Уявлення про верховну владу в другому зводі білорусько-литовського літописання (на прикладі "Хроніки Великого князівства Литовського")

Размещено на http://www.allbest.ru

УЯВЛЕННЯ ПРО ВЕРХОВНУ ВЛАДУ В ДРУГОМУ ЗВОДІ БІЛОРУСЬКО-ЛИТОВСЬКОГО ЛІТОПИСАННЯ (НА ПРИКЛАДІ “ХРОНІКИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО”)

Олександр ЯЩУК (Київ)



Однією з ключових тем в історичних дослідженнях є влада, проте до сьогоднішнього дня зазначена проблема не становила спеціального предмета наукових пошуків для дослідників білорусько-литовського літописання. Ця стаття є продовженням нашого дослідження уявлень інтелектуалів Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) про верховну владу. Дослідження уявлення про верховну владу в першому зводі білорусько-литовського літописання було здійснене нами раніше.

У XVI ст. білорусько-литовське літописання ще більше відійшло від давніх загальноруських зразків та набуло своїх яскравих відмінностей, відображених у хроніках-історичних повістях, які стали ядром численних списків, що складають другий та третій зводи білорусько-литовського літо- писання. Як відзначає А. Семянчук, хроніки в жанровому відношенні є більш закінченими та цілісними творами, ніж літописи. Ядром другого зводу білорусько-литовського літописання стала “Хроніка Великого князівства Литовського” (далі - “Хроніка”).

Виникнення другого зводу білорусько-литовського літописання дослідники пов'язують із тим, що на початку XVI ст. у зв'язку зі зміною культурно-історичної ситуації перший білорусько-литовський звід вже не задовольняв суспільство ВКЛ, в якому історія стародавньої Русі переважала над висвітленням історії власне Литви і зовсім не було висвітлено ґенезу ВКЛ. літописання князівство литовський влада правитель

“Хроніка” як пам'ятка писемності є історико-літературним твором XVI ст., в якому викладено історію ВКЛ від легендарного князя Палемона до Гедиміна. В основу хроніки покладено легенду про походження литовських князів і шляхти від римської аристократії. Вона літературно опрацьована, хронологічно прив'язана до певних етапів європейської історії, набула вигляду історичної повісті про реальні події минулого. Створюючи силою власної фантазії величну історію давньої Литви, безпосередньо виводячи князівську династію ВКЛ від знатних римлян, хроніст намагався довести знатність та високородність походження литовських князів, а тим самим возвеличити їх, свою державу, свій народ в очах сусідів та всієї Європи.

Виникнення легенди про римське походження литовців сягає XV ст.. Розгляд виникнення, поширення та особливостей римської легенди не становить спеціального предмета нашого дослідження, слід відзначити, що вони детально досліджені у працях, зокрема, Захара-Вавжиньчик та Я. Юркевича. Наголосимо лише на тому, що основними причинами виникнення римської легенди, вірогідніше за все, були напружені стосунки з поляками, починаючи з часів Казимира IV, поширення на територію ВКЛ західних інтелектуальних тенденцій, формування литовської самосвідомості та уявлень про вищість Литви і переваги західної культури над традиціями стародавньої Русі. Обґрунтованим слід вважати положення, що римська легенда виникла в польському оточенні Казимира Ягеллончика і була лише адаптована в середовищі магнатів ВКЛ для власних цілей.

В. Пашуто зазначав, що “Хроніка” не може слугувати джерелом історії Литви раннього періоду, проте вона повинна вивчатися в рамках історії суспільно-політичної думки XVI ст.. Дослідження уявлень про верховну владу на прикладі “Хроніки” видається важливим внаслідок її поширення та наявності численних читачів, на чому наголошував Я. Якубовський. В. Че- мерицький відзначав: враховуючи, що вірогідним місцем виникнення повної редакції другого зводу білорусько-литовського літописання є Вільно, кола пануючої верхівки ВКЛ, в певній мірі можна говорити про офіційний характер цього літописного зводу. В цей період відбувається значне зростання національної свідомості і відповідно зацікавлення своїм минулим серед литовців. До того ж литовський патріотизм приймає не лише власне литовська шляхта, а й шляхта руська.

Як найбільш вірогідний час створення “Хроніки” вказують 20-ті роки XVI ст.. Є. Охманський вказував більш точно - на 1522-1527 рр..

На сьогодні до складу другого зводу білорусько-литовського літописання, характерною особливістю якого є наявність легенди про римське походження литовської знаті, дослідники відносять такі літописи: Археологічного товариства, Красинського, Рачинського, Ольшевський, Рум'янцевський та Евреїновський.

В. Чемерицький розподіляє літописні пам'ятки, що належать до другого зводу білорусько-литовського літописання, в яких збереглась “Хроніка”, на три редакції. До першої, короткої, редакції він відносить літопис Красинського. На підставі опрацювання короткої виникла друга, розширена редакція, до якої, серед досліджуваних нами літописів, відносяться Ольшевський, Рум'янцевський літописи та літопис Археологічного товариства. Час створення розширеної редакції другого зводу вчений відносить до 40-х років XVI ст.. Шляхом опрацювання та доповнення розширеної редакції виникає третя, повна редакція, яка датується 50-ми роками XVI ст. і включає літописи Рачинського та Євреїновський. М. Улащик наводить думку про те, що легенда в тому вигляді, в якому ми її знаємо, була записана не пізніше 1542 р. (рік смерті Станіслава Гаштольда).

Стосовно державного ладу ВКЛ слід відзначити те, що на чолі держави перебував великий князь (господар). Він був носієм верховної влади та мав широкі повноваження: він командував військами ВКЛ, видавав законодавчі акти, розпорядження, керував зовнішньою політикою, фінансово-господарською діяльністю, визначав основні напрямки релігійної політики держави. Як підкреслюють дослідники, поступово свої рішення найважливіших питань у державі великий князь починає узгоджувати з найбільш впливовими представниками аристократії (панами), які складають Раду панів, а починаючи з кінця XV ст. важливу роль починає відігравати Сейм.

Цитування тексту літописів здійснювалось для подій, включених до короткої редакції другого зводу білорусько-литовського літописання за літописом

Красинського; відповідні місця, що були включені до розширеної та повної редакції, за списками, де конкретна подія відображена в найбільш повному обсязі; як основний список використано літопис Археологічного товариства.

Титулатура правителя у “Хроніці Великого князівства Литовського”

Термін “титул” походить від латин. titulus (напис). Під ним розуміють почесне родове або пожалуване звання, яке позначає високий політичний і соціальний статус, особливі правові прерогативи і відповідний церемоніал спілкування. Титул передбачає обов'язкову легітимізацію - офіційне визнання, як підданих, так і на міжнародній арені. Від різного роду почесних епітетів і порівняльних визначень титул відрізняє сувора оформленість та стійкість формулювань. Структура титулу складається зі статусної (князь, король тощо) та власницької (перерахування підвладних територій) частин.

Для з'ясування уявлення літописця про володаря та характер його владних повноважень важливим є порівняння формул титулування, що вміщено до літопису, із відповідними позначеннями титулу у документах правового характеру, що мали юридичну силу в період створення тексту “Хроніки”. Було залучено документи періоду правління великого князя Олександра (великий князь з 1492 р., король у 1501-1506), внаслідок того, що час його правління виключно як великого князя (1492-1501) найбільш хронологічно близький до часу створення “Хроніки”, враховуючи те, що жоден з правителів у тексті не згадується з титулом короля. Також було відібрано документи часу правління Жигімонта І Старого (1506-1548), бо саме на час його правління вірогідніше за все і припадає створення щонайменш короткої та розширеної редакції “Хроніки”. Враховуючи те, що титулатура правителів у літописному тексті не відповідає ні офіційній титулатурі Гедиміна, ні Міндовга, час правління яких перебуває у хронологічних межах зображуваних у “Хроніці” подій, враховуючи й те, що ім'я останнього навіть не фігурує в тексті, їхня офіційна титулатура також не була залучена до порівняння.

За часів Міндовга його офіційним титулом був саме “король Литви”. Саме як “Божою милістю король Литви” (“Dei gracia rex Letthowie (Lettowie / Littowie)”) називається Міндовг у документах, які походили з його канцелярії протягом 1253-1261 рр. (як варіант - “rex Litwinorum”). В актах, що походять від Гедиміна, він називає себе “королем Литви і Русі (литовців і русинів)”: “Letphinorum Ruthenorumque rex” (1323 р.); “Lethowinorum Ruthenorumque rex” (1325), але в титулі зустрічаються також терміни “князь/ герцог”: (“dux”): “rex sive dux eidem Litwanie - prefatus dux”; “Letphanorum Ruthenorumque rex, princes et dux Semigallie”.

Найвищим князівським титулом у ВКЛ був “великий князь” (він же “господарь”), який очолював державу. Походження двоскладного титулу “великий князь” стосовно правителя Литви остаточно не з'ясоване, так, Я. Адамус вважає, що титул “великий князь” (“верховний князь”) виник з метою відокремлення великого князя (“seniores duces”) від інших князів (удільних, службових), хоча дослідник й не відкидає того, що на утвердження титулу повпливала поширеність на Русі титулу “великий князь”.

Через те, що на період написання літописного тексту титул “князь” у ВКЛ носили не лише представники литовської великокнязівської династії, а й представники руських родів, перед автором постає необхідність виокремлення із загальної маси носіїв титулу саме великого князя литовського. Так, щодо внутрішньої (тобто з позиції сприйняття якої ведеться виклад подій) верховної влади, то у “Хроніці”, як “свій” для літописця постає саме великий князь литовський, якого літописець іменує “великим князем” (або “великим князем литовським” у розширеному варіанті), на відміну від “князів руських”, що виділяються в окрему групу. Зазначене протиставлення, базоване на тогочасних реаліях, ще раз підкреслює особливий статус правителя, який повинен формуватися у читача. Це особливо яскраво простежується у статтях літопису, в яких постають одночасно і великий князь литовський, і руські князі, наприклад: “великому князю Кгиндимину, и побет усих князеи руских”.

Щодо титулу правителя ВКЛ, то він вживається літописцем як у скороченому варіанті - “князь великии Шварно”, “великыи князь Немонос”, так і в розширеному з додаванням до статусної частини власницької - “великого князя Кгируса литовского”, “великого князя литовского и жомоитского Утенусова Швинторога”, “князь великии жомоитски Трабус, дядя князя Романов”. Фактично літописець при вживанні титулатури не дотримувався певної системи, частими є вживання лише імені без вживання титулу.

Проте найпоширенішою формою, особливо для часу правління однієї з ключових персон “Хроніки” - Гедиміна виступає титулатура “великий князь”: “князь великии Кгиндимин”.

Вимальовуючи струнку систему уявлень про владу великого князя в історичному контексті, - літописець не міг обійти своєю увагою простір, на який поширювались прерогативи правителя. Для літописця важливими є акценти на конкретних столах, до яких прив'язується певний титул. Слід наголосити на тому, що така акцентація не була характерною для авторів першого зводу білорусько-литовського літописання, які означення “князь” у багатьох випадках прив'язували саме до особистості, а не до конкретного столу. У “Хроніці” ми бачимо, що титул як удільних князів, так і великого князя вже конкретно прив'язується до певного столу: “князь Гліб полоцкии”, “князь Мьстислав луцкии и пинъскии”, “князем Любортом корачовским a c князем Писимонтом туровским”, “князя Домонтова утенского”. Навіть ґенезу певного титулу автор “Хроніки” пов'язує вже з певним столом, так після заснування Новогрудка літописець пише: “и вчинил собі князь великии в нем столець, и назвался князем великим новъгородским” (в цьому випадку слід підкреслити, що йдеться не про реальний титул, а саме мислений).

За “Хронікою” ми можемо простежити також рецепцію іншої складової повного титулу правителя ВКЛ - “господарь”. За М. Фасмером, походження титулу “господарь” пов'язане із “господь”, має значення “господин, повелитель”, з цього титулу походить пізніше “государь”. Зазначене титулування правителя ми знаходимо і в актових джерелах (“Господаръ нашъ Александръ, Божьею милостью великій князь”, “Мы Александръ, зъ Божее ласки велики князь Литовски, Руски, Жомойтски, панъ и дЪдичъ”).

У тексті “Хроніки” зміст титулу “господарь” (“пан”) еквівалентний змісту цього ж титулу в Статуті 1529 р. (наприклад, “Господар шлюбуеть никого не карати”), тобто повної абстрактизації влади, саме тому цей титул вживається окремо, без зазначення імені правителя: “оставъши им господарем и взявъши их, дал брату своему Троиденю за вділ”, “берите собе господаря доброго, хто бы мел боронити того панства, Великого княжества Литовского”. Теза про те, що цей титул в уявленнях літописця є загальним позначенням володаря будь-якого рівня владної ієрархії, що не є позначенням лише верховного правителя, яку ми висунули при аналізі “Літописця великих князів литовських” (далі - “Літописець”), є справедливою і для аналізованої нами “Хроніки”.

Княжата

За текстом “Хроніки” можемо спостерігати вживання до окремих представників роду Палемона титулу “княжа”. Зазначена титулатура застосовується авторами літописного тексту до самого Палемона, його синів Борка та Кунаса, також до Монтвіла, Немоноса-Вікента, Скірмонта-Єрдивіла та Швінторога, а також у такому вигляді у тексті “Хроніки” наведено титулатуру мазовецького князя. Крім того, цей титул вживається в переліку соціальних станів Римської імперії часів Нерона.

Стосовно вживання титулу “княжа” в актових джерелах, що ми можемо спостерігати у формулах титулування великого князя Олександра: “Alexander Boz milosci krol Polski, wielkie xize Litewskie, Ruskie, xize Pruskie, Zmudzkie y innych”, “Александрь, Божою милостію король Полский, великий князь Литовский, Руский, княжа Пруское, Жомоитстий и иныхъ”, слід відзначити, що він є складовою титулу не правителя ВКЛ, а правителя Корони Польської. Включення до складу титулатури правителя Корони Польської титулу “княжа Пруское” є наслідком інкорпорації частини прусських земель до складу Польщі за часів правління Казимира IV і з цього часу спостерігається і в кириличних документах, які мали зокрема і загальнодержавне значення на території ВКЛ. Наприклад, зазначений титул вживається у “Судебнику” Казимира 1468 р., виданому вже через 2 роки після 2-го Торунського миру, який закріпив інкорпорацію Королівської Пруссії до складу Корони Польської: “Казимир, божьею милостью король Полскыи, велікьіи князь Литовъскыи и Рускыи, княжа Пруськое и иных”. Крім того, в титулатурі Жигимонта І вживання зазначеного титулу відбувається головним чином у формі “князь”. Таким чином, ми не можемо вважати правдоподібною цю версію джерела походження зазначеного титулу “княжа” в літописному тексті. Про використання його як дійсного титулу правителя, проте не власне литовського, а щодо представника “чужої” влади, ми можемо стверджувати лише стосовно мазовецького князя: “И Троиден пак поимет жену у княжати мазовецкого дочку, и мел з нею сына, реченого Римонта”.

Ще одним з можливих пояснень вживання титулу “княжа” в тексті “Хроніки” може бути прямий вплив польського варіанта титулу “ksi^z^”, враховуючи наявність великої кількості полонізмів у літописному тексті. Проте Є. Карський, в рамках спеціального дослідження із зазначеної проблематики, не виділяє в списку полонізмів, що зустрічаються, зокрема і в Літописі Красинського, терміна “княжа”. Тому зазначена версія також видається нам такою, що не знаходить достатнього обґрунтування.

Найбільш правдоподібним поясненням вживання в літописному тексті титулу княжа щодо Монтвіла - у назві одного з розділів “О княжати Монтвиле, Кгинбутове сынЬ”, до Швінторога - у назві іншого розділу “О княжати литовском Швинторозе, сыне Утенусов'Ь” - є вживання цього титульного позначення до них як до синів діючого правителя. Це твердження можна вважати достатньо обґрунтованим, враховуючи існуючу практику титулування в офіційних документах: “Наяснйшое княжа, божьею милостью Александръ, сынъ Казимера короля Польского и великого князя Литовского и Руского, отца нашого слугамъ вЪрнымъ и прштелемъ нашимъ, всимъ княземъ и паномъ и земляномъ земли Волынской”.

Проте зазначене пояснення не може бути застосоване для дешифрування значення титулатури Палемона та його синів Борка та Кунаса. Слід зауважити, що третій син Палемона Спера взагалі фігурує в тексті “Хроніки” без вживання будь-якої титулатури “A третии сын, Спера”.

З огляду на час створення першопочаткової частини “Хроніки” (а саме - початок XVI ст.), можна припустити, що на використання зазначеної титула- тури в літописному тексті вплинули тенденції, що були притаманні тогочасному суспільству ВКЛ. А. Закревський наголошує, що стан еліти ВКЛ довгий час - до періоду дії Статуту 1588 р., - не був формально єдиним. Княжатами у ВКЛ у XV-XVII ст. називались нащадки удільних князів, представники найвищої феодальної знаті, які до середини XVI ст. зберігали певну незалежність від великого князя. В ополченні військові загони княжат перебували окремо від повітових загонів бояр-шляхти і підпорядковувались безпосередньо своїм княжатам. Ю. Вольф висловив припущення, що причиною появи титулу “княжа” є диференціація в середовищі князів, яка вимагала виокремлення найбільш могутніх родів у князівському середовищі. Цей титул прийняли в кінці XVI ст. всі великі роди: Острозькі, Слуцькі, Заславські тощо.

На прикладі літописних звісток про те, що Нерон “И княжатам, и панятом римским, и шляхтам, и всему посполству кривды и втисненя великия чинил” та “одно княже римское именем Полемон, которыи же цесару Нерону был кровныи, забралъся з жоною и з дЪтми, и з скарбы своими, и подъданными своими, c которым жо княжетем собралося пятсот шляхты з жонами и з дЪтми и з многыми людми”, ми бачимо перенесення сучасної авторові соціальної структури на часи існування Римської імперії. Світ у цей час, як зазначав А. Гуревич, не сприймався у змінах, він був стабільним та нерухомим у своїх основах, саме тому властивістю, притаманною середньовічній історіографії, типовим взірцем якої є літописання, є анахронізм. Зазначене перерахування станів є типовим для часу написання “Хроніки”, так, у Статуті 1529 р. ми бачимо подібні звороти: “всим прелатом, княжатам, паном хоруговным, вельможам, рыцерем повышоным, шляхте и всему поспольству и их подданым”, “прелатом, княжетом, паном хоруговным, шляхтам и местом преречоным”, “Тэж уставуем княжатом, панятом, паном хоруговным и шляхте” тощо. У вищенаведених літописних звістках, крім того, Палемон перебуває в уявлюваній літописцем системі влади Римської імперії і, таким чином, відповідно стоїть не на найвищій владній “сходинці”, тобто є не уособленням правителя, а лише представником римської аристократії.

Важливим є й те, що після здійснення мандрівки та осідання в Жемайтії його титулатура не змінюється - він продовжує титулуватись як “княжа”: “потом вышереченое княже Палемон вродил трех сынов: старшии Боркг, другыи Кунас, третии Спера”, “О княжати Палемоне и о трех сынЬх его”. Зазначене титулування до Палемона застосовується автором і в повідомленні про переривання заснованої ним династії: “тут ся доконал род княжати римского Полемона”. Таким чином, ми бачимо те, що у свідомості літописця Палемон залишається в попередній владній системі, фактично виконуючи роль засновника династії, він у той же час сам залишається лише представником римської аристократії.

Таку саму ситуацію щодо титулування ми спостерігаємо і у випадку синів Палемона - вони також зберігають титул “княжата”: “Старшии же сын, Боркг, вчинил город на Юре реце, и зложено имя того княжати посполе з рекою, иж имя реце Юра, а княжати Борг, и назвал тот город Юрборк”, “О княжати Борку и о брате его КуносЬ”, “Оное княжа Кунас мел двух сынов, одного Кернуса, а другого Кгинъбунта”. В цьому випадку ми також спостерігаємо те, що літописець лишає їх у попередній системі уявлень про владу, проте вони є засновниками нової, яка буде актуалізована у літописному тексті вже у звістках про синів Кунаса Кернуса та Кгінбута. Фактично, створивши новий державний організм, Палемоновичі не здійснили зафіксований у тексті акт вокняжіння, тому не переносяться в нову систему уявлень про владу. Актуалізація нової системи відбувається шляхом вокняжіння вже наступного покоління.

Вживання титулу “княжата” в назві одного з розділів Євреїновського літопису “О княжатах жемоитцких Немоносе и o Скирмoнтe”, враховуючи те, що в інших списках, наприклад, Рум'янцевському, згадується титульне позначення “князь” - “О князи Викенте и о князи Ердивиле”, а також в самому Євреїновському літописі в тексті означеного розділу “Княжачи великому князю Немоносу в Жемоитцкои землі, а Скирмонту в Новігородці”, - вірогідніше за все є помилкою прочитання переписувачем тексту. Адже сучасні дослідники також відзначають те, що Євреїновський літопис від інших білорусько-литовських літописів відрізняється неохайністю та великою кількістю помилок, внаслідок того, що переписувач не розумів тексту.

Держава

Держава у “Хроніці” постає не лише як стіл того чи іншого великого князя, а й як іституціоналізоване відображення багатонаціонального, багатоконфесійного та мультикультурного політичного народу ВКЛ, який сформувався в першій половині XVI ст..

Те, під якою назвою аналізований нами текст входить до складу літописів другого зводу білорусько-литовського літописання - “Літописець Великого князьства Литовъского и Жомоицьского” (літописи Красинського та Рачинського), “За кроиники Великаго княжества Литовского и Жомоитскаго” (Рум'янцевський літопис), “Wielkiego xi^stwa Litewskiego i Zmodskiego kronika” (Ольшевський літопис), “Книга Великого княжества Литовскаго и Жемоицкого”, - свідчить про те, що проблематика влади була важливою для авторів. Проте, порівнюючи з першим зводом, слід відзначити, що замість концентрації на персоні правителя - великого князя, як було в “Літописці”, автор робить акцент власне на державу. В літописному тексті відбувається суб'єктивізація держави як інституту та суб'єкта владної дії. Крім того відбувається перехід від описової форми назви держави, що була характерною ще в XIV-XV ст., про що зазначав, зокрема, Я. Адамус, до повноцінної титульної форми держави, яка в літописному тексті згадується як у короткій формі, так і в розширеній. У найбільш короткій формі ми маємо “Великое княжество Литовское” (для періоду, згідно з “Хронікою”, уявлюваного окремішнього існування, відповідно, такі форми, як “на Жомоитьском князьстве”, “на великом княжени Новгородском”); в розширеній формі - “на великом княжени Литовском и Жомоитском, и Руском”, “на князствЪ Литовском и Жомоитском, и Руском” та “на князьствЪ Литовском и Руском, и Жомоитском”.

Слід відзначити, що форма, де в титулі держави на другому місці стоїть саме Жемайтія, більш вживана в тексті “Хроніки” порівняно з варіантом, у якому на другому місці є Русь. Це цілком вписується в загальну тенденцію ієрархії влади, яку вибудовує в свідомості читача автор “Хроніки”. Загалом, на чому наголошував В. Чемерицький, автор свідомо віддаляє Литву від Русі, підвищуючи роль першої та понижуючи роль останньої. Зазначене особливе ставлення ми можемо спостерігати і на прикладі титульного позначення держави. Так, однією з вживаних форм є “на великом княжени Литовском, Жомоитьском и Новгородском, и Руском”, важливим видається те, що літописець виокремлює Новогрудок як окрему потестарну одиницю зі складу Русі. Можна припустити, що це пов'язане з тим особливим статусом, який надається йому в літописному тексті, а саме одного з великокнязівських столів (якого в реальності він не мав).

Проте, незважаючи на вживання назви держави в інституціоналізованій формі, в літописному тексті також продовжує вживатися й описова форма: “на земли Литовъскои”, “Жемоитская земля”, “в землю Завелскую”, “на Новегородце и на многых руских городех”, “Руская земля”, для періоду об'єднання - “земли Литовскои и Жомоитскои, и Рускои”, що свідчить про значний вплив попередньої традиції та невкоріненість нових уявлень у свідомості авторів “Хроніки”.

За “Хронікою” ми можемо також простежити інституціалізацію поняття держави як ключового об'єкта влади, поряд із правителем. Так, важливою для з'ясування цього факту є наступна літописна звістка: “И горожане видячи, иж господарь их c воиска побег, а воиско все наголову поражено, и они, не хотячи противитися воиску так великому литовскому, и передалися з городом князю Кгидимину, и присягу учинили служити к Великому князству

Литовскому”, з якої ми бачимо те, що міщани Білгорода приймають присягу служити саме ВКЛ, що відображає включення у систему спадкових володінь великокнязівської династії. Також у літописному тексті широко вживається термін “панство”, що позначає державу як конкретну одиницю: “и от того часу панство Литовъское почалося звати и множити от Жомоити”, “хто бы мел боронити того панства, Великого княжества Литовского”. Таким чином ми бачимо виокремлення поняття держави-“панства”, що займає одну з ключових позицій в системі уявлень про владу авторів “Хроніки”.

Слід відзначити постання такого феномена, як “політичний народ”, важлива роль якого також проходить рецепцію і в системі уявлень про владу, що формуються авторами тексту “Хроніки”. У вигляді “політичного народу” ми бачимо чинник обмеження влади великого князя.

Обмеження влади князя та вплив “політичного народу” на прийняття рішень простежується за звістками, що мають характер колективного прийняття рішень. Перший раз звістку подібного характеру зустрічаємо під час мандрівки Палемона, де, окрім того, дається опис тих, що входять до складу “політичного народу”: “c которым жо княжетем собралося пятсот шляхты з жонами и з дЪтми и з многыми людми”; “A c тыми шляхты чотыри были рожаи наивышшие, именем Китоврасы, Колюмны, Рожи, Ургы”. Далі літописець подає події таким чином, що всі дії здійснюються колективно: “пошли в кораблех”, “им подобалося”, “назвали тую землю”. Подібні згадки знаходимо і пізніше, переважно при описі походів, проте зустрічаються і згадки, наприклад, про заснування міст: “и вчинили на неи город и назвали его Новъгородок” (син великого князя жемайтійського Монтівіла Скірмонт, пани радні); чи, наприклад, описується прохання князя Довмонта до міщан Утени - “и просил горожан своих, абы не подали ему города”.

Крім того, ми бачимо перенесення авторами літописного тексту своїх уявлень про систему виборності самого великого князя аристократією (панами) ВКЛ на більш ранній час, приклади чого наведено нижче. Зазначена тенденція модернізації явищ попередньої епохи може бути пояснена перенесенням “простору досвіду” автора із сучасності, коли ця система обрання великого князя застосовувалась у практиці ВКЛ.

Загалом автор закріплює у свідомості читачів уявлення, яке позбавляє персону правителя виключної ексклюзивності як централізованого та єдиного уособлення влади, що було характерним для “Літописця”. Це також підтверджують звістки, в яких великий князь та інші князі фігурують як рівнозначні суб'єкти щодо інших соціальних груп, зокрема бояр: “всих князеи литовских и знаменитых бояр сожжено”, “от тых часов великыи князь ли- товскии и бояре там телеса их жигали”.

Також слід звернути увагу на особливий статус непідвладності великому князю, що в літописному тексті закріплюється застосуванням до людей, які перебувають поза межами владної юрисдикції великого князя, спеціального термінологічного позначення “мужики” (“мужи”), на противагу термінові “люди”, який вживається для позначення саме залежного від правителя населення. Приклади вживання терміна на позначення вільних від централізованої верховної влади людей: “ижь мужики мешкають без господаря a зовутся дручане”, “князь великии Минкгаило, собравши воиско свое, и поиде на город Полотск, ино мужи полочане, которыи вечом исправовалися, как Великии Новъгород и Псков”, “И пануючи великому князю Кгирмонту, и собравшися мужики латыгала, которые седели на берегу морском, окияном морем, и пришли в землю Жомоитскую, и шкоды многые починили, и крово- пролитья в людех жомоитских от них много стало”, “иж мешкають мужики на пущи Доинова ятвеж, а пана над собою не мають”, “И мужи псковичи, видевши его мужа честна и разумна, и узяли его собе господарем и назвали его великим князем псковским”.

Виокремлюючи в окремі групи зазначених людей, автор тим самим підкреслює важливість акту здійснення їхнього переходу під владу князя. Загалом “мужик” є зменшувальною формою від “муж”, що стосується людей нижчого стану, в той же час “муж” позначає вільну людину. Терміном же “люди” позначали підданих, феодально залежних осіб.

Уявлення літописця щодо набуття та позбавлення правителя верховної влади

З огляду на дослідження уявлення про верховну владу авторів літописного тексту особливої ваги набувають звістки про набуття статусу верховного володаря (додаток 1) та його припинення (додаток 2).

За всіма вищенаведеними згадками можна виділити декілька шляхів, якими легітимізується влада правителя:

1) за правом заснування: Борк (Юрборк, Жемайтія), Кунас (Кунасов город, Жемайтія), Спера (Жемайтія), Монтвіл (Новогрудок), Кгердрус (Кге- дройти), Голшис (Голшани);

2) за правом успадкування: Кунас (Юрборк) Кернус (Литва), Кгінбут (Жемайтія), Кгірус-Живінбут (Литва, Жемайтія), Монтвіл (Жемайтія, Новогрудок), Немонос-Вікент (Жемайтія), Скірмонт-Єрдивіл (Новогрудок), Монтвіл (Жемайтія), Мінкгайло (Новогрудок), Шварн-Скірмонт (Новогрудок), Кгінвіл-Борис (Полоцьк), Василій (Полоцьк), Гліб (Полоцьк), Куковойт (Литва, Жемайтія), Люборт (Карачів), Пісімонт (Туров), Скиргайло-Тронята (Новогрудок), Утенус (Литва, Жемайтія), Олькгімонт (Новогрудок), Ринкгольт (Новогрудок), Швінторог (Литва, Жемайтія), Кгірмонт-Скірмонт (Литва, Жемайтія, Новогрудок), Трабус (Жемайтія), Колікгін (Литва, Новогрудок), Роман (Литва, Новогрудок, Жемайтія), Нарімонт (Литва, Жемайтія, Новогрудок), Довмонт (Утена), Гедимін (Литва, Жемайтія, Новогрудок);

3) за правом завоювання: Мінкгайло (Полоцьк), Шварн-Скірмонт (Мозир, Чернігів, Стародуб, Карачів), Довмонт (Полоцьк), Гедимін (Волинь, Білгород, Київ, Вишгород, Черкаси, Канів, Путивль, Сліповрод);

4) шляхом прийняття місцевим населенням: Довмонт (Псков);

5) виборним шляхом: Швінторог (Новогрудок), Тройден (Литва, Жемайтія, Новогрудок), Вітень (Литва, Жемайтія, Новогрудок).

Ситуація щодо Палемона та його синів була розглянута вище. Внаслідок того, що фактично будучи засновниками системи владних відносин, першими правителями на столі, вони не потребують додаткового посилення образу законності їхньої влади, літописцю достатньо відзначити, що Борк “вчинил город”, Кунас “и вчинил тут город”, а Спера “где ж то полюбивши над тым озером поселился”.

Починаючи зі звісток про синів Кунаса постає питання обґрунтування їхнього права на владу, так, щодо Кернуса та Кгінбута автор літописного тексту підкреслює їх родинний зв'язок з попереднім правителем-засновником, відповідно Кернус - “И почнеть сын его пановати” та Кгінбут - “A брат его Кгинбунт”. Кгірус-Живінбут, що не мав прямого кровно-родинного зв'язку з Палемоном, а мав, відповідно, за дружину дочку Кернуса Пояту, також легітимізується як правитель через право успадкування, при цьому наголошується, що санкція на його майбутній статус була фактично дана попереднім правителем. Так, літописець щодо Кгіруса зазначає, що Кернус “а не хотечи панства своего от дочки своее отдалити, и принял до нее зятем”. В той же час ця звістка є прикладом особливої моделі передачі князівської влади, бо презентує успадкування по жіночій лінії.

Означений спосіб легітимації влади через право успадкування ми бачимо і щодо сина Кгінбута Монтвіла, при цьому важливим є підкреслення легітимного шляху прийняття влади через посадження батьком: “a сына своего Монтвила зоставить на Жомоитьском князьстве”. В тексті, внаслідок його штучного характеру творення, ми не знаходимо успішно зреалізованих акцій нелегітимного шляху набуття влади (наприклад, через самовільне захоплення, як ми спостерігали в тексті “Літописця” щодо першої спроби вокняжіння Вітовта та вокняжіння Кейстута). Проте спостерігаємо спробу захоплення влади Довмонтом, коли він “собравшыся з людми своими пъсковскими и полоцкими, и потягнул до Литвы, хотечы быти князем литовским и жомоитским”, важливим тут виявляється те, що попередньо його люди “зрадне забили” великого князя Тройдена, і відповідно усі спроби наступного зайняття великокнязівського столу з боку Довмонта в авторських уявленнях втрачають будь-яку правомочність. Саме тому автор настільки схвально зображає подальші дії сина Тройдена Римонта-Лавриша: “и поможеть бог Лаврышу, и все воиско дядка своего Довмонта наголову поразил и самого его убил”.

Слід зазначити, що спосіб обґрунтування права на владу через підкреслення кровного зв'язку і вокняжіння відповідно найчастіше сина попереднього правителя, рідше брата, є основним в тексті “Хроніки”.

Правом заснування обумовлюється, зокрема влада Монтвіла у Новогрудку, Кгедруса в Кгедройтах та Голшиса в Гольшанах, при цьому додаткової легітимізації вона не потребує.

Наступним шляхом набуття влади на певному столі (території) є завоювання. Важливо зазначити, що право завоювання автор завжди підкріплює певним посиленням за рахунок наголошення на певні особливі обставини. Так, Мінкгайло не лише “град Полческ возмет, и остал великим князем полотцким”, а й при цьому “велик бои и сЬчю межю собою учинили, и поможе бог великому князю Минкгаилу”. Шварн-Скірмонт, коли “взял город Мозыр, Чернигов, Стародуб, Карачев, и со всим в целости” одержав “звытежство”. Зазначена система не застосовується автором “Хроніки” до Довмонта, він лише повідомляє, що Довмонт “возмет город Полтеск и имет княжити”. Це можна пояснити особливим, не вкрай позитивним, ставленням до самої персони князя Довмонта.

Ще сильнішу аргументацію літописець застосовує щодо включення нових територій під владу Гедиміна; так, він наголошує, що “князи и бояре волынскии били челом великому князю Кгиндимину, абы в них пановал и господарем у них был, а земли их не казил”, при підкоренні Білгорода “горожане ... передалися з городом князю Кгидимину, и присягу учинили”, кияни “вдарыли ему чолом, и поддалися служыти ему, и прысягу свою великому князю Кгидимину на том дали, и били чолом”, а “пригородки киев- скии” (Вишгород, Черкаси, Канів, Путивль, Сліповрод) “вси пришли до великого князя Кгиндимина и ... подалися служити”, так само вчинили мешканці Переяслава - “подалися з городом служити великому князю Кгиндимину”.

Наступним шляхом вокняжіння, який з'являється в “Хроніці” та відсутній у “Літописці”, є обрання правителя панами. Зазначений варіант переходу влади застосовується автором для обґрунтування вокняжіння правителя з нової династії. Таким чином після закінчення династії Палемона приймається рішення про вокняжіння Швінторога: “И панове, жалуючи господаря своего прироженого, и взяли собі господарем сына великого князя литовского и жомоитского Утенусова c Китоврасу, Швинторога”. Так само легітимізується і влада Вітеня, проте пани обирають його не за власним вибором, а слідуючи рекомендаціям законного спадкоємця (Римонта-Лавриша), “панове не хотели переступити рады а воли господаря своего прирожоного”, після чого “взяли его собе великим князем литовским и жомоитским”. В обґрунтуванні вибору саме Вітеня простежується уявлення про одну з найголовніших функцій правителя - пани обирають того, “хто бы мел боронити того панства, Великого княжества Литовского”. Саме безпека, як держави загалом, так і конкретних підданих, є важливою функцією верховної влади. Це підтверджують звістки про успішне правління великого князя Гедиміна: “и был справедливыи, и много валк мевал, а завжды зыскивал”. Саме порушення з боку правителя, який уособлює верховну владу, цього принципа стало обґрунтуванням еміграції перших родів з Рима до Жемайтії: - “A так многые, опускаючи именя а скарбы свои, втекали до розмаитых земль, на- следуючи справедливости покоя”.

Проте літопис подає ще одну звістку про обрання великого князя панами: “и панове литовскии и жомоитскии взяли великим князем Троиденя”, при цьому певної спеціальної необхідності саме в такому обґрунтуванні влади великого князя не було. Тройден був братом свого попередника на князівському столі - великого князя Наримонта. М. Котляр зазначає, що принцип наслідування родового старійшинства від брата до брата є одним з найдавніших, що бере початок ще в родоплемінному суспільстві. Зазначена практика була характерною не лише для слов'ян, а й для литовських племен. Проте літописець використовує саме такий спосіб набуття Трой- деном великокнязівської влади, що свідчить, зокрема, і про несвідоме застосування ним практики, сучасником існування якої він був. Зазначена тенденція, як підкреслюють дослідники, поширюється з кінця XIV ст., коли в питання успадкування великокнязівської влади дедалі активніше втручаються великі феодали. На з'їздах феодалів відбуваються вибори нового великого князя, але завжди з династії Гедиміновичів. Відповідно рецепцію цього ми бачимо і в аналізованому нами літописному тексті.

Ще однією відображеною у тексті “Хроніки” політичною особливістю, характерною для пізнішого часу, є свідомий поділ держави на дві частини між двома князівствами - на думку С. Ровелла, інновація, впроваджена у систему управління ВКЛ Гедиміном. Фактично єдина держава має складовий характер, навіть після об'єднання окремих частин в єдиний топос, вони продовжують виділятись в окремі потестарні одиниці. Так, великий князь Кгірмонт-Скірмонт, що був правителем усіх територій, як Литви з Новогрудком, так і Жемайтії, “зоставить двух сынов, Трабуса а Коликгина, и князь Трабус почнеть княжити на земли Жомоитскои, а Коликгин на земли Литовскои и Рускои”, що означає їхній фактично окремішній статус всередині однієї держави, враховуючи те, що після смерті Трабуса обидва престоли знову об'єднуються особою одного князя Романа, сина Колікгіна. Таким чином, фактично створивши на початку викладу тексту в уяві читача систему з сукупності декількох столів, що складають одну державу, літописець продовжує зберігати її до кінця “Хроніки”. Об'єднувальним же чинником для цих окремих столів у певний час може слугувати персона правителя великого князя, який називається “великим князем литовским, новгородскии и жомоитьскии” чи носить титул, наприклад, “великого князя литовского и жомоитского Утенусова”; власницька частина титулу при цьому перебуває в залежності від сукупності об'єднуваних його персоною столів.

Важливим аспектом також є розкриття процесу легітимізації місцевої влади у літописному тексті і, відповідно, участі в акціях зазначеного характеру представників верховної влади. Так, за літописним текстом ми бачимо, що великий князь має право наділення уділом за власним рішенням, що ми можемо спостерігати за звістками про надання уділів, наприклад, Наримонтом Тройдену, Гедиміном Олькгімонту Гольшанському тощо.

Протилежною точці початку правління є точка його завершення, в більшій частині випадків - це смерть правителя. Т Сушицький, зокрема, підкреслював, що, аналізуючи способи роботи автора “Хроніки”, можна стверджувати, що він надавав перевагу шаблонним фразам і мало використовував реально-побутові деталі, для літописця була характерна одноманітність манери написання подібних місць. Зазначена особливість роботи літописця повною мірою проявляється у звістках про смерть правителів.

У найкоротшому вигляді звістка про смерть князя може виглядати наступним чином - як звістка про смерть Шварна-Скірмонта - “A потом князь великыи умре”. Більш розширений варіант звістки про смерть містить також інформацію про правління та його успішність: смерть Мінкгайла - “И будучи ему великим князем новгородцким и полоцким, и пановал много літ и умре”, смерть Куковойта - “Затым князь великии литовскии и жо- моитскии будучи у великои справедливости и милуючи подданых своих, сам князь Кувоити умре”. В більшості випадків звістки про смерть правителя сполучаються з інформацією про наступників, що безпосередньо пов'язано з порядком наслідування: смерть Скиргайла-Троняти - “И пануючи князю Скиргаилу не мало літ, и умре, и зоставить по собі сына своего на великом княжени Новгородском Олкгимонта”, смерть Ринкгольта - “и умре без плоду; тут ся доконал род княжати римского Полемона”.

Як бачимо, на відміну від звісток про інтронізацію звістки про смерть правителя носять виключно характер констатації факту, окрім звістки про смерть Швінторога, де описується його передсмертне прохання створити місце для спалювання; вірогідно, така деталізація пов'язана з тим, що на цьому місці потім буде побудовано Вільно, а зі святилищем Швінторога пов'язано появу в тексті літопису легендарного язичницького жерця Ліздей- ка, який за однією з родових легенд вважається першозасновником роду Ра- дзивіллів.

Звістка про смерть Кгірмонта-Скірмонта в тексті “Хроніки” взагалі відсутня, автор лише повідомляє, що “многыи літа пановал Кгирмонт и зоставить двух сынов, Трабуса а Коликгина”.

У найповнішому вигляді із включенням усіх перерахованих вище елементів подано звістку про смерть великого князя Вітеня, яка містить інформацію про довге успішне правління, власне про смерть, про народження і вокняжіння після Вітеня Гедиміна: “И будучи великому князю Витеню на великом княжени Литовском и Жомоитском, и Руском, и пановал много лет, аж до старости своеи во-в покои, и родился ему сын Кгиндимин. И потом умре великии князь Витеня, а по нем сел на великом княжени Литовском и Жомоитском, и Руском вышеиреченныи сын его Кгиндимин”.

Таким чином, можемо бачити, що повідомлення щодо смерті правителів не є розлогими, проте сам факт їх включення до літописного тексту є свідченням того, що у свідомості інтелектуалів того часу вони є важливими, і, враховуючи характер включеної до них інформації, можна стверджувати, саме внаслідок того, що смерть правителя призводить до змін осіб на владних позиціях.

Дія правителя: функціональні особливості та сфери здійснення

Для дослідження уявлень про характер верховної влади, сфер діяльності, в яких має певні прерогативи правитель та на які, відповідно, спрямовується уособлювана ним верховна влада, доцільно здійснити аналіз конкретних акцій, що згадуються у тексті “Хроніки” як здійснені великим князем.

За повідомленнями, що у “Хроніці” наводять автори літописного тексту, можна виокремити 73 акції правителів різного характеру. При цьому характер сукупності дій правителів, відображених у тексті, не є однаковим для різних його структурних частин.

Аналізуючи літописні звістки щодо дій правителів, ми здійснили розподіл за такими трьома критеріями поділу: 1) акції в галузі зовнішньої та внутрішньої політики; 2) акції мирного та мілітарного (військового) характеру; 3) акції за конкретно-функціональними особливостями.

Крім того, було порівняно структури наведених літописцями звісток у “Хроніці” та у “Літописці” (аналіз якого нами раніше було здійснено).

Порівнюючи повідомлення, що містяться у літописному тексті та, відповідно, мають зовнішнє та внутрішнє спрямування у структурі звісток літопису, маємо переважання акцій, спрямованих всередину країни (69,86%), порівняно із акціями, що мають зовнішнє спрямування та відповідно відображають певні дії правителя за межами держави (30,14%). При цьому зазначене співвідношення загалом по тексту “Хроніки” не є однаковим. Якщо в першопочатковій частині внутрішні акціії складають 72,09% (31 з 43) від загально ідентифікованої кількості, то дане співвідношення значно змінюється у завершальній частині “Хроніки”, яка стосується правління великого князя Гедиміна, де до 41,17% зростає кількість зовнішньополітичних акцій: це відображає загальну тенденцію зображення у літописному тексті Гедиміна як великого князя, чия діяльність спрямована на розширення території ВКЛ. Головним чином це акції військового характеру, а також переговори з Орденом; крім того, акції, спрямовані на внутрішнє життя держави, здійснювані великим князем Гедиміном, стосуються і новоприєднаних територій. Зокрема, літописець повідомляє нам, що після взяття Києва та Переяслава Гедимін “посадил на них князя Миндовгова сына Олкгимонта, великого князя Олшанского, a сам з великим веселием y Литву возвратися”; крім того, Гедимін зберігає за киянами їхні попередні права: “И князь Кгиндимин при том зоставил и сам честно y город Киев уехал”.

Порівнюючи структуру акцій правителів відповідно до критерію їхньої належності до зовнішньої або внутрішньої політики в “Хроніці” та “Літописці”, слід відзначити, що акцент авторів суттєвим чином зміщується в бік зовнішньополітичних акцій; так, якщо в “Літописці” звістки про них становили лише 16,92%, то у “Хроніці” частка їх вже зростає до 30,14%.

Таблиця 1

Структура акцій правителів відповідно до критерію їх належності до зовнішньої або внутрішньої політики

Характер / сфера акцій	Коротка редакція (за Літописом Красинського)	Повна редакція (2-ге продовження)	Разом
	Всього	В т.ч. першо-початкова частина (за М. Улащиком)	1ше продовження (за М. Улащиком)	Всього	До періоду правління Гедиміна	Період правління Гедиміна
Зовнішня політика	14	12	2	8	1	7	22
Внутрішня політика	37	31	6	14	4	10	51
Всього	51	43	8	22	5	17	73

Аналізуючи літописні звістки шляхом розподілу на ті, що пов'язані із здійснюваними акціями мілітарного та мирного характеру, зазначимо, що у літописі переважають повідомлення саме мирного характеру.

Верховна влада, як вже зазначалось вище, спрямовується всередину країни і має переважно мирний характер. Хоча наявна й суттєва кількість згадок про військові акції правителя у літописному тексті, в середньому по всьому тексту “Хроніки” вони складають 31,51% від усіх згадуваних літописцем акцій. Щодо цього питання слід відзначити, що найбільшу частку акції військового характеру становлять у звістках про період правління Гедиміна (7 з 17), що формує в читача його образ як найбільш діяльного з усіх правителів.

Загалом структура акцій правителів відповідно до критерію їх поділу на акції мирного та військового характеру у “Хроніці” повторює аналогічну структуру у “Літописці”, де акції мілітарного характеру становили 35,38% від загального обсягу, що свідчить про стабільність та континуїтет образу правителя в людській свідомості.

Важливим для з'ясування ступеня тяглості уявлень про владу у “Хроніці” порівняно із “Літописцем” є зіставлення структури акцій правителів за їх конкретно-функціональними особливостями та сферою здійснення у наведених літописних пам'ятках (табл. 2).

Так, чільне місце у звістках літописів в обох випадках займають звістки про походи та битви, акції в галузі релігійної політики, надання володінь, призначення намісників, дії у сфері дипломатії, рішення щодо успадкувань.

Також виокремлюються нові грані в образі влади та її спрямованості, так, у “Хроніці” з'являються звістки про заснування міст, заселення нових територій, надання прав містам. У цьому контексті цікавою є звістка про надання Кгінвілом-Борисом Полоцьку прав, тотожних правам Новгорода і Пскова, що також входить до прерогативи правителя: “И пануючи ему в Полоцку был ласкав на подданых своих и дал им, подданым своим, волности и вФчо мФти и в звон звонити, и по тому ся справовати, яко у Великом Новгороде и ПьсковФ. A полочане потом почали за ся вечом справоватися, как у Валиком Новегороде и ПъсковФ, а пана над собою не мели”. В. Па- шуто пояснює наявність даної звістки в літописному тексті боротьбою Литви за Полоцьк з військами Івана Грозного, проте враховуючи час виникнення першопочаткової частини “Хроніки” (20-ті роки XVI ст.), зазначене положення є сумнівним. Тому більш виправданим буде вважати причиною появи цієї звістки наявність у час творення літописного тексту боротьби між Московською державою та ВКЛ, зокрема і за Полоцьк (перемир'я було укладено 1522 р.). Саме небажання втрачати маґдебурзьке право у разі входження у Московську державу, як вважають дослідники, було однією з причин активного спротиву Полоцька московським військам. Тут слід зауважити, що хоча привілей на маґдебурзьке право був наданий Полоцьку у 1498 р. уставною грамотою великого князя Олександра, літописець хронологічно відсуває розширення прав Полоцька до часів князя Кгінвіла- Бориса, вірогідне правління якого сучасні дослідники відносять до середини XIII ст..

Крім того, зовсім зникають, хоча й нечисельно, але присутні у “Літописці” повідомлення про виведення з уділів, а також звістки про судову діяльність окремих князів.

Таблиця 2

Структура акцій правителів за їх конкретно-функціональними особливостями та сферою здійснення у “Хроніці” та в “Літописці”

Характер/сфера акцій	“Хроніка Великого князівства Литовського”	“Літописець великих князів литовських”
	Разом	Структура, %	Разом	Структура, %
Рішення щодо успадкувань	6	8,22	2	3,08
Надання прав містам	2	2,74	0	0,00
Надання володінь, призначення намісників	8	10,96	19	29,23
Виведення з уділів	0	0,00	2	3,08
Посольства, переговори, договори	5	6,85	14	21,54
Особистісні акції правителя	6	8,22	3	4,62
Походи, битви	19	26,03	17	26,15
Ув'язнення, страти	0	0,00	5	7,69
Акції в галузі релігійної політики	5	6,85	3	4,62
Заснування міст, заселення територій	18	24,66	0	0,00
Заснування столиць	4	5,48	0	0,00
Всього	73	100,00	65	100,00

Загалом можемо стверджувати, що тематика, пов'язана з верховною владою, у свідомості авторів білорусько-литовських літописних творів займає особливе місце. Ще М. Фуко характеризував владу як “настільки загадкову річ, одночасно і видиму, і невидиму, відкриту і приховану, інвестовану всюди”. Саме такий її образ ми бачимо і в аналізованій нами “Хроніці Великого князівства Литовського”. У статті було здійснено спробу аналізу уявлень про верховну владу крізь призму використовуваних авторами літописного тексту титулів правителя, сформованого ним образу держави, звісток щодо набуття та позбавлення правителя верховної влади, а також сфер, на які спрямовується дія правителя. Проведене дослідження не вичерпує всього спектра питань, пов'язаних із проблемою уявлень про верховну владу у білорусько-литовському літописанні, і, відповідно, спонукає до ще детальнішого розпрацювання зазначеної проблематики у подальших наукових студіях.



Додаток 1

Згадки про вокняжіння правителів у “Хроніці”

Правитель	Стіл	Згадка літопису про вокняжіння
Борк	Юрборк, Жемайтія	“Старшии же сын, Боркг, вчинил город на Юре реце, и зложено имя того княжати посполе з рекою, иж имя реце Юра, а княжати Борг, и назвал тот город Юрборк”
Кунас	Кунасов город,

Подобные документы

• Джерела права Великого князівства Литовського

  Основні джерела права Великого князівства Литовського. Місцеве звичаєве право. Сеймові постанови і привілеї, як джерела права. Судебник Великого князя Казимира. Статути Великого князівства Литовського. Магдебурзьке, церковне та звичаєве козацьке права.
  
  реферат [39,8 K], добавлен 28.10.2010
  

• Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського

  Загальний огляд історії судоустрою українських земель Великого князівства Литовського. Судова реформа 1564-1566 р. Гродські, підкоморські суди. Копні суди як інститут руського-українського звичаєвого права. Судовий процес на українських землях князівства.
  
  диссертация [227,1 K], добавлен 12.05.2011
  

• Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Польщі

  Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського. "Оксамитова" литовська експансія, "ослов'янення" литовських правителів. Польська експансія на Україну. Кревська унія 1385 року та її наслідки. Процес закріпачення українських селян.
  
  контрольная работа [38,8 K], добавлен 27.03.2016
  

• Литовська експансія на українські землі в XIV ст.

  Діяльність Гедиміна на території України. Похід великого литовського князя Гедиміна в українські землі та його наслідки. Українські землі в складі Великого князівства Литовського. Аналіз процесу і сутності входження до складу Литовської держави.
  
  реферат [49,7 K], добавлен 15.11.2022
  

• Історія України до ХVI ст

  Історія України як наука, предмет і методи її дослідження. періодизація та джерела історії України. Етапи становлення, розвитку Галицько-Волинського князівства. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Запорізька Січ.
  
  краткое изложение [31,0 K], добавлен 20.07.2010
  

• Україна під владою Літви і Польщі

  Аналіз передумов включення до складу Великого князівства Литовського та Польщі південно-західних руських земель. Особливості політики великих Литовських князів на українських землях та політичного устрою держави. Причини виникнення українського козацтва.
  
  реферат [22,2 K], добавлен 18.05.2010
  

• Суспільний устрій українських земель у складі Великого Князівства Литовського

  Структурна зміна суспільного устрою у новому державному утворенні – Великому Князівстві Литовському. Особливості становища верств населення, які входили до вершини соціально-станової ієрархії. Середній прошарок населення, духовенство, міщани та селянство.
  
  реферат [26,0 K], добавлен 30.10.2011
  

• Погляди Миколи Петрова на соціальні процеси у Великому князівстві Литовському через призму еволюції литовсько-руської знаті

  Наукова діяльність і історико-культурна спадщина Миколи Петрова. Еволюція правового становища Великого князівства Литовського. Поширення католицизму та польських впливів на терени ВКЛ. Відображення процесу становлення шляхти як окремого соціального стану.
  
  статья [25,4 K], добавлен 17.08.2017
  

• Українські землі під владою сусідніх держав

  Суміжні Україні держави. Реформа феодального землеволодіння. Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу. Головніпричини виникнення козацтва. Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви.
  
  реферат [32,8 K], добавлен 21.12.2008
  

• Україна за литовсько-польської і польсько-козацької доби

  Українські землі у складі Великого Князівства Литовського; під владою Речі Посполитої; у складі Угорщини, Османської імперії, Московської держави, Кримського ханства. Виникнення Українського козацтва і Запорізької Січі. Соціально-економічні процеси.
  
  презентация [334,2 K], добавлен 06.01.2014
  

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам