Словянське питання в історії Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Початок балканської політики Росії у XVIII столітті

1.1 Зародження слов'янського питання

1.2 Контакти Петра І з балканськими народами

1.3 Грецький проект Катерини ІІ

Розділ ІІ. Розвиток ідей слов'янської єдності в першій половині ХІХ століття

2.1 Державна політика щодо Балкан

2.2 Еволюція суспільної думки: від слов'янофільства до панславізму

Розділ ІІІ. Апогей баканської політики імператорської Росії в другій половині ХІХ століття

3.1 Зав'язання протиріч на Балканах

3.2 Реакція російського суспільства на Східну кризу

3.3 Російсько - турецька війна 1877 - 1878 рр.: тріумф перемог і «ганебний мир»

Висновки

Використана література

балканський слов'янський єдність панславізм

Вступ

Дана курсова - це спроба здійснити огляд зв'язків імператорської Росії з православними південнослов'янськими народами.

Актуальність цієї теми очевидна і в наш час. Значну увагу громадськості Росії привернули події 1999 р., коли війська НАТО бомбардували Югославію, внаслідок чого відбувся розпад цієї держави. В Росії тоді розгорнулась акція підтримки сербів. І нині Російська православна церква підтримує тісні зв'язки із Сербською церквою, вважаючи останню своєю союзницею. Широкий резонанс мали події газового конфлікту січня 2009 р., коли балканські країни лишились без блакитного палива. Таким чином, можна зробити висновок, що контакти Росії з південнослов'янськими народами є досить складними та неоднозначними, а тому екскурс у їх зародження та розвиток не буде зайвим для глибшого розуміння сучасних проблем.

Об'єктом наукового дослідження виступає слов'янське питання у міжнародних відносинах XVIII - XIX ст. Однак, враховуючи обширність даного питання, виклад матеріалу обмежений відносинами лише з південними слов'янами.

Предметом дослідження є особливості розвитку слов'янського питання в імператорській Росії, зв'язок держави із балканськими рухами.

Хронологічні рамки даної роботи включають початок XVIII - середину ХІХ ст.

Мета - дослідити становлення, розвиток та пік взаємовідносин дореволюційної Росії з балканськими народами.

Серед завдань можна виділити основні:

розглянути стисло історію південнослов'янських народів, особливості їхнього розвитку у порівнянні з Російською імперією;

проаналізувати характерні риси державної політики Росії щодо балканських народів;

простежити формування таких течій суспільної думки як слов'янофільство та панславізм;

оглядово розглянути поняття Східної кризи та способи її вирішення;

оцінити балканську політику імператорської Росії з точки зору сучасних підходів та тогочасних можливостей.

Наукової новизни як такої робота немає, оскільки взаємовідносини росіян і балканців XVIII - XIX ст. - тема не нова. Винятком можуть стати сучасні події на Балканському півострові.

У праці не використана джерельна база, яка проте широко представлена по даній темі: сербські літописи, державні документи та мирні договори, котрі стосувалися балканських слов'ян (в тому числі Грецький проект Катерини ІІ), праці слов'янофілів та панславістів, спогади учасників подій.

Дана робота має певний ступінь наукової розробки. У курсі загальної історії Росії слов'янське питання піднімали дореволюційні історики С. Соловйов та В. Ключевський [8]. Наявна характеристика державної політики щодо Балкан у праці М.Геллера [11]. У радянський період посилена увага приділялась позитивному висвітленню визвольної ролі Росії на Балканах [11] . На сьогодні спектр праць досить широкий. Оглядово дана тема висвітлена у підручних з історії Росії [6], західних і південних слов'ян, країн Азії та Африки [13]. Наявні різноманітні статті в російських історичних журналах «Родина», «Вокруг света», «Вестник Московского университета», газеті «История». Основна тематика публікацій - російсько-турецька війна 1877 - 1878 рр. [1, 3, 9, 10, 12, 15, 16] , зв'язки із сербами [2, 14], питання державної політики щодо Балкан [3, 5, 7], особливості суспільного сприйняття слов'янського руху [9] тощо. Найбільш яскраво представлені інтернет-ресурси, де вміщено статті, автореферати, книги науковців, які стосуються слов'янського питання. Наявна інформація щодо історії Балкан [21] , Грецького проекту Катерини ІІ [17, 18, 24], взаємовідносин Росії і Сербії [23, 29], питань слов'янофільства та панславізму [22, 27, 28, 30] тощо. Інтернет-ресурси є найсвіжішим джерелом інформації, де викладено сучасні погляди на проблему, однак іноді вони не позбавлені недостатнього наукового рівня та тенденційності.

Структура роботи наступна. План складається із 3-х розділів, які поділені на 2-3 параграфи. Перший розділ присвячений початку балканської політики Росії у XVIII ст. і розглядає зародження слов'янського питання, контакти Петра І з балканцями та Грецький проект Катерини ІІ. Другий розділ акцентує увагу на розвитку слов'янського питання в 1-й половині XIX ст. Параграфи присвячені державній політиці Росії, становленню та розвитку слов'янофільства та панславізма. Третій розділ завершує роботу зображенням піку балканської політики імператорської Росії другої половини ХІХ ст., включаючи питання Східної кризи 1875 - 1877 рр., реакцію російського суспільства та їх наслідок - російсько-турецьку війну 1877-1878 рр. з її позитивними та негативними наслідками. У висновку розглянуто головні аспекти описаних подій, наявна спроба дати оцінку балканській політиці імператорській Росії. Завершує роботу список використаної літератури.

Практичне значення праці полягає у розумінні особливостей зв'язків Росії з балканськими слов'янами. В історії взаємовідносин Росії і південних слов'ян немало героїчних сторінок, і тому висвітлення цих подій може бути фактором консолідації та взаємодопомоги слов'янських народів у сучасних умовах.

Розділ І. Початок балканської політики Росії у XVIII столітті

1.1 Зародження слов'янського питання

Балканський півострів заселений багатьма південнослов'янськими народами. Серед них словенці, хорвати, серби, чорноногорці, болгари, македонці, народи Боснії і Герцоговини.

Вони заселили півострів у VI- VII ст., мали подібну мову, культуру, традиції. Схожою виявилась і їх історична доля. З часом вони потрапили в залежність до сусідніх держав. Православна імперія Візантія швидко занепадала, і не могла захистити від зовнішньої агресії навіть себе, не кажучи за сусідів. При цьому католицька Західна Європа (яка набирала силу після Великого розколу 1054 р.) не вважала себе зобов'язаною допомагати останнім. Тому, коли турки-сельджуки вирішили розширити кордони своїх володінь, це їм вдалося за неповне століття. Спочатку вони завоювали обидва Болгарських царства - в 1393 і 1396 рр. Македонія також однією із перших слов'янських земель потрапила під владу турок.

В червні 1389 р. армія турецького султана Мурада І рушила на Сербію; правитель Сербії князь Лазар виступив йому назустріч. Проти 300- тисячного турецького війська він став зі своїми 60-ма тисячами. В день Святого Віда (Відов дан) на Косовому полі відбулась історична битва, яка вирішила долю Сербії. Л. Ранке у своїй «Історії Сербії» стверджує, що з цього дня Сербії не стало [21]. Декілька століть турецького володарювання виявили великий вплив на створення етнічного черезсмужжя на Балканському півострові. В умовах турецького іга єдиним інститутом, здатним зберегти сербський народ і мову, стала православна церква . Завдяки їй підтримувалися зв'язки Сербії з Росією та іншими слов'янськими державами; вона півтисячоліття підтримувала віру в те, що рано чи пізно Росія допоможе своїм православним братам. Деякі історики називають цю віру містичною[21].

Іншою була реакція боснійців. Держава, підточена зсередини богомільською єрессю, не змогла нічого протиставити завойовникам. Похід Мегмеда ІІ в Боснію тривав 1,5 місяці. Послідовники антицерковного вчення «навіть не захищались від турок,- пише Л.Ранке; на протязі 8 днів вони передали їм 70 фортець своїх»[21]. Вчорашні маніхеї швидко почали перетворюватись в «потурченців» - слов'ян, які прийняли іслам. Боснія стала опорною базою Османської імперії в Європі. Багато років вогнищем спротиву залишалась Герцеговина - південна частина Боснії. Партизанські загони четників незмінно вступали в боротьбу, коли розпочиналась чергова російсько-турецька війна.

«Білою вороною» в ряду жертв османського поневолення виявилась Чорногорія, яка в кінці XV ст. визнала васальну залежність від Туреччини, але підданство було слабке, виявлялось в уплаті щорічної давнини - харча - турецькому султанові. Войовничі горці завжди відбивали турецькі напади, хоча щорічно втрачали значну частину населення. Очолював державу митрополит Чорногорії. Духовним і політичним центром став монастир Цетиньє. В майбутньому чорногорці виявились вірними союзниками Росії. «Нас і росіян - 200 мільйонів, нас без росіян півфургона», - сміялись чорногорці [21]. Однак сумніватись в їхній допомозі не доводилось.

Внаслідок завойовницьких походів турків утворилась могутня Османська імперія, до складу якої увійшли землі південних слов'ян. Спочатку Порта проводила ліберальну політику, що забезпечувало відсутність значних антитурецьких повстань. Однак, з др. пол. XVII ст. ставала все відчутнішою криза Туреччини, умови підданих народів погіршились. Останні почали повставати проти османської влади і шукати підтримки в інших держав.

Водночас для московських земель XV-XVI ст. стали часом національної консолідації, виникнення централізованої держави і оформлення релігійної ідеї («Москва - третій Рим, а четвертому не бути»). Як справедливо зазначає югославський візантолог В. Мошін «епоха, яка стала для південних слов'ян часом тяжкого рабства, для їх східних братів виявилась епохою народження нового політичного життя. Саме в цей час Москва формулює свою політичну місію: захищати християнський світ від невірних і оберігати православну церкву від «нечестивих агарян» [29]. Таким чином, правителі Великого князівства Московського шукали можливості для підтвердження статусу спадкоємців Константинополя і Риму, а народи Балканського півострова як ніколи потребували допомоги, особливо якщо вона здійснювалась від культурно і духовно близької держави. При цьому географічна віддаленість до часу зберігала Московію від вступу у прямий військовий конфлікт з Османською імперією. Допомога балканським народам залежала від фінансових можливостей руських князів: церковні ієрархи здійснювали паломництво в Москву, розраховуючи не лише на грошову допомогу, але і аудієнцію у великого князя. Розпочавшись при Івані ІІІ, візити стали частішими при Василі ІІІ і Іванові ІV. Пізніше Борис Годунов дозволив сербським біженцям переселятись на Русь, процес заселення почався, але не отримав розвитку через Смуту. В 1559 р. Москву відвідав хорватський книжник Юрай Крижанич, який був проповідником ідеї політичного і культурного союзу слов'ян під протекцією Росії. Його ідеалом була всеслов'янська держава, здатна протистояти німецькій експансії на Схід.

Таким чином, політика Росії щодо балканських слов'ян у XVI-XVII ст. знаходилась у зародковому стані. Вона обмежувалась релігійною спорідненістю і фінансовою допомогою. Хоча, не зважаючи на це, в 1576 р. венеціанський посланець в Турції Яків Соранцо писав: «Московця остерігається султан, так як великий руський князь сповідує православну віру, подібно народам Болгарії, Сербії, Морей і Греції. По цій причині вони вельми віддані його імені, і як всі інші, що належать цій православній вірі, вони повністю готові взятися за зброю і підкоритися його волі»[21].

Цим сподіванням було суджено не скоро збутися.

1.2 Контакти Петра І з балканськими народами

Остаточно політика щодо балканських слов'ян сформувалася за часів Петра І.

Як тільки Російська держава зміцніла, відразу розпочалась серія війн з Туреччиною 1676-1681 рр., 1687-1700 рр. Бойові дії велись на віддалі від Балкан, але балканські проблеми вплітались в тканину зв'язаних з ними переговорів. Посланці від сербів, молдаван і валахів докучали Петру І проханнями про допомогу і звільнення від іга невірних агарян. Так, посли від сербів із Австрії просили Петра І «промыслить о земле сербской, ярмом чужеземным обремененной» [14, с.5].

Крім того, чорногорці і серби стали активно проникати в Росію і вступати на державну службу. Серед них були Савва Владиславич, який активно працював при підписанні мирної угоди Росії з Китаєм; Мате Змаєвич - адмірал російського Балтійського флоту, капітан Панта Божич. Було створено окремий Сербський полк, який брав участь у Полтавській битві. Петро І вирішив розвивати нову для Росії справу - флот, і запросив в якості радників декілька чоловік з Дубровника, Далмації, Боки Которської - регіонів, які славились багатими морськими традиціями.

Зміна політики Росії по відношенню до балканських слов'ян почала приносити перші практичні результати в 1710 р. Перед Прутським походом 1711 р. Петро І склав звернення до балканських християн, де зазначалось : «В сей войне никакого властолюбия и распространения областей своих и какого-либо обогащения не желаем, ибо … и городов и сокровищ по Божьей милости предовольно имеем»[3, с. 1], після чого слідував постулат про відродження (під російською протекцією) державності християнських народів. Також цар розіслав звернення з закликом піднятись проти турок. Одним із адресатів виявився Михайло Милорадович. Грамоти йому передав капітан Іван Албанез. Вони відправились до Чорної гори, де Милорадович легко отримав підтримку від чорногорців. Їхній виступ під керівництвом Милорадовича спочатку був успішним. Послуга, яку надали чорногорці Петру І, була значною. Своїми бойовими діями вони утримували на місці албанські, герцеговинські і боснійські війська, які внаслідок цього не змогли рушити на з'єднання з іншими частинами султанського війська на річці Прут. Через рік і місяць Милорадович був змушений втекти в Росію, так як турки почали перемагати і зруйнували монастир Цетиньє. Залишаючи Чорногорію, Милорадович надав землякам документ, в якому оголошував від імені російського царя чорногорців вільними, але під протекцією Росії. Ця фікція стала лише засобом моральної підтримки людей, які лишились один на один з турками. Росія була змушена піти на підписання мирної угоди на тяжких умовах. Про вихід до Чорного моря можна було забути.

1715 р. владика Чорногорії митрополит Даниїл відвідав Петра І. Йому передали 1000 рублів - половину на допомогу розореним чорногорцям, половину на створення монастирів і церков. Царем власноручно була підписана грамота Цетинському монастирю, в якій дозволялося «Приезжать в Государство наше … в третий год по милостыню… в такой указаный год по пяти сот рублев»[14, с.6].

Також імператор поклав початок справі, котру пізніше здійснила його дочка Єлизавета: зайнявся організацією переселення в Росію православних слов'ян із австрійських та турецьких земель з ціллю створення військових поселень на південних кордонах імперії. При Петрі І цим зайнявся майор Албанез. За його даними переселились 459 сербів. З 1751 року на території сучасної Кіровоградської і Луганської областей для декількох тисяч переселенців були створені автономні Нова Сербія і Слов'яносербія, чиє самоуправління пізніше скасувала Катерина ІІ.

Отож, за часів Петра І остаточно сформувалась політика Росії щодо балканських слов'ян. Цар сформував принципи, які передбачали повагу до законів, образу життя і культури південних слов'ян. Звичайно, державний інтерес мав місце, однак в майбутньому, які б егоїстичні цілі не ставила Росія в її війнах з Туреччиною, балканці як правило, в результаті цих війн часто вигравали.

1.3 Грецький проект Катерини ІІ

Задача утвердження Росії на Чорному морі , яку не зміг здійснити Петро І, довелося взяти на себе Катерині ІІ. При ній отримали розвиток закладені імператором принципи відносин з балканськими народами.

Важливого значення мала п'ята за рахунком, дорога і важка російсько-турецька війна 1768-1774 рр. Внаслідок неї було встановлено стратегічний контроль над Чорним морем, однак сам по собі вихід до моря мало що давав. Щоб вийти на європейські ринки, потрібні були Босфор і Дарданели. Для цього Росії потрібно було нанести поразку Порті на Дунаї, а то і за ним. В 1774 р. фельдмаршал П. Рум'янцев переніс операції на правий берег великої ріки. Звільнення православних народів стало однією із цілей війни. Російські солдати зіткнулись з єдиновірними молдаванами, греками, сербами і болгарами. Петербург став місцем паломництва балканських емісарів, які прохали допомоги. Потрібно було знайти формулу захисту православних в мирному договорі, адже Турція була ще сильна і не дозволила би відторгнення слов'янських земель. Вихід знайшов колишній посол в Стамбулі О. Обрєсков, який висунув пропозицію прийняття православної церкви на Балканах під протекторат російської корони. Султан, будучи главою всіх мусульман, проект прийняв. Знаменита 7 стаття Кючук-Кайнаджирського мирного договору, на якій базувався вплив Росії на Балканах до Кримської війни, пепредбачала право російських посланців робити на користь православної церкви «разные представления» і мала обіцянку султана «принимать оныя в уважение яко чинимые доверенною особою соседственной и искренне дружественной державой» [3, с.3]. Оскільки християни несли основний тягар податків і система дискримінації базувалась на релігійному принципі, то, на думку В. Виноградова, невинний на вигляд 7 артикул нагадував «мину замедленного действия»[43, с. 3], закладену під будівлю Османської імперії.

Пізніше трапилась ще одна важлива подія: 1781 р. між Росією і Австрією був заключений союз. 10 вересня 1782 р. Катерина ІІ написала австрійському імператорові листа, який ввійшов в історію під назвою Грецького проекту. Імператриця на пошкодувала чорних фарб, описуючи картину занепаду Османської імперії : паші не слухають султана, колись грізні яничари торгують, члени Дивана розкрадають казну, християнські піддані готові повстати . Вона пропонувала створити між 3-ма імперіями, Російською, Османською і Австрійською, деяку буферну державу Дакію, від них незалежну, в складі Молдавії, Валахії і Бесарабії, на чолі з монархом-християнином. Претензії Росії обмежувались фортецею Очаків і смугою землі між Бугом і Дністром. Якщо війна буде дуже вдалою, Катерина ІІ мріяла відродити давню Грецьку монархію, посадивши на престол свого внука Костянтина, при умові, що ні він, ні його спадкоємці не будуть претендувати на російську корону. Відповідь Йосипа ІІ була двозначною: він не був проти посягань Катерини ІІ, якщо вони не суперечили його власним цілям. Детальніше були викладені територіальні претензії Австрії: місто Хотин для прикриття Галичини і Буковини, частина Валахії, Північна Сербія з Белградом, частина Боснії і Герцеговини, і навіть венеціанські володіння Істрія і Далмація. Османська імперія була ще міцна, тому два монарха ділили монархи ділили шкіру невбитого звіра. В історіографії став еталоном проект став символом експансіонізму Росії, хоча території, приєднані за ним до імперії, були незначні. Він по різному оцінений істориками: В. Ключевський заявив, що «нельзя себе представить большего хаоса в политических понятиях и большего дурачества в международных комбинациях» [8, с.180], позиція сучасних істориків дещо інша. В.Виноградов вважав, що «у царицы от успехов закружилась голова», в той же час на його думку мета проекту - «охватить Черноморский бассейн поясом православных стран-сателитов»[17]. Н.Коршунова висловлюється, що «весь Греческий проект был просто мистификацией с целью отвлечения общественного мнения и политиков в Европе от действительных планов Екатерины ІІ - присоединения Крыма» [24].

Після наступної російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Росія отримала саме ті землі, на які вже претендувала.

Щодо Грецького проекту, то не зважаючи на його химерність і надання переваг грекам і молдаванам, на шкоду сербам, болгарам та іншим народам, він був кроком вперед. Проект заключав в собі зерно майбутнього. В ньому простежується два постулати: відтворення в Південно-Східній Європі держав християнських народів і відмова Росії від територіального розширення в цьому регіоні. Він став відправною точкою для ХІХ ст., багатого на комбінації щодо майбутнього устрою балканських земель.

Таким чином, від пізнього середньовіччя і до XVIII ст. простежується зближення інтересів балканських народів і Росії. Слов'яни бачили у північному сусіді покровителя і захисника від турецького поневолення; у Росії експансіоністські плани поєднувались із співчуттям до поневолених народів, бажанням допомогти останнім.

У XVIII ст. було закладено основні постулати балканської політики в Росії. Основні з них - підбурення південних слов'ян під час російсько-турецьких війн, підтримка балканських народів, неприєднання їхніх територій до складу Російської території були закладені в цей час і отримали подальший розвиток у ХІХ ст.

Розділ ІІ. Розвиток ідей слов'янської єдності в першій половині ХІХ століття

2.1 Державна політика щодо Балкан

У ХІХ ст. політика Росії щодо південних слов'ян стає одним із основних зовнішньополітичних напрямів.

1 жовтня 1800 р. керівник російської зовнішньої політики граф Ростопчін надав Павлу І новий проект. Він розпочинався зі ствердження : «Россия как положением своим, так равно и неистощимою силою своей есть и должна быть первая держава в мире»[4, с.228]. В документі граф змалював сприятливе міжнародне становище: Прусія бажала мати підтримку Росії, Австрія була знесилена через війни з Наполеоном, Англії потребувала миру; далі Ростопчін констатував наступне: «Бонапарт старается всячески снискать Ваше благорасположение». На полях біля цієї фрази Павло написав: «И может успеть»[4, с.228]. Виходячи з описаної ситуації граф запропонував: укласти союз з Францією, Прусією та Австрією, встановити політику збройного нейтралітету проти Англії, розділити Турречину, забравши в неї Константинополь, Болгарію, Молдавію і Румунію - для Росії, а Боснію, Сербію і Валахію віддати Австрії; утворити Грецьку республіку під протекторатом союзних держав, але при умові переходу греків під російський скіпетр. Резолюція Павла І була схвальною: «Апробуя план Ваш, желаю, чтобы Вы приступили к исполнению оного» [4, с.228].

Павлові залишалось жити менше півроку, але схвалений ним план російської зовнішньополітичної діяльності буде реалізований спадкоємцями. З однієї сторони, план Ростопчіна продовжував лінію, розпочату Катериною ІІ (в ньому також ігнорувались слов'янські інтереси), а з іншої - визначав нові рубежі. Експансія, яка виходила за межі «природних кордонів», потребувала виправдання. В.Ключевський писав, що «новая религиозно-племенная задача... была найдена Россией, так сказать, на дороге нечаянно…»[8, с. 181]. Росія все активніше придивлялась до Балкан.

В наступного імператора Олександра І 1804 р. міністром іноземних справ став Адам Єжи Чарторийський, особистий другом імператора.

Щодо відносин з південними слов'янами, то новий міністр насамперед остерігався балканських планів Бонапарта, спрямованих на розділ Порти і провокування нової російсько-турецької війни. Виникнення такого конфлікту автоматично розірвало би підписаний 1799 р. союзницький трактат між Росією і Портою, за яким російський флот через Босфор і Дарданели міг проникати в Середземне море. В цих умовах Чарторийський вважав, що балканська політика Росії повинна грунтуватись насамперед на розвитку проросійської агітації серед православного населення Османської імперії. Польський шеф російської дипломатії особливу увагу звертав на греків, сербів, чорногорців.

Згодом він висунув власний проект щодо створення під російською протекцією на Балканах двох держав - слов'янської і грецької. Лідером слов'янської держави мала бути Сербія.

Однак з часом Росія втягнулась у війни проти Наполеона і інтерес до проектів розподілу «турецького спадку» дещо ослаб. Хоча 1806 р. чорногорці вперше бились пліч-о-пліч з росіянами. Разом з російським експедиційним корпусом, який висадився на узбережжі Адріатики, вони розгромили наполеоновські війська, які вторглися в південні області Далмації.

Особливим було становище Сербії на початку ХІХ ст. Внаслідок протистояння султана Селіма ІІІ і яничар була влаштована чергова різня сербської знаті. Вона стала безпосереднім сигналом до стихійно розпочатого повстання у Білградському пашлику (1804-1813 рр.), яке очолив торговець свинями Георгій Петрович, на прізвисько Чорний. «Чорний» турецькою - «кара», тому османи назвали його Карагеоргієм. Султан оголосив священну війну повстанцям, через що останні почали шукати підтримки у великих держав. Австрія, не бажаючи конфлікту з Портою, заявила про свій нейтралітет. Французькі емісари намагались схилити на свій бік повстанців. Росія спочатку намагалась чинити дипломатичний тиск на Константинополь з ціллю признання Портою автономних прав сербів.

Під час повстання була вперше проголошена ідея відновлення могутньої середньовічної сербської держави Стефана Душана. Сербські посланці капітан Югович-Маркович і єпископ Йованович пропонували здійснити цю місію Олександру І, обіцяючи корону новоствореної держави братові імператора Костянтину Павловичу. Цей план, в силу міжнародних обставин, не знайшов підтримки Олександра І.

В кінці 1806 р. Наполеону вдалось підштовхнути Туреччину до війни з Росією. В цих умовах сербські повстанці стали природними союзниками російських військ. Серби 14 грудня 1806 р. захопили Білград. Султан, не бажаючи воювати на два фронти, уклав з ними перемир'я. Однією із його умов був заклик сербів воювати проти росіян. Щоб попередити подібні спроби, командуючий молдавською армією видав так званий «маніфест Міхельсона», який закликав сербів боротись проти спільного ворога: « Наконец пришёл час ратникам имени христианского низвергнуть иго мусульман, возвратить страждущие племена христианские к древнему достоянию их, славе и благоденствию» [23]. Міхельсон не мав повноважень на цю прокламацію, однак вона знайшла відгук у сербів, які вирішили продовжувати повстання. До них приєднався російський загін під керівництвом генерал-майора І.Ісаєва (1500 чол.), однак його малочисельність викликала невдоволення у Карагеоргія та інших керівників. В цей же час в Сербії постійно діяв в якості радника і представника Росії грек К.Родофінікін. Між ним і постанськими керівниками виникали численні конфлікти через великосербську ідею. Сербська еліта бажала відродження могутності держави, в тому числі за рахунок сусідніх територій. Родофінікін доводив нереальність їхніх ідей. Однак сербські вожді не бажали прислухатися до його слів.

Не зважаючи на політичні протиріччя, Росія надала значну фінансову допомогу повстанцям (яка коливалася від 3000 до 10000 червінців), налагодила постачання зброї і боєприпасів, відправила в Сербію декількох лікарів, військових і цивільних спеціалістів.

1812 р. Росія заключила з Турцією Бухарестський мирний договір, який передбачав надання автономії Сербії. Через початок війни з Наполеоном російські війська змушені були залишити Балкани. Порта 1813 р. легко придушила повстання. Карагеоргій знайшов політичний притулок в Росії. Турки окупували звільнені сербські території і розпочали різню православного населення. 1815 р. розпочалось Друге Сербське повстання. В події знову втрутилась Росія, жорстко вимагаючи автономії сербів. В 1815 р. з Росією рахувались - адже російські війська були ще в Парижі - і турки поступились.

Остаточно питання сербської автономії було вирішено під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр., яка велась заради захисту греків. До того часу князем сербів став Мілош Обренович, який вбив Карагеоргія, йдучи до влади. За його правління відносини між Росією і Сербією погіршились.

В середині ХІХ ст. внаслідок загострення Східного питання була розв'язана Кримська війна ( 1853-1856 рр.). Через прорахунки Миколи І щодо ймовірної підтримки Австрії та Англії, які воювали на боці Турції, Росія програла. Згідно одного із положень Паризького мирного договору Росія втратила право допомоги Дунайським князівствам і Сербії. Було заборонено мати на Чорному морі флот, військово-морські сили і фортеці. Роль Росії на Балканах була зведена нанівець.

Ще в 1853 р. , коли Миколі І стало відомо про ворожі наміри Англії, він склав «Записку», яку передав канцлеру К.Несельроде. В ній імператор виклав свій план по звільненню християн Сходу від турецької залежності. Він проголошував відмову від завоювань на Балканському півострові, Росія мала бути ініціатором звільнення слов'ян, «с тем, чтобы каждый из этих народов вступил в обладание страною, в которой живет уже целые века»[7, с.36]. Несельроде відкинув усі ідеї Миколи І, так як Росія могла нажити собі чимало ворогів. Крім того, уявлення щодо майбутніх дій на Балканах у Миколи І і Несельроде збігались: надавати допомогу християнському населенню в їх боротьбі з османською неволею, але не брати на себе ініціативу в організації повстання. Цей план по звільненню балканських народів буде реалізованим в ході російсько-турецької війни 1877-1878 рр., котра велась без участі країн Європи.

Загалом в першій половині ХІХ ст. політика Росії по відношенню до балканських слов'ян була досить обережною. Разом з тим йшло наростання визвольного руху південних слов'ян, яке не можна було проігнорувати. На думку В. Ключевського , набирає сили нова зовнішньополітична задача - «призвание к политическому бытию славянских и православных племён Балканского полуострова по мере их политического пробуждения»[8, с.184]. Ця політика мала значний резонанс , часто провокувала конфлікти в міжнародному житті Європи ХІХ ст.

2.2 Еволюція суспільної думки: від слов'янофільства до панславізму

В середині ХІХ ст. значно активізувався суспільний рух. Одне із дискусійних питань звучало так: чи є історичний шлях Росії таким же, як і Західної Європи, і особливість Росії полягає лише у її відсталості, чи ж в країни особливий шлях і її культура належить до другого типу? В пошуках відповіді склались альтернативні концепції російської історії.

Одна партія розмірковувала так: Західна Європа - осередок всієї прогресивної цивілізації; вона головна частина всесвітньої історії; вироблені нею форми культури найбільш досконалі; всі інші народи не можуть оминути тих стадій розвитку, котрі пройдені Заходом. Порятунок Росії вони вбачали в перетворенні її за моделлю Заходу. В релігійній сфері признавали найпростішу форму вираження духовного життя. Реформи Петра І благословляли як найбільше благо для Росії. Представників цієї партії називали західниками.

Їх опоненти наполягали на тому, що основи західноєвропейського життя не міцні та односторонні; що Захід не є всім людством; підкорити Росію умовам західної культури - значить віддати її в духовне рабство; одягати росіянина в іноземні шати - значить нівелювати його. Цю партію логічно було б назвати «русофілами», «народниками», однак через їх симпатії до зарубіжних слов'ян, особливо південних, їх стали називати слов'янофілами ( тобто слов'янолюбами). Головну роль в оформленні їх поглядів відіграли І. Кірієвський, О. Хом'яков, К. Аксаков, Ю. Самарін. Близькими до слов'янофілів по ідейно-суспільним позиціям були письменники В. Даль, С. Аксаков, О. Островський, Ф. Тютчев. Осередком поширення їх ідей стала Москва.

Головні особливості Росії вони бачили в селянській общині та православній вірі. Слов'янофіли вважали, що православ'я принесло в Росію дух братнього спілкування і тепла, котрим відзначались перші християни. Перетворення Петра І ними оцінювались критично, оскільки, на їх думку , вони відхилили Росію від природного розвитку, хоча не знищили можливого повернення на попередній шлях, котрий відповідав духовному складу всіх слов'янських народів.

Щодо політичних питань вони прийшли до формули «царю - влада, народу - думка». Тому члени гуртка виступали за скликання Земського собору, відміну кріпосного права, але проти Конституції західного зразка. Слов'янофіли були людьми спокійними, не терпіли міську метушню, любили на літо роз'їхатись по своїм маєткам, рибалити, і наодинці з природою розмірковувати про долю Росії. Слов'янофіли казали: «Русские - не европейцы, они носители великой самобытной культуры, не менее великой, чем европейская, но в силу неблагоприятных условий исторического развития , не достигшей ещё такой стадии развития, какую достигла европейская культура»[22]. В їхній системі цінностей скоріше Європі треба було наздогоняти Росію.

Щодо релігійних пошуків, то слов'янофіли підкреслювали, що в особистості повинна бути «безмятежная внутренняя целость духа»[22], заснована на християнській любові. Їх велика заслуга в тому, що вони стали розглядати націю як духовне явище.

Слов'янофіли закликали інтелігенцію до зближення з народом, вивчення його життя. Вони поклали початок вивченню історії селянства в Росії, збирали фольклор (зібрання народних пісень Кірієвського, словник живої російської мови Даля). Суттєвий вклад вони внесли в розвиток слов'янознавства в Росії, розширення культурних зв'язків з зарубіжними слов'янами. Їм належала головна роль в створенні і діяльності Слов'янських комітетів в Росії (1858-1878 рр.) для надання різноманітної допомоги слов'янським народам.

Слов'янофільське вчення в своїй еволюції пережило три етапи: спочатку вони виступали за збереження російської народності і православної віри; далі вони поширювали ідею про необхідність звільнення слов'ян Балканського півострова від турецького володарювання, яка знайшла відгук в російському суспільстві. На третьому етапі вони закликали до об'єднання всіх слов'ян в один всеслов'янський союз. Цей рух отримав назву панславізм. Враховуючи сучасне трактування цього поняття, до його представників можна віднести не лише М.Погодіна, В.Ламанського, М.Данилевського, Ф.Тютчева, І.Аксакова, але і П.Пестеля, О.Пушкіна, О.Герцена, М.Бакуніна [28]. Симпатизували ідеям панславізму відомі генерали М.Скобелєв, М.Черняєв і Р.Фадєєв. Прихильником ідеї панславістського об'єднання під владою православного самодержця виступав відомий історик Михайло Погодін. Панславістські надії висловив у своїх віршах Ф.Тютчев, рядки котрого з очевидним схваленням цитував у своїй праці «Росія і Європа» М.Данилевський:

И своды древние Софии

В возобновлённой Византии

Вновь осенят Христов алтарь!

Пади пред ним, о Царь России,

И встань, как Всеславянский Царь!

На думку Данилевського, Всеслов'янський союз повинен включати ( не насильницьким шляхом) наступні держави: Російську імперію з приєднаними до неї Галичиною і Угорською Руссю; королівство чехо-мораво-словацьке; королівство сербо-хорвато-словенське (куди повинні були увійти Сербія, Чорногорія, Північна Албанія, Боснія, Герцеговина і всі землі Австрії, населені сербами і хорватами); королівства болгарського, румунського, еллінського, мадярського і Царгородського округу. На думку автора в такому союзі «братство и любовь равняют всех» [27]. Одним із засобів досягнення цілі Данилевський вбачав у зруйнуванні оттоманської могутності і самої турецької держави.

Не заперечував йому І.Аксаков, пам'ятаючи і про особисті інтереси Росії: «Братья наши в Турции должны быть освобождены; сама Турция должна прекратить существование; Россия имеет право занять Константинополь, так как свобода проливов для неё - вопрос жизненной важности»[27]. Але боротьба лише з Туреччиною не задовільняла панславістів, вивловлювалась думка про неминуче зіткнення з Австрією та Германією.

Інший слов'янофільський лідер Н.П.Аксаков відмічав, що зусиллями однієї лише Росії слов'ян не об'єднати, кожен народ повинен зробити свій вклад у всеслов'янську скарбницю [28].

Панславістські ідеї переживали свій розквіт в 60-70-х рр. ХІХ ст., в кінці цього ж століття вони пішли на спад у зв'язку з міжнародними подіями, погіршенням відносин із слов'янськими державами.

Отож, середина ХІХ ст. стала часом не лише державного, але і громадського інтересу Росії до балканських слов'ян. Своє вираження цей інтерес знайшов у дещо ідеалізованих і нереальних програмах слов'янофілів і панславістів. Хоча їх думки не втратили своєї актуальності і сьогодні, якщо ідеї слов'янської єдності носять в більше культурний, ніж політичний характер. Загалом, для першої половини ХІХ ст. характерне зростання інтересу Росії до південних слов'ян. Спочатку в Петербурзі бажали зберегти статус-кво на Балканах. Зовнішня політика виражалась у вимогах надання прав і свобод православним балканцям, автономізації їх земель, вирішення конфліктів мирним шляхом. У самій Росії зростали симпатії до слов'янського світу. В середині ХІХ ст. із наростанням національно-визвольного руху балканських народів стало відчутним наближення змін.

Розділ ІІІ. Апогей балканської політики імператорської Росії в другій половині ХІХ століття

3.1 Зав'язання протиріч на Балканах

Після поразки в Кримській війні позиції Росії на Балканах ослабли. Натомість впевнено себе почували Англія та Франція, які були зацікавлені в збереженні статус-кво на Балканах і розглядали національні рухи на підвладних Турції територіях як небажаний фактор, який руйнує рівновагу сил в Південно-Східній Європі. Західноєвропейські держави добивались від Туреччини проведення внутрішньополітичних реформ, а в першу чергу- проголошення рівності між християнами і мусульманами. Вони вважали, що даний крок дасть змогу позбавити Росію права представляти інтереси православного населення і втручатись у балканські справи.

Доки західноєвропейські держави і Росія змагались за вплив на місцеве населення, Туреччина вела цілеспрямовану політику по розпалюванню міжнаціональної ворожнечі на Балканах, натравлюванні одних народів на інші.

Щодо Росії, то остання після Кримської війни була поставлена в жорсткі умови, а тому на міжнародній арені була помірною і обережною. О. Горчаков, який став міністром іноземних справ 1856 р. так охарактеризував цю політику: « Росія зосереджується». На Балканах російська дипломатія мала за ціль насамперед сприяти культурному розвитку балканських народів, забезпечити собі моральний авторитет в регіоні і не допускати втягування країни в небезпечні конфлікти, які могли б призвести до створення нової антиросійської коаліції західноєвропейських держав. Стратегічною ціллю було попередження або обмеження будь-яких конфліктів між балканськими народами, так як в майбутньому всі вони могли стати союзниками. Петербургу був набагато вигіднішим еволюційний розвиток подій на Балканах, коли стан дружніх народів покращився б шляхом реформ в Турецькій імперії, і російський уряд прикладав значні зусилля в цьому напрямі. Ця політика, яка проводилась послідовно, відрізнялась гнучкістю і реалізмом, сприяла росту авторитету Росії на Балканах, в котрій підвладні народи бачили захисника і арбітра.

Однак, ріс національно-визвольний рух південних слов'ян, а Туреччина не поспішала надавати їм права та автономію. Продовжувались міжнаціональні конфлікти на релігійному грунті. В червні 1875 р. в Боснії і Герцеговині спалахнуло масове стихійне повстання, викликане звірствами турків проти християнського населення. Всі народи Балкан сприйняли цю звістку як свідоцтво того, що прийшов час звільнення. Постала Східна криза - національно-визвольний рух балканських слов'ян проти панування Османської імперії; в процесі розпаду Туреччини впліталися інтереси Росії та провідних європейських держав. Саме тому криза була досить складною, потребувала комплексного вирішення. Російське МІС наполягало на «умиротворенні» сторін дипломатичним шляхом. Щоправда, були і прихильники рішучих дій ( серед них російський посол в Стамбулі граф Ігнатьєв, відомий своїми панславістськими симпатіями).

Між тим, доки дипломати складали ноти і меморандуми, в квітні 1876 р. збунтувалась Болгарія. Османи відреагували вкрай жорстоко: нерегулярні з'єднання - башибузуки - вирізали цілі поселення. У всій Болгарії загинуло близько 30 тисяч чоловік. Болгарська історіографія до середини 1940-х рр. називала Квітневу трагедію не повстанням, а закланням. Відомості про турецькі звірства в Герцеговині і Болгарії, які заповнювали сторінки європейської преси, хвилювали більше суспільну думку, ніж урядовців, які продовжували політику невтручання. Влітку 1876 р. під тиском громадськості війну Туреччині оголосили Сербія (18 червня) і Чорногорія (20 червня). Сербський князь Мілан Обренович знав, що армія не готова, але сподівався на підтримку росіян.

В самій Росії розгорнулась акція на підтримку єдиновірців. Сербську армію очолив прославлений походами у Середню Азію генерал М. Черняєв, котрий інкогніто виїхав на Балкани. Разом з ним прибуло 4 тис. російських добровольців. Цікаво, що в Сербію відправились і російські революціонери, котрі бажали отримати досвід повстання. В Одесі вербовкою добровольців керував О. Желябов - один із головних організаторів вбивства Олександра ІІ.

Через 2 тижні після початку війни сербський рух було зупинено. Турки легко здолали погано навчену армію. В Петербург були відправлені послання панічного характеру із проханням про допомогу. Олександр ІІ, незважаючи на неготовність армії заявив про те, що Росія захистить рух слов'ян на Балканах. 19 жовтня 1876 р. російський посол в Стамбулі граф Ігнатьєв передав турецькому уряду ультиматум щодо припинення військових дій. Турки відступились і пішли на перемир'я.

29 жовтня імператор проголосив в Москві знамениту промову, яка майже відрізала шлях Росіїї назад: «Желаю весьма, чтобы мы могли прийти к общему согласию. Если же оно не состоится, то я имею твёрдое намерение действовать самостоятельно» [16, с. 23]. Але навіть після цього кроку можливість мирного вирішення конфлікту ще зберігалась. Для урегулювання кризи була скликана Конференція послів великих держав в Константинополі (14 грудня 1876 р. - 8 січня 1877 р. ), але дійти згоди не вдалось. 19 березня 1877 р. в Лондоні було підписано протокол, який давав «рекомендації» Стамбулу полегшити долю православних. Цар сподівався, що Турція піде на ці незначні поступки, однак помилився. Султан Абдул-Хамід ІІ був прихильником війни, і, сподіваючись на підтримку Англії, відкинув усі пропозиції. Національно-визвольному руху на Балканах загрожувала поразка. Це могло серйозно послабити позиції Петербургу. Коли всі засоби мирного врегулювання були вичерпані, в Росії почали готуватись до війни.

Таким чином, в 1875-1878 рр. з'явилася Східна криза. Балканські держави вкотре заявили про себе. Росія вимагала від Порти реформ і покращення життя балканських християн, однак через непоступливість Турції і критичний стан в регіоні була змушена вирішувати проблему військовим шляхом.

3.2 Реакція російського суспільства на Східну кризу

Іншим важливим чинником, який стимулював Росію до війни, стала суспільна думка 60-70-х рр. ХІХ ст. Ідея солідарності з балканськими народами трансформувалась у вимогу звільнення південних слов'ян. Велась кампанія щодо збору засобів на допомогу повстанцям. Частими були храмові пожертви. Діяли Петербурзький і Московський слов'янські комітети, в котрих активну участь брали письменник К. Аксаков, критик В. Стасов, вчені І. Мечніков, Д. Менделєєв та інші. Вони зібрали астрономічну для тих часів суму - 1,5 млн. рублів.

Російське суспільство умовно можна поділити на три частини: офіційні, придворні кола (сюди ж - радикали), суспільство інтелігентське (ліберально-радикальне) і народ.

У вищих колах сильною була партія війни, хоча сам Олександр ІІ її не хотів розпочинати. Тогочасний військовий міністр Д.Мілютін писав, що 1876 р. в бесідах з ним імператор часто згадував батька: як Микола Павлович розпочав війну абсолютно справедливу, «за православні святині», і чим все це закінчилось, коли на нього вішали всіх собак. Імператор казав, що війна - це крайній захід. Доволі рішучим противником був і Мілютін. Як людина прагматична він стверджував, що армія не готова, реформа не доведена до кінця, так що з війною краще не поспішати. Однак, на першому плані було коло цесаревича Олександра Олександровича, який з часом увійшов в історію як Миротворець, а тоді був рішучим прихильником війни. Ним також був великий князь Микола Миколайович і брат цесаревича князь Володимир Олександрович. Імператриця Марія Олександрівна співчувала пригнобленим балканцям і вважала, що Росія повинна себе проявити. Це придворне патріотичне коло чинило сильний тиск на царя, і було зрозуміло, що йому з часом доведеться поступитись.

Ліберальне суспільство теж було за війну - за війну з добрими намірами. Вони сподівались, що війна за звільнення слов'ян принесе реформи. Радикалам було не до балканських справ: для них це був період зневіри в народні революції, час переходу від пропаганди до терору.

Що до добровольців, то мотиви їхньої діяльності були різними: дехто їхав визволяти «братушек», частина інтелегенції (як письменник В.Гаршин ) бажали бути з народом, хоча серед добровольців були й ті , які хотіли зробити кар'єру або в такий спосіб вирішити власні проблеми.

Цікавими є ставлення двох видатних російських письменників до війни: Л. Толстой вважав, що рух щодо Балкан - не більше як данина моді, це не те, чим треба займатись; Ф. Достоєвський, навпаки, доводив, що Росія зобов'язана допомогти братам-слов'янам заради християнського обов'язку.

Прості люди виступали за війну безумовно, причому із міркувань швидше патріотичних, ніж яких-інших - демократичних, реформістських. Смоленський поміщик О.Енгельгардт писав, що в народі був величезний інтерес до війни. Балканські справи сприймались ними як продовження свого селянського світу, нехай і розташованого далеко: вони - слов'яни, православні, і, якщо їх ображають, їм треба допомогти .

Жодна війна, яка велась зовні, не викликала такого бурхливого обговорення, як в той час. Громадська думка стала одним із тих важливих факторів, який робив війну можливою. Недарма герцог Д. Аргайл сказав тоді у парламенті : «Якщо зараз перед населенням турецьких провінцій засяяла перспектива свободи, то це завдяки тим настроям в Росії, котрі - називайте їх як хочете, - сентиментальними, гуманними, алогічними - тим не менше є однією із могутніх рушійних сил історії» [3, с. 5].

3.3 Російсько-турецька війна 1877 - 1878 рр.: тріумф перемог і «ганебний мир»

Коли всі мирні засоби щодо вирішення балканського паитання було використано, а султан не бажав піклуватись за південних слов'ян, відступати далі було нікуди. 12 квітня 1877 р. з'явився маніфест: «…Исчерпав до конца миролюбие наше, Мы вынуждены высокомерным упорством Порты приступить к действиям более решительным. Того требуют и чувство справедливости, и чувство собственного достоинства. Ныне, призывая благословение Божие на доблестные войска наши, Мы повелеваем им вступить в пределы Турции» [16, с. 26].

Пам'ятаючи уроки Кримської війни, Росія здійснила активні дипломатичні кроки: заручилась гарантіями нейтралітету Австро-Угорщини (пообіцявши останній Боснію і Герцоговину) і дістала дозвіл румунського короля Кароля І на пропуск російських військ через Румунію для вторгнення в балканські володіння османів. Проти турків було направлено 2 армії: Балканську (185 тис. вояків, командуючий - великий князь Микола Миколайович) та Кавказьку (100 тис. вояків, командуючий - великий князь Михайло Миколайович). Османські війська на обох театрах бойових дій дещо поступалися чисельністю росіянам: на балканському фронті діяла 160-тисячна турецька армія Абдул-Керім-паші, на кавказькому - 90-тисячна армія, яку очолював Ахмед Мухтар - паша. Це пояснювалося тим, що значну частину турецьких сил відтягували на себе балканські і закавказькі повстанці та союзні росіяни сербо-чорногорські армії. За те османські війська мали на озброєнні високоефективні англійські гвинтівки та німецьку артилерію, які за своїми технічними характеристиками переважали російські. Основним театром бойових дій став Балканський півострів. Автор генерального плану кампанії генерал Обручев запропонував новий підхід. На відміну від попередніх війн, які характеризувались повільними діями, передбачалось досягти успіху стрімким проривом через Балканський хребет на південь і швидким заняттям Константинополя. Швидкість була важливою і в політичному відношенні. Історик О.Айрапетов відмічає, що після війни, яка мала бути переможною, треба було зустріти тиск держав не виснаженими, а повними сил. Спочатку все ніби дозволяло сподіватись на успіх цього замислу. Але справи пішли не так, як на штабних картах. Значний час пішов на підготовку, щоб перетнути Дунай. До речі, у письменника В.Гаршина є цікавий епізод у творі «Записки рядового Иванова»: перехід через Дунай, початок серйозних бойових дій, іде полк за полком, і цар - на підвищенні, проводжає. І Гаршин пише, що він побачив не царя, а чоловіка - літнього, з втомленим поглядом, і цей чоловік, проводжаючи їх, плакав. Імператор разом із військовим міністром рушили на театр бойових дій.

...Російські війська форсували ріку в районі Зимніца-Сістово під керівництвом генерала М.Драгомірова лише в середині червня. Потім армія розділилась: найбільш багаточисельний Рущукський загін під командуванням цесаревича Олександра Олександровича рушив на схід, Західний отримав задачу зайняти місто Нікополь, а Передовий (ним командував відомий генерал Й.Гурко) - вийти до проходів в Гірських хребтах, зайняти їх і пройти в Забалканську Болгарію, звідки відкривався прямий шлях на Стамбул. Через місяць було взято Нікополь, а генерал Гурко оволодів давньою столицею Болгарії Тирново і гірським перевалом Шипка - найважливішим стратегічним пунктом. Турки зупинили стрімкий наступ на Шипці, терміново перекинувши з Албанії 40-тисячний корпус Сулеймана-паші. Через довготривалу облогу міста Плевна Й.Гурко був змушений оборонятися з липня по грудень 1877 р. Їх підтримували болгарські добровольці, і ціною великих людських жертв Шипку вдалося відстояти.

Ще в липні 1877 р. туркам частково «пощастило»: далеко на задньому плані російської армії ніби випадково залишився сильний корпус талановитого турецького командира - Османа-паші. Спочатку він випав із поля зору штабів, які захопились заняттям території. Коли цей загін (15 тис. чол.) стрімко рушив на Плевну, його спочатку прогледіли румуни, а потім росіяни, які спізнились в Плевну (яку вже зайняв Осман-паша) на декілька годин. Штурм ще недавно порожнього міста, нашвидкоруч прийнятий генералом Шильдер-Шульднером, захлинувся в крові. Спочатку невдачі не придали ніякого значення, однак Плевна знаходилась в центрі стратегічної лінії, і не оволодівши нею, далі рухатись було небезпечно. 18 липня знову провели невдалий штурм (майже 8 тис. вбитими і пораненими). Осман-паша створив добрі укріплення. За цей бій він отримав від султана титул «газі» - непереможний.

На фронт відправились не лише військові: допомагати пораненим виїхали видатні російські лікарі М. Пирогов, С. Боткін і М. Скліфосовський на чолі медичного персоналу; у важких умовах працювали російські картографи, складаючи карту місцевості; художник-баталіст В. Верещагін вирушив із російськими полками, бажаючи зобразити будні армії.