Пострадянські республіки в умовах геополітичних викликів наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.

У підрозділі 4.1. «Литва - регіональний лідер у військово-політичному будівництві та безпековій політиці» охарактеризовано історичні передумови та визначено причини входження держави у європейську / колективну систему безпеки.

Прибалтійські республіки, зокрема Литва, першими задекларували намір вийти зі складу СРСР наприкінці 1980-х рр., чим підтвердили споконвічне прагнення об'єднатися із європейською спільнотою. В ухваленому конституційному акті «Про неприєднання Литовської республіки до пострадянських східних союзів» підкреслено: республіка у подальшому не буде входити до складу «жодного політичного, економічного або іншого союзу чи співдружності держав, що створюються на основі колишнього СРСР», і не буде розміщувати на своїй території «військових баз і військових частин Росії, СНД і держав, що входять до них». У вересні 1993 р. з території республіки повністю виведено російські війська.

Геополітичний вибір Литва зробила на користь демократичних цінностей, реальних прав та свобод. На референдумі щодо членства в Євросоюзі громадяни республіки більшістю голосів висловилися за вступ країни до ЄС (2003). Згодом була підписана угода з країнами-членами Євросоюзу та країнами Центрально-Східної Європи про вступ до Європейського Союзу (її ратифіковано Сеймом Литви 16 вересня 2003 р.). У липні 2004 р. Конституційний акт «Про членство Литовської республіки у Європейському Союзі» ухвалено парламентом та підписано Президентом.

Вступ до ЄС де-факто визначив систему колективної безпеки країни. Оборонний простір Литви входить у регіональну систему безпеки прибалтійських республік, яка в свою чергу є складовою оборонної системи НАТО. Проте, проголосивши незалежність (1990), Литва розпочала розбудову власної національної армії - 22 лютого 1991 р. парламент прийняв рішення про створення перших озброєних добровільних дружин. Значну допомогу військово-промисловому комплексу республіки надали Німеччина та США. Зважаючи на те, що прибалтійські країни не мають своєї бойової авіації, їх безпеку гарантує Північноатлантичний альянс. Водночас Збройні сили Литви беруть активну участь у військових операціях за кордоном під патронатом ООН, ОБСЄ та НАТО.

Литва прагнула якнайшвидше позбутися пострадянського минулого, тому відмовилася будувати національні збройні сили за радянським зразком, а мілітаризацію Росії вважає викликом для власної безпеки. Литва виділяла на потреби армії лише 1% ВВП. Як стабілізуючий чинник, трьома прибалтійськими республіками створено Балтійський батальйон чисельністю 1100 військових (країни взяли на себе зобов'язання співпрацювати у сфері політики, оборони, розвитку військово-повітряних сил, логістики). Батальйон входить до складу сил швидкого реагування НАТО.

Підрозділ 4.2. «Особливості забезпечення національної безпеки Республіки Естонія» знайомить із етапами входження держави до структур ЄС, розвитком Збройних сил.

Трансформацію Естонської республіки з типово пострадянської у національну демократію європейського зразка можна поділити на три етапи. Перший (1991-1995) характеризувався повною відмовою від радянського минулого і відновленням конституційного ладу. У країні відновлено національні владні інституції, створено основи ринкової економіки і приватного підприємництва, консолідовано суспільство навколо євроатлантичного вибору. Демонтовані комуністичні символи замінені національними. Проведено люстрацію державних чиновників, ухвалено закон (1992) згідно з яким росіянам, які поселилися в Естонії після 1940 р., відмовлено у наданні «автоматичного» громадянства. Естонія стала членом ООН (1991), ОБСЄ, Ради Європи (1993), приєдналась до програми НАТО «Партнерство заради миру» (1994). Започатковано розбудову внутрішньої та зовнішньої систем безпеки. Беручи до уваги Доктрину національної безпеки, уряд приступив до створення нечисельної, ефективної армії. Головними гарантіями національної безпеки залишився зовнішньополітичний курс уряду (активна євроатлантична інтеграція). 31 серпня 1994 р. територію республіки покинули останні військові підрозділи Росії (7 тис.).

Другий етап (1995-2004) започаткували переговори з ЄС, які завершились згодою на вступ, а 2002 р. згодою на членство у НАТО. Країна стала повноправним членом обох організацій. У цей період були створені умови для мотивації вивчення державної мови та її використання, зокрема 60% вищих навчальних закладів перейшло на естонську мову викладання.

Перед вступом до НАТО Збройні сили Естонії успішно пройшли переозброєння за європейськими стандартами. У програмі розвитку естонських сил (2001) запропоновано сформувати армію у складі однієї бригади та семи батальйонів територіальної безпеки. Для підвищення військового рівня, виконання миротворчих операцій додатково створено ще два батальйони швидкого реагування.

Третій етап (із 2004 р.) ознаменувався вступом у НАТО і ЄС, що дозволило країні збільшити ВВП, покращити соціальні стандарти, запровадити євровалюту (2011). Естонський уряд вважав, що стратегія зовнішньополітичного курсу країни - надійна гарантія військової безпеки. Участь Естонії в НАТО не тільки збільшувала її військовий потенціал, але й гарантувала їй захист від можливої агресії потенційного противника та глобальних загроз. Участь в Організації Вашингтонського договору додатково дозволяла розвивати ОПК за міжнародними стандартами, отримуючи постійні та гарантовані військові замовлення НАТО. Перебудова Сил оборони Естонії відповідно до стандартів цієї організації дозволила національним силам швидкого реагування брати участь у міжнародних миротворчих операціях, а отже, набувати практичного військового досвіду.

У підрозділі 4.3. «Латвія у системі регіональної безпеки» розглянуто успіхи та невдачі євроінтеграції цієї країни.

Латвія з перших днів незалежності прийняла важливе стратегічне рішення у безпековій сфері - входження до ефективних міжнародних організацій, насамперед НАТО та ЄС, оскільки малочисельна за населенням, слабка економічно, республіка не могла розраховувати на самостійну побудову Національних збройних сил, хоча такі спроби були здійснені (реформи підвищили рівень патріотизму та індекс опору населення можливій агресії).

Керівництво держави зосередило увагу на розширенні участі у системі колективної безпеки, перегляді концепції державної оборони, зміні структури національної армії, створенні «професійного ядра», удосконаленні військового бюджету. У Міністерстві закордонних справ республіки створили управління НАТО і політики європейської безпеки, яке проводило суспільно-інформаційну роботу з населенням. Особливу увагу звернуто на педагогічний склад навчальних закладів, з якими проводили регулярні семінари.

У цей період армія республіки мала низьку бойову підготовку і, відповідно, не була готова до вирішення навіть локальних завдань (пошуково-рятувальні операції, контроль повітряного та морського простору). Після виведення з території республіки російських військових формувань, керівництво Північноатлантичного альянсу перейшло до планування двосторонньої діяльності та конкретної допомоги зі зміцнення національної безпеки Латвії. Найбільшу допомогу в цьому питанні прибалтійським республікам надали США та НАТО. До розробки й створення регіональної оборонної системи долучилися країни-сусіди - Швеція та Фінляндія. Розпочався етап інтеграції латвійської армії в міжнародну систему безпеки.

У середині 1990-х рр. країна оголосила намір вступити до НАТО, проте тільки у 2002 р. отримала запрошення для початку переговорів про вступ до Північноатлантичного альянсу (вступ країни до ЄС 2004 р. прискорив цей історичний день). Входження до цієї організації оптимізувало бюджетні витрати в оборонній сфері (2-3% ВВП) і перерозподілило оборонні завдання. Окрім окреслених міжнародних організацій, Латвія - учасниця регіональних спільнот: три прибалтійські країни заснували Балтійську асамблею (1991), де постійно працювало п'ять комітетів, серед яких один - з питань права та безпеки та Балтійську раду міністрів (1994).

Для забезпечення внутрішнього безпекового середовища громадянство республіки отримали тільки ті жителі, які проживали на території держави до 1940 р., та їх нащадки (третина населення не могли отримати громадянства). Водночас виборче право обмежувало права колишніх працівників КДБ, екс-працівників спецслужб СРСР брати участь у виборах до місцевих органів самоуправління та працевлаштовуватися на державну службу (83% громадян отримали політичні права, інші ж - не змогли взяти участь у виборчому процесі).

У підрозділі 4.4. «Євроатлантичний шлях Грузії» йдеться про складнощі внутрішньополітичного розвитку держави.

На відміну від більшості держав-сусідів, Грузія остаточно не визначилася із пріоритетними національними стратегічними інтересами - у сучасних геополітичних реаліях країна не змогла знайти баланс між Російською Федерацією та США, хоча керівництво держави декларує євроатлантичний напрям розвитку. На практиці це підтверджується входженням держави до ООН (1992), Конфедерації з безпеки й співробітництва в Європі, Ради Європи та Світової організації торгівлі (1999), Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП). Країна стала співзасновником ГУАМ - організації, покликаної забезпечити роботу європейсько-азійської транспортної комунікації.

Загрози для національних інтересів Грузії поділено на зовнішні та внутрішні, а також глобальні та регіональні. До внутрішніх загроз належать існуючі територіальні конфлікти (Південна Осетія, Абхазія), дефіцит державного бюджету, несформованість національної еліти, відсутність національної єдності. Нинішня правляча еліта сфокусована на власне самозбереження і збагачення, не продукує нових ідей і не завжди репрезентує інтереси всього народу. У країні склалася пірамідальна структура суспільства, характерна для слаборозвинутих країн. Однак більшість грузинів є прихильниками прозахідного шляху розвитку з подальшим входженням до Європейського союзу та Організації Північноатлантичного договору. Такий шлях підтримував також екс-президент Грузії Е. Шеварднадзе, який сформулював шість основних принципів концепції «Мирного Кавказу»: непорушність територіальної цілісності і недоторканність існуючих кордонів; захист прав людини, захист транспортних та інших комунікацій і неприпустимість їхнього блокування, співробітництво у захисті навколишнього середовища та ліквідації наслідків стихійних лих; етнічна та релігійна толерантність; заперечення всіх форм виявлення націоналізму і ксенофобії; підтримка міжнародних проектів та інвестицій для Кавказу і забезпечення їхньої безпеки.

Зближення Грузії з НАТО відбулось уже після приходу до влади Е. Шеварднадзе, хоча саме під час його керівництва країна пройшла основну підготовчу роботу для поетапної інтеграції у систему Організації Північноатлантичного договору. Республіка ввійшла до Ради північноатлантичної співпраці, а згодом - Ради євроатлантичного партнерства. Представники Грузії беруть участь у роботі Парламентської Асамблеї НАТО.

Розміщення на окупованих територіях російських військових баз ускладнює процедуру повернення їх до складу республіки, а також ускладнює процедуру вступу Грузії до Організації Північноатлантичного договору. «Заморожені» етнотериторіальні конфлікти спричинили нестабільну внутрішньополітичну ситуацію у грузинському суспільстві, що привело до зміни зовнішнього курсу, в тому числі - у відносинах з Російською Федерацією.

Після завершення «Революції троянд» 2004 р. у республіці прийнято концептуальні документи з питань будівництва збройних сил: Концепцію національної безпеки, Національну військову стратегію і Стратегічний огляд оборони Грузії. Концептуальні документи визначили стратегічних партнерів країни: США, Україну, Туреччину і Азербайджан. Водночас відносини з близькими сусідами, зокрема Вірменією та Росією, остаточно не сформовано. Саме від цих взаємовідносин залежить стабільність у Кавказькому регіоні.

У п'ятому розділі «Позаблоковий статус України і Молдови, постійний нейтралітет Туркменістану» розглянуто внутрішню і зовнішню політику країн пострадянського простору в безпековому контексті, які на сучасному етапі державотворення дотримуються позаблоковості.

Підрозділ 5.1. «Формування і сучасний стан національної безпеки незалежної України» фокусує увагу на безпековій політиці держави.

Чимало міжнародних експертів на початку 1990-х рр. відводили Україні роль геополітичного центру у Центрально-Східній Європі, який разом з Францією, Німеччиною та Польщею міг би стати серцевиною стратегічної взаємодії з Європою. Однак держава не зуміла реалізувати своїх внутрішньо- та зовнішньополітичних можливостей, не змогла скористатись історичними шансами, які отримала після розпаду Радянського Союзу (не інтегрувалася в ЄС, відмовилась від НАТО, не реалізувала нейтральний статус).

Українська політична еліта не мала чіткого алгоритму дій щодо побудови суверенної держави, а партійна номенклатура, яка залишилася при владі, швидко усвідомила кар'єрні можливості, що відіграло фатальну роль у сучасних державотворчих процесах. Відсутність концепції національної ідеї та багатовекторність політичної еліти не дозволили визначити єдиний внутрішньо- та зовнішньополітичний курс країни, виділити пріоритети національних інтересів у сфері національної безпеки.

В останнє п'ятнадцятиліття у країні були помітні тенденції до відходу від демократичних принципів, верховенства права, незалежності судового судочинства, свободи слова, захисту прав людини, що привело до «Помаранчевої революції», трагічних подій «Революції гідності». Україна є членом півсотні міжнародних організацій, а договірно-правова база міжнародних відносин складає понад 10 тис. договорів різного правового рівня. На міжнародному рівні країна задекларувала статус позаблоковості та нейтралітету, закріпила його у Конституції, але не домоглася їх світового визнання.

Основними загрозами для національної безпеки України були: 1. Невизначеність стратегії зовнішньої політики та її часта зміна; 2. Застосування політики «подвійних стандартів»; 3. Послаблення зв'язків із державами - світовими лідерами демократичного спрямування; 4. Підрив та стримування євроатлантичних інтеграційних процесів; 5. Відсутність міжнародно-правових гарантій від зовнішньої агресії; 6. Порушення прав і свобод людини, масове зубожіння населення, розкол по лінії бідні/багаті; 7. Руйнація національних Збройних сил. Останній фактор особливо небезпечний - упродовж останніх двох десятиліть забезпечення військової безпеки незалежної України як основи національної безпеки було суперечливим і непослідовним (законодавча база безпекового сектора України ігнорує задекларовані принципи позаблоковості та нейтральності). Військова доктрина мала оборонний характер, чітко перелічуючи реальні та потенційні, внутрішні та зовнішні загрози національній безпеці, проте містила чимало недоліків. Показовий приклад - під час її обговорення у парламенті з проекту вилучено загрозу можливого нападу військових підрозділів, дислокованих на території України (йшлося про військові підрозділи Чорноморського флоту Росії).

Доктрина, ухвалена у період перебування при владі проєвропейських політичних сил, спрямовувалася на політику євроатлантичної інтеграції, посилення співробітництва з існуючими системами безпеки, дотримання оборонної достатності, впровадження механізмів демократичного цивільного контролю, продовження розвитку військово-політичного партнерства з НАТО і ЄС, поглиблення відносин з названими безпековими міжнародними організаціями аж до повноправного членства. Її положення припинили виконуватись уже після зміни президентської влади 2010 р., а положення про євроатлантичну інтеграцію - вилучені.

Водночас Збройні сили України упродовж останніх двадцяти років перебували в незадовільному технічному стані: військова техніка морально застаріла, нової - тривалий час не закуповували, а вітчизняні розробки не впроваджувалися. Все це відбувалося на тлі недофінансування Збройних сил. У таких умовах, після добровільної відмови від ядерного арсеналу в обмін на ілюзорні гарантії безпеки, державі необхідно було вимагати міжнародних гарантій (договірно-правових) визнання своєї позаблоковості і нейтралітету або ж відмовитись від них. Проте в умовах економічної кризи та політичної нестабільності питання військової безпеки, як і модернізації Збройних сил, залишаються другорядними, що значно ослаблює обороноздатність країни.

Враховуючи сучасні реалії, пропонуємо: 1) впроваджувати нові види озброєння (альтернативою ядерній зброї вважаємо високоточну (ракети малої до 500 км та середньої дальності до 5000 км); 2) поетапно виконати план дій щодо членства в НАТО з одночасною відмовою від позаблокового статусу; 3) укласти двосторонні та багатосторонні військово-політичні та безпекові договори з країнами-сусідами, країнами - світовими лідерами (входження в глобальні системи ПРО та ППО).

Вважаємо, що економічним, політичним, оборонним інтересам України відповідає утворення Балто-Чорноморського Союзу, який не суперечить ані статутам Європейського Союзу, ані Організації Північноатлантичного договору. Створення колективної регіональної системи безпеки у Балто-Чорноморському регіоні збільшить рівень національної безпеки її членів, в чому зацікавлені європейські країни та НАТО. Об'єднання дозволить диверсифікувати джерела енергоносіїв та жодним чином не применшує рівноправних відносин з іншими країнами (вектор Схід-Захід).

У підрозділі 5.2. «Республіка Молдова у пошуку свого оборонного і безпекового статусу» проаналізовано безуспішні спроби цієї країни визначити стратегічний напрям внутрішньо- та зовнішньополітичного розвитку.

Чорноморський і Причорноморський регіони, до яких входить Молдова, мають важливе геополітичне значення - тут переплітаються геополітичні інтереси США, НАТО, ЄС, Росії, Туреччини та Румунії. У політичному житті країни продовжується боротьба між демократичною та комуністичною ідеологією, що характерно майже для всіх пострадянських республік. Як результат, відповідно до Конституції Молдови - республіка дотримується позаблокового нейтрального статусу.

Унаслідок конституційно задекларованої нейтральності Молдова не декларує мету членства у жодному з військово-політичних блоків, зокрема НАТО. Співпраця з Альянсом будується на прагматичних засадах: відповідно до двосторонніх домовленостей прийнято рішення про скорочення армії до 6,5 тис. (1999), згодом підписано індивідуальний план дій партнерства з Північноатлантичним альянсом (2007), який передбачав реформування системи безпеки і оборони країни за стандартами та принципами НАТО. Стандарти цього блоку враховано також при ухваленні Концепції національної безпеки, яка передбачала поетапне реформування військово-оборонного комплексу (створення асоціацій у правоохоронній сфері, суспільні секції при військових формуваннях, ефективний цивільний контроль за збройними силами). Базові принципи концепції: мирне вирішення конфліктів без застосування сили; недоторканність кордонів, статус постійного нейтралітету; недопущення розміщення на своїй території збройних сил іноземних держав; відсутність ймовірного противника серед держав світу.

Основна загроза національній безпеці Молдови - Придністровський конфлікт та ризики міжетнічних сутичок. Конфлікт у Придністров'ї умовно поділено на три періоди: 1) зародження (1989-1992) - розподіл та структуризація сил ворогуючих сторін (націоналісти-молдавани - українсько-російське населення); 2) ескалація (березень-липень 1992 р.) - розгортання бойових дій та проведення миротворчої операції з метою підтримання миру та правопорядку миротворчими силами у складі військовослужбовців Збройних сил Молдови, Придністров'я, Російської Федерації та України; 3) згасання (1992 - до сьогодні) - створення буферної зони, введення спеціальної місії спостерігачів, визнання територіальної цілісності Молдови і права Придністров'я самостійно вирішувати власну долю у разі зміни суверенітету Республіки Молдова чи її приєднання до Румунії.

Молдова намагалася розв'язати внутрішній військово-політичний конфлікт з Придністров'ям та позитивно вирішити «законсервований», спровокований «мовним питанням» та можливим прорумунським курсом офіційного Кишинева (бл. 600 тис. молдаван мають румунські паспорти). Згідно з договором про звичайні збройні сили в Європі, Росія у 1999 р. розпочала виведення військ з Тирасполя, однак цей процес не закінчено й до сьогодні. Придністров'я для Росії у найближчі роки залишатиметься військовим плацдармом, з якого можна впливати на Східну Європу та Західне Причорномор'я, через що Російська Федерація підтримує невизнану Придністровську республіку.

У підрозділі 5.3. «Постійний нейтралітет Туркменістану - запорука національної безпеки» досліджено особливості безпекового середовища цієї республіки.

Одна з небагатьох азійських країн, яка проводить «рівновіддалену», багатовекторну зовнішню політику, декларує нейтралітет, а також не входить до жодного військово-політичного блоку та систем регіональної колективної безпеки - Республіка Туркменістан. Її особливість полягає в функціонуванні авторитарного режиму правління та наявності значних запасів природного газу, що робить економічну співпрацю з країнами-партнерами (Туреччина, Росія, Україна), пріоритетом для забезпечення власної національної безпеки.

Економічна стабільність країни підтримується завдяки експорту природного газу. Основний, проте морально застарілий газогін «Середня Азія - Центр», пролягає через територію Російської Федерації (власником трубопроводу - російська корпорація «Газпром»). Будівництво альтернативних газогонів в обхід території Росії та України («Набукко») тільки проектується. Реалізація цих проектів ускладнювалася нестабільною суспільно-політичною ситуацією в сусідніх центральноазійських республіках. Незважаючи на значні доходи, які приносив газовий сектор, у країні зберігалася значна трудова міграція, особливо в Росію та Казахстан. У республіці введено візовий режим для громадян пострадянських республік.

Національну безпеку Туркменістану гарантував не тільки економічний сегмент країни, але й резолюція ГА ООН «Про постійний нейтралітет Туркменістану» (1995), система двосторонніх договорів з країнами СНД, відсутність зобов'язань в ОДКБ, ГУАМ, ШОС, підтримка рівноправних відносин із талібами, представниками Північного альянсу Афганістану. Значну увагу країна приділяла боротьбі з тероризмом (як асоційований член СНД, бере участь в нарадах з питань боротьби з наркотиками і тероризмом). Туркменістан зблизився із США, які фінансують програми зі зміцнення туркменсько-афганського кордону, вважаючи його найсприятливішим для поширення тероризму та наркотиків у Центральній Азії, що дестабілізувало геополітичну ситуацію в регіоні. Водночас НАТО прагнуло на території Туркменістану розташувати тилові забезпечувальні підрозділи (аеродроми, склади, центри підготовки тощо), а Росія - розширити військову співпрацю, змагаючись у цьому питанні з Іраном, Пакистаном та Туреччиною.

Третій не менш важливий сегмент національної безпеки - Збройні сили. Після розпаду СРСР у Туркменістані залишилися військова техніка та озброєння, які стали основою для створення національної армії. Остаточна мета військового будівництва - створення малочисельної обороноздатної армії шляхом закупівлі нових видів озброєння, підвищення освітнього рівня кадрових військових (офіцери проходять підготовку з використанням новітніх видів озброєння). Незважаючи на те, що Збройні сили країни краще оснащені та значно мобільніші від армій Киргизії та Таджикистану, вони значно поступаються військовим підрозділам Узбекистану та Казахстану. Туркменська армія може брати участь у невеликих збройних конфліктах, але неспроможна самостійно витримати навіть локальну війну.

Основною загрозою для національної безпеки Туркменістану вважаємо збройні конфлікти в сусідніх республіках Центральної Азії (Афганістан, Узбекистан, Таджикистан). Забезпечуючи власну військову безпеку, керівництво країни виділяє три проблемні напрямки: каспійський, афганський та таджицько-узбецький. Посилення безпеки на цих напрямах (локалізація й нейтралізація воєнних загроз, запобігання їм) - основне завдання воєнної доктрини країни, яка ґрунтується на принципах «позитивного нейтралітету».

Шостий розділ «Країни-прихильники багатовекторного зовнішнього курсу» присвячений аналізу політико-правового поля Казахстану та Азербайджану у сфері національної безпеки.

У підрозділі 6.1. «Казахстан - лідер Центральної Азії» досліджено пріоритети стратегічного розвитку однієї з провідних держав регіону.

Основний «геополітичний гравець» Центральної Азії - Казахстан («щит регіону»). Лідерство цієї країни зумовлено декількома чинниками: 1) вигідним територіальним розташуванням; 2) спадком СРСР (країна займає першу позицію у світі за кількістю космічних запусків ракет-носіїв з космодрому «Байконур», на території держави розміщено важливі стратегічні об'єкти колишнього Радянського Союзу, які сьогодні використовує Російська Федерація); 3) сильною центральною владою (культ особи Н. Назарбаєва).

Претензії Казахстану на лідерство в регіоні ґрунтувалися на економічному (доктрина перебудови економіки) та національно-культурному (дерусифікація, ісламізація) факторах. По-перше, у країні залишено державне планування з активними ринковими відносинами: залучено понад 30 млрд дол. інвестицій в економіку, розпочато будівництво трансєвразійського коридору, реконструйовано низку нафтопереробних заводів, побудовано нові газокомпресорні станції, розбудовано другий нафтопровід до Китаю, споруджено підприємства з виробництва сільськогосподарської техніки та переробки сировини тощо. По-друге, значні досягнення керівництва країни у національно-культурній площині: підвищено статус національної мови, значна увага приділяється народним традиціям, запроваджено державну ідеологію казахського патріотизму. Все це відбувається на тлі відсутності «свободи слова», політичної опозиції та корумпованості влади.

Водночас Республіка Казахстан знаходилася в сфері політико-економічних та військових інтересів Росії (СНД), Китаю та США (НАТО). Держава, як і Узбекистан - традиційний учасник усіх ініційованих Росією геополітичних організацій (під її контролем космодром «Байконур»). Країна активно розбудовує єдиний оборонний простір із країнами СНД (підписано угоду про створення об'єднаної системи протиповітряної оборони, об'єднаних збройних сил Співдружності), увійшла до ОДКБ (1992), де взяла участь у створенні Колективних сил оперативного реагування чисельністю 15 тис. осіб.

Казахстан із 1994 р. співпрацював з Північноатлантичним альянсом у межах програми «Партнерство заради миру» (із 2002 р. - на основі індивідуального плану партнерства). Республіка активно й успішно розвивала діалог з європейським країнами в питаннях боротьби зі злочинами проти миру й безпеки людства, зокрема ухвалено закон «Про боротьбу з тероризмом» (1999), який відповідав вимогам Європейської Конвенції з боротьби з тероризмом.

Керівництво країни вважало також своїми стратегічними партнерами КНР та республіки Центральної Азії (напрямки співпраці передбачають зменшення чисельності військ на китайському кордоні, створення спільного батальйону «Центразбат», проведення спільних навчань, колективні дії проти тероризму). Республіка входить до Організації ісламської конференції, згодом - Організації ісламської співпраці (ОІС). На відміну від ОБСЄ, ОІК не мало миротворчих сил для врегулювання військових конфліктів. Разом із країнами Центральної Азії Казахстан запропонував прецедент створення без'ядерної зони, закликаючи до цього інші ісламські країни, особливо на Близькому Сході. Спеціальні підрозділи Збройних сил Казахстану періодично беруть участь в антитерористичних навчаннях ШОС.

Покладаючи надії на міжнародні гарантії своєї безпеки, а також на колективний військовий потенціал ОДКБ, Казахстан проводить самостійну військово-безпекову діяльність у відповідності до встановлених стандартів. Міністерство оборони Казахстану розробило власну концепцію розвитку озброєння і військової техніки (модернізація армії, створення нових наукомістких виробництв і нових видів продукції військового призначення). Велику увагу звернено на мобілізаційний резерв та підвищення показників його бойової підготовки. Воєнна доктрина 2011 р. має оборонний характер і скерована на боротьбу з асиметричними загрозами.

Підрозділ 6.2. «Особливості національної системи безпеки Азербайджану» знайомить із маловідомими фактами, які свідчать про значний вплив республіки на геополітичну стабільність у регіоні.

Геополітичний статус Азербайджану визначала його енергетична значимість для Західної Європи - нафтопроводами Баку - Тбілісі - Джейхан, Баку - Супса, Баку - Новоросійськ (залізничним транспортом в грузинські порти експортувалася нафта, якість якої краща від російської, а шлях її доставки значно коротший ніж у країн-конкурентів). США, Росія, ЄС, Туреччина, Іран, вбачали у цій країні не тільки «вікно в Азію», але й потужний енергетичний ринок з вигідними транзитними шляхами. Кавказ, особливо Азербайжан, мали вирішальне значення для постачання вуглеводів із Центральної Азії на Південь Європи - окреслені країни докладали зусилля для посилення свого впливу на військово-політичну ситуацію у регіоні.

Основа економіки Азербайджану - нафто- та нафтопереробна промисловість, а експорту нафти відведено стратегічне значення в економіці країни (75%). Республіка досить успішно співпрацювала із західними компаніями, чим покращувала свій інвестиційний клімат, хоча й надалі залишалася індустріально-аграрною країною. Республіка обрала збалансовану зовнішню політику, не висловлюючись проти присутності на Кавказі як США, так і країн ЄС та Російської Федерації (лідером серед інвесторів та найближчим партнером у вирішенні військово-політичних проблем залишається Туреччина, через яку проходять всі транзитні газові трубопроводи в країни Євросоюзу).

На території Азербайджану зіштовхнулись глобальні інтереси провідних країн світу, що ускладнює зовнішньополітичний вибір країни, яка розвиває взаємовідносини з США (стратегічний партнер країни на Кавказі), НАТО (програма «План дій з індивідуального партнерства», «Партнерство заради миру») та Європейським Союзом без спроби приєднання (програми «Політика нового сусідства», Транскавказький транспортний коридор Європа - Кавказ - Азія). Серед зовнішніх пріоритетів республіки - демілітаризація басейну Каспійського моря, розвиток Євразійського коридору.

Керівництво країни неоднозначно ставилося до пропозиції Російської Федерації щодо створення організації Каспійського економічного співробітництва для країн каспійського регіону, функції СНД як органу, який порушує національні інтереси та не сприяє зміцненню незалежності й територіальної цілісності, а також щорічної фінансової допомоги для Нагірного Карабаху. Водночас Азербайджан підтримує функціонування ГУАМ (з 1997 р.), субрегіональну співпрацю в економічній та військово-політичній сферах.

Геополітична стабільність у регіоні потрібна як Європі, так і країнам Кавказу, що потерпають від нерозв'язаних територіальних конфліктів, зокрема Азербайджансько-Вірменський щодо Нагірного Карабаху (республіки знаходяться у стані локальної позиційної війни). Неоднозначно до карабаської проблеми ставляться в Європарламенті: частина депутатів намагається захищати інтереси Вірменії (Російська Федерація), інші - намагаються відстоювати інтереси Азербайджану. Мусульманські країни, зокрема Туреччина, підтримують останню у її намаганнях повернути втрачені території. Конфлікт вимагає постійної уваги міжнародної спільноти, оскільки ризикує перерости в регіональну війну.

На саміті в Астані (2010) ворогуючі країни заявили про готовність мирно врегулювати карабаську проблему на основі Статуту ООН та Гельсінського заключного акту, які передбачають три основні принципи: 1) збереження територіальної цілісності; 2) вільне самовизначення націй; 3) мирне врегулювання конфліктів. Проте дійшовши згоди про повернення азербайджанців у Нагірний Карабах, виведення вірменської армії з семи окупованих районів, проблема залишається не вирішеною. «Затягування» переговорів Вірменією змусило Азербайджан заявити про можливість початку збройного протистояння.

У Висновках узагальнено результати дослідження:

1. Геополітичні виклики для пострадянських держав сьогодні залишаються недостатньо вивченим вітчизняними та зарубіжними істориками. Не зважаючи на появу в останні роки значної кількості наукових праць, які безпосередньо або ж дотично присвячені геополітиці пострадянських республік, проте констатуємо відсутність комплексних досліджень, присвячених геополітичному вибору, а також формуванню військової політики (безпеки) пострадянських республік в останні два десятиліття. Більшість архівної інформації має обмежений гриф доступу, що спонукало автора до пошуку відкритих джерел (архівні матеріали галузевих фондів України та Російської Федерації; мемуарна література, спогади очевидців та безпосередніх учасників подій; конституційно-законодавчі та нормативні акти пострадянських республік; довідково-статистична література; періодичні видання.

2. Реформи Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова започаткували демократичні перетворення в СРСР, що привело до розпаду держави. Крім внутрішніх передумов (розгортання гласності, економічний криза, формування багатопартійності тощо), не менш важливу роль у цьому процесі відіграли зовнішні чинники - розгортання США програми «Стратегічної оборонної ініціативи» (1983) втягнуло Радянський Союз у нову «гонку озброєнь», що підірвало економічні основи останньої (витрати на військові потреби зросли до 25% ВВП). Більшість пострадянських республік обрали демократичний вектор розвитку, задекларувавши парламентсько-президентську форму правління, хоча їх політичні системи, де-факто, були далекими від демократичних західних моделей за своєю суттю. Майбутнє кожної з держав залежало від здатності політичного керівництва виробити виважений, реалістичний і далекоглядний зовнішньополітичний курс, а також послідовно і цілеспрямовано його здійснювати. На цьому тлі виокремлювалися країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія), які зуміли досягнути справді демократичних форм урядування та організації суспільного життя.

Після розпаду СРСР республіки пострадянського простору вирішували одні і ті ж військово-політичні проблеми: розподіл радянської військової техніки та озброєння, які знаходились на їх території; формування національних збройних сил і адекватної нормативно-правової бази у військовій сфері; вибір концепції і стратегії військової політики; співпраця/входження в існуючі системи безпеки, розробка адекватних військових доктрин. Під тиском США Україна, Білорусія і Казахстан передали стратегічну і тактичну зброю Російській Федерації, що відбувалося на тлі часткової передачі та знищення стратегічної авіації, перерозподілу Чорноморського флоту. Спроба отримати реальні міжнародні гарантії національної безпеки від ядерних держав залишилася на рівні декларацій (Будапештський меморандум 1994 р.). Окреслені процеси прискорили військово-політичне лідерство Російської Федерації на пострадянському просторі та стимулювали її агресивну зовнішню політику.

3. Пострадянським республікам було важко протистояти існуючим воєнним загрозам глобального характеру, що спонукало їх до входження до існуючих військово-політичних союзів або ж реалізації політики багатовекторності (Україна) / нейтральності (Туркменістан) / позаблоковості (Молдова). Закономірність геополітичного вибору республік пострадянського простору в конкретних історичних умовах залежала від декількох чинників: географічного розташування країни, внутрішньої політико-партійної ситуації, форми державного устрою, економічної та військової «спроможності», наявності стратегії національної безпеки, входження до колективних систем безпеки регіонального і глобального рівня. У більшості республік формування системи забезпечення військової безпеки - суперечливий, недофінансований, розтягнутий у часі процес, на який негативно впливають: політичне протистояння всередині держав, нечітко визначена зовнішня політика, невиконання прийнятих державних програм з реформування армії.

Географічне розташування держави, її політичний устрій, стан економічного розвитку, ефективність воєнної політики, наявність існуючих загроз, рівень фінансування сектора безпеки, системність законодавчої бази, державне стратегічне планування відігравали вирішальне значення при створенні й формуванні системи національної безпеки (захищеність країни від ризиків, викликів, загроз, небезпек та агресій). Побудова національних систем військової безпеки відбувалася за принципом існуючих аналогій (здебільшого за прикладом НАТО, США, Росії). Частина республік колишнього СРСР, окрім Прибалтійських республік та Грузії, визначилися у своїй воєнно-політичній стратегії у мирний період і перебувають у проросійському фарватері (Білорусь, Вірменія, Узбекистан, Таджикистан, Киргистан), «перехідному транзитному стані» (Казахстан, Азербайджан).

4. Стан національної/військової безпеки залежав від прийнятих адекватних військово-політичних концепцій та стратегії, відповідно підсилених економічним потенціалом та реальними державними видатками у цій сфері. Усі сім країн ОДКБ, як і 28 держав-членів НАТО, мали схожі воєнні доктрини. Однак на відміну від країн ЄС, воєнні доктрини більшості незалежних держав пострадянського простору не визначали потенційного противника, що ускладнювало розбудову їх збройних сил і системи військової безпеки через відсутність визначених джерел походження загроз і небезпек. Нормативно-правова база більшості пострадянських республік декларує політику входження до СНД та ОДКБ, формуючи системи військової безпеки за принципом розумної оборонної політики і достатньої безпеки. На заваді реалізації військових концепцій та доктрин стали: економічна криза 1990-х рр., обмежене фінансування оборонно-промислового комплексу, відсутність чіткої стратегії національної оборони, скорочення чисельності Збройних сил. Система військової безпеки всіх пострадянських республік потребує модернізації та моніторингу для вироблення ефективної концепції і стратегії воєнно-оборонної політики.

5. На Європейському континенті наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. формується нова система колективної регіональної безпеки. З одного боку - це НАТО і ЄС (на чолі зі США), з іншого - СНД і ОДКБ (на чолі з Російською Федерацією). Остання прагнула утворити військово-політичний союз з Шанхайською організацією співпраці, куди входить Китай та п'ять центральноазіатських республік, на противагу військовій політиці НАТО в Азії. Усі країни-учасники ОДКБ активно співпрацюють з Північноатлантичним альянсом у рамках програми «Партнерство заради миру» (виняток Туркменістан), залучаються до миротворчих операцій за мандатом РБ ООН. Низький рівень міждержавної довіри серед пострадянських республік, відсутність реальних демократичних реформ - причини, що унеможливлюють створення ефективної системи колективної безпеки під егідою НАТО та СНД. ОБСЄ - єдиний міждержавний інститут, який об'єднав усі держави євразійсько-атлантичного ареалу, створюючи можливість для діалогу й співпраці у галузі безпеки. Негативним у роботі ОБСЄ залишається надто тривалий механізм прийняття рішення і пасивна участь у боротьбі проти відкритої агресії.

Міжнародні безпекові організації недостатньо запобігали конфліктам на пострадянському просторі, обмежуючись спостереженням та співпрацею з СНД та ОДКБ, що виділяло Російську Федерацію серед колишніх радянських республік, яка перебрала на себе всі миротворчі операції на території колишнього СРСР. Миротворчі місії регіональних військово-безпекових організацій типу СНД та ОДКБ були малоефективними, через проблему домінування у їх складі російських військовослужбовців. Військово-політичні кризи пострадянських республік у багатьох випадках - наслідок їх внутрішнього політичного й економічно-соціального розвитку. Воєнні конфлікти у пострадянських республіках остаточно не врегульовані і вони залишаються у латентному стані (Придністров'я, Південна Осетія, Абхазія, Нагірний Карабах, Таджикистан). Самопроголошені республіки провокують загрозу виникнення міждержавної локальної/регіональної війни, в яку можуть бути втягнуті ядерні держави.

6. Відмовившись в односторонньому порядку від ядерної зброї і знищивши стратегічну авіацію, Україна не отримала міжнародних договірно-правових гарантій. Для удосконалення системи національної безпеки українська влада повинна: вступити до НАТО (на сьогодні найефективнішого військово-політичного союзу); забезпечити стабільність геополітичного вибору країни, не залежно від зміни уряду / Президента / коаліції у Верховній Раді; виступити ініціатором створення регіональної системи безпеки (Балто-Чорноморського союзу); підписати двосторонні та багатосторонні воєнно-політичні угоди з країнами-світовими лідерами та державами-сусідами; стати власником високоточної зброї, ефективність якої зупинить будь-якого агресора; увійти в об'єднані системи ПРО і ППО.

На основі порівняльно-критичного аналізу фундаментальних, теоретичних, спеціальних видань та сучасних наукових досліджень можна запропонувати перелік 37 критеріїв-індикаторів (оціночну шкалу) стану військової безпеки будь-якої країни світу. Кожна складова має оцінку від -5 до +5, чотири показники можуть мати оцінку від 0 до - 5. Загальна сума оцінки повинна становити 50 % від максимально можливої оцінки, яка становить 145 балів. Рівень нижче 50 % повинен викликати підвищену увагу та тривогу, рівень від 50 до 75 % - постійний контроль, вище 75 % - удосконалення. За оцінкою автора система національної воєнної безпеки України знаходиться в критичній зоні, викликаючи тривогу за її функціональний стан.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії

1. Левик Б. Військова безпека пострадянських республік 1991-2011 рр. / Богдан Левик. - Львів : Вид-во НУ «Львівська політехніка», 2012. - 380 с.

Рец.: Терський С. Рецензія на монографію. Левик Б. Військова безпека пострадянських республік 1991-2011 рр. (Львів, 2012) / С. Терський // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. - Вип. 5 (131). - С. 134-135.

2. Левик Б. Пострадянські республіки Центральної Азії в умовах геополітичних викликів наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. / Богдан Левик. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. - 188 с.

Рец.: Тодоров І. Рецензія на монографію. Левик Б. Пострадянські республіки Центральної Азії в умовах геополітичних викликів наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. (Львів, 2014) / І. Тодоров // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. - Вип. 6 (132). - С. 129-130.

3. Левик Б. Балто-Чорноморський регіон: сучасний потенціал та перспективи / Богдан Левик. - Маріуполь : ТОВ «Східний видавничий дім», 2015. - 244 с.

Рец: Конопльов С. Рецензія на монографію. Левик Б. Балто-Чорноморський регіон: сучасний потенціал та перспективи (Маріуполь, 2015) / С. Конопльов // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Маріуполь : ТОВ «Східний видавничий дім», 2015. - Вип. 7 (139). - С. 74-75.

Статті у наукових фахових виданнях

4. Левик Б. Історичний досвід зарубіжних країн у політичному забезпеченні національної безпеки і оборони у новітній період / Богдан Левик // Вісник національного університету «Львівська політехніка». - Львів : Вид-во «Львівська політехніка», 2011. - № 693. - С. 234-239. - (Серія: Держава та армія).

5. Левик Б. Військова безпека Латвійської Республіки після розпаду СРСР та у нових історичних умовах / Богдан Левик // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. - Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2011. - Вип. 2 - С. 184-192. - (Серія: Історія).

6. Левик Б. Дослідження питань військової безпеки України у захищених роботах спеціалізованої вченої ради К. 35.052.15 за спеціальністю 20.02.22 військова історія (історичні науки) Національного університету «Львівська політехніка» (1992-2011 рр.) / Богдан Левик // Вісник національного університету «Львівська політехніка» - Львів : Вид-во «Львівська політехніка», 2012. - № 724. - С. 228-234. - (Держава та армія).

7. Левик Б. Формування Збройних сил Латвії у нових геополітичних умовах / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2011. - № 7 (114). - С. 120-125.

8. Левик Б. Збройні сили Республіки Естонія у новітній період історії (1991-2011 рр.) / Богдан Левик // Труди університету: зб. наук. праць Національного університету оборони України. - Київ, 2012. - № 1 (107). - С. 242-252.

9. Левик Б. Становлення військової безпеки Азербайджану та його військової організації в пострадянський період / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2012. - № 2 (116). - С. 115-121.

10. Левик Б. Державне забезпечення військової безпеки незалежної України: військово-історичний аналіз / Богдан Левик // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. - Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2012. - Вип. 1. - С. 160-166. - (Серія Історія).

11. Левик Б. Військова безпека Азербайджану у пострадянський період / Богдан Левик // Труди університету: зб. наук. праць. Національного університету оборони України. - Київ, 2012. - № 4 (110). - С. 210-217.

12. Левик Б. Створення Військово-морського флоту незалежної України / Богдан Левик // Вісник Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. - Івано-Франківськ : Прикарпатський національний ун-т імені Василя Стефаника, 2012. - Вип. 21. - С. 73-78. - (Серія: Історія).

13. Левик Б. Військова безпека Грузії у період 1991-2011 рр. / Богдан Левик // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». - Острог : Національний ун-т «Острозька академія», 2012. - Вип. 19. - С. 421-433. - (Серія: Історичні науки).

14. Левик Б. Військово-політичне забезпечення становлення Збройних Сил України 1991-1992 рр. (за матеріалами Державного галузевого архіву МОУ) / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2012. - № 3 (117). - С. 96-102.

15. Левик Б. Військова безпека у захищених дисертаційних роботах за спеціальністю військова історія у Національному університеті «Львівська політехніка» 1992-2011 рр. / Богдан Левик // Воєнна історія Середньої Наддніпрянщини: зб. наук. праць. - Київ, 2012. - С. 777-782.

16. Левик Б. Україна і Росія - сучасний військово-історичний вимір / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2012. - № 4 (118). - С. 98-105.

17. Левик Б. Формування Збройних Сил Республіки Білорусь після розпаду СРСР / Богдан Левик // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. - Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2012. - Вип. 2. - С. 176-181. - (Серія: Історія).

18. Левик Б. Військово-політична захищеність республіки Білорусь після 1991 р. / Богдан Левик // Україна - Європа - Світ: зб. наук. праць. - Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2012. - Вип. 10. - С. 230-237. - (Серія: Історія, міжнародні відносини).

19. Левик Б. Військова безпека України: історично-проблемний аналіз / Богдан Левик // Воєнна історія: науково популярний журнал. - Київ, 2012. - № 1 (61). - С. 77-85.

20. Левик Б. Військова політика Республіки Молдова / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2012. - № 5 (119). - С. 111-115.

21. Левик Б. Формування армії Республіки Казахстан у пострадянський період / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2012. - № 6 (120). - C. 113-117.

22. Левик Б. Узбекистан у пошуку військово-політичної стратегії в умовах геополітичних викликів / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2013. - № 4 (124). - С. 139-147.

23. Левик Б. Таджикистан на шляху до воєнно-політичної стабільності / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2013. - № 5 (125). - С. 137-145.

24. Левик Б. Туркменістан - нова постійно нейтральна держава Центральної Азії / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2013. - № 6 (126). - С. 217-225.

25. Левик Б. Киргизстан - повернення на російську орбіту / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. - № 1 (127). - С. 142 -149.

26. Левик Б. Геополітика нових незалежних держав Центральної Азії у пострадянський період / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : Український культурологічний центр, ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. - № 2 (128). - С. 85-91.

27. Левик Б. Чорноморський флот Російської Федерації у російсько-українських відносинах (пострадянський період) / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. - № 3 (129). - С. 48-53.

28. Левик Б. Участь пострадянських республік у миротворчих операціях ООН та НАТО / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. - № 4 (130). - С. 84-91.

29. Левик Б. Концепція Балто-Чорноморського Союзу і пострадянський простір / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. - № 5 (131). - С. 80-84.

30. Левик Б. Геополітичне становище посткомуністичної Росії / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. - № 6 (132). - С. 72-77.

31. Левик Б. Забезпечення національних інтересів Польщі у сфері безпеки у пострадянський період 1991-2011 рр. / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : Український культурологічний центр, ТОВ «Східний видавничий дім», 2015. - № 1 (133). - С. 75-83.

32. Левик Б. Військово-політичні наслідки російсько-української війни 2014-2015 рр. / Богдан Левик // Схід: аналітично-інформаційний журнал. - Донецьк : ТОВ «Східний видавничий дім», 2015. - № 2 (134). - С. 33-38.

Статті, які додатково відображають результати дисертаційної роботи

33. Левик Б. Військове озброєння Литовської республіки 1991-2011 рр. / Богдан Левик // Сухопутні війська Збройних Сил України: історія, сучасність, розвиток (до 20-річчя Збройних Сил України): зб. наукових праць. - Львів, 2011. - С. 87-91.