Володимир Винниченко та Микола Глущенко: до історії взаємин (за щоденниками та листами)

* Документи подаються зі збереженням орфографії, пунктуації та стилю авторів., ґрунтувалися на інформації, введеній до наукового обігу згаданими авторами.

Із написаного про М. Глущенка вимальовуються такі основні віхи його біографії. Народився Микола Петрович 17 вересня 1901 р. у Новомосковську Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). 1918 р. закінчив комерційне училище в Юзівці (нині Донецьк), а 1919 р. був силоміць мобілізований до денікінської армії. А коли вона була розбита, із її залишками потрапив до Польщі, а звідти втік до Німеччини. Там він навчався спочатку в приватній художній студії Ганса Балушека, а потім, з 1920 по 1924 рр., - у Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва. Йому на допомогу прийшли впливові українські емігранти різних політичних течій: гетьман Павло Скоропадський, колишній представник УНР у Берліні, професор Роман СмальСтоцький, письменник Володимир Винниченко та інші. Там же Микола Глущенко познайомився з Олександром Довженком, який того часу працював секретарем консульського відділу посольства СРСР і також навчався в художній школі. М. Глущенко вже тоді звертався в консульський відділ із проханням надати йому радянське громадянство, оскільки мав намір повернутися на батьківщину. Деякі дослідники вважають, що саме О. Довженко допоміг М. Глущенкові отримати паспорт громадянина СРСР, хоч сталося це пізніше, 1927 р., після того, як він, уже проживаючи в Парижі, повторно звернувся з цим питанням і був завербований представниками радянської зовнішньої розвідки.

До Парижа художник переїхав 1925 р., у його ательє збиралися любителі мистецтва найрізноманітніших політичних поглядів, бували тут і білоемігранти, і українські націоналісти, велися жваві розмови про мистецтво й політику. Частими гостями були ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург, племінник колишнього австрійського імператора Франца Йосипа (він же полковник Української галицької армії Василь Вишиваний), один із фундаторів ОУН Дмитро Андрієвський та інші особи, що й привернуло до М. Глущенка увагу радянської розвідки.

На початку жовтня 1926 р. до Москви було направлено повідомлення: "Лист № 20, параграф № 16.

Нами залучено до розвідувальної роботи художника Глущенка Миколу Петровича..."*.

Далі, після короткої біографічної довідки, зазначалося:

"З 1925 року Глущенко проживає в Парижі, має власне ательє по вулиці Волонтерів, 23. Спеціалісти вважають його одним з найталановитіших художників Європи. Виставки картин влаштовувалися у багатьох європейських містах. Його ательє відвідують лідери білоемігрантських та українських націоналістичних угруповань, урядові чиновники, туристи. Часто виїздить у різні міста європейського регіону. Раніше з Глущенком підтримували стосунки наші співробітники Полоцький і Львов, до яких він звертався з проханням через певний час посприяти йому в поверненні на Україну. Загальне враження позитивне.

Вважаємо за доцільне на першому етапі спрямувати Глущенка на добування інформації про ворожу діяльність і наміри закордонних антирадянських та націоналістичних організацій, а також розширення контактів з їх керівниками" Попик В. Вказ. пр. - С. 128-129..

У донесеннях радянських розвідників М. Глущенко виступав під псевдонімом "Ярема". Він став одним із найактивніших інформаторів. Невдовзі Центр було повідомлено: "Берлінська організація ОУН, керована Коновальцем, зарахована до штату гестапо на правах особого відділу. В передмісті Берліна на кошт німецької розвідки побудовані казарми для українських націоналістів і ведеться формування військових загонів під керівництвом Ріко Ярого. Створено штаб, який повинен їх організовувати, а також розробляти мобілізаційні плани для зовнішньої війни. Керує штабом полковник розвідник художник ворожий

Мельник. До його складу ввійшли генерал УГА Курманович, петлюрівський генерал Капустянський, полковник УГА Вишиваний"Там само. - С. 129-130..

Тісні контакти з українськими націоналістами посприяли тому, що М. Глущенко познайомився з бельгійським комерсантом Андре Мірабо, через якого йому вдалося добути надзвичайно важливі для СРСР розвідувальні дані. Саме Дмитро Андрієвський порадив А. Мірабо, який захоплювався живописом, при нагоді зустрітися в Парижі з талановитим українським художником М. Глущенком. Згодом вони потоваришували, і дружба бельгійця, який спілкувався з крупними промисловцями, співробітниками міністерств закордонних справ, військових штабів США, Франції, Німеччини, Бельгії, Голландії та інших країн, із українським художником і радянським розвідником виявилася надзвичайно корисною для останнього. У наведеній В. Попиком службовій характеристиці "Яреми" сказано: "Під час проживання у Франції та Німеччині виконав низку складних завдань з добування науково-технічної інформації оборонного характеру. В результаті радянська розвідка одержала цілком секретні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема авіаційні мотори для винищувачів. За допомогою "Яреми" іноземний відділ ГУДБ (Головне управління державної безпеки. - Н.М.) залучив до розвідувальної роботи декількох впливових чиновників із закордонних антирадянських націоналістичних організацій, що дозволило значною мірою локалізувати їх ворожу діяльність проти СРСР... "Там само. - С. 131..

Такі успіхи у своїй другій професії коштували М. Глущенкові дорого: постійне нервове напруження, необхідність вести подвійне життя давалися взнаки. Він усе наполегливіше просить дозволу виїхати в Україну. Резидент доповідав у Центр, що умовляє художника залишитися в Парижі ще на рік до завершення важливої розвідувальної операції, але той каже, що більше двох місяців не витримає. І все ж М. Глущенко змушений був залишитися. Тільки в липні 1936 р. він з дружиною виїхав до Москви.

Так як темою нашої розвідки є взаємини В. Винниченка й М. Глущенка, констатуємо, що їхні безпосередні особисті контакти припинилися з поверненням останнього до СРСР, тому не будемо зупинятися на діяльності митця в цей час. Нагадаємо лише, що навесні 1940 р. він одержав завдання організувати в Берліні виставку "Народна творчість у СРСР" і використати свою поїздку для розвідувальних цілей, із чим успішно справився, надавши інформацію про підготовку Німеччини до війни з СРСР, на основі якої була направлена доповідна записка Й. Сталіну та В. Молотову 10 червня 1940 р. А на закритті виставки він із рук Й. фон Ріббентропа одержав почесну грамоту й подарунок від Гітлера, який вважав М. Глущенка кращим пейзажистом Європи, - альбом акварелей фюрера. Та про це написано вже багато.

Повернімося до нашої теми й відзначимо, що після оприлюднення інформації про розвідувальну діяльність М. Глущенка постало в новому ракурсі питання про стосунки його з В. Винниченком, адже було відомо про багаторічну їхню дружбу. А якщо розвіднику було поставлене завдання інформувати про настрої українських антирадянських елементів в еміграції, то що він доповідав про свого друга, який на той час був оголошений радянською владою "ворогом народу", і як він себе при тому почував? Чи здогадувався В. Винниченко про співпрацю М. Глущенка з ДПУ? Ці та низка інших запитань, які виходили зі згаданих, не могли не хвилювати громадськість.

У названих тут статтях про стосунки між В. Винниченком і М. Глущенком згадано побіжно, цитовані в них кілька цікавих документів не розкривають теми, а інколи й породжують нові запитання. Так, В. Попик пише про те, що В. Винниченко цінував акварелі М. Глущенка, підтримував його намір повернутися на батьківщину, бо вважав, що справжній національний талант може сягнути вершин лише на вітчизняному ґрунті. Очевидно, зі слів митця, зафіксованих у його донесеннях, В. Попик писав, що В. Винниченко відмовляв того від спілкування з оунівцями, гетьманцями й білогвардійцями, висловлював побоювання, що це може зашкодити його поверненню в Україну. Дослідник цитує анонімний лист, який В. Винниченко надіслав М. Глущенкові нібито з метою вберегти останнього від підозр із боку співробітників радянського посольства в Парижі. Ось його текст:

"Громадянине Глущенко!

Я давно симпатизую Вам, щиро радію кожному Вашому творчому здобутку. Ваш непересічний талант належить українському народові, до якого Ви невдовзі повернетесь. Тому вважаю за обов'язок звернути увагу на слідуюче.

Ви приятелюєте з відомим емігрантом В. Винниченком. Про стосунки з ним у Лаванду, Марселі й тепер у Парижі відомо радвладі. Поки не пізно, я хочу порадити Вам негайно припинити контакти з Винниченком, звичайно, якщо Ви дійсно зацікавлені в поверненні до Радянського Союзу. І чим швидше припиниться це приятелювання, тим краще буде для здійснення Вашого задуму. Про цього листа нікому не розповідайте, окрім дружини. Ваш щирий доброзичливець. Париж, 12.12.35 р."Там само. - С. 132..

В. Попик зауважує, що авторство В. Винниченка доведене спеціальним дослідженням НКВС СРСР. Якщо це так, то виникає запитання, чому він вдався до анонімки, чому не попередив М. Глущенка у відвертій розмові, адже в них до певного часу були досить дружні стосунки? Чи не мав той лист якусь іншу мотивацію?

В. Шпак наводить інший адресований М. Глущенкові лист В. Винниченка: "Ваша религия, Николай Петрович, ваше самое дорогое и "святое" - это материальный интерес... Я пишу вам по-русски. Пишу так, потому что в глубине души я не считаю вас настоящим украинцем. Называете вы себя украинцем не так, как должен называть себя член угнетенного коллектива, а только тогда и там, где это вам выгодно..." .

На жаль, лист подано з купюрами, не вказана і його дата. В. Шпак коментує його так: завдяки прозорливості справжнього митця Володимир Винниченко розгледів трагедію в душі начебто цілком успішного художника, але не міг розгадати її причин. Адже заради повернення додому доводилось стати "чужим серед своїх".

Джерела, до яких звернемося пізніше, дають підставу стверджувати, що письменник здогадувався про справжню роль, яку грав М. Глущенко.

Про стосунки цих двох митців ідеться також в інтерв'ю газеті "День" генерального директора каналу "Культура" Тамари Бойко, яка спілкувалася з художником упродовж майже тридцяти років: "Попри заборони, він розповідав мені про В. Винниченка, якого дуже поважав. "Ніякий він не націоналіст, а абсолютно європейська людина, дуже красива, елегантна, порядна, темпераментна", - казав Микола Петрович. Вони з Винниченком абсолютно не сприймали Пікассо й під час його першої виставки закидали Пікассо і глядачів гнилими яблуками та яйцями. Перший нудистський пляж у Парижі організували вони з Винниченком"Шпак В. Вказ. пр. Європейський аристократ, радянський розвідник, відвертий художник [Електронний

ресурс].-- Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/naprikinci-dnya/ievropeyskiy-

aristokrat-radyanskiy-rozvidnik-vidvertiy-hudozhnik..

Деякі відомості про стосунки В. Винниченка з М. Глущенком знаходимо в статтях, уміщених у виданні: "Володимир Винниченко - художник" [Альбом] / Упоряд. С. Гальченко і Т. Маслянчук (2007). Це невелика, але цінна стаття самого М. Глущенка з його оцінкою В. Винниченка як маляра, а також статті дослідників: С. Гординського, Г. Костюка, Б. Певного, П. Федченка, Т. Скрипки та інших, у яких частково використані й щоденники В. Винни- ченка. Але інформація цього джерела, що розкриває нашу тему, далеко не вичерпана. Саме щоденники письменника та його листування з дружиною дають можливість детальніше розглянути це питання, простежити еволюцію стосунків цих непересічних особистостей від початку до фактичного розриву.

Мета даної розвідки й полягає в тому, щоб ввести до наукового обігу згадані джерела, які відображають взаємини письменника Володимира Винниченка та художника Миколи Глущенка впродовж майже 15 років.

Перша згадка про М. Глущенка в "Щоденнику" Винниченка з'явилася 26 листопада 1921 р.: "Малювання портрета Глущенком"Винниченко В. Щоденник. - Едмонтон-Нью-Йорк, 1983. - Т. 2: 1921-1925 / Ред. Г. Костюк, упор. текстів і прим. О. Мотиля. - С. 60.. 18 квітня 1923 р. знову записано: "Глущенко почав малювати мій портрет"Там само. - С. 207., а 4 травня зафіксовано: "Малювання Глущенком портрета Кохи"Там само. - С. 212. (так письменник ніжно називав свою кохану дружину Розалію Яківну).

Цікавий для біографів М. Глущенка запис знаходимо під датою 22 серпня 1923 р.: "Візита Глущенка. Вернувся хлопець з Парижу в Берлін працювати. Очевидно, трудно в Парижі заробляти на прожиток"Там само. - С. 229.. У цей час В. Винниченко жив у селі Рауен неподалік від Берліна, де купив хату, і М. Глущенко розмальовував у ній спальню, правда, В. Винниченко записав 22 жовтня 1923 р., що "невдало"Там само. - С. 244.. Чи не про цей епізод розповідала Тамара Бойко зі слів художника, що коли В. Винниченко попросив його розмалювати йому дачу, Микола Петрович розписав її портретами гетьманівРежим доступу:http://www.day.kiev.ua/uk/artide/naprikmci-dnya/ievropeyskiy-aristokrat-

radyanskiy-rozvidnik-vidvertiy-hudozhnik, хоч основним жанром, у якому працював, був пейзаж?

3 січня 1924 р. письменник занотував: "Приїзд Глущенка"Винниченко В. Вказ. пр. - С. 274., а 4 червня записав свої враження від виставки Миколи Глущенка та Івана Бабія, художника-неокласика родом із Херсонщини, який вивчав малярство в Києві, Берліні й Парижі, де виставляв свої картини. В. Винниченко відзначив: "Талант обох виразно помітний. З хлопців-учнів зробилися справжніми молодими шукачами нових шляхів. Спільність шукань робить їхні манери писання спорідненими. Шукання Глущенка заводять його в тупі кутки. Рятує скромність і щирість. Одначе, знає вже підходи до критиків: робить усім візити"Там само. - С. 356..

Відвідавши Палац модерного малярства 5 листопада 1924 р., В. Винниченко записав такі свої враження: "Знайдення джерел впливу на Глущенка: молодий німець Dix з його двома автопортретами. Та ж сама неподібність, та сама манера письма, той же фон пейзажу з квіточками. Уся виставка все те саме: досконалість форми й музика фарб і блідість сюжетного змісту"Там само. - С. 437..

З переїздом друзів до Парижа 1925 р. їхні зустрічі стали частішими, що помітно із записів у щоденнику В. Винниченка. Він щиро радіє успіхам молодшого товариша, вірить у його талант. 6 жовтня 1925 р. занотував: "Візита Глущенка. Робить успіхи малий. Здається, буде помітний талант"Там само. - С. 630.. А через два дні, описуючи свій невдалий візит до М. Глущенка, зафіксував такі спостереження про його стиль життя: "Кудись побіг з картиною. Хлопець робить собі славу. Добре відчув природу сучасної европейської критики: продажність. У нього знайомства з критиками, журналістами, особисті зв'язки, дрібні частування, подарунки. Він з ними ласкавий. Але він і працьовитий, і шукаючий, і живий, і невтомний"Там само. - С. 631.. Цю думку В. Винниченко розвиває й у записі від 26 жовтня 1925 р.: "Візита Глущенка. Цей по-своєму прагне цінностей. Не посади, не політика й партії, а мистецтво. Бігає по критиках, робить виставки, всякими способами містить про себе в усякій пресі рецензії, робить собі славу"Там само. - С. 638-639..

Уявлення про тогочасний спосіб життя художника доповнює опис його житла від 29 жовтня 1925 р.: "У Глуща. Кімнатка в готелі латинського кварталу. Дихнуло минулим: низенька стеля, cabinet de toilette, купа вжитих простирадл і рушників на східцях поверхів: міняння білизни. Сходинки вузенькі, килимками застелені. Стіни Глущевої кімнати позапинані кольоровими "ганчірками", плахтами, хустками, килимками, шалями. Картин немає - на виставці"Там само. - С. 640..

Уперше свої конкретні враження від роботи М. Глущенка В. Винниченко занотував 21 листопада 1925 р. щодо подарованої йому картини "Liebespaar" ("Любовна пара"): "Візита Глущенка. Привіз нарешті "Liebespaar". Маю трошки присторонности до цієї праці. Краса глибокого тілесного спокою в ній, тіло землі і тіло жінки в пишних, дозрілих формах, нічого колючого, гострого, неспокійного. Задоволеність насиченістю любовію, спочинок після бурі, жага і прийняття зародку в лоно. Хороша річ"Там само. - С. 652..

Похвала майстерності Глущенка-художника на сторінках Винниченкового щоденника зустрічається досить часто. Зокрема, відвідавши виставку російсько-українських малярів, занотував 19 травня 1927 р.: "Праці Глущенка - найкращі"Винниченко В. Вказ. пр. - Київ-Едмонтон-Нью-Йорк, 2010. - Т. 3: 1926-1928 / Ред. Г. Костюк, упор. текстів і прим. О. Мотиля, підготовка до друку С. Гальченка і Т. Маслян- чук. - С. 351.. А в записі від 14 лютого 1931 р. читаємо: "На виставі групи малярів, що досить сміливо назвала себе "Le Seconde Generation". Крім праць Глущенка та кількох картин інших уся "друга ґенерація" - досить бідненьке явище"Там само. - Київ-Едмонтон-Нью-Йорк, 2012. - Т. 4: 1929-1931 / Ред. Г. Костюк, упор. текстів і прим. О. Мотиля, підготовка до друку і передмова С. Гальченка. - С. 258..

Спілкування Володимира Кириловича з молодим талановитим художником спонукало його активізувати й своє давнє малярське захоплення, адже відомо, що ще в дореволюційні часи він пробував себе в цій сфері. Тепер у нього з'явилася можливість спілкуватися з професіоналом, почути його оцінку. Позитивні відгуки його дуже тішили. 23 квітня 1926 р. він записав у щоденнику: "Показав Глущенкові свій малюнок. Видно було, що річ сподобалась йому цілком серйозно. Аж здивувався, аж з якоюсь повагою забалакав. Мабуть до сьогоднішнього дня [мене він] жалів про себе, що дурно буде попсовано стільки полотна і фарб. А тепер вважає, що я мало беру з собою полотна"Там само. - Т. 3: 1926-1928. - С. 95..

Тема малювання особливо часто зустрічається в записах, зроблених улітку 1927 р., коли В. Винниченко відпочивав разом із М. Глущенком на Півдні Франції - у Сен-Рафаелі. 28 липня Володимир Кирилович занотував: "Рисунок пейзажу з Глущенком. У мене вийшов якийсь примітив у дусі картин старих італійських майстрів. Але Коха страшенно вражена "успіхами" моїми"28.

Та він міг і критично оцінювати свою працю. 31 липня записав: "Рисунок пейзажу St. ЯарЬаё1. Невдало"29. 7 серпня не без самоіронії зафіксував: "Малювання з Глущенком натюрморта. До мільйонів натюрмортів додалося ще два. При чому один з них цілком міг би й не з'являтись на світ, від чого світ на один натюрморт лишився б чистіший. А в автора його збереглось би годин чотири часу, які він міг би вжити корисніш як не для світу, то хоч для себе"30.

Пейзажі В. Винниченкові інколи вдавалися непогано, і тоді в нього виникала така думка, яку він записав 4 серпня 1927 р.: "Боюсь, що мої невеличкі успіхи трошки пригнічують Глущенка. Пригнічують тим, що його роботи без порівняння не так виразно відрізняються від моїх. Бо, дійсно, досадно: неук, профан і аматор може часом зробити не кричуще погано. А зрештою, може, це все мої вигадки"31.

Продовження цієї теми знаходимо в записі 12 серпня: "Глущенко вже "під моїм впливом". Таки правильно я помітив, що він був пригнічений тим, що в мене пейзаж вийшов краще. І сам признався. І тепер усі свої останні праці старається робити ясніші, так само, як я, оживляючи небо хмаринами, пускаючи сонця в зелень і т. д." .

У наступні роки В. Винниченко також багато малював, відпочиваючи влітку разом із М. Глущенком. Так, у щоденникових записах серпня 1930 р. читаємо: 23 серпня - "Малювання пейзажу - Пролив між рукавами Сени"33; 24 серпня - "Малювання пейзажу (вдома)"34, а 26 серпня, коли Микола Петрович приїхав на острів після короткочасного перебування в Парижі, Володимир Кирилович занотував у щоденнику: "Глущенко знаходить, що я зробив "великий успіх" у малюванні. Пейзаж, видно, вразив його"35.

Особливо тішило художника-аматора, коли сторонні люди не могли розрізнити його й Глущенкові малюнки. "Цікаво: м-ме Ріст з своєю родичкою зайшли до нас в оранжерею. Побачивши картини, вони хотіли довідатись, хто яких автор. Я запропонував розрізнити, і вони не змогли вгадати, де мої, де Глущенка. І так і сяк угадували - ніщо не помогло. Глущенко, здається, цим трохи пригнічений. Але увечері я його заспокоїв трохи, пояснивши тим, що широка публіка погано розуміється на малярстві..." (29 серпня 1927 р.)36.

Тим приємніше було В. Винниченкові почути похвалу від професіоналів, зокрема від російського художника-модерніста, супрематиста Івана Пуні, про що йому розповіла дружина останнього Оксана, також художниця- супрематистка. 17 лютого 1928 р. він записав у щоденнику: "Обробка малюнків. Несподіваний комплімент і, здається, щирий, бо не в очі. Пуні, убачивши мої малюнки, запитав у Оксани, чиї то такі гарні пейзажі з такими свіжими фарбами й закінченою технікою. І здивувався, що це - людини, яка не "проходила" ніякої Академії. А Ксана, довідавшись що я "вчився" у Глущенка, сказала: "Нехай Глущенко повчиться років два у Володимира Кириловича, щоб писати так". І серйозно питає, чому я не виставляю своїх речей"Там само. - С. 471-472..

Але днем раніше, 16 лютого, Володимир Кирилович записав: "У Глуща. Гарні нові речі. Милі, соковиті пейзажі. Вперше, здається, захотілося й собі так написати"Там само..

Між родиною Винниченків та Миколою Глущенком і його подругою, а потім дружиною Марусею Бронштейн, склалися теплі, дружні стосунки. Вони разом відпочивали, відвідували кіно й художні галереї, зустрічали новий, 1927, рік; Глущенки були серед гостей Винниченків, коли вони відзначали новосілля в новозбудованому будинку в Парижі 7 січня 1928 р.Там само. - С. 332, 348, 257, 455; Т. 4: 1929-1931. - С. 90, 92, 94-95, 174, 176, 180181, 183, 184 та ін. Спілкування цих двох родин тривалий час було постійним.

Пов'язували В. Винниченка з М. Глущенком і ділові стосунки. Володимир Кирилович залучав товариша до роботи над ескізами декорацій до своєї п'єси "Панна Мара"Там само. - Т. 3: 1926--1928. - С. 57, 76. й до ілюстрування видання власних творів у 12 томах, яке планувалося в українському видавництві "Рух". Відредаговані В. Винниченком і проілюстровані М. Глущенком перші два томи вийшли друком у 1931-1932 рр., але робота була припинена через посилення репресивних дій радянської влади проти В. ВинниченкаГальченко С. Кадри із "автофільму" Володимира Винниченка // Винниченко В. Вказ. пр. - Т. 4: 1929-1931. - С. 9..

Таке тісне спілкування давало можливість В. Винниченкові уважним поглядом письменника спостерігати за стилем життя й поведінкою молодого талановитого художника, його творчими пошуками, успіхами, фіксувати позитивні й негативні сторони його натури.

В. Винниченка тішило те, що М. Глущенко - "розумний хлопчина, вміє бачити і в інших талант і цінності"Винниченко В. Вказ. пр. - Т. 3: 1926-1928. - С. 583.. А іншим разом, 23 січня 1926 р., фіксує своє спостереження про "кризу" митця: "... Шукання фарб. Нове полотно: дві жінки з рожево-цегляними тілами, товстоногі заплющені очі, обвислі груди. Візита якогось колеґи, художничка чи критичка. "Мило, очень симпатично, очень интересно" . Тон запису засвідчує, що письменник не поділяв похвали колеги Глущенка.

А ось зовсім інший настрій у записі про "шукання фарб" від 25 липня 1928 р.: "Глущ ганяється за яскравою фарбою. Раніш він шукав її в собі. Тепер у природі. Але природа не має на увазі критиків і конкурентів з Mont- ParnassТам само. - С. 39. Montparnasse - лівобережний паризький район, де жило багато митців, письменників та інших творчих людей.

Там само. - С. ' Там само. - С. ' Там само. - С. ' Там само. - С.. Через те вона спокійно кладе свої фарби, які їй потрібні. А Глущеві доводиться перебільшувати їхню яскравість і комбінувати так, щоб хатнє, міське око нервово стомлених людей приємно залоскоталося або вразилося. В цьому вічна мета і зміст малярства" .

В. Винниченко співчутливо ставився до невдач М. Глущенка у стосунках з торговцями картинами. Коли один із таких (marchand) забрав у нього роботи, а грошей не вислав і вимагав наступної висилки партії полотен, Володимир Кирилович записав 13 березня 1927 р.: "Хлопець засмучений. Дійсно, з маршоном погано, а порви з ним, теж не блискучо: де взяти грошей на існування, на можливість працювати, шукати, творити?"45.

Високо цінуючи талант М. Глущенка, В. Винниченко був стурбований тим, щоб він його не змарнував. Тому нерідко нотував свої критичні погляди щодо стилю життя й роботи товариша, його морально-етичних цінностей.

Володимира Кириловича особливо непокоїло те, що М. Глущенко не був національно свідомим українцем. Порівнюючи Глущенкову роботу та іншого знайомого художника, вихідця з Херсонщини Михайла Андрієнка-Нечитайла, який був залучений до роботи над ескізами до постановки п'єси В. Винниченка "Панна Мара", записав 19 лютого 1926 р.: "У Нечитайла фарби бліді, невиразні, рисунок несміливий, хоч і чистенький. У Глуща все соковите, ярке, сміливе. Але вони обидва погані українці, - з українським стилем не знайомі" .

Як про "поганих українців", хоч і талановитих майстрів, писав В. Винниченко також про М. Глущенка та І. Бабія, котрі відверто мріяли про великі гроші. "В обох є до цього воля, - писав В. Винниченко. - Обидва не дуже розбірливі в засобах і не гидливі. Етичних великих своїх ліній у них немає. Політика їм чужа. Громадські й національні інтереси досить байдужі. (Їх називають у пресі руськими малярами, а вони навіть не пробують спростувати). Отже, можливо, що й досягнуть грошей. Але що далі? Чи не загублять вони в цій погоні щось дорожче за гроші?"47.

Про них згадує В. Винниченко і в зв'язку з ідеєю влаштувати в одній із відомих паризьких галерей виставку українських малярів, з якою до нього звернулася відома українська культурна діячка в еміграції Наталка Геркен. Однією з її обов'язкових умов було те, щоб ця подія носила виразний національний характер. Володимир Кирилович 13 грудня 1926 р. записав із цього приводу такі свої роздуми: "...Коли б наші тюхтії спромоглися на певну енергію, слід було б показатися в Парижі. На жаль, Глущенко й Бабій погані українці й з національним характером у них нічого немає. Довелось би надолужувати працями киян, львів'ян та пражан. Але чи національний характер зможе бути ґарантією талановитості. Щоб не осоромитись нам"Там само. - С. 249. Там само. - С. 249-250..

Ідею всеукраїнської малярської виставки в Парижі В. Винниченко обговорював з М. Глущенком та І. Бабієм і 16 грудня 1926 р. записав свої враження: "Скептицизм хлопців: чи знайдеться щось путнє на Вкраїні чи де будь, з чим можна показатись у світ. Якщо й знайдеться, то тільки в Парижі, себто, у них двох. Бабій: прагнення стати вище Европи, завоювати її. Національний характер мистецтва - відсталість, реґрес. [...] Дебата на тему: ціль мистецтва. Виявляється, що вперше це питання конкретно стає перед ними. Досі вони обидва не знали, чого хочуть досягти своєю працею. Плутанина поглядів у Бабія, з замахами на старі теорії мистецького аристократизму, "працювати для себе", "плювати на маси, на юрбу, яка нездатна зрозуміти". Але кінець-кінцем погодився зо мною" .

Коли М. Глущенко поділився з В. Винниченком своїми успіхами (16 газет дали дуже прихильні відгуки на його роботи), Володимир Кирилович запропонував йому послати спростування в "Дні", що він не "русский художник", а українець, проте з жалем констатував, що за цю пропозицію Микола Петрович "не вхопився"Там само. - С. 467..

Відсутність у М. Глущенка національного самоусвідомлення настільки глибоко зачіпала В. Винниченка, що він принагідно писав про це навіть після від'їзду художника до Москви. Зокрема, 1 липня 1937 р. так описував свої враження від візиту українського кінорежисера й журналіста Євгена Слабченка: "Здобув у кінематографічному світі ситуацію того, що його вже знають, тому доручають постановки. Успіх розвиває віру в себе, енергію завзяття. Він вже робить заходи, щоб добратись до Голівуду. Не перестає вважати себе за українця, воює за свою національність, не так як Глущенко, який готов її продати за найменшу рецензійку, за наймізерніший гонорарчик"Щоденники Володимира Винниченка (1932-1937) / Підготовка тексту й коментарів Г. Сиваченкко // Слово і Час. - 2000. - № 9. - С. 62..

Турбувало В. Винниченка й те, що молодий художник занадто швидко й багато малював, коли була можливість продати картини, а коли збуту не було, то й прагнення до постійної наполегливої праці зникало. "Занадто продукує. Якась фабрика картин для міланського маґазину. Так, реклама буде, але якість роботи терпить" (22 грудня 1926 р.)Винниченко В. Вказ. пр. - Т. 3: 1926-1928. - С. 253.. Проте, якщо й при швидкому малюванні виходила гарна картина, не міг стримати захоплення. 25 січня 1927 р. занотував: "Глущенко і Маруся Бронштейн у нас. Глущенко за три години написав два великих пейзажі. Занадто швидко. Але картини досить сильні"Там само. - С. 296..

Разом із тим, маючи можливість тривалий час спостерігати за молодим художником, В. Винниченко зробив висновок, що той не дуже ретельно ставився до своєї роботи, любив поспати. Під час спільного відпочинку в Сен-Рафаелі В. Винниченко 17 серпня 1927 р. занотував про М. Глущенка таке спостереження: "Хлопчина досить охочий до сну. Вночі спить годин дев'ять і по обіді години дві. Годин кілька рисує та малює. А з рештою часу, бідолаха, не знала, що робити"Там само. - С. 398.. Коли влітку 1930 р. вони разом відпочивали на острові для натюристів, Володимир Кирилович працював над трактатом "Щастя" по 8-10 годин на добу, а Микола Петрович трохи малював, вудив рибу, готував їжу. 7 липня письменник записав: "Глущ - зробив 4 акварельки, перетомився і спить у тенті. Трудно з захопленням працювати хлопцеві: нема збуту продуктів праці. Розрив з споживачем прибиває творчість, гальмує ініціативу, родить зневіру до себе, апатію. І тікає людина в сон"Там само. - Т. 4: 1929-1931. - С. 174.. А 28 серпня: "Цілий день у курені за роботою. Години минають без зупинок. ... Глущенко попрацював дві години й вважає, що на сьогодні він зробив уже досить"Там само. - С. 195..

А 31 серпня 1930 р. В. Винниченко так писав про нього дружині: "Працює він дуже мало: годину-дві на день. Нема в нього ні тихої, але глибокої любови до своєї праці, ні бурхливого запалу. Це - сумно. Бо без праці, хоч би й з талантом, багато він не зробить і багато не досягне. Нема в нього творчого непокою, шукання, невдоволення, перемагання себе". Звернув В. Винниченко увагу й на те, що М. Глущенко мало читає, "тільки газети та романи, якщо трапиться під руку"Цитати з листування Володимира й Розалії Винниченків подано за копіями, наданими Архівом-музеєм імені Д. Антоновича УВАН (США), де вони зберігаються у фонді В. Вин- ниченка (№ 138): листи В. Винниченка - тека 34, листи Р. Винниченко - тека 33. Так як архів не описаний, у тексті вказуємо лише дати листів.. Це саме спостереження Володимир Кирилович записав і в щоденнику днем раніше, підкресливши, що М. Глущенко багато спить - "годин по 12 на добу, вночі годин з десять з 9 14 до 7-7 14 та вдень години дві". "Нема прагнення до внутрішньої гармонії, до чесности з собою, нема навіть бажання організувати себе"Винниченко В. Вказ. пр. - Т. 4: 1929-1931. - С. 195..

20 вересня того самого року Винниченко записав: "Візита Глуща. Його, видно, пригнічує, що я все працюю та працюю. Коли не зайде, коли не спитає, все працюю. А він ходить в кафе, б'є байдики.

Якось негарно"Там само. - С. 201..

Чи не приклад великої працездатності й організованості В. Винниченка став одним із факторів того, що М. Глущенко залишився в пам'яті тих, хто його знав, втіленням цих людських чеснот? Тамара Бойко згадувала: "Хоч би де він бував, малював пейзажі. Якось ми одночасно відпочивали в Паланзі. Коли всі тільки йшли на сніданок, Глущенко вже повертався з етюдів. Я не знаю іншої людини, яка так багато й натхненно працювала б, як він"Європейський аристократ, радянський розвідник, відвертий художник [Електронний

ресурс].-- Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/naprikinci-dnya/ievropeyskiy-

aristokrat-radyanskiy-rozvidnik-vidvertiy-hudozhnik..

Морально-етичні якості молодшого приятеля також не викликали захоплення в письменника. 8 серпня 1927 р. він занотував у щоденник: "Балачка з Глущенком на етичні теми. Хлопчина він - не гордої етики. Хапай, де можна і як можна. Молоді панночки мають потребу танцювати в данцінґах, їздити в автах, гарно вбиратися, добре вечеряти. Через те вони можуть виманювати всі ці приємності мовчазними натяками на кохання (а надто поглядами - "погруженієм"), легким кокетуванням "до певної межі". Нічого в цьому поганого нема. Бо де ж така бідна панна знайде задоволення цих своїх потреб. На питання, яка ж різниця між кокетками та утриманками, що ради цих "потреб" продаються, хлопець відповіді не міг дати"Винниченко В. Вказ. пр. - Т. 3: 1926-1928. - С. 394..

"Поганенький товариш з Глущенка", - записав В. Винниченко 23 серпня 1927 р. Володимир Кирилович збирався поїхати ловити рибу, але в нього зачепився якір: "Я почав гукати Глущенка. Очевидно, щоб він поміг, приплив до мене і щоб ми разом перервали шворку. Але він не рушив з скелі і спокійно дивився, як я безнадійно тяг шворку.

Зате ідея женитися з багатенькою дівчиною, подана нами жартома, йому, видко, подобається, і він серйозно упадає за Жоржетою, дочкою сусідів, власників вілли, терену, авта. Сьогодні вже пішов з нею на острів збирати крабів"Там само. - С. 401. Там само. - С. 337..

Ця остання теза - намагання художника одружитися заради матеріальної вигоди - у щоденнику розвивається досить детально. Якби все написане з цього приводу виокремити, то вийшло б ціле оповідання. Між тим, М. Глущенко цього часу зустрічався з Марусею Бронштейн, яку В. Винниченко характеризував також як "страшенно розсудливе й розраховане дівча" . Вони вдвох бували досить частими гостями Винниченків, їхні стосунки проходили різні фази, які Володимир Кирилович ретельно фіксував і коментував. 25 січня 1927 р. він записав: "Бажання молодих людей побратись. Але батьки хочуть віддати її за заможнього, а Глущенко не може заімпонувати кишинівській дрібній жидівській буржуазії нічим. А дівчина, очевидно, без особливого темпераменту, без особливої закоханости в Глущенка і без особливої енергії для боротьби за своє щастя в шлюбі"Там само. - С. 296..

І вже 18 березня того самого року занотував: "Глущ і Маруся. Переходять на дружбу"Там само. - С. 324.. Через якийсь час вони знову вирішили побратися, і в записі від 3 листопада 1927 р. читаємо: "Бідний "Коля" тепер між двох огнів: Марусини і Жоржети"Там само. - С. 423..

Невдовзі терези Глущенкових вагань схилися на бік Марусі. 25 листопада 1927 р. у щоденнику з'явився такий запис: "Глущ таки остаточно зорієнтувався на Марусину і на Жоржету більше не "рефлектує". Він гадає, що все, що з матеріяльного боку могла б дати йому Жоржета, те дасть Марусина. Через те й така тепер огида до "подвійної ролі", що її зовсім не було помітно в St. ЯарЬаёП Та чи не помилиться хлопець? Недалеке майбутнє покаже"Там само. - С. 430. Там само. - С. 461..

І, справді, зовсім мало часу пройшло, щоб передбачення В. Винниченка збулося. Уже 17 січня 1928 р. він записав: "Глущ і Марусина, видно, вже облишили думки про свій шлюб. Кожне шукає собі пару з грошима. Практичну молодь створила революція" .

А майже через місяць, 13 лютого, Володимир Кирилович занотував: "Глущенко прийшов на пораду. Жоржетини батьки через Жоржету запропонували йому женитися з дівчиною, бо так часто, мовляв, ходити до неї може тільки наречений. Отже, що йому тепер робити? Йому не хочеться загубити своєї свободи, а крім того так не може зрадити Марусину, яка немовби теж хоче вийти за нього. І батьки Марусини ніби тепер теж уже нічого не мають проти її шлюбу з ним, і придане дадуть. А придане дозволить мати ательє й жити без клопоту на самі проценти. Звичайно, ця можливість цілком усуває шлюб з Жоржетою. Хлопцеві, видно, все ж таки хотілося б ще приберегти собі Жоржету на випадок розриву з Марусиною. Але після моєї поради бути чесним з дівчиною, мабуть, порве"Там само. - С. 471..

Та стосунки з Марусиною складалися не безхмарно, і 28 лютого "літописець" їхніх відносин зафіксував: "Візита Глуща з Марусиною. Більше не сварились і не лаялись. Але, видко, колишня ідилія і пляни шлюбу скінчи- лися"Там само. - С. 476.. Наступне спостереження щодо Глущенкової меркантильності записав В. Винниченко 5 березня: "У Глуща. Бідний хлопець мріє про ательє й прийоми клієнтів. А тут ще Бабій з Кіті задумують своє власне ательє будувати. Хоч бери та зараз же й женися з Жоржетою. Здається, що тепер уже "найголовнішого" моменту проти цього шлюбу, - відносини з Марусиною, - немає. Десь обоє мріють, щоб розійтися. Цікаво: Марусина скупенька дівчина, а дорікає Глуща в скупості"Там само. - С. 479..

18 червня 1928 р. В. Винниченко записав, що під час обіду з М. Глущенком зайшла розмова про його шлюб: "Занадто далеко зайшли відносини з Марусиною - отже, треба женитись"Там само. - С. 511.. Художник опинився в досить двозначному становищі, яке В. Винниченко не без гумору описав 16 липня 1928 р.: "Ми - глядачі маленької драматичної п'єски, початої торік на батерійському пляжику, яка тягнеться тепер і, мабуть, хутко кінчиться. Дійові особи: Глущ, Жоржета, Марусина, Жоржетині батьки. В Парижі Глущ чекає на майбутню тещу, матір Марусини, фактичної своєї жінки. В St. КарЬаёП чекає на Глуща Жоржета, сама собі уявлена наречена Глуща. Уявлена Жор- жетою теща, мати Жоржети, та батько готують подружжю нову віллу, яка має зватися... "Куток"! (Так називали Винниченки свій збудований у Парижі будинок. - Н.М.). Діждавшись майбутньої, але справжньої тещі й, можливо, вирішивши питання з шлюбом, Глущ приїде сюди і буде викручуватись з фальшивого становища уявленого нареченого. Чим скінчиться це "непорозуміння", покаже кінець п'єски"Там само. - С. 528..

Через місяць, 16 серпня, письменник так розмірковував над причинами одруження свого приятеля: "Глущ жениться з Марусиною. Через що і навіщо цей шлюб? Кохання духовного у них нема. Навіть фізичної закоханости нема, бо він одночасно з Марусиною фізично сходиться з іншими жінками. Вона це знає і дозволяє, аби тільки не на очах у людей, - амбіція. Вона йде на цей шлюб, щоб мати становище заміжньої жінки та ще й маляра, що в майбутньому, може, матиме славу. Шукала багатих женихів, але зазнала фіаско. Він, щоб мати ательє, безплатну любовницю і поміч у продажу його картин. Бо Марусина з допомогою батьків має заснувати майстерню капелюхів. Її клієнти будуть його клієнтами. Цікаво, чи надовго зліпиться цей союз. Марусина матеріяльно буде дужча і незалежна. А він - слабий і чи теж незалежний? Чи не буде якраз у цьому пункті крах?"Там само. - С. 547-548..

Ще до офіційного одруження ця пара то мирилася, то сварилася, даючи спостережливому "літописцю" чимало матеріалу для записів і аналізу. 13 грудня 1928 р. він занотував, що Глущенки посварилися через те, що наречений вважає себе обдуреним, бо не одержує від батьків нареченої того приданого, на яке розраховував. "На цьому ґрунті й "драма""Там само. - С. 593..

Через тиждень, 20 грудня, В. Винниченко знову зафіксував, що в Глущенків "шлюб не ліпиться ніяк. Марусина радянського шлюбу ні за що не хоче, бо у них у Кишиневі його й за шлюб не мають. А до того вона не хоче такого шлюбу, щоб давав волю розійтися, коли одна чи друга сторона того забажає. Вона ненавидить "Колю" і аж шкварчить палом помсти. Але шлюб з ним неодмінно хоче брати". Невизначеність у стосунках триває, "він покищо нічого не каже рішуче, бо... саме тепер Марусина позує йому для картини, і навіть не зрозуміло, де будуть вінчатися, у мера чи в консула"Там само. - С. 595..

Нарешті, 2 січня 1929 р., у щоденнику з'явився запис, що Глущенки побралися, але він був дуже не впевнений у міцності цього союзу, хоч Марусина таки згодилася на радянський шлюб. "Навіть ніби задоволена, бо почуває обопільну незв'язаність, добровільність у своєму союзі, участь своєї волі в триманні його й відповідальність за порушення. Але чи так це? Здається, обоє вони тримають уже по камінцю розриву за пазухою і тільки чекають слушного моменту. Він не кидає Desvaux і ходить до Жоржети, не кажучи, що вже жонатий. Пояснює тим, що батько Жоржети має купити картину. А як довідається, що жонатий, то не купить. Пояснення... практичне. Але й воно, мабуть, не зовсім близьке до правди. Чи не береже Глущ Жоржету на випадок розриву з Марусею, щоб дістати добре придане, а не ту фікцію, що за Марусею? А вона чи не наглядає вже собі заступника Колі з долярами?"Винниченко В. Вказ. пр. - Т. 4: 1929-1931. - С. 18..

"Дивне подружжя Глущів, - дивувався В. Винниченко. - Модерне чи що? Сварки й гризня - це норма їхнього життя" (16 січня 1929 р.)Там само. - С. 26. Там само. - С. 86-87.. Він уважав, що цей шлюб був помилкою. "Треба б виправити, швидше розійтися, - писав Винниченко 1 липня 1929 р., - але є одна важка перешкода: помешкання з обстановкою. Помешкання взяте на ім'я його, а гроші дали батьки її. Кому лишиться помешкання? А обстановка? Тут справа ще заплутаніша. Обстановка куплена і за його гроші і за її. Що за чиї? Хто від чого повинен відмовитись? Крім того: той, хто піде з помешкання, буде прогнаний. Глущ ніяк не може піти, бо вийде, що жінка прогнала, бо відомо, що помешкання за жінчині гроші взяте. А Маруся теж не може покинути помешкання, бо вийде, що Глущ прогнав. А тим часом час минає, Марусина не така вже юна, треба знаходити або чоловіка, або "покровителя". Не молодого, не шелихвіста, а людину поважну, з грішми, з автомобілем, з можливістю дати все, що належиться. 1 виходить трагедія" .

Але потроху Марусина переконувалася, "що вона має не гіршого, ніж у інших, чоловіка. В кожному разі він охоче вдягає її. Він робить це з амбіції, а не з любови до Марусі - от, мовляв, яка в мене гарна й чудесно вбрана жінка, - але Марусина і цим задоволена" (10 липня 1929 р.)Там само. - С. 90..

Проте справжньої дружби, взаємної прив'язаності в родині все-таки не було. Коли М. Глущенко, стрибаючи на стадіоні, впав і пошкодив руку, а Розалія Яківна повезла його в Париж на рентген, щоб дізнатися, чи немає перелому, то Маруся з жахом допитувалася в неї: "Він не зламав руку? Він зможе працювати? Я кину його, як тільки рука в нього зламана". "Такі почуття, - констатував В. Винниченко, - розуміється, ще менше сприяють міцності шлюбу. В нього теж розрахунок на те, що вона продасть картини в Румунії, візьме грошей у батьків і зароблятиме капелюхами"Там само. - С. 98-101..

Родинне життя Глущенків, побудоване на меркантильних стосунках, не імпонувало Винниченкам, яких пов'язували глибоке кохання, міцна дружба й взаємна повага, які постійно працювали над самовдосконаленням - кожний своїм і спільної родини. Вони намагалися впливати на молодших приятелів як власним прикладом, так і "лекціями". 26 жовтня 1930 р. Володимир Кири- лович записав: "Ще одна лекція творення шлюбу Глущам. Досить дошкульна лекція, а надто Марусі. Але бачу, що варто бути "лектором", - наука, хоч і сприймається досить чутливо й навіть болюче, своє справляє. Вже майже немає сварок між ними, народжується шанування гідности, з'являється розуміння товариськости в шлюбі. Та сама Маруся, яка ще недавно лютилась, ображала й грозилася помститися, тепер починає хвалитися тим, що вони не сваряться. "Правда же, Коля, мы теперь не ссоримся?" Але кишинівська мораль ще глибоко сидить у ній (так само, правда, як і в Колі), хоч уже лекціями добре розхитана"Там само. - С. 211. Там само. - С. 261..

Працюючи над трактатом "Щастя", В. Винниченко багато думав над тим, як має бути влаштований світ, щоб і все людство, і кожна людина були щасливими. 28 лютого 1931 р. він записав такі свої роздуми: "Цікаве, хоч і не дивне вже тепер мені явище: круг нас є цілий ряд людей, молодих, здорових, матеряльно більш-менш забезпечених, одне слово, задоволених у насущних головних потребах. І вони, не зважаючи на це, почувають себе... майже нещасними в житті. Більшість їхніх станів - неприємні або й тяжкі. Наприклад Глущі. Вони зовсім легко могли б будувати собі хороше, веселе, повне, гармонійне життя. Вони мають молодість, здоров'я, красу, любу працю. Мають помешкання, одяг, їжу. Мають свободу і багато вільного часу. Мають нарешті родину, задоволення статевих потреб, інстинкту. Отже, всі передумови до свідомого й успішного творення щастя. Але вони живуть у постійному невдоволенні, пригніченні, сварках, гризні, часом у ненависті одне до одного, в наріканнях і в страху перед порожнечею часу, яку спішать запхати чим-не- будь. Одне слово, майже нещасні. А могли б бути майже щасливі, коли б з дитинства не всмоктали тої моральної й побутової отрути, що не дає їм навіть уявити собі, що вони могли б бути щасливі, коли б були навчені й привчені свідомо творити своє життя, своє щастя" .

Відмінність багато в чому морально-етичних цінностей, які сповідувала кожна з родин, поступово призвела до того, що Винниченків стало незадовольняти коло їхнього спілкування, яке тривалий час фактично зводилося до Глущенків. 26 липня 1930 р. письменник записав у щоденнику: "Обмеженість нашого кола знайомих: Глущ і його "семейство". Це - трошки завузько"Там само. - С. 182.. А в записі 15 листопада 1931 р. знову читаємо: "Відносини з людьми доведені до можливого мінімуму. Конкретне людство, живе й відчувабельне, репрезентоване Глущами. Що ж, вони, дійсно, з честю можуть репрезентувати більшість сучасного людства, а надто Марусина. Центр життя - гроші. Гроші мають усі містичні, божеські якості: всемогутність, скрізьсутність, всезнайство, вселюбовність, всеславність і т. д. Марусина зневажає Миколу, лає його, бо він не має бога, грошей. Як тільки він одержує звідки-небудь хоч пару сотень франків, вона стає зразковою жінкою, вона поштиво жартує з ним, вона готова працювати з ранку до вечора, вона готова закинути всякі свої замахи на флірт. Коли б Глущ заробляв, наприклад, 10 тисяч фр[анків] на місяць, Марусина була б його найпокірливішою рабою, найзахопленішою приклонницею його таланту, найвибачливішою жінкою, дозволяючи йому мати коханок"Там само. - С. 307. Там само. - С. 204..

З'являється думка про необхідність обмежити візити Глущенків. Характерний запис зробив В. Винниченко 1 жовтня 1930 р.: "Читання "Щастя" Косі. [...] Візита Глущів під час читання. Постанова: не пускати їх так часто, - адже 5 годин пропало з ними, це просто марнотратство часу" .

Винниченки й самі не завжди хотіли відгукуватися на запрошення Глущенків. 7 січня 1931 р. Винниченко записав: "Банкет у Глущенків. Вагання Кохи. Я вдома сам. [.] Раювання з книжки в руці"Там самою - С. 242..

Ці стосунки ускладнювалися й тим, що Володимир Кирилович інтуїцією письменника й непоганого психолога відчував якусь нещирість у ставленні до нього Миколи Петровича. І при нагоді Винниченки вирішили влаштувати своїм друзям перевірку. 29 листопада 1930 р. В. Винниченко отримав незрозуміле запрошення до поліції, подібне до того, яке отримував колись, коли його висилали з Франції. Не почуваючи за собою ніякої провини, на родинній нараді вирішили, скориставшись цим приводом, зробити перевірку близьким приятелям, серед яких були й Глущенки. "Якщо не ради висилки ці запросини, то проробити невеличку містифікацію: сказати, що, дійсно, висилають нас з Франції. Та й подивитись, як будуть реаіувати наші ближчі приятелі. "Там само. - С. 218..

Виклик до поліції не був пов'язаний із висилкою, "але маленьку містифікацію ми все ж таки проробили", - писав В. Винниченко. Коли вони поділилися з Глущенком трагічною вісткою, "він не впав у відчай, не почав рвати на собі волосся, навіть рухи не стали йому жвавіші. Тільки очі зробились трохи круглішими й зляканими та в лиці з'явилася понура задума.

Пополудні він знову зайшов і розповів, що Марусина довго не хотіла вірити й гадала, що це його містифікація. Але, повіривши, дуже засумувала.

Ввечері знову прийшли обоє. Але не хочуть і думати, що ми виїдемо. Коли я сказав Марусі: "Що ж, їдемо разом до Берліну", вона ухильно відповіла, що треба, мовляв, "обдумать"Там само. - С. 219. Там само. - С. 221..

Містифікація тривала майже тиждень. В. Винниченко фіксував враження від поведінки приятелів і 6 грудня записав: "Підсумок містифікації: коли б ми, дійсно, виїхали з Парижу, то Глущі "осиротіли" б. Розуміється, певну користь вони від нас мають. Але за неї вони ні душу свою, ні навіть пальця не віддадуть" .

17 березня 1931 р. письменник записав такі свої спостереження за еволюцією світогляду художника: "Цікавий приклад того, як матеріяльна залежність і примус міняють не тільки зверхній вигляд світогляду, а навіть суть його. Глущ у початках тільки пристосовувався до радвлади. Не маючи ніяких соціалістичних переконань, він удавав прихильника соціалістичної влади й революції. Це давало йому можність дещо заробити в закордонних радянських установах. Але дедалі це механічне висловлювання прихильності потягло, за законом дієвої рівноваги сил, виникання справжньої прихильності. Ця прихильність своєю чергою викликала певну ідеологію, обосновання ідейне, вкладення в якусь систему. І тепер цей процес уже йде безупинно"Там само. - С. 265-266..