Розвиток і діяльність історико-культурних заповідників Середньої Наддніпрянщини у 1918-2011 рр. (на матеріалах Черкаської області)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Українське товариство охорони пам'яток історії та культури

Центр пам'яткознавства

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

Розвиток і діяльність історико-культурних заповідників Середньої Наддніпрянщини у 1918-2011 рр. ( на матеріалах Черкаської області)

26.00.05 - Музеєзнавство. Пам'яткознавство

кандидата історичних наук

Федорова Тетяна Миколаївна

м. Київ, 2017

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі культурної спадщини Центру пам'яткознавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Ластовський Валерій Васильович, Київський національний університет культури і мистецтв, професор кафедри міжнародних відносин

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, с.н.с. Гаврилюк Надія Оксентіївна, Інститут археології НАН України, провідний науковий співробітник

кандидат історичних наук, с.н.с., Принь Олександр Віталійович, Інститут архівознавства Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського, старший науковий співробітник

Захист відбудеться 3 жовтня 2017 р. об 11:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради -------- у Центрі пам'яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 19).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Центру пам'яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 19).

Автореферат розіслано ------------

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук А.О. Горькова

Анотація

Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 26.00.05 - Музеєзнавство. Пам'яткознавство. - Центр пам'яткознавства НАН України Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. - Київ, 2017.

Дисертація є першим комплексним узагальненим дослідженням, в якому розглянуто розвиток і діяльність історико-культурних заповідників в історичних межах Середньої Наддніпрянщини у період від 1918 по 2011 роки. Виявлено особливості і закономірності розвитку заповідної справи в історичному контексті, показано місце і роль історико-культурних заповідників Черкащини в системі охорони культурної спадщини України. У дисертації висвітлено еволюцію комплексного підходу до охорони культурної спадщини та музейної справи, проаналізовано законодавство з питань охорони пам'яток історії і культури та створених на їх основі історико-культурних заповідників. З метою удосконалення роботи історико-культурних заповідників, запропоновано нові форми і методи роботи, які можуть поліпшити результати їх діяльності.

На основі проведених досліджень розроблено практичні рекомендації щодо удосконалення роботи національних та державних історико-культурних заповідників.

Ключові слова: історико-культурні заповідники, охорона культурної спадщини, музейна справа, державне регулювання, правова основа, Черкащина.

Аннотация

Диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 26.00.05 - Музееведение. Памятниковедение. - Центр памятниковедения НАН Украины Украинского общества охраны памятников истории и культуры. - Киев, 2017.

Диссертация является первым комплексным обобщенным исследованием, в котором рассмотрено развитие и деятельность историко-культурных заповедников в исторических границах Среднего Приднепровья в период с 1918 по 2011 годы.

Выявлены особенности и закономерности развития заповедного дела в историческом контексте, показано место и роль историко-культурных заповедников Черкащины в ??системе охраны культурного наследия Украины.

В диссертации освещена эволюция комплексного подхода к охране культурного наследия и музейного дела, проанализировано законодательство по вопросам охраны памятников истории и культуры и созданных на их основе историко-культурных заповедников. С целью усовершенствования работы историко-культурных заповедников, предложены новые формы и методы работы, которые могут улучшить результаты их деятельности.

На основе проведенных исследований разработаны практические рекомендации по совершенствованию работы национальных и государственных историко-культурных заповедников.

Ключевые слова: историко-культурные заповедники, охрана культурного наследия, музейное дело, государственное регулирование, правовая основа, Черкащина.

Summary

The thesis for the degree of Candidate of Historical Sciences, specialty 26.00.05 - Museology. Monument Studies. - Center of monuments NAS of Ukraine, Ukrainian Society for Protection of Historical and Cultural Monuments. -Kyiv, 2017.

The dissertation is the first complex generalized study examining the development and activity of historical and cultural reserves in history within the Middle Dnieper, which is part of Cherkasy region, in the period from 1918 up to 2011. The features and patterns of protected areas are revealed in the historical context. It is specially noted the place and role of historical and cultural reserves of Cherkasy region as part of the Middle Dnieper in the system of cultural heritage of Ukraine. The thesis highlights the evolution of an integrated approach to protection of cultural heritage and museums and analyzes the legislation on monuments protection of history and culture based on the their historical and cultural reserves. In order to improve the work of historical and cultural reserves new forms and methods of work are proposed to improve their performance.

On the basis of the research practical recommendations for improvement of national and state historical and cultural reserves are developed.

It is proved that the basis of legal support system of cultural heritage of the Middle Dnieper of Cherkasy region is Shevchenko (Cherkasy) district commission meeting minutes for the monuments of culture and nature protection in the period of 1924-1927. A number of decisions of local authorities to register objects of cultural heritage and their entry in the Register of historical and cultural monuments of Cherkassy region in 1950-1980-ties., strengthened legal support system of monuments. It is determined that in the early nineties restructuring of the Soviet legal system began. The fact that a significant disadvantage of normative leagal acts on the protection of cultural heritage, museum and reserve management is their inconsistency with basic legal documents regulating other spheres of social and economic life (tax policy, fiscal policy, administrative policy) are emphasised.

The analysis showed that the scientific work of reserves consisted of collecting artifacts, registration, conservation and protection of monuments at the beginning of their activities. Gradually reserves began to study archival documents and historical sources, organize and conduct their own research and historical expeditions. Subsequently reserves concentrated their work on the registration of the territories, individual monuments and their protected areas to the state land cadastre.

It is found that every historical and cultural reserve for years of its activity developed peculiar forms and methods of cultural and educational work in accordance with the range of professional interest. So at this period of time reserves arrange excursions to the night palaces, relations with foreign partners are established, excursions to archaeological excavations and expioration are organized. Visitors to recreated Ukrainian villages and settlement are welcomed. Literary and musical candle parties, art exhibitions are held during concerts. The point is that the different forms and methods of activity in reserves contributed to increased professional interest in the work of scientists. Masters of Folk and Fine Arts are involved in the work of the reserve and help in the reconstruction of the forgotten types of crafts and promotion of Ukrainian heritage.

The thesis highlights that tourism in Cherkasy region, which is a part of the Middle Dnieper began to develop in the early as 60s of the XX century. Thanks to various thematic tours and travel, visitors of museums and historical and cultural monuments were able to study thoroughly archeology, architecture, ethnography, and the history of region. Subsequently the newly created reserves began to settle traveling exhibitions, held various cultural events and festivals, including a wider audience of visitors.

New millennium emphasized that historical and cultural reserves of Cherkasy region began to develop and implement innovative forms of work with visitors, conduct marketing research and analytical tourist excursions and study visits' demands for different types of historical and cultural monuments. At present reserves are converted into centers and tourist sites with updated infrastructure, creation of new areas of objects: pottery workshops, themed villages etc. The prospect of reserves in future is creating tourist centers of venues, accommodation, styled era and events, theatrical themed tours that will transform the historical and cultural reserves in international recreation and leisure centers.

It is noted that the terms of the transformation of socio-economic relations, rapid urbanization and urban development, problems of cultural heritage, preservation of the historic environment have a significant weight both regional and national levels. In 2010-2011 reforms and optimization of system of executive authorities were carried out in Ukraine including culture. At this time according to the law support system of cultural heritage of Cherkasy Regional Administration was included and subjected to the Department of Culture of Cherkasy regional state administration, and brought into compliance system reform.

Keywords: historical and cultural reserves, conservation of cultural heritage, museums, government regulation, legal framework, Cherkasy region, Middle Dnieper.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. В Україні серед пам'яток культурної спадщини значну частину складають пам'ятки Середньої Наддніпрянщини, складовою частиною якої є Черкаська область. На базі комплексів пам'яток історії і культури, що мають особливу культурну цінність і знаходяться на території області, створені національні та державні історико-культурні заповідники.

Історико-культурні заповідники є ключовим елементом розвитку історичної свідомості, впливовим чинником формування єдиної української національної ідентичності та утвердження об'єднавчих цінностей у суспільстві. Ефективне збереження, відновлення та відповідне використання пам'яток, розташованих на території заповідників, потребує науково обґрунтованої державної стратегії та чіткої діяльності всіх органів влади щодо її втілення, тісної їх взаємодії з інституціями громадянського суспільства. Дослідження процесу зародження заповідної справи на Черкащині, як складової частини Середньої Наддніпрянщини, розвитку та діяльності заповідників, зумовлене процесами трансформації економічних, політичних та соціальних пріоритетів в Україні, що супроводжуються пробудженням національної самосвідомості та духовного відродження.

На території області, за статистичними даними 2011 року, розташовано понад 9 тисяч пам'яток, серед яких - 7162 археології (із внутрішньо-комплексними похованнями), 1558 - історії і культури, 182 - архітектури та 358 - монументального мистецтва, які перебували на державному обліку. Із них 85 пам'яток - національного значення. Об'єкти, що мають особливу культурну та історичну цінність, увійшли до складу національного історико-культурного заповідника «Чигирин», Шевченківського національного заповідника, національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», державних історико-культурних заповідників у м. Корсуні-Шевченківському та м. Кам'янці, державних історико-культурних заповідників «Трахтемирів» і «Трипільська культура», державного історико-архітектурного заповідника «Стара Умань» та національного дендрологічного парку «Софіївка».

Виявлення, дослідження, збереження, раціональне використання та популяризація об'єктів культурної спадщини є основними завданнями у роботі заповідників. Кожен із них напрацював власний досвід у вирішенні комплексу зазначених питань, відмінний від інших формами і методами роботи. Системне вивчення різнобічних видів діяльності заповідників є пріоритетним у критичному осмисленні стану історико-культурних заповідників Середньої Наддніпрянщини у межах сучасної Черкаської області.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах плану науково-дослідних робіт Центру пам'яткознавства НАН України та Українського товариства охорони пам'яток історії та культури «Актуальні проблеми збереження нерухомих пам'яток України з урахуванням регіональних особливостей України (державний реєстраційний № 0115U002874).

Метою дослідження є комплексне вивчення процесів формування і розвитку історико-культурних заповідників Середньої Наддніпрянщини у межах сучасної Черкаської області.

Відповідно до мети визначені наступні завдання:

- проаналізувати історіографію та джерельну базу із досліджуваної проблематики;

- встановити етапи розвитку історіографії та науково обґрунтувати їх хронологічні межі;

- виокремити та дослідити етапи створення історико-культурних заповідників у межах сучасної Черкащини як складової частини Середньої Наддніпрянщини;

- виявити і систематизувати організаційно-розпорядчі документи, які забезпечили становлення системи охорони культурної спадщини на Черкащині;

- здійснити аналіз розвитку науково-практичної та культурно-освітньої роботи заповідників регіону;

- охарактеризувати історико-культурні заповідники в контексті розвитку туристичної справи як центрів та об'єктів туризму;

- розкрити процес утворення служби охорони культурної спадщини на регіональному рівні;

Об'єктом дослідження є національні та державні історико-культурні заповідники в межах сучасної Черкаської області як складової частини Середньої Наддніпрянщини.

Предметом дослідження є процеси становлення, розвитку та функціонування заповідної справи і заповідників на території Середньої Наддніпрянщини у межах сучасної Черкаської області, шляхи і напрями їх реалізації, а також діяльність державних і громадських організацій у формуванні цих процесів.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період із 1918 до 2011 рр. Нижня межа дослідження обумовлена визнанням 10 червня 1918 р. Радою Міністрів УНР могили Т. Шевченка національною власністю та створенням 21 липня 1918 р. у Черкасах першого історико-педагогічного музею, експонати якого поповнили колекції районних музеїв та утворених на їх базі історико-культурних заповідників.

Верхня часова межа обумовлена прийняттям Указу Президента України від 09.12.2010 № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», реформуванням та оптимізацією галузі культури. У зв'язку із цим, у 2011 році до складу управління культури Черкаської облдержадміністрації було уведено службу охорони культурної спадщини, захисту прав національних меншин України, релігії та вилучено туристичну сферу.

Територіальні межі дослідження охоплюють сучасну Черкаську область в межах історико-культурного регіону Середньої Наддніпрянщини, на території якої діють сім національних та державних історико-культурних заповідників.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить сукупність принципів історизму, об'єктивності та міждисциплінарних підходів, які реалізовувалися шляхом застосування наукових методів дослідження. За допомогою методу критично-об'єктивного аналізу джерел підібрано достовірну інформацію та послідовно реконструйовано події, що забезпечило уникнення спрощеної описовості та заідеологізованості. Історико-правовий метод використовувався при дослідженні основних нормативно-правових актів щодо охорони пам'яток історії та культури на етапах становлення української державності та при їх аналізі. У системі підходу щодо предмета дисертаційного дослідження використано порівняльно-історичний метод, завдяки чому виявлено спільні риси заповідників у процесі їх утворення.

При вивченні етапів становлення і розвитку заповідної справи було використано метод історичного дослідження. Логічний метод сприяв дослідженню даної проблематики у певній послідовності. У дисертаційній роботі також використані методи індивідуалізації й узагальнення, актуалізації і синхронізації, аналізу і синтезу.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що уперше комплексно:

- здійснено науково обґрунтований аналіз утворення і розвитку національних та державних історико-культурних заповідників на прикладі окремого регіону держави - Черкащини в історичних межах Середньої Наддніпрянщини;

- до наукового обігу залучено маловідомі і неопубліковані джерела пам'яткознавства на території Черкаської області, як складової частини Середньої Наддніпрянщини, які не використовувалися раніше;

- здійснено і систематизовано хронологічно джерельний та історіографічний аналіз правових документів, наукової та краєзнавчої літератури у межах досліджуваної теми;

- виділено етапи процесу створення, формування і розвитку історико-культурних заповідників на Черкащині в історичних межах Середньої Наддніпрянщини;

набули подальшого розвитку:

- визначення ролі національних та державних історико-культурних заповідників Черкащини в історичних межах Середньої Наддніпрянщини у збереженні та охороні української спадщини і національних традицій;

- розкриття історичних умов і закономірностей формування законодавства у сфері охорони культурної спадщини Середньої Наддніпрянщини, складовою частиною якої є Черкащина;

- аналіз процесу трансформації музеїв, охорони культурної спадщини та історико-культурних заповідників Черкаської області в історичних межах Середньої Наддніпрянщини;

- оцінка ролі державних інституцій, громадських об'єднань та окремих особистостей у створенні та діяльності національних та державних історико-культурних заповідників Середньої Наддніпрянщини у межах сучасної Черкащини;

- аналіз відповідності національної пам'яткоохоронної системи на території Середньої Наддніпрянщини, на прикладі сучасної Черкащини, рекомендаціям міжнародної спільноти в умовах світових інтеграційних процесів, враховуючи національну специфіку;

- окреслення якісних перетворень у музейній сфері - використання інноваційних технологій, зміцнення матеріальної бази, оптимізації кадрової політики.

Джерельну базу дослідження склали матеріали Державного архіву Черкаської області, архіви поточної документації управління культури Черкаської облдержадміністрації, науковий архів Черкаського обласного краєзнавчого музею, законодавство та нормативно-правові акти України, наукові звітні матеріали Шевченківського національного заповідника, національного історико-культурного заповідника «Чигирин», національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», Кам'янського державного історико-культурного заповідника, державного історико-культурного заповідника «Трахтемирів».

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при роботі зі студентами і підготовці лекцій з історії музейної справи і пам'яткоохоронної роботи, при розробленні туристичних маршрутів та екскурсійних тем, підготовці навчальних посібників, науково-методичних рекомендацій для удосконалення роботи заповідників та музеїв відповідного профілю.

Методологічні підходи, що використовувалися у ході дослідження, можуть бути використані при вивченні аналогічних проблем в інших регіонах.

Окремі положення дисертаційного дослідження можуть стати в нагоді щодо удосконалення діяльності місцевих органів влади і управління у галузі заповідної, музейної справи та охорони культурної спадщини України.

Особистий внесок автора. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею. Наукові положення, висновки та рекомендації, які виносяться на захист, одержані здобувачем самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки, що містяться у роботі, опубліковані у матеріалах Першої (м. Черкаси, 2004 р.), Другої (м. Черкаси, 2005 р.) та Третьої (м. Черкаси, 2008 р.) науково-краєзнавчих конференцій «Черкащина в контексті історії України», а також у наступних науково-практичних конференціях: «Розвиток музейної справи на Черкащині: до 90-річчя заснування обласного краєзнавчого музею» (м. Черкаси, 2008 р.), «Корсунь-Шевченківська операція - частина стратегічного наступу військ Червоної армії на території України в зимово-весняну кампанію 1944 року» (м. Корсунь-Шевченківський, 2009 р.), «Історія України ХХ століття: джерела, результати та перспективи історико-краєзнавчих досліджень» (м. Корсунь-Шевченківський, 2011 р.), «Корсунь-Шевченківська наступальна операція: історіографія, архівні джерела, свідчення учасників та очевидців подій, музейні експозиції та виставки» (м. Корсунь-Шевченківський, 2013 р.), Міжнародній науковій конференції «Методичні проблеми пам'яткоохоронних досліджень» (м. Київ, 2014 р.), Всеукраїнських науково-практичних конференціях «Музейна справа та освіта в Україні» (м. Київ, 2014 р.), «Правова система в умовах розвитку соціально-правової держави: питання теорії і практики» (м. Черкаси, 2016 р.).

Публікації. Результати дисертації відображені у понад 50 публікаціях, у тому числі 19 наукових статтях, із яких 7 опубліковано у фахових виданнях, затверджених ДАК МОН України.

Дисертант є автором 2-х туристичних путівників «Туристична Черкащина запрошує» (2009 р.) та «Подорожуємо Черкащиною» (2011 р.), упорядником науково-краєзнавчого альманаху «Уклін Кобзареві» (2011 р.), головним редактором журналу «Ритм України. Культура-мистецтво-туризм Черкащини» (№№ 2, 4; 2010 р.) і газети «Черкащина культурна і туристична» (2010 р.)

Структура дисертаційної роботи відповідає предмету, меті і завданню дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, що поділяються на 10 підрозділів, висновків, додатків, бібліографічного списку джерел і літератури. Основний текст дисертації складає --- сторінки, повний обсяг роботи ----сторінок, --- сторінок додатків та --- сторінка списку джерел та літератури.

культурний заповідник історіографія туристичний

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовуються актуальність обраної теми та наукове значення роботи. Визначено об'єкт та предмет, методи дослідження, сформульовано мету та завдання роботи, встановлено хронологічні та територіальні межі, визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо апробації та публікацій основних матеріалів дисертації.

Перший розділ «Історіографічна та джерельна база, методологічні основи дослідження» присвячено аналізу найважливіших наукових робіт та джерел, які було використано при написанні праці. Розкриті основні методи, що дозволили вирішити поставлені у дослідженні завдання.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» проаналізовано доробок науковців з питань пам'яткознавства та музеєзнавства, який можна поділити на етапи та систематизувати хронологічно.

На першому етапі: із 1918 р. до 1930-х рр. питання охорони культурної спадщини стали предметом наукових досліджень, а музейні заклади виконували освітньо-виховну, просвітницьку, науково-дослідну і естетичну функції.

У працях М.Ф. Біляшівського, І.С. Свєнціцького, В.В. Дубровського, Ф.І. Шміта диференційовано науково-дослідну, дидактичну та просвітницьку функції музейних пам'яток. Із початком репресій в Україні музеєзнавчі дослідження почали торкатися, переважно, проблем типології музеїв, їх виховної ролі у побудові розвинутого соціалізму.

З початком репресій в Україні було фактично перервано пам'яткоохоронну справу, українських науковців звинувачували у «буржуазному націоналізмі», а музеєзнавчі дослідження почали торкатися, переважно, проблем типології музеїв, їх виховної ролі у побудові розвинутого соціалізму.

Другий етап: 1940-і - 1960-ті рр. характеризується жорстким тоталітарним державним регулюванням галузі.

У повоєнний час Г.Н. Серебренніков розмежував поняття «музейні предмети» - знаряддя праці та предмети побуту і «експонати» - автентичні об'єкти, науково-допоміжний фонд (діорами, макети, панорами). М.М. Бондар, Г.Г. Мезенцева, Л.М. Славін, М.А. Воєводіна, Т.П. Калаш, Г.С. Кирилюк досліджували історію музейного будівництва в республіці.

Активізація регіональних музейних досліджень, у т.ч. по Середній Наддніпрянщині, зокрема, по Черкащині відбувається у кінці 1950-х - на початку 1960-х років. У своїх роботах Г.Ю. Храбан, М.Г. Дяченко, І.М. Хорошунова, Н.В. Семанюк намагалися уникати суперечливих питань надмірної ідеологізації музейної справи. Проте, у зв'язку із жорсткою цензурою із боку органів державної влади та ігноруванням низки пам'яткоохоронних тем, наукові дослідження повоєнного періоду, значною мірою, були позбавлені історичної об'єктивності, вони не висвітлювали проблеми знищення та руйнування пам'яток культурної спадщини, які не відповідали основним засадам радянської системи.

Третій етап: 1970-ті - 1980-ті рр. характеризується виданням монографій, статей, навчальної літератури із музейної справи Р.І. Русакової, Д.А. Равиковича, А.М. Разгона, А.С. Василенко та І.Т. Буланого. Питаннями дослідження та збереження історико-культурної спадщини присвячено праці І.Г. Шовкопляса, П.Т. Тронька, Г.Н. Логвина, С.М. Чайковського, І.В. Кушніра, Ю.О. Бичкова.

У цей час публікуються дослідження черкаських науковців: М.Ф. Пономаренка, О.В. Тканка, В.К. Харченка, С.Л. Хавруся, П.П. Соси.

За часів перебудови Академією Наук УРСР було розроблено республіканську програму розвитку історичних досліджень. Питаннями поліпшення вивчення і пропаганди історії України займалися В.О. Горбик, В.Г. Сарбей, П.П. Толочко.

На четвертому етапі: 1990-ті рр. - 2010-ті рр. науковцями і краєзнавцями поглиблено дослідження з питань становлення і розвитку українського пам'яткознавства у ХХ ст. Питома вага у роботі над означеними проблемами належить С.З. Зарембі, В.І. Акуленку, О.О.Нестулі.

Найгрунтовнішими сучасними дослідженнями з питань охорони культурної спадщини є монографія колективу Центру пам'яткознавства НАНУ і УТОПІК під редакцією Л.О. Гріффена, О.М. Титової «Основи пам'яткознавства», в якій уперше в українській історіографії здійснено аналіз досліджень, теоретичних і практичних питань, а також проблематики пам'яткознавства.

Серед черкаських науковців і краєзнавців необхідно відзначити дослідження А.Ю. Чабана, В.М. Мельниченка, Г.І. Березняка, В.В. Ластовського, З.П. Тарахан-Берези, Р.В. Танани, П.Я. Степенькіної, В.О. Круця, В.В. Чабанюка, Д.К. Чорновола, Г.П. Мартинової, Ю.М. Тихоненко, Н.В. Сушко, О.В. Мельниченко, О.М. Костюкової, які займаються дослідженнями окремих питань музейної і заповідної справи, краєзнавства і туризму.

Разом із тим, аналіз показує, що у сучасній науковій історіографії фактично відсутні дослідження, в яких ґрунтовно і комплексно, всебічно і послідовно аналізувалася б діяльність національних та державних історико-культурних заповідників Черкащини.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» згруповано та охарактеризовано матеріали і документи, які можна умовно класифікувати за чотирма групами, досить об'ємними і різноманітними за видами: 1) документи розпорядчого та організаційного характеру, що зберігаються в обласному державному архіві, органах виконавчої влади, науково-просвітницьких закладах: заповідниках і музеях; 2) законодавчі, нормативно-правові акти; 3) звітні матеріали історико-культурних заповідників; 4) статистичні дані національних та державних історико-культурних заповідників Черкаської області.

Перша група джерел - неопубліковані джерела, що характеризують різні етапи становлення музейної та пам'яткоохоронної справи у ХХ ст., зберігаються у Державному архіві Черкаської області (далі ДАЧО). Дисертантом опрацьовано 9 фондів, 22 справи ДАЧО, які дають цілісне уявлення про розвиток музейно-пам'яткоохоронної діяльності на Черкащині від 20-х до 80-х рр. ХХ ст.

Період становлення заповідної справи висвітлюється у документах Планової комісії Шевченківського (Черкаського) окружного виконавчого комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів за 1924-1925 рр. (Ф.Р. 66, Ф.Р. 65) та Окружного комітету по охороні пам'ятників старовини, мистецтва та природи Шевченківської (Черкаської) окружної інспектури народної освіти за 1927 р. (Ф.Р. 131). Проблематику археологічних досліджень на Тальнівщині висвітлено у переписці відомого археолога В.А. Стефановича за 1958-1960 рр. (Ф.Р. 5586) .

Дослідження документів виконавчого комітету Корсунь-Шевченківської районної Ради народних депутатів (Ф.Р.72) дають уявлення про стан пам'яткоохоронної справи у Корсунь-Шевченківському районі у 1973-1983 рр. Документи Звенигородської районної ради (Ф.Р. 3489) та виконкому Тальнівської міської ради (Ф.Р. 4782) свідчать, що у період 60-х-70-х рр. проводилося упорядкування та взяття на державний облік пам'яток археології, історії та культури Звенигородського району, а також відбувалося перейменування вулиць у Тальнівському районі.

У матеріалах Статуправління Черкаської області по праці та заробітній платні музейних працівників за 1977 р., окрім освітнього профілю фахівців, вказується на їхню національну приналежність (Ф.Р. 3059).

Змістовна і об'ємна група документів виконкому Черкаської обласної ради народних депутатів (Ф.Р. 4313). Вони охоплюють період 70-х - 80-х рр. минулого століття та вказують на вплив партійної ідеології на розвиток музейної та пам'яткоохоронної справи, а також початок впливу громадськості на процес охорони культурної спадщини у часи перебудови.

Опрацьовано матеріали поточного архіву управління культури Черкаської обласної державної адміністрації. Вагома частина дослідження ґрунтується на документах розпорядчого характеру, річних статистичних звітів музейних закладів, листах і довідках з питань роботи заповідників і музеїв, аналітичних звітах.

Вагому частину дослідження склали матеріали Реєстру пам'яток історії і культури Черкаської області наукового архіву Черкаського обласного краєзнавчого музею. Завдяки їм вдалося ґрунтовно дослідити облікову документацію на пам'ятки історії і культури Черкащини, встановити авторство багатьох із них, точні параметри, дати спорудження та взяття пам'яток на державний облік. Крім того, у Реєстрі зафіксовані нормативні документи (рішення і розпорядження), якими підтверджені зазначені дані на пам'ятки.

Друга група джерел міститься в офіційно опублікованих документах та збірниках. Зокрема, опрацьовані збірники законів, нормативних, керівних методичних матеріалів з питань охорони культурної спадщини та музейної справи від 1927 р. до 2011 р. Залучення до дисертаційного дослідження законодавчих і нормативно-правових актів України, затверджених Верховною Радою України, Урядом України, Президентом України, дозволило з'ясувати правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України у галузі охорони культурної спадщини, музейної та заповідної справи і регулювання взаємовідносин між органами державної влади та національними і державними історико-культурними заповідниками.

Таким чином, було простежено етапи розвитку законодавчої та нормативно-правової бази з питань становлення і розвитку музейної справи та охорони культурної спадщини.

Третю групу джерел складають неопубліковані звітні матеріали національних та державних історико-культурних заповідників «Чигирин», «Батьківщина Тараса Шевченка», «Трахтемирів», «Трипільська культура», у м. Каневі, м. Корсуні-Шевченківському, м. Кам'янці до управління культури та Міністерства культури України за період 2003-2010 рр., що знаходяться в архівах цих закладів та органів виконавчої влади у сфері культури. Завдяки цим документам простежено динаміку науково-дослідної, просвітницької, екскурсійної діяльності заповідників, створення та розвитку нових форм роботи у цих закладах.

Четверту групу джерел складають архівні фотографії заповідників, генеральні схеми їх розвитку, паспорти, статистичні дані національних та державних історико-культурних заповідників за формою Ф.8-НК (звіт за напрямом «Музейні фонди») за 2006-2009 роки.

Підрозділ 1.3. «Методологічні основи дослідження» присвячено спеціальним історичним та загальнонауковим методам, які складають методологічну основу дисертації, становлять принципи історизму і наукової об'єктивності. Органічне поєднання методів дослідження дозволило досягти мети і реалізувати поставлені у дисертації завдання. У цілому методи дослідження пов'язані з метою, об'єктом і науковими завданнями, що постають перед дослідником.

Серед загальнонаукових використано метод критично-об'єктивного аналізу, логічний метод, узагальнення, методи індивідуалізації, актуалізації і синхронізації; серед спеціальних історичних методів - історико-правовий, історико-порівняльний та метод історичного дослідження. Сюди входять й аналіз статистичних даних, соціологічних опитувань музейних працівників, прямих спостережень, вивчення різноманітних документів тощо.

Базові принципи та методи, використані у дослідженні, дозволяють зробити висновок, що сукупно дані методи дозволили вивчити джерела та опанувати наявну літературу, систематизувати й узагальнити отриману інформацію. Це дало можливість уникнути при дослідженні суб'єктивних оцінок, забезпечити наукову достовірність результатів дослідження. Застосування даних методів також допомогло у дослідженні характерних для Черкащини особливостей у роботі національних та державних історико-культурних заповідників, їх спільних рис та відмінностей у діяльності, прослідкувати перспективи розвитку.

Другий розділ «Механізм державного регулювання діяльності національних та державних заповідників на регіональному рівні» присвячено аналізу правової системи та державному регулюванню у сфері охорони культурної спадщини, музейної і заповідної справи.

У підрозділі 2.1. «Правова основа діяльності заповідників» вказано, що у період Української революції 1917-1921 рр. активно впроваджувалися державотворчі процеси в Україні. Так, 1917 р. було утворено відділ охорони пам'яток старовини і музеїв у структурі Генерального секретарства народної освіти, менше, ніж за рік - Головне управління мистецтва і національної культури. У 1926 р. Український комітет охорони пам'яток культури (УКОПК) затвердив Список пам'яток старовини і мистецтва. У цей час було створено Реєстр монументальних пам'ятників культури (старовини і мистецтва) на Шевченківщині (Черкащині).

Прийнятими урядовими документами 1920-х рр. ХХ ст. було покладено початок пам'яткоохоронній справі в Україні, передбачено придбання для державних музеїв історичних та мистецьких цінностей, припинено їх вивезення за кордон, а також розпочато дослідження і вивчення пам'яток історії та культури. Подальші, 1930-ті рр. сталінського режиму характеризуються, переважно, нищенням пам'яток культурної спадщини, а не їх вивченням та захистом.

Новий етап законодавчого розвитку з питань збереження культурної спадщини почався після Другої світової війни. На початку 1950-х рр. прийнято цілу низку законодавчих актів щодо упорядкування музейної мережі, уперше пам'ятками оголошувалися ансамблі та комплекси, Радянський Союз активно включається у роботу міжнародних організацій, що знаходяться під егідою ЮНЕСКО. Створюється Радянський комітет Міжнародної ради з питань пам'яток і визначних місць (ICOMOS). У 1965 р. організовано республіканське Добровільне товариство охорони пам'ятників історії і культури УРСР, 1976 року було прийнято Закон СРСР «Про охорону та використання пам'яток історії і культури».

Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. важливу роль у збереженні історико-культурної спадщини відігравали громадські організації: УТОПІК, пам'яткоохоронна комісія Спілки архітекторів України, Спілка письменників України, Спілка краєзнавців України, організації ДТСААФ, які розробляли рекомендації з охорони, використання та збереження пам'яток.

Зі здобуттям незалежності, в Україні прийнято низку нормативно-правових актів: Закони України «Про музеї та музейну справу», «Про охорону культурної спадщини», Загальнодержавну програму збереження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004 - 2010 рр., Типове положення про державний історико-культурний заповідник та про його адміністрацію тощо.

У підрозділі 2.2. «Форми і методи державного регулювання діяльності заповідників і їх вдосконалення» характеризується механізм державного управління у сфері охорони культурної спадщини на прикладі Черкаської області.

Спеціально уповноваженими органами охорони культурної спадщини на місцях є управління культури облдержадміністрацій, які готують проекти розпоряджень облдержадміністрацій, рішень обласної ради, видають накази щодо виконання державних розпорядчих документів. Основною проблемою виконання державних програм є повна або часткова відсутність фінансування переважної більшості задекларованих документів. Як приклад, обласна програма паспортизації об'єктів культурної спадщини на 2003-2010 рр., видання частин тому Черкаська область «Зводу пам'яток історії і культури» виконувалися управлінням та його структурними підрозділами самотужки у межах заходів, що не потребують грошових витрат. У 2006 р. в області було утворено службу охорони культурної спадщини Черкаської облдержадміністрації. Проте, оскільки її відокремили від управління культури, діяльність служби охорони культурної спадщини тільки ускладнила долю заповідників, які утримувалися на балансі управління культури і фінансувалися за його рахунок. У 2011 р. було приведено у відповідність до законодавства структуру органу виконавчої влади у сфері регулювання музейно-заповідною справою і служба охорони культурної спадщини увійшла до складу управління культури облдержадміністрації.

Серед можливих шляхів розв'язання проблеми державного регулювання у сфері заповідної справи, вважаємо за доцільне приведення у відповідність до сучасних міжнародних стандартів спільну діяльність історико-культурних заповідників та громадських організацій, тісну співпрацю їх з органами охорони культурної спадщини.

Третій розділ «Становлення системи національних та державних історико-культурних заповідників на території Черкаської області» характеризує цей процес на території Черкаської області в історичних межах Середньої Наддніпрянщини протягом 1918- 2011 рр.

У підрозділі 3.1. «Заповідна справа на території Черкащини в радянський період» досліджено, що заповідна справа краю започаткована у 1918 р. визнанням Радою Міністрів УНР могили Т. Шевченка національною власністю та створенням першого історико-педагогічного музею у м. Черкасах.

Діяльність Окружної комісії по охороні пам'ятників культури та природи у 20-ті рр., сприяла занесенню пам'яток до Реєстру монументальних пам'ятників культури Шевченківщини (Черкащини) та окремих із них - до державного реєстру. У 30-х-60-х рр. поширеною стала практика використання старовинних маєтків, палаців, замків для адміністративних установ, технічних навчальних закладів. Питання охорони культурної спадщини зосереджувалися на увічненні пам'яті полеглих у роки Другої світової війни та спорудженні пам'ятників і упорядкуванні місць, пов'язаних із життям та діяльністю Т.Г. Шевченка і Б. Хмельницького.

1971 року було прийнято рішення облвиконкому «Про затвердження списків пам'яток загальносоюзного та республіканського значення по Черкаській області». У 70-ті-80-ті рр. до пам'яткоохоронних заходів почали включатися реставраційні та реконструкційні роботи на історичних та меморіальних об'єктах. Досить поширеним стало явище розроблення історико-культурних програм до річниці певних подій. У 1988 р. на Черкащині було затверджено історико-архітектурні опорні плани Канева, Чигирина, Моринець та Шевченкового на Звенигородщині.

У підрозділі 3.2. «Формування системи заповідників за часів незалежності» розглядаються питання розвитку заповідної справи на сучасному етапі. Визначено, що розвиток заповідної справи на Черкащині набув системного характеру. За період 1992-2003 рр. в області було створено п'ять історико-культурних заповідників: державні історико-культурні заповідники «Батьківщина Тараса Шевченка» (1992 р.), Корсунь-Шевченківський (1994 р.), «Трахтемирів» (1994 р.), Кам'янський (1995 р.), «Трипільська культура» (2003 р.). Три заповідники отримали статус національних: «Чигирин» (1995 р.), «Батьківщина Тараса Шевченка» (2006 р.), Корсунь-Шевченківський (2008 р.). Значною проблемою останнього є те, що він знаходиться на балансі Черкаської обласної ради і фінансується з обласного бюджету.

Відзначено, що постало питання комплексного підходу до упорядкування, реставрації пам'яток, поліпшення фінансово-економічних заходів на об'єктах історико-культурної спадщини. В основному завершено розроблення генеральних планів розвитку національних історико-культурних заповідників, проводиться відповідна робота з підготовки проектів землевідведення та видачі заповідникам державних актів на право постійного користування землею.

Головною проблемою у збереженні культурної спадщини є те, що історико-культурні заповідники без погодження із органами місцевого самоврядування не можуть оформити документи на право володіння землею. Залишаються невизначеними межі земельних ділянок, на яких вони розташовані.

У розділі IV «Діяльність заповідників як науково-практичних, культурно-освітніх та екскурсійно-туристичних осередків» здійснено аналітичний аналіз основних напрямів у роботі заповідників.

Підрозділ 4.1. «Науково-практична діяльність у заповідниках» присвячено дослідженню різних форми і методів роботи заповідників із поповнення фондових колекцій, проведення екскурсій, збереження і охорони пам'яток. Зосереджено увагу на поєднанні дослідницької роботи з археологічними розвідками та розкопками, які проводять заповідники, що сприяє збільшенню їх колекцій. Завдяки налагодженим зв'язкам із закордонними партнерами, заповідники влаштовують міжнародні виставки (НІКЗ «Чигирин», ДІКЗ «Трипільська культура»), поповнюють фонди унікальними експонатами (Кам'янський та Корсунь-Шевченківський ДІКЗ, ШНЗ, НЗ «Батьківщина Тараса Шевченка»). Відзначено, що на імідж закладів позитивно впливають влаштування екскурсій на археологічні розкопки та розвідки (ДІКЗ «Трипільська культура», «Трахтемирів»), відтворені українські оселі (ШНЗ, НЗ «Батьківщина Тараса Шевченка») та поселення (НІКЗ «Чигирин»).

Підрозділ 4.2. «Культурно-освітня робота історико-культурних заповідників» аналізує форми і методи у роботі заповідників. Відзначено, що проведення заповідниками заходів для навчальних закладах сприяє зацікавленості їх роботою учнівської та студентської молоді. Для цієї аудиторії постійно розробляються уроки-лекції, вечори пам'яті, краєзнавчі читання, конференції, «круглі» столи тощо.

Грунтовний аналіз видів і напрямків культурно-освітньої роботи заповідників, дозволив виокремити найбільш значимі: проведення гончарних симпозіумів НІКЗ «Чигирин», українських толок ДІКЗ «Трипільська культура», художніх пленерів Шевченківським національним заповідником, проведення під час акції «Ніч у музеї» екскурсій нічним палацом у Корсунь-Шевченківському ДІКЗ, влаштування музичних вечорів, що супроводжують відкриття художніх виставок у Кам'янському ДІКЗ. Підкреслено, що такі заходи постійно залучають до заповідників широке коло науковців, майстрів народного і образотворчого мистецтва, сприяють відтворенню забутих видів ремесел, популяризації української спадщини.

У підрозділі 4.3. «Заповідники як центри екскурсійної та туристичної справи» проаналізовано роботу та перспективи цих напрямків у діяльності заповідників. Наголошено, що заповідники співпрацюють із туристичними фірмами, розробляють нові туристичні маршрути, проводять прес-тури, беруть активну участь у міжнародних та всеукраїнських виставково-ярмаркових заходах: всеукраїнській виставці-ярмарку сільського туризму «Українське село запрошує», міжнародному туристичному салоні «Україна», міжнародній виставці «Україна - подорожі та туризм. UITT», виставці-форумі українського туристичного продукту «VisitUkraine» тощо.

Показано, що історико-культурні заповідники проводять маркетингово-аналітичні дослідження туристично-екскурсійних маршрутів, створюють умови для ознайомлення населення з пам'ятками історії, архітектури, археології шляхом не лише організації екскурсійних подорожей та пересувних виставок, а й різноманітних культурно-масових заходів та свят. Завдяки різноманітним формам і методам роботи заповідників, зростає попит на відвідування історико-культурних пам'яток серед місцевого населення та туристів.

Висновки

Результатом дисертаційного дослідження стали наступні висновки, що відповідають поставленим завданням.

1. Аналіз і систематизація вітчизняної історіографії показали, що в Україні відсутнє спеціальне комплексне дослідження з вивчення історії становлення та розвитку заповідної справи на території Черкащини в історичних межах Середньої Наддніпрянщини. Ґрунтовних наукових загальних досліджень з цього питання не проводилося. У період українізації (1920-ті рр.) досліджувалися окремі проблеми заповідної і музейної справи в Україні. У довоєнний та повоєнний періоди з ідеологічної позиції популяризувалися радянські історичні події і видатні діячі минулого. Згодом науковці зосередилися на активному дослідженні теорії, історії та проблем пам'яткознавства. У роки незалежності науковці і краєзнавці активізували локальні дослідження з музейної та пам'яткоохоронної справи, невідомих сторінок історії регіонів, у їх роботах акцентується увага на проблематиці законодавства заповідної справи.

Опрацьовано наукові праці і дослідження, за допомогою чого вдалося узагальнити та систематизувати історію розвитку заповідної справи на території Середньої Наддніпрянщини у межах сучасної Черкаської області від початку її зародження у 1918 році до реформування у 2011 році.

До роботи над дисертаційним дослідженням залучено неопубліковані джерела, що характеризують різні етапи становлення музейної та пам'яткоохоронної справи. Згруповано та охарактеризовано документи, які умовно класифіковано за видами: документи розпорядчого та організаційного характеру, законодавчі, нормативно-правові акти; матеріали історико-культурних заповідників; статистичні дані.

2. Дослідженням встановлено, що розвиток історіографії можна умовно поділити на чотири основні етапи, кожен з яких має свої особливості, породжені певними історичними умовами.

Перший етап: із 1918 р. - до 1930-х рр. - початковий етап радянського розвитку наукових поглядів на пам'яткознавство і музеєзнавство, на якому досліджується аналіз стану охорони пам'яток історії та культури і становлення музейної справи. Проблеми типології музеїв розглядаються, виключно, відповідно їх виховній ролі у побудові соціалізму.

Другий етап: 1940-і - 1960-ті рр. - період дослідження історії колекціонування у стародавні часи, а також музейного будівництва в Радянській Україні.

Третій етап: 1970-ті - 1980-ті рр. є періодом систематичних регіональних досліджень з питань музеєзнавства і краєзнавства та виданням монографій.

Четвертий етап: 1990-ті рр. - 2010-ті рр. характеризується ґрунтовними науковими дослідженнями щодо передумов становлення українського пам'яткознавства і музеєзнавства,класифікації пам'яток, що набуває системного характеру. Історико-культурні заповідники перетворюються на науково-просвітницькі та культурно-освітні осередки.

3. Виділено три етапи у процесі створення, формування і розвитку історико-культурних заповідників на Черкащині, яка є складовою частиною Середньої Наддніпрянщини.

Досліджено, що на першому етапі (20-ті рр. ХХ ст.) оголошувалися заповідні території, які бралися під державну охорону. У м. Каневі утворено перший в Україні державний музей-заповідник.

Другий етап (кінець 80-х-90-ті рр. ХХ ст.) характеризується створенням на Черкащині п'яти державних історико-культурних заповідників, два заповідники були удостоєні статусу національного.

На третьому етапі (2000 - 2010-ті рр.) відбулося формування заповідників нової формації. На Черкащині створено державний історико-культурний заповідник, два заповідники отримали статус національних.

Виділено фактори, які впливали на активний розвиток заповідної справи у межах сучасної Черкащини як частини історичного регіону Середньої Наддніпрянщини:

- велика концентрація пам'яток різних епох;

- значна кількість видатних уродженців краю та діячів минулого, життя яких було пов'язане із Черкащиною;

- визначні події, які відбувалися на цій території, і впливали не лише на розвиток даної місцевості, а й усього українського народу.

4. В результаті роботи виявлено, що основу правового забезпечення системи охорони культурної спадщини Середньої Наддніпрянщини, складовою частиною якої є Черкащина, складають протоколи засідань Шевченківської (Черкаської) окружної комісії по охороні пам'ятників культури та природи за 1924-1927 рр. Низка рішень місцевих органів влади про взяття на облік об'єктів культурної спадщини і занесення їх до Реєстру пам'яток історії і культури Черкаської області у 1950-1980-ті рр., посилила правову систему охорони пам'яток. Визначено, що на початку 1990-х років розпочалася перебудова правової радянської системи. Наголошено, що значним недоліком нормативно-правових актів з питань охорони культурної спадщини, музейної та заповідної справи є їх неузгодженість із основними законодавчими документами, що регулюють інші сфери суспільно-економічного життя (податкової політики, бюджетно-фінансової політики, адміністративної політики).

5. З'ясовано, що науково-практична робота заповідників на початку їх діяльності складалася зі збору експонатів, обліку, збереження та охорони пам'яток. Поступово заповідники почали опрацьовувати архівні документи та історичні джерела, організовувати і проводити власні історичні наукові дослідження та експедиції. Згодом заповідники зосередилися на занесенні територій, окремих пам'яток та їх охоронних зон до державного земельного кадастру.