Православна церква в Правобережній Україні як інструмент експансіоністської політики російського самодержавства у Речі Посполитій наприкінці XVIII ст.

In the article on the basis of documentary sources, scientific literature and modern methodology we attempt to rethink and to open on the use of Orthodox Church by Russian autocracy to interfere in the internal life of Rzeczpospolita and implementation tasks to its weakening as a state with subsequent annexation of new territories. It is indicated that chosen for the study problem was raised in the national and foreign historiography. Some of its aspects are reflected in the works of many authors, but coherent panorama that represented the role of Orthodoxy in Right Bank Ukraine, which was in Rzeczpospolita and considered by Poles as the outskirts of the state in solving the so-called Ukrainian question. We highlighted the exceptional urgency and importance of the chosen theme in the context of current challenges that faced Ukraine and threats posed by the management policy of the Russian Federation to protect Russian and Russian-speaking population.

In the work it is accentuated on the fact that since the 60's of the XVIIIth century Czarism viewed Rzeczpospolita through the prism of the Protectorate and deliberately imposed its will to the leadership and the political elite. As a tool and instrument of the autocratic pressure served the Orthodox Church, which was visited by a small part of Ukrainian from Right Bank Ukraine. This fact was not taken into account that the vast majority of Ukrainians, who belonged to the Uniate Church, was not in the best condition. Under the guise of protection of compatriots with same faith, the Russian government ultimately demanded internal split of the elite and Polish society and thus weakened the Rzeczpospolita. It is indicated also that the protection of the Orthodox Ukrainians of this region certainly was built on how not to prevent its exit combined with forceful methods and the threat of introduction of numerous Russian troops on its territory.

It was proved that self-confident czarism policy of manipulating the confessional demands and solving selfish problems in this Central European country has moved into an active phase of solution of the end of the war with Turkey and a growing fear that the success of Polish reformers could undermine its political projects hidden by protection Orthodox people. Strong belief in the complete helplessness of the Polish people to protect their national interests also contributed to it.

Key words: Orthodox Church, Right-Bank Ukraine, Rzeczpospolita, czarist, tools, expansionist policy.

Український народ, а за великим рахунком європейська і світова спільнота нині перебувають перед серйозним викликом, зумовленим розв'язаною Російською Федерацією проти України гібридною війною. У цьому зв'язку актуальним є вивчення й осмислення поділів Речі Посполитої, методами і засобами самодержавства щодо руйнування цієї центральноєвропейської держави та їх наслідків для українського Правобережжя.

Проблема актуалізується й тим, що сьогоднішні події на півдні та сході України, істотним чинником яких є Російська Федерація, засвідчують про схожість політики режиму В. Путіна і уряду Катерини ІІ щодо Речі Посполитої та її східних кресів. Більше того, щойно виповнилося 220 років з часу третього поділу Речі Посполитої суспільно-політичної події, яка разом із двома її попередніми поділами належить до «вічно живих» тем і «больових точок» усієї європейської історії. Адже другий і третій поділи у кінцевому рахунку стали тими драматичними віхами, які мали своїм наслідком загибель польської держави на континенті та зміну державної приналежності і цивілізаційного вектору розвитку Правобережжя і всієї України.

До витоків, причин і перебігу поділів Речі Посполитої та ролі й місця в них Російської імперії зверталось чимало вітчизняних і зарубіжних істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, В. Біднов, М. Данильченко, Д. Дорошенко, М. Драгоманов, П. Чубинський, Ю. Сіцінський, В. Зеленчук, П. Клименко, Л. Коваленко, І. Крип'якевич, Н. Полонська-Василенко, А. Пономарьов, Є. Сташевський. Помітний слід у висвітлення цієї проблеми зробили сучасні вітчизняні історики, зокрема В. Смолій, В. Сарбей, Н. Стоколос, О. Реєнт, М. Бармак, О. Гуржій, А. Філінюк, В. Шандра тощо. Деякі аспекти питання знайшли відображення в працях російських дослідників М. Карамзіна, С. Соловйова, О. Корнілова, М. Кояловича, М. Покровського, Л. Горизонтова, М. Єрошкіна, Л. Мілова, О. Міллера, П. Стегнія та інших. Однією з провідних ця тема традиційно залишається в дослідженнях сучасних польських дослідників, у тому числі М. Буткевича, А. Зайончковського, А. Подрази, І. Рихлікової,

В. Серчика, Ж. Сікорської-Кулеші, А. Хвальби. Окремі аспекти цієї проблеми набувають помітної ваги в наукових зацікавленнях західних учених, насамперед виділяються праці А. Каппелера, Д. Бовуа, Б. Андерсена, Н. Дейвіса і Д. Хоскінга, Д. Біллінгтона, Д. Дж. Клієра, Р. Пайпса, Р. Робінса, Е. Томпсон, Р. Уортмана, К. Мацузато і М. Такесі. Однак досі питання про механізм поділів з боку головного суб'єкта, яким була Росія, про специфіку прояву та місце російського самодержавства в їх проведенні поки що в українській історіографії всебічно не осмислене і комплексно не розкрите.

Поділи Речі Посполитої, як і раніше, залишаються предметом гострих дискусій, зберігаючи свою наукову актуальність, політичне та цивілізаційне значення. Це тим більше важливо підкреслити, оскільки пов'язані з ними події дають уроки й слугують мостом з минулого у сьогодення та майбутнє, яке український народ прагне побудувати. Однак їх причини та проведенні не можливо з'ясувати і зрозуміти повною мірою без врахування конфесійної складової, якою послуговувалося російське самодержавство.

У рамках цієї статті вважаємо за необхідне зосередити увагу на характеристиці одного із засобів реалізації поділів Речі Посполитої з боку Росії, яким була Православна церква. Тим більше, що аналіз наукової літератури засвідчує, що чимало дослідників, покладаючи вину за поділи Речі Посполитої на країни-учасниці і самих поляків й звертаючи увагу на перетворювальні рухи, що визначали тенденції розвитку Європи упродовж ХУІІІ ст., виділяють як особливий фактор анексіоністську політику російського царизму та її релігійну складову. Не випадково, оцінюючи насильницький характер поділів Речі Посполитої, А. Каппелер кваліфікує їх як такі, котрі, зневаживши правові норми і розхитавши політичний устрій старої Європи, ліквідували й переділили суверенну, рівноправну ланку європейської державної системи [36, с.62].

М. Грушевський підкреслював, що «приєднання» будь-якої території вирішувалося не міркуваннями про користь і вигоду цієї території, і навіть не економічними чи політичними результатами, які воно може принести народам і землям, які вже входять до складу держави. Питання розв'язувалося лише наявністю сил держави, спроможних захопити й утримати новий набуток [26, с.406]. Росія як імперія вибудовувалася за рахунок приєднання сусідніх територій, поглинення та асиміляції їх суспільств і корінного населення, силою зброї включила до свого складу Правобережну Україну [23, с.71; 43, с.1]. Тому закономірно, що весь розвиток регіону вже наприкінці ХУІІІ ст. відбувався через призму загальноросійських факторів [68, с.51], а визначальними напрямами виступали утвердження російської юрисдикції та безперечна протекція, за якою приховувалася перевага за етнічними росіянами [69, с.133]. Про це писали свого часу В. Антонович [1718], М. Максимович [47-49], Фактично це визнавали І. Чистович [71], Г. Чулков [72] і Л. Мілов [51].

Підкреслимо, що характерною рисою російського царизму виступала розбудова держави за рахунок приєднання сусідніх територій і поглинення суспільства та асиміляції їх корінного населення [67, с.131]. Однією з ключових особливостей самої імперії була відсутність універсальної, однопланової політики, оскільки вона вибудовувалася на складних ієрархіях, на окремих домовленостях, на винятках, а не правилах [33]. Самодержавство в пріоритет поставило не національне завдання «збирання русских земель», а інтернаціональне створення світової імперії [25, с.3]. Проте справжні цілі свого політичного курсу щодо Речі Посполитої і реальні дії щодо його реалізації воно ретельно приховувало. Н Дейвіс зазначає, що російська експансіоністська політика щодо Польщі, вибудовувалася на дотриманні «давніших і потаємніших правил російської гри, з допомогою яких суперників знезброювали обіцянками захисту, а жертву не ковтали пожадливо, а потихеньку пережовували» [31, а428].

Таємно переслідуючи злочинні цілі поневолення нових земель і їх мешканців, в Санкт-Петербурзі усвідомлювали, що тривале та цілковите підпорядкування Польщі буде складним. Поведінка Росії щодо Речі Посполитої трактувалась, з одного боку, як захист мешканців православного віросповідання від польсько-католицького свавілля, надання допомоги одноплемінникам по крові та вірі; з іншого, як повернення давніх «русских» земель. В. Соловйов підкреслював, що «завданням імперської політики в Польщі стало виправлення образи, захист пригноблених дисидентів не в ім'я виключно віросповідних співчуттів, а в ім'я більш широкого, істинно імперського начала...» [62, с.603].

На той час Православна церква в Лівобережній Україні вже «фактично зрослася з імперською православною церквою» [37, с.147], котра завжди мала політико-утилітарне спрямування, а її русифікаторська діяльність і місіонерство були складовими національної та релігійної політики царизму [42, с.141] і перетворилась в інструмент імперської політики російського самодержавства, що, за висловом М. Грушевського, забезпечувала зближення і приподобнення України до поміщицького, невільничого ладу Московщини, тобто здійснювала політичну та соціальну інкорпорацію українських земель [27, с.226-227; 28, с.337]. І хоч заходи царизму щодо Православної церкви «глибоко ображали традиційні почуття місцевого населення», «з цими почуттями тоді не рахувались» [64, с.333334]. Сучасні відомі історики академіки В. Смолій і В. Степанков пов'язують цю ситуацію безпосередньо із швидким процесом «формування психологічного типу «малороса» з його здатністю будь-якої миті пожертвувати в ім'я особистої (здебільшого матеріальної) вигоди національно-державними інтересами» [60, с.212-213].

Щоправда, Катерину ІІ найбільше непокоїла можливість церкви вільніше, ніж у Росії, впливати на настрої народу. На думку О. Струкевича, для політики її уряду стосовно України характерними були такі риси як 1) традиційне ставлення до України як складової частини Росії, 2) зміцнення абсолютистської влади, 3) імперська спрямованість, що виросла з ідеї збирання руських земель, 4) природне спрямування зовнішньої політики через Україну в сторону центральної Європи та чорноморського басейну, 5) врахування досвіду Петра І: занадто сильний тиск на Україну «може призвести до посилення сепаратистських настроїв, аж до спроб відторгнення її від імперії» [63, с.14, 25, 80]. О. Маркевич ще в 1893 р. зазначав. що «дисидентське питання» усього лише привід до знищення польської держави [50, с.18, 171]. Таку ж позицію щодо Православної церкви та її ролі в житті держави та суспільства займала польська історіографія, підкреслюючи, що вона одним із визначальних факторів у позбавленні Речі Посполитої її державності наприкінці XVIII ст. В ній міцно утвердилася думка, що Православна церква «просто використовувалася в інтересах російського уряду з метою втручання у внутрішні справи Речі Посполитої [41, с.157]. Оцінюючи місце релігійного питання в суспільно-політичному житті країни, відомий польський історик Ф. Равіта-Гавронскі наголосив, що саме у Правобережжі пересікалися інтереси Росії та Польщі, а тому весь характер дисидентської справи був скоріше політичним і національним, ніж релігійним [79, в.24].

Можна стверджувати, що «становище церкви в Україні у XVIII ст. багато в чому визначалося суспільно-політичною ситуацією, що склалася тоді на українських землях. Українські землі опинилися в центрі майже безперервних війн, котрі точилися між Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною, Кримським ханством, Швецією та іншими державами за активної участі українських чинників» [35, с.6]. Як результат, становище Православної церкви в Україні напередодні поділів Речі Посполитої і приєднання Правобережної України до складу Російської імперії мало чітко виражений геополітичний характер, а саме Православ'я водночас із виконанням ролі слухняного додатка до російського державного механізму внутрішньої політики царизму набуло значення чинника реалізації експансіоністської політики самодержавства.

За цих умов релігійний фактор, точніше Православ'я, перейшов у розряд основного після військового чинника політики самодержавства. Заходи впливу православної церкви повинні були не лише нейтралізувати тенденції польського централізму, а й паралізувати дії українського сепаратизму [67, с.541-542]. Напрямом особливої ваги став не стільки перехід уніатів у православну віру, скільки зміна соціальної природи і соціального призначення Православ'я. Адже перешкодою на його шляху були відмінність внутрішнього устрою, обрядовості, ставлення до світської влади, рівень участі в громадському житті і навіть освіченість місцевого духовенства від того, що було характерним для духовно-релігійного життя в історичній Росії. Різноманітними засобами, зокрема балансуванням між православними і католиками, російський царизм створював можливості й умови для обмеження самостійності Православної церкви та спрямовував її розвиток на державну структуру.

Більше того, саме вона викликала вибух релігійного фанатизму у Польщі. А безпосередніми виконавцями волі царизму, котрі розпалювали релігійну ворожнечу, дослідник вважав православних єпископів Г. Лінцевського та Г. Кониського. Так само обурюється російською політикою в «дисидентському питанні» і Т. Морачевський, зокрема вимогами Катерини ІІ перед польським урядом для єпископа Г. Кониського місця в сенаті, хоча його не мали навіть «biscupi unicci», її погрозами вжити різних способів для виконання своєї волі і постійним тиском князя М. Рєпніна на сенаторів [76, s.42-43]. Саме тому історик і виправдовує Барську конфедерацію, вважаючи, що вона була тільки відгуком на незаконні рішення сейму, прийняті під політичним тиском. Що ж до гайдамацького повстання, то він впевнений у його організації російською владою648. Православне ж духовенство в Україні, на його думку, поводилося відповідно до вказівок із Москви, що йшли через єпископа Г. Кониського, зокрема ігумен Мотронинського монастиря М. Значко-Яворський, а пізніше й єпископ В. Садковський. Призначення останнього на посаду єпископа Переяславського і Бориспільського вчений розглядає тільки у зв'язку з політикою Катерини ІІ і тому розписує його повну залежність від неї, а одним з доказів цього вважає факт прийняття ним присяги перед польським королем, котра була дана лише з дозволу імператриці. Не менш категорично висловлюється про єпископа В. Садковського й історик Г. Мощицькі. Характеризуючи його особисто і його діяльність, дослідник зупиняється на тому, що до свого призначення цей ієрарх мав довголітню політично-релігійну практику і з особистих мотивів ненавидів поляків і католиків, був завжди вірним слугою імператорського дому, хоча й вважався підданим Речі Посполитої; тому В. Садковський і підготував для навчання прихожан Катехізис зі словами про вірність російським інтересам і підданство Катерині ІІ, тому і всіляко сприяв підготовці бунту в Україні у 1789 р., в котрому міг відіграти роль Мельхиседека Значко-Яворського. Г. Мощицькі наголошує на тісних зв'язках єпископа з російським урядом і на зацікавленості останнього в його діях. Саме тому В. Садковський і був випущений з-під арешту «за потужним впливом посла російського» [77, 8.365-366].

Втім, наприкінці 80-х рр. ХУІІІ ст. політичні плани самодержавства щодо цієї держави вступили в нову фазу, зумовлену кількома важливими обставинами. Можливості для цього були створені підписанням Ясського мирного договору 9 січня 1792 р. По-перше, обстановку змінив вплив Великої французької революції на країни Європи, від якої була краще застрахована лише Росія. По-друге, на розвиток подій вплинула внутрішня слабкість Речі Посполитої: сусіди стали розглядати її як зручну територію для утвердження свого впливу і своєрідний заїжджий двір, де можна було зупинятися і господарювати всім, хто володів необхідною силою [45, с.ХІІІ]. Австрія, Пруссія і Росія порядкували на її території, як у своїх провінціях. По-третє, безболісну анексію регіону забезпечив релігійний підклад [21, с.71]. По-четверте, в перерозподілі сфер впливу зацікавлення виявляли Австрія та Пруссія, що штовхало їх на союз із Росією. З цього випливає, що царизм мав твердий намір розширити територію держави за рахунок Речі Посполитої і вибрав для реалізації експансіоністського задуму найзручніший момент, скориставшись її слабкістю та зацікавленістю союзників щодо поділів, майстерним маніпулюванням історичними міфами про єдиновірних братів і використанням Православ'я для розпалювання міжконфесійних й етнонаціональних взаємин у країні і тим самим зміцнював свої позиції для підриву і розвалу її з зсередини.

Загалом можна стверджувати, що в 1768-1793 р. міжконфесійні та міжнаціональні взаємовідносини набули в регіоні ролі своєрідного «дисидентського питання», яке російська дипломатія використовувала для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої [29, с.279]. Крім того, отримала можливість використовувати Правобережну Україну як плацдарм воєнно-політичного забезпечення реалізації експансіоністських планів у південно-західному напрямку. Про те, що в реалізації Росією анексії Правобережжя особливу роль відіграв релігійний підклад, забезпечивши її безболісність, пише Д. Бовуа [21, с.71]. Добре відомо, що ще з часів Петра І Росія розглядала Річ Посполиту не інакше як сферу свого безроздільного впливу. Майже 50 років Польсько-Литовською державою керували як російським протекторатом, і то методами, що їх у звичайному житті вважали б за протекційний рекет [31, с.426].

Між тим, після 1772 р. царизм під прикриттям захисту став систематично втручатися у релігійне життя православних парафіян й крок за кроком змінювати порядкування православних священиків і парафіян Правобережжя законам і інтересам Російської імперії. З цієї метою духовні правління розсилали та організовували виконання указів, циркулярів і розпоряджень імператриці, неухильно стежили за обов'язковим її згадуванням при богослужіннях у православних церквах на території регіону тощо. В життя запроваджувалася практика, відповідно до якої при хіротонії, або при переході від уніатства до православ'я обов'язковою для священиків була присяга на вірність російській імператриці [24, с.89].

Вплив Російської імперії на православних мирян регіону набув ще більшої інтенсивності з середини 80-х рр. XVIII ст. Відсутність реакції з боку польських цивільних і церковних властей на втручання у внутрішнє життя православного населення лише збільшувало апетит самодержавства й ще більше підштовхувало його до реалізації анексіоністських планів у Речі Посполитій. Заохочувало до цього також безкарне втручання і мовчазне спостереження з боку європейських держав, які самі не були проти поживитись за рахунок Речі Посполитої.

За домовленістю між Петербургом і Варшавою, у 1785 р. в межах Речі Посполитої була реформована Переяславська єпархія, вікарним єпископом Переяславським і Бориспільським, коад'ютором Київської митрополії був призначений архімандрит Слуцького монастиря В. Садковський [56, с.62]. До того ж, потреби духовної консисторії стали задовольнятися з російського казначейства, яке виділило 21 тис. рублів на побудову кафедрального собору в Слуцьку та передбачило 2 тис. рублів щорічно на облаштування і діяльність духовної семінарії [57, с.41]. Можна сказати, що створена царизмом православна єпархія на чолі зі Слуцьким архімандритом (намісником митрополита) В. Садковським і підпорядкована Київському митрополиту та Московському патріарху й котра мала в особі Російської держави надійного захисника [22, с.771-774], виконувала роль троянського коня, гвинтика імперського механізму в його експансії та загарбанні Правобережжя, а потім у поневоленні українців. Відразу ж після поділів Речі Посполитої вона стали факторами церковного життя та внутрішньої політики уряду, а також чинника українського національного та політичного сепаратизму [65, с.80].

Загалом регіон вирізнявся достатньо складними етнорелігійними взаєминами, а релігійне життя територіальними, покровительськими та поліцейськими завданнями [14, с.1006]. Тільки в межах Поділля налічувалося понад 160 тис. православних мирян, об'єднаних у Гранівську, Брацлавську, Вінницьку, Рашківську, Краснянську, Чечельницьку та Шаргородську протопопії із 266 священиками. У краї діяло 12 чоловічих і 3 жіночих монастирі із 254 монахами та монашками [75, с.66].

Більшість жителів складали уніати і незначну кількість православні українці. Поляки представляли римо-католицьку церкву.

Євреї були носіями іудейського віросповідання. Поліконфесійністю вирізнялися навіть вулиці та квартали міст і містечок. Переплетення релігійних і політичних проблем «еволюціонувало в так, що національний чинник став насправді переважати над релігійним, хоча й далі часто виступав під релігійною оболонкою» [30, с.80]. Питання віросповідання набуло політичного характеру [58, с.114]. Ототожнення національної і релігійної належності переносилося на міжконфесійні відносини: росіяни ставилися до «іновірців» з такою ж неприязню, як до «інородців» [63, с.112]. Всі церковні заходи випливали з експансіоністської політики і спрямовувалися на нейтралізацію польського централізму, українського сепаратизму і руху від панства (польського та католицького) до хлопства (російського і православного), який спостерігався в суспільстві [32, с.244].

Свою архіпастирську місію В. Садковський і його помічники виконували в парафіях і монастирях, проводячи недільні та святкові богослужіння, освячуючи церкви й антимінси, рукопокладаючи священиків, інспектуючи роботу протопопій і парафій, збираючи священиків і проводячи з ними бесіди щодо їх духовної діяльності, спрямовуючи їх зусилля на захист православ'я. Вони пильно стежили за виконанням указу про порядок і форму згадування при богослужіннях імен польського короля та російської імператриці і всієї царської сім'ї [9, л.4-5]. У його полі зору перебувала підготовка священнослужителів і турбота про залучення до цієї роботи священиків із Лівобережної України тощо.

У 1788-1789 рр. Православ'я в Правобережній Україні досягло певних успіхів, що спричинило панічний страх серед шляхти, породжували у польському суспільстві тривогу [13, с.97]. Ось чому шляхта взялася вживати самі жорсткі заходи щодо «холопства», а сейм змушений був звернути увагу на права православних. На церковному соборі (конгрегації) за участю представників православного духовенства Переяславсько-Бориспільської єпархії, мирського населення та греко-католиків і польської адміністрації були прийняті рішення в руслі політики королівства, проте спрямовувалися на створення незалежної від Св. Синоду структури православної церкви в регіоні. Це виразилося в перепідпорядкуванні Константинопольському патріархату, створенні власної консисторії та інших органів управління [59, с.43-44]. Ректором конгрегації на засіданні 16 червня було обрано архімандрита Троїцького Мотронинського монастиря І. Балановського, що засвідчує про те, що цей монастир продовжував відігравати значну консолідаційну роль серед православного населення Правобережної України у 1790-х рр. За оцінкою В. Сєрчика, концепція унезалежнення православної церкви була політичною новизною для 1790-х рр., метою якої виступало унезалежнення церкви саме «на землях польських від Росії» [79, в.154]. Тому був правий В. Біднов, котрий вважав, що чотирьохлітній сейм «здійснив ряд конституцій, що повинні були радикальним чином змінити правове положення православ'я в межах Речі Посполитої» [20, с.451].

Тут слід підкреслити, що конфесійні заходи самодержавства виконувалися у доволі важких умовах. По-перше, реалізація заходів на підтримку православ'я проводилися під пильним оком католицьких і уніатських наглядачів, які ледь терпіли діяльність місіонерів. По-друге, ситуація виявилася ще більш напруженою після «чотирьохрічного» сейму, який у 1788 р. оголосив про розірвання стосунків із Росією та створення особливої військової комісії для попередження можливого бунту православних проти поляків. Врешті-решт, очевидно не без її участі, В. Садковського запідозрили в організації повстання і кинули у Варшавську в'язницю, а потім більше трьох років утримували в тюремній келії Ченстоховського монастиря. По-третє, спроба царизму взяти під свій контроль православні парафії у 1792 р. наштовхнулася на Пінську конгрегацію православних ієрархів і шляхти, яка, з метою виключення будь-якої можливості впливу Росії на простий народ і православне духовенство регіону, підготувала проект облаштування Православної церкви у Речі Посполитій із підпорядкуванням безпосередньо Константинопольському Патріарху.

Серйозне занепокоєння в Санкт-Петербурга викликали успіхи проведених реформ у Речі Посполитій, що заставляло його серйозно хвилюватись про їх наслідки. По-перше, «Постійна рада» істотно поліпшила управління у військовій, фінансовій, промисловій і землеробській сферах, що закономірно позитивно вплинуло на розвиток економіки. По-друге, Едукаційна комісія у 17731794 рр. реформувала систему вищої та середньої школи. Потретє, під впливом масонських лож Англії та Франції, в країні виникла й зміцнилася «патріотична» партія, що прагнула до розриву з Росією. При цьому вона розраховувала на союз із Пруссією та співчуття з боку Австрії. Істотним було те, що Росія, перебуваючи в стані війни з Туреччиною, не могла вплинути на цю ситуацію.

Проте російський уряд реального захисту православним не надав. Більше того, штучно нагнітаючи обстановку навколо «дисидентського питання», не тільки не поліпшив ситуацію, а навпаки, своїми діями спричинив до провокацій і посилення утисків на православне населення Правобережної України [74]. У 1789 р. був вироблений військовий план, яким передбачалося узгодженими діями російсько-австрійських військ і при підтримці православного населення Речі Посполитої відібрати в неї Брацлавське, Подільське та Волинське воєводства, а при сприятливих умовах і Білорусію [80, с.12]. В травні 1791 р. закінчилась переможно для Росії війна з Туреччиною. Завдяки цьому за нею закріпилося володіння Кримом і всім північним узбережжям Чорного моря та розв'язувало руки для впливу на польське питання. Відтак підтримка царизмом анархії, внутрішнього заколоту стали інструментами розхитування ситуації в Речі Посполитій. Нагодою для цього стало завершення російсько-турецької війни і повернення російської армії на початку травня 1792 р. з театру бойових дій через Правобережжя, яка її окупувала під виглядом допомоги у відновленні старих польських свобод [67, с.137]. Вже через півроку після прийняття Конституції противники реформ магнати і великі пани [53, с.263], що представляли собою проросійську «гетьманську» партію, створили з ініціативи Санкт-Петербурга Торговицьку конфедерацію й віддалися під опіку Росії [28, с.475]. Вона постала не лише була в піку реформам у країні в рамках Конституції 1791 р., а й створила проблему вибору однієї або іншої сторони: її прихильників і противників. Як результат перші зіштовхнулись із другими. Тому безславна шляхетська Торговицька конфедерація, за словами Д. Бовуа, стала претекстом для другого поділу, підвела до третього, а по трьох роках і до повного зникнення Речі Посполитої [21, с.16]. Вся поведінка самодержавства включно до 1792 р. засвідчувала, що царизм не допускав, що поляки коли-небудь вийдуть з-під його протекторату.

Вторгнення російських військ у межі регіону нанесло удар по рідкісній за виявом національній єдності [46, с.291] завершилось другим поділом Речі Посполитої й приєднанням Правобережжя до Росії. Одночасно з політичними та адміністративно-територіальними змінами утверджувались імперські важелі управління православною церквою та ефективного контролю за її діяльністю у руках Катерини II, яка навіть називала себе «начальницею грецької церкви» [61, с.192], хоч і не виділялася великою релігійністю. В цьому чогось надзвичайного не було, оскільки архієреї православної церкви у Росії, як вищі її представники, не мали власної архіпастирської ініціативи у вирішенні церковних справ.

27 березня 1793 р. було оголошено звернення імператриці до нових підданих, в якому гарантувалася їх повна і необмежена релігійна свобода, право публічного відправлення обрядів православної релігії із зазначенням пристосування їх і впровадження в Російську імперію [39, с.247]. Як незабаром виявилось, це був лише тактичний хід. Російський уряд був вірний своїй імперській політиці і послідовний у досягненні визначених кінцевих цілей [73, с.205]. Тому на територію регіону відразу ж було поширено чинність указу від 26 лютого 1764 р., яким православні єпархії і монастирі були поділені на три категорії. Відповідно до цього поділу, визначались кошти на їх утримання [44, с.284]. Одним із наступних імператорських указів на території Правобережжя було утворено православну єпархію на чолі з єпископом Віктором, місцем його перебування став Слуцький монастир [10, с.419].