Ріг, 2012); «Придніпровські читання» (Дніпропетровськ, 2013); «Досягнення соціально-гуманітарних наук в сучасній Україні» (Сімферополь, 2013); «Науковий діалог «Схід-Захід» (Кам'янець-Подільський, 2013); «Науковий діалог «Схід-Захід» (Бахчисарай, 2013); «Актуальні проблеми соціально-гуманітарних наук» (Дніпропетровськ, 2013; 2014); «Сучасні соціально-гуманітарні дискурси» (Дніпропетровськ, 2013; 2014); «Формування основних напрямків соціогуманітарних наук» (Дніпродзержинськ, 2014); «Перша світова війна у військово-історичному вимірі (до 100 річчя події)» (Львів, 2014); «Придніпровські соціально-гуманітарні читання» (Дніпропетровськ, 2014); «Науковий діалог «Схід - Захід» (Кам'янець-Подільський, 2014); Актульні проблеми соціально-гуманітарних наук (Дніпропетровськ, 2014); Придністровські соціально-гуманітарні читання» (Дніпропетровськ, 2014); «Розвиток соціально-гуманітарної освіти і науки в контексті модернізації вищої школи» (Дніпропетровськ, 2014); «Сучасні соціально-гуманітарні дискурси» (Дніпропетровськ, 2015); «Розвиток основних напрямків соціогуманітарних наук: проблеми та перспективи» (Дніпродзержинськ, 2015); «Науковий діалог «Схід-Захід» (Кам'янець-Подільський, 2015).

Публікації. Основні результати дослідження опубліковано у трьох монографіях, 29 фахових (з них 18 - у міжнародних збірниках та виданнях, внесених до міжнародних наукометричних баз) та 30 статтях, які додатково відображають результати роботи.

Структура дисертації. Структура і обсяг дисертації визначені метою і завданнями дослідження. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, шести розділів (18 підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 483 сторінки, з них основний текст дисертації - 399 сторінок, список використаних джерел - 83 сторінок (752 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертації, визначено її мету, завдання, об'єкт і предмет, географічні та хронологічні рамки, узагальнено методи дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення роботи, а також подано інформацію про апробацію її наукових результатів.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база» висвітлено стан наукової розробки теми та її джерела.

Підрозділ 1.1 «Історіографія» присвячений аналізу стану дослідження проблеми у науковій та науково-популярній літературі.

Геополітичні виклики, які постали перед республіками пострадянського простору наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст., стали об'єктом вивчення істориків та політологів країн ННД. Нагромаджений історіографічний матеріал умовно поділено на два тематичні блоки: 1) наукові праці, які присвячені проблемі національної безпеки та загалом безпекознавству; 2) дослідження, які висвітлюють проблеми становлення та функціонування Збройних Сил країн пострадянського простору.

Починаючи з 1990-х рр. в Україні починають формуватися перші безпекознавчі центри та школи. Зокрема при Раді національної безпеки й оборони України (РНБО) створено низку науково-дослідних установ, серед яких виділимо Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Інститут проблем національної безпеки, Національний інститут стратегічних досліджень, Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. Постають також відповідні наукові установи Національної академії наук України (Інститут всесвітньої історії НАН України, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України та ін.), відомчі та регіональні наукові й інформаційно-аналітичні центри й установи (Український інститут національної пам'яті та ін.), громадські організації (Український центр економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова, Український інститут військової історії та ін.). Питання військово-політичної безпеки України досліджуються також у Національному університеті оборони України.

Розглядаючи наукові студії першої підгрупи відзначимо, що відновлення української державності у 1991 р. започаткувало діаметрально протилежний підхід до поняття «безпеки», ніж у період СРСР (сьогодні із наукового обігу практично вийшов доробок радянської історіографії). У колективних монографіях під редакцією В. Горбуліна, В. Ліпкана, В. Богдановича, М. Єжеєва, І. Свида, А. Кудряченка, О. Литвиненка та ін., відображено актуальні проблеми реалізації завдань реформування та розвитку структур безпеки України у контексті її євроатлантичної інтеграції, окреслено взаємини нашої держави з європейськими країнами на тлі сучасних геополітичних процесів.

У сучасних українських науковців значне зацікавлення викликають теоретичні аспекти безпекознавства. У працях Г. Ситника «Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика» (Київ, 2004), Л. Шипілової «Методика обґрунтування понятійно-категорійного апарату теоретичних основ політики безпеки» (Київ, 2005), Г. Новицького «Теоретико-правові основи забезпечення національної безпеки України» (Київ, 2008), а також окремих розвідках М. Пендюри, В. Кобринського, Л. Хилька та ін. розглянуто теоретико-методологічні проблеми формування національної безпеки в умовах сучасних європейських геополітичних трансформацій, охарактеризовано адміністративно-правові питання державного контролю у сфері безпеки нашої держави, проаналізовано базові поняття і категорії національної безпеки, розглянуто конституційно-законодавчі, концептуальні, стратегічні, нормативно-правові акти, які забезпечували дієвість системи національної безпеки України.

У книзі П. Лозинського «Воєнно-політичне співробітництво країн співдружності незалежних держав: становлення, розвиток, трансформація кінця ХХ - початку ХХІ століття» (Львів, 2011) доведено, що пострадянські республіки намагаються забезпечити національну безпеку за рахунок потенціалу військово-політичних блоків, а мирні засоби ефективні лише тоді, коли вони підкріплюються військовою силою.

Аналізу організаційних засад цивільного контролю безпекової сфери як особливої форми організації суспільних відносин у державі, дослідженню феномену національної безпеки в умовах соціокультурних трансформацій присвятили дисертації О. Дзьобань, А. Бірюченко, А. Луньков. У працях І. Тодорова, В. Завадського, О. Ковальової, Н. Чорної, В. Гусакова, О. Лященка, Д. Лакішика, О. Бабака, В. Моцока, О. Сивака проаналізовано співпрацю України і НАТО, охарактеризовано діяльність пострадянських республік в організаціях регіональної та міжнародної співпраці (Балтійській Асамблеї, Раді держав Балтійського моря, Північній Раді, ОБСЄ, Раді Європи (РЄ)), розглянуто особливості трансформації суспільно-політичного устрою середньоазіатського регіону, закономірності встановлення співпраці між Україною та НАТО.

Баланс між індивідуальними (національними) інтересами та колективними; традиційними цінностями (правами людини) та державними інтересами; правом націй на самовизначення і принципом територіальної цілісності намагаються змоделювати американські (Ч. Кітч, М. Берковіц, П. Г. Бок, Г. Моргенау, А. Волферс, Дж. Розенау, К. Уолтц, Р. Осгуд, К. Вон Ворис, К. Дейч, К. Райт), західноєвропейські (Ж.-Б. Брозель, Р. Арон, Дж. Гарнет), польські (Т. Ольшанський, А. Хойновський, Я. Бруський, Е. Маліновський, Ю. Дарський, В. Марциняк), російські (М. Геллер, Б. Красулін, В. Абуренко, С. Кройценберг, І. Клімін, А. Дугін), азіатські (С. Бленк) вчені.

Питання національної безпеки в умовах глобалізації/дезінтеграції активно розробляють іноземні політологи та відомі громадсько-політичні діячі З. Бжезінський, Г. Кіссінджер, Дж. Кеннан, В. Книш, С. Гантінгтон, Д. Волкогонов, Дж. Джоулвен, Дж. Мак-Коннелл, Дж. Робертсон, Х. Солана та ін.

Дослідження другої підгрупи особливо актуальні на сучасному етапі українського державотворення, адже в умовах російської агресії комплекс питань пов'язаних із функціонуванням Збройних Сил постарадянських республік вимагає детального вивчення. Методологічні основи системних досліджень проблем військової безпеки одним із перших в українській історіографії розробив В. Богданович, який запропонував розширену систему показників для визначення рівня військових загроз, розробив комплекс методів, методик, моделей і методичних підходів для проведення системних досліджень.

Військовому плануванню безпеки та оборони присвячено роботи вітчизняних дослідників А. Іващенка, С. Вербицького, О. Бодрика, Д. Бондаренка, А. Невольниченка, В. Шевченка, Є. Шелеста, М. Шпури, В. Багапова, І. Мельничука та ін. Сучасну історіографію збагатили й керівники військового відомства України (О. Затинайко, О. Кузьмук, В. Радецький, В. Собков, В. Шкідченко, Б. Кожин, В. Безкоровайний).

У працях О. Пулима «Збройні Сили України як фактор створення та забезпечення існування системи колективної безпеки у Європі» (Львів, 2001), Г. Гозуватенка «Збройні Сили України, їх створення, розвиток та реорганізація на контрактній основі (1991-2007 рр.)» (Львів, 2009), О. Поповича «Становлення й розвиток систем стратегічної протиракетної оборони: досвід провідних держав світу» (Львів, 2009), В. Ярового «Історичний досвід трансформації оборонно-промислового комплексу (ОПК) країн-колишніх членів Організації Варшавського договору (1991-2008 рр.)» (Львів, 2009), І. Компанця «Євроатлантична інтеграція незалежної України у військово-історичному аспекті» (Львів, 2010) узагальнено досвід використання Збройних Сил України у миротворчих та гуманітарних операціях ООН та НАТО у період, розглянуто особливості модернізації і трансформації оборонно-промислових комплексів країн «молодої демократії» у посткомуністичний період, досліджено взаємовідносини України та НАТО.

У роботах А. Сташка, А. Страннікова, С. Федоренка, О. Ланька, Т. Іващенка, П. Крутя, І. Козинця, І. Коржа, Ю. Калагіна розглянуто армію як суб'єкт забезпечення національної безпеки українського суспільства у період його системної трансформації, зокрема охарактеризовано організацію системи виховної роботи, створення відповідного морально-психологічного клімату у військових колективах, визначено можливості підвищення національно-патріотичної свідомості, досліджено роль і місце Збройних Сил України у миротворчій діяльності нашої держави під егідою ООН, у складі багатонаціональних сил тощо.

Заслуговують уваги наукові студії російських істориків та політологів. Фахівці Інституту військової історії Міністерства оборони РФ, Центру військово-стратегічних досліджень Генерального штабу Збройних Сил РФ, Інституту політичного та військового аналізу Росії, Дипломатичної академії МЗС РФ та ін. науково-дослідних установ вивчають стратегічні пріоритети пострадянських країн, форми і зміст взаємовідносин між провідними європейськими державами (К. Арцибасов, Н. Арбатов, Л. Абалкіна, Б. Божедомов, А. Краснов, А. Казанцев, Є. Рогов, В. Семенов, А. Прохожаєв, Л. Фітуні, В. Захаров, В. Борисов, П. Іванов, В. Васютович, Р. Фарамазян, Ю. Касатонов, Ю. Солнишков, М. Захаров та ін.).

Азійський вектор безпекового/воєнного співробітництва проаналізовано у працях В. Литвиненка (Абхазія, Південна Осетія та Придністров'я), В. Маслова, Т. Ганієва, А. Акматалієва, Ю. Альошина, С. Шохзода (Центральна Азія). Більшість таких досліджень - політологічні, а їх автори свідомо займають односторонню (проросійську) позицію, що наносить шкоду об'єктивності.

У підрозділі 1.2 «Джерела» виділено та охарактеризовано основні неопубліковані та опубліковані джерела, які для зручності розділено на декілька блоків: 1) архівні матеріали органів влади та управління галузевих архівів України та Російської Федерації; 2) конституційно-законодавчі та нормативні акти пострадянських республік; 3) спогади учасників та очевидців подій; 4) довідково-статистична література; 5) періодичні видання.

Основу дисертаційної роботи становлять неопубліковані архівні матеріали (перша підгрупа), які зберігаються в архівосховищах України та Російської Федерації. Важливу інформацію почерпнуто з фондів Галузевого державного архіву МО України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ), Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Національного військово-історичного музею України, Російського державного військового архіву, Російського державного архіву соціально-політичної історії, Державного архіву Російської Федерації, Російського державного архіву новітньої історії. Принагідно відзначимо, що інформація про Збройні Сили усіх пострадянських республік має обмежений гриф доступу, що спонукало автора до пошуку відкритих архівних матеріалів.

Важливим джерелом дослідження стали спогади безпосередніх учасників військово-політичних подій новітньої історії держав пострадянського простору (друга підгрупа), зокрема відомих громадсько-політичних діячів - С. Горбачова, Л. Кучми, Л. Кравчука, Б. Єльцина, І. Касатонова, Н. Савченко, В. Чернавіна, А. Чікіна, В. Горбуліна, Р. Хасбулатова. Мемуарні джерела мають винятково фактологічну цінність, логічно доповнюють інформацію, отриману з інших джерел.

Становлення нового світоустрою відображає законодавча база країн пострадянського табору (третя підгрупа). Проаналізовано Конституції ННД, окремі законодавчі акти, які стосуються теми дисертаційної роботи, укази Президентів, постанови, доктрини, стратегії, концепції, програми, схвалені урядами, а також інші нормативно-правові акти. Законодавство віддзеркалює проблеми, з якими стикається військово-політичне керівництво країн пострадянського простору на певному етапі історичного розвитку.

Серед документів виокремимо: рішення консультативних, дорадчих органів з питань безпеки і оборони; комюніке міністерств закордонних справ; концепції і стратегії національної безпеки; воєнні доктрини; програми правлячих політичних партій; стенограми дебатів парламентарів на сесійних та пленарних засіданнях законодавчих органів; рішення парламентських комітетів з питань національної безпеки і оборони тощо.

Довідково-статистична література (четверта підгрупа) представлена найавторитетнішими міжнародними виданнями: СІПРІ (виходить у світ завдяки РАН РФ та Стокгольмського інституту міжнародних досліджень проблем миру), «The Military Balance» (публікує Міжнародний інститут стратегічних досліджень у Лондоні (IISS). Заслуговують також на увагу такі статичничні збірники, як «Military Technology», «Jane's World Armies», «Moskow Lefence Brief», «Національна оборона» та ін.

Важливе місце серед джерел належить періодичним науковим та науково-популярним виданням (п'ята підгрупа). Військово­політичні і військові аспекти безпеки порушують на сторінках науково-практичного щоквартальника «Наука і оборона», науково-популярного журналу «Воєнна історія», суспільно-політичного журналу «Військо України», газеті «Народна армія», інтернет-виданні «Національна безпека і оборона», науково-аналітичному збірнику «Стратегічна панорама», щоквартальнику «Стратегічні пріоритети», вісниках «Військово-історичний альманах» та «Держава та армія», а також збірниках матеріалів науково-практичних військово-історичних конференцій тощо. Серед англомовних видань, використаних у дисертаційній роботі, виокремимо «The Times», «The Financial Times», «The New York times», «The Washington Post», «The Morgning Star».

Другий розділ «Теоретико-методологічні основи дослідження» розкриває методологію дисертаційної роботи.

Дисертація ґрунтується на методологічному інструментарії, який покликаний забезпечити максимальну об'єктивність та достовірність одержаних наукових результатів. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом, що дозволяє всебічно розкрити поставлені завдання.

У дисертації застосовано три головні групи методів наукового пізнання: загальнонаукові та спеціально-історичні, а також низка принципів (історизму, об'єктивності, всебічності, наступності та ін.). Особливе місце відведено компаративному (взаємопов'язуючий) та історично-порівняльному методам. Синхронне і діахронне вивчення пострадянського періоду дало змогу провести самовимірювання вектору української історії у порівнянні з національними історіями ННД, доля яких певний час була пов'язана з Україною.

Методологічну основу дослідження склали метод аналогій, періодизації та структурно-системний. Ці методи дозволили показати формування і концептуальне становлення геополітичного вибору на пострадянському просторі. Активно використовувалися також діалектичний, історично-правовий, конкретно-історичний, логічно-теоретичний, статистичний методи.

У роботі показано філософсько-історичну еволюцію терміну «безпека» та визначено його співвідношення з поняттями «держава», «нація», «політика». Автор наводить існуючі законодавчі та наукові варіанти визначення терміну «військова безпека», дає відповідь на використання прикметників «військовий» та «воєнний». Використання окреслених принципів та методів дозволило з найбільшою повнотою і ефективністю використати доступні джерела.

У третьому розділі «Проросійський орієнтир у зовнішній політиці» сконцентровано увагу на пострадянських республіках, які прерогативою свого зовнішньополітичного курсу вважають співробітництво з Російською Федерацією.

Підрозділ 3.1. «Передумови та історичні наслідки розпаду СРСР. «Парад суверенітетів» присвячений аналізу факторів, які привели до розпаду СРСР та утворенню на її теренах незалежних держав.

У другій половині 80-х рр. ХХ ст. керівництво КПРС наважилося на запровадження косметичних реформ (перебудова, гласність, демократизація), що згодом привело до розпаду СРСР. Розгортання перебудовчих процесів умовно можна поділити на три періоди: перший (1985-1987) - пошук оптимальної моделі економічних та суспільно-політичних реформ; другий (1988-1989) - поглиблення демократизації та гласності, що, зокрема проявлялося в ухваленні Законів СРСР «Про державне підприємство», «Про індивідуальну трудову діяльність», «Про кооперацію» та створенні «неформальних товариств»; третій (1990-1991) - розвал комуністичної виробничої системи, крах антиконституційного заколоту Державного комітету з надзвичайних ситуацій (ДКНС) та утворення незалежних пострадянських держав.

У західній та українській науковій думці існує щонайменше вісім теорій, які пояснюють причини розпаду СРСР, серед яких: неспроможність та хибність комуністичної ідеології; нездатність СРСР витримати «гонку озброєнь»; діяльність американських спецслужб; економічний колапс, розбалансування державного бюджету, (незадоволення народу діяльністю урядом); національно-визвольні процеси; особистісний чинник (постаті М. Горбачова, Б. Єльцина, Е. Шеварднадзе, О. Яковлева); заколот партійної номенклатури (прагнула заволодіти загальнодержавним майном); програш лівих політичних сил і тимчасова реставрація капіталізму.

Вважаємо основними причинами розпаду СРСР: крах комуністичної ідеології щодо створення нового суспільного конгломерату - «радянського народу»; втрата КПРС політичного контролю над ситуацією в країні; виникнення національних конфліктів на територіях радянських республік та неспроможність влади їх врегулювати; законодавча «війна» між РРФСР та СРСР; бажання республіканських еліт контролювати національні ресурси на своїх територіях без участі союзних органів; прагнення партеліти республік отримати політичну незалежність від СРСР; економічна криза. Появу нових гравців у геополітичному просторі не доброзичливо сприйняли світові країни-лідери, зокрема США побоювалися непередбачуваних дій України, Білорусі та Казахстану з їхнім ядерним потенціалом стратегічної та тактичної зброї. Країни Кавказу і Центральної Азії також викликали занепокоєння у демократичного світу на відміну від республік Балтії, які задекларували євроінтеграційні прагнення.

У підрозділі 3.2. «Військово-політичний потенціал Російської Федерації» визначено пріоритети національної безпеки та особливості зовнішньої політики держави.

Після розпаду СРСР Російська Федерація розпочала поетапне впровадження нової військово-політичної стратегії, що зумовлено впливом глобалізаційних процесів, у ході яких відбувся перерозподіл сфер впливу, з'явилися нові «геополітичні гравці» та політико-економічні центри світового масштабу, серед яких - Китай, Індія, Бразилія. Докорінно трансформувалися й суспільно-політичні процеси у Російській Федерації. Планомірний наступ на демократичні завоювання і свободи, нарощування авторитарних технологій управління підтверджує модернізаційну доктрину путінської «керованої демократії» (пріоритет виконавчої влади над законодавчою, зміцнення владної вертикалі, посилення влади президента).

Стратегія національної безпеки РФ на 2010-2020 рр. спрямована на підтримку багатополярних міжнародних взаємовідносин, багатовекторної дипломатії (формат у групі РІК (Росія, Індія, Китай), BRICS (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка). Пріоритетом у зовнішній політиці Російської Федерації залишається співпраця в рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД), Організації про колективний договір безпеки (ОДКБ), Євроазійського економічного співтовариства (ЄАЕС), Шанхайської організації співпраці (ШОС).

Тривалий час Російська Федерація декларувала бажання відмовитися від військово-політичного/блокового протистояння, свідчення чому - розпочатий діалог з НАТО (2002). Водночас Росія не підтримувала розширення Північноатлантичного альянсу на Схід, реалізацію концепції глобального миттєвого удару з використанням стратегічної зброї, створення монопольної глобальної протиракетної оборони, сприймаючи ці процеси як потенційну загрозу власній безпеці.

Російська Федерація лише декларує співпрацю з Європейським Союзом (питання колективної безпеки) та США (нарощування антитерористичної співпраці, врегулювання регіональних конфліктів в інших країнах). З метою впровадження нової політики у сфері національної безпеки, керівництво держави виділяє низку стратегічних пріоритетних національних інтересів, які визначає як важливі напрями забезпечення національної безпеки. Ці завдання тісно пов'язані з Концепцією довгострокового соціально-економічного розвитку Російської Федерації на період до 2020 р., яка покликана забезпечити фінансування викладених цілей.

Військово-політична безпека Росії ґрунтувалася на стратегічній ядерній зброї та військовому потенціалі. Новою Воєнною доктриною 2010 р. дозволялося завдати превентивний ядерний удар по агресору. Серед потенційних загроз військовій безпеці Росія виділяла: можливість відновлення гонки озброєнь; створення високоточної зброї; появу інформаційних новітніх озброєнь; мілітаризацію навколоземного космічного простору; формування в односторонньому порядку глобальної системи протиракетної оборони; створення монопольної глобальної системи миттєвого удару; розповсюдження ядерних, хімічних, бактеріологічних технологій; виробництво зброї масового ураження, їх компонентів і засобів доставки; відхід від міжнародних домовленостей про скорочення й обмеження озброєння.

Тимчасове зростання цін на газ принесло Російській Федерації значні фінансові доходи, більшу частину яких уряд скерував на модернізацію та переозброєння Збройних сил. Росія визнає розвиток ядерних та космічних озброєнь надійним фактором стримування, а військову безпеку - стабілізуючим фактором суспільства. Керівництво держави прагнуло домінувати на пострадянському просторі, використовуючи для цього політико-економічні, військово-технічні, дипломатичні, а у випадку з Грузією - військові важелі впливу.

У підрозділі 3.3. «Оборонна та безпекова політика Республіки Білорусь» проаналізовано внесок країни у формування колективної системи безпеки на пострадянському просторі.

Вигідне геополітичне розташування Республіки Білорусь між Європою та Азією, а також на Балто-Чорномоській дузі, визначає її важливу роль діалозі Схід-Захід та Північ-Південь. Стратегію зовнішньої політики Білорусі у глобальному та регіональному масштабі чітко не визначено - її керівництво не спромоглося визначити свої національні інтереси у міжнародних відносинах (про участь у безпекових організаціях взагалі не йдеться, якщо не брати до уваги взаємовідносини з Російською Федерацією, СНД та ОДКБ).

Реальним кроком у сфері військової безпеки Білорусь вважає свою участь у ОДКБ від 15 травня 1992 р. та Договорі про створення Союзної держави від 8 грудня 1999 р. Президент Білорусії затвердив нову редакцію Концепції національної безпеки (2010), де сформовано єдиний погляд на формування та реалізацію державної політики забезпечення національної безпеки - країна дотримується багатовекторної зовнішньої політики, яка заснована на всебічній співпраці з Росією та стратегічними партнерами.

Білоруська влада вважає СНД пріоритетом своєї зовнішньої політики. Упродовж 1990-х рр. створено єдиний оборонний (протиповітряний) простір, сформовано спільні військові замовлення та об'єднано військовий потенціал, прийнято рішення про проведення узгодженої регіональної політики. Розбудова Союзу двох держав (Росії - Білорусі) залишається пріоритетом зовнішньої політики останньої. Проте «охолодження» відносин між обома країнами, спричинене розходженнями позицій щодо енергетичних та газових питань, призупинило реалізацію спільних міждержавних проектів.

Істотні проблеми у керівництва Білорусії існують у взаємовідносинах із європейськими країнами та міжнародними організаціями (Євросоюзом, Радою Європи, МВФ, ОБСЄ, НАТО), що пояснюється критикою європейської спільноти внутрішньої політики А. Лукашенка. 2009 р. Білорусь стала членом проекту ЄС «Східне партнерство» (позитивний сигнал у налагодженні взаємовідносин з Євросоюзом, ПАРЄ погодилося повернути країні статус спеціально запрошеної країни за умови введення мораторію на смертну кару. Невиконання запропонованих умов змусило ПАРЄ відкликати свої пропозиції. Керівництво Білорусі залишається на позиції проросійської зовнішньої політики, бажаючи залишатись у фарватері основного стратегічного партнера.

На заваді інтеграції Білорусії до міжнародних інституцій стали переслідування інакодумства у країні: опозиція інстутиційно не представлена у парламенті (у білоруському законодавстві відсутні нормативно-правові та законодавчі акти, які б регламентували її права, обов'язки і повноваження), у республіці фактично заборонене право громадян на протест, хоча, де факто, серед опозиціонерів немає харизматичних осіб, а лідери опозиції не мають широкої підтримки серед населення.

Підрозділ 3.4. «Співпраця Вірменії з Російською Федерацією - гарантія національної безпеки» розкриває характер та тенденції взаємовідносин двох держав.

Пострадянська Вірменія має обмежені геостратегічні можливості: її територія з усіх боків оточена сухопутними кордонами держав-сусідів, а рівень національної безпеки повністю залежить від тенденцій розвитку військово-політичної ситуації у світі загалом та Кавказі зокрема. Матеріально-технічне забезпечення збройних сил Вірменії недостатнє для досягнення відповідного оборонного рівня. Потенційні вороги Вірменії - Туреччина та Азербайджан - не спроможні розпочати війну з Росією, через що російсько-вірменський союз служить стратегічним стримуючим фактором. Присутність військової бази Російської Федерації на території Вірменської республіки - певна гарантія військової безпеки та запорука стабільності військово-політичної ситуації у регіоні. Обом стратегічним гравцям на Кавказі (Росії та Туреччині) вигідно вірмено-азербайджанські відносини утримувати у «замороженому» стані.

Окреслена ситуація посилює геополітичний вплив Росії на «кавказький вузол» та усуває можливість появи конкурентного гравця. США та ЄС розглядають Кавказ як енергетичне джерело та транзитний коридор у Південну Європу, а також вікно для майбутнього розширення НАТО у Центральну Азію та Каспійський регіон. Відзначимо, що Республіка Вірменія є членом європейських організацій з питань безпеки - ОБСЄ, входить до Євроатлантичної Ради, бере участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру».

Налагоджується конструктивна співпраця країни із США, Іраном та Китаєм, хоча пріоритетним напрямом державного забезпечення військової безпеки вважає зміцнення всебічної співпраці з Російською Федерацією (на її території дислокована російська військова база, яка відіграє стримуючу функцію проти намагань Азербайджану повернути Нагірний Карабах). Вірменія входить в СНД і ОДКБ, де домінуюча роль належить РФ. Єдиним джерелом воєнного захисту від можливої агресії для Вірменії залишається російська армія і така позиція повністю формує її зовнішню політику.

Оборонний договір, який підписали Російська Федерація та Вірменія передбачає факт присутності російських військ у країні до 2044 р., розширення повноважень російських військ щодо забезпечення національної безпеки і оборони Вірменії (йдеться про військову частину в м. Гюмрі біля вірмено-турецького кордону, де дислоковано літаки та протиповітряні оборонні установки).

Стратегія національної безпеки Республіки Вірменія визначає державну політику з гарантування нейтралізації існуючих загроз. Серед внутрішніх загроз згадано врегулювання Нагірно-Карабаського конфлікту, а серед зовнішніх - відкриту загрозу застосування зброї з боку Азербайджану, а також втручання у азербайджансько-вірменські відносини Туреччини. Принципи стратегії - членство в якомога більшій кількості оборонних і безпекових організацій на міжнародному (ООН, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, ОДКБ), регіональному (співпраця з державами-сусідами) та національному рівнях, співпраця з ними.

У підрозділі 3.5. «Узбекистан у пошуку геополітичної стратегії» досліджено базові напрями безпекової політики цієї держави.

На відміну від інших пострадянських республік, Узбекистан вибудував геополітичну стратегію на декількох основоположних принципах: побудові «мусульманської держави»; формуванні кланово-общинної форми правління; дерусифікації всіх сфер суспільно-політичного життя. Вказані принципи зовнішньої і внутрішньої політики закріплені у Конституції, Законах «Про міжнародні договори Республіки Узбекистан», «Про основні принципи зовнішньої діяльності Республіки Узбекистан», а також доктрині «Про оборону» (2001). Водночас недержавні громадські організації критикують режим президента І. Карімова за авторитарний стиль правління й концентрацію влади, збільшення кількості представників правоохоронної системи, переслідування за політичні та релігійні переконання, різновекторну зовнішню політику.

Узбекистан також єдина центральноазіатська республіка, яка декілька разів змінювала свої геополітичні орієнтири: у травні 1999 р. вийшла, а 16 серпня 2006 р. поновила членство в ОДКБ і, відповідно, у 1999-2005 рр. перебувала у складі ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан та Молдови). Водночас Узбекистан - член ООН, Парламентської асамблеї ОБСЄ (з 1993 р.), СНД, ШОС, приєдналався до програми НАТО «Партнерство заради миру» (1995).

Невизначеність у зовнішньополітичному курсі призвела до непослідовних рішень (вихід/повернення до ОДКБ, ГУУАМ). Узбекистан здійснює безуспішні спроби дистанціюватись від пострадянських міждержавних організацій (ОДКБ, ШОС, ГУАМ), проте Президент та уряд усвідомлювали неможливість уникнення існуючих воєнно-економічних загроз. 10 лютого 1994 р. підписано договір з Казахстаном та Киргизією про створення єдиного економічного простору, який дозволив розробити програму економічної співпраці (створення міждержавних консорціумів в енергетичній сфері, переробки мінерально-сировинних ресурсів). Зважаючи на аграрно-сировинний тип економіки країн, спроба створити регіональну систему безпеки не отримала практичної підтримки.

Міжнародна військова та військово-технічна співпраця Республіки Узбекистан полягала у забезпеченні безпеки в Центральній Азії. Зовнішні виклики Узбекистан планував нейтралізовувати у співдружності з Росією на основі двостороннього договору (Російська Федерація прагнула посилити свою присутність в країні й бажала отримати дозвіл на довгострокове перебування у вигляді військової бази). Активізація дій екстремістських збройних формувань у 1999-2000 рр. на кордоні між Узбекистаном, Киргизстаном та Таджикистаном сприяла посиленню військово-політичної ролі Росії в Центральній Азії. У 2000-х рр. у регіоні посилили впливи США (2002 р. між країнами підписано Декларацію про стратегічне партнерство й співпрацю в політичній, економічній, безпековій та юридичних сферах, а також Угоду про співпрацю щодо нерозповсюдження ядерних технологій).

Воєнна доктрина Узбекистану 2000 р., по-перше, визначає основні принципи військової політики (боротьба з екстремістськими ісламськими релігійними організаціями та терроризмом) і, по-друге, декларує відмову від ядерної зброї та відсутність претензій до інших країн, хоча питання спільного кордону повністю не врегульовані. Доктрина передбачає створення інтегрованих, високомобільних та самодостатніх збройних сил, основне завдання яких - підтримка миру.

Підрозділ 3.6. «Співробітництво Таджикистану з Російською Федерацією - провідний напрям її безпекової політики» присвячено дослідженню перспектив двосторонніх відносин.

У Таджикистані внутрішні протиріччя та кланова боротьба за владу перешкоджали ефективності демократичних змін (86 % таджиків знаходилася на межі бідності). Незважаючи на цей факт, республіка - один із «провідних гравців» регіональної безпеки в Центральній Азії. Військова безпека країни забезпечувалася багатовекторними зовнішньополітичними відносинами з країнами ЄС, НАТО, США, країнами Азії. Внутрішні загрози та ризики нейтралізувала правоохоронна система країни, а також компромісними рішеннями між урядом, президентом та опозицією.

Протистояння влади та ісламістів у 1990-х рр., спровоковане порушенням кланового перерозподілу влади, вилилось у громадянську війну. У березні 2000 р., після завершення в республіці парламентських виборів, де-факто, громадянську війну було завершено та виведено миротворчі сили країн-учасниць ОДКБ із Таджикистану. Політична криза доповнювалася економічною - у країні відчувалася нестача іноземних інвестицій через «незрозуміле» законодавство, втручання влади у приватний бізнес, наявність корупції, слабку телекомунікаційну систему, незначну кількість фахівців та неграмотність персоналу.

Сучасна зовнішня політика Таджикистану ґрунтується на розширенні міжнародних відносин із країнами Азії та Європи. Серед пріоритетів - налагодження контактів із Росією, країнами СНД, ОДКБ, ШОС, Євразійського економічного співтовариства. Республіка бере участь у роботі понад 50-ти міждержавних організацій. Проте Російська Федерація намагається залишити Таджикистан в орбіті своєї зовнішньої політики, що відбувається завдяки систематичному наданні військової та фінансової допомоги.

Таджикистан зайняв виважену, миролюбну політику в регіоні: чітко визначився в боротьбі з міжнародним тероризмом та наркотрафіком; брав участь у врегулюванні збройного конфлікту на території Афганістану у форматі ООН; у період війни проти Талібану виступив на боці США. Свою військову безпеку Таджикистан забезпечував за допомогою країн-учасників ОДКБ, ШОС та СНД, а в глобальному значенні - з усіма членами ООН.

Згідно з воєнною доктриною Таджикистану 2005 р. допускалася висока ймовірність виникнення військового конфлікту або локальної війни в Центральній Азії з подальшою трансформацією в регіональну війну. Основними дестабілізуючими факторами називають нарощування релігійного та етнічного екстремізму, наявність релігійних протиріч, існування внутрішніх збройних конфліктів.

У підрозділі 3.7. «Геополітичні пріоритети Киргизстану в безпековій політиці» визначено зовнішні та внутрішні загрози для цієї республіки.

Батьківщина «тюльпанової революції» (2005) стала прикладом демократичних перетворень у Центральній Азії, незважаючи на те, що радикальні політичні дії не привели до політичної стабільності в республіці. На сьогодні Киргистан залишається однією з найбідніших країн регіону й самостійно не може здолати економічну кризу. Найбільші капіталомісткі економічні проекти впроваджуються за участю Росії, яка контролює і флагмани оборонної промисловості - корпорацію «Дастан» (виготовлення торпед) та АТ «Айнур».

Військово-технічна співпраця Киргистану здійснювалася переважно з країнами СНД та членами ОДКБ. У республіці введено систему експортного контролю над озброєнням та військовою технікою, який покладено на Міністерство оборони (відповідає за видачу ліцензій, дозволів на транзитне переміщення предметів військового призначення). Мета такого контролю - недопущення розповсюдження зброї масового ураження й засобів її доставки. Діяльність Міністерства скерована на створення військової організації з мобільних підрозділів, готових до швидкого бойового розгортання й оперативних дій на загрозливих напрямках.

Військово-політичний сектор Киргизстану знаходився у фарватері російської політики та її військової стратегії. Російсько-киргизькі відносини у військово-технічній сфері ґрунтувалися на Договорі від 5 липня 1993 р., який передбачав чотири напрями: розміщення військових об'єктів ЗС РФ на території Киргизії; збереження співпраці з питань виробництва, ремонту й забезпечення озброєнням та військовою технікою; спільне використання військових полігонів та навчальних центрів; підготовку офіцерів, співпрацю сил та засобів протиповітряної оборони. Водночас Киргизія уникала співпраці з одним геополітичним гравцем і виступала своєрідним індикатором відносин у Центральній Азії з ЄС, Китаєм, Росією та США.

Республіка надавала допомогу військам НАТО, які знаходились в Афганістані, проте після завершення активної фази операції військові бази почали використовувати як транзитний центр для ВПС США. Із 2001 р. Киргизька Республіка бере участь у командно-штабних навчаннях «Щит миру», багатонаціональних навчаннях «Об'єднані зусилля». У 2002, 2004, 2006 рр. на території республіки проходили спільні киргизько-британські навчання із залученням національних прикордонних військ. Щорічно, починаючи 1999 р., проходять киргизько-американські навчання антитерористичного спрямування «Беленс Найф» та «Беленс Найт».

Зовнішні загрози, згідно з Воєнною доктриною Киргизстану (2002), керівництво країни вбачає у можливості вторгнення бандформувань із територій сусідніх країн (Узбекистан, Таджикистан). До загроз національній безпеці киргизи також відносять проблему узбецьких анклавів Сох і Шахімардан і анклаву Ворух, що належить Таджикистану. Особливу загрозу представляє ісламський політизований фундаменталізм та спільні кордони у Ферганській долині. Киргизька військова організація та її Збройні сили потребують модернізації відповідно до міжнародних стандартів та наявних військових загроз. Перешкодою на цьому шляху є недостатнє державне фінансування і постійна економічна криза в країні.

У четвертому розділі «Євроатлантичний вектор Прибалтійських республік і Грузії» наголошено на визначальному значенні європейських структур для демократичного розвитку країн Прибалтики та Закавказзя.