Володимир Винниченко та Микола Глущенко: до історії взаємин (за щоденниками та листами)

Спілкування з Глущенками продовжувалося, але їхні часті візити ставали все менш бажаними для Винниченків. 19 квітня 1931 р. Володимир Кирилович зафіксував: "Глущі самі починають розуміти, що відбирають занадто багато часу своїми візитами"Там само. - С. 277.. У щоденникових записах про візити Глущенків все частіше з'являється слово "розуміється". Наприклад, у записі від 14 листопада 1931 р. читаємо: "Візита... розуміється, Глущів. Чудна, мила, жалюгідна, зворушлива пара. Сваряться, лаються, збираються розходитись (він на Вкраїну їде), а в той же час нове помешкання шукають, плани на майбутнє будують. Де вони щирі, де дурять самих себе? І що їх тримає разом?"Там само. - С. 307. Там само. - С. 321. А 18 грудня 1931 р. знову записав: "Виїзд до Парижу. Розуміється, застав у нас Глущенят" .

А Винниченки не завжди відповідали на запрошення Глущенків, і ті ображалися. У щоденниковому записі від 26 грудня 1931 р. читаємо: "Образа Глущів за те, що їхній вечір пройшов без "генерала". "Генералові" було б "напевно дуже весело й приємно" в товаристві синків спекулянтів та їхніх подруг. А цікаво, як "темняк" однаково скрізь працює, скрізь він затуляється альтруїзмом. Вони, мовляв, не для себе робили цей вечір, а для нас, не їм була б задоволена їхня міщанська амбіція присутністю "генерала", а нам було б дуже приємно. І ніякого сумніву в тому, що ми з приємністю зламали б свою нехіть до алкоголю і напилися б разом із спекулянтками"Там само. - С. 324. Щоденники Володимира Винниченка (1932-1937). - С. 52..

Охолодження у стосунках недавніх друзів стали помітними й спільним знайомим. І незабаром виник скандал. 2 червня 1932 р. В. Винниченко з обуренням записав, що якась дама, імені якої не назвав, "повідомила неймовірну річ. Глущенко пояснив їй, чому змінилося наше ставлення до нього. Нібито я закоханий у його жінку. А як жінка гаряче і ніжно любить його, то відкинула мої зазіхання. Я через це змінив своє ставлення. Сказати б - збожеволів хлопець? Але ж ні, в іншому досить нормальний. Очевидно, просто для того придумав цю дику і неймовірну вигадку, щоб підняти себе в очах дами. Отже, після 9 років "гарячої любови" й подяки до мене такий чудовий доказ, коли стало треба задовольнити свій інтересик перед якоюсь чужою самичкою, він не завагався звести на людину, яку 9 років називав своїм приятелем, найдурніший і брудний наклеп. От дійсно "друг", на якого можна покластися. Не дурно мій земляк завжди тримав мене в застереженні, не допускаючи до цілковитого, теплого довір'я" .

На жаль, у нас немає докладної інформації про те, як колишні близькі приятелі вийшли із цієї ситуації. Журнальний варіант щоденника не є повним. Лише в коментарі упорядника зазначено: "У щоденнику від 5 червня 1932 р. говориться про лист Глущенкам: "Запитання з приводу наклепу і одверте відсторонення себе від цих людей"Там само. - С. 56..

Деталі нам поки що не відомі, але зрозуміло, що стосунки охололи, довір'я було втрачене. Майже через півроку, 23 грудня, В. Винниченко записав: "Міщанство попалось мені під злу руку й дістало прочуханки в лиці Марусі Гл[ущенко]. А прочуханка, властиво, досить невинна: назвав її в лице міщанкою. І цікава річ: образилась"Там само. - С. 54..

Винниченки опинилися перед необхідністю ще раз перевірити, наскільки щирими є ставлення до них Глущенків. 5 жовтня 1933 р. Володимир Кирилович записав: "Випробування Глущів вирисовується все виразніше. Їм ставиться досить трудна проблема: дружба чи матеріальна вигода. Не певний, що її можна вирішити на користь дружби. Я можу часом думати, що й Глущі виберуть матеріальні вигоди. Треба остаточно вирішити це невеличке, але назріле питання, яке відбирає часом непропорціонально багато часу й уваги"Там само..

Мабуть, саме цього часу народилася ідея послати Глущенкові анонімного листа, текст якого, з посиланням на працю В. Попика, наведений на початку даної статті. У публікації він датований 12.12.1935 р. Припускаємо, що рік вказаний помилково, імовірно, мав бути 1933 р. (причину помилки, не маючи оригіналу чи якісної копії листа, встановити важко). Щоденникові записи другої половини грудня 1933 р. про влаштований Глущенкам "іспит" підтверджують правильність нашого здогаду.

Але поки що звернемося до контактів, які мав В. Винниченко з М. Глущенком у другій половині жовтня 1933 р. 23 жовтня він записав: "Ввечері зайшов Мик[ола] Петр[ович] Глущ і розповів таке. З ним виявив бажання побачитися управділами торгпостпредства в Парижі. Він йому сказав, що влада дала йому широке повноваження проводити зо мною переговори в справі мого повороту на Україну. Моя, мовляв, філософська книжка (очевидно, "Щастя") має хутко друкуватися і якась моя п'єса ставиться тепер (це мені невідомо). Як я поставлюся до переговорів, і як вони підуть далі, він хотів би провадити їх. Глущ запропонував спочатку побачитись"Там само. - С. 54-55..

Із запису 31 жовтня стає відомо, що М. Глущенко бачився з Радченком, співробітником радянського торгпредства, який, за припущенням Г. Сиваченко, був його зв'язківцем у співпраці з ДПУТам само. - С. 56. Там само. - С. 55.

* У цьому місці Г. Сиваченко робить примітку про лист від 5 червня 1932 р. (див. прим. 97). Однак, на наш погляд, ідеться саме про лист від 12.12.33, бо навряд, щоб Винниченки більш ніж півтора року чекали відповіді на свій лист. Тим більше, що в записах грудня 1933 р. говориться про анонімний лист, а маловірогідно, щоб лист, де йшлося про звинувачення в наклепі, був анонімним.. "Вияснилось, що він проводити далі переговорів не буде. Натякнув, що може, місяців через 3-4. Навіть злякано спитав Глуща, чи той не проговорився мені про ці його наміри. Таким чином, справа повороту на цьому й закінчилася..." .

16 грудня, через 4 дні після того, як Винниченко відправив Глущенкові анонімного листа, який мав би вже дійти до адресата, він записав у щоденнику: "Іспит" дає незадовільні й мало зрозумілі наслідки. "Учні" поводяться так, ніби ніякого листа від нас* не дістали. Я зайшов до них, і Маруся прийняла мене досить добре. Правда, з якоюсь натягненістю, ніяковістю, як мені здалося. Потім обоє прийшли до нас, сиділи, як звичайно, і видно, не мають на увазі перервати зносини з нами, як того вимагає лист? Гадка така, що він показав листа Радченкові й той порадив йому не звертати уваги й не поривати зносин з нами. Або ще не балакав, бо Радченко, здається, хворий, так має побалакати, листа передати й спитати, що робити. Через те й не рве. У кожному разі він листа не показав, не прийшов, не сказав: от, мовляв, так і так, одержав я отакого листа, але я ні за які евентуальні заробітки (якусь пару тисяч франків) свої відносини з друзями не продам, ні через які нагороди від них не відмовлюся. Цього він не зробив, а тільки для цього й була зроблена перевірка. Значить, він хитрує, вивертається, хоче зберегти і те, і те, а, може, збирається продати відносини, тільки не раптово, а помаленьку. Побачимо"Щоденники Володимира Винниченка (1932-1937). - С. 55..

Ці думки, очевидно, не покидали В. Винниченка ні на мить. 20 грудня він знову занотував: "Наш "іспит" дає головним чином нам прикрість і гіркість. Усе ж таки ми, очевидно, потай від самих себе, сподівалися, що в Глущів знайдеться щось більше за вузенький егоїзм, та ще й грошевого, та ще й мізерно маленького розміру. За кілька тисяч вони, очевидно, готові продать своїх "друзів". Ми все ж таки, видно, хотіли десь там про себе, щоб вони виявили себе інакше. І вони виявляють, здається, цілком так, як їм наказує анонімний лист"Там само..

Така поведінка Глущенків змусила Винниченків звернутися до них іще з одним листом, щоб остаточно з'ясувати стосунки. У записі Володимира Кириловича від 3 лютого 1934 р. читаємо: "Лист до Глущенків (обох). (З огляду на те, що помічається в них зміна ставлення до нас (після ворожих виступів радвлади), що, видно, їхній інтерес примушує їх на цю зміну, ми пропонуємо на деякий час перервати наші відносини, що, розуміється, їм буде тільки на користь).

Розуміється, вони зроблять для форми спробу довести, що ми помиляємось, але настоювати не будуть і почуватимуть, напевне, задоволення. Адже це їм зміцнить їхній заробіток при торгпредстві. А за якусь пару тисяч хіба не можна й батька рідного продати"Там само. - С. 56..

Цікавий запис з'явився в щоденнику Винниченка 9 лютого: "Коха зустріла Глуща. Спробував виясняти відносини і проговорився, що запитував у Радченка, чи можна підтримувати відносини з нами. Той йому дозволив. Отже, було так, як ми й гадали"Там само..

21 лютого Володимир Кирилович, перебуваючи на острові, одержав листа від Розалії Яківни, яка писала: "Сьогодні була розмова з Марус[иною]. Вона аж плакала й так жалібно прохала з ними не рвати. Вона, виявляється, ридала, стоючи біля телефону та балакаючи зо мною, а я була "как камень". Після рідних - вона любить нас більше за всіх "клянусь здоровьем!" Ніколи й в думках не було щоб з нами не бачитись через "політику", а Гл[ущенко] сказав так собі, бо вона цього не знає. Це все щіро говориться, я реагую спокійно, але у мене пропала всяка енергія рвати ці відносини. Застерігаю собі "свободу действий" до розмови з тобою"Архів-музей ім. Д. Антоновича УВАН (США), ф. 138, тека 33, лист Р.Я. Винниченко до В.К. Винниченка від 21 лютого 1934 р.. У відповідь В. Винниченко писав: "Щодо Глущів, то нічого звідси, не вислухавши тебе, не взявши на увагу твоїх вражень од зустрічи з Марусею, сказати рішучо, розуміється, не можу. Але всі ті аргументи, які ми висували раз-у-раз за розрив, лишилися незахитаними. Адже питання дозволу в начальства на знайомство з нами було?

Може, Маруся й була щира, може, їй і справді розрив з нами неприємний, але це ж нічого не доводить і не збиває наших аргументів"Там само, тека 34, лист В.К. Винниченка до Р.Я. Винниченко від 21 лютого 1934 р..

24 березня Володимир Кирилович одержав листа від дружини, в якому повідомлялося, що приїхала Маруся Глущенко й приходила до них. "Конче, видно, хочуть вони повернути колишні відносини. Навіщо їм це? Коха вбачає в цьому щось більше за матеріальний розрахунок"Щоденники Володимира Винниченка (1932-1937). - С. 56.. У листі Розалії Яківни (без дати, на штемпелі - 20. Ш. 34) описані деякі подробиці: "...Вона була мила, як ніколи. Між іншим сказала, що "Коля просил сказать, что он все равно придет к вам и если его прогонять, то он все равно будет ходить, пока вы его не примете". Потому что он иначе не может.

Що ти на це скажеш? Це - зворушливо й не зрозуміло. І на що ми їм. А видко, що на щось потрібні. І ця потреба не матеріяльного характеру. М[аруся] їде до Румунії. Це вже вирішено, в липні, здається. Я не знаю, що ми з ними будемо робити. Якась жалість прокидається. Хто знає, що в їхніх душах тягнеться до нас"Архів-музей ім. Д. Антоновича УВАН (США), ф. 138, тека 33, лист Р.Я. Винниченко до В.К. Винниченка від 20 лютого 1934 р..

У щоденнику 25 березня В. Винниченко записав: "Глущ казав, що його любов до нас і спрага нас бачити дуже велика. Ми щось інше думаємо з цього приводу. В кожному разі його буде попереджено про мій виступ. Але дійсно, чи це його злякає? Коли він є сексот, як каже Коха, то йому треба бути в "приятельських" відносинах з нами, щоб бути в курсі того, що діється у нас"Щоденники Володимира Винниченка (1932-1937). - С. 56..

Продовжуючи обговорювати цю тему, Володимир Кирилович писав Розалії Яківні 26 березня: "Хочеться мені сказати кілька слів із приводу Глущів. Хочеться, щоб ти як-небудь (в розмові чи як інакше) змогла зробити перевірку, чи дійсно є в них щось більше за "опилки", за будь-який утилітаризм. Я щиро був би радий, коли б вони могли нас переконати в цьому. Але як і чим вони можуть переконати? Словами? Це - не перекональне. Треба фактів, дій, сутніх доказів. А цього вони якраз увесь час і не хочуть (чи не можуть?) нам дати. Коли б він хоч про лист (анонім[ний]) у розмові сказав, щоб не побоявся сказати і тим доказав, що хоч трішечки чимсь крихотним може заради нас рискнути. Хоч би що-небудь сказав, чи зробив таке, що не хилилось би йому на користь, а що могло б і шкоду дати, і він ту шкоду свідомо приняв би заради збереження відносин з нами. Але ж... леле! - не такий він "парниша" і не така вона, його товаришка по життю.

Мені здається, що й у тебе є не тільки саме бажання побачити їх кращими, витягти з них докази цього і вхопитися за них. Правда? А коли так, то, думаю, ти зможеш повести розмову з ними так, щоб використати її максимально в цьому сенсі. Я в кожному разі на суботу буду в Парижі. (Думаю, що все ж таки я приїду. А проте побачимо ще). Якщо треба, щоб і я брав участь у розмові, то я з охотою. Але, може, вони з тобою самою будуть щиріші й вільніші? Але, сподіваюсь, так чи інак, а ми повинні тепер уже з цією історією покінчити"Архів-музей ім. Д. Антоновича УВАН (США), ф. 138, тека 34, лист В.К. Винниченка до Р.Я. Винниченко від 26 березня 1934 р.

* У цей час у Розалії Яківни була приятелька..

Невідомо, чи мала Розалія Яківна якусь розмову з Глущенками в березні, бо наступну інформацію з цієї теми одержуємо з її листа від 10 квітня, в якому вона повідомляла Володимира Кириловича: "В'яви собі, що почувся дзвінок (учора, ввечері) і ввійшов Глущ. Так, неначе нічого ніколи не було. Він мав надію застати нас обох і був розчарований, що тебе немає. Я не могла з ним балакати через Шуру*, але ми зустрінемося завтра. Він більше воліє, здається, говорити із тобою. Прохав написати, що готовий поїхати до тебе на острів, щоб про все "по щирости побалакати". У його вигляд людини, що має абсолютно чисту совість. Побачимо завтра, що він скаже. Мені ж якось нуднувато стало від думки, що все знову повернеться. Добре, що це залежить цілком від нас з тобою"Там само, тека 33, лист Р.Я. Винниченко до В.К. Винниченка від 10квітня 1934 р..

Це повідомлення В. Винниченко так прокоментував у листі від 11 квітня: "А ось що Глущ з'явився і рішуче хотів зо мною балакати, це мені дає думати, чи надумався він робити по щирості і все сказати одверто. Та завтра, мабуть, і це виясниться"Там само, тека 34, лист В.К. Винниченка до Р.Я. Винниченковід 11квітня 1934 р..

А Розалія Яківна того ж дня писала: "Бачила Глуща. Цікава була розмова, один аргумент, проти якого нічого не вдієш: що він почуває до тебе ніжність і що він не може не хотіти тебе бачити. Цікаво, що він підкреслив це мені. Це збільшує цінність слів. Він хоче зробити все, щоб розсіялося непорозуміння. В кожному разі видко, що це все щиро й без жадного розрахунку. "Я знаю, що я далеко не ідеальна людина, але такі як В[инниченко] родяться раз на вік"Там само, тека 33, лист Р.Я. Винниченко до В.К. Винниченка від 11квітня 1934 р..

Стосунки Винниченків із Глущенками були відновлені, важливим аргументом для Володимира Кириловича на підтвердження щирості їхніх намірів стали сльози Марусі. 14 квітня 1934 р. він записав у щоденнику: "Відновлення відносин з Глущами. Здається, відчування ними розриву відносин щиро болюче. Маруся весь час плаче і навіть у розмові з Кохою починає плакати, що з нею майже ніколи не буває і що змиває з неї фарбу, а цього жінка дуже не любить допускати, треба дійсно серйозної і невтримної туги, щоб вона не змогла втримати сліз"Щоденники Володимира Винниченка (1932-1937). - С. 56..

Отже, контакти були відновлені. Перший запис про візит Глущенків після примирення з'явився в щоденнику В. Винниченка 21 квітня 1934 р.: "Вигляд у Глуща вимучений, лице темносіре, вираз утоми. У Мар[усини] болять її косточки і самі ноги"Там само..

Тональність наступних записів засвідчує, що повного довір'я до колишніх приятелів, схоже, не було, залишалася підозра, що М. Глущенко співпрацює з органами радянської влади не лише в рамках офіційних контактів із торгпредством. 8 червня 1934 р. В. Винниченко занотував: "Всім що далі, то стає гірше! Тільки Глущам що далі, то краще. Що значить бути прихильним до соціяліст[ичної] влади, не будучи навіть ніяким соціялістом"Там само. - С. 57..

Характерний запис зафіксований 19 червня: "Підозріла ласка "агента реклями" до Глуща: той дав йому білети 1-ї кляси до Ніцци, то знову білети до Берліна. Глущ дає наївне пояснення: цей агент має на ньому тисячі франків. В чому тут річ? Тепер Глущ повернувся до Берліна... Далі має білет до Ніцци. Потім, очевидно, матиме ще. Справа, мабуть, у тому, що Глущ дає тому агентові замовлення реклами замарно від СРСР, а "совіти" платять так, що хабаря можна дати якого хоч. "^

Там само..

Продовження цих роздумів знаходимо й у наступних записах. "20 червня. Маленькому друкареві дуже подобаються мої малюнки, і він запропонував мені подарувати йому один за 100-200 фр. Глущ йому теж "подарував", але за видання книжки про нього. Глущ гадає, що цей тип через любов до його картин зробив цей обмін. Ні, це через те, що Глущ дав йому замовлення на каталог од СРСР. Видання його книжки було все тим самим хабарем, які Глущ одержує натурою"^

Там само..

А наступного дня В. Винниченко занотував: "Глущ дав якомусь Князевському з торгпредства, товаришеві Радченка, очевидно з ДПУ українцеві мою брошуру "За яку Україну". Хлопцеві (йому 29 років) стаття немовби дуже сподобалась ("сильна річ"), і він попрохав Глуща добути штук 5 її, щоб одіслати в суботу з дипломатичною поштою на Україну для ДПУ, Політбюра і взагалі для начальства, яке нікуди її не пустить. Він гада, що на Україні зараз же в пресі з'явиться щось про мене. Навряд. Навіщо їм це? Хіба знову будуть змушені якось реагувати на чутки та поголоски про свару серед партійців. Побачимо" Там само.

" У публікації, очевидно, помилково, - чи..

Запис 14 вересня 1934 р.: "Переїзд Глуща на Україну немов би вирішений ним остаточно. Та чи ним? Чи не начальством, яке звернуло його увагу на те, що час* би, мовляв, уже й на Україну їхати, годі сидіти по буржуазних Парижах. І хоч-нехоч мусив дурний Глущ заявити, що він з великою охотою поїхав би, але. але не має засобів на переїзд. Та начальство сказало, що на переїзд йому дадуть засобів. Отже... через тижнів 3-4 буде вже відповідь (напевне прихильна), а через місяців 6 він уже має бути на Україні"Там само. - С. 58..

Восени 1934 р. Винниченки купили хутір у Мужені поблизу Канн і мали туди переїжджати. 1 жовтня Винниченко записав: "Перед нашим виїздом Глущі стараються бути з нами милими й уважними. Шкода, однак, вони навчилися бути такими так пізно. Маруся боїться переїзду в СРСР. Боїться бути там сама наодинці з Глущем, наодинці без ніжности і ласки. Його без- чулість і тяжкість характера вбили в неї всяку чулість. "Там само.

* Бог Іванище - прозивна назва народу (прим. Г. Сиваченко. - Н.М.).

Уже перебуваючи у своєму "Закутку" в Мужені, Винниченки отримали листа від Марусі, яка повідомляла, що місяців через два М. Глущенко виїжджає до СРСР, а вона поїде туди восени. У зв'язку з цим Володимир Кирилович 24 березня 1935 р. записав: "Отже, Глущ не боїться сучасного антиукраїнського курсу політики. Правда, чого йому боятися: національним почуттям він не хворів і, здається, не захворіє. Здається, соціальний інстинкт у нього майже зовсім атрофований. В кожному разі, коли вважати його малярійство за слабенький вияв соціального] інстинкту, то він цілком підлягає інстинктові індивідуального і ці вияви тільки для служіння цьому інстинктові. А звідси вже походять і всі інші якості Глуща. Через це можна бути цілком певним, що його ні не зашлють нікуди за "націоналізм", ні в концлагерь не посадять. Глущ і сам це знає, і через те так сміливо і без вагання їде саме тепер, і на попередження уваги не звертає. Але через це ж саме отой самий бог Іванище*, до якого він не має побожности, ніколи не визнає його за свого улюбленого сина - і за життя своє Глущ не зазнає любови Іванища. А через це він бідний і убогий, незважаючи на ласку начальства, якої, мабуть, доб'ється"Там само. - С. 58-59.

** Мальро Андре (1901-1976) - французький письменник, політичний діяч, міністр культури в уряді Шарля де Голля..

В. Винниченко продовжував стежити за поведінкою Глущенка. 20 квітня 1935 р. він записав: "Все про Глущів думаю, сильно вразила мене їхня активність. Глущ виступає на зібраннях і докоряє революційному фр[анцузь- кому] письменникові Мальро**, що в того. не все гаразд, що він - комуніст. Це - Глущ! Боже мій, дійсно, чуда творять большевики! Той самий Глущ, у якого атрофовано навіки соціальний інстинкт, який абсолютно байдужий до якого-будь соціалізму. Той Глущ докоряє Мальро"Там само. - С. 59..

А в записі від 16 червня 1935 р. читаємо: "Сьогодні вперше по-справжньому стало сумно за Глущами, що виїжджають. Чи побачимо коли цих людей, з якими прожито шматок життя? Що чекає їх там, куди вони їдуть?

Розчарування чи очаровання? Боюсь, що першого буде більше, ніж другого, хоч вони й невибагливі на громадські досягнення"⁶ Там само..

Після переїзду Винниченків до Мужена було констатовано пропажу двох щоденників письменника (за 1927 і 1928 рр.). 15 липня 1935 р. Володимир Кирилович записав: "Підозріння впало на Глущенка. Ніхто, крім нього, не міг цього зробити, ні одна душа до зг[аданих] кн[ижок] не могла під- ступитися. Він під час перевозу меблів був у кабінеті, одчинив стола і вкрав. Для чого? Щоб дати ГПУ?"Там само. - С. 60.

У примітці упорядника щоденника до цього сюжету зазначено, що згодом вони були знайдені. Але нас у цій історії цікавить те, що підозри впали саме на М. Глущенка й на його можливу співпрацю з ГПУ. В. Винниченко вирішив із цього приводу негайно написати йому листа. "Але лист, - пише він, - вийшов такий "странний", що, як сказала Коха, після нього треба тільки застрелитись. І це зупинило відсилку його. Але це не розв'язало питання: Глущ чи не Глущ украв. І коли так, то для чого: для ГПУ чи для себе, щоб потім використовувати?"Там само.

* Цей альбом акварельних і тушевих малюнків В. Винниченка М. Глущенко, від'їжджаючи до СРСР, вивіз із собою й переховував його в своєму архіві. Після смерті художника його вдова Марія Давидівна й брат Володимир Петрович передав альбом 1978 р. тодішньому заступнику міністра культури О. Чорнобривцевій (Див.: "Володимир Винниченко - художник" [Альбом]. - С. 35). Зараз він зберігається у фонді Володимира Винниченка (№ 171) Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України.

Наступного дня в щоденниковому записі В. Винниченко повертається до цього сюжету й знову стверджує: "Коли їх украдено, то тільки Глущенко міг їх украсти. Він же сам признався, що взяв зшиток з моїми рисунками*. Тоді ще він міг признатися, але про книжки, розуміється, не міг"_т

Там само. т"'

Там само..

Останній запис про Глущенків до їхнього від'їзду датований 18 липня 1935 р. і пов'язаний із листом від Марусі: "Лист Марусі остаточно нам малює моральну постать цієї людини: все ради матер[іального] інтересу, нічого вище за гроші в житті немає. Ніяких переконань, ідей, поглядів (щирих, своїх), ніяких цілів, ніяких амбіцій, ніяких друзів - все продасть за матеріяльний інтерес і вигоду" .

А 1 серпня 1935 р. Володимир Кирилович занотував: "Так Глущенки й поїхали в Росію (не на Україну), не сказавши нам ні одного слова на прощання, не написавши навіть картки - мовчки, злодійкувато. Начальство наказало? Чи власне боягузтво?"

Там само.

Тут необхідно звернути увагу на те, що в згадуваній праці В. Попика сказано, що Глущенко з сім'єю повернувся до Радянського Союзу й оселився в Москві в липні 1936 р.Попик В. Вказ. пр. - С. 133. (а не липні 1935 р., як свідчить щоденник Винниченка). Це протиріччя неможливо пояснити без архівних документів, які, на жаль, для нас виявилися недоступними, незважаючи на звернення до галузевих архівів Служби безпеки України й Служби зовнішньої розвідки України. Можна лише висловити припущення, що Глущенки виїхали з Парижа в 1935 р., але не до Москви, як думав В. Винниченко, а в якесь інше місце, де Микола Петрович виконував відповідальне розвідувальне завдання, заради якого, як повідомляв резидент, його умовляли ще на рік затриматися за кордоном. І до Винниченків вони обізвалися лише в кінці наступного року. 29 грудня 1936 р. у щоденнику письменника з'явився запис: ""Колінька" не забуває все ж таки нас. Годують її в [нерозб.] добре. Це тільки люди типа Глущенка люблять тільки тих, хто їх підгодовує"Щоденники Володимира Винниченка (1932-1937). - С. 61..

Цікаво, що коли в кінці 1940-х років за кордоном поширилися чутки про те, що М. Глущенко і його дружина були нібито репресовані, Володимир Кирилович писав 9 травня 1949 р. Розалії Яківні, що одержав листа з Америки, в якому підтверджується ця чутка й додається, що його розстріляли, а Маруся теж загинула, і висловив з цього приводу свою думку: "Але я все ж таки не вірю, ці люди ніяк не могли викликати проти себе ніякого підозріння. Вони напевне живі"Архів-музей ім. Д. Антоновича УВАН (США), ф. 138, тека 34, лист В.К. Винниченка до Р.Я. Винниченко від 9 травня 1949 р..

Припущення В. Винниченка виявилося правильним. Радянська влада гідно оцінила заслуги свого розвідника, і спроби запопадливих чекістів зробити з нього ворога народу, націоналіста й фашистського агента не увінчалися успіхом. Коли 1937 р. Микола Петрович приїхав до Києва, де влаштовувалась виставка його картин, то до Москви була відправлена шифровка капітана держбезпеки Рахліса про те, що, за повідомленням агента "Агафона", до Києва приїздив художник М. Глущенко, який конспіративно зв'язався з учасниками української націонал-фашистської організації художників. Як випливало з донесення, нібито вдалося дізнатися про те, що українське фашистське підпілля через М. Глущенка підтримує зв'язок із закордонними українськими контрреволюційними групами, а сам він є прямим агентом керівника ОУН Євгена Коновальця, який надав йому широкі повноваженняДив.: Попик В. Вказ. пр. - С. 134..

У Москві цьому доносові не повірили, бо, за твердженням обізнаного у справі В. Попика, "Ярема" довгі роки працював за кордоном бездоганно, жодного сумніву в його відданості справі й добропорядності в резидента не було. Тому терміново призначили ретельну перевірку отриманої інформації. І невдовзі на депеші із сфальсифікованою інформацією навпроти псевдоніма "Агафон" з'явився напис: "Розстріляний як провокатор". Поплатився кар'єрою й РахлісТам само. - С. 134-135..

А М. Глущенко навесні 1940 р. виконав ще одне, останнє, своє важливе розвідувальне завдання, про яке йшлося на початку статті, і багато років займався улюбленою справою, писав тисячі картин, які експонуються в багатьох музеях світу.

Як бачимо, взаємини двох талановитих українців - письменника Володимира Винниченка й художника Миколи Глущенка, - яким судилося зустрітися й заприятелювати далеко від батьківщини, були далеко непростими й неоднозначними.

Вони є яскравим прикладом того, як тоталітарний режим, що утвердився в Україні з перемогою влади більшовиків, впливав на долі людей і їхні стосунки навіть за її межами.

Адже Микола Глущенко, який не зі своєї волі опинився в лавах денікінців, щоб повернутися на батьківщину, не зміг відмовитися від пропозиції стати радянським розвідником і змушений був давати інформацію про свого друга. Як він себе при тому почував, ми, очевидно, не дізнаємося ніколи.

А Володимир Винниченко, зі свого боку, відчував якусь фальш у ставленні до нього довголітнього приятеля, підозрював його у співпраці з радянськими спецслужбами, що не сприяло зміцненню дружби з людиною, якій він, без сумніву, симпатизував і талант якої високо цінував.

Размещено на Allbest.ru