Реформування системи військової освіти та підготовки кадрів російської армії у другій чверті ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реформування системи військової освіти та підготовки кадрів російської армії у другій чверті ХІХ століття

Вступ

Історія Російської імперії XIX ст. включає два великі періоди, розмежовані початком “Великих реформ” 60-70-х рр. ХІХ ст. У свою чергу, обидва ці періоди чітко поділяються на декілька етапів, хронологічні рамки яких співпадають з роками правління того чи іншого імператора. Друга чверть ХІХ ст. - це період правління Миколи І, який в історіографії уже давно був названий періодом реакції і занепаду країни. Логічним завершенням його вважають Кримську війну 1853-1856 рр., однією з причин поразки в якій є начебто низький професійний рівень командного складу армії, недостатня підготовка нижніх чинів.

Дослідники, які звертались до часів правління Миколи І, вивчали цей період переважно через призму таких подій, як придушення повстання декабристів 1825 року та поразки у Кримській війні, що не дозволяло тривалий час підійти до вивчення цього періоду “без гніву та пристрасті”. Для характеристики періоду правління Миколи І як періоду реакції наводили одні й ті ж цитати з низки наративних джерел і в той же час залишали поза увагою більшу частину джерел з позитивними чи нейтральними оцінками діяльності уряду Миколи І у галузі підготовки кадрів російської армії та свідченнями сучасників про перетворення, які проводились у цій галузі.

Необхідно відмітити, що збройні сили імперії завжди були улюбленим “дитям” усіх російських монархів. Не був винятком і Микола І. Отримавши військове виховання, перебуваючи на різноманітних посадах в інженерних підрозділах армії будучи ще великим князем, добре усвідомлюючи необхідність реформування армії у зв'язку з радикальними змінами історичної ситуації на Європейському континенті, він намагався за допомогою заходів виключно адміністративного характеру, не торкаючись соціально-економічних та політичних підвалин держави, провести перетворення в справі управління та комплектування збройних сил.

Микола І, як глава держави, не міг не розуміти, що визначальним чинником сили, могутності, авторитету, політичної стабільності будь-якої держави є її армія. У свою чергу, боєздатність збройних сил держави значною мірою залежить від рівня професійної підготовки командного складу, методів комплектування армії та вмінь нижніх чинів. Виходячи з цього, упродовж другої чверті ХІХ ст. уряд Російської імперії та особисто імператор Микола І приділяли значну увагу підготовці військових кадрів, про що переконливо доводять різноманітні джерела.

Отже, підготовка кадрів російської армії у другій чверті XIX ст. є органічною складовою як військової політики, зокрема, так і внутрішньої політики Російської держави взагалі. Через надання характеристики проблемі підготовки кадрів російської армії формується більш чітке уявлення про особливості того чи іншого періоду історії, зокрема про період правління імператора Миколи І, а також вивчення зазначеної проблеми за допомогою наративних джерел дозволяє під новим кутом зору подивитись на процес підготовки військових кадрів у другій чверті ХІХ ст., оскільки ці джерела дають можливість з'ясувати роль суб'єктивного чинника у проведенні перетворень у військовій галузі, проаналізувати історичні події та факти, які відбувались у реальному житті, що має певні відмінності від статутних вимог і дає відомості не про те, як могло бути, а як було і як сприймалось це сучасниками. По-третє, воно забезпечує можливість поглибити знання про місце і роль імператора Миколи І у підготовці й вихованні кадрів російської армії та змінах, що відбулися у військовій сфері.

Підготовка військових кадрів і комплектування армії як один із напрямків військової політики є складною проблемою. Необхідно зауважити, що поняття “підготовка військових кадрів” можна застосовувати у декількох аспектах. Якщо мати на увазі це поняття в широкому розумінні, то підготовка військових кадрів включає підготовку офіцерів у військових навчальних закладах та військах, унтер-офіцерів - у військових підрозділах, підготовку технічних спеціалістів з числа рядових. Військові кадри у цьому розумінні - це всі військовослужбовці, які перебувають на строковій, надстроковій та діючій службі. У вузькому розумінні поняття “підготовка військових кадрів” включає лише підготовку офіцерських кадрів. Виходячи з вищезазначеного, ведучи мову про підготовку кадрів російської армії та методи її комплектування, ми будемо використовувати це поняття у широкому розумінні.

Отже, предметом нашого дослідження є процес комплектування армії офіцерами та нижніми чинами у другій чверті ХІХ ст., засоби їх підготовки та висвітлення цих заходів у наративних джерелах.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період правління Миколи І, що припадає на другу чверть XIX ст., час, коли були проведені значні реформи у військовій сфері, у тому числі у комплектуванні збройних сил офіцерським та рядовим складом.

Метою дослідження стало відтворення цілісної картини історії підготовки військових кадрів та методів комплектування армії в другій чверті XIX ст., а також відгук на ці заходи уряду з боку деяких представників суспільства, пов'язаних з діяльністю військових установ.

1. Аналіз стану дослідження проблеми

Підготовка військових кадрів і комплектування армії в другій чверті XIX ст. була однією з важливих складових частин військової політики і військової історії даного періоду. Слід підкреслити, що історіографія військової політики імператора Миколи І досить невелика. Реакція різних верств суспільства на ці процеси майже не вивчалась протягом усіх етапів дослідження проблеми. Така ситуація склалась, незважаючи на те, що практично всі дослідники періоду правління Миколи І так чи інакше звертались до окремих сюжетів цієї проблеми. Тому для більш чіткого уявлення про рівень дослідження теми ми вимушені зупинитись на всіх складових історіографії цієї проблеми, виокремлюючи і суто конкретну проблему, пов'язану з реакцією суспільства на військову політику уряду Миколи І. військовий армія микола реформа

В історіографії проблеми можна умовно виділити декілька етапів: перший - 60-80-ті роки XIX ст., коли це питання тільки-но було порушене історичною наукою і дістало висвітлення переважно в публіцистичних роботах, хоча з'явились і окремі монографічні дослідження; другий - кінець XIX - початок XX ст.ст., коли історики звернулись до архівних джерел і з'явились наукові праці, присвячені окремим аспектам внутрішньої політики періоду царювання Миколи І; третій - за радянських часів, коли основна увага дослідників була приділена соціально-економічним проблемам і питанням класової боротьби; четвертий - останнє десятиріччя XX - початок XXI ст.ст. До початку четвертого етапу в поняття “вітчизняної історіографії” ми включаємо твори як російських, так і українських авторів. На четвертому етапі вказане поняття поширюється лише на українську історіографію.

Підготовка військових кадрів у спеціальних навчальних закладах Російської імперії другої чверті XIX ст. не була предметом спеціального дослідження в дореволюційній історичній науці. Лише з деяких аспектів цієї проблеми є окремі монографії, статті, нариси.

У військово-історичній дореволюційній науці, на думку Л.Г. Безкровного, можна виділити дві течії: офіційну (охоронну) та прогресивну1. Представники офіційної течії прагнули зміцнити існуючу військову ідеологію, натомість представники прогресивної - намагались обґрунтувати необхідність її зміни.

У Російській імперії другої чверті XIX ст. провідне становище в науці належало офіційній течії, головним завданням якої була боротьба за недоторканість існуючої системи суспільних відносин, збереження існуючих порядків у галузі освіти та виховання в армії. Більшість авторів інтерпретували історичні події в рамках історіографії романтизму, хоча в ряді питань вони ще не відійшли від методології просвітництва. На початку другої половини XIX ст. ситуація дещо змінюється, хоча офіційна (консервативна) течія неохоче поступалася місцем прогресивній (ліберальній). Справа в тому, що автори праць, які друкувалися протягом 50-х-60-х рр., у своїй більшості залишалися, як і раніше, під впливом офіційної ідеології. Поступово вітчизняна історіографія почала підпадати під вплив позитивістської методології, що сприяло її подальшій лібералізації.

Перші ґрунтовні дослідження з історії виникнення та розвитку військових навчальних закладів належали військовому історику М.М. Мельницькому2. Автор на основі великого фактичного матеріалу висвітлює історію виникнення та розвитку військової освіти в Російській імперії від початку ХVІІІ ст. до середини 50-х рр. XIX ст.

Особливу увагу М.М. Мельницький приділяє періоду правління імператора Миколи І, коли інститут військової освіти розглядався як частина внутрішньої політики та системи державного управління. Він зазначає, що “зі вступом на престол Миколи Павловича настала для військових навчальних закладів блискуча епоха. До того часу ці заклади не могли мати нічого спільного: внутрішній та зовнішній порядок, система виховання, предмети - все було різним”3. І лише після вступу на престол імператора Миколи І, вважає М.М. Мельницький, почалася уніфікація військової освіти, створення єдиних програм навчання. Він висвітлює історію розвитку військових навчальних закладів за періодами царювання, при цьому звертає увагу на причини змін, які відбувалися за часів правління кожного монарха.

Із запровадженням ліберальних реформ, які розпочинаються за часів правління Олександра II, відбуваються зміни і в концептуальних характеристиках системи військової освіти другої чверті XIX ст. Так, 1863 р. виходить праця М.В. Медема4, якого вважають засновником прогресивної військово-теоретичної течії.

Автор піддає критиці характер військової освіти другої чверті XIX ст. та систему навчання в кадетських корпусах. Серед головних недоліків він виділяє поєднання спеціальної військової та цивільної освіти, а також збільшення кількості кадетських корпусів. На його думку, це не призводило до зміни якості навчання, бо кожний новостворений корпус неможливо було забезпечити необхідною матеріальною базою, що, у свою чергу, зумовило появу недоліків у підготовці офіцерів. Автор також намагається довести згубність поєднання військової освіти з цивільною, як це робилося в кадетських корпусах у другій чверті XIX ст.

У другій половині 70-х рр. інтерес до військових навчальних закладів другої чверті XIX ст. відновлюється. У цей час знову надається схвальна характеристика миколаївської системи військової освіти. Так, М.П. Лебедєв у своїй оглядовій праці, присвяченій всім закладам освіти, приділяє увагу і кадетським корпусам5. Часи правління Миколи І він вважає періодом розквіту військових навчальних закладів завдяки особистій турботі Миколи І.

Подальший розвиток дослідження проблеми підготовки військових кадрів отримують у праці військового історика М.С. Лалаєва6. Друга її частина присвячена історії військових навчальних закладів другої чверті XIX ст. Лалаєв М.С. відзначає зміни, яких зазнали кадетські корпуси після вступу на престол Миколи І, напрямки розвитку існуючих і створення нових військових навчальних закладів. Особливу увагу він приділяє характеристиці новостворених губернських корпусів. Автор також аналізує принципи комплектування військових навчальних закладів, систему освіти та виховання, наводить дані про кількість випускників за роками. Основним недоліком праці є те, що історія військової освіти представлена у вигляді переліку фактів і подій, майже без аналітики.

Таким чином, на першому етапі розвитку історіографії проблеми були зроблені спроби окреслити її окремі сюжети, здійснена спроба залучити деякі статистичні матеріали. Концептуальні рішення більшості авторів не виходять за межі “охоронної” теорії “офіційної народності”, яка домінувала в той час. Деякою мірою роботи авторів цього періоду можна вважати свідченнями сучасників, оскільки писалися вони по “гарячих слідах” безпосередніми свідками подій, що відбулися. Різне, діаметрально протилежне ставлення до змін у справі підготовки військових кадрів свідчить про складність та суперечність процесів, що відбувались у цій сфері.

Інтерес до періоду правління Миколи І в цілому та до військових навчальних закладів, зокрема, пожвавився наприкінці XIX - на початку XX ст.ст. переважно у зв'язку зі сторіччям з дня народження Миколи І. Це знайшло відображення в цілому ряді досліджень, присвячених Миколі І та розвитку збройних сил за його доби. Серед цих робіт виділяється своєю ґрунтовністю і сумлінністю праця генерала М.К. Шильдера7. Результатом дослідження життя та діяльності Миколи І стали два фундаментальних томи з численними додатками і документами. На жаль, М.К. Шильдер описав події лише до кінця 20-х рр. XIX ст. Дослідження М.К. Шильдера засвідчили пробудження інтересу до періоду правління Миколи І серед фахових істориків. Свою роль, безумовно, відіграло і часткове відкриття архівів, у тому числі видання значної кількості джерел у збірниках Російського історичного товариства. Зміни настроїв у середовищі дослідників виявились і в роботах істориків, які звернулися до періоду царювання Миколи І. Справедливо критикуючи його методи управління імперією, вони водночас знаходили багато позитивного у його діях8. У порівнянні з попереднім періодом, дослідники більше уваги звертали вже не на особистість Миколи І, а на його державну політику. Так, наприклад, О.О. Кізеветтер детально проаналізувавши внутрішню політику Миколи І, дійшов висновку, що імператор, усвідомлюючи необхідність реформ, прагнув до змін у суспільному ладі. Але побоювання потрясінь, впевненість у тому, що суспільство ще не готове до змін, стримували його наміри. Саме тому імператор вдавався лише до часткових, паліативних заходів і спирався тільки на діяльність низки “таємних комітетів”, розраховуючи на перспективу. Автори зазначених праць в цілому не сприймали і тим більше не схвалювали політику Миколи І, але аналізували період його правління, застосовуючи більшою мірою наукові методи, і намагались відійти від суто суб'єктивних тверджень.

У цей же час вийшла праця М.С. Лалаєва9, в якій автор охарактеризував систему народної освіти взагалі та військової зокрема. Він наголосив, що “після вступу на престол Микола І взяв наші військові навчальні заклади під своє особисте заступництво і висловив волю, щоб ці заклади були оновлені за всіма частинами внутрішнього влаштування”10. У цілому М.С. Лалаєв схвалював систему військової освіти, яка існувала в другій чверті XIX століття, що дало йому можливість зробити наступний висновок: “Більшість вихованців виходила із закладів у самостійне життя, маючи найкращу підготовку до нього, більш скромні, ніж зараз, запити, менш чутливу сприйнятливість до неминучих негараздів у житті, таку відданість своєму обов'язку, яка відрізняла колишніх кадетів як на службі, так і в побуті”11. Для підтвердження своєї точки зору М.С. Лалаєв наводить висловлювання колишніх вихованців військових навчальних закладів, які також схвально ставились до “миколаївської” системи навчання та виховання. Факт залучення свідчень сучасників М.С. Лалаєвим вказує на те, що він уперше в історіографії зробив спробу охарактеризувати систему підготовки військових кадрів, безпосередньо звертаючись до оцінки сучасниками тих подій, які він описував.

Окрім робіт, присвячених імператору Миколі І, внутрішній політиці уряду в цілому, продовжували з'являтися роботи, в яких предметом дослідження були різні аспекти розвитку армії та функціонування військового відомства.

Зокрема, наприкінці XIX ст. з'являється нарис з історії військової справи в Росії, в якому досліджуються проблеми комплектування армії унтер-офіцерськими кадрами12. Автори цієї праці схиляються до думки, що миколаївська армія була в достатній кількості забезпечена молодшою командирською ланкою. У другій чверті XIX ст. існували два основні джерела поповнення армії унтер-офіцерами: по-перше, за рахунок підвищення у чинах рядових за багаторічну бездоганну службу і, по-друге, унтер-офіцерами ставала більшість кантоністів після закінчення спеціальних військових навчальних закладів.

Подальшу розробку проблема комплектування армії та підготовки військових кадрів отримала в XX ст. Так, на початку століття починається публікація ювілейного видання, приуроченого до сторіччя Військового міністерства. Серед них були праці, безпосередньо присвячені системі військових навчальних закладів та проблемам комплектування армії за часів імператора Миколи І. Так, наприклад, у роботі П.В. Петрова13 розглядаються основні аспекти підготовки військових кадрів та комплектування армії офіцерами, які пройшли спеціальний курс навчання у військових навчальних закладах. Автор на підставі багатого фактичного матеріалу намагається відтворити цілісну картину підготовки військових кадрів у Російській імперії в другій чверті XIX ст., звертає увагу на перетворення в системі військової освіти, у галузі підготовки офіцерських кадрів, які відбувалися упродовж зазначеного періоду.

Інший автор праць цього циклу В.В. Щепетильников14 досліджував питання комплектування армії нижніми чинами в період правління імператора Миколи І. Автор приділив увагу основним проблемам реалізації рекрутської повинності, зокрема, методам проведення рекрутських наборів. Він також звернув увагу на інститут військових кантоністів, які після отримання початкової військової освіти у спеціальних військових навчальних закладах (батальйони, напівбатальйони та роти військових кантоністів) були джерелом комплектування армії не тільки найбільш підготовленими солдатами, але й поповнювали склад унтер-офіцерів та спеціалістів технічного профілю. Щепетильников В.В. зазначав, що уряд, усвідомлюючи неможливість скасування рекрутських наборів за умов кріпосного ладу, намагався послабити тягар рекрутської повинності в другій чверті XIX ст. частково за рахунок змін у порядку проведення рекрутських наборів, а частково за рахунок окремої категорії населення, яка отримала назву військових кантоністів.

У цей же час побачила світ праця П.А. Галенковського15, який, змальовуючи зміни, що сталися в результаті реформ Петра І та його наступників, характеризує систему військової освіти та виховання за часів правління кожного монарха. Основну увагу автор приділяє методам виховання, покарання та заохочення у військових навчальних закладах. На думку П.А. Галенковського, позитивні зміни в системі військової освіти та функціонуванні військових навчальних закладів починаються в другій чверті XIX ст., коли думка про “необхідність дати єдине начало в заснуванні виховання і навчання вихованців військово-навчальних закладів стала реальністю”16.

Історії підготовки військових кадрів російської армії присвячена праця Ф.В. Грекова17, який, аналізуючи систему військової освіти упродовж тривалого часу її існування, зазначав: “За Олександра І був покладений початок урегулюванню військово-навчальних закладів, а правильний устрій кадетських корпусів, приведення їх до стрункої системи і подальшого розвитку було завершено за царювання імператора Миколи І”18. Греков Ф.В. звертає увагу на зміни, які відбувалися в галузі військової освіти, в організації військових навчальних закладів за часів Миколи І і зауважував, що “причиною перетворення старих кадетських корпусів і інших військово-навчальних закладів, що існували за царювання Миколи І, була та обставина, що організація їх, задовольняючи попередні потреби держави та військового відомства зокрема, вже не могла відповідати новим потребам загальної і військової освіти, які виникли і швидко розвивались у нас після вступу на престол Олександра II”19.

У дореволюційній історіографії стану армії другої чверті ХІХ століття надавалися не лише схвальні та нейтральні характеристики. Мали місце й критичні погляди. Так, 1911 року з'являється праця військового історика С.П. Міхеєва, який, називаючи часи правління Миколи І в історії Російської імперії “перехідною епохою”, дає критичну оцінку армії в цей період20. Відводячи помітне місце заходам уряду Миколи І в галузі військової політики та військової освіти, автор робить висновок, що рівень освіти, яка надавалась у військових навчальних закладах другої чверті XIX століття, не позначався на бойовій підготовці армії21. Міхеєв С.П. звинувачував армію часів Миколи І у забутті принципів О.В. Суворова на користь “пруській бездумній шагістиці” та у відсутності належного духу солдатів22, а також зазначав, що у підготовці військових кадрів основна увага була звернена на зовнішність, на плац-парадні методи бойової підготовки армії.

Серед досліджень, присвячених історії російської армії, відрізняються праці генерала від інфантерії А.М. Зайончковського23. Автор аналізує стан армії на початку 50-х рр. XIX ст., при цьому постійно акцентує увагу на тому, що з кінця 20-х рр. XIX ст. російська армія розвивалася під впливом військових реформ, проведених імператором Миколою І24.

На базі значної кількості джерел офіційного походження була написана робота О.Ф. Редігера25. Автор торкається проблеми комплектування російської армії та управління нею. Він не тільки досліджував питання бойової підготовки різних родів військ, але й робив це у порівнянні з іноземними арміями. Автор також висвітлює процес комплектування армії унтер-офіцерськими та нестройовими кадрами, підкреслюючи при цьому, що в Росії, в одній із перших країн у Європі, була закладена система підготовки нижчої командної та технічної ланки.

Останньою вагомою роботою у дореволюційній історіографії, присвяченою періоду правління Миколи І, але надрукованою у 1918 р., стала робота М.О. Полієвктова26. Слід відзначити, що автор достатньо скептично ставився до особи Миколи І, але під час характеристики внутрішньої та зовнішньої політики намагався бути об'єктивним. М.О. Полієвктов у загальному контексті висвітлення подій часів правління імператора Миколи І приділив увагу і військовій справі. Зміни та перетворення, які відбувалися у сфері управління армією, галузі військової освіти та комплектуванні армії в другій чверті XIX ст., автор називає реформами27, визнаючи тим самим позитивні результати військової політики Миколи І. Полієвктов М.О. говорить і про наявні недоліки, існування яких було відоме й імператору Миколі І: “Сам імператор Микола усвідомлював окремі негативні сторони цієї (військової - О.К.) системи”28. Усвідомлюючи наявність негативних рис, Микола І намагався внести корективи в управління армією, поліпшити якість військової освіти, полегшити тягар рекрутських наборів для податних станів. Глибина та масштаби цих заходів дали можливість деяким історикам назвати їх реформами.

Таким чином, аналіз дореволюційної історіографії військової політики Миколи І у галузі підготовки кадрів російської армії свідчить, що вона накопичила певний фактичний матеріал. У науковий обіг була введена значна частина архівних матеріалів, у тому числі джерел особового походження, але разом з тим зазначена проблема не розглядалась комплексно, дослідники торкались лише деяких її аспектів. У цілому дореволюційні дослідники дотримувались переважно схвальних характеристик військової політики Миколи І в галузі комплектування армії. Але, як правило, зазначені вище праці являли собою перелік фактів про досягнення чи недоліки в галузі виховання та освіти, про методи та прийоми підготовки та комплектування армії. Динаміка процесу в цілому залишилася поза увагою дослідників. Такий підхід був притаманний позитивістській історіографії, котра на перше місце ставила факт, а не процес і намагалась уникнути концептуальних рішень.

Революційні події 1917 р. внесли значні корективи у процес наукової розробки питань російської історії, у тому числі і військової політики другої чверті XIX ст. У перші роки після Жовтневої революції інтерес до історії військової освіти різко знизився. Цей аспект внутрішньої політики практично не досліджувався, оскільки дореволюційна система військової освіти упереджено розглядалася радянськими вченими виключно як антинародна та цілком бездарна.

Починаючи з 20-х рр. XX ст., на зміну академізму історичних досліджень початку XX ст., прийшов агітаційно-пропагандистський напрям. У ті часи особу Миколи І сприймали через ідеологічні кліше “страж абсолютизму”, “коронований барабанщик” тощо. Подібного роду характеристики висловлювалися як стосовно внутрішньої політики Миколи І в цілому, так і військової зокрема. Наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. XX ст. негативні оцінки цієї епохи стали загальноприйнятими. Саме в цей час марксистська методологія остаточно перемогла залишки позитивістської та неокантіанської історіографії. Якщо громадськість дореволюційної Росії деякою мірою могла судити про армію другої чверті XIX ст. здебільшого на підставі праць, подібних праці Л.М. Толстого29, які носили публіцистичний характер, оскільки на формування суспільної думки більше впливає саме публіцистика, а не наукові праці, то для формування негативного сприйняття політики Миколи І у післяреволюційний час було накопичено багато матеріалу. У розпорядженні авторів був класовий метод дослідження, який дозволяв робити упереджені висновки. У цей час з'являється низка робіт, автори яких пишуть про фантастично тяжке становище солдатів та селян. Автори, які належали до революційно-публіцистичного напряму, намагалися, насамперед, розкрити усі “жахи” самодержавства. Так, Є. Тарасов30 засуджує методи внутрішньої та зовнішньої політики Миколи І та відзначає такі риси його правління, як деспотизм, формалізм31. З різкою критикою внутрішньої політики Миколи І на початку 20-х рр. також виступив М. Ашукін32.

Спеціальних праць, присвячених проблемам підготовки військових кадрів, комплектування армії, у цей період не було створено, але з'являються роботи, в яких ці проблеми вивчалися побіжно, як частина історії російської армії, російського військового мистецтва.

Одним із щасливих винятків була праця відомого російського історика О.Є. Преснякова33. Критикуючи методи правління Миколи І, називаючи їх “військово-династичною диктатурою”, “казенним націоналізмом”, автор у вивченні внутрішньої політики другої чверті XIX ст. спирається на наукові методи дослідження, намагаючись об'єктивно оцінити події та визначити місце й роль у них Миколи І. Треба відзначити, що О.Є. Пресняков залишався на позиціях психологічного методу позитивістської соціології і намагався уникнути спрощеного класового трактування історичних подій і фактів.

У довоєнні часи не велися дослідження з історії розвитку військової освіти. Ситуація змінюється лише у середині 40-х рр. XX ст. По-перше, радянський уряд заохочував вивчення військової історії Російської імперії у зв'язку з піднесенням патріотизму в роки Вітчизняної війни. По-друге, створення суворовських училищ зумовило необхідність вивчення та використання досвіду дореволюційних загальноосвітніх військових навчальних закладів. Так, на початку 1944 р. з'являється стаття М.І. Алпатова про кадетські корпуси, яка містила переважно матеріали про виховну роботу в них34. Того ж таки року Т.П. Жестковою була захищена кандидатська дисертація з історії кадетських корпусів як спеціальних військових навчальних закладів35, у якій автор також поставила питання про необхідність вивчення дореволюційної системи військової освіти.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни значно розширюється тематика наукових досліджень з військової історії дореволюційної Росії, поглиблюється розробка проблем підготовки військових кадрів, вивчаються такі важливі проблеми, як рівень підготовки педагогічних кадрів військових навчальних закладів, їхній соціальний склад тощо36. Але найбільш суттєвих успіхів у вивченні питань підготовки військових кадрів та комплектування армії дореволюційної Росії радянські вчені досягли у 50-х рр. XX ст.

Однією з масштабних робіт цього напрямку стала праця М.І. Алпатова, яка узагальнила дослідження, розпочаті ще у 40-ві рр. XX ст.37. Автор детально проаналізував систему організації військових навчальних закладів з моменту їх зародження до 1917 р., дав характеристику загальним педагогічним принципам, яких дотримувались вихователі майбутніх офіцерів. Практика навчання та виховання у військових навчальних закладах дореволюційних часів на сторінках його праці виглядає цікавою та багато в чому повчальною. Алпатов М.І. вважав, що до вивчення історії розвитку військової освіти потрібно ставитись критично, бо у навчально-виховній роботі військових навчальних закладів були закладені глибокі суперечності, зумовлені російською дійсністю. На жаль, автор приділив недостатню увагу підготовці майбутніх офіцерів, змісту військової освіти, її взаємозв'язку з розвитком військової справи, а також обійшов увагою заклади, які давали спеціальну військову підготовку.

Значний внесок у вивчення питань підготовки офіцерських, унтер-офіцерських кадрів та солдатів російської армії вніс Л.Г. Безкровний38. У праці, присвяченій російській армії та флоту, Л.Г. Безкровний приділяє увагу проблемі підготовки унтер-

офіцерських кадрів. Залучаючи різноманітні джерела, дослідник робить висновок, що “особливої системи підготовки унтер-

офіцерських кадрів у першій половині XIX ст. не існувало. Як правило, унтер-офіцерські чини надавалися кантоністам, які отримували освіту у військово-сирітських відділеннях, та солдатам із старослужбовців”39. Характеризуючи стан військової системи другої чверті XIX ст., він визнає в ній наявність змін, називаючи їх реформами.

У подальшому історія військової освіти, комплектування армії не були об'єктом спеціального дослідження аж до початку 90-х рр. XX ст. Лише окремі сюжети увійшли до праць загального характеру з військової історії та історії конкретних військових навчальних закладів, а також стали частиною біографічних нарисів, присвячених життю видатних полководців та військових діячів.

Підбиваючи підсумки розвитку історіографії проблеми у радянські часи, потрібно звернути увагу на залучення до наукового обігу значного фактичного матеріалу. Але значний пласт архівних матеріалів залишився поза увагою радянських істориків. Загальна спрямованість їхніх робіт, що передбачала упереджене ставлення до історії царської армії, не дозволяла належним чином усвідомити реальні ідеологічні та інституціональні механізми, які визначали діяльність цих закладів, що, у свою чергу, значно спрощувало загальну картину.

Як уже зазначалось, наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. XX ст. інтерес до історії дореволюційної Росії, у тому числі й до військової політики імператора Миколи І, починає інтенсивно зростати. Значною мірою це було пов'язано зі змінами в політичному та соціально-економічному житті країни. Характерним також є те, що авторами таких досліджень були здебільшого військовослужбовці. У межах незалежної України ці питання, як правило, не вивчалися.

На початку 90-х рр. проводяться дослідження, присвячені створенню кадетських корпусів та підготовці офіцерського корпусу Росії. Певний внесок у розробку цієї проблеми зробив А.І. Камєнєв40. Він розглянув організацію навчально-виховного процесу в різних типах військових навчальних закладів з точки зору військової педагогіки, починаючи з князівських дружин XI ст. Автор подав порівняльну характеристику російської та закордонної вищої військової школи. Але рівень підготовки військових кадрів, зміст військової освіти, оцінка її сучасниками залишились поза увагою автора.

Починаючи з 1991 р., набувають поширення дослідження, пов'язані з окремими аспектами військової освіти та комплектування армії. Роботам цього часу притаманне подолання багатьох недоліків попередньої історіографії, котрі були пов'язані, насамперед, з класовим, заідеологізованим підходом в оцінці історичних подій. Це знаходить своє відображення у відході від догматизму та заідеологізованого соціального замовлення, у наявності повноцінних наукових дискусій, а найголовніше - у доступності архівних матеріалів та розширенні джерельної бази. Але усе ж таки можна констатувати і певні недоліки робіт цього часу, до яких можна віднести недостатню увагу до принципів взаємодії та взаємовпливу армії та суспільства.

1993 р. виходить праця Ю.О. Галушко та О.А. Колесникова41, в якій зібраний багатий матеріал про зародження та розвиток системи військової освіти в Росії з часів Петра І до 1917 р. Використовуючи архівні матеріали, автори виклали окремі факти процесу навчання та виховання у військових школах, кадетських корпусах та інших військових навчальних закладах, але в той же час вони уникають оцінок системи підготовки офіцерських кадрів, практично не використовують дані про склад вихованців та співробітників військових навчальних закладів.

Дослідження проблем військової освіти неможливе без ознайомлення, хоча б у загальних рисах, зі становищем офіцерського корпусу в суспільстві. Таку спробу зробив С.В.Волков42, намагаючись показати еволюцію розвитку офіцерського корпусу дореволюційної Росії. Автор використовує різноманітний матеріал про соціальне походження, матеріальне становище, проходження служби офіцерами, а також про підготовку та навчання у військових навчальних закладах. У роботі розкриваються такі поняття, як військова честь та обов'язок, багато місця приділяється традиціям російського офіцерства.

У другій половині 90-х рр. вивчення проблем розвитку військової освіти набирає нової динаміки. Поступово автори позбавляються класових оцінок, заідеологізованих штампів. Так, А.М. Лушников43 зробив спробу зіставити розвиток військової школи з внутрішньополітичним курсом уряду. Торкаючись переломних моментів в історії військової освіти та пов'язаних з ними наукових дискусій, А.М. Лушников намагався зблизити протилежні точки зору. Так, він пише, що централізація, яка відбувалася як в державі, так і в системі військової освіти, була необхідним та закономірним заходом. Тому видавати її за “реакційну політику”, як це роблять деякі сучасні автори, не зовсім вірно. Автор також відзначав, що 1825 р. став рубежем у розвитку військової освіти і, визнаючи наявність змін у системі військового навчання, називає їх “організаційною перебудовою”, а радикальні зміни самої системи розпочиналися, на його думку, тільки на початку 50-х рр. XIX ст.

У монографічній праці В.І. Харламова44 йдеться про динаміку формування мережі військових навчальних закладів, аналізується їхній юридичний статус, професійні орієнтації вихованців, досліджуються принципи управління військовою школою, проводиться історико-соціологічний аналіз складу вихованців та вихователів військових навчальних закладів. Автор також намагався проаналізувати спроби державного планування розвитку військової освіти, зміст та методи навчання у військових навчальних закладах, виявив внесок професорів та викладачів у розвиток військової науки. Зазначена монографія вносить багато нового і цінного у розробку проблем військової освіти у дореволюційній Росії. Проблеми підготовки офіцерських кадрів, традиції та культура поведінки офіцерського корпусу аналізуються у працях О.М. Назарова45.

Комплексному історичному дослідженню інститут вищої військової освіти Російської імперії XIX - початку XX ст. був підданий М.О. Машкіним46. Важливе місце відведено аналітичному опису таких мало досліджених питань, як внутрішній розпорядок, дисциплінарний режим, організаційні принципи навчального процесу вищої військової школи. Історія останньої розглядається автором у контексті військової політики уряду Росії, але при цьому автор тримає дистанцію як від жорсткої критики, так і від апологетики, яка, на жаль, дедалі частіше має місце у військово-

історичних роботах деяких російських дослідників.

З останніх робіт, що містять нові підходи до вивчення історії підготовки військових кадрів, слід назвати видані 1998 р. монографії В.М. Крилова47 та В.В. Ізонова48. Крилов В.М. акцентував особливу увагу на ролі кадетських корпусів у підготовці офіцерів, а Ізонов В.В. зіставив роботу, яка проводилась у військових навчальних закладах, що готували обер-офіцерів, з діяльністю різних установ по підготовці унтер-офіцерів і солдатів. Потрібно зазначити, що недостатньо вивченою залишається історія підготовки унтер-

офіцерських кадрів для військ та закладів військового відомства. На сучасному етапі вивченням цієї проблеми займається В.В. Ізонов, який на сторінках періодичних видань і в своїй монографічній роботі порушує питання про вивчення підготовки молодшої командної ланки49. Також не можна обійти увагою монографію К.М. Ячменіхіна50, яка присвячена історії військових поселень як унікальному державному інституту першої половини ХІХ ст.

Окрім монографічної літератури, розділів в енциклопедіях та працях, присвячених загальним питанням чи конкретним особистостям, існують довідники, які містять інформацію стосовно даної теми. Серед них особливе значення має покажчик літератури з історії кадетських корпусів51.

Монархічна форма правління мала суттєвий вплив на військову політику Росії, розвиток та вдосконалення збройних сил. На чолі держави перебував самодержавний монарх, який був уособленням держави. Військова політика, військове будівництво та керівництво армією було одним з пріоритетних напрямків загальнодержавної політики. Тому військова галузь була виключно сферою впливу імператора. Перш за все, це виявлялось у розробці військової доктрини держави, удосконаленні вищих органів управління та організаційної структури війська, вирішенні питань соціальної захищеності, комплектування армії, розвитку системи підготовки військових кадрів. Таким чином, російські імператори не були сторонніми спостерігачами у справі розвитку збройних сил держави, і у зв'язку з цим цікавим є портрет імператора Миколи І, який надзвичайно багато уваги приділяв цим питанням. Цей сюжет знайшов деяке висвітлення в працях загальноісторичного характеру.

Так, необхідно відзначити дослідження С.В. Мироненка52, які стосуються деяких напрямків внутрішньої політики Росії першої половини XIX ст. Автор значну увагу приділяє аналізу спроб соціальних перетворень, насамперед, через дію низки “таємних комітетів” у часи правління Миколи І. Також приділяється увага постаті Миколи І і в працях, які пов'язані з аналізом політичних, соціально-економічних та військових перетворень у Російській імперії53.

На сьогодні найґрунтовнішим дослідженням постаті імператора Миколи І як самодержавного правителя і як людини є праця російського історика Л.В. Вискочкова54, який на основі залучення широкої джерельної бази прагне об'єктивно відтворити образ імператора Миколи І. Наводячи як негативні, так і позитивні відгуки сучасників про Миколу І як імператора та людину, автор показує, що позитивне в його політиці переважає. Характеризуючи імператора Миколу І, Л.В. Вискочков наділяє його такими якостями, як мужність, відданість справі, турбота про інших, особливо про офіцерів та солдатів. З цього приводу історик пише: “Микола Павлович був людиною свого часу і турбувався про солдатів, добре розуміючи їх повсякденні проблеми”55. Метод “вживання” в епоху дозволив авторові зняти цілу низку штампів, які склалися в історіографії щодо постаті Миколи І.

Розглянувши основні віхи у розвитку російської історіографії проблеми, необхідно сказати декілька слів і про її вивчення в країнах далекого зарубіжжя. Що стосується військової справи в Російській імперії, то закордонні (зазначимо їх у такий спосіб) історики наполегливо пропагують відсталість російської військової думки, залежність її від Заходу. Але відомо, що, незважаючи на відставання Росії в економічному та політичному відношеннях, війни, які вела Росія, виявили чимало талановитих полководців та військових теоретиків. Вони внесли багато нового, оригінального у військову справу і не тільки такого, що відповідало потребам часу, але й багато в чому перевершувало західноєвропейську військову думку. Так, серед робіт іноземних авторів можна назвати праці таких вчених, як J. Curtiss, W.B. Lincoln, Д. Байрау, С. Van Dyke, Riasanovsky N.V56.

Так, зокрема. J. Curtiss розглядаючи основні аспекти розвитку російської армії у другій чверті ХІХ ст., вважає, що саме завдяки армії Російська імперія мала у світі статус великої держави. За джерельну основу своєї праці зазначений автор брав матеріали кінця XIX ст., надруковані у періодичних виданнях.

Певний інтерес у контексті досліджуваної проблеми становлять праці відомого німецького дослідника російської історії Д. Байрау. Значну увагу в дослідженні взаємовідносин суспільства та армії дореволюційної Росії автор приділяє розвитку та стану збройних сил у другій чверті XIX ст. Він оперує в дослідженнях як російськими, так й іноземними джерелами. У стислому вигляді його погляди представлені в статті, яка була надрукована у перекладі на сторінках часопису “Новый часовой”.

Заслуговує на увагу також праця С. Van Dyke, автор якої у рамках дослідження військової доктрини дореволюційної Росії аналізує й проблеми військової освіти. Але необхідно відмітити, що до сфери його наукових інтересів потрапляє лише питання про створення та діяльність Військової Академії Генерального штабу як першого вищого військового навчального закладу і водночас центру розвитку російської військової науки.

Загалом зазначені роботи закордонних дослідників містять лише окремі відомості про підготовку офіцерів. Вони присвячені питанням підготовки кадрів російської армії в цілому і в деякій мірі фрагментарно зачіпають порушені нами проблеми. Це цілком зрозуміло, оскільки їх автори не прагнули створити цілісну картину розвитку військової школи.

Таким чином, історіографія досліджуваної проблеми нараховує роботи різноманітного характеру як за змістом, так і за формою. Історіографічний аналіз доводить, що у вивченні питання підготовки військових кадрів у другій чверті XIX ст. можна виділити декілька значних періодів. У дореволюційний період дослідники накопичили значний фактичний матеріал і залишили переважно схвальні характеристики військової політики Миколи І. Але ці праці, що належали переважно військовим історикам, являли собою, як правило, перелік фактів про досягнення в галузі виховання та освіти молодих дворян, мали описовий характер, причому еволюція військової школи майже не зіставлялася з розвитком армії та політичними заходами уряду.

У радянські часи дослідження проблем, пов'язаних з будівництвом збройних сил, відбувалось досить нерівномірно. Але потрібно відзначити, що у цей період було накопичено значну кількість фактичного матеріалу, розширено коло досліджуваної проблематики, введено у науковий обіг нові архівні матеріали, які дозволили суттєво уточнити уявлення про військові навчальні заклади та методи комплектування армії. До негативних моментів можна віднести упередженість класових оцінок та вузькість методологічних засад.

У пострадянській російській історіографії проблеми спостерігаються значні зміни. Але разом із становленням нового бачення проблеми виникає небезпека значної її суб'єктивізації, а інколи і відвертої апологетики. Емоційні оцінки часом починають переважати над науковими. Такі симптоми є вкрай небезпечними для розвитку історичної науки. Історіографічний аналіз свідчить, що подальшого дослідження потребують питання про специфіку військових навчальних закладів як професійних, вивчення реформ другої чверті XIX ст., які були проведені для поліпшення якості військової освіти та виховання, реорганізації військового управління, зміни методів комплектування армії.

На сучасному етапі розвитку історіографії проблеми спостерігається перехід від дослідження загальних питань діяльності військових навчальних закладів та військового відомства до вивчення конкретних проблем комплектування армії, виховання, навчання та психологічної підготовки особового складу. Значною науковою проблемою є виявлення та дослідження різноманітних аспектів підготовки військових кадрів. Важливим засобом на цьому шляху є вивчення наративних джерел та їх критичний аналіз. Тільки ті люди, які були свідками досліджуваних подій і в різній формі залишили свої свідчення, можуть надати значну допомогу у пізнанні минулого. Багато хто з представників офіцерського корпусу - колишніх вихованців військових навчальних закладів, кантоністів залишили спогади та щоденники. Проаналізувавши ці джерела, вилучивши з них об'єктивну інформацію, можна значною мірою скоригувати наші уявлення про сприйняття сучасниками військової політики імператора Миколи І у галузі комплектування армії і в такий спосіб проаналізувати цю важливу галузь внутрішньої політики російського уряду другої чверті ХІХ ст.

2. Джерела

Важливою умовою наукової розробки будь-якої історичної проблеми є всебічне вивчення та аналіз джерел. Залучені нами джерела можна класифікувати за типами, родами та видами, що, на наш погляд, найбільш доцільно, актуально і відповідає головному завданню джерелознавчого аналізу. Так, за типом усі вони відносяться до писемних джерел, які, у свою чергу, поділяються на документальні та наративні. Рід документальних джерел складається з корпусу законодавчих матеріалів, офіційної статистики, документів діловодного характеру тощо. Рід наративних джерел включає такі види: мемуари, щоденники, нотатки, автобіографії, епістолярії (джерела особового походження), а також періодичні видання та публіцистику. Подібна класифікація джерел є найбільш універсальною та загальноприйнятою.

Проаналізуємо кожний вид джерел. Найважливіше місце серед джерел офіційно-документального характеру посідають законодавчі матеріали. За часів правління Миколи І була проведена важлива робота з систематизації російського права, у ході якої спеціальна комісія підготувала та видала друком перше Повне зібрання законів Російської імперії в 45-ти томах, куди увійшли нормативні акти з 1649 до 1825 рр. За часів правління Миколи І був розпочатий друк другого зібрання Законів Російської імперії, яке охоплювало законодавчі матеріали, видані за період з 1825 до 1880 рр.

Законодавчі матеріали, які безпосередньо стосувалися військового відомства, містилися у Зводі Військових Постанов (1838-1914 рр.). Перше його видання з'явилось 1838-1839 рр. Звід складався з п'яти частин, кожна з яких включала кілька книг. Перша частина Зводу, що називалась “Утворення військових установ”, включала чотири книги. Усі нормативні акти, що відносились до організації армії, були поділені на кілька відділів, а кожен відділ складав книгу. Так, у першій книзі зібрані закони, які визначали організацію центральних військових установ, наприклад, утворення Військового Міністерства; у другій - організацію окремих військових частин, призначених для безпосереднього ведення бою, наприклад, утворення армії і її управління; у третій - вміщені нормативні акти, що регулюють питання підготовки військових кадрів, наприклад, утворення військово-навчальних закладів для підготовки офіцерів, унтер-офіцерів; і в четвертій книзі зібрані нормативні акти, що регулюють питання забезпечення армії матеріальними засобами, наприклад, утворення господарських установ. У другій частині Зводу, що складався з двох книг і мав назву “Статут про службу по військовому відомству”, зосереджені закони, що регулювали питання служби в армії і взаємовідносини між військовими. Тут мова йшла про порядок проходження військової служби, а також про привілеї і заохочення осіб, які знаходилися на службі, і про пільги при виході у відставку. У третій частині вміщені закони, що регулювали військовий побут, тобто внутрішнє життя армії як відособленої частини держави. Книга перша містить закони про внутрішнє управління збройними силами, а друга - містила ряд інструкцій, настанов про те, як повинен бути влаштований побут армії, як і де можна одержати військову освіту. У четвертій частині Зводу зібрані нормативні акти, що регулювали економічні відносини армії і держави, і мали назву “Статут господарський”. Тут були вміщені нормативні акти, що регулювали питання фінансування й утримання армії, розподілу коштів, виділених на її потреби, а також ті, які визначають порядок звіту перед державою про витрату коштів. І, нарешті, п'ята частина Зводу, що мала назву “Статут військово-кримінальний”, містила ті закони, які були спрямовані на охорону встановленого порядку. Ця частина Зводу складалася з двох книг. Перша - про злочини і покарання військових чинів, а друга - про військовий суд.

Структура Зводу, таким чином, була побудована в логічній послідовності, що зробило Звід зручним у застосуванні. Також необхідно відзначити, що всі книги Зводу мали загальну нумерацію за томами, яких нараховувалося дванадцять.

Тим не менше прийняття Зводу не вирішило всіх проблем тому, що законодавство потребує постійної систематизації. Нормативні акти, що ввійшли до Зводу, не могли регулювати ті питання й відносини, що виникали в процесі розвитку армії, тому з'являлися нові акти, які необхідно було систематизувати і приводити у відповідність з тими, які діяли. Цю необхідність усвідомлював як імператор Микола I, так і юристи, які працювали над Зводом. Тому незабаром після видання Зводу військових постанов 1838 р. виникла необхідність у виданні додатків, які б містили нові нормативні акти, прийняті після видання Зводу, і тим самим його доповнювали. Це питання було позитивно вирішено у період правління імператора Миколи I.

Збір нормативних актів, їх підготовка до видання і саме видання продовжень Зводу було доручено Військово-Похідній Канцелярії Його Імператорської Величності. Однак практична сторона її діяльності виявилася іншою, ніж це було передбачено урядом. Замість щорічного видання продовжень Зводу за п'ять років з 1838 по 1843 роки було видано тільки три.

Незадовільний результат роботи із систематизації військового права змусив уряд Миколи I шукати вихід із такого становища. Так, 1843 р. при Канцелярії Військового Міністерства було утворено IV відділення, яке зайнялося подальшою роботою по інкорпорації російського військового права. Однак, в обов'язок цього відділення входило не тільки доповнення Зводу прийнятими нормативними актами, але й внесення змін в існуючі положення. Тобто, IV відділення вело роботу не тільки спрямовану на інкорпорацію російського військового права, але й на його кодификацію. Суміщення в одній установі роботи з цих двох форм систематизації позитивно позначилося на її результатах. Так, упродовж десяти років IV відділення видало шість продовжень до Зводу, а загалом до 1853 р. їх нараховувалось уже дев'ять, що значною мірою ускладнювало пошук і роботу з нормативними актами.

Так, ще у період правління імператора Миколи I виникла необхідність перевидання Зводу. Ця робота була також доручена IV відділенню Канцелярії Військового Міністерства, на виконання якої пішло шість років. Новий Звід був доповнений нормативними актами, виданими за період з 1 травня 1838 р. до 1 січня 1853 р., отримав назву Зводу Військових Постанов 1859 р. і вступив у дію з 1860 р. уже під час правління імператора Олександра II.