Православна церква в Правобережній Україні як інструмент експансіоністської політики російського самодержавства у Речі Посполитій наприкінці XVIII ст.

Артикулюючи своє тлумачення польської драми, в тому числі й другого та третього поділів Речі Посполитої і місце в них Російської імперії, Катерина ІІ робила наголос на тому, що Литва, Україна, Білорусія російські землі чи населені росіянами «русскими» території і що самодержавство жодної п'яді землі древньої, історичної Польщі не взяло і не хотіло приєднувати, що населені поляками землі Росії були не потрібні. Блискуча з дипломатичної точки зору формула прозоро натякала, що політика царизму щодо польського питання докорінно відрізнялася від політичного курсу урядів Пруссії та Австрії, які без всяких на те прав захопили польські землі. Така трактовка стала хрестоматійною й міцно увійшовши в офіційні документи та історичну наукову і навчальну літературу без будь-яких посилань на авторство імператриці [66, с.106].

Урядова конфесійна стратегія в регіоні після 1793 р. була викладена у рескрипті генерал-губернатору Т. Тутолміну і розцінювалася як винятково важлива для держави справа. В ньому особлива увага приділялася чиновникам і вихідцям з духовного стану, які залучалися до виконання імперської політики на Поділлі. В документі також містилося суворе попередження про те, що опір цьому процесу буде каратися як кримінальний злочин із секвеструванням майна та маєтків тих, хто його чинитиме [11, с.509-511]. На допомогу владиці Віктору було надіслано здібних священнослужителів із інших єпархій і виділено 20,0 тис. рублів, а вся єпархія була поділена на округи. Згідно з указом архієрея, у кожний із них були призначенні благочинний із помічниками та канцеляристами, на яких покладалося відновлення православ'я [7, арк.1-12].

Нормативним документом для їх діяльності стала спеціальна інструкція. Нею передбачалося, що при возз'єднанні більшості парафіян парафія визнавалася православною. У підпорядкування таких парафій відповідно переходили культові споруди, туди призначалися священики, там проводилася певна робота з облаштування храмів за православним зразком, а якщо уніатський священик також переходив у православ'я, його залишали на посаді. В інших випадках священиків відправляли на пенсію або замінювали іншими. В інструкції особливо наголошувалося на необхідності діяти в усьому «по слову Божому» та відповідно до вимог Св. Синоду, духовного регламенту, імператорських указів і складеній присязі [55, с.98-99].

Розвиток релігійної сфери, конфесійні трансформації в Правобережжі наприкінці ХУІІІ ст. зумовлювалися кількома чинниками. По-перше, провідним, але негативним фактором було цілеспрямоване насадження представниками метрополії власної тоталітарної парадигми ідеологічної, культурної, мовної та православно-конфесійної уніфікації. На його територію поверталась не материнська віра, а російське православ'я, що виконувало духовну підставу самодержавства. Православні храми, приходи та церковні освітні заклади ставали державними інституціями і головними осередками зросійщення українців. По-друге, серед першочергових заходів уряду було запровадження в православ'ї російської ієрархії, російських канонів, введення в церковну службу російської мови, суворої регламентації церковно-релігійного життя, системи підготовки і призначення служителів культу, організації освіти та виховання дітей [70, с.9]. По-третє, завдяки проведенню секуляризації і запровадженню для духовенства заробітної плати з державної скарбниці було завершено перетворення православної церкви в державну структуру. На утримання релігійних установ виділялося близько 10% усіх видатків [8, арк.10]. Сплачуючи служителям культу казенне жалування, царизм водночас гарантував їм захист і незалежність від прихожан. За таких обставин священикам нічого не залишалось, як дякувати Богові і уряду за добробут, сумлінно виконувати пастирські обов'язки на користь церкви і Росії [16, с.1128] й вселяти в мирян благонадійність і покору панам. Остаточне підпорядкування православ'я самодержавній владі було закріплене у квітні 1797 р. в законі про престолонаслідування, яким Павло І оголосив себе її главою [38, с.251], а обер-прокурор отримав більше влади над Синодом, ніж єпископ над своєю консисторією. По-четверте, одночасно з реалізацією курсу на ліквідацію духовно-культурної своєрідності корінних мешканців руйнуванню піддавалися уніатська церква, українські освіта та віра як засоби збереження, розвитку та передачі з покоління в покоління культурно-духовних цінностей, консолідації українців у єдиний народ. У цю боротьбу включилися як православні, так і католики [40, с.4]. По-п'яте, царизм заохочував релігійні конфлікти, загострював міжконфесійні суперечності між представниками релігійних громад. Очевидно, цим можна пояснити той факт, що російська влада надала широкі можливості польській мові та римо-католицькій церкві не тільки для їх існування, а й активного розвитку.

Якщо до 1793 р. Православна церква виступала союзником селянства в боротьбі з польським поневоленням, то після включення до Росії, вона відразу ж набула статусу державної структури й тим самим стала опорою самодержавства проти селянства. На відміну від попередніх часів, православне духовенство, у зв'язку із заміною принципу його виборності призначеннями та створенням секуляризаційними заходами економіко-господарських умов, почало втрачати свою самостійність і ставало залежним від держави [15, с.227]. З іншого боку, православний клір брав участь у реалізації внутрішньої політики царизму та утвердженні імперських начал. Це спричинило появу та посилення розриву зв'язків між суспільством і державою, між духовною та владною елітою, між народом і владою, народом та інтелігенцією, всередині народу. А. Ахіезер пояснював, що розкол проникав у кожну особистість, породжуючи подвійність мислення, проходив через живе тіло народу, зумовлював багато тяжких наслідків у соціальних відносинах, у відтворювальній діяльності, способі життя, культурі і самій особі [19, с.115, 118].

Починаючи з 1797 р., імператор виступ в верховним захисником догматів православ'я і благочестя. Будь-який непослух йому розцінювався не тільки як державний злочин, а й як найперший гріх перед Богом. За цих обставин найважче було українцям, яких Росія визискувала не лише економічно, але й утискувала релігійно і культурно [54, с.12]. Контроль за єпархіями під його наглядом здійснювали консисторії єпархіальні і благочинні управління, а у військах полкові священики. Ключовими в їх діяльності були два напрями: забезпечення присяги священиків на вірність государю і стійка опіка щодо викорінення «марновірства» та розколу, не приховування тих, хто не сповідується й виконання рекомендацій «настановчої грамоти» про виконання пастирських обов'язків. Впливовим важелем контролю за релігійним життям стало запровадження призначень на церковні посади і зарплати. Можна сказати, що Православна церква у Правобережній Україні швидше відігравала роль ідеологічного прапора, ніж реальну основу лояльного ставлення влади. Адже урядова доктрина не залишала українцям місця як народу, хоч офіційно й проголосила, що вони насолоджуватимуться рівними з росіянами правами і однаковим благополуччям [12, с.800-802]. Але «медовий місяць» із ними закінчився, так і не розпочавшись.

У самодержавній теорії ієрархічності всезагальної регламентації підданих Православна церква, як і поміщики, розглядались не інакше як органічні державні ланки, що управляли селянами і підпорядковувалися централізованому механізму [1, арк.3] «самодержавно-лицарської імперії». При цьому стала застосовуватися тактика, апробована в раніше інкорпорованих територіях, зокрема в Гетьманщині та Задніпров'ї.

На фоні тісного переплетення інтересів держави, дворянства та церкви істотних змін зазнав стан духівництва регіону [3, арк.128; 4, арк.2; 5, арк.4-9; 6, арк.3]. Зокрема, збільшилась чисельність і доля православних, натомість зменшилась кількість і частка уніатських священиків [2, арк.2-4]. Православний клір посів панівне становище як представник державної церкви і за своїми юридичними правами наблизився до особистого дворянства, хоча не брав участі в станово-представницьких установах і не мав корпоративної організації [52, с.103, 104]. Позиції католицького духовенства похитнулися під тиском політики царизму, а уніатського нещадно руйнувалися або витіснялися на узбіччя релігійного життя. Поперше, католицька церква втрачала провідну роль у суспільному житті; по-друге, з позицій домінантного віровизнання вона перейшла в розряд терпимої конфесії по-третє, уніати, що тривалий час утверджувалися за сприяння дворянства і держави, опинилися поза законом, зазнаючи зневаги від цивільної та церковної влади; по-четверте, основна частина уніатської пастви наприкінці ХУІІІ ст. перейшла в православ'я; по-п'яте, загострилося давнє суперництво за паству між католицьким та уніатським духовенством; часткова секуляризація церковних земель підривала позиції церкви як власника й посилювала її залежність від держави [34, с.33].

Отже, підтримка царизмом Православної церкви в Речі Посполитій стало фактично інструментом втручання як у її церковне, так і цивільне життя та обернулося для поляків катастрофою, яка мала вираження у втраті державності. Реалізована Катериною ІІ релігійно-ідеологічна політика переорієнтувала увагу країн Європи на конфесійній справі як головному предметі непорозумінь у російсько-польських відносинах. Популярну справу православних і характерну для Речі Посполитої релігійну нетерпимість російське керівництво активно використовувало для тиску на польського короля, уряд, сейм; боротьби проти польських політичних угруповань; виправдання своєї політики щодо Корони; недопущення можливості посилення Речі Посполитої шляхом проведення прогресивних реформ; загострення політичної ситуації в Короні; поширення проросійських настроїв серед українського православного населення.

Використання Православної церкви в українських землях, які перебували в складі Речі Посполитої, стало потужною зброєю як за території, так і за душі українців. Православна церква стала засобом маніпулювання думками українців, нав'язування їм проросійських поглядів, російських стереотипів. Православні храми були перетворені в своєрідні агітаційні майданчики та анклави російської духовності. Це обернулося страшною катастрофою для українців, оскільки вони не отримали ніякого захисту і врешті-решт втратили свою національну церкву та інструмент національної самоідентифікації, а також опинились перед фактом знищення уніатської церкви. Введені у Правобережжя численні російські війська уможливили його анексію і стали разом із Православною церквою чинником інкорпорації до складу державного організму Російської імперії.

Список використаних джерел та літератури

1. ЦДІАУ К, ф. 127, оп. 5, спр. 125, 44 арк.

2. ЦДІАУ К, ф. 127, оп. 1043, спр. 131, 32 арк.

3. ЦДІАУ К, ф. 127, оп. 1044, спр. 85, 28 арк.

4. ЦДІАУ К, ф. 127, оп. 1044, спр. 113, 2 арк.

5. ДАЖО, ф. 70, оп. 1, спр. 2, 132 арк.

6. ДАЖО, ф. 70, оп. 1, спр. 3, 17 арк.

7. ДАКО, ф. 1, оп. 336, спр. 119, 17 арк.

8. КПМДА, ф. 226, оп. 79, спр. 7141, 156 арк.

9. Национальный исторический архив Белоруси, ф. 136, оп. 1, д. 75, 9 л.

10. ПСЗРИ-1. Т. 23. СПб. : Тип. ІІ Отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. № 17133.

11. ПСЗРИ-1. Т. 23. СПб. : Тип. ІІ Отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. № 17199. С. 509-511.

12. ПСЗРИ-1. Т. 24. СПб. : Тип. ІІ Отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. № 18248. С. 800-802.

13. Архив Юго-Западной России : в 8-ми ч. К., 1902. Ч. 1. Т. 5. 828+XLV с

14. Древнейшие православные церкви в Подолии // Подольские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. 1895. № 41. С. 1006-1012.

15. Материалы для истории Волыни / Соч. В. Пероговского. Житомир : Волын. губерн. типография, 1879. 498 с.

16. Сельские батюшки и матушки в отношении к сельскохозяйственным занятиям // ПЕВ. Часть неофициальная. 1897. № 42. С. 1125-1146.

17. Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России / В.Б. Антонович. К., 1885. Т. 1. 351 с.

18. Антонович В.Б. Очерк состояния православной церкви в юго-западной России по актам (1650-1798) / В.Б. Антонович. К., 1871. 100 с.

19. Ахиезер А. Где искать самобытность? / А. Ахиезер // Дружба народов. 1995. № 1. С. 113-128.

20. Беднов В.А. Православная церковь в Польше и Литве (по Volumina Legum) / В.А. Беднов. Екатеринославль, 1908. 512 с.

21. Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта в Україні. 1793-1830 рр. / Даніель Бовуа. Львів : Кальварія, 2007. 296 с.

22. Барановский С. Минско-волынский архиепископ Виктор Садковский / С. Барановский // Волынские епархиальные ведомости. Прибавление. 1878. № 3. С. 134-146.

23. Беккер С. Россия и концепт империи / Сеймур Беккер // Новая имперская история постсоветского пространства : сб. ст. (Библиотека журнала «Ab Imperio») / под ред. И.В. Герасимова, С.В. Глебова, А.П. Каплуновского, А.Б. Могильне, А.М. Семёнова. Казань : Центр Исследований Национализма и Империи, 2004. С. 67-80.

24. Блажевич Ю.І. Преосвященний Віктор Садковський і його діяльність по відродженню православ'я на Поділлі (1785-1795 рр.) / Ю.І. Блажевич // Наука. Релігія. Суспільство. Донецьк : Вид. ІПШІ «Наука і освіта». 2007. № 2. С. 88-97.

25. Горобець В. Слово до читача / В. Горобець // Важкий шлях: перша половина ХУШ ст. / упоряд. і авт. передм. В.М. Горобець ; ред. кол.:

В.А. Смолій (голова) та ін. К. : Україна, 2002. С. 3-7.

26. Грушевський М.С. Єдність чи розпад [Росії]? / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори : у 50 т. / редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. Львів : Світ, 2002. Т. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894-1907)». С. 405-412.

27. Грушевський М.С. З історії релігійної думки на Україні / М.С. Грушевський. К. : Освіта, 1992. 239 с.

28. Грушевський М. Ілюстрована історія України / М. Грушевський. К. : Украъна, 1991. 524 с.

29. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / М.С. Грушевский ; примеч. В.М. Рычки, А.И. Гуржия. К. : Лыбидь, 1990. 397 с.

30. Дашкевич Я. Унія українців та унія вірменів: порівняльні аспекти / Ярослав Дашкевич // Берестейська унія (1596-1996) : статті і матеріали. Львів, 1996. С. 80-94.

31. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Норман Дейвіс ; пер. з англ. П. Таращук. К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. 1080 с.

32. Драгоманов М. Политические сочинения / М. Драгоманов. М. : Тип. Т-ва И.Д. Сытина, 1908. Т. І. Центр и окраины 486 с.

33. Заярнюк А. The Empire Strikes Back : Алексей Миллер. Империя Романовых и национализм. Эссе по методологии исторического исследования. М. : ИЛО, 2006; Западные окраины Российской империи / ред. М. Долбилов и А. Миллер. М. : ИЛО, 2006 [Електронний ресурс] / Андрій Заярнюк. Режим доступу: http://www.academia.edu/3763518/ empire_strikes_back.

34. Зінченко А.Л. Церковне землеволодіння в політиці царизму на Правобережній Україні наприкінці XVIII першій половині ХІХ ст. / А.Л. Зінченко. К. : ОП «Білоцерківська друкарня», 1994. 178 с.

35. Історія релігії в Україні : у 10-ти т. / редкол.: А. Колодний (голова) та ін. К. : Український Центр духовної культури, 1996-1999. Т. 3: Православ'я в Україні / за ред. А. Колодного, В. Климова, 1999. 560 с.

36. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Андреас Каппелер ; перекл. з нім. Х. Назаркевич ; наук. ред. М. Крикун [= Історія країн світу, 2]. Львів : Вид-во Українського Католицького Університету, 2005. ХІІ+360 с.

37. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини. 17601830 / Зенон Когут. К. : Основи, 1996. 317 с.

38. Корзун М.С. Русская православная церковь на службе эксплуататорских классов: Х в. 1917 г. / М.С. Корзун. Мн. : Беларусь, 1984. 255 с.

39. Костомаров Н.И. Последние годы Речи Посполитой / Н.И. Костомаров. СПб., 1886. ХШІ+560 с.

40. Коялович М. История воссоединения западно-русских униатов старых времен / М.О. Коялович. СПб, 1873. ХІІ+400 с.

41. Ластовський В.В. Історія православної церкви в Україні наприкінці ХШ у ХШІ ст.: історіографічні аспекти : монографія / В.В. Ластовський. К. : Логос, 2006. 278 с.

42. Ластовський В.В. Православна церква у суспільно-політичному житті України ХШІІ ст. (Переяславсько-Бориспільська єпархія) / В.В. Ластовський. Черкаси, 2002.

43. Левинский В. Царская Россия и украинский вопрос / В. Левинский. Женева : Издание укр. с.д. робочих Канады, 1917. 105 с.

44. Лурье В. Русское православие между Киевом и Москвой : очерк истории русской православной традиции между XV и XX веками / Василий Лурье. М. : Три квадрата, 2009. 296 с.

45. Лютш А. Русский абсолютизм ХМП века / А. Лютш // Итоги ХШП века в России. Введение в русскую историю ХІХ века. Очерки А. Лютша, В. Зоммера, А. Липовского. М. : Тип. т-ва И.Д. Сытина, 1910. С. 1-160.

46. Магочій П.-Р. Україна: історія її земель та народів / П.-Р. Магочій. Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2012. 794 с.

47. Максимович М.А. Выдубицкий монастырь / М.А. Максимович // Собр. соч. К. : Тип. М.П. Фрица, 1877. Т. ІІ. С. 251-253.

48. Максимович М. О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в XVII веке / М. Максимович // Максимович М. У пошуках омріяної України. К. : Либідь, 2003. С. 189-220.

49. Максимович М.А. Сказание о Межигорском монастыре / М.А. Максимович // Собр. соч. К. : Тип. М.П. Фрица, 1877. Т. ІІ. С. 275-284.

50. Маркевич А.И. Южная Русь при Екатерине II / А.И. Маркевич. Одесса : Тип. В.В. Кирхнера, 1893. 31 с.

51. Милов Л.В. Природно-климатический фактор и особенности российского исторического процесса / Л.В. Милов // Вопр. истории. 1992. № 4-5. С. 47-53.

52. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХШП начало ХХ в.): генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства / Б.Н. Миронов. СПб. : Дм. Буланин, 1999. Т. 1. 548 с.

53. Полонська-Василенко Н. Історія України : в 2 т. / Н. Полонська-Василенко. К. : Либідь, 1992. Т. 2: Від середини ХШІ століття до 1923 року. 608 с.

54. Полтава Л. До історії російщення України від 1720 року / Л. Полтава // Російщення України : наук.-популярн. зб. К., 1992. С. 3-12.

55. Ровінський В. Православіє на Подолії : історичні нариси / В. Ровінський, О. Миханчук. Кам'янець-Подільський, 1995. 176 с.

56. Рункевич С.Г. История минской архиепископии (1793-1796) / С.Г. Ругкевич. СПб., 1893. ХШ+572+ХХХта с.

57. Саган О.Н. Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан / О.Н. Саган. К. : Світ Знань, 2004. 912 с.

58. Слободянюк П.Я. Українська церква: історія руїни і відродження. Наукове видання, присвячене 2000-літтю Різдва Христового / П.Я. Слободянюк. Хмельницький : Подільське відділення ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України, Держархів Хмельницької області, 2000. 266 с.

59. Смолій В.А. Возз'єднання Правобережної України з Росією / В.А. Смолій. К. : Наук. думка, 1978. 181 с.

60. Смолій В.А. Українська державна ідея ХШІ-ХШІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації / В.А. Смолій, В.С. Степанков. К. : Альтернативи, 1997. 368 с.

61. Смолич И.К. История Русской Церкви. 1700-1917. Книга восьмая. Часть первая / И.К. Смолич. М. : Изд-во Спасо-Преобр. Валаамск. мон., 1996. 800 с.

62. Соловьев С.М. История падения Польши / С.М. Соловьев. М. : Тип. Грачева, 1863. 670 с.

63. Струкевич О.К. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х рр. ХШІІ ст. (політико-адміністративний аспект проблеми) / Інститут історії України НАН України ; О.К. Струкевич. К. : Ін-т історії України НАН України, 1996. 100 с.

64. Терновский Ф.А. Излишние малороссийские монахи конца ХVШ ст., каких они были качеств и как доживали свой век / Ф.А. Терновський // Киевская старина. 1882. № 5. С. 329-334.

65. Темко Г.Д. Третій Рим: імперія проти України. Історико-політичний нарис / Г.Д. Темко. К. : Міжн. агенція «BecZone», 2004. 352 с.

66. Філінюк А.Г. Поділи Речі Посполитої в долі Правобережної України / Г. Філінюк // Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи : збірник наукових праць / редкол.: В.С. Степанков (гол. ред.) та ін. Кам'янець-Подільський : Кам'янець-Поділ. нац. ун-т ім. І. Огієнка, 2015. С. 102-119.

67. Філінюк А.Г. Правобережна Україна наприкінці XVIII на початку ХІХ століття: тенденції розвитку і соціальні трансформації : наукове видання / А.Г. Філінюк. Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2010. 728 с.

68. Філінюк А.Г. Суспільно-політичне становище селян Правобережної України на межі XVHI-XIX століть / А.Г. Філінюк // Етнічна історія народів Європи : зб. наук. праць. К. : УНІСЕРВ, 2001. Вип. 10. -

С. 51-55.

69. Філінюк А.Г. Українсько-російські етнополітичні відносини у Правобережній Україні на рубежі ХШІІ-ХІХ ст. / А.Г. Філінюк // Наук. праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету : іст. науки. Кам'янець-Подільський : Оіюм, 2001. Т. 6 (8). С. 129-140.

70. Чиркова О.А. Православна церква в Україні в кінці ХVШ-ХIХ ст. (На матеріалах «Киевских епархиальных ведомостей», «Полтавских епархиальных ведомостей», Черниговских епархиальных ведомостей» : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 історія України / О.А. Чиркова. К., 1998. 18 с.

71. Чистович И. А. Диссидентский вопрос в Польше в первой половине xvm ст. / И.А. Чистович. СПб., 1880. 82 с.

72. Чулков Г. Императоры. Психологические портреты / Г. Чулков. М. : Моск. рабочий, 1991. 285 с.

73. Шеретюк В. Українське дисидентське питання в політичних відносинах Росії і Речі Посполитої (кінець XVE-XVin ст.) : монографія / Валерій Шеретюк. Рівне : О. Зень, 2015. 224 с.

74. Шеретюк В. Українська релігійно-дисидентська проблема в російськопольських відносинах (1768-1775 рр.) / В. Шеретюк // Український історичний збірник. 1999. К., 2000. С. 61-85.

75. Якубович А. Високопреосвященый Иоанникий, архиепископ Подольский и Брацлавский (1796-1819 гг.) / А. Якубович // ПЕВ. Часть неофициальная. 1892. № 4. С. 61-69.

76. Moranzewski T. Dzieje narodu polskiego / Т. Moranzewski. T. V. Poznan, 1877. 479 s.

77. Mosnicki H. Dzieje porozbiorowe Litwy i Rusi / Н. Mosnicki. Zeszot XII. Wilno, 1912. 366 s.

78. Rawita-Gawronski Fr. Historya ruchow hajdamackich / Fr. Rawita-Gawronski. T. II. Lwow, 1901. Х, 269, 297 s.

79. Serczok W. Historia Ukrainy / W. Serczok. Wroclaw, 1979. S. 193; wyd. 3. Wroclaw : Ossolineum, 2001. 427 s.

80. Верещак В. Г. Польське питання в зовнішній політиці Росії наприкінці ХШІІ століття : дис. ... канд. іст. наук : спец. 07.00.01 історія України Г. Верещак. К., 1996. 171 с.

Размещено на Allbest.ru