Близькосхідні паломницькі хрестики з південноруських селищ

Размещено на http://www.allbest.ru/

БЛИЗЬКОСХІДНІ ПАЛОМНИЦЬКІ ХРЕСТИКИ З ПІВДЕННОРУСЬКИХ СЕЛИЩ

І. А. Готун

Проведені переважно протягом останньої чверті XX ст. широкомасштабні розкопки селищ Південної Русі - пунктів, де розвивалося сільське господарство, основа економіки доби феодалізму, і де проживала основна маса середньовічного населення, - дозволили отримати значний і наукомісткий матеріал стосовно цієї категорії пам'яток. Підсумком вивчення сільських осередків різних регіонів став висновок, що середньовічні неукріплені пункти репрезентують складний соціально- економічний феномен, якому властиві багатогалузеве високорозвинене господарство; речі, що вважалися притаманними лише заможній частині містян чи навіть були віднесені до елементів феодального побуту; предмети, що свідчать про перебування їхніх власників на високому щаблі культурного поступу.

Серед знахідок, що характеризують розвиток не лише матеріальної, а й певних рис духовної культури сільської людності, - предмети, пов'язані з християнським віровченням, та речі, ототожнені з амулетами язичницького світогляду. Перші з них включають частини різного церковного начиння - хоросів і кадильниць-кацей та лампадок, хоч при розкопках неукріплених поселень названих виробів зафіксовано, зрозуміло, значно менше, ніж у ході дослідження синхронних міст, а також індивідуальні релігійні символи - енколпіони та натільні хрестики й іконки. Зокрема, на Чернігівщині, за підрахунками О. М. Веремейчик, на поселеннях Ланок, Масани, Автуничі, Гориця, Сибереж, Шумлай, Клонів, Очеретяна Гора, Растереб, Ліскове-1, Ліскове-2, Шестовиця, Селище, Овраменків Круг, Волинка-1 було знайдено 7 ен- колпіонів або їхніх стулок, 21 натільний хрест, вирізьблену з каменю іконку та підвіску із зображенням проквітлого хреста [Веремейчик 2010, 344-350]. На поселенні Григорівка в Канівському Подніпров'ї в ході розкопок виявлено два хрести-енкол- піони й стулку третього, близько 30 натільних хрестиків, круглу хрестовключену привіску і привіску-іконку із зображенням Богородиці [Петрашенко 2005, 95, 96]. При дослідженні поселення Кощіївка-8 у басейні р. Ірпінь вдалося зафіксувати 9 цілих і фрагментованих енколпіонів, 28 натільних хрестів з металу та по одному з каменю й бурштину, хрестовключені 3 круглі підвіски й одну підвіску-лунницю, круглу привіску із зображеннями святого і проквітлого хреста [Материалы... 2012, 77, 291, 317-330, рис. 144, 183: 1-3, 184-219]. З Ходосівки-Рославського в південних передмістях Києва походять 13 хрестиків з кольорових металів, каменю й бурштину і виріб, що, найімовірніше, був оголів'ям енколпіона [Готун, Сухонос 2014, 56-60; Готун 2017, 76, 77, рис. 5: 1]. Культурний шар селища Софіївська Бор- щагівка містив 3 металеві хрестики, 1 пірофілітовий і хрестовключену підвіску з бронзи [Казимір, Готун, Бабенко та ін. 2015, 91, 92, рис. 1: 23-26 та ін.].

Наведені приклади стосуються добре вивчених регіонів чи осередків, де розкопано відчутну площу. У літературі неодноразово публікувались дані, що в межиріччі Дніпра і пониззя Десни на 7 селищах вона перевершила 1 000 м², ще на 4 - становить від 101 м² до 1 000 м², а сумарний обсяг розкопок у мікрорегіоні складає понад 26 000 м². На Лісковому цей показник становить 13 385 м², на Автуничах - понад 27 000 м² лише в межах житлової та господарської забудови, на Софіївській Борщагівці - понад 13 500 м², на Григорівській групі сільських пам'яток - близько 10 000 м², на Кощіївці-8 обсяг робіт позиціонується у 3,2 га, хоча частина площі вивчалась не суцільними розкопками, а траншеями. Але саме ці співвідношення відкритої на сільських пам'ятках території та виявлених при їхніх розкопках пов'язаних із православ'ям речей доволі репрезентативні і наочно демонструють близьку до реальної картину поширення зазначеної категорії археологічних знахідок у середовищі населення неукріплених пунктів середньовічної доби.

Для позначення масиву описаних предметів традиційна історіографія застосовувала дефініції типу “культові речі”, “пов'язані з православ'ям знахідки”, “предмети релігійної символіки”, “християнська культова атрибутика” тощо. Але використаний О. Є. Мусіним у 1997 р. властивий літературі духовного змісту термін “предмети особистого благочестя” [Мусин 1997] завдяки появі можливості відмежувати речі індивідуального використання християн від усього масиву пов'язаних з релігіями знахідок виявився настільки вдалим, що невдовзі після введення до наукового обігу став загальновживаним і серед істориків та археологів [Колпакова 2002; Ушаков, Яшаева 2008; Полочанська, Ситий 2012; Авласович 2013; Кленов 2014 та ін.]. Окремі із зафіксованих на південноруських селищах предметів особистого благочестя заслуговують особливої уваги.

Стосовно деяких речей цієї категорії, зокрема енколпіонів, було висловлено думку, що вони властиві лише жителям міст [Штыхов 1983, 55]. Суттєво, що це відбулося ще до розгортання масштабного вивчення села півдня Русі, в результаті якого сформульовано висновок про перебування останнього на високому рівні суспільно- економічного розвитку та щодо паритетних відносин між містами і їхньою сільською округою [Моця 1996, 45; Село... 2003 та ін.]. Але й нещодавно виявлені на середньовічних сільських пам'ятках предмети особистого благочестя зі складною символікою, фрагменти енколпіонів та цілий хрест-складень, а також бурштиновий хрестик відомі археологи-медієвісти віднесли до критеріїв високого рівня добробуту їхніх мешканців [Макаров, Захаров 2003, 140; Макаров, Гайдуков 2013, 194]. Та якщо хрести-релікварії репрезентують хай неординарну, але все ж відому на давньоруських селищах категорію пов'язаних із православ'ям знахідок, то зафіксовані в шарі цих пам'яток натільні хрестики із перламутру можна заслужено віднести до унікальних і певною мірою сенсаційних артефактів. натільний хрестик розкопки русь

За спостереженнями дослідників, на території Русі таких знахідок мізерно мало, нечисленні приклади фіксації вказаних предметів відомі буквально в декількох пунктах: 4 екземпляри в Новгороді, переважно в садибах священнослужителів XII і кін. XIII - поч. XIV ст., зокрема в обійсті відомого священика й іконописця Олисія Гречина (прикметно, що з цих комплексів походили й південноруські шиферні хрестики), по 1 - у Звенигороді на Дністрі, в шарі домонгольського часу, на городищі Дівич-гора неподалік Сахнівки та в Ізяславлі; зазначені вироби виявлені й у Смоленську (2 екз. 2-ї пол. XII ст., “попівська садиба”), Пскові (2 екз. XII - 1-ї третини XIII ст.), Старій Рязані (1 екз. XI-XII ст.), Автуничах (1 екз. XII ст.), до 4 хрестиків з перламутру зафіксовано в Херсонесі XTT-XTTT ст., по 1 - в Ризі й Турайді на узбережжі Балтики в шарах XIII ст.; відомі вони й у низці пунктів Туреччини між Херсонесом і Святою Землею. Знахідки, щоправда без чіткої атрибуції й хронологічної прив'язки, наявні і в європейських музеях, попри відсутність даних щодо їхньої фіксації в культурних нашаруваннях у Західній Європі, де вони не набули поширення, ймовірно, у зв'язку з призначенням для православних прочан зі Сходу, тобто своєрідного “релігійного експорту”, хоч властивий індустріальному суспільству термін “експорт / імпорт”, на думку фахівців, не зовсім відповідає реаліям Середньовіччя [Мусин 1999, 96, 97; 2009, 223; 2010, 221-225; Колпакова 2002, 28; 2005, 144; 2007, 11; Спиргис 2017, 561-564, 569, рис. 10]; розповсюдження цих ре- чей у Європі дослідники пов'язують з доступністю східносередземноморських територій у результаті хрестових походів [Kvinto 1995, 103].

Слід додати, що хрестики з перламутру відомі й з інших пунктів. Так, у публікаціях згадано також знахідки з Чернігова та городища Ляшківці [Коваленко 2006, 91], хоча, за спостереженням О. М. Веремейчик, у другому випадку у звіті про археологічні роботи насправді йдеться про фрагмент хрестика зі сланцю [Веремейчик 2010, 349]. Знахідка з перламутру згадана і з Райковецького городища [Гончаров 1950, табл. XXII: 10]. Перегляд джерел, де названі ці речі, дозволяє висловити припущення стосовно ймовірного більшого числа зазначених виробів і на згаданих пам'ятках: занесений до Державного каталогу Музейного фонду РФ хрестик XIII ст. з Новгородського державного об'єднаного музею-заповідника [Крест...] суттєво відрізняється від чотирьох знахідок з Новгорода, наведених у публікації О. Є. Мусіна [Мусин 2010, 222, рис. 46: 1-4], що може свідчити про фіксацію предмета після виходу роботи. Не один, а два паломницькі перламутрові вироби згадані й стосовно Старої Рязані [Милованов 2010, 18, 24]. Кілька таких знахідок відомі в Судаку: в комплексі на північно-західній ділянці посаду, функціонування якого відносять до XIII - 1-ї пол. XIV ст., у шарі поруч поховання біля храму на ділянці куртини XV фортеці, де виявлені матеріали, починаючи з 2-ї чв. XIII і до XIV - 1-ї пол. XV ст., у похованні датованого XIV-XV ст. некрополя Судак IX поблизу фортеці і в заповненні храму XIV-XV ст. в портовій частині Сугдеї [Майко 2007, 207, 208, 235, 238, рис. 130: 9, 140: 2, 151: 8; Майко, Джанов, Фарбей 2009, 194; 2010, 274] та серед підйомного матеріалу з фортеці й посаду городища¹. Два хрестики з перламутру названі в числі інвентарю в колективному похованні часів навали Батия, виявленому неподалік Десятинної церкви в Києві [Хвойка 2006, 185], один - в об'єкті 2-ї пол. XIII ст. в Батурині [Дем'яненко 2011, 137]. Хрестик з перламутру, як виготовлена у 300-700 рр. у Північній Франції річ візантійської культурної традиції, перебуває на зберіганні в Метрополітен-музеї в Нью-Йорку [Shell 2000-2017], ще один, як візантійський виріб 400-700 рр. з приватного зібрання, фігурував на одному з аукціонів [Ancient...]. Разом із вказаною групою знахідок слід згадати і різьблені іконки з перламутру із зображенням Богородиці Знамення і Трійці та фігури Христа між ними, що зберігаються в Загорському музеї, і св. Костянтина та Олени під масивним чотирикінцевим хрестом з Римгорського городища на Північному Кавказі, віднесені до виробів, ймовірно виготовлених у Святій Землі, хоча, як зазначалося, друга річ може репрезентувати також витвір майстерні X-XII ст. одного з візантійських міст Малої Азії [Шевченко, Богомазова 2006, 223; Малахов 2011, 45-57].

Дослідники вказували, що більшості перерахованих хрестиків притаманні заокруглені підтрикутні завершення кінців, квадратне середохрестя з прокресленим косим хрестом, рівнокінцева форма, середні розміри близько 20^15 мм, хоча стосовно цих знахідок згадані й інші параметри. Наявність косого хреста в середохресті спеціалісти вважають настільки визначальною ознакою, що виріб з перламутру зі Старої Рязані з огляду на інші форму та розміри віднесли до місцевих реплік, а оформлені аналогічно перламутровим хрестики з бурштину із Пскова та Суздаля - до своєрідних імітацій цих престижних паломницьких реліквій. Цілу серію таких виробів з перламутру в добре датованих монетами кінця XII ст. шарах зібрано в Атліті - франкському замку хрестоносців неподалік Хайфи. Обставини фіксації названих своєрідних релігійних інсигній вказують на місцеве виготовлення речей [Мусин 1999, 96, 97; 2009, 223; 2010, 221, 223, 224; Колпакова 2005, 144; Мусин, Петров 2006, 12]. Форма хрестиків з потовщеними і загостреними кінцями, як вважають фахівці, викликана намаганням передати символ Кувіклії над Гробом Господнім, саме ці вироби - найпоширеніші, і їхня хронологія не виходить за рамки XII - кін. XIII чи поч. XIV ст. Плаский варіант предметів такої іконографії слід розглядати як різновид попередніх, а зображення в середохресті виробів цих двох підгруп косого хреста могло символізувати хрест-вузол, чи “Соломонів хрест” (що має аналогії серед інших речей з Розп'яттям) і відображати прив'язування тіла до хреста чи мати значення монограми імені ХРИСТОС. Окремі з перламутрових паломницьких хрестиків, на думку дослідників, зумовили виникнення їхніх бронзових наслідувань з кульками на кінцях і квадратним середохрестям, кам'яні форми для виготовлення яких зафіксовані на Русі та в Палестині [Мусин 1999, 97; Спиргис 2017, 566, 568, 570, 578, 579,рис. 8: 4].

Ще до відкриття згаданої майстерні поблизу Хайфи походження зафіксованих на території Давньої Русі перламутрових хрестиків дослідники аргументовано пов'язували з паломництвом у Святу Землю. Одним із найбільш ранніх доказів існування зазначеного явища є внесена до “Житія преподобного Феодосія Печерського” згадка про прагнення 13-річного Феодосія відвідати пов'язані із земним життям Спасителя місця. Свідчення щодо паломництва до Палестини та Єрусалиму містять також “Ходіння Данила ігумена” поч. XII ст., “Канонічні питання ієродиякона Кірика архієпископу Новгородському Ніфонту”, де йдеться про розгортання масового відвідання людьми Русі святих місць Палестини (що навіть стурбувало ієрархів), скандинавські саги та інші джерела. Для кін. XTTT-XTV ст. відомі два хрести- релікварії з написом про їхній вміст у вигляді святинь з Палестини [Мусин 1999, 92-95, 98]. Непрямими доказами ймовірного відвідання Святої Землі вважають поширені на Русі іконки місцевого виробництва із зображенням Гробу Господнього та знайдені в Новгороді у садибі священика 2-ої пол. XII ст. матеріальні свідоцтва перебування певної особи у святих місцях Візантії, а саме у Солуні - місці поклоніння мощам великомученика Димитрія. Та й до наших днів перламутрові хрестики та образки виступають традиційними реліквіями паломників зі Святої Землі й Афону [Мусин 1999, 96, 99, 100]. Думку про паломницьке походження хрестиків з перламутру на пам'ятках доби Київської Русі поділяють й інші дослідники [Пескова 1997; Хамайко 2015, 105], а традиція доставки зі Святої Землі, а згодом - з Афону творів церковного декоративно-прикладного мистецтва проіснувала досить довго, тому в музеях зібрано значну кількість напрестольних хрестів та іконок, дарохрани- тельниць та ікон, натільних хрестиків та образків, датованих переважно кін. XVIII - поч. XX ст., хоч у їхньому числі відомі й давніші вироби, наприклад перламутровий хрестик паломника в Єрусалим сер. XVIII ст. з виставки в Меморіальному будинку- музеї ім. Д. І. Яворницького в Дніпрі [Дмитриевский 1911, 365; Денисова 2001, 349; Гнутова 2009-2015; Паломнические... 2011; Новичихин 2012; Динец 2013; Ермолин 2013, 228-230, рис. 2-5; Степаненко, Тихонова, Векленко 2012 та ін.]. Досить пізні вироби з перламутру траплялись і в ході археологічних робіт. Хрестик із мушлі виявлений при вивченні шару прихрамового цвинтаря XVII-XVIII ст. в історичній частині Пскова, в місті знайдено ще один подібний виріб [Харлашов 2010, 60; Спиргис 2017, 570, 573,рис. 12: 5, 7]. Предмет 2-ї пол. XVIII - поч. XIX ст. походить із Суздаля [Нагрудные... 2014, 8, 74], а половинка речі нез'ясованої хронології згадана при обстеженні в 1916 р. підземелля поруч Софійського собору в Києві [Хведченя 1995]. У Прибалтиці хрестики з перламутру відомі в Цесісі - біля кістяка воїна Івана Грозного, що загинув при штурмі замку 1577 р., - та Лейпалінгісі - в пов'язаному з проживанням греко-католицької общини похованні XVII ст. [Спиргис 2017, 561-566].

Відомі середньовічні знахідки варто охарактеризувати детальніше. Так, один хрест із Пскова має овальні в перетині лопаті з двома “перехватами”, кулясті, дещо загострені в бік країв кінці та квадратне середохрестя з вирізаним з обох боків косим рівнокінцевим хрестом. Розміри знахідки - 31^21 мм, обгорнута бронзою верхня лопать дещо довша за рівновеликі бічні й нижню, середохрестя майже кубічне. Інший предмет тонший, на думку дослідників, можливо, стертий, схоже, теж мав бронзове окуття, вцілілі розміри знахідки становили 18x20 мм [Гроздилов 1962, 72, рис. 58: 7; Колпакова 2005, 143, 144, рис. 1: 1, 2]. Щодо виробу з Дівич-гори відомо лише, що він перебував у складі одного зі скарбів і мав малі розміри [Корзухина 1954, 131], а речі з Києва, Смоленська, Чернігова й Батурина також згадані лише як факт без конкретизації особливостей знахідок [Коваленко 2006, 91; Хвойка 2006, 185; Мусин 2010, 222; Дем'яненко 2011, 137]. Хрестик зі Звенигорода теж маленького розміру, з квадратним середохрестям і трикутним розширенням кінців рамен [Русанова, Тимощук 1993, 58, рис. 33: 5]. Виріб з Новгородського музею-заповід- ника - плаский, розмірами 1,3x1,7 см, має заокруглені нижню й бічні лопаті та обламану верхню і квадрат без зображень у середохресті [Крест...]. Хрест зі Старої Рязані віднесений автором до нашивних, хоч має отвір лише на одній (ймовірно, верхній) лопаті, дещо вигнутий відповідно до форми використаної для його виготовлення стулки, плаский; зовнішні обриси і розміри відрізняють предмет від основної маси таких знахідок [Беляев 2003, 497, 507, ил. 3; 2005, 140, рис. 34]. У хрестика з Райковецького городища завершення променів теж округлі й загострені, а середохрестя має зображення косого хреста [Гончаров 1950, табл. XXII: 10]. Предмети з Херсонеса й Судака мали розміри близько 17x19 мм, судацькі речі характеризує рельєфно відділене від загострених на кінцях лопатей в одному випадку оздоблене насічками квадратне середохрестя, одному з херсонеських - властиві під- трикутні потовщення на кінцях і прокреслений решітчастий орнамент у середохресті [Голофаст, Рыжов 2003, 217,рис. 22: 3; Майко 2007, 208, 238 та ін.]. Хрестик з Риги - плаский, із профільованими лініями в основі променів, мав розміри 19,5x20,7 мм, з Турайди - теж плаский, з косим хрестом у середохресті і циркульним орнаментом (що має аналогії серед ставрографічних пам'яток Візантії) біля звужених трикутних завершень променів, його метричні показники становили 24,5x22,3 мм [Спир- гис 2017, 561-5647, рис. 1: 1, 2; 2]. Про предмет із Цесіса з огляду на форму йтиметься нижче, знахідка з Лейпалінгіса - пласка, витягнутих пропорцій, із проквітлими завершеннями променів, розмірами 40,2x21,5 мм. У цьому випадку проквітлий хрест - символ метаморфози, де райське Дерево пізнання добра і зла внаслідок гріхопадіння стає Деревом смерті для виготовлення Христового хреста, а спокутувальна кров Розіп'ятого перетворює його в Дерево життя і повертає до раю, але вже не земного, а небесного [Спиргис 2017, 562, 565, 566, 570, рис. 1: 4]. Частина згаданих перламутрових предметів маркувала сакральні комплекси: один із херсо- неських хрестів зафіксований у влаштованій під підлогою каплиці могилі-косниці, судацькі - знайдені в заповненнях храмів та поблизу могили [Голофаст, Рыжов 2003, 217; Майко 2007, 20, 230, 235; Рыжов 2016], з братської могили походили й київські знахідки [Хвойка 2006, 185] та одна новгородська [Спиргис 2017, 572, прим. 14]. У похованнях виявлені один із виробів з Туреччини [Мусин 2010, 225] і два прибалтійські, та й згадана річ XVII-XVIII ст. із Пскова теж пов'язана із сакральною ділянкою міста.

Наведена статистика переконливо демонструє рідкісність та унікальність описаних предметів навіть у нашаруваннях великих міських центрів Русі. Свого часу в середовищі фахівців з давньоруської проблематики панувала думка, що не в сільських поселеннях, де ще довгий час жили традиції патріархально-общинного ладу, розквітло величне мистецтво Київської Русі; мистецтво нового, феодального суспільства зародилось і розвивалось у давньоруському місті з його живим ритмом життя і широкими культурними зв'язками, місті, яке було центром ремісничого виробництва і торгівлі, осередком князівської влади і громадського життя [Історія... 1966, 137], та що саме містяни - майстри й купці, воїни і мореплавці - видозмінили давнє поняття крихітного селянського світу (в один день шляху!) і розширили його рамки до поняття “весь світ” [Рыбаков 1984, 317]. Вже згадані значні за масштабами цілеспрямовані дослідження середньовічних селищних структур переконали, що уявної прірви в рівні соціально-економічного розвитку між містом і селом не існувало й відносини між міськими центрами та їхньою сільською округою були цілком паритетними. Сільська людність швидко переймала різні технічні новинки і віяння моди, користувалась досконалою зброєю та коштовними прикрасами, послуговувалась дорогим металевим і скляним, часто довізним, посудом та вишуканими формами керамічного, при розкопках селищ траплялись речі, що свідчать про освіченість частини населення і високий рівень розвитку духовної культури. Додатковим аргументом на користь цього висновку є й дві знахідки перламутрових хрестиків, виявлені в ході розкопок неукріплених поселень. І коли перший такий виріб закономірно вважався винятковим, після фіксації наступного з'явилась можливість ставити питання щодо побутування цих християнських реліквій і в середовищі мешканців сіл.

Перший виріб зафіксований при вивченні давньоруського поселення Автуничі на півночі Чернігівської області, матеріали з якого за результатами тривалих розкопок лягли в основу наведеного висновку стосовно високого рівня розвитку давньоруських селищних структур, хоча зазначений пункт вибирався для досліджень зі сподіваннями на уповільнення в ньому процесів феодалізації з огляду на несприятливі ландшафтні умови та напружену політичну історію. Знахідка неодноразово згадана в т. ч. і в контексті циркумпонтійських зв'язків [Готун, Моця 1993, 69; Моця, Готун, Петраускас 2005, 251, 252; Веремейчик 2010, 349; Спиргис 2017, 571573, рис. 12: 6 та ін.], але питання її інтерпретації остаточно ще не вирішене. Для виготовлення предмета, за висновками к. б. н. О. В. Корнюшина (Інститут зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАНУ), було використано стулку раковини устриці Ostrea sp., ареал існування якої - Чорне і Середземне моря й Антарктика. Розміри речі - 27^2,3-2,4 мм за товщини до 3,5 мм, її кінці завширшки 1,4--1,6 мм короткі, у верхньому - наявний перпендикулярний до площини виробу канал отвору діаметром м, сама знахідка пласка і дещо викривлена відповідно до форми раковини. На лицьовому боці речі прошліфоване (?) частково втрачене за час зберігання, але зафіксоване при виявленні неглибоке, хоч доволі широке порівняно з описаними знахідками, зображення встановленого на підквадратній основі з випуклим кружечком (у якій логічно вбачати символ Голгофи і голови Адама біля її підніжжя) восьмипро- меневого хреста з видовженими нижніми і коротшими верхніми променями (іл. 1: 1).

Випадки нанесення різних варіантів символіки Голгофи відомі щодо серії хрестиків з каменю та бурштину з Ізборська і Пскова. Частина предметів має прокреслені написи, зображення “Т”-подібних хрестів, знарядь страстей, та більшість таких знахідок датована XV-XVI ст., а традиція зображень властива пізньому Середньовіччю з прикметним йому стилізованим восьмикінцевим хрестом на Голгофі і відома на Русі з XV ст. чи дещо більш ранніх часів. Але побутування невеликих хрестиків бурштину в Пскові в період, коли ці вироби були вже невластивими для Русі, лише відображає помічену дослідниками загальну культурну інерцію матеріалів пункту, виражену в запізненні поширення речей особистого благочестя, як-от використання в XIV ст. предметів, що на основній території держави не виходять за межі сер. - 2-ї пол. XIII ст. Лише в шарах 2-ї чв. XV ст. відомі окремі екземпляри хрестів із символікою Голгофи і в матеріалах Новгорода [Мусин 2010, 239-245, 253-255, рис. 84 та ін.]. Відтак відчутна хронологічна різниця та іконографічні відмінності дозволяють вбачати тут паралелі у вшануванні пов'язаних із земним життям Спасителя місць, хоч не дають змоги використовувати такі знахідки як повні аналогії речі з Автуничів, де життя припиняється незадовго до нашестя монголів. Спроба проведення вказаних аналогій на підставі подібності форми і наявності символів Голгофи [Спиргис 2017, 571-573, рис. 12: 6] здійснювалася при пошуках шляхів проникнення до регіону Балтії хрестика з голгофським символом і схожого на нього виробу з бурштину. Знахідка з Цесіса (іл. 4: 16; 5: 15) вже згадана, її розміри складають 23,4x18,8 мм, виробу властиві окантовані по краю невисоким бортиком широкі короткі лопаті і барельєфне зображення восьмикінцевого хреста з Голгофи (де остання передана одним рівнем), списа і тростини з круглою губкою, монограм ІС ХР (Ісус Христос), ЧР СЛ (Цар Слави з типовою для псковсько-новгородському регіону заміною “Ц” на “Ч”) та слова НИКА (Перемога); у відповідній публікації наголошується на виготовленні цієї речі за канонами московського художнього ремесла, що могла спричинити участь у посольстві 1582 р. в Константинополь і на Афон Федора - спеціаліста з виробництва хрестів [Спиргис 2017, 562, 564-566, 570, 576,рис. 1: 3; 4; 5: 2]. Схожу форму мали дві речі із Пскова (іл. 4: 15,17), одна з яких несе частину зображення, щоправда прокресленого, символу Голгофи [Спиргис 2017, 570, 573, рис. 12: 5, 7]. Хрестик із бурштину з голгофським символом датується XVI-XVII ст. і походить із замку Алуксне в Латвії, куди він міг потрапити з московським військом, що перебувало там у 1560-1582 та 1658-1661 рр. [Спиргис 2017, 572, 573, 576, рис. 12: 4]. Схожі речі, за даними дослідників, відомі і в некрополях Москви [Мусин 2010, 254, прим. 255 та ін.], а в Переяславі-Рязанському серед матеріалів кін. XVII - поч. XVIII ст. також зафіксований фрагментований бурштиновий хрестик з короткими широкими раменами з прокресленим на поверхні символом Голгофи [Завьялов 2013]. Але, попри наведені паралелі, висновок стосовно приналежності автуницької знахідки не може бути прийнятим: деяка подібність зовнішніх рис та сюжету зображення не має підтвердження у хронології речі. Базованому на справедливому міркуванні щодо включення в XIV ст. території розміщення селища до складу Великого князівства Литовського віднесенню виробу до вказаної групи [Спиргис 2017, 572] суперечить фіксація предмета в заповненні об'єкта домонгольського періоду. Відтак проблема інтерпретації хрестика з поселення Автуничі ще потребує вирішення, про що йтиметься нижче.

При розгляді середньовічних предметів із символом Голгофи слід згадати і підвіску з бурштину, зафіксовану у Звенигороді в об'єкті XII ст. На її поверхню тонким вістрям нанесені літери й зображення хреста на пагорбі, в чому дослідники теж схильні вбачати голгофський мотив [Гупало 2011а, 34, 35, рис. 14]. Але індивідуальний стиль (у публікації знахідки акцентовано на його належності аматору) виконання малюнка і напису дозволяє враховувати вказану річ лише як показник відображення Господніх Страстей у релігійній уяві християнської спільноти міста і не дає достатніх підстав для конкретних порівнянь.

Варто також зауважити, що, за даними фахівців, у XIV ст., крім названої майстерні різьбяра на Святій Землі функціонувала ще одна - при Болгарській патріархії у Великому Тирнові. Її майстри, крім морського, за браком останнього обробляли і річковий перламутр: виявлено пластини з частинами гравірованих та барельєфних зображень (вони могли бути деталями інкрустацій культових виробів з дерева), мушлі зі слідами обробки, вирізаний зі стулки річкового молюска хрестик зі склад- нопрофільованими трикутними розширеннями на завершеннях рамен (іл. 2)² тощо; сировина, як гадають, могла походити з р. Янтра, на якій розташоване місто. Появу закладу пов'язують з поширенням з Афону вчення ісихастів [Kvinto 1995, 101, 102, 105-108, fig. 7, 8; Мусин 1999, 97; Колпакова 2005, 144], згідно з яким перламутр - символ нетварного Фаворського світла [Малахов 2011, 47; Новичихин 2012]. У літературі вказувалося, що це вчення було поширене на північ, коли митрополитом Київським і всієї Русі в кін. XIV ст. став його прихильник Кіпріан. Вплив названої течії, а відтак - афонське чи болгарське походження автуницької знахідки вбачають у її зображенні, що має паралелі з іконографією Преображення Господнього з хрис- тограмою з радіальних променів. Наведене міркування обґрунтовували розгромом християнських держав у Палестині і вторгненням монголо-татар у XIII ст., які надовго ускладнили подорож прочан до святинь Леванту. За часів Османської імперії відомі лише переважно офіційні поїздки з охоронними грамотами, прикладом чого є посольство на чолі з купцем Василем Позняковим до східних патріархів 15581561 рр., яке відвідало провідні святині православ'я від Каїра до Дамаска і доставило для місцевих церков значні матеріальні та грошові цінності, що, очевидно, зумовило і немалий озброєний супровід та могло спричинити появу реліквії паломника в загиблого в Цесісі ратника. А виготовлення паломницьких речей з кириличними написами свідчить про існування значного попиту на такі вироби, що дало підстави припустити болгарське (тирновське з сер. XIV ст.) або афонське походження групи хрестиків з перламутру із широкими короткими лопатями і символами Голгофи [Спиргис 2017, 574, 575]. Водночас було вказано, що тим же Василем Позняковим у Велику суботу біля Гробу Господнього відзначено безліч християн з далеких країн, у т. ч. і з Русі, що свідчить про продовження паломницького руху і в зазначений період [Спиргис 2017, 575]. Тому висновок щодо широкого переорієнтування прочан на інші центри паломництва, особливо до фіксації більшої маси відповідних артефактів, ще й з урахуванням датування знахідки з Автуничів, видається передчасним. Слід нагадати, що в розгляді відповідних матеріалів з прибалтійських земель крізь призму побутування таких реліквій загалом підкреслена нез'ясованість хронології автуницької речі [Спиргис 2017, 575]. Але залучення наведених з цього приводу даних не дозволяє прийняти віднесення виробу до періоду пізніше 2-ї пол. XIV ст. чи навіть XVI-XVII ст. Погоджуючись із наявністю різниці в зовнішніх обрисах знахідки з Автуничів порівняно з більшістю “традиційних” предметів, варто наголосити на існуванні й інших варіантів виконання таких речей, та й інформації стосовно виготовлення в Болгарії хрестиків саме цієї форми в доступних джерелах виявити не вдалось. Те ж саме стосується й виробництва перламутрових хрестиків на Афоні, щодо якого для розглянутого періоду знайдено дані лише про використання цієї сировини при декоруванні ікон [Kvinto 1995, 108]. Водночас символ Голгофи на зображенні без літер та знарядь страстей, з одного боку, і передача вось- микінцевого хреста таким чином, що прямий хрест займає передній план, а косий є його тлом, - з другого, - дозволяє висловити припущення, що в предметі поєднано дві традиції - зображення звичного косого хреста і нанесення поверх нього символу Голгофи, причому техніка їхнього виконання відрізняється, як згадано, від переданого ілюстративним матеріалом характеру декорування решти виробів з косим хрестом. Відтак проблема походження хрестика з автуницького селища на нинішньому етапі остаточно не вирішена: безперечні докази його балканського виготовлення відсутні, а форма суттєво відрізняється від відомих виробів з Палестини, хоч загалом віднесення предмета до масиву реліквій паломників заперечень не викликає.

Інший предмет формою і розмірами більше схожий на основну масу перерахованих перламутрових речей. Він зафіксований на відомому неординарними знахідками селищі давньоруської і монгольсько-литовської доби Ходосівка-Рославське неподалік Києва і був згаданий як імовірна паломницька реліквія зі Святої Землі [Готун 2017, 76, 77, рис. 5: 3], хоч детально ще не охарактеризований. Хрестик виготовлений із розшарованої тонкої пластини крихкого перламутру, рівнокінцевий, з обламаним верхнім краєм і трикутними завершеннями рамен. На зворотному боці виробу простежені давні сколи, на лицьовому - в середохресті тонким знаряддям прокреслене зображення косого хреста без обрамлення, на відміну від значної частини наведених прикладів, середохрестя. Розміри речі - 20^18 мм (насправді перший показник був більшим за рахунок відламаної частини) за товщини 3 мм (яка теж могла бути більшою) та ширини променів 7-8 мм. Властиве основній групі таких виробів потовщення на кінцях відсутнє, що притаманне й іншим хрестикам із тонких пластин (іл. 1: 2). Ймовірний період побутування предмета можна визначити в межах рубежу XI-XII - 1-ї пол. XIV ст., що відповідає датуванню середньовічного горизонту пункту загалом, оскільки хрестик походив не із закритого комплексу, а з культурного шару. Можливо, цю цифру вдасться уточнити після остаточного опрацювання матеріалу, зібраного навколо. Незначна товщина зближує описаний предмет зі згаданою знахідкою із Пскова, хоч останній притаманні заокруглені лопаті й виділене середохрестя, натомість косий хрест у центрі відсутній (іл. 4: 11 )³; з виробом із колекції Археологічного музею в Мюнхені, який має дещо більше витягнуті пропорції та відділене середохрестя (іл. 5: 16); з річчю із замку Атліт, яка теж відрізняється дещо більшими пропорціями і виступами на променях (іл. 5: 7), та з хрестиком із Новгорода з Держкаталогу РФ, хоч його лопаті заокруглені, а в середохресті наявні виступи, натомість косий хрест у центрі відсутній (іл. 3). Суттєво, що в результаті опрацювання речі д. б. н. В. В. Аністратенком⁴ (Інститут зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАНУ) констатовано, що тонкошарова текстура і світло- синьо-зеленувата іридизація (переливчасте виблискування) деяких ділянок дають підстави найбільш імовірним використаним для виготовлення цього виробу матеріалом вважати фрагмент черепашки Margaritifera margaritifera (Linnaeus, 1758) - виду, що належить до прісноводних двостулкових молюсків родини Margaritiferidae, які й донедавна були об'єктом перлинного промислу. Сучасний ареал M. margaritifera обмежений холодними чистими річками північної частини Європи (Північ Росії, Фінляндія та деякі інші райони). У недавній історичний час вид мешкав у водоймах басейну оз. Ільмень та на Валдайській височині. Слід додати, що джерела відзначають поширення названого молюска і в річках атлантичного узбережжя північно-східної частини США й східного берега Канади - від Ньюфаундленда до штату Делавер і, що у випадку з ходосівською річчю більш суттєво, річках і струмках Західної Європи - до Альпійських гір на півдні, включаючи Ірландію та Великобританію, а також у Білорусі та країнах Балтії [Беспалая, Болотов, Махров 2007, 222; Махров, Иешко, Щуров, Широков 2009, 101; Вихров 2013, 3; Попов 2015, 9 та ін.]. На території України цей вид, за спостереженнями фахівців, в історичний час поширення не мав [Корнюшин 2002, 21].

Розглянуті характеристики перламутрових виробів Середньовічної доби показують, що для частини цих речей властиві сталі зовнішні риси: зазвичай відділене від лопатей середохрестя з косим хрестом у квадраті та потовщені й загострені завершення (іл. 4: 3, 4). При виготовленні хрестика з тонкої пластини, як зазначалось, потовщення на кінцях не формували, натомість останнім надавали трикутних чи напівкруглих обрисів (іл. 4: 8, 11; 5: 1, 2, 5, 8, 10), лінії по діагоналі квадрата у середохресті наносили теж не завжди, іноді він був чистим (іл. 4: 1, 2, 5-7; 5: 1-6) або мав зображення порожнього чи заповненого косою решіткою ромба та косої решітки без обрамлення (іл. 4: 8, 9; 5: 10), які, очевидно, походили від виконаного двома паралельними лініями того ж косого хреста (іл. 5: 12). Частина знахідок репрезентує певний розвиток початкової форми: збільшення кількості кінців, інше чи ретельніше їхнє оформлення, появу фігурних виступів у середохресті і на лопатях тощо (іл. 4: 12-14; 5: 7-11, 13), причому провести чітку грань між виробами, віднесеними до перших двох груп, іноді досить важко. Нарешті, ще кілька предметів мають індивідуальну форму і за своїм виглядом суттєво відрізняються від інших (іл. 4: 10, 18, 19; 5: 14, 17-19), хоч серед них також присутні знахідки, що репрезентують своєрідний перехідний варіант від двох перших груп. Окремі можуть бути звичайними виробами, що втратили характерні риси через умови зберігання (іл. 4: 10, 19), як один із судацьких, у якому вгадуються типові потовщення на завершеннях, інші - цілком самодостатні, як річ з Археологічного музею в Мюнхені. Подальший розвиток репрезентує вишуканий хрестик з Лейпалінгіса. Суттєво відрізняються від попередніх вже згадані предмети з широкими і короткими лопатями (іл. 4: 1517; 5: 15), що становлять окрему групу. Відмінність виробу зі Старої Рязані від основної маси зумовила наведене віднесення цієї знахідки до місцевих реплік, хоч хрестики, що відрізняються від решти, теж відомі. Так, зовнішні риси виробу з Археологічного музею Мюнхена (іл. 5: 19), врахованого як депаспортизована знахідка з візантійських територій, аналогічна т. зв. рівнобічним лапчастим хрестам київської форми [Хамайко 2010, 424, рис 2: 9], нагадують скоріше старорязанську річ, ніж традиційний вигляд цих предметів, та й одному з новгородських хрестиків [Мусин 2010, 222, рис 46: 4], як зауважували дослідники, властива “латинська” форма [Спиргис 2017, 572, прим. 14].

Думка щодо виготовлення на Русі окремих хрестиків викликає деякі питання. Якщо для виробництва т зв. місцевої репліки було використано сировину з Близького Сходу - втрачались “євлогійна” сутність предмета та його значущість як християнської реліквії і привезена здаля мушля ставала лише своєрідним дивовижним для оточення сувеніром, що навряд чи міг становити самодостатню цінність у свідомості пілігрима з Русі, хоч вплив непередбачуваності людського фактора в доставці незнайомої речі остаточно відкидати не варто, та й саме таку версію потрапляння на Русь черепашки із Середземного або Егейського морів з виготовленням із неї під впливом вражень від паломництва на Афон і в Константинополь хрестика фахівці вважають чи не найбільш імовірною [Спиргис 2017, 576]. Сумнівно, що насправді все було саме так і обробка панцирів молюсків з Індійського океану в майстерні косторіза XV ст. в Солхаті чи виготовлення бурштинових виробів з довізного сукциніту у Пскові [Спиргис 2017, 576] стануть додатковим аргументом віддаленого виробництва із завезеної сировини лише після фіксації, як і у двох названих випадках, слідів самого ремесла. Подібна до сучасного туризму практика відвідування святих місць без поклоніння в середньовічні часи невідома, і здійснення настільки далекої подорожі лише для пізнання світу (і доставки в результаті сировини для місцевої репліки) теж не відповідає реаліям тодішньої ідеології християн та й загалом життєвому укладу. Навряд чи може йтись і про властивий лжецерковникам сучасності фальсифікат. Згадане припущення про виготовлення бронзових наслідувань хрестів з перламутру передбачало виробництво не підробки, а своєрідного символу. Тому ідея щодо створення місцевої репліки не може вважатись беззаперечною.

Зрештою, населення Київської Русі добре знало доступний майже всюди річковий перламутр. На противагу періоду первісного суспільства, де молюски входили до раціону жителів, у Середньовіччі знахідки стулок Unio в культурних шарах поселень поодинокі, хоч відомі їхні скупчення в будівлях, зокрема на селищі Стайки [Петраускас, Готун, Квітницький 2008, 27]. Подібне згадано й стосовно ранньосло- в'янських пам'яток [Войнаровський 2014, 199], а на гетському поселенні Ханска- Толоаке в мушлі перлівниці містилась антропоморфна фігурка [Никулицэ 1981, 393]. Водночас виготовлення хрестиків з місцевої сировини на півдні Східної Європи не зафіксовано, хоч загалом речі з цього матеріалу в ході розкопок зустрічалися. Крім згаданих уже предметів особистого благочестя, прикладами є амулет у вигляді голови зайця в похованні IX-X ст. на аланському могильнику періоду Середньовіччя поруч с. Мартан-Чу в Чечні та перламутрові “метелики” у складі комплексу прикрас із кочівницького поховання в кургані поблизу с. Кам'янка на Донеччині [Косиков 1977, 311; Мамаев, Савенко, Асхабов 1979, 136].

Притаманне західноєвропейському паломництву вшанування пілігримів морськими раковинами, а згодом - спеціальними свинцевими значками після поклоніння гробниці св. Якова в Іспанії у випадку з відвіданням Єрусалима відзначалось пальмовою гілкою (їх зазвичай збирали між Єрихоном й Йорданом, а з XII ст. могли придбати в Єрусалимі у спеціальних крамницях для богомольців), яка символізувала єрихонську пальму [Мусин 2009, 223; Шупляк 2013, 160, 161] і, власне, спричинила появу терміна “паломник”, тому цей шлях потрапляння морських мушель на землі Русі теж малоймовірний, хоч два випадки знахідок стулок таких молюсків (у Звенигороді й Ізяславлі), привезених, як відзначалось у літературі, із Західної Європи, що цілком зрозуміло з урахуванням володінь тевтонців у Мазовії, відомі [Пескова 1997, 50; Мусин 1999, 95; Гупало 2011а, 32; 2011б, 408], та й здійснений кирилицею напис XII ст. на стіні храму в Аквітанії засвідчує перебування в регіоні вихідців з Русі [Гордин, Рождественская 2016]. Половинку такої мушлі із

Сантьяго-де-Компостела зафіксовано і в Турайді, звідки походять згаданий перламутровий хрестик із властивим візантійському мистецтву циркульним оздобленням, а також тосканський свинцево-олов'яний паломницький знак з Розп'яттям Volto Santo (Святий Лик) [Спиргис 2017, 563, 564, 574, рис. 2]. Але використання однієї паломницької реліквії для імітації іншої здається не зовсім логічним, та й при відвіданні в середні віки гробниці св. Якова, наступного за своїм значенням місця після Єрусалима і Рима [Холл 1996, 254], прочани отримували не будь-яку, а цілком конкретну раковину Pecten maximus (з назвою одного з її підвидів Рєіїєп jacobaeus - по-французьки coquille de Saint-Jacques - мушля св. Якова; інші її найменування - Pilgrim's scallop (пілігримська мушля) або la concha del Camino (мушля Дороги) [Раковина 2014]), що простежено і в ході археологічних робіт [J. D. G.; О Riain- Raedel 1998; Buen... 2009; Roffey 2012, 221; Briggs 2017; Strickland 2017 та ін.].

Здавалось би, знайти пояснення побутуванню групи “нетипових” хрестиків можна шляхом припущення, що існувало дрібне виробництво спрощеного варіанта цих реліквій. Вручення митрополитом Мелетієм списку з Гетсиманської плащаниці одній із паломниць у зв'язку з неготовністю на момент її від'їзду з Єрусалима замовленої нею іншої ікони [Гнутова 2009-2015] і отримання ігуменом Данилом часточки каменя Гробу Господнього, яку “уломив” ключар відповідного храму за умови непоширення в місті інформації про цей вчинок [Мусин 1999, 104], свідчать про практиковану духівництвом Єрусалима від поч. XII до кін. XIX ст. увагу до прибульців здалека. І хоч в останньому випадку, слід гадати, свою роль відіграло вручення зазначеному ключареві “дечого малого” та доброзичливе ставлення до чернігівського паломника єрусалимського короля Балдуїна і такі приклади свідчать не про поспіхом зроблену річ, а про заміну певного замовлення іншою святинею і про вручення своєрідного благословення, яке не потребувало виготовлення (тим більше що камінчики зі святих місць є паломницькою реліквією навіть до сьогодення [Мусин, Петров 2006, 12]), напрошується думка щодо існування певного шансу отримання в окремих ситуаціях з огляду на особливі обставини в житті конкретних прочан зроблених нашвидкуруч нетипових хрестиків за неможливості стати власником звичного, що пояснило б появу цих речей на Русі. Але й наведене міркування не може бути вичерпним.

Таким чином, залишаються недоведеними ні виготовлення своєрідних копій таких паломницьких реліквій, хай навіть у вигляді певних символів, на Русі, тим більше що слідів їхнього виробництва при розкопках не зафіксовано (дослідники пояснюють відсутність відходів використанням і дрібних решток у набірних виробах, але водночас повідомляють про наявність у нашаруваннях частин мушель зі слідами обробки [Kvinto 1995, 101-103], які на давньоруських землях теж невідомі), ні доставка спрощеного варіанта цих речей зі Святої Землі - місця створення “типових” виробів. До того ж більш логічним свідченням відвідання місцевості, де жив і проповідував Спаситель (а саме її втіленням є пам'ятки Палестини), була б мальовнича черепашка одного з поширених у теплих морях Леванту черевоногих молюсків, значно більш екзотична, ніж схожі на річкові панцирі двостулкових видів, адже враження від незвичної для жителя Русі субтропічної природи в паломників були не меншими, ніж від долучення до священних з точки зору релігійної свідомості місць, що добре відображає згадане “Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена”. В описаній ситуації слід сподіватись на з'ясування питання при подальшому накопиченні археологічних матеріалів.

Досить суттєвими для визначення названої категорії знахідок є підсумки їхнього опрацювання природничо-науковими методами. І якщо атлітські та турецькі вироби і як мінімум частина кримських та західноєвропейських знахідок, безсумнівно, пов'язані з палестинською майстернею, то атрибуція таких матеріалів з давньоруських територій більш проблематична. Зокрема, автуницький хрестик, як вже зазначено, виготовлений зі стулки устриці Ostrea sp., ареал поширення якої - середземноморсько- чорноморський басейн та Антарктика, де останню можна не розглядати з огляду на територіальну віддаленість від шляхів і пунктів поклоніння прочан. Вищезазначене зумовлює подальші пошуки як аналогій виробу, так і пояснень його фіксації на пам'ятці в місцях православного паломництва. Те ж саме стосується й хрестика з Риги, який, за даними Р Спіргіса, віднесений Е. Дрейєром також до виробів з устриці Ostrea, що додатково підтвердив рентгенофлуоресцентний аналіз [Спиргис 2017, 563]. Водночас для виробу з Ходосівки використана стулка скойки річкової Margaritifera margaritifera, поширеної в прісноводних водоймах Півночі Європи, що свідчить про можливість альтернативного близькосхідному виробництва цих речей. Не виключено, що за наявності матеріалів стосовно подібного опрацювання інших знахідок частина питань щодо походження, а можливо, і місця виготовлення перламутрових предметів особистого благочестя були б успішно вирішені, а то й не виникали б. На жаль, у доступних джерелах таких даних виявити не вдалось.

Окрему проблему становить питання щодо шляхів потрапляння описаних хрестиків з перламутру до культурних нашарувань давньоруських селищ.

Безсумнівне паломницьке походження більшості з описаних перламутрових речей з території Давньої Русі приводить до думки стосовно можливого відвідання Святої Землі мешканцями сільських поселень. При гаданій на перший погляд нереальності здійснення вказаної подорожі варто звернути увагу на те, що в умовах досить розвиненої торгівлі у Візантії й на Русі християнськими реліквіями (підтвердженням чого дослідники вважають згадку в тексті новгородської берестяної грамоти кін. XI - сер. XII ст. “честьного древа” вартістю “полупяты гривны” [Кор- зухина, Пескова 2003, 6]) факти реалізації зазначених виробів поза межами названих паломницьких центрів відсутні навіть у новий та новітній час і навряд чи це практикувалось раніше. Теоретична можливість зміни власників цих реліквій шляхом дарування, своєрідного благословення тощо проблематична, оскільки і до наших днів збереглась, хай і рішуче засуджена церквою, деяка упередженість стосовно використання натільного хреста іншої особи: вважається, що одягти на себе чужий хрест - змінити на гірше свою долю, приректи себе решту життя буквально “нести чужий хрест”, хоч факти передачі паломницьких реліквій у спадок, їхнє накопичення в помешканнях відомі [Гнутова 2009-2015; Мусин 2010, 271 та ін.]. Ще один аргумент на користь думки про можливу подорож до Святої Землі когось із місцевих жителів (і не суттєво, трапилось це в період, що відповідає датуванню знахідки, чи відбулось до археологізації предмета) полягає у практикуванні паломництва не лише представниками духівництва. Зазначалося, що аналіз планіграфії і хронології перламутрових речей у Пскові показав, що пілігримами були представники заможних прошарків посадського населення [Колпакова 2007, 12], та й загалом, на думку фахівців, паломники між Руссю та Східним Середземномор'ям у XII - 1-й пол. XIII ст. курсували досить активно [Коваль 2005, 223], і здійснити це можна було як через територію Русі, так і через німецькі торгові міста, що підтверджує вже згадана знахідка тосканської пілігримської реліквії в Турайді [Спиргис 2017, 563, 572, рис. 2]. Ще один відзначений дослідниками шлях - по країнах Скандинавії, а потім навколо Європи і через Гібралтарську протоку [Колпакова 2005, 146; Щепанський 2013] - у нашому випадку не розглядається, оскільки його практикували жителі північних територій. Тому при всій фантастичності такого припущення можливість відвідання центрів паломництва жителем середньовічного селища Півдня Русі теж виключати не слід.

Пов'язані з християнським Сходом предмети особистого благочестя в контексті їхнього можливого виготовлення на Русі привертають увагу до одного виробу з давньоруського селища Ліскового. Йдеться про уламок хрестика, вирізаного з виготовленого у XII-XIII ст. на Близькому чи Середньому Сході напівфаянсового блюда або чаші з ультрамариновою прозорою глазур'ю з двох боків. Вслід за висловленою В. Ю. Ковалем думкою стосовно можливого проникнення такого посуду на Русь не лише в результаті торгових операцій, а й завдяки паломникам автор публікації знахідки припускає можливість переміщення цієї посудини внаслідок паломницької поїздки у Святу Землю та акцентує на цінності навіть шматка імпортної кераміки, яка й зумовила виготовлення з останньої предмета благочестя [Веремейчик 2010, 349]. Здається, ця цінність могла полягати не в палестинському походженні посудини. Хрестики, вирізані з уламків горщиків, хай і нечисленні, відомі на землях Півдня Русі, така знахідка виявлена при вивченні ґрунтового могильника XII - 1-ї пол. XIII ст. на території Звенигородського князівства. Згадувались і спеціально виліплені з глини та обпалені такі вироби, причому на поверхню окремих із них як до випалу, так і після нанесене ще й зображення хрестів [Гупало 2011а, 25, рис. 4; 2011б, 403, 404, рис. 4]. А при розкопках Володимира, характерною рисою якого дослідники вважають незвичну, яку можна зіставити лише з Києвом і Княжою Горою, насиченість культовими предметами християн, не лише зібрано цілу серію теракотових хрестиків, які імітували кам'яні, а й розкопано майстерню, де, ймовірно, відбувалось їхнє виготовлення [Жарнов 2003, 54, 55, 57, рис. 6: 9-12]. Виліплені з глини натільні хрести відомі й у числі творів українських гончарів XVII-XIX ст. [Колупаєва 2012; Векленко В., Векленко А., Романков 2013, 169, 170, рис. 5; Діден- ко 2013-2014], а також серед витворів сучасних художників і сувенірної продукції. Відтак причину вирізання натільного хрестика з фрагмента східної посудини логічніше вбачати в незвичному вигляді самого матеріалу, ніж у переданій чи не переданій майстру інформації щодо його першоджерела. Водночас згадка придбаного на єрусалимському торгу ігуменом Данилом “кандила стеклянного”, поставленого при сходженні Святого Вогню на Гроб Господній, у той час як “фряжские кандила повешены суть горе”, і вжиті в новгородській берестяній грамоті № 660 50-х років XII - 10-х років XIII ст. слова “судок тимьяна”, де “тимьян” - калька з грецького “фіміам”, у чому дослідники вбачають блюдо з ладаном [Мусин 1999, 97, 104], дозволяють висловити припущення, що описане вшанування уламка довізної посудини могло викликати її можливе використання при богослужінні, хоч, зрозуміло, ступінь гіпотетичності такої думки надто високий.