Політичні репресії радянської доби на Чернігівщині (1918-1939 роки)

Мощі Святого Феодосія Чернігівського було розкрито 18 лютого 1921 р. згідно з рішенням губернського з'їзду Рад. До комісії включили по одному представнику від усіх повітів губернії, переважно позапартійних селян, та делегата від Червоної Армії. Розкриття святині не виправдало пропагандистських сподівань місцевої влади. Проведена медична експертиза дійшла висновку, що це «тіло людини в стані сухого омертвіння, без ознак гниття». Дані мікроскопічного дослідження підтвердили висновки, зроблені при зовнішньому огляді, і показали «доволі якісну будову тканини і клітин»¹⁰⁶.

Ця подія викликала гучний резонанс серед місцевої громадськості. Стурбовані перебігом подій секретар Чернігівського губкому КП(б)У Одинцов та виконуючий обов'язки голови губ- виконкому Філатов відправили телеграми до ЦК КП(б)У та РНК УСРР, у яких проінформували про висновки експертизи та висловили прохання про направлення до Чернігова спеціалістів для повторного обстеження мощів. Але висновки прибулої комісії лише підтвердили дані попередньої експертизи - тіло було муміфіковано природно, а не штучно¹⁰⁷.

Питання про мощі Святого Феодосія Чернігівського обговорювалось на засіданні политбюро ЦК КП(б)У 29 березня 1921 р.¹⁰⁸ Вище політичне керівництво УСРР ухвалило рішення про відправлення мощів до Москви. В листопаді 1921 р. до Центрального державного сховища була перевезена і срібна рака Святителя Феодосія, вага якої становила понад 10 пудів. Її розділили і складували в чотирьох ящиках¹⁰⁹.

Для більшовиків культові речі, частина яких являла собою культурну та історичну цінність, були лише виробами з дорогоцінних металів. Пакувалися вони для відправки до Москви не в спеціальну тару, а у звичайні мішки¹¹⁰.

Але вилучення церковних цінностей, закриття церков, масована антирелігійна пропаганда (лекції «Чудеса релігії та чудеса науки»¹¹¹, антирелігійні виставки¹¹²) кардинально не змінили традиційні вірування населення. Секретар ЦК РКП(б) В. Молотов 5 вересня 1924 р. підкреслив, що «заходи адміністративного тиску дають лише негативні результати, викликають зростання фанатизму та політичне незадоволення. Боротьба з релігійними забобонами, перш за все, потребує широкої агітаційної та роз'яснювальної роботи»¹¹³.

І все ж адміністративний тиск залишався головним методом у антирелігійній кампанії. Адміністративні відділи наркомату внутрішніх справ УСРР контролювали реєстрацію релігійних громад, проведення з'їздів, регламентували пересування священиків по країні. Так, у таємній інструкції адмінвідділу Чернігівського губвиконкому від 28 червня 1924 р. зазначалось: «Якщо виявлене релігійне товариство не може нести витрати з реєстрації статуту і підписання договору, потрібно застосовувати до керівників релігійних товариств як засіб примусу виклики до райвиконкому. У разі злісного ухилення від реєстрації статуту необхідно притягувати їх до кримінальної відповідальності за ст. 103-1 Карного кодексу»¹¹⁴.

Місцеві партійні органи зобов'язувалися «про факти зростання релігійних настроїв серед селянства, а також заходи, що приймаються партійними та радянськими органами» своєчасно інформувати ЦК¹¹⁵.

Одним із методів боротьби з Церквою став спровокований партійно-державним апаратом розкол. У Православній Церкві частина священиків проголосила необхідність змін у церковному житті (демократизації управління, модернізації богослужіння тощо). Керівництво «Живої Церкви» - нової течії у російському православ'ї - виступило проти Патріарха Тихона (Белавіна) і заявило про підтримку більшовицького уряду. З 1922 по 1927 рр. вона була єдиною визнаною державною владою СРСР православною церковною організацією. Натомість Патріарх Тихон перейшов до політичної опозиції.

На ГПУ СРСР та УСРР опікувалися підтримкою обновленського руху. Так, у циркулярі від 19 березня 1924 р. губернським відділам ГПУ доручалося «стежити за потребами оновленої церкви - її приходів і всіляко підтримувати їх, податок стягувати по можливості менший, в усякому разі не вищий, за встановлений мінімум, а для «тихонівців» не менший за встановлений максимум... кожний окремий випадок протидії «тихонівцям» і сприяння «обновленцям» обставляти таким чином, щоб він формально не суперечив закону»¹¹⁶.

Ця планомірна політика згодом дала свої результати. Частина священнослужителів зрікалась сану. Згідно з чинним положенням НКВД, «той чи інший службовець культу, що має зректися сану, повинен оголосити своє зречення в офіційному органі друку»¹¹⁷. У матеріалах місцевої преси збереглося багато заяв про добровільне зречення: «Переконавшись у тому, що релігія для сучасного життя не потрібна, я Шпеко Максим Трохимович, зрікаюся свого сану»¹¹⁸, «переконавшись, що релігія є дурманом для народу та засобом експлуататорів одурювати трудящих, і бажаючи перейти до чесного трудового життя, я зрікаюся церковного сану. Г.А. Корень»¹¹⁹.

Руйнації піддали також Українську автокефальну православну церкву, яка, за визначенням керівників ГПУ, була « могутнім оплотом націоналізму і чудовим агітаційним знаряддям»¹²⁰. Всеукраїнській православний Собор 14 жовтня 1921 р. підтвердив автокефалію УАПЦ та обрав на посаду митрополита В. Липківського. Радянська влада спочатку сприйняла утворення парафій УАПЦ як черговий розкол у церковному середовищі, однак у 1922 р. змінила ставлення до «автокефалістів». У таємній директиві ОГПУ, датованій жовтнем 1924 р., зверталась увага на постійне зростання впливу УАПЦ. Стверджувалось, що митрополит Василь Липківський та його прихильники відомі як «пропагандисти українського самостійництва». Спроби розколоти автокефальну церкву закінчилися провалом. У жовтні 1927 р. Церковний Собор усунув В. Липківського з посади «у зв'язку з похилим віком».

На Чернігівщині УАПЦ мала декілька громад. Так, у Ніжині у 1928 р., за відомостями місцевого окружного виконкому, діяла 1 автокефальна релігійна община,¹²¹ а в Плисецькому районі із 11 релігійних громад - 7 автокефальних, в Ічнянському районі - 5¹²².

Прихильників УАПЦ не оминули жорстокі репресії та переслідування. Протягом 1930 - 1934 рр. в Україні було репресовано 2 тис. служителів УАПЦ, в тому числі 4 митрополити, 23 єпископи та архієпископи. На Чернігівщині переслідувань зазнали Юрій Міхновський - архієпископ Чернігівській та Ніжинський (у 1934 р. позбавлений права служити), Олександр Червинський - єпископ Чернігівській та Ніжинський (у 1934 р. заарештований, з ув'язнення не повернувся), Микола Ширай - єпископ УАПЦ Ніжинський і Борзнянський (у середині 1930-х рр. заарештований, з ув'язнення не повернувся), Пилип Марченко - священик УАПЦ с. Талалаївка Ніжинського району (в 1933 р. заарештований, із заслання не повернувся), Кузьма Євтушенко - організатор парафій УАПЦ на Ніжинщині (висланий на Соловки)¹²³.

У таборах ГУЛАГу НКВД СРСР загинули визначні церковні діячі Чернігівщині - архієпископ Чернігівський Пахомій (Кедров), єпископ Ніжинський Дамаскін (Цедрик), єпископ Прилуцький Василій (Зеленцов), архімандрит Георгій (Смільницький), ігумен Смарагд (Чернецький), ігумен Єфрем (Кислий), ігумен Савватій, ієромонах Михаїл (Корма), ієромонах Іннокентій (Козько), священики Гавриїл Павленко, Іоан Смоличев, Іоан Лабунцов, ієродиякон Місаїл (Стішковський) та ін¹²⁴.

До 1917 р. на Чернігівщині діяло 1 040 церков та 15 монастирів¹²⁵. На листопад 1924 р. у губернії діяло 800 церков, з них 125 обновленських та 118 автокефальних¹²⁶. У 1936 р. єдиним діючим храмом у Чернігові залишилась Іллінська церква на Болдиній горі¹²⁷. Інші культові споруди були закриті та переобладнані для господарських потреб.

Відділ культури та освіти Чернігівської міської управи під час нацистської окупації провів ревізію культових споруд. Виявилося, що «Спасо-Преображенський собор був зайнятий під склад музею; Борисо-Глібський собор також був відданий під склад; П'ятницька церква була частково зайнята під склад, частково під житло; Єкатерининська церква була зайнята під архів; Миколаївська церква була перебудована та зайнята під кінно-прокатну контору; Вознесенська церква була перебудована під контору радянської установи; Воздвиженська церква по вулиці Пролетарській перебудована під склад; Воздвиженська церква колишнього Троїцького монастиря зайнята під склад військових матеріалів; Троїцько-Тодосівська церква колишнього Троїцького монастиря зайнята під склад; Успенська церква колишнього Єлецького монастиря зайнята під склад; Дмитровська церква колишнього Єлецького монастиря була використана під житло для червоно- армійців; Воскресенська церква була зайнята під склад; Ільїнська церква була закрита, але все обладнання збереглося; Михайло-Федорівська церква була переобладнана на спортзал при педагогічному інституті; Казанська церква була переобладнана під радіокомітет; Римо-католицька церква була перебудована під житло для співробітників НКВД; синагога по вул. П'ятницькій перебудована під квартири; по вул. Мстиславській перебудована під Палац піонерів»¹²⁸.

Таким чином, використовуючи політичні репресії й адміністративний тиск, вище партійно-державне керівництво СРСР поставило під жорсткий контроль церковні інституції. Але швидко змінити традиції та вірування населення України більшовикам не вдалося. Це продемонстрували подальші події.

За умов економічної лібералізації різко посилювався політичний контроль. Більшовицькі лідери позбавили представників «непролетарських» соціальних груп (приватних підприємців, селян, які мали найманих працівників, колишніх поміщиків, офіцерів тощо) та їхніх родичів виборчого права. Центральна виборча комісія УСРР постійно направляла головам окрвикон- комів нові інструкції щодо уточнення переліку громадян, які позбавлялися виборчого права¹²⁹. За постановами місцевих виконавчих органів та ВУЦВК масово позбавлялися виборчих прав громадяни з формулюванням «син торговки», «зять торговця»¹³⁰. «Діяковська (Улізко) Лідія Василівна - позбавлена виборчих прав як жінка попа», «Канер Давид Якович - як торговець»¹³¹.

В однопартійній політичній системі особливого значення набувала єдність лідерів Компартії. Але вони вели жорстоку боротьбу за одноосібну владу. Чергову дискусію у 1923 р. щодо майбутнього економічного та політичного розвитку СРСР розпочав Л. Троцький. И. Сталін та його оточення таку позицію розглядали як «ревізію ленінського курсу» та претензію на владні повноваження. Відчувши небезпеку, Сталін вирішив згорнути дискусію, а прихильників Троць- кого позбавити політичного впливу. Тому місцевий партійний апарат та органи державної безпеки були зорієнтовані на протидію «опозиціонерам-троцькістам», потім - «новій опозиції», а згодом - «об'єднаній троцькістсько-зінов'євській опозиції».

У грудні 1924 р. секретар Новгород-Сіверського окружкому КП(б)У Козіс доповідав секретарю Чернігівського губкому КП(б)У Тарану про результати «дискусії з товаришем Троць- ким». Основою дискусії стали книги Л. Троцького про В. Леніна, виступи Квірінга, Каменева, Зінов'єва, Сталіна, газетні публікації. Козіс вважав, що матеріалів, які давали б змогу ознайомитися з точкою зору «троцькістів», достатньо. Прихильників Троцького, які виступили на зборах активу, було лише двоє, ще троє не визначилися у «політичній орієнтації». Збори підтримали «лінію керівництва РКП(б) на чолі зі Сталіним» і надіслали відповідну резолюцію до Чернігівського губкому КП(б)У¹³².

Подібна ситуація склалась і при обговоренні у 1928-1929 рр. пропозицій М. Бухаріна, О. Рикова та М. Томського щодо сповільнення темпів індустріалізації та поглиблення кооперації сільського господарства в країні. И. Сталін та його група кваліфікували їхню точку зору як опозиційний «правий ухил».

Партійні дискусії тривали на тлі перманентної економічної кризи, яка особливо загострилася в 1927 - 1928 рр. Хлібозаготівельні кампанії 1927 - 1928 рр. засвідчили, що селянські товаровиробники не згодні віддавати за безцінь збіжжя. У звіті Прилуцького окрвиконкому від 15 лютого 1929 р. вказувалося: «Куркульська та заможницька частина села... не піддавалась агітації, довелося пристосувати низку інших заходів економічного та громадського впливу»¹³³.

Для активізації хлібозаготівлі уповноважені Ніжинської округи «за списком сільради викликали селян, які мали хліб, з ними велися розмови на предмет здачі кооперації хліба за твердими цінами і тут же відбирались підписки про здачу хліба, завдяки чому хлібозаготівля проводилась доволі успішно»¹³⁴.

Реквізиції здійснювалися навіть у сімей червоноармійців. Так, батько червоноармійця Я. Шияна, який проживав у м. Кобижча Новобасанського району, писав: «Ходять по дворах, пропонують здавати хліб, погрожуючи реквізицією, забирають все: соняшник, цибулю, боби, хліб - все примусово»¹³⁵.

Для посилення тиску на селян активно залучалися судові та прокурорські органи. У директивному листі від 16 січня 1928 р. прокуратура УСРР висловила підтримку окружним прокурорам та окружним суддям «за жорстку лінію в області хлібозаготівлі». Однак, на думку керівників прокуратури УСРР, «суди доволі рідко застосовують засоби соціального захисту, вказані в ст. 33 КК УСРР, пристосовуючи їх як додаткові в обвинувальних вироках чи як самостійні в разі виправдання за недоведеністю обинувачення»¹³⁶.

Чіткі інструкції містила директива заступника наркома юстиції УСРР М. Михайлика окрпрокурорам та головам окрсудів від 25 січня 1928 р. про запровадження в життя Декрету про самообкладання: «Особи, що висловили незадоволення, повинні притягатися до відповідальності. В тому разі, коли вони закликають до відкритого опору та бійки урядових осіб, то притягати їх до відповідальності за арт. 19 і ч. 2 69 [ст.] КК. Слідство в цих справах повинно проводитися в 3-денний термін, а в судах - справи заслуховуватися негайно. За таких же випадків, коли ця контрреволюційна робота проводиться таємно і вона за різними причинами не може бути предметом прилюдного слухання, належить застосовувати адміністративне вислання»¹³⁷. Так, управління Сновської райміліції та розшуку Чернігівської округи повідомляло у березні 1928 р., що «за агітацію проти самообкладнання віддано [під суд] 39 чоловік по 12 справам, з них засуджено 23 чоловіки, ув'язнено 15 чоловік»¹³⁸.

У боротьбі із заможними та середняцькими господарствами, які складали конкуренцію колективним господарствам, прокуратура активно застосовувала статті 60, 61, 62 Кримінального кодексу РРФСР. «Куркулів» засуджували на терміни від 1 до 2 років позбавлення волі з конфіскацією майна за відмову від виконання державних повинностей та «твердого завдання» (визначена державою кількість зерна, картоплі, м'яса, яєць, молока і навіть ягід і грибів без врахування економічних можливостей господарства).

Економічна політика викликала протестні настрої. Ніжинський окрвідділ ГПУ, інформуючи ГПУ УСРР про перебіг хлібозаготівель 11-16 січня 1928 р., зазначав: «В основному в зв'язку з посиленням заходів по хлібозаготівельній кампанії (викачка всіх податків і заборгованості селянства державі та кооперації) посилилось незадоволення селянства. Більш за все селянство незадоволене самообкладанням та відкрито виказує своє незадоволення. У кожному районі із працівників округи та місцевих районних організовані трійки по посиленню хлібозаготівлі та по викачуванню з селян податків, зборів та заборгованості як державної, так і кооперативної»¹³⁹.

Для отримання необхідних обігових коштів, селян, окрім податків, примушували підписуватися на різноманітні позики «на індустріалізацію», «колективізацію» тощо¹⁴⁰. У березні 1928 р. Новобасанською сільрадою для реалізації «селянської позики» був обраний доволі нестандартний, але «дієвий» метод. За списком до сільради викликали заможних селян. Вони отримували по 2-3 облігації за умови розповсюдження серед населення. Водночас селянина призначали субагентом й наголошували, що у випадку нерозповсюдження він буде відданий під суд як неактивний агент¹⁴¹.

На засіданні активу с. Стрільники Прилуцької округи була винесена спеціальна постанова: з кожного кутка виділили по 2 особи в бригаду, яка мала нагадувати передплатникам про внесення решти боргу по 3-й позиці індустріалізації в триденний термін¹⁴². У ситуації масованого політичного та економічного тиску селянин зневірявся в радянській владі.

За умов хлібозаготівельної кризи, позбувшись опонентів у керівництві партії, И. Сталін розпочав масштабну технічну модернізацію в СРСР. Ключовими моментами сталінської революції «зверху» стали індустріалізація та колективізація. Головною метою Сталіна було створення в СРСР могутнього військово-промислового комплексу.

Для побудови промислових підприємств та технічного переоснащення індустрії необхідна була валюта. Головним постачальником експортної продукції стала сільськогосподарська галузь. На думку вищого партійно-державного керівництва, лише колективні господарства могли забезпечити промисловість СРСР дешевою сировиною та необхідною для експорту сільськогосподарською продукцією. Однак «дешевизна» досягалася не підвищенням рівня агротехнологій та матеріально-технічного забезпечення колгоспів, а рабською працею колгоспників.

Перші спроби колективізації на Чернігівщині були ініційовані місцевими більшовиками незабаром після революції. Вже навесні 1919 р. виникають перші колективні господарства. Влітку в губернії було зареєстровано 46 радгоспів, 54 комуни, 69 артілей¹⁴³. Однак в умовах НЕПу вони виявлялись збитковими, або працювали на межі рентабельності.

Запропонована сталінським керівництвом реформа мала вирішити проблему переведення сільського господарства на «соціалістичні рейки» і, водночас, ліквідувати основного політичного опонента більшовизму - «дрібнобуржуазного сільського власника»¹⁴⁴.

У газеті «Правда» 7 листопада 1929 р. була опублікована стаття И. Сталіна «Рік великого перелому». В ній стверджувалося, що «селянин-середняк масово пішов до колгоспів» і тому з'явилися передумови для проведення колективізації¹⁴⁵. Пленум ЦК ВКП(б), що розпочав роботу 10 листопада 1929 р., підтримав висновки И. Сталіна про необхідність «соціалістичних змін на селі», готовність державних органів їх здійснити, бажання більшості селян об'єднатися у колективи і прийняв постанову про початок суцільної колективізації в СРСР. Селян, які не погоджувалися на колективізацію, оголосили «куркулями» і мали ліквідувати як ворожу соціальну групу - «клас».

У статті на сторінках газети «Красная звезда» 21 січня 1930 р. И. Сталін, полемізуючи, заявив: «Не можна витіснити клас куркульства, як клас, заходами податкового і всякого іншого обмеження, залишаючи в руках цього класу знаряддя виробництва з правом вільного користування землею і зберігаючи в нашій практиці закон про наймання праці на селі, закон про оренду, заборону розкуркулення... Щоб витіснити куркульство як клас, для цього не досить політики обмеження і витіснення окремих його загонів. Щоб витіснити куркульство як клас, треба зломати у відкритому бою опір цього класу і позбавити його виробничих джерел існування і розвитку»¹⁴⁶.

Отже партійно-державне керівництво СРСР визначило економічну перспективу розвитку сільського господарства. Основу майбутніх колгоспів мало скласти майно середняцьких господарств, які були головними сільськогосподарськими товаровиробниками в Україні.

Керівники УСРР на листопадовому 1929 р. пленумі ЦК КП(б)У взяли підвищені зобов'язання щодо здійснення «соціалістичної реконструкції села». С. Косіор заявив, що для «більшовиків немає нічого неможливого», закликав до збільшення в 1930 р. посівної площі удвічі, а колгоспів у 3,5 рази¹⁴⁷. Після таких політичних обіцянок наркомзем СРСР намітив для України план - навесні 1930 р. мало бути колективізовано 33,8% посівів, до осені 1930 р. - 53,8%, до кінця п'ятирічки (осінь 1933 р.) - 95%¹⁴⁸. Відсоток колективізації на 1 - 3 лютого 1930 р. у Чернігівській окрузі складав 4,3%, у Глухівській - 7%¹⁴⁹.

Масове розкуркулення проводилося за ініціативою вищого партійно-державного керівництва СРСР, а не «бідняцько-середняцької маси», як стверджували численні агітатори та агітаційно-пропагандистські матеріали. Політбюро ЦК КП(б)У 18 січня 1930 р. затвердило пропозиції ГПУ УСРР щодо ліквідації куркульства в Україні. Була створена комісія у складі С. Косіора (голова), В. Балицького, В. Порайка, М. Демченка, П. Постишева. Прогнозуючи можливий опір селян, було прийнято рішення відкликати із запасу 500 чекістів та запропоновано наркомату освіти УСРР спільно з культурно-пропагандистським відділом ЦК КП(б)У розробити заходи щодо заборони дітям куркулів навчатися у середній та вищій школах¹⁵⁰.

ОГПУ СРСР піклувалося про виявлення куркулів в Червоній Армії. Так, 2 лютого 1930 р. був розісланий на місця спеціальний обіжник «Про арешти червоноармійців за зв'язок із куркульством та проведення антирадянської агітації»¹⁵¹. У ньому, зокрема, зазначалося, щоб «жодного прихованого куркуля в армії не лишилося», «родини, члени яких служать в армії, виселятися не будуть», але «це не означає, що виявлення та швидка чистка від куркульських елементів армії повинна бути послаблена. Спочатку треба видалити члена родини з армії, а потім вживати ті чи інші репресивні заходи до родини». Справи червоноармійців, родини яких розкуркулюва- лися, передавалися до Особливої наради, а справи військовослужбовців військ ОГПУ - до колегії ОГПУ СРСР¹⁵².

ЦК КП(б)У 2 лютого 1930 р. направив окружкомам листа «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації», в якому вимагав «провести най- організованішим способом розпочатий у районах суцільної колективізації процес ліквідації глитайських господарств і рішуче придушити спроби контрреволюційного опору глитайства колгоспному рухові»¹⁵³.

ГПУ УСРР 7 лютого 1930 р. розіслало оперативний наказ № 42167 про організацію операції з масового виселення «куркульського елементу» з території України. Він передбачав організацію «оперативних трійок» по виселенню «куркулів» та їхніх сімей. В округах створювались оперативні «трійки» на чолі з начальником відділу ОГПУ, в районах - районні оперативні групи. Наказ регламентував механізм затримання розкуркулених, їх відправку на залізничні станції, містив конкретні вказівки щодо речей, які селяни могли взяти з собою: «Лише найнеобхідніші предмети домашнього вжитку, а також теплий одяг, деякі елементарні засоби виробництва у відповідності з характером їх роботи на новому місці (у зв'язку з відправкою на Північ та використанням їх на лісорозробках) вони беруть з собою сокиру, пилку, лопату та інші необхідні інструменти, які повинні вантажитись у окремому вагоні. При цьому загальна кількість речей та продовольства не повинна перевищувати 25-30 пудів. Грошові заощадження залишати на руках лише у мінімальних сумах (до 500 крб. на сім'ю), які необхідні для переїзду та облаштування на новому місці, а також зобов'язати в рахунок 25-30 пудів речей брати не менше ніж на 2 місяці продовольства»¹⁵⁴.

Згідно з оперативним наказом ГПУ УСРР № 44722 від 11 лютого 1930 р. до операції по масовому розкуркуленню залучалися озброєні загони з мобілізованих партійців та комсомольців, сільських активістів, батраків, формувався у кожній окрузі «чекістсько-військовий резерв». Роз- куркулені під конвоєм направлялися на залізничні станції для відправки на Північ.

На випадок збройних повстань територія України розподілялася на зони відповідальності підрозділів військ ГПУ. За Чернігівською округою був закріплений 3-й дивізіон 4-го Українського полку та школа міліції, за Глухівською - полкова школа 23-го полку, Ніжинською та Прилуцькою - 1-й дивізіон 4-го Українського полку¹⁵⁵. Принагідно зазначимо, що, за інформацією голови ГПУ України В. Балицького генеральному секретарю ЦК КП(б)У С. Косіору від 14 лютого 1930 р., Глухівська, Ніжинська та Чернігівська округи не входили до районів першої хвилі суцільної колективізації¹⁵⁶. Однак вже 26 лютого голова Ніжинського окружного виконкому Зеленська повідомила голів міськради та райвиконкомів про перехід до суцільної колективізації Бобровицького, Лосинівського та Ічнянського районів, а також частини сіл інших районів округи¹⁵⁷.

Але ГПУ УСРР розпочало вилучення «антирадянського елементу» з Чернігівщини ще з 1928 р. Тільки Прилуцьким окрвідділом ГПУ з 1 жовтня 1928 р. до 1 серпня 1929 р. з 76 сіл вислано 458 осіб¹⁵⁸, у 1929 р. - з 106 сіл вислано 603 особи¹⁵⁹.

Загалом з України з 18 лютого по 12 березня 1930 р. було виселено 12 539 господарств, загальною чисельністю 57 720 осіб¹⁶⁰. На XII з'їзді КП(б)У у січні 1934 р. П. Постишев назвав загальну цифру розкуркулених господарств - близько 200 тис. Ця цифра практично співпала із визначеною у 1927 р. ЦСУ УСРР кількістю «куркульських господарств» - 204,5 тис.¹⁶¹

Реагуючи на посилення економічного тиску та передбачаючи чергову хвилю конфіскацій, з середини 1929 р. селяни розпочали масовий забій худоби. В результаті поголів'я її скоротилось удвічи. Так, в директивному листі Чернігівського окрвиконкому про результати роботи з колективізації та розкуркулення від 25 лютого 1930 р. вказувалося на численні випадки «злочинного знищення худоби. Таке явище викликає катастрофічне зменшення худоби на селі»¹⁶².

Протестуючи проти конфіскаційних заходів, селяни вдавались до власноручного знищення своїх господарств. Так, «куркуль-експертник» з с. Химо-Рябушине Влас Ковтун, дізнавшись про розкуркулення його господарства, продав корову, яка фактично коштувала не менш ніж 140 крб., за 80 крб., зруйнував вітряк, кажучи, що «він краще спалить все, а державі й голоті нічим не дасть користуватися»¹⁶³.

У селянина Івана Рубеля Степовохутірською сільрадою було конфісковано майно, будівлі, реманент, худоба та земля. Сім'ї залишили одну хату. Але І. Рубель, не бажаючи залишати надбане майно, зруйнував садибу, зрубав фруктові дерева¹⁶⁴.

Намагаючись зберегти поголів'я худоби, органи місцевої влади, користуючись постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 5 лютого 1930 р., розпочали термінову її конфіскацію. Винні у «хижацькому забої худоби» притягувалися до кримінальної відповідальності¹⁶⁵. Так, у жителів с. Кобижча И. Шияна та Я. Шияна за порушення постанови уряду про забій худоби та свиней конфіскували майно, худобу, реманент, будівлі та землю. їхні сім'ї залишили без засобів для існування. Згодом їхні дружини - О. Шиян та М. Шиян - просили у місцевої влади виділити по 0,12 га землі під город; 0,25 га орної землі та 15 пудів картоплі¹⁶⁶.

Прилуцький окрвідділ ГПУ 7 січня 1930 р. повідомляв про факти відмови селян від земельних наділів: «Основний мотив цього явища - важко жити, бо влада все забирає, а тому краще нічого не робити, аніж даром усе віддавати владі. В с. Подище Прилуцького району збільшились випадки відмовлень від землі. Так, за останній час від землі відмовилося близько 10 заможних господарств з метою позбавитися великих податків і щоб їх не вважали за куркулів... У с. Драбів того ж району також маються випадки відмовлень від землі. Так, куркуль Снігір Митро відмовився від частини своєї землі, заявив: «На чорта пахати, коли забирають хліб, живи як прийдеться, а то будуть розкулачувати, як більше напахаєш»¹⁶⁷.

Протест селян виявлявся не лише у погрозах чи нищенні власного майна. Колективізація викликала і активний опір селянства. Лише в 1930 р. ГПУ УСРР зафіксувало 4 098 виступів, у яких брало участь 956 587 осіб¹⁶⁸.

На Чернігівщині фіксувалися численні підпали, побиття активістів, заклики до збройних виступів. Наприклад, у с. Дроздівка Куликівського району селяни підпалили приміщення сільської ради, розгромили крамницю споживчої кооперації, спалили три хати активістів. У с. Кучинівка Сновського району знищили документи сільської ради та місцевого партосередку¹⁶⁹.

У с. Варва 29 травня 1930 р. у жителя хутора Калиновиця І. Онищенка згоріла садиба. Після пожежі на дереві знайшли анонімний лист, у якому вказувалася причина підпалу: «За роботу в кооперації і попереджено вийти з колгоспу та передати про це іншим активістам»¹⁷⁰.

У Драбівському районі Прилуцької округи на хуторі Чумгак 10 червня 1930 р. на дверях кооперації вивісили об'яву: «Товариші колгоспники, бережись! 12 червня в 11 годин дня по хутору буде проходить банда під керівництвом Заболотного». На листівці автори намалювали руку, що тримає револьвер¹⁷¹.

Масові виступи селян проти насильницької колективізації серйозно занепокоїли керівництво СРСР. И. Сталін оприлюднив статтю «Головокружение от успехов»¹⁷², у якій переклав вину за «перегини» колективізації на місцевих керівників. Тим не менше, селян і надалі незаконно штрафували, піддавали тюремному ув'язненню або просто висилали. Голова Ніжинського окрвиконкому 26 березня 1930 р. у доповідній записці вказував: «У напрямку популяризації значення колективізації та переваг колективних форм господарювання окремі робітники сільрад, РВК займаються... зламанням принципу добровільного вступу селянства до колгоспів, підмінюючи його примусовими заходами. В с. Монастирище уповноважений Кондратенко відбирав у селян підписки «Або вступ до колгоспу - або на Соловки»¹⁷³. Прикладів відвертих знущань сільських активістів над селянами безліч.

Для припинення заворушень на селі ЦК ВКП(б) у березні - квітні 1930 р. ухвалив низку документів, спрямованих на ліквідацію «порушень» принципів колективізації. Тимчасово була відновлена добровільність при формуванні колгоспів. Призупинення першої хвилі насильницької суцільної колективізації призвело до масових виходів селян з колгоспів, розбору усуспільненого майна, худоби, реманенту. Так, Прилуцький окрвідділ ГПУ 5 травня 1930 р. інформував про масові виходи селян з колгоспу. У Срібнянському районі за 2 дні у 5 селах селяни подали 373 заяви про виступ з колгоспу: в с. Гурбинці - понад 100 заяв, у с. Горобіївка - 43 заяви, у с. Лебединці - 60 заяв, у с. Дігтярі - близько 70 заяв, у с. Поділ - понад 100 заяв¹⁷⁴.

Але розкуркулення та виселення не припинялися. Процесу намагалися надати характеру «ініціативи знизу». В с. Полонки Яблунівського району 30 травня та 1 червня 1930 р. були проведені куткові збори виборців села. Головне питання - розкуркулення та вислання куркулів. 2 червня 1930 р. після пленуму сільради, який закінчився о 3-й годині ночі, уповноважені сільради прийшли до садиб громадян, оголошених куркулями. У них вилучили майно, посадили на підводи і відправили на поселення¹⁷⁵.

Майно розкуркулених передавали новоствореним колективним господарствам. Іноді така політика призводила до комічних ситуацій. У с. Михайлівка Драбівського району у помешканні висланого за невиконання хлібозаготівлі «куркуля» Івана Цікори головою сільради було розміщено організовану з комсомольців комуну. Протягом кількох днів комсомольці з'їли усі «куркульські» продукти і розійшлися по домівках¹⁷⁶.

Зрештою селяни змушені були записуватися до колгоспів. Якщо наприкінці 1928 р. у районах, які згодом увійшли до складу Чернігівської області, було колективізовано лише 5% селянських господарств у 83 колгоспи¹⁷⁷, у 1930 р. - 20%, то вже в 1932 р. показник колективізації становив 48%¹⁷⁸, у 1933 р. - 61,8%, на 1 січня 1934 р. - 71,6%, на 1 січня 1935 р. - 91,1%. На 1 січня 1937 р. у колгоспах було об'єднано вже 94,4% селянських господарств¹⁷⁹.

Для щойно сформованих колгоспів визначалися нереальні плани хлібозаготівель. їх невиконання розглядалось як «саботаж», «шкідництво», «контрреволюційний прояв». Так, за зрив плану бюро Чернігівського обкому КП(б)У оголосило догану секретарям райкомів КП(б)У та головам Коропського, Носівського, Кролевецького, Бобровицького райвиконкомів. Прокуратурі було «запропоновано провести розслідування у вищезазначених районах та виявити винних» у зриві планів хлібозаготівлі¹⁸⁰. За невиконання державного плану винних притягували до кримінальної відповідальності. На виїзних сесіях Чернігівського обласного суду було винесено 9 вироків до розстрілу «за зрив хлібозаготівлі»¹⁸¹.

Численні доповідні записки, які надходили на адресу ЦК КП(б)У, свідчили про кризу сільськогосподарського виробництва. У колгоспах спостерігався низький рівень трудової дисципліни, безвідповідальність, крадіжки. Селяни не бажали працювати на державу за безцінь. У 1929 - 1932 рр. було знищено половину поголів'я худоби у селянських господарствах та колгоспах¹⁸². За таких умов держава намагалася вилучити у селян максимальну кількість хліба. Наприкінці 1931 - у першій половині 1932 рр. Україну охопив широкомасштабний голод. Селяни, щоб не померти від голоду, намагалися приховати збіжжя та продовольство.

ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932 р. прийняли постанову, відповідно до якої розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» - позбавленням волі на строк не менше 10 років¹⁸³. У народі її назвали законом «про п'ять колосків». Так, у доповідній записці прокурора Чернігівської області від 2 серпня 1933 р. повідомлялося, що за крадіжку «колосків соцланів» виїзними сесіями обласного суду засуджено до розстрілу «селян- глитаїв»: по Носівському району - Грицька Шерстюка, Феодосія Заголія та Свирида Костюка, по Глухівському району - Миколу Погрибицького, по Роменському району - Якова Чуба¹⁸⁴.

У листопаді 1932 р. в республіці розпочала роботу «надзвичайна комісія», очолювана головою РНК СРСР В. Молотовим, яка запровадила надзвичайні заходи щодо хлібозаготівлі. Тиск, що чинила комісія на місцевих керівників, провокував останніх на використання силових методів вилучення продовольства.

Архівні документи свідчать про масові подвірні обшуки. Сільські активісти вилучали найменші запаси продовольства. Конфіскація подавалась як кара за «куркульський саботаж». Так, у жителя с. Колісники Ніжинського району Івана Ярмака члени сільради на засіданні 9 липня 1932 р. вирішили конфіскувати та продати майно за невиконання контрактації картоплі в 180 пудів, хлібозаготівель по твердому завданню в 50 пудів, несплату одноразового збору 90 крб. 74 коп. Землю та реманент було вилучено за невиконання агромінімуму¹⁸⁵.

Виїзна сесія Чернігівського обласного суду, яка відбулась 4 січня 1933 р., засудила до вищої міри соціального захисту - розстрілу - середняка Т.С. Варченка, жителя с. Яблунівка Прилуцького району, за «приховування хліба». Під час обшуку у нього було знайдено закопані в землю 5 пудів проса і 5 пудів жита, в полові - 5 пудів проса, 4 пуда жита, в інших місцях - 3 пуди озимої пшениці й 5 пудів проса¹⁸⁶.

Цинізм сталінської системи державного управління полягав у перекладанні провини вищого керівництва СРСР за кризові явища в економіці на місцевих керівників та активістів. З одного боку, здійснювався тиск на посадовців щодо виконання державних планів за умов масового голоду населення. Не маючи змоги запропонувати еквівалентний обмін за збіжжя, сільські та районні управлінці разом з активістами силоміць конфісковували продовольчу продукцію. З іншого - цих активістів засуджували за масові «порушення соціалістичної законності». Нагнітання ідеологічного психозу, боротьби з «сільською контрреволюцією» призводило до зламу особистості, позбавлення традиційних набутих соціальних регуляторів поведінки людини.

В органи прокуратури почали надходити численні повідомлення про масові «порушення революційної законності». У доповідній записці обласного прокурора Чернігівському обкому КП(б)У йшлося про «перекручення лінії партії та уряду та зламання революційної законності в різних районах області» за період з 15 по 25 січня 1933 р. Методи знущань під час хлібозаготівлі у порівняні з «військовим комунізмом» були вдосконалені. Типовими стали допити, побиття селян, погрози зброєю та розстрілом. У с. Івашківка Чернігівського району хлібозаготівельна бригада, «викликаючи селян до штабу, мордувала їх, що виявлялося в підвішуванні, обкурюванні димом. Окремих селян роздягали та саджали до холодних приміщень, незаконно затримували по 7 діб»¹⁸⁷.

Масштаби порушень революційної законності у Чернігівській області вивчала комісія ЦКК КП(б)У. До її складу входили представники ЦКК КП(б)У Макаренко, наркомату юстиції Діковський, ГПУ УСРР Кисельов. Протягом 17 - 27 вересня 1933 р. комісія розслідувала скарги, вивчала інформаційні матеріали ГПУ та прокуратури, ухвали місцевих виконавчих органів у 20 з 36 районів області.

Матеріал розслідування по 12 з 20 районів засвідчив численні адміністративні свавілля - викривлення податкової і штрафної політики, масове привласнення та розкрадання конфіскованого майна, «засміченість сільрад кримінальним елементом».

Так, 19 вересня 1933 р. у с. Курінь-І Бахмацького району голова сільради Федоряко спільно із заступником голови сільради Юнаком, секретарем осередку КСМ Шевченком, головою колгоспу Горобцем, бригадиром Златниковим та кількома активістами з'явився у садибі інваліда бідняка Жваво. Селянин у минулому році повністю виконав хлібоздачу і був занесений на «червону дошку». Не пояснюючи причини, активісти вирвали 12 вікон з рамами, забрали майно, розвалили піч у будинку і навіть забрали дерев'яну ногу інваліда. При перевірці з'ясувалося, що заступника голови сільради Юнака ще 3 серпня 1933 р. було виключено з партії й він знаходиться під слідством. Незважаючи на це, Юнак був призначений заступником голови сільради.

Колишній голова сільради Мандриков, засуджений на три роки позбавлення волі й виключений з партії, після дострокового звільнення з допра був призначений головою Батуринської сільради. Під його керівництвом приймалися ухвали про штрафи з формулюванням: «За невиконання господарсько-політичних кампаній, картоплезаготівлі, м'ясозаготівлі і взагалі агромінімуму».

Голова колгоспу с. Високе Борзнянського району Пономаренко брутально ставився до колгоспників, побив колгоспниць Ф. Сергєєнко, Є. Мачулу, Н. Горпенко. У одноосібників, що проїздили по стерні колгоспного поля, цей же Пономаренко знімав колеса з возів і повертав їх лише за умови перевезення по вісім кіп колгоспного хліба188.

Активно застосовувалися так звані «бойкоти», які набирали навдивовижу потворних форм. Так, «заборона на воду» означала, що біля колодязів виставлялись пости сільських активістів, які визначали, кому давати воду, а кому ні. Заборонялося вітатися з «нездатчиками хліба», палити або давати прикурювати. Бойкот «на вогонь» передбачав заборону палити піч. Якщо попри заборону селянин намагався розвести вогонь, то активісти заливали полум'я водою. У разі оголошення бойкоту «на світло» - в хаті забивали вікна. Подібні бойкоти зафіксовані у 67 селах та 20 колгоспах Чернігівської області¹⁸⁹.

Тривала практика пошуку «шкідників» та «ворогів народу». Політбюро ЦК КП(б)У 18 листопада 1932 р. у присутності В. Молотова ухвалило постанову «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд і розгром куркульських груп», яка зобов'язала ГПУ «провести вилучення і засудження злісних рахівників і бухгалтерів колгоспів, що зривають плани хлібозаготівель і організовують розкрадання колгоспного хліба, охопити цією операцією до 300 осіб, сконцентрувавши удар на найважливіших для успіху хлібозаготівель районах і колгоспах»^190.

Для активізації роботи органів держбезпеки політбюро ЦК ВКП(б) направило особливим уповноваженим в республіку заступника голови ОГПУ СРСР В. Балицького з підпорядкуванням йому апарату ГПУ УСРР¹⁹¹. Місцевий апарат ГПУ розгорнув роботу з виявлення «во-рогів народу». Загалом в умовах голоду середини 1930-х рр. в Україні органи держбезпеки заарештували у 1932 р. 74 849 осіб, а в 1933 р. - 124 463 особи¹⁹². Тільки в 1933 р. у керівному складі й апараті управління МТС, колгоспів і радгоспів Чернігівської області було виявлено понад 1 500 «класових ворогів»¹⁹³.

У доповідній записці ГПУ УСРР про кількість заарештованих селян вказувалося, що тільки з 1 по 20 грудня 1932 р. у Чернігівській області було заведено 477 справ на 796 осіб, передано до суду 167 справ на 244 особи, залишилося у впровадженні 839 справ на 1 212 осіб (по Україні - 7 249 справ на 11 999 громадян)¹⁹⁴. Всього протягом грудня 1932 р. Чернігівський обласний відділ ГПУ заарештував 1 943 особи по 1 271 справі (по Україні було заарештовано 15 619 осіб по 8 876 справам)¹⁹⁵. У січні 1933 р. Чернігівський облвідділ ГПУ прозвітував про арешт 125 осіб, з них 316 куркулів було вислано разом з 994 членами їхніх сімей на Північ¹⁹⁶. Вислання було санкціоноване постановою політбюро ЦК КП(б)У від 30 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У просив ЦК ВКП(б) дозволити вислання з Чернігівщини 300 родин куркулів, а також «злісних елементів і куркулів (без родин) в кількості 500 осіб»¹⁹⁷.

Водночас цілі райони були блоковані підрозділами військ ГПУ. Рятуючись від голоду, селяни масово намагалися виїхати з України на заробітки чи пошуки хліба до Білорусії, Москви, Ленінграда тощо¹⁹⁸. Партійно-державне керівництво намагалось не допустити різкого збільшення споживання хліба в інших регіонах СРСР та поширення інформації про голод.

Репресували не лише окремих громадян, а й цілі села. Раднарком УСРР та ЦК КП(б)У 6 грудня 1932 р. прийняли постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі», у якій зазначалося: «за явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж... припинити довіз товарів, цілком припинити кооперативну і державну торгівлю на місці і вивезти відповідних кооперативних і державних крамниць всі наявні товари та цілком заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників, так і одноосібників»¹⁹⁹. Вже 9 грудня 1932 р. Чернігівський обком КП(б)У заніс на «чорну дошку» колгосп «Більшовик» Носівського району²⁰⁰.

Ініційована вищим керівництвом агітаційно-пропагандистська кампанія стимулювала «викриття» злісних «саботажників», «куркулів та підкуркульників». Типовими стали газетні публікації з цієї тематики. Так, у статті «Крадіжки ввійшли в систему» зазначалося: «Не так давно попався на крадіжці колгоспник артілі ім. Шевченка Іщенко Зінько, коли крав картоплю, а 13 листопада в нього знову знайдена квасоля. Його треба найскоріше вигнати з колгоспу та судити»²⁰¹. В іншій публікації «Ворогів трудящих - зривників хлібозаготівлі суворо карає революційний закон» повідомлялося: «У селі Червоний Колодязь [нині Ніжинського району - авт.] твердоздавець Теленко К.С. гноїв у землі 50 пуд. хліба. Виїзна сесія засудила куркуля на 10 років, на 5 років висилки та на конфіскацію всього майна. Колишнього твердоздавця Гороха Павла, який злісно зривав хлібозаготівлі, засуджено на 5 років заслання, на 3 роки позбавлення виборчих прав та до штрафу 1 000 крб. На хуторі Августів [нині с. Августівка - авт.] колишній твердозда- вець Мирошніченко Петро Романович уперто не виконував хлібозаготівлі і злісно агітував серед трудящих на зрив. Його засуджено на 8 років позбавлення волі та на 8 років заслання за межі Чернігівської області. Злісний зривник хлібозаготівлі Клименко Петро Васильович гноїв у землі 11 пудів хліба. Його засуджено на 10 років позбавлення волі, на 5 років обмеження в правах та до штрафу 800 крб.»²⁰².

Українські історики майже одностайні в тім, що колективізація і грабіжницькі хлібозаготівлі призвели до Голодомору 1932-1933 рр.²⁰³ Правомірною стала думка В. Васильєва та Ю. Шаповала, що феномен голоду необхідно вивчати в контексті тодішнього курсу партійно- державного керівництва СРСР, спроби нового «комуністичного штурму» і побудови соціалізму «у ворожому оточенні»²⁰⁴. Проблема хліба у політичній стратегії Й. Сталіна та його найближчого оточення мала яскраве політичне забарвлення. Відмова від хлібозаготівель в ситуації початку 1930-х рр. унеможливлювала експорт пшениці, надходження валюти, закупівлю обладнання для нових заводів, у кінцевому наслідку зривала «темпи соціалістичного будівництва». Це б означало провал політики «великого стрибка», політичну дискредитацію Сталіна і його прибічників. В ім'я збереження влади вони йшли до кінця, прирікаючи на голод і смерть мільйони людей.

Складовою сталінської політики були абсолютно нереальні плани хлібозаготівель з урожаю 1931 і 1932 рр. Внаслідок їх виконання українське селянство залишилось не тільки без зерна, а й взагалі без продовольства²⁰⁵.

Спочатку місцеве партійне керівництво докладно інформувало ЦК КП(б)У про «продовольчі труднощі». Згодом секретарі українських обкомів перестали добирати слова. У доповідних записках з'явився термін «голод». Секретар Чернігівського обкому КП(б)У Маркітан доповідав у ЦК КП(б)У про результати перевірки співробітниками райкомів КП(б)У наявності голодних смертей у селах: «У найважчому стані опинились Прилуки, Ромни, Бобровиця, Носівка, Березна»²⁰⁶. Рятуючись від голодної смерті населення Малодівицького, Прилуцького, Іваницького, Глухівського, Добрянського, Ніжинського, Шосткинського, Ріпкінського, Остерського районів вживало різні сурогати²⁰⁷, зафіксовані численні факти споживання м'яса собак та мертвої худоби²⁰⁸.

Голод спричинив численні психічні розлади. Так, у Бахмацькому районі селянин с. Велика Загорівка вбив чотирьох дітей. Свій вчинок він мотивував «неможливістю їх прогодувати»²⁰⁹. Місцевий апарат ГПУ Чернігівської області почав розслідування фактів канібалізму²¹⁰.

Селяни вимагали реальної допомоги продовольством. Секретаря Чернігівського обкому КП(б)У Маркітана 3 березня 1934 р. проінформували про випадки групових вимог проддопомо- ги у Ніжинському, Буринському, Семенівському районах. Типовий випадок мав місце у с. Смоляж Ніжинського району. Селяни під керівництвом середняка-одноосібника Захарченка без відома сільради провели збори колгоспників та одноосібників, на яких ухвалили заяву голові райвиконкому з вимогою видати хліба. Її підписали 109 осіб²¹¹.

Навіть влітку 1934 р. у деяких селах Чернігівської області відчувалась нестача продовольства. На це вказує стаття «Куркульських «парикмахерів» покарано», у якій йшлося про засідання у с. Дягова виїзної сесії Менського нарсуду, що розглянула одразу декілька справ. Зокрема, подружжя Крутих зрізало колоски на ланах колгоспу «Червона поляна». Інший селянин - С. Фещенко - викопав 15 кущів молодої картоплі, громадянин І. Шута нарізав 35 фунтів колосків жита на колгоспному полі. Усіх «куркульських парикмахерів» засудили до тривалих термінів ув'язнення²¹².

Під час масової загибелі людей деякі місцеві партійні та радянські керівники протестували проти непомірних хлібозаготівель та свавілля. Так, у с. Білогалиця Путивльського району між головою колгоспу ім. 25-го Жовтня Тверетіновим та уповноваженим по хлібозаготівлі відбулася така розмова:

- Коли хліб здасте державі?

- Якщо здамо, навесні сіяти не будемо.

- Ні, хліб ви здасте і для посіву знайдете, зерном посієте.

- Ви не сієте, чому ми для вас повинні сіяти, - з особливою злістю відповів голова.

- Ви в кращому разі є агентом куркуля²¹³.

У доповідній записці Чернігівського обкому в ЦК КП(б)У про настрої партійно-радянського апарату у першому півріччі 1933 р. йшлося про «опортуністичні настрої серед районних керівників та сільських робітників». Проявлялися вони «в ухилі від заготівлі, вважаючи її плани нереальними, зрощенні з куркульським контрреволюційним елементом на селі та приховуванні останнього». Відповідальні працівники звітували про 255 фактів у 27 районах. Серед них: відмов прийняти плани - 3, відмов від здачі хліба сільським активом та протидій заготівлям - 27, «опортуністичних розмов» - 118²¹⁴. Реакція партійних органів була миттєвою. Тільки з партії виключено 129 осіб,²¹⁵ в тому числі заарештовано та передано до суду 86 посадовців²¹⁶.

За проведення «куркульської політики на селі», розкладання парторганізацій, агітацію проти хлібозаготівель та «зрадництво» бюро Чернігівського обкому КП(б)У виключило з партії завідуючого організаційно-інструкторським відділом Носівського райкому КП(б)У Яременка. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор вимагав заарештувати Яременка та передати матеріали до суду²¹⁷.

Селяни намагалися чинити активний опір масованим конфіскаціям. Чернігівський відділ ГПУ в жовтні 1932 р. інформував Чернігівський обком КП(б)У про масові «волинки». Всього протягом 10 місяців їх відбулося 71. Чекісти класифікували волинки за мотивами виникнення: «на ґрунті продовольчих утруднень» - 27, розбір колгоспного майна - 12, розпродаж майна - 4, вилучення худоби на м'ясозаготівлю - 9, хлібозаготівлі - 19. Головні вимоги, які висували селяни - видача хліба, картоплі, повернення із заслання односельців, відновлення служби у церквах тощо²¹⁸.

Заради спасіння життя селян деякі голови колгоспів свідомо порушували встановлені інструкції щодо хлібозаготівлі. Аналізуючи справи, розглянуті нарсудами області, встановлені типові «злочини» - викос зернових культур молочної стиглості, роздача авансу збіжжям. Так, правління Шейгусівського колгоспу Прилуцького району прийняло постанову про викос 0,25 га зеленого жита для авансування колгоспників. Відкрите судове засідання над «винуватцями» відбулось у присутності понад 2 000 осіб. Подібну постанову прийняло правління колгоспу Сергіїв- ської сільради Прилуцького району. Тут для врятування життя колгоспників скосили декілька гектарів недозрілого жита²¹⁹.

Важко підрахувати кількість жертв Голодомору 1932 - 1933 р. Український інститут національної пам'яті за підтримки Президента України В. Ющенка ініціював створення Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932 - 1933 років в Україні. Науковці, архівісти, краєзнавці розпочали роботу зі встановлення кількості жертв у регіонах. За неповними підрахунками прямі втрати від голодної смерті в Україні 1932-1933 рр. оцінюються нині від 3 до 3,5 млн. чоловік²²⁰.

Перетворення СРСР у могутню індустріальну державу створило чимало проблем. Зокрема, кардинального рішення вимагала проблема забезпечення промисловості інженерно-технічними кадрами. На заводах та фабриках працювала значна кількість «спеців», які вчилися та працювали ще у дореволюційний час - їх називали «старими фахівцями». Наявність таких фахівців дозволяла політичному керівництву СРСР перекласти відповідальність за постійні аварії старого обладнання, недоліки і помилки, неминучі при форсованій модернізації країни, на «класово ворожі елементи», які, начебто, не змирилися з перемогою революції.