Словянське питання в історії Росії

...Отож, пунктами, де вирішувався хід боротьби, стали Плевна і Шипкінський перевал. Героїчно відбивши натиск переважаючих сил (при цьому прекрасно проявили себе болгарські ополченці), російські частини перейшли до позиційної боротьби, яка затяглась до 27 грудня. Вкрай незручна позиція, важкі умови, ранні морози в горах - все це призвело до дуже великих жертв (близько 11 тис.чол.), причому в основному не від куль, а від обмороження і хвороб. Полковник Духонін писав про умови наступне: «Ни в одной траншее огня развести нельзя, одежда всех офицеров и солдат изображает…сплошную ледяную кору…», не заперечував йому один із офіцерів: «…сгибание рук почти невозможно, ходьба весьма затруднительна, свалившийся с ног человек без посторонней помощи подняться не в состоянии, в 3-4 минуты его заносит снегом…»[16, с.28]. Однак, не зважаючи на втрати, Радецький продовжував рапортувати головнокомандуючому: «На Шипке всё спокойно!»[16, с.28].

Однак найтяжчим епізодом війни виявився третій безуспішний штурм Плевни. Він був здійснений 27-30 серпня, спеціально до іменин імператора. Лише загону Скобелєва ціною вражаючої впертості вдалося частково просунутись, але підтримки він так і не отримав. В результаті - знову велике число вбитих: 13 тис. росіян і ще 3 тис. румун, які влились напередодні в діючу армію.

В Ставці настрої були близькі до панічних. Командуючий великий князь Микола Миколайович хотів відступити в Румунію, щоб перечекати зиму, але Олександр ІІ, підтриманий Мілютіним, проявив твердість і наказав приступити до планомірної облоги Плевни, для чого викликав найкращого вітчизняного фортифікатора Тотлебена. З часом, 28 листопада, використавши всі запаси, Осман-паша здійснив спробу прорватися, але не встиг, і здався з усією армією, яка до того часу збільшилась до 40 тис.чол. Ще до падіння Плевни на військовій раді було вирішено не відкладати загального наступу до весни. Це означало, що гірські перевали будуть долатися зимою, в суворий мороз.

Скобелєв, отримавши наказ від Радецького підготувати колонну до переходу через Балкани, почав турбуватися про солдат: віддав наказ закупати в окрузі чоботи, кожухи, теплу білизну, продовольство і фураж для тварин тощо. Крім того, генерал піклувався про заміну тяжких солдатських ранців мішками полотняними, в котрих, за його наказом, кожен рядовий тягнув з собою сухе поліно. Штабні посміювались над генералом-«інтендантом», однак в його загоні не виявилось жодного обмороженого, в той час як в інших дюди продовжували вибувати із строю... Скобелєв став одним із улюбленців народу. Коли його хоронили через декілька років після описаних подій, то селяни стояли біля полотна залізничної дороги в три шеренги з зеленими гілками на протязі всього шляху. Такою популярністю в Росії жодна людина, напевно, не користувалася ніколи.

...Перейшовши Балкани, генерал Гурко розбив противника в Софії 3 грудня 1877 р., а потім у Філіпполя (Пловдіва). Найбільший спротив російського війська зустрілим у Шипці і Шейново. Атакувати довелось у вузькій вущелині при густому тумані, однак війська Скобелєва і Святополк-Мирського зуміли оточити армію Вессель-паші і розгромити її. Подальший наступ розвивася стрімко, і вже 8 січня російські війська ввійшли в Адріанополь. Реальним стало взяття Константинополя (Стамбула). В столиці більшість жителів були впевнені, що російські війська ось-ось увійдуть у місто. Однак, великий князь Микола Миколайович отримав наказ зупинити війська у Сан-Стефано (містечко в 10 км від Стамбула). Головною причиною зупинки армії стали бурхливі протести Великобританії і загроза нової війни - на цей раз з могутньою європейською державою, до котрої легко могла приєднатися Австрія. На думку панславістів, взявши столицю і оволодівши протоками, Росія отримала би сильний аргумент проти Європи. Однак, «у верхах» переважала інша точка зору.

...Настала пора дипломатичних ігор. В британській пресі розпочалась антиросійська кампанія. Флот її величності королеви Вікторії увійшов у Дарданели, перетворившись в сильний аргумент тиску на Росію. Між тим 19 лютого 1878 р. представник Росії (Н.Ігнатьєв) і Турції (Савфет-паша та Саадулла-бей) підписали попередній мирний договір, відомий як Сан-Стефанський. Умови його здавались надзвичайно вигідними. Сербія, Чорногорія та Румунія отримали повну незалежність і територіальне приєднання, утворилось велике Болгарське князівство (формально васальне), автономію отримали Боснія і Герцоговина, Росія повернула втрачену після Кримської війни Південну Бесарабію і деякі території в Закавказзі (Карську обл. з фортецями Ардаг, Карс і Баязет та портом Батум ). Цей договір із захопленням був зустрінутий в Росії і з бурхливим обуренням - в європейських столицях. Держави вимагали перегляду і затвердження двостороннього договору на загальноєвропейському конгресі. «Чесним маклером» зголосився стати німецький канцлер Отто фон Бісмарк, так як Німеччина не мала інтересів на Балканах. Конгрес відкрився 1 липня 1788 р. у Берліні. Під тиском Великобританії (котру представляв прем'єр-міністр і лідер торі Б. Дізраелі) і Австро-Венгрії (канцлер Андраши), при схваленні Франції і повному самоусуненні Германії Росії довелось поступитись по багатьом пунктам. Болгарія була розділена на 2 частини, причому більш обширна і багата південна частина , названа Східною Румелією, ставала у васальну залежність від Турції. Суттєво були урізані території Сербії і Чорногорії, Австро-Венгрія отримала право окупувати Боснію і Герцоговину ( що їй було обіцяно Росією перед війною), а Англія - Кіпр. «Берлінський трактат, - писав міністр іноземних справ 80-річний князь Горчаков імператору, - є сама чорна сторінка в моїй службовій кар'єрі». - « І в моїй також», - признався Олександр ІІ[16, с. 30].

Однак, ситуація, яка склалась, не залишила вибору Росії: військові сили були розладнані війною; фінансовий стан став критичним. Війна, яка коштувала країні - 1 млрд. рублів - суми, яка дорівнювала її двом річним бюджетам, призвела до інфляції і падіння курсу рубля.

Важкими стали наслідки Берлінського трактату і для Росії, в котрій росли відчуття збентеження і невдоволення.

Та все ж російсько-турецька війна стала вершиною балканської політики Росії. Крім фінансів, кампанія коштувала Росії більше 200 тисяч вбитими і обмороженими, близько 35 тисяч повернулись додому інвалідами. Не зважаючи на те, що Болгарії нав'язали німецьке керівництво і з 1885 р. відносини з цією державою зіпсувались, болгарський народ зберіг пам'ять про визволителів. Зв'язки між Росією і південнослов'янськими країнами не припинились в кінці ХІХ ст. Однак події 1877 - 1878 рр. стали заключним етапом визвольної політики Росії на Балканах. Остання не була абсолютно альтруїстичною, але з усього задуманого було дано здійснити найважливіше - надати підтримку балканським слов'янам у створенні національних держав.

Висновки

Таким чином, було розглянуто основні етапи та події взаємовідносин Росії з південнослов'янськими народами у XVIII - XIX ст. Взагалі, слов'янський світ - це світ, який сформувався на межі Європи та Азії, однак він не європейський і не азіатський. Він досить самодостатній, і має право на самостійне існування. Але землі південних слов'ян в силу міжнародних обставин і власної роздробленості не змогли злагоджено протистояти турецьким завойовникам у XIV - XV ст.

Для балканських земель настав час перебування у складі Османської імперії. Остання завдяки військовим успіхам спочатку лояльно ставилась до приєднаних народів. Балканці могли вільно займатись традиційною діяльністю, система податків була гнучкою і не обтяжливою, а тому південні слов'яни не піднімали повстань проти завойовників. Хоча вже й тоді встановлювались контакти з Московською державою, здебільшого релігійного характеру.

Однак, у другий половині XVII ст. все відчутнішою ставала різниця між буржуазною Європою та феодальною Портою, внаслідок чого остання почала військово та економічно занепадати. Агонія Туреччини тривала століття, внаслідок чого значно погіршилось становище підданих народів. Балканці, розуміючи власну слабкість, шукали союзника в боротьбі з Туреччиною. У своїх симпатіях вони не були одностайними, однак найбільше сподівань пов'язували з єдиновірною Росією.

У XVIII ст. відбулось оформлення балканської політики Росії, яка отримала свій подальший розвиток і досягла апогею у XIX ст. Імператори Петро І та Катерина ІІ сформулювали принципи територіального неприєднання до Росії балканських земель, поваги до історії та культури південних слов'ян. З цього часу розпочалась традиція допомоги балканців росіянам під час російсько - турецьких війн. Грецький проект Катерини ІІ став відправною точкою щодо майбутнього устрою Балканського півострова.

ХІХ ст. характеризувалось посиленням інтересу Росії до південних слов'ян. Імперія на початку ХІХ ст. не була зацікавлена у постанні незалежних балканських держав, однак вимагала від Туреччини політичних та релігійних прав для південних християн. В цей же час активізувалась суспільна думка в Росії. Значного розмаху в середині ХІХ ст. набув панславізм - рух за єднання всіх слов'ян в єдиному союзі. В сучасній історичній науці існують різні погляди щодо цього, однак для свого часу панславізм був явищем прогресивним. Апогеєм зростання національної самосвідомості балканців стала Східна криза, за якої російські війська 1877 - 1878 рр. звільнили землі Болгарії, виборовши державі самостійність. Більшість європейських політиків, стурбованих посиленням російських позицій на Балканах, ініціювали скликання Берлінського конгресу, який значно зменшив здобутки російських військ, однак не зміг повністю заперечити їх.

Після описаних подій стосунки Росії з молодими балканськими державами то погіршувались (в силу проєвропейських позицій останніх), то знову нормалізовувались. Постає запитання: чи успішною була балканська політика імператорської Росії, і чи відповідали масштабні витрати (людські, матеріальні) отриманим результатам? На сьогодні позиції науковців є досить різноманітними. Так, американський історик Б.Єлавич стверджує, що за скромну винагороду Росія заплатила величезну ціну, приходячи до висновку, що «як відстала країна, Росія не могла дозволити собі подібні зовнішньополітичні авантюри» [3, с. 1]. Однак, науковець оцінила політику Росії з точки зору матерільної користі. В даному випадку цей підхід є недостатнім, а одже непридатним.

Одним із найважливіших державних інтересів Росії були стабільність на кордонах, яку можна було забезпечити лише задовольнивши національні вимоги в Південно-Східній Європі. Крім того, не останню роль відігравали відчуття слов'янської єдності та співчуття пригнобленим балканцям. Офіційний Петербург взяв до уваги вимоги російського народу, який в тяжку хвилину бажав підтримати єдиновірних балканців. Із усіх завдань, які ставила перед собою Росія в південному напрямку, їй вдалося виконати найважливіше - надати допомогу у боротьбі за звільнення християнських народів Балкан.

Використана література

1. Айрапетов О. Так завершилась война. Родина. - 2008. - № 2. - С. 14-22.

2. Белов М. Проекты, подобные сновидению…// Родина.- 2003. - № 10.

3. Виноградов В. Балканская политика императорской России. История. - 2002. - № 21 - С.1-5.

4. Геллер М. История Российской империи: в з-х т. -М., изд-во МИК, 1997. - т.2-320 С.-228-229.

5. Журяк П.Славянская Федерация князя Адама // Родина .- 2006. - № 4.

6. История России: учеб. //А.С. Орлов, В.А.Георгиев, Н.Г, Георгиева, Г.А.Сивохина - М.Т.К. Велби Изд-во Проспект, 2008. - 528 с.- С.264-266.

7. Киняпина Н. Николай 1 : личность и политика // Вестник Моск. ун-та . Сер. 8. История. 2000.- № 6. - С.8- 40.

8. Ключевский В.О. Сочинения в 9-ти т. - Т. 5. Курс русской истории. - М.: Мысль, 1989. - 476 с.- С.179-184.

9. Левандовский А. «Где к жизни встаёт славянин, растут русская мощь и слава» // Родина. - 2008.- № 12. - С. 3-6 .

10. Литвин А. «Снять Балканы с их острогами…» // Родина. - 2008. - № 12. - С.20-22.

11. Не смолкнет эхо над Балканами: Советско-болгарский сборник / Сост. В.Кострева, Ю.Лощиц. - М.: Мол. Гвардия; София: Народна младеж, 1988. - 319 с.

12. Полонский А. Последний эпический герой русской истории // История.- 2002. - № 21.- С. 6-8.

13. Рубель В. Нова історія Азії та Африки : Постсередньовічний Схід ( XVIII - др. пол.ХІХ ст.).- К. : Либідь, 2007.- 558 с. - С.367 - 369.

14. Рудяков П. Сербы в пределах государства российского // Родина. - 2001. - № 1. - С. 5-7.

15. Фролова М. «Теперь дело за Россией!» // Родина. - 2008. - № 12.- С. 7-12.

16. Христофоров И. Балканский эндшпиль // Вокруг света. - 2007. - №4. - С.9-16.

Інтернет-ресурси

17. Виноградов В. Греческий проект Екатерины ІІ и Григория Потёмкина. [http: // www. rustana. ru/ article.php? nid=22824].

18. «Греческий проект» [http: // - grappa. livejournal. com/ 308968.html].

19. Гуськова Е. Балканы и роль Горчакова в формировании исторических традиций русской дипломатии [http: // guskova. ru/ yuhis/ 1999 - jan].

20. Задохин А., Низовский А. Восточный вопрос [ http: // militera. lib. ru /h/ zadohin_nizovsky/ 02. html].

21. Задохин А., Низовский А. История народов Югославии [ http: // militera. lib. ru /h/ zadohin_nizovsky/ 01. html].

22. Западничество и славянофильство [ http:// revolution. allbest. ru/ history/ 00016263. html].

23. Караичев Д. Россия и первое сербское восстание. Часть 1[ http:// www. srpska. ru/ article. php? nid= 4869].

24. Коршунова Н. Восточный вектор геополитики Екатерины ІІ: « Греческий проект» [http:// www. lib. csu.ru/ rch/ 10/ 2003_ 01// 006. pdf].

25. Крамар Ю. Балканские войны: как кидали Россию [ http:// www. warandpeace. ru/ ru/ article/ view/ 28901/].

26. Кузьмичёва Л. Царь - освободитель [ http:// www. senat. org/ portret 4 / txt. 4. htm].

27. Куропаткин А. Славянофильство и панславизм [ http:// www. gumer. info/ bibliotek_ buks/ history/ kuropat/ 11. php ].

28. Репников А. Борцы за славянское единство [ http:// www. prospects. ru/ history/ borcy_za_ slavyanskoe_ edinstvo_ 2007_ 7_ 31_ 26_ 31. htm].

29. Россия и русские в Сербии и Черногории. Часть 1. [http:// russkiymir. ru/ ru/ rumir/ diaspora/ index. зhp? Id4 = 2720].

30. Славянофилы [ http:// www. c - cafй. ru / words/ 106/ 10541. php.].

Размещено на Allbest.ru