Політичні репресії радянської доби на Чернігівщині (1918-1939 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні репресії радянської доби на Чернігівщині (1918-1939 роки)

Процес переосмислення радянського періоду історії України лише розпочинається. Тільки аналізуючи уроки минулого ми маємо можливість осмислити шляхи національного і духовного розвитку нашої країни. Дослідники, позбавлені ідеологічної тиску, на основі архівних документів реконструюють перебіг історичних подій, вивчають механізм створення та функціонування тоталітарного режиму в УСРР - УРСР. Українському суспільству повертаються забуті імена політичних діячів, митців, учених, борців за свободу та незалежність України. З сотень тисяч громадян нашої держави знято ярлик «ворога народу», «шкідника» тощо.

Події, що розпочались під час Першої світової війні в Російській імперії, змінили хід світової історії. Мітинги та страйки в Петрограді блискавично переросли у сутички та заворушення, що спричинили Лютневу революцію 1917 р.

Реорганізація політичної системи, економічна руйнація, голодування та безробіття, зниження рівня життя пересічного громадянина в умовах світової війни створили соціальну напругу. Лідери РСДРП(б) скористалися моментом масового невдоволення і запропонували населенню прості й зрозумілі гасла: «Фабрики - робітникам, земля - селянам, влада - Радам, мир - народам!». Сподівання народу на «світле майбутнє» після жовтневого перевороту 25 жовтня 1917 р. у Петрограді, здавалося, були здійснені. Перші ухвали більшовиків відповідали най- заповітнішим надіям громадян: «Декрет про мир» та «Декрет про землю».

Більшовики створили Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Але невдовзі мали розпочатися вибори до Установчих зборів, які повинні були сформувати постійний уряд та прийняти Конституцію. Такий порядок передачі влади був підтриманий II Всеросійським з'їздом Рад. У резолюції, підготовленій В. Леніним, вказувалося: «Утворити для управління країною аж до скликання Установчих зборів тимчасовий робітничий та селянський уряд, який буде називатися Рада Народних Комісарів»¹. Вибори мали відбутися 25 листопада 1917 р., однак у вказаний термін вони відбулися лише у 39 з 79 округів і тривали по тому ще декілька тижнів - до початку 1918 р. Усього громадяни обрали 715 депутатів, з них - 370 есерів, 175 більшовиків, 40 лівих есерів, 17 кадетів, 15 меншовиків, 2 народних соціалісти, 86 осіб - від національних груп². Отже, більшовики не набрали навіть однієї чверті голосів.

Спочатку більшовики максимально блокували процес скликання Установчих зборів, але завдяки протестам депутатів вони таки були відкриті. Не отримавши політичної підтримки від фракцій Установчих зборів, В. Ленін 20 січня 1918 р. ініціював через ВЦВК розпуск зборів. Більшовицькі лідери взяли курс на формування монопартійного суспільства.

Існує широкий спектр оцінок наслідків подій лютого - жовтня 1917 р. та громадянської війни: від визначення їх як національної катастрофи, котра призвела до значних жертв і встановлення тоталітарної системи, до думок, що революція була спробою створення ладу «соціальної справедливості». Дискусії щодо подій 1917 р. продовжуються.

Для України Лютнева революція 1917 р. зумовила піднесення національного визвольного руху і сприяла поновленню української державності. Але українські землі стали ареною військових дій, під час яких вирішувалося політичне майбутнє України - державна незалежність, входження до «единой и неделимой Российской империи» чи встановлення «диктатури пролетаріату».

На Чернігівщині події лютого - жовтня 1917 р., які подали надію на відродження української державності, зустріли доволі радісно. Наприкінці жовтня губернський комісар Д. Дорошенко оголосив у міській думі про повалення Тимчасового уряду та перехід влади в Україні до легітимної Центральної Ради. Депутати Чернігівської міської думи прийняли резолюцію про підтримку Центральної Ради³. Населення сподівалося на нормалізацію політичної ситуації, налагодження повсякденного мирного життя. Але в губернії, як у калейдоскопі, постійно змінювалась влада: більшовики, Центральна Рада, гетьманці й німецькі окупаційні війська, петлюрівці, денікінці, знову більшовики.

Водночас протягом листопада - грудня 1917 р. у повітах, в окремих містах та селах губернії створювалися ревкоми, організовувалися червоногвардійські загони. Більшовицька влада Радянської Росії надавала більшовикам України допомогу зброєю, фінансами, кадрами. Тільки з 25 жовтня по 25 листопада 1917 р. в Україну було послано понад 50 агітаторів і понад 30 комісарів, у тому числі 8 - до Чернігівської губернії⁴. Також з Москви, Петрограда, Брянська направлялись більшовицькі загони⁵.

Але перша спроба встановлення радянської влади була невдалою. Станом на 1 квітня 1918 р. Чернігівщина була повністю окупована німецькими військами. Однак більшовики не полишили спроби закріпитися в Україні. Тільки у березні - квітні 1918 р. в Україну з Росії було відправлено 165 тис. гвинтівок, 1 840 кулеметів, 36 гармат, 23 тис. ручних гармат, понад 17 мільйонів патронів, надходили окремі військові підрозділи з Петрограда⁶. Станом на 11 березня 1918 р. було відправлено чотири загони загальною чисельністю 1 400 чоловік при ста кулеметах, семи гарматах і трьох броньовиках⁷.

Військові підрозділи накопичувалися поблизу 10-15 кілометрової буферної зони, утвореної після підписання Брест-Литовського мирного договору. В «нейтральній зоні» опинились понад 30 волостей Чернігівщини. Більшовики намагалися сконцентрувати військові підрозділи як для охорони кордонів Радянської Росії від можливого наступу німців, так і для майбутнього наступу на Україну.

Паралельно з вересня 1918 р. з розрізнених повстанських загонів створювалися партизанські підрозділи. Очолювані більшовиками та лівими есерами, вони нападали на частини німецьких окупаційних військ, агітували за переваги радянської влади. На протести німецького командування уряд Радянської Росії відповідав, що на території УНР російських військ немає, а бойові дії ведуть війська українського радянського уряду, незалежного від Раднаркому Росії.

Загальний наступ на Україну більшовики розпочали наприкінці грудня 1918 р. Головні удари Червоної Армії спрямовувалися на Чернігів - Київ та Харків. Більшовицькі війська увійшли до Чернігова 12 січня 1919 р., але утвердження радянської влади було короткотерміновим. З серпня по жовтень 1919 р. майже вся губернія, за винятком частини Чернігівського, Городняського, Сосницького і Новгород-Сіверського повітів, була захоплена білогвардійськими частинами армії генерала Денікіна. На початку жовтня 1919 р. Червона Армія розпочала контрнаступ, і в першій половині грудня радянська влада остаточно була встановлена в усій губернії.

Головною перепоною у «побудові світлого майбутнього» більшовики проголосили «класових ворогів» - громадян, які не поділяли засад «диктатури пролетаріату». Основні правові принципи побудови суспільства нова влада називала «контрреволюційною забаганкою».

Користуючись «революційною доцільністю», «власною революційною свідомістю», лідери РСДРП(б) розпочали політичний терор. У першу чергу, вістря репресій спрямували проти членів опозиційних партій, окремих соціальних та професійних груп (колишніх поміщиків і підприємців, поліцейських, жандармів, чиновників царського уряду, священиків тощо). «Потрібно безжально душити не тільки за відкриту контрреволюцію, але й навіть за найменший натяк»⁸. «Червоний терор», проголошений ВЦВК Радянської Росії 2 вересня 1918 р., надовго став інструментом більшовицької державної політики.

Про здійснення політики «червоного терору» населення Чернігівської губернії дізнавалося з місцевої преси задовго до приходу більшовицьких військ. Газети за часів гетьманату майже в кожному номері повідомляли про величезні контрибуції, накладені на «експлуататорські класи», масові розстріли офіцерів, інтелігенції тощо. У «Черниговской земской газете» в рубриці «За кордоном» розповідалося, що «супротив продовольчим загонам повинен каратись розстрілом»⁹. В іншому повідомлені «Більшовицький рай» повідомлялося про втілення політики «червоного терору» у Радянській Росії: «У Нижньому Новгороді було заарештовано близько 760 «білогвардійців» - офіцерів, котрих при реєстрації нараховується в місті близько 1 500 чоловік... У зв'язку з арештом офіцерів у Нижньому Новгороді всі «контрреволюційні елементи» розбіглись та переховуються по селах. Місцевою ЧК були послані по селах каральні загони»¹⁰.

Звичайно, наближення більшовицьких підрозділів викликало паніку. Так, в «Черниговской земской газете» від 6 грудня 1918 р. повідомлялося, що після захоплення червоними військами містечка Стародуб, з нього виїхало багато місцевих жителів. Поширювалися чутки, що більшовики зажадали від жителів містечка контрибуції в 8 млн. рублів¹¹.

Формуючи місцеві органи управління, більшовики діяли за апробованою схемою, визначеною ще 22 вересня 1917 р. Петроградською Радою. У прийнятій резолюції вказувалося: «Там, де Ради повноти влади не мають, ревкоми повинні всемірно зміцнювати свої позиції, тримати свої організації у повній бойовій готовності, створювати в міру необхідності спеціальні органи по боротьбі з контрреволюцією»¹².

Спеціальним органом по боротьбі з контрреволюцією та для проведення політики державного терору стали надзвичайні комісії (чрезвычайные комиссии - ЧК). Сформовані 20 грудня 1917 р. за постановою РНК Радянської Росії під назвою ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия), вони поширили свою діяльність і в Україні. Згодом, 3 грудня 1918 р., декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії» були створені спеціальні органи «боротьби з контрреволюцією»¹³.

Більшовики розглядали надзвичайні комісії як політичний каральний орган. «ЧК створені, існують і працюють лише як прямі органи партії»¹⁴,- саме так визначалася роль і місце майбутніх органів державної безпеки у системі так званої «диктатури пролетаріату».

Налаштованість ЧК на широкомасштабний терор підкреслювалась у постанові РНК Радянської Росії «Про червоний терор» від 5-го вересня 1918 р.: «Рада Народних Комісарів, заслухавши доповідь представника Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією про діяльність цієї комісії, находить, що в даній ситуації забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю. тож, необхідно забезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх в концентраційних таборах. Розстрілу підлягають всі особи, що мають відношення до білогвардійських організацій, заколотів та бунтів»¹⁵.

У контексті вказівок більшовицького уряду Радянської Росії цілком логічними виглядають дії місцевих органів влади Чернігівської губернії. Типовими були накази губернських установ про виявлення «контрреволюціонерів» серед населення містечок та сіл. Наприклад, у грудні 1919 р. Остерський повітревком запропонував волосним ревкомам «взяти на облік куркульський елемент, усіх приватних торговців, духовних служителів усіх церков та віросповідань, колишніх поліцейських, жандармів»¹⁶.

Місцеві газети зарясніли повідомленнями про розстріл політичних опонентів більшовиків. Так, у березні 1919 р. колегія Чернігівської губЧК прийняла постанову про розстріл Б. Цирюліка та І. Крота - «за контрреволюційні дії», О. Прядка - «колишнього гетьманського вартового, члена партії комуністів і зрадника своїх товаришів», М. Шарила - «за службу у петлюрівських військах»¹⁷.

Чернігівський губвиконком 30 червня 1919 р. навіть створив Комісію по проведенню «червоного терору» над поміщиками, буржуазією та куркулями. Комісія повинна була заарештувати в якості заручників осіб, що «користуються найбільшим авторитетом серед контрреволюційних елементів». При спробі збройного повстання заручників мали стратити¹⁸.

Розстріли набули особливого розмаху влітку 1919 р. під час наступу армії генерала Де- нікіна. Місцеві більшовики намагалися знищити максимальну кількість «контрреволюціонерів». Так, голова Городянського повітового надзвичайного революційного трибуналу у доповідній записці від 9 жовтня 1919 р. повідомляв голову Чернігівського губернського трибуналу про розгляд у терміновому порядку 57 справ. Фігурантам 23 справ були винесені смертні вироки. До списку розстріляних громадян потрапили колишні службовці гетьманської варти, царські офіцери, члени союзу «Істинно руських»¹⁹. У матеріалах слідства здебільшого відсутні конкретні обвинувачення.

За твердженням голови всеукраїнської ЧК М. Лаціса (Я. Судрабса), головною метою «червоного терору» було знищення буржуазії як класу: «Тож, не шукайте на слідстві матеріалів та доказів того, що обвинувачений діяв проти радянської влади. Перше питання, котре ви повинні задати, якого він походження, освіти або професії. Ці питання повинні вирішити долю обвинуваченого. У цьому зміст і сутність Червоного терору»²⁰. Іноді розстрілювали громадян навіть без відповідного розслідування. Підрахувати точну кількість жертв «червоного терору» практично неможливо. Лише невелику їх частину можна встановити поіменно за газетними публікаціями.

Водночас населення Чернігівщини потерпало і від супротивників більшовиків. Так, підрозділи армії генерала Денікіна спричинили численні грабунки та вбивства місцевих жителів. Особливо постраждало єврейське населення²¹. Антисемітські налаштовані військовослужбовці «Білої армії» ототожнювали єврейську громаду з окремими лідерами більшовицької партії.

Погроми були справою окремих військових підрозділів. Іноді вони здійснювалися як акт помсти у відповідь на військові операції більшовицьких партизанських загонів. Так, у вересні 1919 р. під Ніжином партизанський загін знищив 8 офіцерів і 40 козаків. Білогвардійський підрозділ після бою влаштував погром. Солдати вбили близько 200 євреїв та зруйнували надгробки єврейського кладовища²². Командування «Білої армії» ставилося негативно до подібних випадків. Комендант Ніжинського гарнізону у наказі № 6 від 8 жовтня 1919 р. погрожував винуватцям погромів розстрілом²³.

Однак головний тягар прийняли на себе селяни, змушені практично безоплатно віддавати продукти харчування військовим підрозділам.

Особливих «успіхів» у вилученні хліба досягли більшовики. Перетворивши «країну на військовий табір», «комуністичну партію - на воюючу партію»²⁴, лідери РКП(б) оголосили політику «воєнного комунізму». Її головними засадами стала ліквідація ринкових відносин, продрозкладка, примусова праця²⁵.

Вище партійно-державне керівництво Радянської Росії та України розуміло, що «селянин, завдячуючи своїм багатовіковим пережиткам та забобонам, впевнений, що хліб його священна власність. Добром, за декілька десятків рублів, не маючих ніякої цінності через те, що товар на них все одно не можна отримати, не віддасть»²⁶. Тому декретом від 11 січня 1919 р. «Про розкладку хліба та фуражу» встановлювалися загальні засади продовольчої політики.

Потреби селянина обраховувалися у 12 пудів зерна на рік, з розрахунку 750 грамів печеного хліба на добу. Решта зерна практично безоплатно передавалася державі.

«Продовольча розкладка» проводилася без врахування економічних можливостей селянських господарств, наявних кліматичних умов тощо. Як наслідок, спеціальні озброєні продовольчі загони вилучали й необхідний для споживання хліб, а не тільки його надлишки.

Селянство активно противилося продовольчій розкладці. Так, селяни с. Черниш Стефан Иовенко і Сила Ячний відмовилися виконати продовольчу розкладку, «мотивуючи нестачею продуктів». Члени комнезаму, сільвиконкому та місцевого осередку КП(б)У провели обшук. Було знайдено до 100 пудів «надлишку» зерна, і селян одразу оголосили «куркулями». Побоюючись розправи, інші мешканці села виконали продрозкладку. Незважаючи на це, члени комнезаму обшукали селянські подвір'я і додатково вилучили «надлишки» зернових запасів²⁷.

Якщо у 1918 - 1919 рр. продрозкладка була встановлена лише на хліб та м'ясо, то заготівельна кампанія 1919 - 1920 рр. поширювалась і на картоплю, масло, яйця, худобу та домашню птицю. У 1920 - 1921 рр. насильницька заготівля була розповсюджена вже на весь перелік виробленої сільськогосподарської продукції, зокрема, льон, вовну, шкіру, ліс тощо.

Плата за здану продукцію була символічною, однак за дострокове виконання продрозкладки селянин отримував премії. Зважаючи на економічну кризу та інфляцію, вони були сміховинні. Так, за пуд жиру - 4 фунти мила, за пуд картоплі - фунт патоки²⁸.

Яскравою ілюстрацією відвертого грабунку селянства став протокол засідання колегії Середино-Будського повітового продовольчого комісаріату. На засіданні 10 грудня 1918 р. члени колегії вирішили заготовити 300 голів рогатої худоби «шляхом реквізиції, бо закупівля по твердим цінам неможлива»²⁹.

За наказом № 220 командувача всіма збройними силами в Україні М. Фрунзе від 18 лютого 1921 р. вилучалися навіть пір'я та пух: «Пір'я від дичини є цінним експортним товаром, необхідно його збирати, аби республіка шляхом вилучення своїх багатств, [могла] отримати із-за кордону необхідні для неї речі»³⁰.

Більшовики для збирання продрозкладки використовували увесь арсенал карально-репресивних заходів. Села, що не виконали продрозкладку, включали до «чорного списку», водночас позбавляючи їх мешканців забезпечення предметами фабричного виробництва³¹.

При ревтрибуналах та народних судах створювались постійні особливі сесії для позачергового розгляду справ про продовольчі правопорушення³². Селян засуджували до конфіскації майна, ув'язнення та навіть розстрілу. Активно застосовувалося заручництво. Спеціальні загони заходили в села і брали якомога більше заручників. Командир загону призначав строк виконання продрозкладки. При невиконанні у визначений термін - заручники розстрілювалися. Продовольчі загони мали нараховувати понад 30 червоноармійців - менші загони селяни легко роззброювали, а інколи просто знищували³³. Така реакція населення губернії була цілком закономірною. Місцеві органи влади інформували: «ситуація з продовольством по Чернігівській губернії катастрофічна, комітети продовольства штурмуються натовпами голодних та хворих з вимогами хліба, в деяких повітах реквізиційні загони проходять четвертий раз»³⁴.

Якщо спочатку масові реквізиції більшовики виправдовували умовами військового часу, то їх продовження після ліквідації зовнішнього фронту викликало масові селянські повстання. В офіційних зведеннях Чернігівського губкому КП(б)У вони отримали назву «політичного та куркульського бандитизму». Масовий селянсько-повстанський рух став «наскрізною ознакою громадянської війни в Україні»³⁵.

У цій війні соціальною опорою більшовиків стала сільська біднота, об'єднана у Комітети незаможних селян. КНС створювалися «для найбільш сильного проведення класової диференціації на селі з метою укріплення радянської влади і для вирішення продовольчої кризи»³⁶. Основними їх завданнями були: а) запровадження в життя закону про наділ землею і інвентарем безземельних і малозабезпечених землею селян; б) запровадження закону про хлібну розкладку; в) «допомога радянській владі в боротьбі за зміцнення на селі (боротьба з бандитизмом, неписьменністю, з куркульським засиллям)». Отже, КНС отримали основні важелі адміністративної, економічної та політичної влади на селі.

Фінансову основу функціонування КНС складали конфісковані у «куркулів» продовольство, майно. Згодом більшовицька влада дозволила залишати у розпорядженні КНС 25% реквізованих або конфіскованих продуктів та 25% штрафів за продаж продуктів «мішечникам- спекулянтам»³⁷.

Вище партійно-державне керівництво Радянської Росії та України активно провокувало соціальний конфлікт в українському селі. На їх думку, необхідно було «взяти за горло куркуля. Це повинна зробити сама сільська біднота, об'єднавшись у Комітети незаможних селян. Бити в тилу кулаком по куркулю, означає бити пана й поміщика на фронті. Узявши за горло куркуля, ми тим самим доб'ємо і поміщика»³⁸. Так, Янівському волосному комітету незаможних селян Чернігівський губком КП(б)У поставив завдання «організувати найбідніше населення і взяти у куркулів живий та мертвий інвентар для задоволення найбіднішого населення»³⁹.

У боротьбі з масовим селянським повстанським рухом брали участь регулярні частини Червоної Армії та війська ВЧК. Але мобільність повстанських загонів, широка підтримка з боку місцевого населення змусила більшовиків застосувати перевірений «азіатський» метод заруч- ництва та кругової поруки.

Вище керівництво України вимагало «взяти заручників із сіл, що поставляють рекрутів до банди та конфіскувати їх майно»⁴⁰. РНК України надіслала в губернії роз'яснення щодо використання методів у боротьбі з «куркульськими та білогвардійськими повстаннями». У телеграмі від 19 липня 1919 р. зазначалося: «Під порукою населення мається на увазі відповідальність села за яке би то ні було хвилювання або виступ проти влади, зобов'язавши доводити до відома волосних військових комісарів про підозрілі особистості, що помічені в селах»⁴¹.

Згодом «правовою» основою використання заручників у боротьбі з повстанським рухом став наказ Центральної комісії по боротьбі з дезертирством при Раднаркомі УСРР, підписаний 2 квітня 1921 р. головою РНК УСРР X. Раковським та командуючим збройними силами України та Криму М. Фрунзе. В інструкції, яка додавалася до наказу, вказувалося, що заручники повинні братися насамперед в «ударних по бандитизму» районах, де розповсюджувався повстанський рух, а населення підтримувало повстанців. У випадках прояву «бандитизму» у місцевості проживання заручників, їм загрожував розстріл⁴². Іноді, в районах, найбільш охоплених «політичним бандитизмом», більшовики вилучали чоловіків, спроможних тримати зброю⁴³.

Реалізуючи вказівки центрального органу виконавчої влади, Чернігівська губернська ЧК у липні 1919 р. оприлюднила спеціальний наказ, у якому зазначалося: «За життя кожного з наших товаришів буде знищено сто наших ворогів із числа заручників та шкідливих елементів»⁴⁴.

Козелецький повітовий виконком у 1920 р. постановив, що «за всякий замах на товаришів червоноармійців або на радянських працівників несе відповідальність все населення того села, на території якого скоєно замах»⁴⁵.

Так, у ніч на 31 березня 1921 р. у с. Слобідка Янівської волості двома пострілами був вбитий секретар місцевого сільвиконкому С. Карпенко. Слідчий пов'язав вбивство з участю активіста у численних реквізиціях майна заможних селян. Хоча вбивця не був знайдений, для «встановлення революційного порядку» з села було взято 26 заручників⁴⁶.

За вбивство члена Довжицької волосної земельної комісії було заарештовано трьох заручників, а за вбивство члена комуністичного осередку «накладено стягнення на куркульське населення» с. Кувечичі⁴⁷.

Типовими були комплексні покарання. Окрім взяття заручників, на села накладалися контрибуції продовольством та грошима, висилалися сім'ї повстанців. Іноді військові підрозділи обстрілювали населенні пункти з важкої зброї, що призводило до їх повного знищення⁴⁸. Так були спалені села Трипілля, Халеп'я, Красне та Злодіївка Київської та Чернігівської губернії⁴⁹.

«Кругова порука» практикувалась і у боротьбі із «злісним дезертирством»⁵⁰. Підрозділи Червоної Армії комплектувалися у добровільно-примусовому порядку. В перші місяці після розгрому військ Денікіна тільки у Чернігівському, Городянському, Сосницькому, Новгород-Сіверському, Ніжинському повітах до лав Червоної Армії було призвано понад 26 тис. осіб⁵¹. Примус спричинив масове дезертирство. Селяни втікали до лісів, приєднувалися до місцевих повстанських загонів.

Першими серед заручників опинялися саме члени їхніх сімей. Причому, брати в заручники рекомендувалось тільки тих, «про кого військовослужбовець піклувався»⁵². Наказом Чернігівського повітового виконкому № 2 від 5 липня 1919 р. волосні виконкоми та КНС зобов'язувалися «стежити за дезертирами». «Той, хто приховує дезертира, є зрадником робітниче-селян- ського радянського Уряду і підлягає арешту», - підкреслювалося у постанові⁵³.

У боротьбі з дезертирством активно використовувались «п'ятихатники» та «десятихатники». Якщо у «зоні відповідальності» десятихатника буде виявлений дезертир, то десятихатник буде переданий суду за його приховування⁵⁴.

Паралельно «заручництво» та «кругова порука» застосовувалися для охорони шляхів сполучення. Так, наказом Армії Західного фронту від 15 травня 1920 р. за пошкодження залізниці особиста та майнова відповідальність покладалася на місцеве населення⁵⁵.

Активну боротьбу з повстанством розгорнули «надзвичайні трійки»⁵⁶, які діяли на підставі постанови РНК України від 19 квітня 1921 р. і отримали широкі повноваження. Аналіз роботи «надзвичайної оперативної трійки» Городнянської повітової військової наради у липні - вересні 1921 р. свідчить, що її співробітники працювали за стандартною схемою. Спочатку збиралися списки «бандитів та їх співучасників», потім проводилася операція по арешту симпатиків повстанців та конфіскації їх майна, паралельно бралися заручники та письмові зобов'язання селян про обов'язкове повідомлення в разі появи банди⁵⁷. «Летючі загони» червоноармійців займалися переслідуванням повстанців.

Для координації боротьби з повстанським рухом та об'єднання зусиль підрозділів Червоної Армії та місцевої влади постановою РНК УСРР від 3 грудня 1920 р. територія України була поділена на губернські та повітові дільниці. Очолювали їх командири дислокованих військових частин або ж губернські чи повітові військові комісари. При начальнику дільниці створювалися постійні губернські та повітові наради, до складу яких, окрім начальника дільниці, також входили голова губвиконкому (в повітах - повітового виконкому), голова продовольчого комітету, секретар губкому (повіткому) КП(б)У та військовий комісар. Постанови та рішення таких нарад були обов'язковими для місцевих органів влади.

Наказом командуючого Київського військового округу від 1 липня 1919 р. № 66 Чернігівська губернія складала Чернігівську бойову дільницю, очолювану губернським військовим комісаром. Командуючий Чернігівською дільницею Будевиць поділив губернію на три бойові райони: Кролевецький (начальник Петрасюк), Чернігівський (начальник Будевиць) та Остерський (начальник Дмитрієв). Начальникам районів дозволялося залучати для проведення бойових операцій війська, що перебували на території бойової дільниці⁵⁸.

На території Чернігівщини дислокувалися 12-та армія у складі 3-ї радянської української та 3-ї радянської стрілецької дивізій, які формувалися у Москві, дивізіон важкої артилерії (Ніжин), дивізіон легкої артилерії (Конотоп), 20-й та 21-й українські стрілецькі полки (Городня), а також важкий артдивізіон загальною чисельністю близько 2 250 чол. До кінця 1919 р. з Курська передислокували 81-й стрілецький полк, в Шостку - Дубовицький полк. На початку 1920 р. до Глу- хівського повіту прибув Московський полк військ внутрішньої охорони республіки (ВОХР). У розпорядженні начальника Чернігівської бойової дільниці знаходилися підрозділи міліції (у 1921 р. - 2 567 чол.), численні продзагони, частини особливого призначення, ВЧК та воєнізованої охорони⁵⁹.

Відомо, що на території Чернігівщини в 1919 - 1923 рр. діяло понад 100 повстанських загонів та груп⁶⁰. Серед найактивніше діючих отаманів можна відзначити отамана Ангела, що діяв на території Борзнянського, Прилуцького, Ічнянського, Ніжинського, Козелецького, Бахмацького, Чернігівського, Конотопського районів та на півночі Полтавщини, й отамана Галаку, загони якого пересувалися територією Чернігівського, Городнянського, Ріпкинського районів та на півдні Гомельщини. Також активно діяли: отаман Ілько Струк - на території Остерщини та Київщини; отаман Ромашко - на території Остерського, Ніжинського, Носівського та Бобро- вицького районів; отаман Петренко - на території Сосницького, Борзнянського та Менського районів; отаман Григорій Штокало - на території Борзнянщини; отаман Грива - на території Новгород-Сіверського району; отамани Ткаченко та Цюпа-Лисиця - на території Чернігівського району; отаман Ющенко - на території Городянського району; отаман Ємельянов - на території Ріпкинського району, поблизу села Грибова Рудня; поручик Коваленко і його ад'ютант Шевченко - на території Прилуцького та Ічнянського районів; отаман Муровець - на території Новгород- Сіверського району; отамани Скрипченко та Скубан - на території Ічнянського району; отамани Шидловський та Хижняк - на території Козелецького району; отаман Орловський - на території Борзнянського району; отаманша Маруся Соколовська. Великий повстанський загін воював на території Стародубського району. Ще у 1919 р. стародубські селяни повстали проти більшовиків з лозунгом «За Росію не підемо воювати, а за Україну підемо!»⁶¹. Перелік повстанських загонів та їх командирів далеко не повний. Діяльність багатьох дрібних повстанських загонів ще чекає своїх дослідників.

Чекісти аналізували склад повстанських формувань та їх регіональну специфіку. Так, в аналітичній записці «Як організуються і надихаються банди (З історії українського бандитизму)» від 20 квітня 1922 р., яку підготувало ГПУ для Секретно-інформаційного відділу РНК УСРР, зазначалося, що повстанські загони («політичні банди») складаються з таких основних елементів: по-перше, особи, які сприйняли радянську владу, але згодом зневірилися в її кінцевих цілях; подруге, особи, які постраждали від представників радянської влади на місцях; по-третє, особи, які співпрацювали з державними, громадськими, військовими організаціями УНР та Української держави; по-четверте, особи, які в різний час служили в білих арміях і, при відсутності можливості об'єднатися зі своїми однодумцями, пішли на співробітництво з українським повстанським рухом; по-п'яте, дезертири з різних військових частин, які не бажали відриватися від рідної домівки. У складі повстанських загонів був, звичайно, і кримінальний елемент. Однак, як відзначалося в аналітичній записці, він відігравав далеко не першочергову роль⁶².

Селянська боротьба з більшовицьким режимом в умовах громадянської війни призводила до невиправданих жертв. Так, відомий на Чернігівщині отаман Галака (Іван Олексійович Васильченко), уродженець с. Пилипча Ріпкинської волості Городянського повіту, діяв упродовж 1919 - 1921 рр. на території Чернігівської, Мінської та Гомельської губерній. Окрім сутичок з більшовицькими військовими підрозділами «галаківці» відзначилися кривавими розправами над мирними жителями. Наприклад, його загін жорстоко розправився з членом чернігівської губернської трійки по боротьбі з бандитизмом Д. Ющенком, якого було спалено разом з сім'єю у рідній хаті в с. Вербичі⁶³. Причетними були «галаківці» і до єврейських погромів. Так, в Ярило- вичах, Олешні, Зубівці членами його загону вбито 13 громадян єврейської національності, в Тупичеві - 5, Вихвостові - 6, Куликівці - 12, у Невклі - 6⁶⁴. Такими були реалії громадянської війни...

Лише у березні 1923 р. Чернігівська губернська військова нарада в циркулярному листі про боротьбу з бандитизмом сповіщала про повний розгром на Чернігівщині в 1922 р. політичного бандитизму⁶⁵.

Однак місцеві партійно-радянські керівники поквапилися з висновками про ліквідацію повстанського руху. 6 липня 1923 р. у селі Вовчок Чемерського району були розклеєні афіші такого змісту: «Хто не може терпіти гноблення та кабали, кидай двір та хату, в партизани і владу бити іди, вставай піднімайся робочий народ, бери дубину да бий комуністів та комнезаможей»⁶⁶.

Випадки опору більшовикам спостерігалися і в наступні роки. На засіданні Конотопської окружної військової наради 19 травня 1924 р. навіть пропонувалося на літній час у найбільш «політично неблагонадійних» районах знову задіяти «інститут відповідачів»⁶⁷.

У 1921 р. лідери РКП(б) вимушені були відступити від політики негайного впровадження «держави-комуни», ліквідації ринкових відносин і встановлення комуністичного ладу. Оскільки перший комуністичний штурм викликав масове незадоволення переважної більшості населення колишньої Російської імперії - селянства, комуністичні вожді вирішили допустити обмежену дію товарно-грошових відносин та відмовитися від застосування масового терору. Цей відступ, «передих» (розрахований, за формулюванням Леніна, на 10 років) потрібно було використати, щоб заспокоїти селян, інші соціальні групи суспільства та реінтегрувати колишню імперію у межах нової радянської держави⁶⁸.

Але засади нової економічної політики реально почали впроваджуватися лише у 1922 р.: «Податок буде братись з нового врожаю, а тому, як відомо, розкладка залишається в силі, хоч її розмір і зменшується на 50%»⁶⁹. Окрім того, деякі місцеві керівники-комуністи не вірили у можливість такого «відступу». Навесні 1921 р. Сосницький продком оприлюднив таке оголошення: «Останнім часом у місті поширилися чутки про відміну розкладки, дозвіл вільної торгівлі, вільного провозу. Сосницький повітпродком роз'яснює, що всі ці чутки є повністю невірними. Всім громадянам не вірити ніяким приватним чуткам і продовжувати виконувати розкладку на попередніх підставах»⁷⁰.

Однак тимчасовий відступ лідерів більшовиків від негайного комуністичного штурму та реалізації ідеї створення «держави-комуни» не означав лібералізації політичного життя. Ліквідація політичних опонентів - «непролетарських» партій та громадських організацій - продовжувалася. Йшлося не про монархічні або кадетські політичні угрупування, майже знищені у вирі громадянської війни. Вістря переслідувань спрямовувалося проти соціалістичної політичної течії у громадському житті.

Для проведення масштабної перебудови політичного життя країни на ідеологічних засадах «диктатури пролетаріату» потрібно було мати однопартійну політичну систему, зрощену структуру партійно-радянських органів, абсолютно віддані та дієздатні каральні органи.

Більшовицькі лідери повністю використали потенціал органів ВЧК-ГПУ у боротьбі з політичними опонентами. Спочатку в органах держбезпеки їхньою діяльністю займався відділ по боротьбі з контрреволюцією. Зі створенням у червні 1919 р. секретно-оперативного відділу (з січня 1921 р. секретно-оперативне управління) розпочалася цілеспрямована робота з припинення функціонування непролетарських політичних організацій. Організаційну структуру секретного відділу секретно-оперативного управління повністю пристосували для реалізації цієї мети. Так, 1 відділення займалося анархістами, 2 відділення - меншовиками, 3 відділення - правими есерами, 4 відділення - правими партіями, 5 відділення - лівими есерами, 6 відділення - духівництвом, 7 відділення - іншими партіями, 8 відділення - «осведомительское», 9 відділення - робота з єврейськими партіями⁷¹.

Від органів держбезпеки вимагалася всебічна поінформіваность щодо політичних партій і громадських організацій, з'ясування громадянської позиції, особистих якостей керівників центральних і місцевих органів. Агентура висвітлювала внутрішньопартійні дискусії, суперечки (аби в подальшому ці матеріали можна було використати для нейтралізації основних політичних фігур в партії); збирала інформацію особистого характеру про активних членів партії, їхні звички та взаємовідносини тощо; інформувала про вплив політичних партій на певні соціальні групи населення, зв'язок з регіональними партійними осередками; сприяла розпаду місцевих організацій політичних партій. Наприкінці 1921 р. за апаратом ВУЧК нараховувалося 12 тисяч секретних співробітників⁷².

Чернігівський губвідділ ГПУ відстежував діяльність колишніх членів партій соціалістичного спрямування. У звіті «групи за політпартіями» губвідділу ГПУ, зокрема, зазначалося, що колишній член партії УПЛСР Ю. Акмолінський, обраний членом сільради, займався культурно- просвітницькою роботою. Хоча активної політичної роботи чекісти не зафіксували, однак задіяли агентурну мережу для виявлення можливих планів колишнього соціаліста.

У с. Веркіївка Ніжинської округи група колишніх членів УПЛСР на чолі з Є. Гаврилеєм висунула кандидатури у керівництво місцевої профспілки. Також Гаврилей виступив з критикою податкової політики. Він вважав, що податки, які платять селяни та дрібні товаровиробники, занадто обтяжливі. Керівники губвідділу ГПУ інтерпретували ці дії колишніх лівих есерів як «боротьбу з радянською владою» та наказали встановити за ними агентурне «суворе спостереження»⁷³.

У Конотопській окрузі чекісти запідозріли у проведенні підпільної роботи членів Української комуністичної партії Ретигайла, Черевка та Дондаря. Але фактів, що підтверджують це, не виявили. Тому в групу партійців був засланий агент⁷⁴.

Під контролем перебувало й особисте життя колишніх анархістів з Ніжинської округи Палія та Полторацького, які проводили активну громадську та культурно-просвітницьку роботу. Палій навіть подав заяву до місцевого осередку КП(б)У про вступ в партію. Однак анархістське минуле завадило його подальшій громадсько-політичній кар'єрі⁷⁵.

Згідно зі вказівкою вищого партійно-державного керівництва СРСР та УСРР органи держбезпеки та їх агентурна мережа особливо ретельно відстежували політичну активність представників українського національного руху. Так звана «петлюрівщина» визнавалася «найбільш злісним ворогом радянської України» серед інших антибільшовицьких сил, інтерпретувалася як «дрібнобуржуазна націоналістична контрреволюція».

Створений у березні 1921 р. у Києві для підготовки загального повстання Всеукраїнський центральний повстанський комітет був визнаний закордоном вищим військовим та цивільним органом національної влади в Україні⁷⁶. Губернські та повітові «повстанкоми» намагалися згуртувати прихильників УНР для боротьби проти більшовизму. Однак у липні 1921 р. українські чекісти виявили основні осередки повстанців і розпочали масові арешти. Було ліквідоване керівництво Всеукраїнського центрального повстанського комітету, розгромлені губернські центри⁷7. Згідно з офіційною статистикою ГПУ протягом лише першої половини 1922 р. в Україні за «контрреволюцію та бандитизм» було засуджено 7 004 особи, з яких розстріляно 746⁷⁸.

У ніч на 7 квітня 1923 р. чекісти намагалися заарештувати членів Браницького рай- повстанкому. Збройний опір повстанців тривав близько 6 годин. У циркулярі голови РНК УСРР Х. Раковського зазначалося, що повстанці, озброєні кулеметами та гранатами, чинили запеклий опір⁷⁹. Було заарештовано 180 (за іншими даними - 220) осіб⁸⁰.

Типовими стали факти підпалу будинків радянських активістів, господарських приміщень колективних господарств, поширення антирадянських листівок. Так, начальник Чернігівського окрвідділу міліції Левон 6 липня 1923 р. інформував начальника Чернігівського окрвідділу ГПУ про зловмисний підпал у с. Анисів. Згоріли 17 садиб і сільрада.⁸¹.

Єврейські громадсько-політичні організації також стали впливовою опозицією більшовикам. З початку ХХ століття в Україні активно діяли Бунд (Загальний єврейський робітничий союз), Єврейська соціал-демократична робітнича партія Поалей-Ціон, Сіоністська соціалістична робітнича партія, Соціалістична єврейська робітнича партія, численні громадські та спортивні організації. У програмних засадах більшості з них зазначалося, що єдиний шлях національно- культурного відродження єврейської нації - у її територіально-державному оформленні.

Чернігівський губернський відділ ЧК повідомляв Чернігівський губком КП(б)У про активізацію в березні - квітні 1920 р. сіоністських організацій⁸². Однак в умовах радянсько- польської війни чекісти лише збирали інформацію про діяльність єврейських організацій «Алге- майн-сіоністи» «Цейре-ціон», «Сіоністський союз молоді «Гістадрут», «Сіоністська соціалістична партія ЦС», «Сіоністський союз соціалістичної молоді «Юген-Фербанд», спортивна організація «Маккабі», «Гашомер Гацоїр», «студентські організації «Дройєр» та «Гехолуц».

З початку 1921 р. партійно-державний апарат активізував боротьбу з сіоністськими організаціями. Лідери більшовиків класифікували їх як дрібнобуржуазні й націоналістичні, а отже, ворожі «диктатурі пролетаріату». В. Ленін ще в 1903 р. писав, що «сіоністська ідея - цілковито хибна і реакційна за своєю суттю», а вирішення єврейського питання полягає в асиміляції євреїв⁸³.

Активно використовуючи адміністративне заслання, органи ГПУ у тісній взаємодії з місцевою владою та партійними органами у 1922-1923 рр. частково паралізували сіоністський рух. Але з середини 1924 та впродовж 1925 рр. у єврейській громаді починають наростати опозиційні настрої. Директивні обмеження в обігу сировини та податковий тиск в умовах нової економічної політики підсилили розшарування єврейського населення, основним джерелом існування якого залишалися дрібна торгівля, посередництво та ремісництво. Місцеві органи влади не змогли вирішити проблему зайнятості містечкових євреїв, зокрема, молоді. Ситуація обтяжувалася численними проявами побутового антисемітизму серед населення та місцевих керівників. Єврейській молоді безпідставно відмовляли в прийомі на роботу, до навчальних закладів, «звинувачували у дрібнобуржуазності»⁸⁴.

Начальник Секретного відділу ОГПУ Т. Дерибас повідомляв ЦК РКП(б), що в 1924 р. було розпочато 12 агентурних групових розробок, по яких проходили 327 чол., 986 одиночних і групових справ, на обліку станом на 1 січня перебувало 750 чол.⁸⁵ На листопад 1924 р. на оперативному обліку перебувало близько 2 тис. сіоністів, на 2 січня 1925 р. - 3 300 чол., наприкінці 1925 р. - 7 601 чол. Але на облік ставилися лише політично активні сіоністи. Прокурор УСРР Л. Крайнев вказував, що «в круглих цифрах кількість сіоністів на Україні становить: на листопад 1924 р. - 15 000 чол., на січень 1925 р. - 26 000 чол., на січень 1926 р.- 30 000 чол.»⁸⁶.

У доповідній записці Генеральному секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу від 15 вересня 1925 р. керівництво ГПУ України констатувало, що два мільйони євреїв, які мешкали в містечках, «неминуче мали стати необхідною жертвою нашої економічної політики. Наша боротьба в містечках... з дрібною буржуазією за володіння ринком, за безпосередній зв'язок з селянством з метою задоволення його продукцією нашої великої та дрібної промисловості - є... боротьба з єврейськими масами, які уособлюють цю дрібну буржуазію»⁸⁷.

У доповідній записці інформаційного відділу ЦК РКП(б) генеральному секретарю ЦК РКП(б) И. Сталіну про активізацію сіоністського руху в Україні та Білорусії в липні 1925 р. вказувалося на появу у звітах Київського, Чернігівського та інших партійних комітетів інформації про активізацію сіоністського руху. Місцеві керівники констатували, що «основною базою для поширення сіоністських ідей служить єврейська молодь та дрібний розорений містечковий торговець»⁸⁸.

Єврейська молодь, позбавлена економічних, політичних та соціальних перспектив, активно протестувала проти діяльності Комуністичної партії у галузі національної політики. Зокрема, у м. Сновськ Чернігівської округи в липні 1925 р. була розповсюджена листівка із закликом «назавжди покінчити з кровожерливою компартією і її прислужницею єврейською секцією, яка хоче за сочевичний суп продати всю культуру, всі інтереси і весь єврейський народ». Молоді сіоністи закликали до активних дій, незважаючи на численні арешти, доводили правомірність існування легальних сіоністських організацій. Копія листівки була направлена для ознайомлення В. Молотову⁸⁹.

У Ніжині функціонував осередок організації «Гехолуц» (в перекладі «піонер», «першопроходець», яка мала на меті надавати сільськогосподарські знання та здійснювати військово- спортивну підготовку майбутніх переселенців до Палестини). У 1924 - 1925 рр. вона проводила активну роботу серед єврейської молоді. Згодом чекісти констатували поширення сіоністського руху в Козельці, Бобровиці та Носівці⁹⁰.

Активно працювала на Чернігівщині організація «Гашомер Гацоїр» (в перекладі «молоді охоронці»). Вона об'єднувала єврейську молодь 8 - 21 року, мала спортивно-скаутський характер з військовим забарвленням. Організація готувала підлітків до «активної участі в боротьбі єврейського народу за національне звільнення та об'єднання їх під прапором Єврейської Палестини, під прапором трудового виховання»⁹¹. Члени організації поділялись за віком на «вовчат» - 9 - 10 років, «розвідників» - 11 - 15 років, кандидатів у шомери (стражі) - 16 - 17 років та шомерів - понад 17 років. Київський округ організації об'єднував Київську, Чернігівську, Подільську та Волинську губернії. Центральний штаб організації знаходився у Москві.

Враховуючи різке пожвавлення сіоністського руху, Чернігівський міськком КП(б)У наказав місцевим осередкам КСМ активізувати агітаційно-пропагандистську роботу серед молоді⁹².

Паралельно органи ГПУ, міліції та прокуратури застосували каральні заходи для «вилучення найбільш активних сіоністів». Усього за 1923-1925 рр. було вислано в адміністративному порядку 213 осіб⁹³. З січня по 15 листопада 1926 р. в Україні було проведено 886 арештів, з них представлено до адмінвислання 301 особу, вислано за межі УСРР 237 осіб⁹⁴.

Адміністративне вислання застосовувалося також до «політично неблагонадійних осіб». Так, з Ніжинської округи поряд з кримінальними злочинцями з сіл висилалися і колишні повстанці, офіцери, царські та гетьманські чиновники. «Контрреволюціонерами» оголошувалися за найменшу непокору місцевим активістам, критику заходів радянської влади тощо⁹⁵.

Політичним опонентом більшовизму у боротьбі за суспільну свідомість громадян стала Церква. Більшовики широко декларували свободу вірувань та вимагали від місцевих керівників не ображати релігійних почуттів віруючих. Однак вище партійно-державне керівництво твердило, що «релігія є приватною справою. Але це не означає нейтральності комунізму: комунізм непримиримий ні з якою релігійністю»⁹⁶.

На практиці священнослужителі стали однією з категорій населення, яка підлягала ліквідації відповідно до ідеологічних засад «диктатури пролетаріату». їх брали у заручники, катували та розстрілювали. В січні 1919 р. у Чернігові більшовики закатували протоієрея В. Єфимовського. Архієпископа Чернігівського Василія у тому ж таки 1919 р. після катувань живцем скинули з потягу, що їхав на великій швидкості. Ці вбивства відкрили перелік злочинів проти Церкви на Чернігівщині.

Водночас, місцеві органи влади розпочали масові конфіскації. Губернський відділ соціального забезпечення навіть створив міжвідомчу комісію щодо реалізації церковного майна на користь держави⁹⁷.

Церковне майно стало одним із джерел поповнення матеріальних та фінансових ресурсів більшовицької місцевої влади. Так, в 1920 р. об'єднані збори Березнянського волосного виконкому, комнезаму та волосного партійного комітету ухвалили провести обшуки в Домницькому монастирі та у місцевих священиків для конфіскації надлишків майна⁹⁸.

Антирелігійна пропаганда та агітація стали одним із головних напрямів агітаційно-масової роботи місцевих партійно-радянських органів. їх проводили відповідні відділення губполіт- просвіту, губнаросвіти, губкому КП(б)У та губревкому. Створювалися агітаційні пункти «атеїстичної боротьби».

Не маючи змоги фізично ліквідувати священнослужителів, влада розробила комплекс заходів з обмеження їх впливу на громадськість. Зокрема, органи державної безпеки виявляли та ставили на оперативний облік священиків, релігійний актив, віруючих.

Служителів церкви позбавили виборчого права, права на членство у громадських організаціях, профспілках, житлових товариствах, на роботу у державних установах, закладах освіти тощо; їм заборонялося користування землею; на священиків не розповсюджувалось соціальне страхування; фінансові органи нараховували великі податки на майно церкви, які духівництво не могло сплатити навіть за допомогою мирян.

Обмеження стосувалися не лише самих церковників, а й членів їхніх сімей. Зокрема, з 1923 р. дітей церковнослужителів не приймали до вищих навчальних закладів. Так, при перевірці Ніжинського факультету соціального виховання зі складу студентів виключили 8 дітей попів. Залишили одного студента - сина священика, який привселюдно заявив про розрив з власною родиною⁹⁹.

Планомірно розорювалися та зачинялися храми, костьоли, синагоги, ліквідовувалися навчальні заклади при них. За утримання нелегальних молитовних будинків, синагог, згідно з циркуляром Чернігівського губвиконкому, їх власників притягувати до кримінальної відповідальності¹⁰⁰.

У рамках антирелігійної кампанії 10 листопада 1920 р. була видана інструкція наркомату юстиції, за якою, з метою зменшення релігійного впливу, дітям, підліткам і молоді до 18 років заборонялося бути членами релігійних громад та відвідувати зібрання, котрі мали за мету викладання основ релігійних віровчень¹⁰¹.

Приводом до масового вилучення церковних цінностей став голод 1921 - 1922 рр. Прийнятий радянським урядом декрет про обов'язкову передачу «релігійних атрибутів із золота, срібла та коштовних каменів у фонд допомоги жертвам голоду» переслідував мету як поповнення бюджетних коштів, так і ліквідації фінансової основи Церкви.

Релігійним громадам пропонувалося «протягом двох тижнів зі дня отримання листа провести реставрацію всіх ікон, знявши всі цінності (золото, срібло, дорогоцінне каміння)»¹⁰². Заборонялася заміна церковних цінностей хлібом або грошима¹⁰³. Невиконання розпорядження «каралось за революційними законами»¹⁰⁴. На підставі цієї норми, лише в 1922 р. у Чернігівській єпархії було розстріляно 78 духовних осіб.

У грудні 1922 р. відбувся відкритий судовий процес над Чернігівським єпископом Пахомієм (в миру Пахомій Петрович Кедров), завідувачем єпархіальної канцелярії М.І. Храмовим і настоятелем Спасо-Преображенського собору О.О. Короткевичем. їх обвинувачували у «церковній контрреволюції». Так, єпископу Пахомію інкримінували те, що він підписався під зверненням до липневого 1918 р. Всеукраїнського собору - «актом жахливого поневолення трудящих», а також підтримку гетьмана. Під час кампанії з вилучення цінностей він протестував проти розкриття мощів святителя Феодосія. У зверненні до Чернігівського губвиконкому він писав: «Посягання на доторкання до мощів є неприпустимою образою віри народу, що обурила всю Чернігівщину». За вироком революційного трибуналу єпископа Пахомія було вислано за межі області на три роки¹⁰⁵.